Навчальний посібник у двох частинах



Сторінка12/22
Дата конвертації18.04.2017
Розмір5.04 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   22

ФІЛОСОФІЯ РЕЛІГІЇ ІВАНА ФРАНКА

Сьогодні ні у кого не викликає сумнів те, що найвагоміші здобутки української літератури кінця ХІХ − початку ХХ ст. пов’язані з діяльністю видатного українського мислителя, поета і письменника Івана Франка (1856-1916). Універсальна особистість в історії світової культури − великий поет, прозаїк і драматург, а також − журналіст, публіцист, перекладач і літературний критик, історик і теоретик художньої культури (літератури, театру, образотворчого мистецтва, народної творчості) та організатор літературного життя, вчений (філософ, фольклорист, мовознавець, етнограф і економіст), громадський і політичний діяч − він був гідним подиву титаном праці, поєднуючим енциклопедичні знання, велику багатоманітність літературної творчості, багатогранність літературних інтересів, наукових та суспільних зацікавлень, новаторство та масштабність загальнолюдської проблематики [10, c. 334-335; 11, с. 91, 235].

Справді, зауважує М.Семчишин, важко знайти у світовій літературі творця такого широкого діапазону, з такою динамікою культурно-наукової і суспільно-політичної діяльності, яким був син галицького коваля − Іван Франко [10, c. 334]. Він відіграв дуже важливу роль не тільки у розвитку поезії і прози, але й драматургії, літературної критики, публіцистики і науки України. Його літературно-наукові і публіцистичні праці ще за його життя були широко відомі поза межами України. А у розвитку української літературної творчості, філософії та громадсько-політичної праці діяльність І. Франка становить цілу епоху. Франко був великим майстром і новатором у поезії та прозі, дав неперевершені зразки громадянської і філософської лірики, підніс до вищого рівня у світовій літературі соціально-психологічну повість, відкрив нові шляхи для розвитку української драматургії [10, c. 327, 335].

Зокрема, Франкові архитвори “Іван Вишенський” і “Мойсей”, сповнені глибоких національних і філософських елементів, є найвищим досягненням художнього вирішення піднятої у тогочасній українській літературі проблеми “героя і маси” (тобто, ролі провідника на службі народу-суспільству). Більше того, його філософські поеми “Мойсей” і “Смерть Каїна” стали цінним внеском у світову літературу, в якій склалися дві традиції висвітлення образу Каїна: біблійна (М.Йогансон, Л.Гудеман, Ф.Мюллер та ін.) і богоборська (Дж. Байрон, Ш. Бодлер, Леконт де Ліль). І. Франко дотримувався останньої з них. Його поема “Смерть Каїна”, певною мірою, наближається до байронічної течії у романтизмі. Водночас його “Мойсей” суттєво відрізняється від традиційно романтичного трактування. У новаторській інтерпретації І. Франка образи Каїна і Мойсея стають символами епохи, а тема “людина і суспільство”, “вождь і народ” набуває гуманістичного, громадянського звучання [10, c. 332-333; 11, с. 236].

Така видатна роль у вітчизняному і європейському культурному процесі І. Франка, який в своїй творчості синтезував досягнення духовного розвитку людства попередніх епох відповідно до вимог часу і потреб української культури, цілком закономірно, вже давно стала предметом пильної уваги і надзвичайно високих оцінок на свою адресу з боку дослідників історії культури України, починаючи ще від І.Огієнка [7]. Вже у 20-х рр. ХХ ст. визначний український поет і літературознавець М. Зеров писав про велич Франка, “...у якій вже ніхто з нас не сумнівається” [3].

Трохи згодом відомий український поет, філософ та історик культури Є. Маланюк стверджує у своєму есе про Каменяра, що Франкові, синові ремісника − коваля з села Нагуєвичі Дрогобицького повіту “судилося стати великим. Великим не в Галичині, а в цілій Україні, в цілій східній Європі, як також одним із тих небагатьох, що репрезентують культуру Європи перед цілим світом” [10, c. 335]. Його творчість стала основою всебічного вивчення зв’язків української та світової культури. Зокрема, як відомо, цій проблемі був присвячений міжнародний симпозіум “Іван Франко і світова культура”, який відбувся у Львові 11-15 вересня 1986 р. [11, c. 235]. Внесок І.Франка у світову культуру глибоко проаналізований також і у таких фундаментальних літературознавчих дослідженнях, як, наприклад, “Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті” [1].

Окремої уваги заслуговує і надзвичайно плідна наукова діяльність, передусім філософська творчість І. Франка. Доктор філософії, він залишив величезну науково-літературну спадщину, яка охоплює майже всі галузі гуманітарного знання. Вона знайшла відображення у багатьох сучасних аналітичних розвідках та загальних оглядах історії української філософії [2, 4, 5, 8, 18]. Зокрема, М.Кашуба вказує на те, що І.Франко у своїх філософських працях, які зібрані в окремий том (т. 45 його Повного зібрання творів у 50 томах), зосереджується над проблемами добра і зла, громадського обов’язку, сенсу людського життя. Велика увага приділяється ним проблемам суспільно-політичного життя краю, становлення національної свідомості, роздумам про роль культури і науки у житті людини й суспільства, про природу різних духовних явищ і суспільних відносин, про минуле і майбутнє свого народу тощо [4, c. 296].

Інші сучасні вітчизняні дослідники філософської спадщини І.Франка відзначають, що у філософії він надавав перевагу позитивній філософії (позитивізму), що ґрунтується на найновішому природничому знанні. Його світогляд спирався на філософський реалізм з визнанням матеріальності світу і чітко вираженими елементами діалектики. Як філософ матеріалістично-позитивістського спрямування, І.Франко визнавав основою всього сущого “матір-природу”, де єдино сущим, вічним началом всіх речей є матерія, тоді як свідомість, дух є вторинними, притаманними людині − вершині розвитку природи. Відповідно, він скептично ставився до філософських вчень екзистенційного плану, на кшалт волюнтаризму А.Шопенгауера чи “філософії життя” Ф.Ніцше. Водночас відоме і його критичне ставлення до абстрактних схем ідеалізму та його спекулятивних побудов (“рефлексій”) у стилі Гегеля − “панського спорту”. Звідси і персональні уподобання Франка у філософії та науці, де він надавав перевагу таким мислителям, як Спенсер, Дарвін, Бокль, Леббок та ін. [ 8, c. 408-416]. Не оминули увагою сучасні вітчизняні дослідники і ставлення І. Франка до релігії, загалом до проблем релігієзнавства [9].

Все це дозволяє нам у даній розвідці, спираючись на літературно-філософську спадщину І.Франка та вітчизняні дослідження її змісту, зупинитись, зокрема, на експлікації тих його аспектів, які пов’язані з релігієзнавчими поглядами Франка, і які можна, на нашу думку, визначити як його “філософію релігії”.

Насамперед, слід виходити з того, що в оцінці ставлення І. Франка до релігії не існує однозначності. Водночас можна погодитись з думкою А. Колодного та багатьох інших сучасних вітчизняних філософів-релігієзнавців у тому, що І.Франко не вірив в особистого Бога. Бог для Франка − це не щось антропоморфне, зриме, досяжне. Він є прагненням людини до абсолюту, волі, справедливості, добра. Тобто, ідею Бога І.Франко вважав продуктом людської духовності, а біблійні оповіді − відображенням певного рівня розвитку уявлень людини про світ [9, c. 358]. З приводу останнього Франко, зокрема, зауважує: “У давніших часах загально держалася думка, що порядки між людьми все були однакові або майже однакові, що ті порядки − хліборобські, ремісничі, родинні, громадські − вічні, встановлені самим Богом і так вони лишаться до суду-віку... Такий погляд на історію чоловіка на землі держався довгі тисячі літ. І треба було віків важкої наукової праці та несподіваних відкриттів науки, доконаних у найновіших часах, щоб люди нарешті дійшли до переконання, що початкова історія чоловіка на землі та порядки й обставини, серед яких жив найдавніший чоловік, були зовсім інакші, та що їх розвиток доконувався помалу на різних місцях землі протягом десяток, а може й соток тисяч літ...” [17, c. 297].

Саму релігію І. Франко розглядав не лише як віру в якісь “надземні вищі істоти, обдаровані вищою силою”, не лише як віру в душу. “До релігії, − писав філософ, − належить також чуття, любов до тої вищої істоти, і до інших людей, любов до добра і справедливості, а в кінці також добра воля, постанови жити і самому так, щоб наближувати себе і інших до тої вищої істоти” [9, c. 358]. Тобто, широко тлумачив релігію як особливий духовний феномен, що охоплює широкий спектр людських почуттів і прагнень, спрямованих на ідеальне в житті. Він закликав “через часове і тілесне проникати в духовне і вічне”, часткою якого є людина [9, c. 358].

Ось чому і “правдива релігійність”, згідно Франка, ґрунтується на вірі у вищу справедливість, на вартості діяння людини відповідно до морального ідеалу, що є виявом розумного внутрішнього переконання і пізнання світу. Відповідно, і атеїст для нього − це не той, хто кидається у бій з релігією, а той, хто, не сподіваючись на допомогу і сприяння Бога, оскільки наділений ним свободою волі, палає бажанням “добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі” [9, c. 358]. Як бачимо, тут його характеристика атеїстів нагадує характер стихійного атеїзму античної епохи (Ксенофан, Демокріт та ін.).

Загалом, на думку провідних фахівців у галузі дослідження історії філософії релігії в Україні, стрижневою ідеєю у ставленні І.Франка до релігії було не якесь заперечення цього сповненого загальнолюдського змісту духовного феномену, а прагнення виявити те, наскільки релігійна віра, а також релігійні інституції можуть слугувати інтересам народу, виконувати роль його духовного взірця, сприяти національному самовиявленню і розвитку [9, c. 358]. Типовою в цьому відношенні є Франкова характеристика ролі християнства у духовно-суспільному поступі. Так, український поет і філософ, досліджуючи середньовічний спосіб життя і мислення й аналізуючи причини занепаду попередньої античної цивілізації, вказує, що таких причин було багато, але найголовнішими, на його думку, були три: “Внутрішня гниль і безхарактерність, до яких зійшло цивілізоване людство старого світу під впливом таких чинників, як безтямна мішанина рас, невільництво, сваволя пануючих та деморалізація всіх сфер, далі: характер і розширення християнства і, нарешті, напади варварів” [12, c. 23].

Щодо християнства, пише далі І.Франко, “... то ми також не думаємо нехтувати його великого доброчинного впливу на моральне відродження людей. Воно, без сумніву, дало старинному світові, що або задихався в безтямній розкоші, або потопав у чорній зневірі і розпуці, вищу мету життя, вказало йому новий світ ідей і вірувань, давало його душі зовсім іншу вагу й іншу волю, ніж могли йому дати наскрізь матеріалістичні філософи епікурейської та цинічної школи, навіть ніж ту, яку давали метафізичні спекуляції неоплатоніків. Супроти всіх тих філософів, опертих на розумі, підшитих скептицизмом, критикою та матеріалізмом, християнство давало щось зовсім нове, нечуваний підйом чуття, непоборну дисципліну догми, принади раю і страховища пекла. Перекладаючи мету людського життя з цього світу в загробний, воно навчало чоловіка панувати над собою, іти простолінійно, не оглядаючися ні на що, концентрувати всі свої змагання до однієї точки. Серед того розніженого, знудженого дармоїдством, зогидженого пануванням або пригнобленого вічним страхом і непевністю, і в тім страху забобонного, хиткого та безрадного людства, християнство творило сильну фалангу людей сміливих, безоглядних, готових на всілякі жертви і на всякі терпіння, відданих одній високій цілі, доктринерів і ентузіастів, але при тім солідарних проти іновірців і характерних. Се були великі семена відродження людства і історик не може відмовити їх первісному християнству”[12, c. 24].

Водночас І.Франко чітко розмежовував релігію як вид духовності і Церкву як організацію віруючих та духовенства, вказував на різну їх роль в суспільному розвитку взагалі і житті етносу зокрема [9, c. 358]. Так, наприклад, характеризуючи роль православних церковних братств з їх школами та інших духовно-освітніх центрів в розвитку національної самосвідомості та духовної культури українського народу, він пише: “До року 1648 Правобережна Україна була покрита містами і містечками, многолюдними монастирями та селами, що стояли в дружніх зносинах з міщанськими руськими громадами, через церковні братства. Отим то міщанство зі своїми школами, друкарнями і братськими касами надає головний характер письменству тої доби. Натомість козацькі війни в другій половині ХVIІ ст. і спричинені ними жорсткі напади на Вкраїну поляків, татар і москалів довели майже всі міста до руїни... Отим то при кінці ХVIІ ст. замість усіх тих гнізд духовної і літературної праці, якими роїлося на Правобережній Україні, залягла пустка і руїна і лишилися хіба насиджені та ворогами пощаджені центри − Львів, Київ... Одиноким духовним центром України робиться ще від 1616 р. Київ” [15, c. 248-249]. Тут мається на увазі засноване в цей час Києво-Богоявленське церковне братство і школа при ньому, до яких додався культурно-освітній осередок при Києво-Печерській Лаврі, а з 1632 р. − і Києво-Могилянська колегія.

Значну увагу у своєму літературно-філософському доробку І. Франко приділяє питанням історії релігії, богословської та релігійно-філософської думки в Україні. Особливу його увагу привертає, зокрема, творчість такого видатного представника української полемічної літератури кін. ХVI-поч. ХVIІ ст., як Іван Вишенський − велична постать у духовному та суспільному житті України кін. ХVI − поч. ХVIІ ст., яка за своїм історичним значенням належить до когорти тих, хто, за словами Франка, “своїм гарячим і чудово-красним словом будили наш народ зо сну, піднімали його до свідомості своєї людської і народної гідності...” [14, c. 260]. Характеризуючи значення його полемічної творчості, І.Франко пише, що Вишенський “обсягнув відразу широке поле, вдарив на весь суспільний і церковно-моральний лад в тодішній Польщі, вказав не тільки зіпсуття церкви, упадок моральності приватної, але й такі кардинальні хиби польського суспільного строю, як самовладство шляхти над мужиком і здеградування його понижче худоби...” [13, c. 61].

Як представник українського населення Галичини, з притаманними їй особливостями соціально-політичного, національного і релігійно-конфесій­ного життя, І.Франко, звичайно, не міг оминути увагою у своїй літературно-публіцистичній та філософській діяльності і такі питання, як т.зв. “східна політика” Ватикану щодо України, роль в українській історії унії, уніатства та греко-католицької (уніатської) церкви, обґрунтування принципів свободи віровизнання тощо. Так у своїй праці “Ultra montes” (1902 р.), оцінюючи національне життя у Галичині, Франко констатує, що “... в Римі внаслідок різних політичних обставин і впливів звернено пильнішу увагу на нашу Русь і адаптовано в значній мірі плани польських політиків щодо реформи унії і реорганізації уніатської церкви. Одною з точок сеї програми було обсадження єпископських та митрополичих кафедр і інших видніших ієрархічних посад вихованцями римської колегії та вітхнення “римського” духа в важніші церковні організації (реформа василіан єзуїтами, реформа духовних семінарій). Один по однім засідали на наших митрополичих престолах два вихованці римської колегії; інші їх товариші позаймали важні позиції в консисторіях та на університетських кафедрах, і сьогодні вже можна би з певним правом запитати: які ж здобутки цих заходів?” [16, c. 237]. Відповідь Франка на це питання однозначно негативна: “Ані на ширшій політичній арені ніхто з них не заяснів..., ані в національному житті ніхто з них не то що не відіграв виднішої ролі.., ані на полі церковної організації не видно досі якогось значнішого їх впливу... Одне тільки може би можна покласти на карб studii romani − оту єзуїтську нетолеранцію до всяких чужих переконань, ненависть до всякої самостійної думки...” [16, c. 238].

Звідси і та критика національного клерикалізму, якою просякнута публіцистично-філософська творчість І. Франка. Уважно стежачи за тенденціями в громадському й церковно-релігійному житті тодішньої Галичини, він ще у праці “Українські партії в Галичині” (1886 р.) характеризував одну з них як намагання “форму національності заповнити клерикалізмом”. Клерикалізм як “партія”, на думку Франка, “створений згори”, “імпортований іззовні”, він не виріс з народного ґрунту. “Ця партія, − пише І. Франко, − існує, властиво, лише через свою репрезентацію, через своїх керівників, якими є греко-католицькі єпископи. Хвіст, що тягнеться за цією головою, зовсім не показаний. Він складається з кількох відомих, а може й щирих ультрамонтанів (одна з течій у католицизмі, що домагалася необмеженої влади папи Римського не лише в релігійних, а й у світських справах. − В.С.) і нечисленної низки світських священників, що кокетують з ультрамонтанізмом з особистих інтересів...” [16, c. 202-203].

До цього образу “клерикального голованя” І.Франко додає, що хоча “клерикали без застережень признаються до української народності й уживають у своїх публікаціях менше або більше чистої української (галицької) народної мови.., їх українізм кульгає.., їм дуже прикро, що переважна частина українців православна” [16, c. 204]. Клерикали, на думку мислителя, ставлять перед собою мету “довести весь український народ до католицизму”. “А доки нема цього, Збруч в очах наших клерикалів є для галицьких українців далеко глибшим кордонним ровом, ніж Сян або Вислок. Звідси і виходить, що цей клерикальний українізм стає на практиці політичним індеферентизмом або й безоглядним плазуванням перед урядом. Український патріотизм, що виходить поза рамки греко-католицького обряду, це для клерикалів мало що не злочин” [16, c. 204].

І.Франко мав досить чітко визначену критичну думку щодо значної частини вищих ієрархів греко-католицької церкви й загалом унії. Так, він характеризував митрополита Сембратовича як такого, що “замість поліпшення економічного становища просив Апостольську столицю завести целібат для уніатського духовенства”, чим викликав одностайний та енергійний опір з боку священиків. Франко гостро критикував тих інтелігентів з т.зв. “новоерівської платформи”, які, по суті, ходили “на воловоді митрополита і стоячих за ним єзуїтів”. Він вважав, що ці люди “дуже слабо знають історію свого рідного народу”, оскільки твердять, що “унія в’яже русинів з Україною”. З цього приводу письменник робить філософськи узагальнене зауваження, що “унія була причиною довгої та важкої боротьби внутрі малоруського народу і остаточно принесла незмірні шкоди цілому його духовному і політичному розвоєві... Унія в минулому не дала нашому народові майже нічого, не лишила в літературі ані одного цінного пам’ятника... Натомість знаменито причинювалася до полонізації руської інтелігенції, і в останніх часах стала мостом, по якому йде до нас єзуїтська та клерикальна пропаганда” [6, c. 43].

Аналізуючи роль унії і греко-католицької церкви в громадському і духовному житті Галичини, І. Франко не міг не звернути уваги на постать митрополита А. Шептицького. Така нагода трапилася, коли митрополит виступив з пастирським посланням “О квестії соціальній”. У відповідь на митрополиче послання Франко пише статтю “Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм”, в якій вступає у полеміку з митрополитом, порушуючи в ній не лише питання про ставлення церкви до соціальних проблем, а й питання права, справедливості, етики, свободи совісті, вільнодумства, раціоналізму, атеїзму, есхатології, клерикалізму тощо. Наприкінці цієї полеміки він резюмує: “Ні, соціальне питання наших днів далеко більш скомпліковане і важке, ніж се здається митроп. Андрієві. Його діагноз того питання не сягає йому, можна сказати, ані до колін, а його терапевтичні погляди застарілі на цілі століття, коли й не більше” [6, c. 43]. Зробити такий висновок Франкові дозволяв весь нагромаджений ним досвід в галузі не лише соціальної філософії, а й філософії релігії.

Обмежені рамки даної світлини, звичайно, не дозволяють більш поглиблено проаналізувати багатогранний зміст філософії релігії видатного українського мислителя, але навіть і цей її доволі вибірковий огляд дозволяє нам обґрунтовано твердити, що І. Франко був і залишається не лише великим поетом і письменником, а й оригінальним філософом, у творчому доробку якого помітне місце займають глибока експлікація релігієзнавчих проблем та влучні характеристики й оцінки різноманітних явищ національно-релігійного життя.



  1. Вервес Г.Д. Іван Франко і світова література // Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті. − К.: Наук. думка, 1987. − Т.1. − 395 с.

  2. Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій. − К.: Наук. думка, 1996. − 286 с.

  3. Зеров М. Нове українське письменство. − К., 1924. − 137 с.

  4. Історія української філософії: Хрестоматія / Упорядник М.В. Кашуба. − Львів: Вид. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2004. − 356 с.

  5. Історія філософії України. − К.: Либідь, 1994. − 416 с.

  6. Історія християнської церкви на Україні (Релігієзнавчий довідковий нарис) / АН України. Відділення релігієзнавства Ін-ту філософії; Відп. ред. О.С. Онищенко. − К.: Наук. думка, 1991. − 104 с.

  7. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. − К.: Абрис, 1991. − 272 с.

  8. Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні. Курс лекцій: Навч. посіб. − К.: Вища шк.: Тов-во “Знання”, КОО, 1999. − 543 с.

  9. Релігієзнавчий словник / За ред. професорів А. Колодного і Б. Лобовика. − К.: Четверта хвиля, 1996. − 392 с.

  10. Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу. − К.: АТ “Друга рука”, МП “Фенікс”, 1993. − 550 с.

  11. Українська культура: історія і сучасність: Навч. посібник / За ред. Черепанової С.О. − Львів: Світ, 1994. − 456 с.

  12. Франко І. Данте Алігієрі. (Характеристика середніх віків). − К.: Рад. письменник, 1965. − 327 с.

  13. Франко І.Я. Іван Вишенський і його твори // Зібр. творів: У 50-ти т. − К.: Наук. думка, 1980. − Т.31. − С. 61.

  14. Франко І.Я. Іван Вишенський, його час і письменська діяльність // Зібр. творів: У 50-ти т. − К.: Наук. думка, 1980. − Т.28. − С. 260.

  15. Франко І.Я. Історія української літератури // Зібр творів: У 50-ти т. − К.: Наук. думка, 1984. − Т. 40. − С. 248-249.

  16. Франко І. Про Ватікан, унію та католицизм. − К.: Наук. думка, 1981. − 240 с.

  17. Франко І. Що таке поступ? // Історія української філософії: Хрестоматія / Упорядник М.В. Кашуба. − Львів: Вид. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2004. − С. 297-300.

  18. Чижевський Дм. Нариси з історії філософії на Україні. − Мюнхен, 1983. − 175 с.

УКРАЇНСЬКА РЕЛІГІЙНА ФІЛОСОФІЯ ПЕР.ПОЛ. ХХ СТ.:

ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ, НАПРЯМИ ТА ПЕРСОНАЛИ

ДОСЛІДЖЕННЯ

Проблема еволюції української релігійної філософії пер.пол.ХХ ст. викликає інтерес цілим рядом обставин і, передусім, майже повною відсутністю фундаментальних досліджень цього періоду розвитку української релігійно-філософської думки, за виключенням, хіба що, окремих праць загального характеру, присвячених історії філософії в Україні в цілому або духовно-світоглядним питанням, культурознавчій чи релігієзнавчій проблематиці, де тому досить стисло висвітлюється творчість лише поодиноких представників української релігійної філософії пер.пол.ХХ ст. або розглядаються тільки її певні аспекти чи напрями [1-9].

Її особливістю є також те, що в цей час з відомих причин творчість в галузі релігійної філософії зосереджувалася переважно або в Західній Україні, насамперед в духовних навчальних закладах УГКЦ, або в середовищі церковних діячів, богословів та вчених-філософів української діаспори за кордоном.

Недостатня дослідженість, новизна та наукова актуальність вищезгаданої проблеми й привертають увагу сучасних дослідників до більш всебічного і системного дослідження теми “Українська релігійна філософія пер. половини ХХ ст.” В свою чергу, її специфіка обумовлює як завдання даної розвідки, так і її структуру, передусім: 1) проаналізувати надбання української греко-католицької духовно-академічної філософської теології пер.пол. ХХ ст.; 2) розглянути творчість найбільш помітних в цей час релігійних філософів Західної України та української діаспори, яка виходила за межі духовно-академічних розвідок богословів УГКЦ; 3) висвітлити процес релігійно-філософських пошуків у православному середовищі, в протестантських конфесіях та в українському неоязичництві як в самій Україні, так і за кордоном, в еміграції (екзилі). У підсумку належить зробити висновки щодо стану розвитку української релігійно-філософської думки в пер.пол. ХХ ст. та її внеску в українську філософію релігії.

Відповідно, структура змісту такого майбутнього узагальнюючого дослідження української релігійної філософії пер.пол. ХХ ст., згідно поставлених перед ним завдань, може мати такий вигляд:

а) українська греко-католицька духовно-академічна філософська теологія пер.пол. ХХ ст.;

б) релігійна філософія церковних діячів та мислителів з греко-като­лицького середовища поза межами духовно-академічних розвідок богословів УТКЦ пер.пол. ХХ ст.;

в) стан релігійно-філософської думки в українському православ”ї протестантизмі та неоязичництві пер. пол. ХХ ст.;

г) позаконфесійна українська філософська теологія (релігійна філософія) пер.пол. ХХ ст.

Зокрема, такий системний аналіз еволюції релігійно-філософської думки пер.пол. ХХ ст. в українському православному богослов”ї та греко-католицької теології, в співзвучній їм за тими чи іншими конфесійно-віронавчальними уподобаннями секулярній філософській теології (позаконфесійній релігійній філософії) як в самій Україні, так і за її межами, в українській діаспорі, дозволить простежити наступність розвитку започаткованих ще напр.ХVI − поч.ХVIІ ст. двох виокремлених тенденцій в українському богослов”ї та релігійній філософії ХVIІІ−ХХ ст., першу з яких (православну) розвивали спочатку, у ХVIІІ ст., Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Георгій (Григорій) Кониський, Григорій Сковорода, пізніше, у ХІХ ст. − представники української духовно-академічної філософії − архімандрит Інокентій (в миру Іван Борисов), Памфіл Юркевич, Сільвестр Гогоцький, Орест Новицький та Маркіян Олісницький, а у ХХ ст. − В’ячеслав Липинський, Володимир Чехівський, митрополит Іларіон (Іван Огієнко) та інші.

Яскравими представниками другої (католицької) філософської традиції в українській греко-католицькій теології, яка особливо посилилася в УГКЦ у зв’язку з діяльністю її духовних навчальних закладів (Львівської − Станіславської − 1907 та Перемишльської − 1912 духовних семінарій, Львівської богословської академії − 1928-1930), були у ХІХ ст. Іван Могильницький, Іван Снігурський, Михайло та Венедикт Левицькі, Володимир Герасимович, Григорій Яхимович, а у ХХ ст. − Йосип Сліпий, який як непримиренний противник візантійського православ’я у своїх творах рішуче заперечував його богословську цінність і обстоював переваги католицької теології й філософії, та єпископ Станіславський Григорій Хомишин, який виступав за загальну латинізацію не лише богтослов’я, а й обрядовості та внутріцерковного життя УГКЦ.

Аналіз української релігійної філософії пер. пол.ХХ ст. дозволить також простежити як продовжувала еволюціонізувати далі й тенденція універсального “київського” християнства, яку на поч. ХІХ ст. підтримував греко-католицький митрополит Йосип (Йосафат) Булгак, що прихильно ставився до православ’я. В пер. пол.ХХ ст. зусилля прихильників “універсального українського християнства” очолив митрополит Андрей Шептицький, який, як і багато хто з його попередників серед предстоятелів УГКЦ, прагнув до об’єднання християнських конфесій України на основі католицької теології та філософії. Хоча й тут були окремі виключення, наприклад, Гавриїл Костельник, який в універсальному “київському” християнстві навпаки перевагу надавав православ’ю та його богословській традиції, водночас у своїй філософській творчості дотримуючись томістичної (католицької) традиції.

Враховуючи все вищевказане, у першому розділі такої узагальнюючої розвідки української релігійної філософії пер. пол. ХХ ст. “Українська греко-католицька духовно-академічна філософська теологія пер. пол.ХХ ст.” доцільно розглянути цілу низку творів (з тих, що збереглися) богословів УГКЦ, викладачів Львівської богословської академії, Львівського університету та греко-католицьких духовних семінарій, які поряд з віронавчальними питаннями торкаються і проблем філософії релігії: Тита Теодосія Галущинського, Івана Гриньоха, Андрія Іщака, Панкратія Кандюка, Йосифа Комарницького, Леоніда Лужницького, Тита Мишковського, Йосифа Мільницького, Іринея Назарка, Климента Кароля Сарницького, Ігнатія Цегельського та інших, а також теологічно-філософські праці членів заснованого у Львові в 1923 р. Богословського Наукового Товариства.

На особливу увагу заслуговує творчий доробок першого ректора Львівської богословської академії, коадьютора глави УГКЦ Андрея Шептицького, згодом його наступника, керівника зарубіжної УКЦ Йосипа Сліпого. Зокрема, викликають великий інтерес своїм високим теоретико-філософським рівнем найважливіші догматичні праці цього визначного діяча УГЦ, присвячені розгляду питань про Святу Трійцю, походження Святого Духа та Святі Таїнства.

У другому розділі “Релігійна філософія церковних діячів та мислителів з греко-католицького середовища поза межами духовно-академічних розвідок богословів УГКЦ пер.пол. ХХ ст.” потребує змістовно-концептуального аналізу філософсько-теологічна спадщина таких діячів УГКЦ, як Никита Будка, Іван Бучко, Петро Котович (автор бл.50 праць релігійно-аскетичного характеру), Василь Лаба (автор фундаментальних досліджень − “Біблійна герменевтика” та 3-х томна “Патрологія”), Андрій Мельник (автор монографій про Зарваницю та культ Богородиці на українських землях), Теодор Савойка (автор “Проповідей на неділі”, “Проповідей на свята” та “Гомілійних наук”), Ксенофонт Сосенко (автор цікавих творів “Про містику гагілок”, “Праджерело українського релігійного світогляду”), Йосафат Федорик, якому належать численні теологічні праці, Степан Хабурський (автор статей на катехитичні і душпастирські теми), єпископ Станіславський Григорій Хомишин, який у своїх пастирських посланнях та богословських статтях наполягав на дедалі більшій латинізації віровчення, богослов’я, обрядовості та внутріцерковного життя в УГКЦ, полемізуючи з представниками інших точок зору − митрополитом Андреєм Шептицьким, який відстоював необхідність збереження східного, слов’янського обряду і традицій, та Гавриїлом Костельником, який як прихильник об’єднання українських церков перевагу в універсальному “київському” християнстві надавав православ’ю, за що і був в свій час позбавлений права викладати у Львівській богословській академії.

Творчість останніх двох українських релігійних мислителів потребує особливо детального аналізу. Зокрема, з надзвичайно різноманітної теологічної спадщини митрополита Шептицького виділяються своїми важливими релігійно-філософськими проблемами його відомі “Твори (аскетично-мораль­ні)” та “Твори (морально-пасторальні)”.

Не менш цікавою постаттю для дослідження обраної теми є знаний представник української релігійної філософії, доктор богослов’я і філософії, автор численних підручників та богословсько-філософських розвідок (найвагоміші серед яких “Границі Вселенної”, “Три розправи про пізнання”, “Нарис християнської апологетики”, “Спір про епіклезу між Сходом і Заходом”, “Ідеологія унії”, “Пісня Богові. Вічна драма чоловіка”) Гавриїл Костельник, що мав свій особливий погляд на унію православної й католицької церков, був противником латинізації східного обряду. Дотримуючись крайніх східно-візантійських поглядів і релігійного москвофільства, Костельник гостро критикував латинізацію східних церков, довгі роки редагував журнал “Нива”, опублікував багато богословських та філософських творів, де виступав як захисник Вселенського християнства на візантійській церковній традиції. Поряд з цим, прикметною рисою його філософської теології було дотримання томістичного напряму. Сам мислитель визнавав, що його ідеалом у філософсько-теологічних працях було гармонійне поєднання природного й трансцендентного. З цього дослідники його творчості роблять висновок, що Гавриїл Костельник належав до того філософського напряму ХХ ст., який розвиває вчення Томи Аквінського про поєднання віри і знання й носить назву неотомізм [10, с. 17].

Серед представників греко-католицької релігійної філософії пер.пол. ХХ ст. помітне місце займають також ранні Мирослав Іван Любачівський, автор багатьох богословських праць, майбутній глава УГКЦ та Володимир Олексюк, який в сучасній філософській думці української діаспори був відомими пропагандистом вчення томізму як філософського підґрунтя українського християнства. Олексюк залишився вірним обраній ним проблематиці і у др.пол. ХХ ст. Наукові праці і цього періоду його творчості присвячені в основному дослідженню томізму (“Томізм. Християнська філософія”. − Чикаго, 1970; “Основи реалістичної (Арістотелівсько-томістичної) філософії”. − Чикаго, 1981). В них автор розглядає томізм як єдино істинну філософію. Вчений вважав, що українська нація лише у філософії томізму може навчитися істинному християнству. Цей заключний висновок логічно завершує все його попереднє філософствування [11].

Палким прихильником віровчення та філософії католицизму виявив себе вихований у православному обряді західноукраїнський письменник Леонід Мосендз, для якого дух католицизму (“готична віра у релігії”), готичний стиль у мистецтві, готична психологія у моралі та побуті стали живим натхненням його творчості.

У третьому розділі “Стан релігійно-філософської думки в українському православ”ї, протестантизмі та неоязичництві пер.пол. ХХ ст.” необхідно висвітлити творчість продовжувачів традицій української православної духовно-академічної філософії, професорів Київської Духовної академії поч. ХХ ст. Дмитра Ковальницького та Петра Ліницького, богословську спадщину діячів УПЦ, УАПЦ, УПЦ в США та Канаді, Польської Православної Церкви − Никанора Абрамовича, Олексія Громадського, Пантелеймона Коваліва, Василя Липківського, Іоана Теодоровича, Михаїла Хорошого, Юрія Ярошевськогоо та ін., більш докладніше зупинитисть на історіософії релігії В’ячеслава Липинського, богословсько-публіцистичних працях Володимира Чехівського, найбільш важливих у філософсько-теологічному плані творах митрополита Іларіона (Івана Огієнка): “Дохристиянські вірування українського народу”, “Ідеологія Української Церкви”, “Українська патрологія”, “Біблійні студії” тощо, на доробку Українського Православного Науково-богословського Товариства в Канаді, засновником і керівником якого був митрополит Іларіон.

Уваги заслуговує також знаний український та російський професійний філософ Василь Зеньковський, один з безпосередніх учнів Г.Челпанова. Він як історик філософії формувався також під впливом релігійно-філософських поглядів В.Соловйова, дослідженню яких надавав особливої ваги. У 1918 р. В.Зеньковський обіймав посаду міністра віросповідань в уряді гетьмана Скоропадського. У 1919 р. виїхав за кордон, де, зокрема, з 1926 р. працював у Парижі на посаді професора філософії Богословського православного інституту, а в 1942 р. прийняв сан священика. Серед його основних праць цього періоду цілий ряд таких, які розглядали важливі релігійно-філософські проблеми (“Проблеми воспитания в свете христианской антропологии”. − Париж, 1934; “Основы христианской философии”. − Париж, 1961-1964. − Т.1-2 тощо). Негативно ставлячись до матеріалізму, В.Зеньковський стверджував, що “ніщо не може підпорядковувати собі реальне буття без Вищої реальності, ідеальної сили, Логосу. Зокрема, і психічне буття не може виникнути з інших форм буття, а постає як немеркнучий прояв Абсолюту; його причинність як така виникає із справжньої саusa sui − Божества [12, с. 452-454].

Майже одночасно з В.Зеньковським виїхав з України інший професійний філософ Георгій Флоровський, який пройшов подібний шлях в еміграції − в 1926 р. переїхав до Парижу, обійнявши посаду професора і кафедру патрології Богословського православного інституту, а в 1932 р. був рукопокладений в сан священика. Не сприймаючи пантеїзму та онтологізації логічних форм західноєвропейського раціоналізму, філософ пов’язував подолання утопічної свідомості з християнсько-православною традицією, яка ґрунтується на визнанні творення світу Богом, розумінні історії як “покладання слова Божого, де тільки в ім’я Боже і Христове здійснюється справжність буття, а у вірі досягається внутрішня свобода. Звертаючись до Бога, Одкровення, віруючий умогляд долає утопічну спокусу, сприймає історичну перспективу в її справжньому розумінні” [13, с. 454-456].

Цікавим є також дослідження того ідейного клімату української метальності, що зберігся у Києві ще з часів Києво-Могилянської академії і який не просто впливав, а й формував спосіб мислення багатьох російських філософів, що жили і працювали тут. У цьому плані можна говорити про специфічну Київську екзистенціально-гуманістичну школу філософії, ідейно-мислительним підґрунтям якої була українська ментальність. До її найбільш відомих представників належали Микола Бердяєв (1874-1942) і Лев Шестов (Шварцман, 1866-1938).

Так, говорячи про глибоку кризу тогочасного суспільства, М.Бердяєв вбачав її подолання у знищенні всіх штучних і хворобливих перегородок між суб’єктом (людиною) і об’єктом (Богом-Абсолютом). Має бути створена нова філософії тотожності − “третє одкровення”. Бердяєв стверджує, що “перше одкровення” Бога-Отця (Старий Заповіт) і “друге одкровення” Бога-сина (Новий Заповіт) ще залишали Бога трансцендентним (потойбічним) людині, зберігаючи за матеріальними чинниками видимість “реальних” чинників людського життя. Тому потрібне “третє одкровення” − антроподицея (виправдання людини), яке рішуче пориває з будь-якою видимістю матеріального буття і цим долає, нарешті, “трансцендентність” Бога. Цього третього одкровення “не можна чекати, його має здійснити сама людина, що живе в дусі, здійснити вільним, творчим актом” [14, с. 101].

На розвиток вітчизняної і світової релігійно-філософської думки помітно вплинули погляди вихідця з Україрни Л.Шестова, одного з фундаторів впливової філософської течії екзистенціалізму. Він розгортає своєрідний − трагічний, “абсурдний” варіант екзистенціальної філософії, згідно якої, трагізм і абсурдність буття “ростуть” від поширення об’єктивістсько-раціоналістичного, наукового бачення світу. Наука, за Шестовим, взагалі дає лише суто формальні пояснення. Філософію він розглядав не як спосіб розумового функціонування, а як виявлення першооснов людського життя, спрямовуючи основну увагу на розгляд долі особи, однієї, неповторної і єдиної в принципі, який вона сповідує. В ім’я цієї єдиної, неповторної особи Шестов боровся із загальним, універсальним, із загальнообов’язковою мораллю та логікою. Істина для Шестова як універсальний атрибут знання і є та брехня, яка загороджує шлях до істини живого субстанційного одкровення − дійсно вільного, особистого, єдино сутнього мислення [15, с. 113]. Як лектор-популяризатор релігійно-філософської думки православного та екзистенціального спрямування, після того як з 1921 р. осів у Парижі, читав доповіді з цієї проблематики в Релігійно-філософському товаристві, а як викладач Паризького університету − курси “Володимир Соловйов і релігійна філософія”, “Достоєвський і К’єркегор”.

Певної уваги потребують також окремі українські автори протестантської релігійної літератури досліджуваного періоду (Василь Кузів та ін.), філософія неоязичництва засновника “Рідної віри” Володимира Шаяна, концептуально викладена ним у монографії “Віра предків наших”.

Підсумком такого системного дослідження повинні бути відповідні висновки щодо загального стану української релігійної філософії пер.пол.ХХ ст., її ідейних особливостей, конфесійної специфіки та здобутків..

Нарешті, цікавим буде простеження її дотичність з тією проблематикою, якої торкались у своїй творчості в галузі філософії релігії в цей час такі відомі представники української філософської думки в еміграції, як Дмитро Чижевський (1894-1977) та Олександр Кульчицький (О.Шумило фон Кульчицький, 1895-1980). Наприклад, особливу увагу Д. Чижевський звертав на містику, розуміючи під нею не просто щось таємниче, основане на вірі, а будь-яке вчення про сполучення, поєднання людського, людської душі з Богом, а О.Кульчицький, спираючись на методологію феноменологічного підходу, прагнув до розкриття суті релігійних вартостей, соціальної аксіології, під якою розумів філософію релігії [16, с. 465-478].



  1. Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій. − К., 1996.

  2. Історія філософії на Україні. − К.. 1987.

  3. Історія філософії України. − К., 1994.

  4. Колодний А.М., Филипович Л.О. Релігійна духовність українців: вияви, постаті, стан. − Львів, 1996.

  5. Мірчук І. Історія української філософії //Енциклопедія українознавства. − К., 1995.

  6. Огородник І.В.. Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні. Курс лекцій. − К., 1999.

  7. Релігієзнавчий словник. − К., 1996.

  8. Семчишин М. Тисяча років української культури. − К., 1993.

  9. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. − К., 1991.

  10. Мірчук І.Л. Філософські погляди Гавриїла Костельника: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук. − Львів, 2002.

  11. Олексюк В. Християнська основа української філософії. − К., 1996.

  12. Огородник І.В., Огородник В.В. Вказ.праця.

  13. Там само.

  14. Бердяев Н.А. Смысл творчества. − М., 1916.

  15. Шестов Л. Апофеоз беспочвенности. − Л., 1991.

  16. Огородник І.В., Огородник В.В. Вказ.праця.

ІІ. 3. Відгуки на автореферати дисертацій


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   22

Схожі:

Навчальний посібник у двох частинах iconУ двох частинах

Навчальний посібник у двох частинах iconКонспект лекцій у двох частинах Частина 2 Суми Видавництво Сумду 2009

Навчальний посібник у двох частинах iconМатеріали обласної науково-практичної конференції «Педагогіка К. Д. Ушинського: історія та сьогодення» у двох частинах Частина 2

Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011
Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету, 2011. – 124 с
Навчальний посібник у двох частинах iconП., Середяк А. В. Історичне краєзнавство навчальний посібник
Голубко В., Качараба С., Середяк А. Історичне краєзнавство. Навчальний посібник. – Ч.І. – Львів: Видавничий центр лну імені Івана...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник за загальною редакцією к. В. Заблоцької донецьк-2001 ббк 63(0)-7я7+63
Українська І зарубіжна культура. Навчальний посібник / Під заг ред. Заблоцької К. В. Донецьк: "Східний видавничий дім", 2001. 372...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011 В. Д. Братенші
В. Д. Братенші. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету,...
Навчальний посібник у двох частинах iconОльга линь посібник з української мови
Пропонований посібник складається з двох частин: -а – це тексти диктантів краєзнавчої тематики, 2-а – ті ж тексти, які містять помилки,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка