Навчальний посібник у двох частинах



Сторінка11/22
Дата конвертації18.04.2017
Розмір5.04 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   22

УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФСЬКО-БОГОСЛОВСЬКА ДУМКА

У ХVIІІ−ХІХ СТ.

Протягом ХVIП-ХІХ ст. чітко простежується наступність у розвитку започаткованих ще напр.ХVI − поч.ХVIІ ст. двох виокремлених напрямів (православного і католицького, греко-католицького) в українському богослов’ї та релігійній філософії (філософській теології). Зокрема, перший з них − православний (українська філософська теологія православного спрямування) розвивали передусім представники української православної академічної філософії (філософсько-богословської думки), діячі Києво-Могилянської академії: напр. ХVIІ − поч.ХVIП ст. − Стефан (Степан) Яворський, а у ХVЛІ ст. − Теофан (Феофан) Прокопович, Михайло Козачинський, Георгій (Юрій, Григорій) Кониський та вихованець Києво-Могилянської академії Григорій Сковорода.

Водночас, в цей час у православній філософській думці України склалась тенденція певного відходу від візантійсько-православної богословської ортодоксії та попередніх філософських традицій українського православ’я, які спиралися на ідеї християнізованого неоплатонізму-ареопагітизму (“лінія Платона” у християнській теології та філософії). Цей відхід значною мірою був зумовлений короткочасною переорієнтацією української православної філософії напр. ХVІІ ст., насамперед у зв’язку зі спробами ідеологів православ’я раціонально обґрунтувати його богослов’я у протидії інвазії католицизму та унії, на західноєвропейську (як католицьку, так і протестантську) неосхоластику (“християнський арістотелізм”), що спиралась на інтерпретацію перипатетизму та дальший розвиток його ідей (“лінія Арістотеля” у філософії) стосовно християнської теології, а також на метафізичний телеологізм Христіана Вольфа − популяризатора раціоналізму Готфріда Вільгельма Лейбніца в протестантській філософській теології.

Для школи Лейбніца-Вольфа (кін.ХVIІ − пер.пол.ХVІІІ ст.), опозиційної формалізованому канону протестантської ортодоксії М.Лютера, У.Цвінглі, Ж.Кальвіна доби Церковної Реформації ХVI ст., була характерна спроба подальшої (після Ф.Меланхтона) раціоналізації (вихід у деїзм) християнського віровчення, його схоластичного моделювання. Саме Києво-Могилянська академія стала центром поширення в Україні вольфіанського догматичного раціоналізму. Але вже в сер.ХVІІІ ст. помітна втрата ним своєї популярності в українській православній філософсько-богословській думці, яка в ХІХ ст. знову повертається до традиційних для православного богослов’я філософських засад. Для української православної академічної філософії XIX ст. вже характерне остаточне утвердження панування.в ній ідей православного візантійського містицизму, як богословського (ісихазму),так і патристично-філософського (християнізованого неоплатонізму-ареопагітизму).

Напр. ХVІІ-ХVІІІ ст. короткочасна переорієнтація української православної філософсько-богословської думки на західноєвропейську раціоналістичну філософію Нового часу торкнулась не лише концепцій неосхоластики − християнізованого перипатетизму (арістотелізму) та реформаційно-деїстичних ідей, а також і інших раціоналістично-філософських вчень ХVІ ст. (деїзму Р.Декарта, пантеїстичного монізму Б.-Б.Спінози, емпіризму Ф.Бекона). Виявилась вона і в зміні акцентів поширення в Україні ренесансно-гуманістичних ідей. Якщо у попередній період напр.ХVI−ХVІІ ст. (період українського Ренесансу) вплив західноєвропейської ренесансної філософії на українську філософсько-богословську думку, зокрема на православну полемічну літературу, виявив себе у поширенні в ній ідей ренесансного неоплатонізму, то в наступний період (кін.ХVІІ−ХVШ ст.) − ренесансної натурфілософії (пантеїзму і панентеїзму). Зумовлювалась нова тенденція в розвитку української філософсько-богословської думки напр.ХVІІ−ХVIІІ ст. (популяризація в ній ідей раціоналізму, деїзму, пантеїзму) і впливом на тогочасні філософські засади українського православного богослов’я досягнень західноєвропейської науки Нового часу, зокрема наукової революції ХVIІ ст.

Всі вищезгадані аспекти переорієнтації української православної філософсько-богословської думки напр. ХVIІ−ХVІІІ ст. яскраво виявились в творчості представників цієї її нової тенденції. Так, основним положенням філософського курсу Ст.Яворського “Філософські змагання...”, який він читав в Києво-Могилянській академії, було ототожнення Бога і природи (пантеїзм). Як професор академії, він знайомив своїх студентів з вченням Арістотеля (який був для нього найбільшим авторитетом з усіх філософів) та його арабських послідовників – філософів-перипатетиків Аверроеса і Авіцени.

Ректор Києво-Могилянської академії Теофан Прокопович, хоч і був постійним опонентом Ст.Яворського у питаннях філософії і теології, поряд з тим разом з ним та рядом інших професорів академії визнавав не лише класичну античну, а й приймав і нову європейську раціоналістичну філософію, сперту після наукової революції ХVIІ ст. на досягнення природничих наук. Він був прихильником дослідного знання, виступав проти догзматизму, сліпої віри в авторитет, популяризував принципи, проголошені великими філософами ХVІІ ст. Ф.Беконом, Р.Декартом, Т.Гоббсом, Б.-Б.Спінозою, Дж.Локком щодо звільнення філософії від схоластичних канонів. Зокрема, він приймає теорію Ф.Бекона про “дві істини”, спрямовану проти уявлення про філософію як “служницю богослов’я”. Теологічному вченню про створення Богом світу (креаціонізм) він надавав деїстичної спрямованості.

Для філософського курсу “Philosophia Aristotelica...” професора Києво-Могилянської академії М.Козачинського так само, як і для філософських курсів більшості інших професорів академії того часу, теж було властиве визнання творення світу Богом з ухилом в їх пантеїстичне ототожнення. Йому також, як і Т.Прокоповичу, було притаманне прагнення, висловлюючи деїстичні і пантеїстичні думки, розмежовувати філософію і теологію, що, безумовно, сприяло певному відходу тогочасної української православної філософської думки від візантійсько-православної богословської ортодоксії.

Подібні погляди ще в більшій мірі стосуються ректора Києво-Могилянської академії Г.Кониського та її вихованця Г.Сковороди. Так, Г.Кониський наповнював свої філософські курси елементами пантеїзму і деїзму, розмежовував в них науку і релігію, розум і віру, дві істини -богословську і філософську, виносячи все трансцендентне у сферу теології і метафізики. Яскраво вираженим пантеїстичним характером просякнута філософія Г.Сковороди. Бог і світ, на його думку, утворюють нерозривну і цілісну єдність. Бог перебуває у матерії, поза неї і вище неї. Бог у плоті нашій, нематеріальний у матеріальному, вічний у тлінні, один у кожному з нас і цілий у всякому. Світ у філософії Сковороди − Храм Божий, його дім, де Бог відноситься до світу, як зародок до розкриття, точка до числа, множини.

Таким чином, можна стверджувати, що в українській православній філософії протягом кін.ХVІІ-ХVIП ст. відбувався певний відхід від візантійської православної богословської ортодоксії та притаманних їй неоплатонічно-ареопагітичних філософських традицій (“лінії Платона” у філософії) в бік перипатетизму (арістотелізму), останнім популяризатором якого у ХVIІІ ст. в Україні був Г.Кониський. Ця нова раціоналістична тенденція обумовлювалася також зростанням популярності західноєвропейського філософського раціоналізму Нового часу.

Проте, подібна тенденція в розвитку філософських засад українського православного богослов’я, пов’язана з переорієнтацією на раціоналістичну західноєвропейську філософію Нового часу, виявом чого і стала популяризація ідей деїзму та пантеїзму в українській філософсько-богословській думці, була короткочасною. Останнім прихильником пантеїзму в українській православній філософії ХVIІІ ст. був Г.Сковорода. Вже напр. ХVIІІ ст. вона повернулася до християнізованого неоплатонізму-ареопагітизму, а в XIX ст. відбулося остаточне утвердження панування ортодоксального візантійського містицизму в українській православній академічній філософії (кордоцентризм “філософії серця” П.Юркевича тощо).

УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФСЬКА ТЕОЛОГІЯ ХІХ СТ.

Аналіз концептуального змісту вітчизняної філософсько-богословської думки ХІХ ст. у сучасних дослідженнях свідчить, що ця українська філософська теологія − надзвичайно важливий етап у розвитку філософських засад вітчизняного богослов’я. Він відрізняється не лише вагомими творчими здобутками, а й характеризується, на наш погляд, декількома яскраво вираженими специфічними рисами, притаманними усій тогочасній українській філософії. Тому і розглядати їх необхідно у контексті останньої.

По-перше, українська філософська теологія (філософсько-богословська думка), як і загалом релігійна філософія (релігійно-філософська думка) України у ХІХ ст. залишалась, за окремими виключеннями (католицька томістична філософія та “друга схоластика” − неосхоластика суарезианізму у греко-католицьких духовних навчальних закладах; далекі від православної ортодоксії християнські засади філософсько-поетичного романтизму М. Шашкевича тощо), переважно православної орієнтації.

Головною формою її існування у ХІХ ст., як і у ХVIІІ ст., залишалась академічна філософія (професійна філософія − як релігійна, конфесійна духовно-академічна у вищих духовних навчальних закладах, так і неконфесійна, але православна за духом у світських). Її репрезентаторами стали такі новостворені навчальні заклади, як Харківський і Київський університети, Рішельєвський ліцей та Новоросійський університет в Одесі, Київська духовна академія.

Духовно-академічна філософія останньої репрезентувала Київську школу такого напряму конфесійної православної філософії ХІХ ст., як “академічна філософія” в духовних академіях Росії та України. Ця релігійна філософія була відвертою “служницею” православного богослов’я, захищаючи чистоту православної віри. Основними теологічно-філософськими проблемами у її контексті були: побудова православної за духом філософії, співвідношення віри і розуму у когнітивно-гносеологічному аспекті філософського богопізнання та теоретичного витлумачення православного вірочення; християнська антропологія тощо.

У Київській школі “академічної філософії” впродовж ХІХ ст. склалась своя самобутня релігійно-філософська традиція, початок якої пов’язують з архімандритом Інокентієм (І. Борисовим) та побудовою ним релігієзнавчого концепту − т.зв. “релігіозістики”. Плідним є релігійно-філософський доробок й інших представників Київської школи духовно-академічної філософії ХІХ ст., зокрема: православна інтерпретація гегелівської філософії релігії С. Гогоцьким, історико-філософські дослідження О.Новицького, кордоцентризм − “філософія серця” П. Юркевича, психологічні нариси релігії П. Авсенєва.

Київська духовна академія відіграла важливу роль і у розвитку вітчизняної академічної (професійної) філософії загалом. І хоча при осмисленні досягнень західноєвропейської філософської думки її професори інтерпретували їх в духовно-релігійному контексті, ставлячи одкровення Св. Письма вище за філософію, але все ж обстоювали самостійність і самоцінність останньої у розробці теологічних проблем. Заслужену славу академічній філософії в Україні принесли ті професори філософії академії (Й.Міхневич, О.Новицький, С.Гогоцький, П.Юркевич, П.Ліницький), які згодом викладали у світських навчальних закладах.

Водночас у пер.пол. ХІХ ст., в умовах українського національно-культурного відродження, вітчизняна релігійно-філософська думка отримала імпульс для розвитку також у формі філософської творчості непрофесійних філософів із середовища української національної інтелігенції, провідних діячів української культури (М.Максимовича, М.Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка, М.Гоголя). Подібна філософська творчість, включно з філософією релігії, була притаманна відомим представникам українського національно-культурного відродження (О.Потебня, М.Драгоманов, І.Франко, Л.Українка) й у др. пол. ХІХ − поч. ХХ ст.

По-друге, необхідно враховувати взаємозв’язок вітчизняної філософії з українським романтизмом та його “українською ідеєю”. Початок цього процесу, як відомо, припадав на добу такого загальноєвропейського культурного явища, як романтизм, особливо характерний для критичної німецької класичної філософії. У свою чергу, український романтизм, як провідна течія українського національно-культурного відродження, та викликаний цим інтерес до української історії та мови, українських культурних традицій, особливо загострений у добу романтизму, також вимагали свого філософського осмислення, що й репрезентують філософські погляди й релігійно-філософські ідеї у творах М.Шашкевича, М. Максимовича, М. Костомарова, П.Куліша, Т. Шевченка, М. Гоголя, у “філософії мови” О. Потебні.

По-третє, вітчизняна філософська теологія ХІХ ст., як у своїй академічній, так і не академічній формі, була органічною складовою доби української класичної філософії др. пол. ХVIІІ−ХІХ ст., що почалась від просвітницької філософії Г.Сковороди, а своєрідний підсумок отримала саме у “філософії серця” П.Юркевича. А отже, для неї притаманні всі ті самобутні риси української національної світоглядної ментальності, якими просякнутий весь зміст філософствування в Україні від Сковороди до Юркевича, а саме: кордоцентризм (“внутрішня людина” і серце як “єство людського духу” Сковороди; ідея “людини серця” у Костомарова, Куліша та Юркевича), індивідуальна, екзистенціально-орієнтована поліфонічність світобачення (“дві натури” і “три світи” Сковороди; “багатоповерхнева” серія антитез світу Куліша; опозиція реального сьогодення до “славного” минулого і майбутнього у поезії Шевченка; світи “живих” і “мертвих” душ Гоголя; три сфери реальності у Юркевича), антеїзм (вчення Сковороди про “сродну працю”, “хутірська філософія” Куліша; пісенно-поетичний ліризм української землі у творчості Шашкевича, Шевченка, Гоголя та ін.).

По-четверте, розвиток вітчизняної філософської думки у ХІХ ст. був пов’язаний із зміною самого типу філософствування. Останнє обумовлювалось рецепцією на українському ґрунті нових досягнень передової західноєвропейської філософської науки, насамперед критичної німецької класичної філософії, і відкриттям в Україні нових навчальних закладів, які її, власне, і репрезентували. Це стало тією передумовою, що сприяла зламу старих традицій і стереотипів вітчизняного філософствування, включно із філософствуванням у православному дусі.

Так, процесу становлення православної “академічної” (духовно-акаде­мічної) філософії ХІХ ст. сприяло не стільки тяжіння до традицій східнохристиянської (візантійської) патристики, християнізованого неоплатонізму, скільки вплив німецької критичної філософської думки кін. ХVIІІ − пер. пол. ХІХ ст. Саме німецька критична (класична) філософія відіграла роль своєрідного каталізатора у пробудженні філософсько-богословської думки в духовних академіях Росії та України. Відчутним був вплив на процес рецепції німецької класичної філософії в Україні та Росії також відомого представника філософії українського Просвітництва П.Лодія.

Завдяки вищезгаданим обставинам значного поширення і впливу в інтелігентських колах, у середовищі діячів культури Російської імперії у ХІХ ст. набули погляди таких представників німецької класичної філософії, як І.Кант, Г.Гегель, Й.Гердер, Й.Фіхте, Ф.Шеллінг. Але якщо у власне Росії головним кумиром вважався Гегель, то в Україні щиро гегелівські уподобання були властиві лише С.Гогоцькому та О.Новицькому. Більшість представників університетських кіл і діячів культури України перевагу надавали Канту, Гердеру і Шеллінгу, які своєю близькістю до романтизму, виразно екзистенціальними мотивами творчості більше відповідали спрямуванню української світоглядної ментальності.

Саме такого спрямування були, наприклад, кантівські симпатії П.Лодія. Однак найбільш близькими духу українського романтизму та його філософії були ідеї таких німецьких філософів-романтиків, як Й.Гердер та Ф.Шеллінг. Так, у Харківському університеті сформувалась своєрідна романтично-філософська школа, особливу увагу якої привертала творчість Гердера, яка сприяла виробленню філософських засад українського національного самоусвідомлення та самовизначення. Водночас відомими прихильниками романтичної філософії Шеллінга були перший професор філософії Харківського університету Й.Шад та його наступник А.Дудрович, який розглядав романтичне шеллінгіанство як філософію, що відкриває нам невидиме божество і його силу.

Не викликає сумніву, що вплив романтичного шеллінгіанства на становлення української філософської думки у пер.пол. ХІХ ст. − в добу романтизму був визначальним, починаючи від найвідомішого українського шеллінгіанця, вихованця Києво-Могилянської академії, згодом професора Петербурзької військово-медичної академії Д. Кавунника-Велланського, який першим приніс шеллінгіанство в Україну і Росію, розробляючи співзвучну йому ідею романтичної натурфілософії (“абсолютний розум як суть всезагального життя”). У Рішельєвському ліцеї ідеї романтичної натурфілософії Шеллінга пропагували М. Курляндцев, прихильник романтичного пантеїзму (“природа і людина створені єдиним, вічним началом − одухотворені Божою думкою”) та К.Зеленецький, який виокремлював дві стихії духовного життя (“сутність самого духу і світ людської свідомості”), а після переходу з Київської духовної академії − Й.Міхневич, який здійснював синтез шеллінгіанства з теїстичних позицій.

Після відкриття Київської духовної академії та Київського університету св. Володимира до них від Харківського університету перейшли не тільки функції центру класичної академічної філософії в Україні, а й продовження вітчизняної традиції оригінального розвитку шеллінгіанства на українському ґрунті. Зокрема, у Київському університеті відомими прихильниками романтичного шеллінгіанства були його перший ректор М. Максимович та члени таємного Кирило-Мефодіївського товариства (братства) М. Костомаров і П. Куліш. Висунута ними ідея “серця” як центру духовного життя людини (Максимович), через який сприймається Божий Закон та здійснюється зв’язок з Богом − “душею душі вселенської” (Костомаров і Куліш), підтверджує справедливість висновку Д.Чижевського про те, що “західні впливи викликали у слов’ян власну і самостійну творчість, що була не лише відгуком, але і відповіддю Заходу”.

Серед прихильників романтичного шеллінгіанства був і М. Гоголь, який не без впливу останнього в останні роки свого життя звернувся до Бога, у якому (цілком в дусі трансцендентального ідеалізму, “філософії тотожності та одкровення” пізнього Шеллінга) бачив світ, що “несе із собою гармонію і закон, творить усе прекрасне”. У др. пол. ХІХ ст. романтичні уподобання “філософії мови” О.Потебні виявили себе стосовно формування української національної ідеї та щодо національної форми “мови релігії”.

Для релігійно-духовної, теїстичної філософії Київської духовної академії, що виконувала, насамперед, роль “пропедевтики до богослов’я”, тим не менш був характерний дозвіл звертатись до всіх філософських систем, які “боролись з матеріалізмом і скептицизмом, захищали вищі духовні інтереси людської природи”, тобто − до філософії Канта, Фіхте, Шеллінга, а за певних умов і Гегеля, які були популярними в академії за “науковість, повагу до християнства, прагнення зблизитись з ним, обіцянкою заглянути в самі основи віри”.

Із розвитком в Україні західноєвропейської філософії знайшли своїх слухачів і у світських навчальних закладах, незважаючи на відсутність такого курсу в університетській програмі 40-50-х рр. ХІХ ст., найбільш відомий серед тогочасних вітчизняних філософів професор Київської духовної академії та Київського університету С.Гогоцький та професор Київської духовної академії, а пізніше історико-філософського факультету Московського університету П. Юркевич. Праці першого були присвячені філософсько-теологічному аналізу філософських систем Канта і особливо Гегеля, а другий, відкидаючи як механістичний матеріалізм, так і критицизм Канта, розвивав слідом за Сковородою науку про “внутрішню людину”, “людину серця” і почуття, які зв’язують її з Богом.

Вагомим був внесок у розвиток вітчизняної філософії релігії й релігійно-філософської думки також концепцій прихильників позитивізму, неокантіанства та екзистенціалізму, які поширились в Україні у др.пол. і напр. ХІХ ст., однак їх власне філософсько-теологічний доробок як окремий предмет дослідження ще мало вивчений дослідниками і безумовно потребує свого більш детального аналізу.



ХРИСТИЯНСЬКІ ЗАСАДИ РОМАНТИЗМУ М.ШАШКЕВИЧА

Наприкінці ХVIІІ − поч.ХІХ ст. романтизм став суттєвою ознакою нової національної української літератури, що творилася живою народною мовою. Романтичними ідеалами надихалася й подвижницька праця літературного угрупування “Руська трійця”, організатором і душею якого був Маркіян Шашкевич.

Діяльність керованого ним гуртка виходила поза рамки вузького культурництва. Це була діяльність патріотична і в своїй основі народна, бо була спрямована на розв’язання важливих національно-суспільних і культурних завдань у житті українського населення Галичини, спираючись на глибоке переконання Маркіяна Шашкевича та його побратимів Івана Вагилевича й Якова Головацького у тому, що “нарід руський − одне з головних поколінь слов’янських, і що русин Галичини є часткою великого українського народу, який має свою історію, мову і культуру” [1, с. 249].

Особливими прикметами українського романтизму − полум’яним патріотизмом, глибоким демократизмом, народністю та яскравим фольклоризмом просякнутий і підготовлений ними безсмертний альманах “Русалка Дністрова” (1837) − “перша ластівка” літературного і національно-духовного відродження галицької України.

Органічними засадами цього романтизму, як і загалом українського національно-культурного відродження у Галичині, були християнські духовні ідеали та традиції, притаманні українцям, які спільно з іншими культурними традиціями українського народу ревно зберігало у своєму середовищі національно свідоме духовенство УГКЦ. Її роль та місце в галицькому національно-культурному відродженні важко переоцінити. Саме завдяки УГКЦ, яка протягом ХVШ-ХІХ ст. перетворилася на важливе джерело національної самосвідомості українського населення Галичини, галичанам, що в цей час були відірвані від Наддніпрянської України, перебуваю^чи в складі Австро-Угорщини, вдалося зберегти свою національну самобутність. Досліджуючи історію греко-католицької церкви в Україні, М.Грушевський наголошував, що вона “... стала для Західної України такою ж національною церквою, якою перед тим була церква православна” [2, с. 477-478].

Не дивно, що в тодішніх умовах відсутності світської національної інтелігенції серед українців Галичини роль ініціатора національно-культурного відродження взяли на себе ті представники греко-католицького духовенства, які плекали рідну мову, займались просвітницькою діяльністю і які в перших десятиліттях XIX ст. й започаткували добу відродження.

Зокрема, важливу культурно-просвітницьку місію по вихованню національне свідомої церковної інтелігенції виконували духовні навчальні заклади УГКЦ: Греко-католицька духовна семінарія у Львові та Дяко-вчительський інститут в Перемишлі.

Саме в цю добу гегемонії греко-католицького духовенства у духовно-культурному житті українців Галичини в середовищі церковної інтелігенції й виникає типово галицьке народництво з його національним романтизмом, просякнутим християнськими ідеалами. Протягом XIX ст. українська культура в Галичині зазнала великого впливу цілого комплексу ідей, вироблених прогресивними діячами греко-католицької церкви, які сприяли формуванню самобутньої національної ідеології, зорієнтованої на визрівання національної самосвідомості галицьких українців.

Ось в таких умовах українського відродження в Галичині в першій половині XIX ст. серед нового греко-католицького духовенства, вихованого в кращих культурних традиціях і на християнських засадах українського народу, й з’являються такі освічені та енергійні постаті, як студенти Львівської духовної греко-католицької семінарії, діячі “Руської трійці” М.Шашкевич, І.Вагилевич і Я.Головацький, які, виходячи з прищеплених їм патріотичних переконань, дбали не лише про інтереси власної церкви, а й про національні потреби українського народу, намагаючись сприяти піднесенню народної освіти та національної культури. Зразком такої турботи про духовне відродження українців Галичини якраз і став альманах “Русалка Дністрова”, укладений ними з народних пісень, перекладів та власних поезій й наукових статей.

Поява цієї книги, значною мірою стала підсумком їх багаторічного виховання в дусі християнських цінностей, притаманних духовності українського народу і живлячих його патріотичні почуття. Особливо типовою в цьому відношенні є біографія М.Шашкевича, який не лише народився в сім”ї майбутнього священика, а й, поки його батько закінчував семінарію й висвячувався на священика села Княже, виховувався у свого діда − підлисецького пароха Романа Авдиковського. Звідси і свідомий вибір ним свого життєвого шляху, навчання в семінарії, звідси беруть початки й християнські засади романтизму його поезії, тих романтично-патріотичних ідеалів, що надихали всю його творчість, просвітницьку й пастирську діяльність.

Свого часу митрополит Андрей Шептицький дуже влучно охарактеризував роль М.Шашкевича в утвердженні національної свідомості та формуванні української патріотичної думки, підкреслюючи його апостольський дух, священичу ревність потрапити до сердець простих людей з народу, промовляючи до них їх мовою. “... В поколінні періоду Маркіяна Шашкевича, − писав він, − не бракувало священиків, що попередили його, людей вищої інтелігенції,європейської культури. Були між ними люди високо освічені, ...прямо великі наукою, організаційним змислом, талантом кермовання, публічних справ. Але не було чоловіка, котрий видів будучність і вказував дороги будучності” [3, с. 3]. Історична заслуга М.Шашкевича полягає в тому, що він бачив це майбутнє України у розвитку мови, освіти і культури її народу й робив все можливе для наближення цього майбутнього.Тому коли його знову прийняли на студії теології він виступив серед своїх товаришів з чітко окресленого програмою національного відродження.

Вірний патріотичним переконанням до кінця, М.Шашкевич бачив свій особистий християнський обов’язок у здійсненні практичних кроків по її реалізації. Багато дослідників творчого доробку та життєвого шляху М.Шашкевича поділяють думку, що він зумів реалізувати свою яскраву індивідуальність як “будитель” національної свідомості українців, відзначаючи його піонерство в багатьох справах українського національно-культурного відродження у Галичині. Як дослідник і поет він першим серед галичан звернувся до Княжої доби, першим оспівав часи козацькі і Богдана Хмельницького, першим написав український сонет, першим проголосив у церкві проповідь українською мовою.

Саме з М.Шашкевича почалася українізація духовно-релігійного життя у Галичині. Зокрема, першим його публічним виступом була промова на захист рідної української мови, виголошена під час обговорення подяк, якими львівські семінаристи повинні були вітати австрійського цісаря з його ювілеєм. Скориставшись нагодою, він закликав майбутніх духівників українського народу Галичини промовляти у церквах зрозумілою йому рідною мовою.

Логічним кроком на шляху реалізації програми національно-культурного відродження українського народу був і кинутий М.Шашкевичем клич: “Письменство кожного народу − це його життя, його спосіб думки, його душі образ. Письменство − найперша потреба всього народу” [4, с. 250]. Подвижницька праця, спрямована на підтримку українського письменства і розвиток української літератури, просвітницька діяльність стали справою всього його життя.

Ще 18-річним юнаком М.Шашкевич розпочав свою літературно-просвітницьку працю, взявшись за укладання “Читанки для діточок”, яка вийшла друком у 1850 р. Саме він започаткував назву і жанр підручника, який і нині служить вірою й правдою українським школярам.

Відстоюючи право живої народної української мови бути літературною мовою, М.Шашкевич спрямував її й на “українізацію” Біблії. Розуміючи як християнин і патріот свого народу особливе значення цієї справи для духовного єднання українців Галичини і Наддніпрянщини, він першим з літераторів у 40-х рр. XIX ст. спробував перекласти її народною українською мовою, але на повний переклад йому не вистачило життя (окремі перекладені ним розділи Євангелій вийшли друком у 1884 р.).

Загалом саме М.Шашкевич першим в українській літературі порушив ідею возз’єднання українських земель, сумуючи у своєму вірші “Згадка” з приводу втрати Західною і Східною Україною своєї бувшої єдності:

Слави дочка величана

На світ цілий сіяла,

Піснь Люмира, піснь Бояна

Голосніше їй гула.

Нині думка йде сумненько,

Темним лісом гомонить,

За Дунай, за Дніпр туженько

Згадка журна лиш летить.

Понад Дністра берег крутий

Гамор галич розлягає.

Там сум душу хапле лютий,

В безвість гадка пропадає [5, с. 33].

Так само, як усі діячі слов’янського Відродження, галицькі романтики -представники “Руської трійці” насамперед дбали за утвердження національної свідомості своїх краян, звертаючись з цією метою у своїй творчості до славної історії українського та інших слов’янських народів. Християнські засади патріотичного романтизму М.Шашкевича знайшли свій вираз тут у тому, що у своїй поезії українське минуле він піднімає майже до рівня сакральності й казкових реалій. Постійно вводячи в світ своєї поетичної думки образ людини-велета, підкреслюючи мужність, альтруїзм та моральну велич тих народів, які зуміли знайти в собі силу здолати скруту, похмурі обставини свого життя, М.Шашкевич сюжетами й темами про славні старі часи, про русинських лицарів прагнув пробудити в своїх сучасників бажання повернути “руську славу” і “руську владу” [6, с. 300].

Християнське єство світогляду М.Шашкевича бунтувало проти підневільного становища українців у рідному краю, противного християнським ідеалам свободи. Тому саме нагадування в його творах про давні народно-визвольні рухи говорило про те, що неволя не вічна, що проти неї треба боротись. Маються на увазі передусім його вірші “Болеслав Кривоусий під Галичем, 1139”, “О Наливайку”, “Хмельницького обступленіє Львова”. Причина поетового звернення до героїчного минулого українського народу особливо чітко висловлена в зачині програмового його вірша “Згадки”:

Заспіваю, що минуло,

Передвіцький згану час, −

Як весело колись було,

Як то сумно нині в нас! [7, с. 32].

Хоч М.Шашкевич пробував свого пера в різних галузях літератутрної творчості, проте головну силу свого таланту виявив він у ліричних поезіях. Найбільше з них відома “Веснівка”, в якій поет тривожиться майбутнім української культури. Дуже цінною, завдяки виразному вислову всеукраїнської національної свідомості, є його дума “Побратимові, посилаючи йому пісні українські”, присвячена Миколі Устияновичу. Величає він тут українську народну пісню та виразно стає на становищі національної єдності всіх українців.

Через усю поезію М.Шашкевича, як особливий вираз християнських засад його романтизму, звучить мотив християнської любовіі до людей, до рідного народу. У 1876 р., виступаючи на вечорі, присвяченому вшануванню пам’яті М.Шашкевича, Михайло Павлик так охарактеризував цю рису творчої особистості поета: “... До народного діла треба, так сказати, одчайдушних сердечних, не студенних моралістів: ось чому язик у Маркіяна чистий, ось чому його писання якесь миле серцю, ось чому у нього любов до люду... Він, якби був пожив трохи довше, то дійшов би був до чогось яснішого, але се був тоді один чоловік в Галичині, що чув діло народне усім серцем...”[8, с. 289].

У літературі М.Шашкевич відомий як найпрогресивніший український романтик дошевченківської доби, не лише як талановитий поет, а, передусім, як патріот-просвітитель і гуманіст. Хотілося б лише додати, що ці якості його романтичної натури значною мірою обумовлювалися саме відданістю християнським принципам життя.

Особа Маркіяна Шашкевича одна з найвеличніших і найзагадковіших у нашій історії. Вона постійно тривожить, привертає до себе увагу, хоче діалогу, продовження в часі. Уся українська література згодом намагалась надолужити те, що не встиг цей 32-річний священик. Маркіян Шашкевич, як справжній душпастир, оберігає нас, є біля нас, хоче щоб ми були сильнішими, не шароварниками, не кволими, щоб вирвалися з летаргії, байдужості, ярма.


  1. Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу.-К., 1993.

  2. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. − К., 1990.

  3. Люзняк М.М Роль та місце “Руської трійці” в історії української філософії. – Львів, 1999.

  4. Розумний Я. У чому велич М.Шашкевича? / Шашкевичіана. Ч.ІІ. Р.VI. − Вінніпег, 1968.

  5. Шашкевич М.С., Вагилевич І.М., Головацький Я.Ф. Твори. − К., 1982.

  6. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах. − К., 1997.

  7. Шашкевич М.С., Вагилевич І.М., Головацький Я.Ф. Твори. − К., 1982.

  8. “Русалка Дністрова”: Документи і матеріали. − К., 1989.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   22

Схожі:

Навчальний посібник у двох частинах iconУ двох частинах

Навчальний посібник у двох частинах iconКонспект лекцій у двох частинах Частина 2 Суми Видавництво Сумду 2009

Навчальний посібник у двох частинах iconМатеріали обласної науково-практичної конференції «Педагогіка К. Д. Ушинського: історія та сьогодення» у двох частинах Частина 2

Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011
Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету, 2011. – 124 с
Навчальний посібник у двох частинах iconП., Середяк А. В. Історичне краєзнавство навчальний посібник
Голубко В., Качараба С., Середяк А. Історичне краєзнавство. Навчальний посібник. – Ч.І. – Львів: Видавничий центр лну імені Івана...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник за загальною редакцією к. В. Заблоцької донецьк-2001 ббк 63(0)-7я7+63
Українська І зарубіжна культура. Навчальний посібник / Під заг ред. Заблоцької К. В. Донецьк: "Східний видавничий дім", 2001. 372...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011 В. Д. Братенші
В. Д. Братенші. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету,...
Навчальний посібник у двох частинах iconОльга линь посібник з української мови
Пропонований посібник складається з двох частин: -а – це тексти диктантів краєзнавчої тематики, 2-а – ті ж тексти, які містять помилки,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка