Навчальний посібник у двох частинах



Сторінка10/22
Дата конвертації18.04.2017
Розмір5.04 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   22

ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ДУХОВНО-АКАДЕМІЧНОЇ

ФІЛОСОФІЇ ХVIІ-ХVIІІ СТ.

З діяльністю Києво-Могилянського колегіуму, згодом − Києво-Могилянської академії та таких її вихованців, як філософ-просвітник Г. Сковорода, пов’язаний динамічний розвиток вітчизняної філософської культури ХVIІ-ХVIІІ ст., який відчутно вплинув і на еволюцію тогочасних філософських засад українського богослов’я.

Така провідна роль Києво-Могилянської колегії (академії) як головного осередку розвитку в Україні у ХVIІ-ХVIІІ ст. не лише філософської, а й філософсько-богословської думки зумовлювалася тим особливим місцем, яке відводилося в ній вивченню філософії. Саме в Києво-Могилянській колегії (з 1701 р. − академії), заснованій або, якщо більш точно, відновленій (за зразком Київської академії Святого Кирила − “Кирилівської академії” ХІІ ст.) в 1632 р. видатним церковним і культурним діячем України Петром Могилою шляхом об’єднання шкіл Київського Богоявленського братства та Києво-Печерської лаври, вперше для українців зокрема і східних слов’ян загалом почалося систематичне викладання філософії [1, c. 80-81].

Як правило, цей предмет у Києво-Могилянській колегії (академії) викладали професори, що закінчили студії в західноєвропейських університетах, а отже, були добре знайомі як з попередніми, так і сучасними їм надбаннями раціоналізованої західноєвропейської філософської думки, плідно використовуючи й творчо розвиваючи набуті знання у своїй викладацькій та науковій діяльності.

Тому саме з Києво-Могилянського колегіуму, у творах і лекційних курсах професорів філософії якого розглядались важливі світоглядно-гносеологічні проблеми (насамперед, у працях Й. Кононовича-Горбацького та І. Гізеля, в яких було розроблено струнку теорію пізнання з помітними раціоналістично-сенсуалістичними рисами), бере свій початок професійна українська філософія. Ця професійна філософія, яка утвердилася в Київській академії, мала значний вплив на розвиток філософської думки згодом в інших вищих навчальних закладах України [6, c. 226; 11, с. 5, 21].

Власне, через те, що професійна європейська філософія формувалася, насамперед, у вищих навчальних закладах (у випадку з українською професійною філософією − це Київська академія) цілком виправданою є її друга назва “академічна філософія”. Відповідно, українська академічна філософія (філософствування у Києво-Могилянській колегії − академії) ХVIІ − пер. пол. ХVIІІ ст. представляє значний інтерес для сучасних вітчизняних дослідників не тільки як історія навчання, викладання філософії у цьому навчальному закладі, а й як процес становлення української філософської науки, що включає в себе певну структуру філософських знань з логіки, натурфілософії, метафізики, онтології, гносеології та аксіології [6, c. 227; 23, с. 90].

Після національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького за свою незалежність і періоду Руїни (до 80-х рр. ХVIІ ст.), на який припадає короткочасне підпорядкування академічної філософії (філософствування у Київській колегії) традиційній теології, професійна українська філософія знову продовжила свій розвиток в діяльності професорів Києво-Могилянської академії напр. ХVIІ − пер. пол. ХVIІІ ст. та творчості Г  Сковороди у др. пол. ХVIІІ ст. Це дозволяє сучасним вітчизняним дослідникам розвитку професійної філософської думки в Україні впродовж ХVIІ−ХVIІІ ст. виокремлювати в ній два взаємозв’язаних періоди − академічної філософії пер. пол. ХVIІ ст. та академічної філософії кін. ХVIІ − пер. пол. ХVIІІ ст. й просвітницької філософії др. пол. ХVIІІ ст. [6, c. 133-224; 11, с. 14-20; 23, с. 85-173, 174-230; 30, с. 197-205, 206-242].

По суті, як підкреслюється в сучасних дослідженнях, перша у східнослов’янському світі школа вищого типу західного зразку − Києво-Могилянська колегія (академія) своєю діяльністю, найбільш вагомим здобутком якої була вітчизняна академічна філософія, поклала початок інтелектуальній, науковій Україні. Її професори і вихованці − Йосип Кононович-Горбацький, Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Данило Туптало, Антоній Радивиловський, Йоасаф Кроковський, Стефан Яворський, Йосиф Туробойський, Теофан Прокопович, Михайло Козачинський, Георгій Кониський, Тимофій Щербацький, Симеон Тодорський, Григорій Сковорода та багато інших вписали яскраві сторінки в історію духовної культури українського народу, сприяючи формуванню його самосвідомості [7, c. 149].

Зрозуміло і те, що, виходячи зі своєї православної конфесійної приналежності й відповідної релігійно-богословської орієнтації, академіки (професори філософії Києво-Могилянської колегії − академії) спиралися на свої твори і лекційні курси з філософії у боротьбі проти поширення в Україні теологічних вчень католицизму й, почасти, протестантизму і створювали свої філософсько-теологічні вчення, передусім, для теоретичного обґрунтування православ’я − філософської апологетики догматів православного віровчення та положень православного богослов’я [1, c. 81].

Еволюція цих філософських засад українського православного богослов’я засвідчує помітну специфіку філософського обґрунтування його основних положень та самобутність філософської інтерпретації традиційної теологічної проблематики у вітчизняній академічній філософії ХVIІ − пер. пол. ХVIІІ ст., насамперед започаткованої ще у Середньовіччі проблеми “людина-Бог” з її головною ідеєю − ідеєю Бога та проблемою Його пізнання − богопізнання, існування різноманітних тенденцій та концептуальний плюралізм у тогочасній філософсько-богословській думці в Україні, теологічні системи якої дедалі більше наповнювались раціоналістичним змістом [23, c. 90].

Не дивно, що такі цікаві особливості еволюції української філософії впродовж ХVIІ−ХVIІІ ст. (академічної ХVIІ − пер. пол. ХVIІІ ст. та просвітницької др. пол. ХVIІІ ст.), включно з її православною філософською теологією, привертали і привертають увагу багатьох вітчизняних дослідників, зокрема стали предметом висвітлення в працях загального характеру таких вітчизняних філософів, як Дм. Чижевський, І. Мірчук, В. Нічик, В. Горський, М. Кашуба, І. Огородник, В. Огородник, М. Русин, В. Чуйко та ін. [1, 4, 7, 8, 13, 19, 20, 31].

Процес розвитку вітчизняної академічної філософської думки ХVIІ − пер. пол. ХVIІІ ст. глибоко проаналізований і узагальнений (зокрема, на матеріалах логіки, гносеології, натурфілософії, етики і метафізики) у фундаментальних працях В. Нічик, І. Захари, Я. Стратій, В. Литвинова, В. Андрушко, М. Кашуби, І. Паславського, В. Овсійчука, М. Роговича, О. Матковської [2, 6, 14, 28, 30]. Цими авторами в інших своїх дослідженнях, а також у дослідженнях А. Пашука, Г. Нудьги, Є. Гриніва, Н. Козачишин, О. Матюхіної та інших висвітлені й окремі проблеми розвитку української філософської думки впродовж ХVIІ−ХVIІІ ст., дана характеристика внеску окремих персоналій у цей творчий процес [9, 10, 11, 15, 16, 17, 18, 21, 22, 26, 27, 29]. Зокрема, об’єктом експлікації в сучасній вітчизняній філософській думці стали такі аспекти еволюції змісту філософської думки в Україні впродовж ХVIІ-ХVIІІ ст., як, наприклад, проблема людини та її зв’язок з теологічною проблемою “людина-Бог” у філософії діячів Києво-Могилянської академії ХVIІ − пер. пол. ХVIІІ ст. та просвітницькій філософії др. пол. ХVIІІ ст. її вихованця Г. Сковороди, що розглянуті у спеціальній розвідці М. Кашуби, І. Захари, О. Матковської, В. Любащенко, Н. Попової [23].

Дослідження вищезгаданих авторів виявляють загальні закономірності прискореного розвитку вітчизняної філософської думки у ХVIІ -ХVIІІ ст., показують прагнення прогресивних українських мислителів того часу за короткий час засвоїти вікові надбання західноєвропейської філософії, а також досягнення природничонаукової думки Нового часу, і створити власну, оригінальну філософську традицію і наукову основу для розвитку вітчизняної філософії й теології Нового часу [30, c. 207].

В свою чергу, це дозволяє у даному дослідженні прослідкувати які, власне, особливості перехідного характеру української академічної філософії ХVIІ − пер. пол.ХVIІІ ст. і як саме вплинули на складання тогочасних філософських засад вітчизняного богослов’я в її межах, тобто − на еволюцію такої форми філософії у Києво-Могилянській колегії (академії), яку І. Захара визначає як “духовно-академічна філософія” [6, c. 227].

Сповна це стосується, насамперед, поширення і використання з ХVIІ ст. в академічній (духовно-академічній) філософії України схоластичного раціоналізму. Саме в цей період провідним осередком філософської й водночас філософсько-богословської думки в Україні у ХVIІ−ХVIІІ ст. стає Києво-Могилянська колегія (з 1701 р. − академія), викладачі якої розпочали розвиток професійної вітчизняної філософії. Тому цілком логічним виглядає той факт, що початком складання такого перехідного характеру філософствування у Київській колегії (академії) стало поширення в ньому середньовічного схоластичного раціоналізму, що спирався на християнізовану спадщину Арістотеля − “лінію Арістотеля” у філософії. Ця рецепція ідей схоластичного раціоналізму (тобто, схоластичного арістотелізму) на власне український ґрунт відбувалась за посередництвом тієї філософської та теологічної думки, яка знайшла своє відображення в лекційних курсах професорів Києво-Могилянської колегії (академії), що була першим в Україні вищим навчальним закладом західного (західноєвропейського) типу [23, c. 89]. З цього погляду цілком закономірним видається те, що вихідним у філософських лекційних курсах Києво-Могилянської колегії (академії) визнається філософська спадщина Арістотеля − “лінія Арістотеля” у філософії [1, c. 81; 28].

По суті, вся вітчизняна академічна філософія пер. пол. ХVIІ ст. і кін. ХVIІ − пер. пол. ХVIІІ ст. пов’язана із західноєвропейською схоластичною традицією [6, c. 65]. Це об’єктивно зумовлювалося потребою раціонального обґрунтування православного богослов’я в його протидії інвазії в Україні вже раціоналізованої у Середньовіччі за допомогою християнізованого арістотелізму (схоластики номіналістів-перипатетиків, аверроїстів і томізму) католицької теології, яка до того ж (як і протестантська теологія) продовжувала удосконалювати свою раціоналізацію (раціоналістично-гуманістична та пантеїстична філоcофія епохи Ренесансу, протестантська та католицька неосхоластика доби Реформації і Контрреформації та Нового часу).

Враховуючи це, професори філософії Києво-Могилянської колегії (академії) з успіхом використовували філософське надбання арістотелізму та запозичені у своїх конфесійних опонентів його християнізовані версії у формі західноєвропейської схоластики і неосхоластики для раціоналізації православного богослов’я і православної філософської теології (православної філософії) у своїх академічних лекційних курсах з філософії [28].

У свою чергу, звернення до схоластичної проблематики та схоластичного раціоналізму закладало ґрунт для переосмислення духовних надбань Середньовіччя (а серед них і богословської спадщини ортодоксального православ’я) на підставі нових ідей, запозичених із схоластики з характерним для неї раціоналістичним переосмисленням традиційної теологічної проблематики. Цьому, безумовно, сприяло і те, що теологічні проблеми розглядались академіками в межах окремих розділів (логіки, гносеології, натурфілософії, метафізики, етики) їх лекційних курсів з філософії та у взаємозв’язку з їх проблематикою [1, c. 81; 6, с. 65-229; 23, с. 90-108; 28; 29; 30, с. 206-283].

Значною мірою завдяки цьому, орієнтуючись головним чином на західноєвропейську теологічну вченість і філософію, вчені Київської колегії (академії) поступово долали відсталість і консерватизм старої, ортодоксально-візантійської православної думки та її традицій, пануючих у вітчизняній православній теології та філософії [23, c. 89]. Тому, як відзначають сучасні вітчизняні дослідники, саме завдяки орієнтації вчених Києво-Могилянської колегії (академії) на західноєвропейську схоластику та використанню ними її раціоналізму у своїх лекційних курсах з філософії і, до певної міри, теології у ХVIІ − пер. пол. ХVIІІ ст. значно прискорюється поступовий відхід української філософсько-богословської думки від попередньої ортодоксально-візантійської православної богословсько-філософської традиції (з її ірраціонально-містифікованим підходом до розгляду світоглядних проблем) і наближення до більш раціоналістичної західноєвропейської філософії та теології [2; 6, с. 225-229; 14; 15; 19, c. 91-115, 204-251; 21; 28; 29; 30, c. 206-207].

Через всі ці обставини свого часу лекційні курси філософії у Києво-Могилянській колегії (академії) тлумачилися як переважно схоластичні. Однак сучасні дослідження стану їх викладання, видання перекладів цих курсів українською мовою свідчать про далеко не схоластичний, а значно вищий рівень викладання цього предмету (дисципліни) київськими академіками [ 6, 7, 9, 11, 14, 16, 21, 23, 26, 28, 29, 30]. Філософія у Києво-Могилянській колегії (академії) не зводилась лише до схоластики. У її викладанні широко використовувались твори античних філософів, провідних європейських мислителів Середньовіччя, епохи Відродження, доби Реформації і Нового часу [1, c. 81-86; 6, с. 65-229; 7, с. 149-199; 11, с. 16; 14; 15; 28; 29; 30, с. 128-297].

У підсумку плюралізму такого філософствування вже на поч. ХVIІІ ст., за свідченням Т. Прокоповича, схоластичні мудрування розглядаються як пройдений етапу житті Київської академії. Зокрема, серед вчених академії, які багато в чому відійшли від схоластики, сучасні дослідники називають Хр.Чарнуцького, А.Дубнєвича, І. Левицького, Ф.Лопатинського [1, c. 81].

Цьому сприяла, як підтверджують сучасні вітчизняні дослідження, та обставина, що професори Києво-Могилянської колегії (академії), як і їх католицькі та протестантські колеги з навчальних закладів Західної Європи, віддаючи данину схоластичному арістотелізму, постійно брали до уваги розвиток філософської думки в межах секуляризованої (світської, неконфесійної) філософії доби Відродження, Реформації та Нового часу [6, c. 226]. Тому,безумовно, на тогочасну вітчизняну академічну філософію не могли не вплинути ренесансно-реформаційні (гуманістичні та пантеїстичні) ідеї, а також філософські ідеї епохи Раціоналізму ХVIІ ст. − емпіризму Ф.Бекона та сенсуалізму його послідовників, деїзму Р. Декарта та моністичного пантеїзму Б.Спінози, тісно пов’язані з розвитком природознавства доби Відродження (коперніканством) та Нового часу (науковою революцією ХVIІ ст.).

Слід також враховувати, що в цей час на загальному характері європейської релігійної філософії відчутно позначилась відновлена в ході католицької Контрреформації т.зв. “друга схоластика”, тобто − неосхоластика. Вона відрізнялася (на відміну від старої, традиційної схоластики) простотою і ясністю понять та категорій, намаганням йти в ногу з часом (тобто, враховуючи здобутки тогочасної філософії і науки), бути корисною для розвитку філософського знання. Одним з найбільших католицьких авторитетів цієї “другої схоластики” був Франциск Суарес, якому вдалося гармонійно поєднати схоластичний арістотелізм з концептами секуляризованої філософії Нового часу. Надзвичайно високий авторитет Суареса визнавали, використовуючи і розвиваючи його ідеї, навіть такі видатні філософи Нового часу, як Френсіс Бекон, Рене Декарт, Гуго Гроцій та ін. [6, c. 226-227].

Ось чому і ця духовно-академічна філософія (використання неосхоластики в академічній філософській теології) також сприяла розвитку філософського знання у всіх країнах Європи. Зокрема, за визначенням І. Захари, філософські твори, за якими читались курси лекцій у Києво-Могилянській колегії (академії), є, по суті, українським варіантом “другої схоластики” [6, c. 227]. Отже, підсумовує він, коли мова йде про вітчизняну професійну (академічну) філософію ХVIІ − пер. пол. ХVIІІ ст., то мається на увазі раціональна течія релігійної філософії (філософської теології), яка існує одночасно із секуляризованою філософією Нового часу [6, c. 227].

Звідси цілком закономірною виглядає об'єктивна обумовленість відходу вітчизняної духовно-академічної філософії, тобто − православної філософсько-богословської думки в межах української академічної філософії ХVIІ − пер. пол. ХVIІІ ст. від попередньої ортодоксально-візантійської традиції християнізованого неоплатонізму-ареопагітизму в напрямку переорієнтації на раціоналізм західноєвропейської схоластики, неосхоластики (“другої схоластики”) та секуляризованої (неконфесійної, світської) філософії Нового часу.

Загалом сучасні дослідження української академічної філософії ХVIІ − пер. пол. ХVIІІ ст. вказують на помітне прагнення впродовж всього цього періоду до розмежування філософії та теології у Києво-Могилянській колегії (академії). Про це свідчить, зокрема, велика увага, яка приділялась київськими академіками логіко-гносеологічним проблемам, вирішуючи які, вони намагались спиратись також і на науковий доказ. Так, вже у Києво-Могилянському колегіумі особливу увагу цим проблемам приділяли І.Гізель та Й.Кононович-Горбацький [11, c. 16].

Одним з перших, хто ще у пер. пол. ХVIІ ст. робив кроки у напрямі звільнення філософії від обмежуючого її розвиток впливу теології і схоластики, був Йосип Кононович-Горбацький (р.нар. невід. − 1653) − один з перших професорів філософії Києво-Могилянського колегіуму, у 1642-1646 рр. його ректор. Викладав риторику і філософію. Автор підручника з логіки (латинською мовою) та “Оратора Могилянського”. Дотримувався у своїх філософських курсах номіналістичного тлумачення вчення Арістотеля. Зокрема, пов’язував проблеми “універсалій” з необхідністю пізнання світу, а не з потребами пізнання Бога, як це було у томістів. Й.Кононович-Горбацький розмежовував теологію, предметом якої є теїзм − вчення про Бога, і філософію, предметом якої є реальний світ. Цим він, по суті, підходив до вимоги відокремлення розуму від віри, філософії від богослов’я. До того ж у своїх філософських творах він здебільшого посилається на джерела гуманістичної філософії епохи Відродження, античних авторів. Широко залучаються ним ідеї Е.Роттердамського, Р.Агріколи, С.Оріховського-Русина (Роксолана), Ш.Шимоновича [1, c. 81; 11, с. 16; 19, с. 204-210].

Надзвичайно високо оцінював логіко-пізнавальні можливості філософії Інокентій Гізель (1600-1683) − вихованець Києво-Могилянського колегіуму, з 1645 р. його професор, а у 1646-1650 рр. − ректор. Читав курси філософії та психології. Один з найосвіченіших людей України свого часу. Автор творів “Про істинну віру”, “Стара віра” (1668), “Твір про всю філософію”, філософсько-морального твору “Мир з Богом чоловіку” (1669). Розглядаючи філософію як вищий рівень теоретичного мислення й пізнання, І. Гізель визнавав її конкурентноздатність навіть в традиційно теологічній сфері, тому особливо великого значення в курсі філософії надавав розділу метафізики, яку визначав як “знання про надприродне, оскільки вона займається справами вищого порядку, ніж природні або фізичні тіла”, “божественну теологію, тому що вона говорить про Бога та Божі справи”, “божественну та чільну серед інших наук, тому що вона перевищує інші науки важливістю...”, “мудрість, тому що вона з’ясовує перші причини речей, найвищі і найскладніші речі..., універсальні сутності” [19, c. 219-220].

Наприкінці ХVIІ−ХVIІІ ст. виявом прагнення діячів Київської академії до автономії філософії і науки були їх вимоги звільнення науки від теології. Так, на поч. ХVIІІ ст. прихильниками звільнення науки від теології стали Хр.Чарнуцький, П. Малиновський, А.Дубнєвич, М.Козачинський та ін. Проти сліпої віри в авторитет (віри авторитетам Церкви) виступав Т.Прокопович. Він постійно радив звертатися до першоджерел знання для вироблення свого власного, об'єктивного погляду у науці, вказуючи на те, що розум, який черпає не з джерел першого гатунку, рясніє брехнею і лише краплинами правди [1, c. 81].

Теорією “двох істин” серед вчених Києво-Могилянської колегії (академії) користувалися І. Гізель та Й. Кононович-Горбацький, згодом − Т.Проко­пович. На поч. ХVIІІ ст. про певну самостійність науки вчили Ст.Яворський та Ф.Лопатинський, які, проте, не намагалися повністю розмежовувати сфери знання та віри, підкреслюючи примат віри над знаннями [1, c. 82].

Про прагнення вітчизняної академічної філософської думки у ХVIІ−ХVIІІ ст. до розмежування філософії та теології свідчить також викладання в лекційних курсах київських академіків розділу натурфілософії, який став одним з основних в них (під дією зовнішніх схоластичних впливів), починаючи з останньої чверті ХVIІ ст. Вже Йоасаф Кроковський і Стефан Яворський розглядали цей розділ як головний у своїх філософських курсах і викладали у ньому своє розуміння Всесвіту та його будови, пояснювали природу земних і небесних явищ, природу і відчуття людини, але водночас (у зв’язку академічної філософії з теологічною проблематикою, зокрема з проблемою “людина-Бог”) − також і її відносини з Богом [30, c. 207].

Вітчизняна натурфілософія, виникнувши в межах схоластичного методу і середньовічної картини світу, довгий час була основною формою теоретичного осмислення природи. Узагальнюючи знання про Всесвіт і пояснюючи різноманітність явищ природи, вона часто заміняла невідомі ще їй факти і дійсні зв’язки явищ певними припущеннями, надолужуючи і поповнюючи існуючі прогалини у знаннях уявними міркуваннями. Але саме натурфілософія, проникаючи в закономірності виникнення і розвитку Всесвіту, поступово приводила вітчизняну філософську думку до усвідомлення необхідності реабілітації природи, визнання її самостійності, чим значно посилила розмежування філософії і теології. Цей процес особливо бурхливо розвивався у ХVIІ − пер. пол. ХVIІІ ст., коли під впливом тогочасної західноєвропейської наукової революції відбувалася переорієнтація філософської думки на зв’язок з природознавством, передовою наукою Нового часу [30, c. 206].

Додамо, що специфічним проявом цього процесу якраз і стала тенденція певного відходу вітчизняної філософської теології (філософських засад православного богослов’я) від ортодоксально-візантійської традиції християнізованого неоплатонізму-ареопагітизму та тогочасної переорієнтації української православної філософської думки не тільки на західноєвропейську схоластику і неосхоластику, а й на філософський раціоналізм Нового часу.

Особливий інтерес до вивчення природи виникав у період ломки звичних уявлень про Всесвіт і зародження нового світогляду. Подібно до того, як у середньовічному світі розквіт натурфілософії зумовлювався прагненням замінити міфологічні уявлення про природу поняттями загальнолюдського досвіду і природничої науки, що пояснювалося впливом загального розвитку тогочасного суспільства і його потребами, в добу Відродження і Реформації − гуманістично-реформаційними процесами і впливом коперніканства, а в епоху Раціоналізму (ХVIІ ст.) Нового часу − розвитком механіко-математич­ного природознавства та філософського раціоналізму, емпіризму і сенсуалізму, так і в Україні поява з ХVIІ ст. інтересу до вивчення натурфілософських проблем викликалася як внутрішніми соціально-історичними потребами формування нової постсередньовічної культури, так і зовнішніми чинниками, під впливом розвитку раціоналістичної західноєвропейської філософії та наукових досягнень Нового часу. Цей інтерес засвідчив початок звільнення вітчизняної філософської та наукової думки від впливу попереднього середньовічного догматично-схоластичного мислення та його традицій й формування нового світогляду з притаманною йому раціоналістично-натуралістичною тенденцією мислення [30, c. 206]. Таким чином, слід погодитись із сучасними вітчизняними дослідниками в тому, що викладачі Київської колегії (академії) у ХVIІ-ХVIІІ ст. не лише розпочали розвиток професійної української філософії, а й зробили великий внесок у формування нового світосприймання [11, c. 15].

Найбільш важливими елементами цього нового світогляду та його раціоналістично-натуралістичного спрямування у філософії діячів Києво-Могилянської академії, так само, як і загалом у європейській філософії епохи Відродження, доби Реформації та Нового часу (епохи Раціоналізму ХVIІ ст. та доби Просвітництва др. пол. ХVIІ−ХVIІІ ст.), стали пантеїзм і деїзм. Пантеїзм, як наприклад у монізмі Б. Спінози, максимально зближував поняття “Бог” і “природа”, вважаючи, що Бог і створена Ним природа − єдине ціле як єдина “субстанція” [1, c. 105-107; 25, с. 231]. А деїзм визнавав Бога як першопричину (“першопоштовх”) буття, але заперечував божественне втручання у явища природи і суспільного життя. Світ після свого створення Богом підкоряється законам природи. Так, у Р. Декарта Бог дійсно є творцем світу, але Його гідність абсолютної і незмінної істоти несумісна з втручанням у справи рухомої та мінливої природи [5]. Тому саме пантеїзм і деїзм були тими філософськими вченнями, які певним чином поривали із середньовічною схоластикою і відкривали філософії шлях до вивчення природи.

Ці елементи нового світогляду (зокрема, спроби деїстично тлумачити відношення Бога і природи, вчення про однорідність матерії, її непороджуваність і незнищимість, заміна кінечного й ієрархічно впорядкованого світу безкінечним Всесвітом, зв’язаним в одне ціле ідентичністю своїх елементів і одноманітністю законів, геометризація простору тощо), які не вкладались у систему теологічного світорозуміння, сприяли руйнуванню теологічно-схоластичної картини світу і створювали ґрунт для утвердження і розвитку філософських ідей та наукових концепцій Нового часу [30, c. 207].

Вже у філософській думці доби Відродження досить чітко простежується зближення філософії з природознавством. Якщо передумовою цього у ХV−ХVI ст. був пантеїзм, то наслідком цього зближення став деїзм, який дедалі рельєфніше виступає з др. пол. ХVIІ ст. Звичайно деїстичні і пантеїстичні елементи у світогляді мислителів ХVIІ-ХVIІІ ст. продовжують переплітатися, однак деїстична тенденція переважає [23, c. 90].

Оскільки українська академічна філософія ХVIІ−ХVIІІ ст. була тісно пов’язана із загальним розвитком європейської філософії, важко заперечувати той факт, що пантеїстичні та деїстичні ідеї мали місце у філософських працях і лекційних курсах професорів Києво-Могилянської колегії (академії), так само, як і переважання у їх співвідношенні деїстичної тенденції над пантеїстичною. Особливо яскраво це виявляється при розгляді однієї з основних проблем у лекційних курсах київських академіків − проблеми співвідношення Бога і природи, що, як і ідея Бога та проблема Його пізнання − богопізнання, залишалася важливою складовою академічної філософської інтерпретації в розділі натурфілософії загальної теологічної проблеми “людина-Бог”. Звичайно, при цьому академіками в суто теологічному дусі стверджувалось, що Бог є творцем світу та людини, тричі наймогутніший та всеблагий. Але Його деїстичне тлумачення знаходимо практично у переважної більшості академіків. Бог виступає у них як творець природи, як гарант її збереження і як першопричина її руху. Але Бог не може порушувати створених Ним законів природи і вона розвивається далі за цими законами без Його дальшого втручання [1, c. 82; 11, с. 16; 23, с. 90].

Так, вже І. Гізель у своєму “Повному курсі філософії”, який читав у колегіумі впродовж 1645-1647 рр. (рукопис цього лекційного курсу має назву “Трактат (твір) про всю філософію”), виносить у ньому в силу традицій та завдань свого навчального закладу на перше місце проблему Бога і його відношення до світу, при розгляді якої стояв на деїстичних позиціях, близьких до ренесансних, що проявлялося у поєднанні і рівноправності матеріального та ідеального моментів у визначенні природи і неоплатонівських концептуальних інтерпретацій Бога. Бог, за І. Гізелем, не має фізичних першооснов, він нематеріальний, безкінечний, безмежно досконалий, але пізнається природним розумом [19, c. 211-218]. Водночас, визнаючи створення світу Богом, І. Гізель вважає, що у природі все відбувається за природними законами, до яких пристосовується навіть Бог. Аналогічної думки дотримується згодом і Т. Прокопович, який взагалі визнавав первинність створеної Богом природи у кожній конкретній причині [1, c. 82].

Поступово у київських академіків деїзм перероджувався у пантеїзм, згідно з яким Бог і природа − єдине ціле. Про це, зокрема, свідчать вирази, які зустрічаємо на сторінках записних спудеями Академії лекційних курсів: “Бог є в речах”, “Бог є у природі”, “Природа і Бог одне й те ж” [23, c. 90]. Елементи пантеїзму (поряд із деїзмом) зустрічаємо ще у навчальному філософському курсі І. Гізеля, який почав вчити про нерозривність Бога і природи, світу. “Бог, − писав він, − власне не має певного місця, тому що внаслідок своєї наближеності перебуває не десь у конкретному місці, а найімовірніше − усюди” [1, c. 82]. Таке твердження І. Гізеля свідчить, що його раціоналістичний погляд на дійсність, яка підкоряється просторовим і часовим властивостям, перенесено і на Бога. Наприклад, І. Гізель говорить: “Існує три творці − Бог, природа, мистецтво” [3].

Пантеїстична тенденція продовжується і в українській академічній філософії напр. ХVIІ − пер. пол.ХVIІІ ст. та просвітницькій філософії др. пол. ХVIІІ ст. У Стефана Яворського дуже часто зустрічається вираз: “Природа і Бог нічого надаремно не роблять” [23, c. 90]. Ототожнення Бога з природою знаходимо і в пізніх працях Т. Прокоповича. “Під природою, − писав він, − розуміють Бога.., ціле визначення природи збігається з Богом стосовно природних речей, у яких він з необхідністю існує і які рухає” [1, c. 82]. Схожу думку знаходимо і у М. Козачинського, Г. Кониського, Г. Сковороди [1, c. 82].

А оскільки природа тотожна Богу, то Теофан Прокопович зазначає, що “... лише за допомогою фізичних спостережень можна пізнати Бога... Бог розкриває їм пізнання світу у своїх творах й показує свою вічну всемогутність, яка є Його словом і все творить” [24, c. 46]. Цим мислитель наче заохочує до пізнання навколишньої природи, вважаючи, що той, хто осягне її таїнства, наблизиться і до пізнання Бога. Тим більше, що у київських академіків (як і взагалі у вченнях пантеїстичного характеру) Бог виступає як одне з визначень природи [23, c. 90]. Так, Георгій Кониський з цього приводу пише: “Назва природи, звичайно, схоплювалась по-різному, спершу замість самого Бога: так Сенека, глава римських стоїків, легко узурпує назву природи, кн.4 “Про обов’язки”, коли говорить, що природа є ніщо інше, як Бог. Звідси звичайно філософи визначають природу, хай навіть латинськими словами не говорять, називаючи одну natura naturas, іншу − natura naturata, розуміючи під тією самого Бога, під цією − створені речі” [12, c. 66].

Однак, у київських академічних філософських курсах усе ж переважає деїстична тенденція [23, c. 90]. Про це, зокрема, свідчать уявлення академіків про матерію, яка, на їх думку, не може ані народжуватись, ані знищуватись. “Матерія − загальний і єдиний субстрат усіх матеріальних речей, що зумовлював кількісну особливість останніх і зберігався до і після їх будь-якої видимої загибелі” [8, c. 283]. Під субстанцією більшість вчених академії розуміли самобуття, незалежну і визначену сутність, що існує в собі і сама по собі. Уявлення про природні тіла як сутності такого роду робило необов’язковим втручання Бога у дії природи і сприяло виникненню деїстичного світосприймання [11, c. 16].

Його складовою частиною було уявлення про неперервність процесів виникнення і розкладу речей, що відбуваються в світі, їх переходів з одного стану в інший, що приводило професорів академії до утвердження універсальності заснованого на боротьбі і взаємному виключенні протилежностей руху. Так, у своєму курсі логіки Й. Кононович-Горбацький розрізняв шість категорій руху: “Перший вид руху − це народження, на підставі якого утворюється субстанція, наприклад, людина; другий − руйнація, завдяки цьому рухові будь-яка субстанція зникає; третій − це збільшення, шляхом такого руху річ зазнає кількісних змін стосовно збільшення; четвертий − зменшення, за допомогою цього руху річ кількісно зменшується; п’ятий − алітерація, за допомогою цього руху річ зазнає змін якісних, тобто набуває якостей, якими досі не володіла; шостий вид − просторовий рух, коли тіло переміщується в просторі” [11, c. 16-17].



Ідея про нерозривність зв’язку між матерією і рухом, пошуки джерела руху у світі матеріальних речей і явищ наближали професорів Києво-Могилянської колегії (академії) до розуміння природи як матеріального світу з комплексом притаманних йому закономірностей. Звичайно, було б неправильно говорити про матеріалістичний характер філософії Київської колегії (академії). Вона виходила з теологічних засад, де Бог розглядався як творець світу і його законів. Але елементи пантеїзму, деїзму, пошуки джерел руху матерії в природі, ідея однорідності небесної і земної матерії розхитували теологічний світогляд, створюючи підґрунтя для звільнення філософії від теології, розвитку у вітчизняній духовно-академічній філософії крім теїстичних також і матеріалістичних тенденцій [11, c. 17].

  1. Від витоків до середини ХІХ століття: Короткий довідник з історії філософії / Авт.-упоряд. Архіпов О.П., Бугров В.А., Петрушенков С.П., Чуйко В.Л. та ін.; Під ред. Т.Д. Пікашової та В.Л. Чуйка. − К.: МАУП, 1997. − 152 с.

  2. Від Вишенського до Сковороди / За ред. В.М. Нічик, − К.: Наук. думка, 1972. − 143 с.

  3. Гізель І. Твір про всю філософію... // Від. рук. ЦНБ НАН України. − Шифр МАК/ІІ 128. − Арк. 383 зв.

  4. Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій. − К.: Наук. думка, 1996. − 286 с.

  5. Декарт Р. Сочинения: В 2-х т. − М.: Мысль, 1989. − Т.І. − 654 с.

  6. Захара І.С. Академічна філософія України (ХVIІ-І пол. ХVIІІ ст.). − Львів: Вид-во ЛНУ імені Івана Франка, 2000. − 239 с.

  7. Історія української філософії: Хрестоматія / Упорядник М.В. Кашуба. − Львів: Вид. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2004. − 356 с.

  8. Історія філософії на Україні: В 3-х т. − К.: Наук. думка, 1987. − Т.І. − 399 с.

  9. Кашуба М.В. Георгій Кониський − світогляд та віхи життя. − К.: Укр. Центр дух. культури, 1999. − 228 с.

  10. Кашуба М.В. З історії боротьби проти унії ХVIІ-ХVIІІ ст. − К.: Наук. думка, 1976. − 171 с.

  11. Козачишин Н.М., Матюхіна О.А. Філософська і суспільно-політична думка на Україні у ХVIІ ст. Текст лекції з курсу філософії для студентів всіх форм навчання. − Львів: ЛПІ, 1992. − 21 с.

  12. Кониський Г. Філософські твори: У 2-х т. − К.: Наук. думка, 1990. − Т.2. − 576 с.

  13. Мірчук І. Історія української філософії // Енциклопедія українознавства. − К.: Наук. думка, 1995. − С. 128-216.

  14. Ничик В.М. Из истории отечественной философии конца ХVIІ − начала ХVIІІ в. − К.: Наук. думка, 1978. − 298 с.

  15. Нічик В.М., Литвинов В.Д., Стратій Я.М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні (ХVI − початок ХVIІ ст.). − К.: Наук. думка, 1990. − 384 с.

  16. Ничик В.М. Феофан Прокопович. − М.: Мысль, 1977. − 192 с.

  17. Нудьга Г.Студенти з України на лекціях у Галилея // Жовтень. − 1987. − Ч.5. − С. 95-105.

  18. Нудьга Г. Українські студенти в університетах Європи ХІУ-ХVIІІ ст. // Український календар. − Варшава, 1968. − с. 315-320.

  19. Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні. Курс лекцій: Навч. посіб. − К.: Вища шк.: Тов-во “Знання”, КОО, 1999. − 543 с.

  20. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах. − К.: Либідь, 1997. − 328 с.

  21. Паславський І.В. З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці ХVI-першій третині ХVIІ ст. − К.: Наук. думка, 1984. − 128 с.

  22. Пашук А. Проблема “истиннаго человъка” у філософській концепції Григорія Сковороди // ЗНТШ. − Львів, 1991. − Т. ССХХІІ. − С. 181-200.

  23. Проблема людини в українській філософії ХVI-ХVIІІ ст. / Авт. кол.: І.С. Захара, М.В. Кашуба, О.В. Матковська, В.І. Любащенко, Н.Л. Попова; Відп. ред. М.В. Кашуба. − Львів: Логос, 1998. − 239 с.

  24. Прокопович Ф. Філософські твори: У 3-х т. − К.: Наук. думка, 1979. − Т.2. − 550 с.

  25. Релігієзнавчий словник / За ред. професорів А. Колодного і Б. Лобовика. − К.: Четверта хвиля, 1996. − 392 с.

  26. Рогович М.Д. Мировоззрение М. Козачинского и его место в истории отечественной философской мысли первой половины ХVIІІ в.: Автореф. дис. ... канд. филос. наук. − К., 1978. − 21 с.

  27. Рогович М.Д. Світські мотиви в творчості Ф. Прокоповича і А. Кантеміра // Секуляризація духовного життя на Україні в епоху гуманізму і Реформації: Зб. наук. праць / АН УРСР. Ін-т сусп. наук; Відп. ред. Є.А. Гринів. − К.: Наук. думка, 1991. − С. 158-170.

  28. Стратий Я.М., Литвинов В.Д., Андрушко В.А. Описание курсов философии и риторики профессоров Киево-Могилянской академии. − К.: Наук. думка,1982. − 347 с.

  29. Стратий Я.М. Проблемы натурфилософии в философской мысли Украины ХVIІ в. − К.: Наук. думка, 1979. − 208 с.

  30. Філософія Відродження на Україні / М.В. Кашуба, І.В. Паславський, І.С. Захара, В.А. Овсійчук, М.Д. Рогович, О.В. Матковська та ін. / АН УРСР. Ін-т сусп. наук; Відп. ред. М.В. Кашуба. − К.: Наук. думка, 1990. − 336 с.

  31. Чижевський Дм. Нариси з історії філософії на Україні. − Мюнхен, 1983. − 175 с.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   22

Схожі:

Навчальний посібник у двох частинах iconУ двох частинах

Навчальний посібник у двох частинах iconКонспект лекцій у двох частинах Частина 2 Суми Видавництво Сумду 2009

Навчальний посібник у двох частинах iconМатеріали обласної науково-практичної конференції «Педагогіка К. Д. Ушинського: історія та сьогодення» у двох частинах Частина 2

Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011
Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету, 2011. – 124 с
Навчальний посібник у двох частинах iconП., Середяк А. В. Історичне краєзнавство навчальний посібник
Голубко В., Качараба С., Середяк А. Історичне краєзнавство. Навчальний посібник. – Ч.І. – Львів: Видавничий центр лну імені Івана...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник за загальною редакцією к. В. Заблоцької донецьк-2001 ббк 63(0)-7я7+63
Українська І зарубіжна культура. Навчальний посібник / Під заг ред. Заблоцької К. В. Донецьк: "Східний видавничий дім", 2001. 372...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011 В. Д. Братенші
В. Д. Братенші. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету,...
Навчальний посібник у двох частинах iconОльга линь посібник з української мови
Пропонований посібник складається з двох частин: -а – це тексти диктантів краєзнавчої тематики, 2-а – ті ж тексти, які містять помилки,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка