Навчальний посібник «Медіаосвіта та медіакультура в зош»



Сторінка5/11
Дата конвертації19.04.2017
Розмір1.95 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Документальне кіно

Як ми вже зазначали, кінематограф починався з документальних короткометражних стрічок: перші документальні зйомки було здійснено ще під час зародження кінематографу.

Документальним називається фільм, в основу якого покладено зйомки справжніх подій та осіб. Реконструкція справжніх подій не стосується документального кіно. Так, наприклад, потрібно відрізняти документальне кіно від художніх фільмів, які реконструюють й відтворюють історичні події.

Цінність документальної зйомки полягає у тому, що відзняті певні фрагменти реальності об’єднуються режисерською ідеєю. Документальний фільм може бути створений також лише завдяки монтажу кіноматеріалу, який створили інші оператори й навіть у різні часи. Відібраний матеріал монтується відповідно до режисерських цілей й може набувати смислу та значення відмінного від того, що передбачали оператори, які робили зйомки. Авторська позиція режисера у такому випадку здійснюється завдяки монтажу та коментарів.



Різновиди документального кіно: фільм-нарис, фільм-портрет, кінорепортаж, фільм-диспут, кінозарисовка, нарис-портрет, оглядовий фільм тощо.

Нині документальне кіно входить до складу кіномистецтва. Темою для нього часто-густо стають цікаві події, культурні явища, наукові факти та гіпотези, а також відомі персони та спільноти.


Ігрове художнє кіно

До цієї категорії кіно відносять фільми, в яких грають актори — головне запозичення від театру. Ігрові фільми відображують цілковито вигадані події або вигадані події на основі реальних, літературні екранізації, історичні реконструкції, інтерпретації минулого, майбутнього тощо.

Ми вже знаємо, що кіно бере свій початок від фотографії, й саме тому тут використовуються всі виразні засоби фотографії: ракурс, план, світло, композицію. Характерними засобами суто кінематографії є закони ритму, монтажу, гармонії, структурної цілісності. Й хоча ці засоби та закони властиві усім видам кіно, найвищий художній прояв вони отримують саме в ігровому, художньому — для якого найбільше властиві закони образного освоєння світу, закони мистецтва.

Головним засобом художнього кіно, як і медіаестетики загалом, є монтаж (фр. montageпідйом, підіймання) — добір і з’єднання окремих сцен та епізодів фільму/програми в необхідній послідовності. Побудований завдяки монтажу ряд зображень створює художній образ.

Художні фільми за своїм змістом умовно поділяються за жанрами (фр. genre — рід, вид, стиль; лат. genus — рід, плем’я), як синтезом характерних особливостей змісту й форми певного виду творів, відносною художньо-композиційною сталістю, яка може постійно розвиватися та оновлюватися.

Поширеними жанрами художнього кіно є: мелодрама, комедія, бойовик, фантастика, трилер, фентезі, казка, драма, трагедія тощо.

Художнє кіно часто стає проявом справжнього високого мистецтва, воно є найпопулярнішим з усіх його видів.


Короткометражне кіно

На перший погляд, короткометражне кіно відрізняється від повнометражного лише незначною тривалістю фільму (від 15—20 хвилин). Однак цей розподіл не впливає на його художню змістовність: часове обмеження фільму не виключає багатства спектру образних, смислових, емоційних компонент, які, у свою чергу, можуть викликати переживання глядачів не менші, ніж від перегляду повнометражного художнього фільму.

З художньої точки зору, короткометражне кіно становить окремий вид кіномистецтва й окремий вид кінематографічної творчості. Його іноді називають «кіномініатюрою».
Науково-популярне кіно

Науково-популярний фільм може бути документальним, телефільмом або постановочним ігровим фільмом. Ці фільми, створені у науково-популярному стилі, описують та пропагують у доступній для широкого загалу формі наукові ідеї, відкриття, наукове бачення, включаючи наукову фантастику.

Чудовим прикладом означених форматів науково-популярного кіно є науково-популярні фільми, створені на студії ВВС (Велика Британія)
Освітні фільми

Категорія фільмів, яку відносять до документального кіно. Це фільми, які призначені для демонстрації у школах та інших учбових закладах. Дослідження показують, що учбовий матеріал, представлений у форматі фільму, засвоюється набагато краще, ніж просто розказаний вчителем. Справа полягає у візуальній подачі інформації, у відточеності подачі завдяки багаторазовим дублям. Практика показу учбових фільмів є дуже поширеною на Заході та США. Раніше у Радянському Союзі за умови єдиної освітньої програми для шкіл знімалися й застосовувалися у процесі навчання учбові фільми з фізики, біології, літератури та ін.. Крім того, наприкінці 60-х, початку 70-х років існували телепрограми, які демонстрували учбові фільми у хронологічній відповідності щодо шкільної програми, а у Москві та деяких інших великих містах існував так званий, «четвертий» канал, який майже повністю був присвячений учбовим програмам. У зв’язку з цією практикою, деякі класи було обладнано телевізорами.


Мультиплікаційне анімаційне кіно

Мультиплікація (лат. multiplicatio — розмноження, збільшення, зростання) або анімація (лат. anima — душа і похідного фр. animation — оживлення) — вид кіномистецтва, продукція якого створюються шляхом зйомки послідовних фаз руху намальованих (графічна мультиплікація) або об’ємних (об’ємна мультиплікація) об’єктів. Ці твори називають анімаційними або мультиплікаційними фільмами (мультфільмами). Перші мальовані фільми були випущені в 1908 у Франції, об’ємні — в 1911 у Росії.

Види анімації:

  • графічна (мальована) анімація — класичний вид анімації, де об’єкти малюються вручну (сьогодні часто переносять малюнки на комп’ютер);

  • об’ємна (матеріальна) анімація — об’єкти є окремими елементами матеріального світу (лялька, пластилін, витинанка, сіль, голки тощо): лялькова анімація, пластилінова анімація, сипка анімація;

  • комп’ютерна анімація — вид анімації, в якому об’єкти створюються за допомогою комп’ютерних засобів: 3-d анімація, 2-d анімація (flash-анімація тощо).

У мультиплікаційному анімаційному кіно застосовуються різні специфічні технології:

1. За методом анімування:



  • покадрова технологія, за якою кожен кадр малюється окремо;

  • технологія «ключових кадрів» полягає в тому, що створюються «ключові» кадри, а «проміжні кадри» між ними малюються автоматично;

  • технологія «захоплення руху» допомагає схопити найбільш складні реалістичні рухи.

2. За типом змінюваних параметрів об’єктів:

  • технології руху, що дозволяють передати рух об’єкта або його частин;

  • технології форми «морфінг» використовуються для перетворення одного об’єкта в інший».

3. Кольорова анімація — технології трансформації забарвлення об’єкта.

Мультиплікаційне анімаційне кіно становить окремий і специфічний його різновид. Воно так само популярне, як і художні фільми, особливо серед дитячої аудиторії.


Комунікаційні ресурси людини у сфері кінематографії
Комунікація у сфері кіновиробництва Створення будь-якого вище згаданого виду фільмів становить діяльність певного кола людей — спеціалістів, професіоналів. Творчий процес зі створення фільму, опосередкований медіазасобами, можна розглядати як медіатворчий, а спільну діяльність команди кіноспеціалістів — як комунікацію однодумців.

На чолі кожного творчого колективу знімальної групи стоїть режисер, головний автор втілення задуму фільму, який має знати й передбачати, що саме буде отримано в результаті спільної творчої діяльності. Режисер професійно спілкується з усіма членами інноваційого процесу, від успішності комунікації режисера багато в чому залежить успіх майбутнього фільму. (Інновація — від лат. innovation, англ. innovation — зміна, оновлення).



Сценарист/драматург — також важлива особа виробничої комунікації, бо саме ця людина створює задум, словесний проект ідеї фільму, фіксує на папері історію персонажів, розгортає сюжет, описує діалоги героїв, прописує композицію/структуру фільму, «зав’язку» та «розв’язку». Іноді сценаристом виступає сам режисер, який бажає втілити у фільмі свою ідею, своє розуміння події, літературного твору, філософської думки тощо. Сценарист (або режисер) має продумати весь фільм від початку до кінця: цілісність, значущість, гармонійність викладення на папері ідеї. Професійна комунікація сценариста під час створення фільму завжди є інноваційною: сценарій може уточнюватися, навіть суттєво змінюватися.

Оператор один із провідних майстрів процесу створення кіно, який поєднує інноваційні та технічні задачі для створення художнього образу фільму. Для нього кінокамера, плівка й оптика є знаряддям екранної творчості: оператор технологічно реалізує режисерське бачення майбутнього фільму й привносить свої знання та уміння у колективний творчий процес.

Художник репрезентує своє бачення сценарію: візуалізацію задуму, ідеї фільму. Професія художника сама по собі вже є інновативною, креативною. Ознайомившись зі сценарієм фільму, його режисерською інтерпретацією, художник робить серії ескізів, що відображають окремі епізоди фільму, місця подій. Саме від творчої уяви художника залежить візуальний образ фільму: характер окремих споруд, інтер’єрів, гриму, комбінованих кадрів тощо.

Композитор завдяки музиці створює емоційно-психологічне тло для фільму: музика в кіно здатна створювати необхідний настрій, відображати підтекст дії, відтворювати почуття персонажів фільму. Тому композитор, який працює в кіно має вільно володіти усіма музичними формами: від класичних симфонічних творів, народних наспівів до сучасної популярної, джазової та рок-музики.

Звукооператор здійснює звукове оформлення тексту фільму: записує голоси акторів, музики, шумів. Він створює поліфонічний звуковий образ тексту кінострічки, творчо конструює, перетворює вихідний матеріал.

Актори — це саме ті люди, які втілюють літературно-сценарні образи у художні — обличчя та душа кінокартини. Відомо, що кінцевий успіх фільму суттєво залежить від адекватного вибору акторів, їх гри. Під час створення художніх образів актори використовують специфічні виразні засоби: міміку, жест, пантоміму, мовлення. Ці засоби крім виразності, за суттю є комунікативними. Утім, складність гри кіноактора полягає в тому, що на знімальному майданчику актор, «граючи» для кінокамер, не відчуває емоційної реакції тих, для кого він створює образ.

Окрім головних членів команди зі створення фільму є: звукооператори, художники-декоратори, художники-гримери, художники-костюмери, художники з реквізиту, освітлювачі, монтажери, статисти тощо.

Перед тим, як фільм стане фільмом, він має «народитися» декілька разів: у сценарії, у пошуку рішення як його втілити, у реалізації та монтажі. Виробництво фільмів — це творчий процес, який складається з:


  • підготовчого етапу (робота з драматургом або сценарієм, художником, оператором, композитором, акторами);

  • знімального етапу (робота з акторами, художниками, композитором, звуко- й операторами, освітлювачами, монтажерами);

  • монтажно-тоніровочного етапу (робота з монтажерами, композитором, акторами тощо).

Усі учасники створення фільму на чолі з режисером — це не лише співтворці, а й учасники комунікації, яка носить, переважно, професійний характер. Від успішної, конструктивної комунікації між членами знімальної групи багато в чому залежить успіх майбутнього фільму.

У свою чергу, фільм, стає саме тим «медіаповідомленням», яке створюється групою кіномитців (не для того, щоб його поклали на полицю) для іншої групи людей — глядачів. Під час зустрічі фільму із глядачем — фільм народжується знову. Народження це — є остаточним і вирішальним для долі фільму: стане він «одноденкою» чи улюбленою кінострічкою для мільйонів і увійде в історію кіномистецтва — переважно залежить від глядацької аудиторії.


Комунікація глядача/споживача. Сприймаючи фільм, особливо художній, глядач через сюжетно-смислову лінію, образи героїв «подумки спілкується» з авторським колективом фільму. Така комунікація є специфічною. Справа полягає не лише у технічній опосередкованості комунікації — здійснюється завдяки медіазасобам, медіатехнологіям, а й має суто психологічний аспект.

На перший погляд, «комунікація» з медіапродуктом у вигляді кінострічки схожа зі сприйманням зображення, фотографічного зокрема. Утім, це не так. Кінематограф привніс у культуру людини, у її життя не лише нові технічні засоби, нові культурні досягнення й практичні здобутки у вигляді фільмів, новий тип візуальної практики у їх створенні, а й створив умови для нового типу візуального сприйняття.

Досвідчений кіноглядач легко переноситься з одного часу в інший, з однієї країни в іншу, за двома-трьома характерними рухами або подіями може подумки відтворити весь ланцюжок подій або повну ситуацію, здатен правильно розшифрувати значення незвичайних ракурсів, крупного плану, розуміє незвичне поєднання подій, множинність планів та ліній кінооповідання. Надзвичайне багатство тем і сюжетів, стильове та жанрове різномаїття, а також візуальна умовність надають людині різноманітну інформацію на будь-який смак, більшою або меншою мірою розширюють горизонти її знань.

Все це становить передумови саме для творчого сприйняття медіатекстів: їх переосмислення, збагачення власного смислового досвіду.

Новий тип сприйняття/бачення передбачає й новий тип комунікації – перцептивної, мисленнєвої комунікації.

Кіно, на відміну від театру, де актори й глядачі емоційно взаємодіють, передбачає інтимний контакт зі змістом фільму, як «підглядання за чужим життям», як «бачення завдяки прихованій камері». Сама природа кіно повністю виключає співучасть глядача, входження його в кадр або здійснення емоційного впливу на хід перебігу сюжету (як це може статися в театрі). Навіть емоційне занурення глядача у зміст фільму все одно не наближує його до нібито реальних подій. «Реальність» кіно передбачає лише мисленнєвий «діалог» глядача з авторами або персонажами фільму без зворотного зв’язку, відсутність взаємовідносин між глядачем та персонажем кіноекрану. Такий тип комунікації викликає в аудиторії дещо відчужене ставлення до того, що сприймається: відчуття, що все це «не насправді» — ніколи не залишає того, хто дивиться фільм. Парадокс нового типу візуального сприйняття, пов’язаний із кінематографом, полягає в інтимному спогляданні подій фільму та одночасно у відстороненні від них.

І все ж, це є комунікацією — смисловим аспектом взаємодії: людина «спілкується» зі смисловими конструктами, закладеними у фільмі, створеними іншими людьми.
Висновки

Вперше в історії людства кінематограф надав людині можливість бачити «живі картини» — зображення в русі. Кінематограф сприяв розвитку кіноіндустрії та кіномистецтва. Було створено новий вид синтетичного мистецтва. На відміну від фотографії, кіно спочатку стало мистецтвом, а вже потім надихало розвиток інших видів мистецтва. Сфера кіно обумовила появу нових типів комунікації та нового типу бачення людини.


Контрольні запитання:

1. Який принцип дії кіно?

2. Продукт кіно, його різновиди та жанри.

3. Особливості медіатворчості у сфері кіно


Телебачення
Ключові слова: телебачення, аналогове телебачення, цифрове телебачення, телерепортаж, телеаудиторія, інтерпретація, ілюзорність
Телебачення (гр. tele — далеко й video — бачу), а також (від новолат. televisio — далеке бачення) —це система зв’язку для передачі (трансляції) на відстань та прийому рухливого зображення й звуків завдяки радіоелектронних пристроїв. Тобто, це передача на відстань прямого зображення, що надає можливість телеглядачеві бути учасником події.

Телебачення, як фотографія й кінематограф, становить галузь науки, техніки та культури.

Телебачення є одним із найбільш масових засобів поширення інформації політичної, культурної, пізнавальної; його застосовують також у наукових установах; у технічних й інших практичних цілях, наприклад, у промисловості й транспорті (диспетчерська справа, контроль), у космічних та ядерних дослідженнях, у військовій справі тощо.

Розрізняють чорно-біле й кольорове телебачення, аналогове й цифрове, кабельне, супутникове тощо.


Принцип роботи

Принцип роботи телебачення у технічному плані є доволі складним. Телевізійне зображення становить складну систему окремих точок «пікселів» (англ. pixels) й стрічок-рядків, які передаються з високою частотою на секунду.

Схематично принцип роботи телебачення можна уявити як послідовну передачу вище названих елементів зображення, що у пункті передачі перетворюється у послідовність електричних сигналів, а ті, у свою чергу, послідовно передаються каналами зв’язку у пункт прийому, де здійснюється їх зворотне перетворення у зображення. В узагальненому вигляді телевізійний тракт становить: відеокамеру, яка записує, відеомагнітофон (потрібен не завжди), канал передачі інформації (телевишка, кабель, супутник), приймач-телевізор.

Принцип послідовної передачі елементів телевізійного зображення у вигляді пікселів та стрічок на психофізіологічному рівні, як і у кінематографії, засновано на персистенції — інертності людського зору: в процесі сприймання завдяки високій частоті пред’явлення елементів око людини поєднує, синтезує їх у цілісне зображення.

Коли телебачення стало завершеною технічною системою, воно, знову ж таки, як і кінематограф, отримало можливість здійснювати свої важливі технічні функції: одночасно опрацьовувати, записувати й передавати свої дані.
Історія винаходження телебачення

Телевізійні технології — не винайдені однією людиною, й винаходилися вони не за один раз. Так, спочатку необхідно було створити:



  • електронний перетворювач зображення у струм, тобто, джерело телевізійного сигналу;

  • електронну лінію передачі зображення — телевізійний канал;

  • електронний перетворювач струму в зображення — телевізійний приймач;

  • електронний засіб запису зображень.

Однак усе починалося набагато раніше.

У 1873 році У. Смітом було відкрито принцип фотоефекту в селені, який лежить в основі телебачення, а принцип послідовної передачі елементів зображення було запропоновано у кінці ХІХ ст. португальським ученим А. ді Пайва і незалежно від нього російським ученим П.І. Бахметьєвим. Початок розробки оптико-механічних пристроїв поклав німецький інженер П. Ніпков у 1884 р. Скануючий диск П. Ніпкова став поштовхом у розвитку саме механічного телебачення, яке було популярним до 1930-х років. У розробці систем, заснованих на диску Ніпкова брали участь Дж. Берд із Великої Британії, Ч. Дженкінс із США, І.А. Адамян й паралельно Л.С. Термен у СРСР.

10 жовтня 1906 р. винахідники М. Дікманн та Г. Глаге зареєстрували патент на використання трубки К.Ф. Брауна для передачі зображень. Сам Браун не був прихильником досліджень у цій галузі, вважаючи ідею не науковою. У 1907 році Дікман продемонстрував телевізійний приймач із екраном 3 на 3 см.

Перший патент на електронне телебачення, яке використовується зараз, отримав 25 липня 1907 р. професор Петербурзького технологічного інституту Б. Розінг, який подав заявку на патентування «засобу електричної передачі зображення». Однак йому вдалося передати на відстань лише нерухоме зображення у досліді 9 травня 1911 року

Справжнім проривом у розвитку електронного телебачення став «іконоскоп», створений В. Зворикіним у 1923 р., який на той час працював для Radio Corporation of America. Іконоскоп вирішив питання на користь електронного телебачення на противагу механічному. Іконоскоп — перша електронна телевізійна трубка передачі, винахід якої дозволив розпочати масове виробництво телевізійних приймачів. Іконоскоп також було запатентовано радянським вченим С. Катаєвим у 1931 р., однак В. Зворикін створив працюючу модель у 1933 р. — на рік раніше від радянських вчених.

У 1926 р. К. Такаянагі вперше у світі за допомогою електронно-променевої трубки продемонстрував зображення літери катакана.

Вперше в історії рухливе зображення на відстань було передане 26 липня 1928 р. у Ташкенті винахідниками Б. Грабовським та І.Ф. Бєлянським. І хоча отримані зображення були грубими та неясними, саме ташкентський досвід вважається народженням сучасного телебачення.

Перший у історій приймач, на якому було відтворено цей дослід, називався «телефотом».

За іншими даними, першу передачу рухливого зображення 26 січня 1926 р. й здійснив шотландський винахідник Дж. Бейрд, який заснував у 1928 р. Baird Television Development Company.

Існували також й інші моделі електронного телебачення, винайдені у 1931 р.: «диссектор» Ф. Фарнсворта й «промінь, що біжить» Манфреда фон Арденне, які однак не витримали конкуренції з іконоскопом В. Зворикіна.

Тобто, можна сказати, що творча думка винахідників телебачення вирувала, якщо не повсюдно, то принаймні була достатньо поширеною у певних наукових колах. Процес створення телебачення, (як і фотографії та кіно) був колективним.

За якісною ознакою виокремлюють чорно-біле телебачення й кольорове.



Чорно-біле телебачення було первинним, й як засіб масової інформації проіснувало до появи кольорового. Як фіксуюча, контрольна апаратура чорно-біле телебачення застосовується ще й нині.

18 грудня 1953 р. у США вперше було розпочато кольоровий телевізійний ппоказ у системі NTSC. До речі, у різних країнах існують свої стандарти та системи кодування кольорів телебачення: в Америці та Японії це NTSC, у Європі — PAL, у Франції, Росії, Україні, Китаї й деяких країнах Близького Сходу — SECAM.

За формою представлення телевізійних сигналів (відеоінформації) виокремлюють аналогове та дискретне цифрове телебачення.

Аналогове телебачення, як і аналогова фотографія, записує, передає на відстань зображення, закодоване у стрічках і пікселях, які відтворюють об’єкт зображення саме за його фізичною аналогією. Аналогове телебачення становить первинний етап розвитку телебачення й на сьогоднішній день вважається вже не актуальним, не досконалим.

Цифрове телебачення, знову ж таки, як і цифрова фотографія, кодує зображення цифровим способом. Останнім часом країни світу поступово переходять на цифрове телебачення, головна перевага якого полягає у більш високій якості зображення та звуку у порівнянні з аналоговим телебаченням.
Медіатворчість: творчі здобутки та досягнення телебачення
Регулярні телевізійні передачі, як показник розвитку не лише самого телебачення, а й інноваційних культурних процесів почалися:


  • у Германії у 1936 р. Поштовхом до масової трансляції по електронній системі стала майже забута Берлінська Олімпіада 1936 р., трансляцію якої передивилися понад 160 тис. осіб у трьох містах;

  • у Росії у 1939 році. В ефір було трансльовано документальний фільм про відкриття 18 з’їзду ВКП (б);

  • у Великій Британії та США перші трансляції почалися у 1941р;

  • у Європі — у 50-х рр. 20-го ст.

Експериментальні телеприймачі з’явилися в кінці 30-х років, але до кінця Другої світової війни телебачення майже не відоме для населення. Так, в Америці у 1946 р. телевізори були лише в 0,2 % сімей, у 1950 — цифра зросла до 9 %, у 1951 — до 23,5 %, а у 1962 — вже складала 90 %. На 1980 рік телевізори були у 98% американських сімей, і з того часу ця цифра залишається незмінною. А в кожній із цих родин у середньому — 2,2 телевізори.

Між 1981 та 1997 роками кількість телевізорів на 1000 жителів планети збільшилася удвічі з 117 до 234. Але не можна констатувати рівномірний розподіл в масштабі планети. Наприклад, на 1000 людей у Нідерландах приходилося 906 телевізорів, у США — 850, але всього 5 — у Бангладеш та 9 – у Кенії.

Спочатку більшість передач здійснювалося телевізійними мережами або місцевими станціями. Починаючи з 1980-х років стрімкий розвиток кабельного та супутникового телебачення сприяв значному розширенню можливостей вибору, що й привело до зниження частки телевізійних мереж на ринку.

За роки практичного застосування телебачення впевнено увійшло у життя людей, зробивши не лише технічний, а й культурний переворот у їхньому існуванні.

Найбільше поширення телебачення становить передусім, як телевізійне мовлення. Телевізійну апаратуру використовують також під час розв’язання різноманітних задач у науці, медицині, різних галузях народного господарства як промислове телебачення, підводне, космічне тощо.

У другій половині ХХ-го ст., коли телебачення отримало надшироке розповсюдження, його роль у житті суспільства було підкреслено ООН встановленням у 1998 р. пам’ятного дня: 21 листопада — Всесвітній день телебачення.

Як ми вже писали, телебачення є одним з найбільш масових та поширених засобів масової комунікації. За останні 60—70 років воно настільки перетворило повсякденне життя людини, що в цьому плані з ним важко порівняти будь-який інший винахід в історії людства. Телебачення не лише змінило дозвілля людини, але й революціонізувало її образ мислення, її світогляд. Воно стало не лише «магічним вікном», крізь яке людина дивиться на світ, а й «дверима», через які у її свідомість проникають різноманітні, створені кимось ідеї.

Телебаченню присвячено багато досліджень з питань масової комунікації: причиною цього стала велика кількість часу, яку людина витрачає на перегляд телепередач. Так, у середній американській родині телевізор буває включеним понад 7 годин на добу (понад 8 годин — у сім’ях, де є кабельне чи абонентне телебачення), причому середньостатистична доросла людина або дитина дивиться телевізор від 2 до 3 годин щодня; з повсякденних видів діяльності більше часу витрачається лише на роботу та сон.

Протягом життя кількість часу, проведеного перед телевізором, змінюється. Так, час різко збільшується між 2-ма та 4-ма роками життя — приблизно від 15 хвилин до 2,5 годин на день. Приблизно до 8-ми річного віку кількість часу залишається не змінною, максимально підвищується біля 12-ти років (близько 4 години на день). Пізніше кількість годин, затрачених на перегляд телепрограм, починає зменшуватися, особливо в період навчання в середній школі, старшій школі, у коледжі та в перші роки дорослого життя, коли люди присвячують багато часу спілкуванню, навчанню та вихованню дітей.

Однак пізніше, коли діти підростають, спостерігається новий підйом. Найзавзятіші телеглядачі — саме літні люди. Багато часу біля телевізора проводять жінки, малозабезпечені люди й афроамериканці. Цікаво, що ці люди якнайменше представлені в телепрограмах, персонажами яких є, насамперед, представники середнього класу, білі, чоловіки, висококваліфіковані спеціалісти й багаті люди.

Зважаючи на відмінність загальнокультурних традиційних цінностей українців пострадянської спільноти та євро-американців, цікавим було б співставлення попередніх емпіричних даних з (на жаль неіснуючими) даними, отриманими від вітчизняних телеглядачів. На нашу думку, спільна тенденція може зберігатися: найбільше дивляться телевізор люди, соціально неуспішні або відсторонені від суспільного життя (домашні господарки, пенсіонери).

З телевізорами тісно пов’язані відеомагнітофони.

В останні десятиріччя ХХ-го століття одним із революційних перетворень в області відео стало стрімке зростання індустрії відеозапису та рекордно стрімке проникнення цього технічного засобу в наші домівки. Масове поширення відеомагнітофонів почалося на початку 80-х років, і в 1995 році вони були у 85 % американських родин. Сьогодні звична практика записувати телепрограми для наступного перегляду, так зване зміщення перегляду у часі.

Студії Голлівуду спочатку чинили супротив поширенню відео, але пізніше об’єднали свої зусилля й у кіно та відео встановилися взаємовигідні відносини. Останнім часом все більше фільмів створюється виключно з метою розповсюдження на касетах, що в свою чергу, породжує низку проблем етичного та правового характеру. Зауважимо, що в Америці запроваджена етична класифікаційна система, яка організує аудиторію глядачів за певними віковими категоріями: G — дитячий фільм; PG — діти до 15 років у супроводі батьків; PG-13 — діти до 13 років у супроводі батьків; R — тільки для дорослих; NC-17 — без супроводу батьків лише з 17 років. Ця система має певний вплив у кінотеатрах, але малоефективна в пунктах прокату відео, де 13-річні підлітки без особливих перешкод беруть для перегляду фільми, призначені лише для дорослих.

Також відео приносить неприємності одному з важливих компонентів телебачення — рекламі. Справа в тому, що зміщення перегляду телепрограм у часі передбачає можливість глядачеві записувати та дивитися їх пізніше, перемотуючи відеострічку вперед у момент показу реклами. Це спонукало рекламну індустрію вести нові творчі пошуки: вона намагається створювати такі відеороліки, які глядачі просто не захочуть пропускати; створювати такі спецефекти в цих роліках, які будуть помітні, навіть, під час перемотування відеострічки.

Роль телебачення у суспільстві було визначено як провідну серед засобів масової комунікації. Воно може навчати й ознайомлювати та, навіть, надихати, якщо його використовувати відповідним чином. Однак відомий американський письменник-фантаст Артур Чарльз Кларк сказав, що епітафією до нашої раси може бути наступне: «Тим, кого боги хочуть знищити, вони спочатку дають телевізора: людина стає расою споглядачів, а не творців».

Телебачення як продукт творчої, культурної діяльності людини реалізується не лише в плані технічного забезпечення передачі зображення-повідомлення на відстань. Воно не менше переймається самим повідомленням: створенням його форми та змісту.

Телевізійні повідомлення реалізуються у формі різноманітних жанрів.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Навчальний посібник «Медіаосвіта та медіакультура в зош» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник «Медіаосвіта та медіакультура в зош» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник «Медіаосвіта та медіакультура в зош» iconНаталія череповська візуальна медіакультура учнів зош
Тут представлений методично-практичний матеріал для медіапедагогів, учителів, соціальних педагогів, шкільних психологів, батьків...
Навчальний посібник «Медіаосвіта та медіакультура в зош» iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011
Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету, 2011. – 124 с
Навчальний посібник «Медіаосвіта та медіакультура в зош» iconП., Середяк А. В. Історичне краєзнавство навчальний посібник
Голубко В., Качараба С., Середяк А. Історичне краєзнавство. Навчальний посібник. – Ч.І. – Львів: Видавничий центр лну імені Івана...
Навчальний посібник «Медіаосвіта та медіакультура в зош» iconНавчальний посібник за загальною редакцією к. В. Заблоцької донецьк-2001 ббк 63(0)-7я7+63
Українська І зарубіжна культура. Навчальний посібник / Під заг ред. Заблоцької К. В. Донецьк: "Східний видавничий дім", 2001. 372...
Навчальний посібник «Медіаосвіта та медіакультура в зош» iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011 В. Д. Братенші
В. Д. Братенші. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету,...
Навчальний посібник «Медіаосвіта та медіакультура в зош» iconПерепелюк Володимир Григорович Адміністративний процес. Загальна частина: навчальний посібник
Адміністративний процес. Загальна частина: Навчальний посібник. Чернівці: Рута, 2003. 367 с
Навчальний посібник «Медіаосвіта та медіакультура в зош» iconПрактикум з української мови навчальний посібник Кривий Ріг 015 ’35(075. 8)(076. 5) Ббк 81. Укр 9
Практикум з української мови : [навчальний посібник]. – Кривий Ріг : кпі двнз «кну», 2015. – 27с
Навчальний посібник «Медіаосвіта та медіакультура в зош» iconПосібник Світова література
Посібник. Світова література. 2 клас. Розробки занять з курсу за вибором. Стецьківська зош І-ІІІ ступенів. 2012 90 с


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка