Навчальний посібник. Львів: ну"ЛП", 2002



Сторінка6/27
Дата конвертації17.04.2017
Розмір4.92 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

Висновки

Філософія Середньовіччя була складовим елементом християнського світобачення, і тому вона була зосереджена на осмисленні духовних сутностей, тобто сутностей невидимих, позачуттєвих і нескінченних.

Філософія Середньовіччя успішно засвоювала духовні складники людського буття, виділяючи в них раціонально-логічні та чуттєво-вольові полюси.

Філософія Середньовіччя досить органічно пов'язувала питання життєвої активності з духовною спрямованістю людини, з пошуками шляхів сходження до абсолюту, з визначенням людської долі та проявами свободи волі людини.



У межах середньовічного християнського філософствування поступово відбувалося нагромадження знань та ідей, які врешті-решт сприяли виникненню сучасної цивілізації, науки та освіти.

Резюме

  1. При переході від античної епохи до середньовіччя в європейському світогляді відбулись досить радикальні зміни, пов’язані перш за все із тим, що тепер зусилля людства спрямовувались на засвоєння внутрішнього, духовного, того, що за своєю суттю постає принципово не спостережуваним та безмежним. Ці зміни були зумовлені розповсюдженням в Європі християнства, яке ставило в центр усіх людських задумів питання про спасіння душі та духовну досконалість.

  2. Найперші ідейні засади нового – християнського світобачення були розроблені апологетикою та патристикою, які, активно використовуючи досягнення попередньої античної філософії, створили цілісну систему поглядів на світ, де провідне місце належало вченню про Бога, людину, їх відношення та значення свідомого людського зусилля у питаннях подолання наслідків гріхопадіння, здійсненого першими людьми.

  3. Розвинена середньовічна філософія поділилася на два провідні напрями – схоластику і містику; цей поділ був зумовлений як вихідним дуалізмом середньовічного мислення, так і складнощами вирішення в ту історичну епоху питання про співвідношення знання та віри: схоластика вважала, що людина повинна використовувати розум у богопізнанні, базуючи його на логіці, а містика надавала вирішального значення у відношенні людини до Бога почуттю та вірі.

  4. Історичний розвиток схоластики та містики сприяв підготовці ідейного грунту для розвитку новоєвропейської науки, поглибленню людського самоусвідомлення, цивілізаційному оновленню Європи.

Питання для обговорення на семінарському занятті.

  1. Причини та зміст радикальних змін у європейському світогляді при переході від античної епохи до середньовіччя.

  2. Роль християнської патристики у формуванні ідейних засад середньовічного світобачення. Провідні проблеми апологетики та патристики.

  3. Схоластика та містика як напрями середньовічної філософії. Вихідні ідеї та представники середньовічних напрямів схоластики і містики.

Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт.

  1. Основні причини зміни світоглядних орієнтирів при переході від античності до середньовіччя.

  2. Східна та західна патристика: порівняльна характеристика.

  3. Сучасне значення провідних ідей християнської патристики.

  4. Вплив ідей Візантійської патристики на культуру Київської Русі.

  5. Схоластики і містика як провідна напрями середньовічної філософії: тотожне та відмінне.

  6. Провідні ідеї розвиненої схоластики та їх історичне значення.

  7. Провідні ідеї розвиненої містики та їх роль у людському самоусвідомленні.

Завдання_1.'>Завдання для самостійного опрацювання і закріплення матеріалу з теми.

Завдання 1. Розкрийте і поясніть основні відмінності у світогляді античності і європейського середньовіччя.

Завдання 2. Поясніть роль апологетики і патристики у формуванні середньовічної духовної культури.

Завдання 3. Розкрийте основні особливості розвитку західної та східної патристики.

Завдання 4. Охарактеризуйте ідейні здобутки Августина Блаженного.

Завдання 5. Зробіть порівняння вихідних ідей схоластики та містики.

Завдання 6. Окресліть історичний зміст концепції “подвійної істини”.

Завдання 7. Розкрийте зміст і значення принципу “бритви Оккама”.
Додаткова література з теми.

  1. История философии в кратком изложении.— М., 1991.

  2. Коплстон Ф. Історія середньовічної філософії.— К., 1997.

  3. Петрушенко В.Л. Формування вихідних засад середньовічного філософствування (лекція для аспірантів та здобувачів вченого ступеня).- Львів, 2000.

  4. Татаркевич Вл. Історія філософії.- Т.1.- Львів, 1997.



РОЗДІЛ 5. ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ

Унаслідок нагромадження знань, розширення обріїв суспільного досвіду та кризи середньовічного світобачення у XIV—XV ст. Європа вступила в нову історичну епоху — епоху Відродження. Відбувається суттєва світоглядна переорієнтація: набувають цінності пізнання природи та земні вчинки людини, поступово формуються принципи класичної науки. Проте за змістом це була суперечлива епоха, яка не лише підносила та оспівувала людину, а й висвітлила драматичні сторони її буття. У європейській історії Відродження розглядають як епоху перехідну, що містить у собі елементи Середньовіччя і зародки процесів епохи Нового часу.



Після вивчення теми 5 Ви повинні:

знати:

  • які саме зміни відбулись у християнському світобаченні в епоху Відродження;

  • чому гуманістичний світогляд постав внутрішньо суперечливим явищем;

  • якими були провідні змістові акценти у ренесансній філософії.

вміти:

  • пояснити особливості ренесансної трансформації християнського світосприйняття;

  • виділити єдину логічну лінію у розвитку філософських шкіл європейського Відродження;

  • знаходити аналоги між історичними процесами Відродження та сьогоденням.

розуміти:

- суперечливий характер європейського Відродження, прояви в ньому титанізму та фаустівського духу;

- особливості гуманізму як феномену європейської історії;

- світоглядне підгрунтя формування вихідних принципів класичної науки.


План (логіка) викладу матеріалу:

5.1. Поняття "Відродження" і характерні риси духовного життя цієї доби.

5.2. Провідні напрями ренесансного філософствування: гуманістичний антропологізм, платонізм і натурфілософія.

5.3. Філософські ідеї пізнього Відродження.


Ключові терміни і поняття.

МАКРОКОСМ ТА МІКРОКОСМ – поняття, що позначають фундаментальні орієнтири європейського світобачення доби Відродження: макрокосм – великий світ, мікрокосм – малий світ або людина. Ці поняття співвідносні: мікросвіт є концентрацією та виявленням властивостей великого світу, а останній перебуває у спорідненості із якостями людини.


АНТРОПОЦЕНТРИЗМ – логічний наслідок тлумачення співвідношення в епоху Відродження макрокосму та мікрокосму: оскільки лише людині в яскравій формі притаманний розум, то якості світу не лише зосереджені в людині, а й через людину виходять у виявлення, усвідомлення; тому людина постає центром та зосередженням якостей світу.
ГЕЛІОЦЕНТРИЗМ – висунуте М.Коперніком положення, що доцільніше вважати не Землю, а Сонце (Геліос) центром світу (або планетної системи); за часів Коперніка та пізніше геліоцентризм розглядали як аргумент проти релігійних тверджень про особливе становище людини в світі.
СИМПАТІЯ СВІТОВА – у поглядах та ідеях багатьох мислителів Відродження – взаємний потяг усіх речей та явищ дійсності на основі того, що світ пронизаний та поєднаний енергією єдиної світової душі.
ПАНПСИХІЗМ – позиція, яка наділяє усі явища світу душею, оскільки саме світова душа постає джерелом життя та активності космосу; через це зірки, планети, мінерали розглядалися як одухотворені істоти.

5.1.Поняття "Відродження" та характерні риси духовного життя цієї доби

Криза середньовічного світобачення, а також хід соціокультурних процесів пізнього Середньовіччя призвели до якісних зрушень у європейській культурі. Ці зрушення були пов'язані зі зростанням значення та авторитету міст, збільшенням їх питомої ваги та значення як в економіці, так і в духовному житті суспільства. У XIV—XV ст. міста стали центрами торгівлі, виробничої діяльності, освіти, науки, духовних пошуків. Вони — осередки формування нового погляду на світ, на людину, її можливості. Яскравим свідченням того було мореплавство, де зростав інтерес та вироблявся смак до далеких морських експедицій, в умовах яких людина все більше проявляла свою автономність і дослідницькі можливості. Посилювалася критика ортодоксальної релігійної догматики, особливо в аспекті її розходження з реальною практикою суспільства, життям і діяльністю представників кліру. Усі ці процеси в особливо концентрованому вигляді проявилися в Італії XIV—XV ст., де й виникло явище Відродження.

Донині в науці точиться дискусія щодо того, куди віднести епоху Відродження: вважати її завершальним етапом Середньовіччя чи першим акордом епохи Нового часу? Річ у тім, що Відродження несе в собі риси, які споріднюють його як із Середньовіччям, так і з Новим часом. З одного боку, Відродження не відкидає вихідних положень християнського світобачення, а лише змінює у ньому акценти (щоправда, іноді досить радикально), а з іншого — тут розвиваються деякі явища суспільного життя, які повною мірою розгорнулися у наступну історичну епоху. Тому велика кількість дослідників історії та культури вважає добу Відродження перехідною епохою. Зовнішньою ознакою і приводом до назви епохи послужило масове захоплення у той час античною культурою та літературою, які на певний момент постали для культурного загалу як неперевершені зразки людського самовиявлення. Але при всьому тому діячі епохи розуміли, що повернутися у минуле неможливо. Що ж тоді відроджували в зазначену епоху? Певною мірою, безперечно, античну культуру, але ще більше — погляд на світ, не обмежений санкціями влади чи Церкви, а орієнтований на виявлення всієї повноти життєвих проявів людини. Саме такий погляд діячі Відродження знаходили і цінували в античності.

Які ж нові акценти з'явилися у світобаченні Відродження? Філософи й мислителі Відродження почали підкреслювати реальну цінність природи і земного життя людини. Вони виходили з того, що світ і природа являють собою єдине, до того ж - розумне творіння Бога, і тому було б безглуздо відвертатися від них. Навпаки, пізнання світу дає змогу людині прилучитися до вищої мудрості, закладеної у творіння. Найвище творіння Бога — людина. Людиною завершується процес творіння, тому вона здатна осягти його і творити, наслідуючи Творця, навіть змагатися з Богом у творчому генії. Звідси випливає титанізм Відродження — піднесення людини до рівня Бога в деяких її можливостях і діях.

Піднесення людини до рівня титанічного змагання з Богом мало своїм зворотним боком наближення Бога до людини. Оскільки без божественної енергії існування просто неможливе, то присутність Бога була повсюдна і повсякчасна. Задум Бога пронизував усю світобудову і давав людині можливість сприймати й оцінювати велич божественної мудрості як у спогляданні великого світу, так і у спогляданні малого. Сама людина також мусила явити своїми діями силу й мудрість, від початку закладені в неї. Тому за будь-яких обставин людина повинна була довести свою людську гідність.

Подібне розуміння людини в її ставленні до світу і до себе самої спричинило й те, що саме від людини тепер почався відлік будь-яких вимірів сущого. Виникає перспективне сприйняття дійсності, а на картинах з'являється глибина. Це свідчить про те, що реальність перестали розуміти площинною, тобто позбавленою власного змісту; навпаки, її тепер розглядали як самоконцентровану. Водночас перспектива підлягала точному математичному обрахункові. Звідси випливає дуже своєрідне поєднання принципово різних моментів у світосприйнятті Відродження: природа просякнута Богом. Але вона постає для людини як об'єкт; хоч останній має свою утаємничену глибину, його можна "загнати" у формули й розрахунки. Так естетичну цілість реальності під поглядом людини Відродження доповнено інженерним розрахунком і точним обчисленням.

Підносячи людину, оспівуючи її, мислителі Відродження були приголомшені реаліями історії, адже насправді титанічна діяльність людини несла з собою не лише позитивні наслідки, а й інколи просто жахливі. Італію роздирали нескінченні війни, процвітало політичне інтриганство. Діячі Відродження на практиці могли переконатися у тому, що зростання масштабів самовиявлення людини, піднесення її до рівня Бога тягнуло за собою збільшення не лише масштабів позитивного, а й негативного в ній самій. Тому саме в цю добу розгорнулася діяльність інквізиції, і була створена широковідома легенда про доктора Фауста, що заради досягнення особливих знань і здібностей також проявив титанізм, але сатанинський — продав душу дияволові. На деякий час фаустівський дух — дух бажання знати будь-що і будь-якою ціною, знати безмежне, — стає символом європейського духу. У XX ст. О.Шпенглер появою фаустівського духу зазначив якісну межу між європейським культуротворенням і цивілізаційним бажанням користі та комфорту. Отже, Відродження зовсім не було збалансованою епохою, радше навпаки: це була суперечлива, бурхлива та контрастна епоха, духовне насіння якої було неоднорідне і висіялося не лише локально, а потрапило далеко за свої часові та просторові межі.

Чи є явище Відродження загальнолюдським, чи навпаки — воно являє собою суто локальне утворення з неповторними проявами та характеристиками? Серед знавців історії існують прихильники як першої, так і другої оцінки. Тому більше виваженою і реалістичною є поміркована позиція. У найяскравішому вигляді Відродження виявилося в Італії, а в менш яскравому — у Франції, Нідерландах, Німеччині. Щодо інших країн і культур, то є підстава говорити про ренесансні тенденції в їх розвитку, тобто про їх закономірне повернення після духовного ригоризму, суворості й аскези до повнокровнішого, більш життєрадісного, об'єктивного бачення світу та людського самоутвердження.



5.2. Провідні напрями ренесансного філософствування:гуманістичний антропологізм, неоплатонізм натурфілософія

У розвитку світоглядних і філософських ідей європейського Відродження простежується тенденція переходу від ідей раннього гуманізму (XIV ст.) до ідей натурфілософії (кінець XVI — початок XVII ст.). Якщо ж розглядати цю тенденцію докладніше, то можна виділити в її розвитку три періоди:

• гуманістичний (антропоцентричний) період: середина XIV — середина XV ст.;

• платонічний (онтологічний та пантеїстичний) період: середина XV — перша третина XVI ст.;

• натурфілософський період: друга половина XVI — поч. XVII ст.

У формування гуманістичного антропоцентризму зробив свій внесок видатний поет і мислитель Італії Данте Аліг'єрі (1265—1321). Міркування Данте спрямовані на обґрунтування цінності і значущості життя людини. Хоч поет і визнає подвійну природу людини — тілесну і духовну — він прагне довести, що корінь людського буття полягає у свободі волі, а останню можна реалізувати лише через реальне діяння. Відповідно до подвійної природи перед людиною постає і два види життєвого блаженства: блаженство в цьому житті і блаженство у вічному бутті. Є й два шляхи, що ведуть до названих блаженств: шлях філософських надбань, на якому людина спирається на свої розумові можливості, і духовний шлях, на якому людину наставляє Святий Дух. Для людини найціннішим є те, що вона здобула сама. Врешті-решт, людські зусилля можуть привести до гармонії її якостей і до наближення людини до Бога, оскільки Бог і є уособленням довершеності й абсолютної гармонії.


Розпочату Данте лінію на звеличення людини продовжував інший поетичний геній Італії — Франческо Петрарка (1304—1374), син флорентійського нотаря. Петрарка рішуче постає проти схоластичної, значною мірою на той час формалізованої освіченості. Він гордовито називає себе невігласом у справах титулованих докторів і виставляє на перший план так звану "Studia humanitatis", тобто комплекс учень і роздумів про людину. І хоча для духу першим предметом міркувань є Бог, головне для людини — уславити себе земними вчинками. Звідси і протест проти дотримання якоїсь однієї лінії життя, або традиції, а також захоплення античністю, яка, на думку Петрарки, надавала людині можливість бути щирою у різних своїх виявленнях.

Цю лінію піднесення гідності людини в її земних, природних вимірах продовжували й розвивали учень Петрарки Калюччо Салютаті (1331—1406), Поджо Браччоліні (1370—1459), Лоренцо Валла (1406—1457). Зокрема, Поджо Браччоліні наголошував на тому, що притаманне природі не можна засуджувати. У земному житті людина керується корисністю і бажанням досягти насолоди; це є природним, а тому необхідним і прекрасним. Лоренцо Валла доводив, що високе і піднесене знання повинно бути водночас і корисним, і що реальне буття належить лише окремим реальним речам, які можна сприймати і якими модна оперувати. Джаноццо Манетті (1396—1459) у своєму творі "Про гідність і вищість людини" прославляє її як вище творіння Бога. Саме через це людське тіло наділене гармонією і красою, але ще вище стоїть злагодженість і гармонія розуму, бо тільки завдяки розумові людина не лише продовжує, а й завершує процес божественного творіння. Призначення людини — пізнавати й діяти.

Отже, гуманізм Відродження мав яскраво виражений антропоцентричний характер. Гуманістична антропологія була спрямована на обгрунтування особливого, центрального місця людини в ієрархії світових сутностей, на піднесення гідності людини, на прирівняння її у чомусь до Бога. З іншого боку, гуманісти виправдовували земну природу людини, дбали про гармонію людських якостей і характеристик.

Названі мотиви звучали також і у творах представників ренесансного платонізму. Тільки тут вони знаходили повніше і стрункіше філософське обґрунтування. Треба також відзначити, що канонізованому Середньовіччям Арістотелеві мислителі Відродження протиставляли Платона — у працях й інтерпретаціях неоплатоніків. Філософія Платона була різнобарвніша, афористичніша, літературно жвавіша (діалоги) й художніша. Отже, більше прийнятний для епохи був платонізм.

Одним із перших платоніків Відродження був кардинал М.Кузанський (1401 —1464), син селянина з м.Куза біля Трира. Микола Кузанський вважав Бога єдиним початком сущого, але розрізняв Бога в його виявленнях і сутності, яка є невимовна. Виявлення цієї сутності можуть бути лише символічними: через протилежності абсолютного максимуму та абсолютного мінімуму, через ступінь причетності всіх речей до єдиного. Як сутність, Бог постає можливістю усього, але у згорнутому вигляді. Світ, відповідно, є розгорнута сутність Бога. Микола Кузанський розглядає природу як божественну книгу, що розкриває Бога людині. Можна читати цю книгу й здобувати знання лише про божественне виявлення, але сутність Бога можна осягнути лише через віру. Оскільки сутність Бога невичерпна, то й творіння світу відбувається вічно. Звідси випливає, що Земля не може бути центром світобудови. Але людина водночас являє собою фокус природи, бо в людині всі природні можливості зведені до максимального ступеня. Тому людська природа загалом є суверенною. Якщо б людина спромоглася подолати свою обмеженість, вона могла б стати на рівень з Богом. Людський розум складається з відчуття, уяви, міркувань, мислення. Розум апріорно (до досвіду) здатний творити судження, але ця здатність реалізується лише у взаємодії людини зі світом. З допомогою розсудку розум утворює поняття, а сам він здатний до охоплення тотожностей за допомогою інтелектуальної інтуїції, що наближає розум до істини приблизно так, як багатокутник наближається до кола.

Ще більше в добу Відродження було уславлено ім'я Марсіліо Фічіно (1433—1499), якого більшість дослідників вважає справжнім зачинателем ренесансного платонізму. 7 листопада 1467 року на віллі, яку подарував йому Козімо Медичі, Марсіліо Фічіно відкрив нову — Флорентійську-платонівську Академію (через 1200 років після того, як Порфирій покинув Рим). Крім того, Фічіно здійснив переклад Кодексу праць Платона латинською мовою, додавши до нього ще й праці грецьких, візантійських та олександрійських неоплатоніків.

Світ у міркуваннях Фічіно постає ієрархією форм буття, де крайні прояви — єдине і множинне. Але ця ієрархія у Фічіно динамічна: Бог як буття пронизує усю ієрархію, вбирає у себе все ("Не Бог у речах, а все — у Бозі"). У центрі світової динаміки перебуває душа, що постає у єдності єдиного і множинного, руху і спокою; душа є зв'язком, ланцюгом світу. Тому життя пронизує собою весь Всесвіт, влаштовує його гармонію, прикрашаючи злагодою та досконалістю. Унаслідок такого бачення Всесвіту все в ньому відчуває взаємне тяжіння. Любов постає як найбільша сила світу. Оскільки сутність людини пов'язана з її душею, людина увінчує собою усі сутності нижчого порядку, здатна керувати ними, але найбільше собою. Проявом такої сутності людини постає стремління до свободи і високе її цінування. Отже, згідно з думками Фічіно, людина потенційно здатна до дій, що можуть прирівнювати її до Бога. Філософ вважав, що за наявності належних засобів людина була б спроможна створити небесне склепіння. Цікавою є така думка Марсіліо Фічіно: усі релігії є лише проявом "усезагальної релігії", вони частково виражають одну істину, відрізняючись мірою її розуміння.

Уславленим учнем Фічіно був флорентійський граф Піко делла Мірандола (1463—1494). Піко погоджується з Фічіно в тому, що людська сутність — це свобода. Як її застосує людина, залежить від вибору: або до досконалості, угору, або до руйнування, донизу. Новий момент полягав у тому, що, на думку філософа, людині досконалість не надана, але вона може її досягти. Тобто людина є сутністю, що перебуває у становленні; людина стає тим, що вона творить із себе самої. Мірандола вважав також за можливе виокремити з усіх поглядів, ідей, теорій єдину філософську мудрість, що значною мірою піднесе могутність людського розуму. Загалом платоніки додали до гуманіс­тичних поглядів добре осмислену вписаність людини у світове ціле, заакцентували просякнутість усієї світобудови єдиним зв'язком і в цьому аспекті наблизились до позиції панпсихізму (все одухотворене) і навіть гілозоїзму (вся матерія — жива).

Нарешті, ще один напрям ренесансної філософії — натурфілософія, тобто філософування, спрямоване на розуміння сутності природи і Всесвіту. Цей напрям, як уже відзначено, був для Відродження закономірним: якщо цінність природи стає визнаною, тоді вона стає об'єктом пізнання та осмислення. Одним із перших натурфілософів Відродження був відомий універсальний митець Леонардо да Вінчі (1452—1519) — архітектор, фортифікатор, меліоратор, математик, механік, інженер, живописець, мислитель. Акцент у філософських міркуваннях Леонардо падає на те, що світ є витвором Бога як великого майстра та винахідника. Отже, завдання людини полягає у пізнанні природи. Основа пізнання — досвід, а початок — відчуття, серед яких першим є зір, бо він відіграє вихідну роль у нагромадженні особистого досвіду. На базі досвіду розгортаються міркування, які можна перевірити експериментами. При тому найбільшу достовірність знанню надає математичне обчислення, оскільки математика та геометрія не знають якостей і можуть бути застосовані до пізнання будь-яких речей. У пізнанні ж завдання полягає в осягненні необхідності, що їх визначає закон. Усі названі моменти окреслюють суттєві риси науки, яка, на думку Леонардо да Вінчі, повинна скеровувати практику. Серед засобів науки мислитель називає і розумовий експеримент; виходячи з нього, Леонардо да Вінчі одним із перших відкинув арістотелівський якісний поділ світобудови на "підмісячний" і "надмісячний" світи; за Леонардо, Всесвіт однорідний. Для науки ця думка була передумовою визнання усезагального характеру наукових висновків і принципів.

Леонардо да Вінчі у своїх творах оспівував людину. Водночас у нього з'являється розуміння неоднозначності людини: вона може сягати Бога, а може стати нижчою від худоби. Отже, ми помічаємо тут появу мотиву драматизму і неоднозначності в підході до людини.

Помітний слід і далекосяжні результати залишив у натурфілософії Відродження Микола Коперник (1473—1543). Його твір "Про колообіг небесних сфер" започаткував революційні зміни в науковій картині світу. Філософія, на думку Коперника, шукає істину в міру досяжності її людському розуму. Світ природи є першим об'єктом пізнання, тому слід займатися не схоластичними сперечаннями, а пізнаванням світу.

Приблизно в такому ж напрямі розвивалися думки видатних учених і натурфілософів Відродження, таких як Джіроламо Кардано, Андреа Везалія, Міґель Сервет, Андреа Чезальпіно.

На зламі XV—XVI ст. процеси, характерні для Відродження, поширюються майже по всій Європі: від Англії до Швейцарії, від Піренеїв до Угорщини та Польщі, якоюсь мірою зачіпаючи й Україну (Рутенію). Центр активності гуманістичного руху пересунувся на північ Європи. Тут виділяються, насамперед, такі особистості, як Еразм Роттердамський (1469—1536), Томас Мор (1478—1535), ІГєр де ля Рамус (1518—1572). Еразм Роттердамський написав багато творів енциклопедичного діапазону. В Ісусі Христі гуманіст підкреслював його людську природу і вважав, що треба дотримуватися не канонів чи догм релігії, а справжньої "філософії Христа". Тут на першому плані — етика, розв'язання проблем земного життя. Бо подвиг Христа виправдовує цінність та благо природи. Отже, природа — мати, а не мачуха для людини. Через споглядання природи людина осягає мудрість Творця, але оскільки всемогутність Бога людині недосяжна, треба любити людину.

У цей період також розгорталась діяльність Ніколо Макіавеллі (1469—1527), якого вважають, з одного боку, теоретиком політичного аморалізму, а з іншого — фундатором революційної етики. На думку Макіавеллі, християнські моральні норми добрі, але неможливі для виконання у реальних умовах життя. Тому слід зрозуміти, що доля, обставини й умови життя є невблаганні; їм можна протиставити лише відважність, могутність, натиск. Як і в природі, у суспільстві треба діяти, випереджуючи хід подій, треба вміти бути недобрим. Тут головне — кінцева мета. Якщо вона спрямована на загальне благо, то всі засоби для її здійснення справедливі.

Отже, підіб'ємо підсумки питання загалом. Ідеї Відродження концентрувалися навколо проблеми співвідношення людини і світу, тобто навколо проблеми співвідношення макрокосмосу і мікрокосмосу. Але в цьому співвідношенні в добу Відродження на перший план вийшла людина в сукупності всіх її якостей, в її земних вимірах. Водночас людину було органічно вписано у світоустрій, і вона поставала значною мірою внутрішньою сутністю, концентрацією буття. Унаслідок того світогляд набував пантеїстичних і панпсихічних рис. У спеціально продуманому й осмисленому сприйнятті світу в добу Відродження домінували антропоцентризм, пантеїзм (щоправда, у специфічних формах платонізму), панпсихізм та гілозоїзм. Тобто світ сприймали й розуміли в його зосередженні на живих, активних діях людини, у його одухотворенні, динамізмі та внутрішній єдності.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

Схожі:

Навчальний посібник. Львів: ну\"ЛП\", 2002 iconНавчальний посібник. Львів: ну"ЛП", 2002
Лише філософія, позаяк вона поширюється на все доступне людському пізнанню, відрізняє нас від дикунів та варварів, І кожен народ...
Навчальний посібник. Львів: ну\"ЛП\", 2002 iconНавчальний посібник. Львів: ну"ЛП", 2002
Лише філософія, позаяк вона поширюється на все доступне людському пізнанню, відрізняє нас від дикунів та варварів, І кожен народ...
Навчальний посібник. Львів: ну\"ЛП\", 2002 iconНавчальний посібник. Львів: ну"ЛП", 2002
Лише філософія, позаяк вона поширюється на все доступне людському пізнанню, відрізняє нас від дикунів та варварів, І кожен народ...
Навчальний посібник. Львів: ну\"ЛП\", 2002 iconП., Середяк А. В. Історичне краєзнавство навчальний посібник
Голубко В., Качараба С., Середяк А. Історичне краєзнавство. Навчальний посібник. – Ч.І. – Львів: Видавничий центр лну імені Івана...
Навчальний посібник. Львів: ну\"ЛП\", 2002 iconНавчальний посібник Львів Каменяр 2000 ббк 76. 17 С12
...
Навчальний посібник. Львів: ну\"ЛП\", 2002 iconВ. О. Безкровна Л. В. Обслуговування рухомого складу та спеціальної техніки залізничного транспорту (локомотиви): Навчальний посібник
Міщенко В. О. Безкровна Л. В. Обслуговування рухомого складу та спеціальної техніки залізничного транспорту (локомотиви): Навчальний...
Навчальний посібник. Львів: ну\"ЛП\", 2002 iconНавчальний посібник Київ 2002 вступ етнічна психологія наука про психічну своєрідність людей, які на
У нашій Вітчизні вона була приречена, як І багато при- родничих І гуманітарних дисциплін, таких, як генетика, психодіагности
Навчальний посібник. Львів: ну\"ЛП\", 2002 iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник. Львів: ну\"ЛП\", 2002 iconРежисерський задум вистави
Режисерський задум вистави. Допоміжні матеріали для вивчення однієї з основний проблем режисерської творчості. Навчальний посібник....
Навчальний посібник. Львів: ну\"ЛП\", 2002 iconІнформаційний бюлетень нових надходжень до фондів Наукової бібліотеки мду
Рівняння математичної фізики: (практикум) : навчальний посібник / О. І. Бобик, В. В. Литвин. Львів : Новий Світ-2000, 2012. – 256...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка