Навчальний посібник у двох частинах



Сторінка13/22
Дата конвертації18.04.2017
Розмір5.04 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   22

В І Д Г У К


на автореферат кандидатської дисертації Мірчук І.Л. на тему:

Філософські погляди Гавриїла Костельника”

Дисертаційне дослідження Мірчук І.Л. присвячене актуальній науковій проблемі, адже українська релігійна філософія ХХ ст. донині залишається малодослідженим явищем, а доробок Г.Костельника є в ній чи не найвагомішим. Звідси наукова цінність розвідки дисертанта. Вона є першим узагальнюючим дослідженням значної філософської спадщини відомого українського церковного і громадського діяча, професійного філософа Гавриїла Костельника. Вперше зроблено спробу всебічного осмислення поглядів цього непересічного представника української релігійної філософії, який хоч і не створив своєї власної філософської системи, однак висловив в своїх працях ряд цікавих й оригінальних думок у галузі онтології, гносеології, філософії історії, соціальної філософії. Його роздуми стосувались не тільки християнської догматики і не стільки проблем Церкви чи її стосунків з суспільством і державою, скільки осмислювали загальноєвропейські процеси в цілому, стосувались оцінки ролі науки й наукового знання у формуванні світогляду людини, аналізу специфіки атеїзму, впливу соціалістичних ідей, філософії позитивізму тощо.

Загалом, як зазначає дисертант, актуальність вивчення діяльності та творчого доробку доктора філософії о.Г.Костельника зумовлюється тим, що він був чи не єдиним релігійним діячем і релігійним філософом України в 20-30-х рр. ХХ ст., який по-своєму намагався осмислювати філософські проблеми. Звідси випливає необхідність визначення ролі та внеску Г.Костельника як філософа у розвиток філософської науки, а також його місця в українському історико-філософському процесі. Ця мета визначила і обрану дисертантом структуру його дослідження, яке складається з чотирьох розділів.

Джерельною базою дисертаційного дослідження, як вказує автор автореферату, стали праці самого Г.Костельника, а також оцінки його сучасників, прихильників чи, навпаки, опонентів Г.Костельника. Насамперед, джерельною базою дисертації І.Л.Мірчук, крім побіжного огляду усього творчого доробку Костельника, стали його твори, присвячені найголовнішим філософським проблемам – питанням онтології, гносеології, а також релігієзнавства та атеїзму, соціальної філософії та філософії історії, в яких філософ викладає свої погляди на проблеми підсвідомого, інтуіції, суспільного розвитку (природи суспільних революцій, поняття демократії, свободи людини, справедливості, питання власності, відносин держави й церкви) тощо. Це тим більш важливо, що досі наукові праці, зокрема філософські твори, Г.Костельника в Україні детально не досліджувались, хоча публікувалися і вивчалися його праці, пов’язані з критикою Ватикану, католицького кліру, а також з Львівським собором 1946 р. Детальному розгляду літературного, передусім філософського, доробку Костельника якраз і присвячений перший розділ дисертації І.Л.Мірчук “Історіографія, джерела і теоретико-методологічні проблеми дослідження”.

У другому розділі дисертації “Гавриїл Костельник: становлення особистості” її автор наводить біографічні дані, які розкривають етапи формування особистості Г.Костельника як всебічно обдарованого науковця, оригінального філософа й талановитого педагога та літератора, який був одним із засновників і членів Українського богословського товариства, викладав у Львівській духовній семінарії та Богословській академії логіку, історію античної філософії, метафізику, психологію, християнську соціологію та філософію, а також був довголітнім редактором і видавцем журналу “Нива”, де публікував свої праці, часто гостро полемічні.

У третьому розділі “Проблеми онтології й гносеології в трактуванні Гавриїла Костельника” дисертант розглядає розуміння Костельником основ філософського знання в галузі онтології та гносеології. Зокрема І.Л.Мірчук аналізує як Костельник роз’яснює ті зміни, що відбулися в розумінні поняття матерії від античності до поч. ХХ ст., апелюючи як до творів античних філософів, так і до праць сучасних йому фізиків. Дисертант підкреслює, що важливою частиною онттології у Костельника є з’ясування проблеми людської душі. В розділі особливо акцентується на тому, що в галузі гносеології, водночас з дослідженням законів логічного мислення, Костельник звертає увагу і на актуальну в його часи проблему інтуіції у пізнанні.

У четвертому розділі “Соціальна філософія та історіософія Г.Костельника” аналізуються його погляди на становище людини в суспільстві, стосунки між людьми, майнові відносини, громадянські свободи та на роль держави і церкви в суспільному житті. Окрема увага звертається дисертантом на характеристику соціально-філософських поглядів Костельника, який, розглядаючи сучасні йому соціальні теорії та історіософські концепції, як і І.Франко, розумів соціалістичні ідеї всезагальної рівності як утопію і переконливо доводив їх неспроможність.

У підсумку автор автореферату підкреслює, що творчість Г.Костельника відображує специфіку української релігійної філософії 20-30-х рр. ХХ ст., її соціокультурні аспекти. Звідси і звернення основної уваги дисертанта на вивченя поглядів Костельника-філософа саме в контексті реакції українського суспільства на поширення соціалістичних ідей, масового атеїзму, а також на поглиблення наукового знання на основі філософії позитивізму.

Головний висновок, сформульований у дисертаційному дослідженні, згідно його автореферата, полягає в тому, що намагання Г.Костельника мислити адекватно з філософським процесом у Європі, сперечатися з авторитетами, його ерудиція та надзвичайна глибина думки ставить цього філософа в ряд найбільш самобутніх філософів-професіоналів України у середовищі представників релігійної філософії. Серед діячів Української Церкви пер.пол. ХХ ст. він виділяється високим філософським професіоналізмом, обізнаністю у світовому філософському процесі, різнобічними інтересами в царині філософського знання, що стосуються, передусім, онтологічних, гносеологічних, антропологічних проблем філософії. Хвилюють його й проблеми співвідношення науки і релігії, розповсюдження атеїзму, а у 40-х рр. і природа містичних явищ. Філософські праці Костельника засвідчують ґрунтовне знання ним античної філософії, філософії Нового часу, а також наукових досягнень людства. Знайомий він був і з досягненнями новітньої філософії позитивізму, з соціалістичною доктриною, з процесами у світовій та європейській духовній культурі.

Дисертант наголошує на тому, що Г.Костельник є прихильником поєднання знання і віри в осмисленні світу людиною, про що свідчить, зокрема, його онтологічна доктрина (тобто пояснення навколишнього світу, першооснови й закономірностей його виникнення та існування), яка спирається на досягнення фізики та інших природничих наук. Водночас, як підкреслюється в авторефераті, не заперечуючи досягнень науки і заснованого на її здобутках філософського знання, Костельник надавав великого значення релігійній вірі, вважаючи, що вона надає особливої цінності усьому світові − і природі, і соціуму, рекомендує норми співжиття, права і обов’язки, сподівання і мрії для щастя, пропонує сенс життя, пов’язуючи людину з абсолютною цінністю (і в цьому Костельник вбачав корінь релігійної віри).

Цікавим є припущення дисертанта про те, що Костельник був обізнаний з дослідженнями інтуїтивізму й підсвідомого, які розгорнулися в європейській філософії того часу. Важливим для характеристики філософської творчості Г.Костельника є також висновок про те, що його ідеалом у філософських та теологічних працях було гармонійне поєднання природного й надприродного, що свідчить про його приналежність до такого філософського напрямку ХХ ст., який розвиває вчення Т.Аквінського про поєднання віри і знання і носить назву неотомізм.

Підсумовуючим висновком, сформульованим в авторефераті, є твердження про те, що Костельник часто сам знаходив новаторські, неординарні, досить несподівані висновки і навіть системи поглядів, а його спосіб осмислення дійсності та історії виділяється своєю оригінальністю й неординарністю, але, на жаль, конкретних прикладів цього в авторефераті не наведено. Відсутній у ньому і аналіз етичних та естетичних поглядів Костельника-філософа. Однак це аж ніяк не применшує наукової цінності дисертаційного дослідження І.Л.Мірчук, оскільки, як підкреслює сам дисертант, ним зроблено лише перший крок у систематизації філософських поглядів цього самобутнього філософа.

Зміст рецензованого автореферату свідчить, що дисертація І.Л.Мірчук носить наукову новизну, є цілком оригінальним і досить ґрунтовним науковим дослідженням, розробляючи важливу й актуальну тему, а її автор повністю заслуговує присвоєння наукового ступеня кандидата філософських наук.

Відгук затверджено на засіданні кафедри теорії та історії культури філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, протокол № 8 від 22 січня 2002 р.

В І Д Г У К

на автореферат дисертації на здобуття ступеня кандидата філософських

наук Хміль Т.В. на тему: “Проблема духовності в етико-релігійному

вченні Лева Силенка”

Як вказує у своєму авторефераті дисертант, метою його дослідження був розгляд етичних поглядів Л.Силенка в контексті української філософської та етичної традиції; аналіз тих філософських, релігійних та світоглядних ідей, що зумовили особливості його етичного вчення, їх походження та функціонування в українській духовній культурі др. пол. ХХ ст.; оцінка значення творчого доробку Л.Силенка в контексті розвитку української духовної культури. Мета дослідження полягала також і в тому, щоб на основі дискурсу етичних ідей Л.Силенка з концепціями вітчизняних та зарубіжних філософів визначити місце його вчення у філософсько-етичній спадщині. Серед пізнавальних завдань, обумовлених метою дослідження, дисертант особливо виділяє: аналіз етико-релігійних поглядів Л. Силенка відносно сутності людини як моральної істоти; визначення основних теоретичних джерел та змісту релігійної концепції РУНВіри Л.Силенка; здійснення порівняльного аналізу РУНВіри та інших релігій з проблеми національної самоідентифікації та самовдосконалення людини; висвітлення вирішення Л.Силенком проблеми соціокультурних ідентифікацій, обумовлених національними релігійно-етичними вартостями народу; осмислення духовних засад та місця вчення Л.Силенка в контексті дискурсу вітчизняної філософської думки в пошуку українських національних вартостей; розгляд концепції Л.Силенка в контексті сучасної світової філософської думки, визначення його відношення до громадянської релігії.

Зазначені проблеми загалом знайшли своє відображення в змісті дисертаційного дослідження, основна частина структури якого складається з двох розділів, що охоплюють вісім параграфів. У першому розділі “Проблема релігійно-філософського статусу РУНВіри” розглядається РУНВіра як складне духовне явище, що виступає синтезом етико-релігійних та соціально-філософських ідей; здійснюється її структурний аналіз як концепції релігійної моралі та форми соціокультурної ідентифікації; передусім аналізується вчення Л.Силенка як етико-філософська теорія, її головні положення, теоретичні витоки, релігійно-філософські підвалини та соціальна значимість. Зокрема, у першому параграфі цього розділу аналізуються історико-філософські підвалини досліджуваної теми (джерела й література з проблем духовності, праці, в яких висвітлюються загальнотеоретичні проблеми, що мають відношення до тематики, визначеної у вченні Л.Силенка, публікації, присвячені його творчості, власні твори Л.Силенка).

У другому параграфі автор розглядає теоретичні джерела формування концепції РУНВіри та еволюцію поглядів її засновника, звертає увагу на те, що Л.Силенко, розробляючи основні положення нового етичного вчення, в якому головна увага приділялася проблемі відродження українських національних духовних вартостей, здійснює цей пошук на шляху створення суто української національної релігії – “рідновірства”, підґрунтя якої заклали представники української діаспори В.Шаян, Я.Оріон та ін., але на відміну від проголошеної останніми необхідності повернення до батьківської віри, “панарійського ренесансу”, Л.Силенко йде шляхом пошуку національних вартостей у процесі глибокого реформування дохристиянських релігійних традицій українського народу. На думку дисертанта, РУНВіра Л.Силенка – це пошук оптимальної системи орієнтації для нового суб’єкта, яка, націлюючи людину на розв’язання своїх життєвих проблем не в потойбічному, а в цьому світі, знімає обмеженість її “Я”, задовольняє прагнення до свободи, водночас обмежуючи її егоїзм.

У третьому параграфі дисертант, досліджуючи проблему духовності в релігійній доктрині Л.Силенка, робить декілька висновків: по-перше, Л.Силенко виходить із тотожності релігійності та духовності народу, віддає перевагу національним релігіям над світовими в якості адекватного втілення рідної духовності того чи іншого народу; але водночас, по-друге, про нерелігійний характер змісту РУНВіри свідчить те, що, на відміну від багатьох релігій, вона не містить у собі есхатології, відсутні твердження про можливість надчуттєвого та надрозумного спілкування з Богом, а його трактування як Світла, Добра тощо демонструє відмову від креаціонізму, що перетворює Бога в суто етичну категорію; до того ж Л.Силенко обґрунтовує свою концепцію з позицій наукового дискурсу та логіки, у співвідношенні віри та розуму надає пріоритет розуму і раціональному осмисленню положень віри, значно ширше трактує віру, виходячи за межі її релігійного розуміння. У підсумку дисертант робить висновок, що здійснений аналіз дозволяє встановити, що концепція Л.Силенка є доктриною, в якій релігійна форма виконує роль організаційного начала для філософсько-етичного змісту.

У четвертому параграфі дисертант доводить, що джерелом морального закону у вченні Л.Силенка виступає народ як культурно-історична спільнота, що сакралізує свої звичаї та традиції, і тому закони суспільного життя для нього тотожні Божественним Законам. Сам народ складає релігію на основі своїх моральних уявлень про добро, справедливість, тому для Л.Силенка Божественний Закон існує як онтологізація внутрішнього морального закону. Дисертант простежив як зміст понять, відображених у моральному законі, постійно корелюється Л.Силенком у відповідності з його методологічним принципом про пріоритет національного над загальнолюдським. Методологічною основою такої трактовки моралі у Л.Силенка виступає етнокультурний релятивізм на зразок його тверджень про те, що “українська справедливість органічно пов’язана з психологією життя України, з особливостями української вдачі”. Тому свідоме виконання морального кодексу РУНВіри (“Семи Законів правильного життя”) – це умова збереження та існування української нації взагалі і кожного українця зокрема. У цьому, на думку дисертанта, і проявляється суто релігійна риса соціальної функції РУНВіри.

У п’ятому параграфі дисертант аналізує РУНВірівську концепцію співвідношення держави і релігії, в якій Л.Силенко доводить, що “християнська віра була руйнівною силою в державному житті України”, бо вона не була заснована на духовності, вірі і культурі українського народу. Візантія перетворила Україну-Русь у свою духовну колонію, і держава почала служити православ’ю, а не народові. У висновку дисертант підкреслює, що розроблена Л.Силенком релігійна етика знайшла своє втілення в його моделі держави з єдиною національною ідеологією, на роль якої претендує РУНВіра.

Другий розділ дисертації “Місце релігійно-етичного вчення Л.Силенка в контексті світової філософії” присвячений осмисленню його творчості в українській та світовій філософії. Зокрема, у першому його параграфі дисертант простежує як Л.Силенко вирішує проблему соціокультурної ідентифікації завдяки дискурсу концепцій відомих українських і російських мислителів. Ставлення Л.Силенка до них неоднакове: на одних він постійно посилається та часто цитує (особливу симпатію. у нього викликають дослідження О.Потебні, М.Грушевського, В.Липинського), ідеї інших висловлює без усяких посилань (Є.Голубинський, В.Шаян, Я.Оріон, Д.Чижевський), а деяких піддає гострій критиці (І.Огієнко, Ф.Прокопович, Г.Сковорода). Так, дисертант підкреслює, що Л.Силенко дорікає православному ідеологу І.Огієнку за те, що рабська православна ментальність призвела не до розквіту, а до втрати духовності народу, бо після хрещення Русі “в народі почала плекатися зневага до рідних духовних цінностей”. Л.Силенко засуджує Ф.Прокоповича за зраду ідеї духовного та національного звільнення і відродження України. Дисертант зауважує, що Л.Силенко не зрозумів спадщину Г.Сковороди, особливо щодо концепції “сродного труда”, елементи якої присутні і в працях самого Л.Силенка. Дисертант доводить, що без ідеї “сродного труда” Г.Сковороди неможливо осмислювати концепцію Л.Силенка про самовдосконалення людини в РУНВірі. У підсумку дисертант робить висновок, що пошуки Л.Силенка вписуються в широкий напрям суспільствознавчої літератури ХІХ−ХХ ст., яка досліджувала тематику національно-культурної ідентифікації українців.

У другому параграфі дисертант розглядає історичне місце творчості Л.Силенка в світовій філософській думці з проблем духовного прогресу людства та нації. Дисертант підкреслює, що для Л.Силенка дійсний прогрес історії визначається тим, як вирішується конфлікт індивідуальної долі людини та долі нації. Прогрес є там, де гуманістичні вартості нації не виступають засобом пригнічення та приниження людини. Виділено, що в контексті світової філософської думки Л.Силенко осмислює проблему пріоритету національних вартостей над загальнолюдськими, заперечуючи абсолютність моральних категорій. В цілому Л.Силенко, як і представники американської культурної антропології М.Мід, К.Клакхон та ін., зробив спробу обґрунтувати моральний релятивізм на основі етноцентризму. Водночас, як зауважує дисертант, Л.Силенко суперечить поглядам М.Вебера, Д.Бергмана та ін. стосовно універсальної концепції моралі, бо сама ідея існування універсальних конструктів моралі гнобить самобутність національних культур.

У третьому параграфі дисертант аналізує напрями осмислення Л.Силенком “духовної революції”, усвідомлення нового знання етноетики та створення основ громадянської релігії. Дисертант підкреслює, що, осмислюючи основні характеристики Духовної революції, які зводяться до виявлення протиріч між національною державою та християнством, до розриву України з минулою колоніальною ідеологією, Л.Силенко розробляє загальні риси етноетики, що мають пряме відношення до становлення національної самосвідомості та самоідентифікації нації. Таке визначення духовної революції, на думку дисертанта, надає право зарахувати автора “Мага Віри” до засновників нового напряму етичної теорії. Проблема ж об’єднання українців розв’язується Л.Силенком на ґрунті глибокого осмислення національної ідеї в контексті пошуків основ громадянської релігії, якою може стати РУНВіра. У підсумку дисертантом виділено, що нова парадигма духовності, висунута Л.Силенком, виступає інваріантом соціального моделювання ХХІ ст., формою інституціалізованої етноетики.

Поряд з цим, не з усіма положеннями дисертанта можливо повністю погодитись, наприклад, з “нерелігійним характером змісту РУНВіри” (с. 8). У авторефераті так і не знайшло чіткого формулювання вирішення дисертантом одного з поставлених пізнавальних завдань, а саме: “проаналізувати етико-релігійні погляди Л.Силенка відносно сутності людини як моральної істоти, її місця, призначення та реалізації себе через національне самовизначення” (с. 2).

Загалом, на нашу думку, рецензований автореферат Т.В.Хміль свідчить, що вона заслуговує на присвоєння їй наукового ступеня кандидата філософських наук.

Відгук обговорено та затверджено на засіданні кафедри теорії та історії культури Львівського національного університету ім. Івана Франка (протокол № 8 від 10 травня 2001 р.).

ІІ. 4. Уривки з навчальних програм

Навчальна програма спецкурсу

“ФІЛОСОФІЯ РЕЛІГІЇ”

(уривок)


Структура лекційного курсу

ВСТУП ДО ФІЛОСОФІЇ РЕЛІГІЇ. ОСОБЛИВОСТІ РЕЛІГІЄПІЗНАННЯ ТА РЕЛІГІЄЗНАВСТВА



Тема 1.

Специфіка релігійного, філософського та наукового відображення світу в процесі пізнання.

– 2(2) год.

Тема 2.

Релігія як об’єкт та предмет універсального вивчення. Форми релігієпізнання та релігієзнавства.

– 2(2) год.

Тема 3.

Філософія релігії як особливий тип філософствування, вид філософської теорії, галузь філософського знання і релігієпізнання та її форми.

– 4(4) год.

Частина І. МІСЦЕ ФІЛОСОФСЬКОЇ РЕФЛЕКСІЇ У РЕЛІГІЄЗНАВЧОМУ КОМПЛЕКСІ

Тема 4.

Ідеаційна основа релігії як віронавчальні, богослов­сько-теологічні джерела релігійної філософії.

– 2(2) год.

Тема 5.

Філософська теологія в системі конфесійного релегієзнавства. Основні конфесійні різновиди та напрями релігійної філософії.

– 2(4) год.

Тема 6.

Філософія релігії як складова частина науково-академічного релігієзнавства. Філософське релігієзнавство.

− 2(4) год.

Частина ІІ. ГЕНЕЗИС ТА ЕВОЛЮЦІЯ ФІЛОСОФІЇ РЕЛІГІЇ

Тема 7.

Релігія як суб’єкт продукування релігійної філософії. Філософська теологія в історії релігії та релігійно-філософської думки.

− 2(2) год.

Тема 8.

Філософська теологія та філософське релігієзнавство в історії філософії, вільнодумства, атеїзму та релігієзнавства.

– 2(4) год.

Тема 9.

Філософія релігії в богословсько-теологічній, філософській та релігієзнавчій думці в Україні.

– 2(4) год.

Частина ІІІ. ФІЛОСОФСТВУВАННЯ ПРО РЕЛІГІЮ У КАТЕГОРІАЛЬНО-ПОНЯТІЙНОМУ, ТЕРМІНОЛОГІЧНОМУ АПАРАТІ, В ПРОБЛЕМНОМУ КОЛІ ТА ЗМІСТІ РЕЛІГІЄЗНАВЧИХ СТУДІЙ

Тема 10.

Етимологічно-дефінійційне відображення феномену релігії: категорії, поняття та терміни експлікації й структурного аналізу релігійного феномену.

– 2(2) год.

Тема 11.

Філософське витлумачення феномену релігії: сутність, особливості, форми, дисциплінарні вияви та проблемно-тематична структура.

− 2(4) год.

Тема 12

Філософські аспекти релігієзнавчих проблем: об’єкт і предмет філософії релігії у філософській теології та у філософському релігієзнавстві.

− 2(4) год.

Частина ІV. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ РЕЛІГІЇ. ФІЛОСОФІЯ РЕЛІГІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ТИПУ. СУЧАСНА ЗАХІДНА

ФІЛОСОФІЯ РЕЛІГІЇ



Тема 13.

Філософія релігії європейського типу як особливий тип філософствування, особливий вид філософської теорії й особлива філософська дисципліна. Її предметна сфера і основні форми. Структура та характерні особливості сучасної західної філософії релігії.

− 2(4) год.

Тема 14.

Західна філософія релігії як філософське релігієзнавство. Сучасне західне філософське релігієзнавство.

− 4(8) год.

Тема 15.

Західна філософія релігії як філософська теологія. Сучасна західна філософська теологія.

– 4(8) год.

Всього: − 36(58) год.

Основний зміст лекційного курсу

ВСТУП ДО ФІЛОСОФІЇ РЕЛІГІЇ. ОСОБЛИВОСТІ РЕЛЕГІЄПІЗНАННЯ ТА РЕЛІГІЄЗНАВСТВА



Тема 1. Специфіка релігійного, філософського та наукового відображення світу в процесі пізнання.

Необхідність використання попередньо засвоєного студентами матеріалу з курсів історії філософії, філософії та релігієзнавства для усвідомлення місця і ролі філософії релігії в поясненні релігійного феномену, ознайомлення з тими засобами, які вона використовує в процесі його пізнання.

Проблема свідомості у філософії. Свідомість і самосвідомість. Інтелектуальні атрибути свідомості. Свідомість і мислення. Свідомість і мова. Мислення, розум і знання. Логіка і логічні форми мислення. Психічні процеси свідомості (почуття, емоції, переживання). Інстинкти. Інтуіція. Психіка і душа. Свідоме і підсвідоме в психіці людини. Раціональне (розумово-логічне) та ірраціональне (позарозумове, чуттєво-вольове) у мисленні, свідомості людини. Фантазія та її типи. Віра та її види. Гносеологічний та спихологічний аспекти віри. Спосіб буття свідомості в світі (індивідуальна та суспільна свідомість). Релігійна, філософська і наукова свідомість як властиві індивіду способи ставлення до світу і до себе. Релігія, філософія і наука як форми суспільної свідомості.

Світоставлення і світогляд як серцевина світоставлення, духовно-практичний спосіб самовизначення людини у світі. Внутрішня структура світогляду. Розум, почуття, воля. Світовідчуття, світопереживання, світорозуміння. Знання, вартості, віра у переконанні і вчинок. Релігія, філософія і наука як історичні типи світогляду та форми світоставлення. Природа релігійної свідомості. Особливості релігійної віри у надприродне. Виникнення сакральної філософії з релігії, її віровчення, релігійного осмислення світу. Релігія і секулярна філософія.

Витоки філософії. Природа філософського знання. Життєвий досвід і мудрість. Етимологія та розкриття суті понять “філософія” і “метафізика”. Філософія (передфілософія) як любов до мудрості, дружба з мудрістю. Дійсна мудрість, софістика і схоластика. Специфіка філософії як універсальної форми знання. Втрата софійного характеру філософії і її перетворення в спеціалізовану діяльність. Виділення з філософії природничих, суспільних (соціальних) та технічних наук, гуманітарного знання. Уточнення світоглядної специфіки філософського знання. Філософія як теоретична форма світогляду і суспільної свідомості. Проблемне поле філософських досліджень. Відношення “людина-світ” і форми його філософсько-теоретичної експлікації. Основне питання філософії та форми його вирішення. Матеріалізм та ідеалізм. Етимологія та розкриття суті поняття “рефлексія”. Метод філософської рефлексії. Сенс і призначення філософії. “Лінгвістичний поворот” у філософії. Принцип верифікації (підтвердження) у ньому.

Теорія пізнання. Розум, розсудок, почуття і воля як духовно-сутнісні сили, пізнавальні здібності людини. Пізнання і самопізнання.. Пізнання і розуміння. Активно-творче і споглядальне пізнання. Соціально-практична природа пізнання. Наука як вища форма пізнавальної діяльності. Практика як основа, критерій і мета наукового пізнання. Пізнання і досвід. Емпіричний і теоретичний рівні пізнання. Засоби чуттєвого і раціонального пізнання. Принципи сенсуалізму та раціоналізму. Роль експерименту в науковому пізнанні. Поняття законів науки. Інтуїтивне і дискурсивне пізнання. Розумність і раціональність. Роль інтуїції в пізнанні. Інтуїція і містика. Проблема істини в пізнанні. Істина як мета, процес і результат пізнання. Абсолютне і відносне в істині. Природа догматизму і релятивізму. Практика як критерій істини.

Методологія пізнання. Поняття методу і методології. Історичні форми методології пізнання: раціоналізм і емпіризм, позитивізм, марксизм, неопозитивізм, структуралізм, феноменологія, герменевтика, “новий раціоналізм” тощо. Методи філософського пізнання: від абстрактного до конкретного, єдність історичного і логічного. Методи емпіричного пізнання: спостереження, описовість, порівняння, аналогія, вимір, експеримент. Методи теоретичного пізнання: індукція і дедукція, аналіз і синтез, ідеалізація і формалізація, гіпотетично-дедуктивний метод. Системно-структурний метод і теоретичні моделі в науковому пізнанні. Факт, ідея, гіпотеза, концепція, теорія як його форми і засоби.

Релігійна віра, філософські погляди та наукові знання в процесі пізнання світу та його пояснення. Релігійні пророцтва, філософські припущення і наукові передбачення. Сенсуалізм, апостеріорі та апріорі, раціонально-логічне та чуттєво-емоційне в релігійному, філософському та науковому пізнанні. Утворення наукових понять як логічний процес формулювання відповідних законів, що спираються на емпіричні дані чуттєвого пізнання, практичног досвіду та експерименту. Переважання апріорі над апостеріорі в процесі утворення богословсько-теологічних та філософських категорій. Визначальний вплив сфери психіки на релігійну віру. Співвідношення раціоналізму в богословсько-теологічному тлумаченні світу з вірою як специфічною релігійною формою його пізнання і відображення. Богословсько-теологічний антиномізм.

Релігійна філософія як спроба раціонального пояснення світу та самої релігії з позицій розуму. Схоластичні методи формальної логіки та казуїстики. Боротьба у схоластиці шкіл номіналістів та реалістів з приводу ставлення дро “універсалій”, двох протилежних тенденцій (“вірити, щоб розуміти” А. Кентерберійського та “розуміти, щоби вірити” П. Абеляра). Прагнення схоластичної філософії до примирення розуму і віри при пріоритеті останньої. Томізм. Принцип “гармонії віри і розуму” Т.Аквінського та його кредо “філософія” – служниця богослов’я”. Вчення “двоїстої істини” у філософії Ібн-Рошда, західноєвропейських аверроїстів та номіналістів. Віра в науковій діяльності як принцип, об’єкт вивчення, а не інструмент пізнання.

Раціоналізм та емпіризм як провідні принципи і методи пізнання, напрями філософської думки Нового часу. Переважання раціоналізму над емпіризмом у філософському осмисленні релігії. Інтелектуалізм та апріорне знання ідеалістичної філософії. “Спекулятивна філософія” ХІХ-ХХ ст. Релятивізм як принцип відносності знань і філософське вчення, яке її абсолютизує. Скептицизм як принцип мислення і філософська концепція. Агностицизм як крайня форма скептицизму та його вияви у філософії (Д.Юм, Д.Берклі, І.Кант, емпіріокритицизм – махізм, емпіріомонізм, емпіріосимволізм, позитивізм, прагматизм, неопозитивізм, екзистенціоналізм). Фідеїзм як богословсько-теологічне вчення, що заперечує розум в ім’я віри. Кредо Тертулліана “вірую, тому що абсурдно”. Релігійний обскурантизм. Фідеїзм як філософська концепція необхідності віри поряд із знаннями для обґрунтування релігії. Його прояви в неотомізмі, прагматизмі, персоналізмі, екзистенціалізмі. Поєднання сучасної західної філософії з релігійним фідеїзмом в концепціях “філософізації релігії”, “сакралізації філософії”, “теології культури”.

Принципова відмінність дискурсивного мислення від ірраціонального, інтуїтивного пізнання. Протиставлення інтуїтивізму та ірраціоналізму раціональному пізнанню у філософії (раціоналістична “лінія Арістотеля” та ірраціональна “лінія Платона” у філософській традиції) та теологічно-богословському комплексі (раціональна теологія та містичне богослов’я). Ірраціоналістичні тенденції неоплатонізму Плотіна та інших неоплатоніків, вчення Августина Блаженного (августинізму), Б. Паскаля, Ф.Шеллінга, волюнтаризму А.Шопенгауера, містицизму С.К’єркегора, неотомізму, “філософії життя” Ф.Ніцше, В.Дільтея, О.Шпенглера, інтуїтивізму А.Бергсона, теорії психоаналізу З.Фройда та К.Юнга, екзистенціалізму А.Камю та Ж.-П.Сартра. Переважання ірраціонально-містичних традицій в богословсько-теологічних вченнях та конфесійній релігійній філософії Сходу.

Містика в минулому і сучасності. Містика і релігія. Містицизм як особливий різновид богословсько-теологічного та філософського ірраціоналізму. Форми містики: магія, мантика, окультизм та “окультні науки” (спіритизм, астросоматичний спіритизм, теософія, антропософія). Витоки містики (первісна містика). Містика в древніх цивілізаціях. Язичницький містицизм орфізму, піфагореїзму. Містицизм в іудаїзмі (кабалістика, хасидизм). Містика християнських єресей гностицизму та маніхейства. Середньовічна містика. Християнський містицизм: фідеїзм Тертулліана, вчення про реінкарнацію Орігена, ісихазм Г.Синаїта та паламізм Г.Палами. Містика в Новий і Новітній час. Містицизм розенкрейцерів і масонів. Містична теологія та філософія С.К”єркегора, містика російської релігійної філософії кін. ХІХ – поч. ХХ ст. (В.Соловйов та ін.). Містичні вчення теософії (Парацельс, Бьоме, Сен-Мартен, Сведенборг, О.Блаватська та її “Таємна доктрина”), “Нью-ейдж” та антропософії (Р.Штайнер). Містичні ідеї в неоавгустинізмі, персоналізмі, екзистенціалізмі, в доктринах неорелігій: мунізму (“теологія Єднання”), сайентології (“Діанетика”); модерністських позаконфесійних вченнях Білого Братства (“агні-йога”, або “жива етика” М. та О.Реріхів), івановців-порфирівців, уфології, “космічних релігій”. Східний містицизм у віровченні та філософії брахманізму, буддизму, дзен-буддизму, тантризму, індуїзму та неоіндуїзму (крішнаїзм, трансцендентальна медитація), магічного даосизму, японського необуддизму, ламаїзму.



Тема 2. Релігія як об’єкт та предмет універсального вивчення. Форми релігієпізнання та релігієзнавства.

Плюралізм поглядів на релігійний феномен. Релігія як об’єкт та предмет всебічного вивчення: богословсько-теологічного тлумачення, теоретично-філософського осмислення та емпірично-фактичного й історичного наукового дослідження як відповідно першої, другої та третьої історичної форми релігієзнавства. Об’єкт релігієзнавства як вивчення стану самовизначення людини, що єднає її з трансцендентним як “зв’язок з Богом”, і його предмет як дослідження крім цього всеохоплюючої функціональності релігії в суспільстві. Релігієзнавство як спеціальна комплексна галузь людських знань, сукупність усіх знань про релігію, всіх богословсько-теологічних, філософських та наукових дисциплін, що пізнають і пояснюють її феномен, як особлива виокремлена (відносно самостійна) наука про релігію, що сформувалась у підсумку зусиль богословсько-теологічної, філософської та наукової думки. Обумовленість цим необхідності аналізу філософії релігії у взаємозв’язок з іншими галузями філософського знання, теологією (богослов’ям) різних конфесій, комплексом академічних та конфесійних релігієзнавчих дисциплін, усіма гуманітарними науками, які торкаються проблем вивчення природи, сутності, структури, змісту та історії релігії.

Обумовленість виникнення спеціальної галузі знань про релігію – релігієзнавства прагненням з’ясувати витоки, сутність і риси релігії, притаманним представникам різних сфер суспільного життя і галузей знання. Звідси різні підходи до пізнання й пояснення феномену релігії: богословсько-теологічне вивчення, філософський аналіз, наукові дослідження. Суб’єктивність сприйняття релігії, крайні позиції якого – або прихильна, позитивна (релігійна), або негативна, скептична, критична (антирелігійна). Два типи ставлення дослідника до релігії: 1) відчуття особистого трансцендентного, релігійного зв’язку з об’єктом вивчення або навпаки атеїстичне заперечення надприродного і 2) нейтральність до об’єкту дослідження. Суб’єктивна специфіка вивчення релігійного феномену теологією (богослов’ям) і філософією як галузей ідеологічного знання. Об’єктивність наукового дослідження релігії, обумовлена його нейтральністю. Звідси і поділ дослідження релігійного феномену та вчень (знань) про релігію на релігійні (конфесійні) та нерелігійні, світські (неконфесійні); на нормативні (“оціночні” стосовно проблеми істинності релігії та її постулатів), такі як теологія (богослов’я) і філософія, та дескриптивно-історичні (наукові, об’єктивно-нейтральні), предметом яких є природа, сутність, структура, зміст, історичний розвиток релігії.

Особливості основних підходів до пізнання й пояснення феномену релігії: богословсько-теологічного, теоретично-філософського та емпірично-наукового як відповідно першої, другої та третьої історичної форми релігієпізнання. Богословсько-теологічний підхід як тлумачення релігії “з-середини” (з позицій віруючого, релігійної віри взагалі і віровчення конкретної конфесії зокрема). Філософський і науковий підходи до осмислення й дослідження релігії “із-зовні”. Існування, поряд з цим, різних форм філософствування про релігію: конфесійної релігійної філософії, яка виходить з віровчення певної конфесії і є складовою частиною її богословсько-теологічного комплексу, та світської філософії як у вигляді об’єктивного (нейтрального до релігії) чи атеїстично спрямованого академічного філософського релігієзнавства, так і позаконфесійної філософської теології, що виходить з визнання істинності релігії та її позитивної оцінки.

Обумовленість використанням релігієзнавцями різних дослідницьких установок, теоретичних цілопокладень та норм пізнання – богословських (релігійно-конфесійних) чи світських (наукових) поділу релігієзнавства на дві основні форми: 1) конфесійне (церковне), богословсько-теологічне і релігійно-філософське, яке розв’язує свої пізнавальні проблеми з позицій релігійного світорозуміння і віровчення конкретної конфесії, орієнтується на пізнання надприродного об’єкта – Бога і вивчення форм його самовиявлення в світі, обмежуючись переважно сферою Святого Письма (Божого Слова і слова про Бога) й Святого Переказу (тлумачення Божої Науки і науки про Бога), та 2) світське (секуляризоване, позаконфесійне), теоретично-філософське і науково-академічне, яке виникає на основі дискриптивно-історичного підходу до пізнання релігії, досліджуючи її як багатофункціональний феномен, включно із Святим Письмом, Святим Переказом та іншими богословсько-теологічними віронавчальними системами, як складне духовне й соціальне явище специфічного самовизначення людини у світі, пов’язане з вірою в Бога та інші надприродні об’єкти. Світське, науково-академічне релігієзнавство і теологія (богослов”я), конфесійне релігієзнавство – дві відмінні форми осягнення феномену релігії.

Особливості складання структури конфесійного (церковного) релігієзнавства. Теологія (богослов’я) – історично перша форма релігієзнавства. Її апологетичний характер як основи релігійної ідеології, конфесійного вчення про релігію, змістом якого є виклад і обґрунтування (захист, виправдання) віровчення певної конфесії. Теїзм – головне у цьому змісті. Етимологія та розкриття суті понять “теїзм”, “теологія”, пояснення терміну “богослов’я”. Теїзм як релігійне вчення про Бога, основа віровчення, центральне ядро теології (богослов’я) різних конфесій, головна пізнавальна проблема конфесійного релігієзнавства. Подібність та відмінність понять “теологія” і “богослов’я” як систематизованого й догматизованого викладу теїзму – Божого Одкровення, Божого Слова, Закону Божого, Божого Вчення, Божої Науки певної конфесії й водночас конфесійної “науки, вчення, слова про Бога” (теологія) та “прославлення Бога” (богослов’я). Зокрема, у християнстві: теологія – наука про Бога в католицькій та протестантській традиції, богослов’я – вчення про прославлення Бога у православної традиції. Теологія (богослов’я) як віронавчальне, догматичне джерело конфесійної релігійної філософії (філософської теології), а остання як друга історична форма конфесійного релігієзнавства, його концептуально-теоретична підвалина.

Історія складання християнського релігієзнавства. Канонічні засади його теології (богослов’я). Принципи акривії та ікономії. Традиціоналізм, ортодоксія та гетеродоксія. Паулінізм та петринізм. Єресі. Апологетика (ІІ-ІІІ ст.) – основне богослов’я: апологети (Юстин, Татіан, Тертулліан, Оріген, Климент Александрійський) та їх апологетична література. Патристика (ІУ-VIІІ ст.) – догматичне (доктринальне богослов’я): Отці і вчителі Церкви та їх патристична література – Святий Переказ християнства. Розмежування православного богослов’я та католицької теології. Отці Церкви, засновники православної (Афанасій Александрійський, Григорій Ниський, Василь Великий-Кесарійський, Григорій Богослов-Назіанзін, Іоан Златоуст) та католицької (Августин Блаженний-Аврелій і його вчення “августинізм”) патристики. “Про Град Божий” Августина – початок складання християнської філософії релігії в платонівсько-неоплатонічній традиції. “Аеропагітики” Псевдо-Діонісія Ареопагіта – вершина християнського неоплатонізму, ідейно-доктринальне джерело православної патристики та філософії. Два напрями християнського релігієзнавства: 1) раціональний (раціональна теологія) – теологічне продовження філософської традиції арістотелізму (“лінії Арістотеля”) та 2) ірраціонально-містичний (містичне богослов’я) – богословське продовження філософських традицій платонізму (“лінії Платона”) та неоплатонізму. Боецій та Іоан Дамаскін – основоположники середньовічної християнської філософії – схоластики відповідно у католицькому (арістотелізм) і православному (платонізм, неоплатонізм) варіантах. Початок теоретично-філософського підходу до пояснення релігії у християнстві − виникнення католицької філософської теології платонівсько-неоплатонічний августинізм і арістотелічна схоластика) та православної (платонівсько-неоплатонівської) релігійної філософії. Наступні історичні форми католицької філософії (томізм, неосхоластика, неотомізм). Реформація ХVI ст. і початок складання протестантської теології: ортодоксії (М.Лютер-лютеранство, У.Цвінглі та Ж.Кальвін − кальвінізм) і неосхоластики (Ф.Меланхтон), відмінної від католицької й православної. Її наступний розвиток як особливо філософічної теології. Спільні напрями протестантської теології і філософії: ліберальна теологія, неортодоксія, або ”діалектична теологія” чи “теологія кризи”, модерністська секулярна теологія (теологія “мертвого Бога” тощо). Зародження в християнській та світській філософії відмінних від теїзму вчень – пантеїзму та деїзму. Напрями сучасної католицької філософії: неотомізм, неоавгустинізм, тейярдизм. Сформовані в межах православ’я: академічна філософія, філософія церковного обновлення, “метафізика всеєдності”, філософія “нової релігійної свідомості”.

Спільні або подібні риси віровчення, теології (богослов’я) та філософії християнства, іудаїзму й ісламу. Відмінність між ними в апологетичному характері їх релігієзнавств, захищающих істинність догматів своїх конфесій. Відмінність християнського релігієзнавства від інших варіантів конфесійного релігієзнавства Сходу, зумовлена відмінністю завершеного теїзму (монотеїзму) Заходу як вчення про єдиного, особистого (персоніфікованого) Бога-Абсолюта і Бога-Творця від політеїстичних та монотеїстичних східних релігій з їх “наукою” про особливі божества і своєрідні прояви божественного.



Довготривалість процесу формування світського (секуляризованого, позаконфесійного) філософського і науково-академічного релігієзнавства. Виникнення у ХVIІ-ХVIІІ ст. секулярної філософії релігії як у вигляді позаконфесійної філософської теології, так і філософського релігієзнавства (Б.Спіноза, Г.Лейбніц, Д.Юм, І.Кант, Г.Гегель). Дальший розвиток в її межах пантеїзму, деїзму, а також – вільнодумства і атеїзму. Вплив на становлення філософії релігії у ХІХ ст. як ідеалізму, так і матеріалізму. Г.Гегель і започаткування історіософії та філософії історії релігії. Складання з сер. ХІХ ст. поряд з богословсько-теологічним і філософським також наукового підходу до пізнання й пояснення релігійного феномену в усій сукупності його конкретних підходів (аналізів): порівняльного, філологічно-герменевтичного, історичного, порівняльно-історичного, антропологічного (антропологічно-етнографічного), культурологічного, психологічного, соціологічного тощо, з притаманними їм загальнонауковими і спеціальними методами. Основні методи досліджень у філософському та науковому підході до вивчення релігії, аналізі її феномену: загальнофілософський (метод рефлексії). філософсько-логічний, каузальний, спеціальний загальнонауковий, теоретичний, емпіричний, порівняльний, філологічний (порівняльно та структурно-лінгвістичний, порівняльно-фольклористичний та міфологічний), герменевтичний, генетичний, історичний, порівняльно-історичний, етнологічний (етнографічний), антропологічний, символічно-антропологічний, метод археологічних досліджень, культурологічний, структурно-функціональний, психологічний (в т.ч. психоаналітичний), соціологічний (включно з специфічними методами соціології), типологічний. Звідси виникнення, становлення та дисциплінарне оформлення в др. пол. ХІХ – поч. ХХ ст. світського (позаконфесійного) релігієзнавства як спеціальної (відносно самостійної) комплексної галузі філософського та гуманітарного знання, виокремленої науки про релігію в усіх проявах її феномену, а не як богословсько-теологічної “науки про Бога” конфесійного релігієзнавства, на межі філософії та історії філософії, історії, філології (зокрема порівняльної та структурної лінгвістики, порівняльної міфології та фольклористики), антропології, етнології (етнографії), археології, культурології, психології, соціології та інших наук, завданням якої є не апологія релігійних догматів певної конфесії, а неупереджене, об’єктивне дослідження всіх релігій світу в їх історичному розвитку, особливостях еволюції та формах функціонування, як загальнолюдського духовного феномену і соціального явища. Засновники та видатні представники його основних напрямів: філософії релігії (І.Кант, Г.Гегель, Ф.Шлейермахер, О.Конт, Г.Спенсер, Г.Барт, Ф.Шеллінг, М.Шелер, Л.Фейербах, А.Швейцер), порівняльного релігієзнавства (вперше у 1867 р. вжив цю назву М.Мюллер), історії релігії (Г.Гель, Ф.Шлейермахер, А.Гарнак, Ф. де Куланж, Р.Сміт, Л.Фейербах, Ш. де ля Соссе, М.Мюллер, Дж.Леббок, Е.Тайлор, Дж.Фрезер, Г.Спенсер, Е.Ренан), етнографії релігії (Дж.Леббок, Е.Тайлор, Дж.Фрезер, Р.Маретт, Б.Малиновський), психології релігії (Ф.Шлейермахер, В.Джемс, В.Вундт, З.Фройд, К.Юнг, Е.Фромм), соціології релігії (М.Вебер, Е.Дюркгейм, Л.Леві-Брюль, Б.Малиновський, І.Вах, Р.Белла), феноменології релігії (Ш. де ля Соссе, Р.Отто, М.Шелер, М.Еліаде, Г. ван дер Леув).

Марксистське релігієзнавство (К.Маркс, Ф.Енгельс, А.Бебель, К.Каутський, В.Ленін, В.Плеханов, Ом.Ярославський) та його обмеженість (догматизм, схематизм, заідеологізованість, політична заангажованість, суб’єктивізм атеїстичної спрямованості).

Релігієзнавча думка в Україні: П.Юркевич (“філософія серця”), засновники українського релігієзнавства М.Драгоманов та О.Потебня (“філософія мови”, психологія релігії, орієнталізм), дослідники філософії (І.Франко, Д.Чижевський) та історії (М.Грушевський, В.Липинський, митрополит Іларіон-І.Огієнко) релігії.

Об’єктивна обумовленість складністю релігійного феномену (різні релігії, релігійні вчення, культи, інституції тощо) багатоманітності методики його дослідження, комплексного характеру світського релігієзнавства (кожна з складових дисциплін якого розглядає релігію під певним кутом зору, в якомусь з її аспектів), особливостей його структури та предмету (поділ на теоретичне – вивчає теорію релігії та історичне релігієзнавство – вивчає історію релігії). Складання системного характеру релігієзнавства із формуванням в його межах на рубежі ХІХ-ХХ ст. ряду відносно самостійних дисциплін: загального релігієзнавства, теоретичного релігієзнавства (філософія, соціологія та психологія релігії), історичного релігієзнавства (історія релігії), порівняльного релігієзнавства, порівняльної та структурної лінгвістики, філософії історії та історіософії релігії, феноменології релігії, етнології (етнографії) релігії, географії та демографії релігій, герменевтичного релігієзнавства, культурології релігії, біблієзнавства тощо; окресленням кола досліджуваних ними проблем. Особливості предметів філософії релігії і гуманітарного циклу релігієзнавства.



Тема 3. Філософія релігії як особливий тип філософствування, вид філософської теорії, галузь філософського знання і релігієпізнання та її форми.

Об’єкт і предмет філософії релігії. Феномен релігії як один з об’єктів філософської рефлексії. Філософія релігії в системі філософського осмислення світу, що відображає ставлення суб’єкта до об’єкта. Структура філософії (галузі філософського знання): онтологія – вчення про буття; соціальна філософія – філософія історії; філософська антропологія – філософічне вчення про людську особистість; праксеологія – вчення про перетворення об’єктів дійсності; гносеологія – теорія пізнання; аксіологія – філософське вчення про вартості; етика – вчення про мораль; естетика – вчення про ідеали краси; логіка – наука про закони, форми та прийоми мислення; історія філософії – самоосмислення власного шляху розвитку філософії. Філософія релігії – складова частина структури філософії, галузь філософського знання, філософічне вчення про релігію, що осмислює релігійне розуміння світу і з’ясовує його істинність.

Специфіка філософії релігії як особливого типу філософствування, об’єктом якого є релігійна свідомість. Філософія релігії як особлива ділянка аксіології, що розглядає релігійні вартості, стосуючись “міркувань духу” над релігійним ставленням до дійсності. Відмінність понять “філософія релігії” та “релігійна філософія”. Основні форми філософії релігії та їх характерні риси. Конфесійна релігійна філософія і секулярна позаконфесійна філософська теологія та їх апологетична функція щодо релігії. Світське філософське релігієзнавство, його об’єктивно-неупереджений характер та пізнавальна функція стосовно релігійного феномену. Два основних напрями обґрунтування філософії релігії у філософській думці: ідеалістичний та матеріалістичний. Концептуальна відмінність секулярної філософії релігії (як філософського релігієзнавства, так і позаконфесійної філософської теології) від конфесійної релігійної філософії.

Етимологія та розкриття суті поняття “парадигма”. Філософська парадигма як приклад, зразок, модель філософствування, сукупність теоретичних і методологічних передумов філософської рефлексії, передпосилання філософського осмислення, вихідна установка на конкретне філософське дослідження, яка визначає його специфіку. Відмінні особливості парадигм філософії релігії, передусім конфесійної релігійної філософії та позаконфесійної філософської теології, Заходу і Сходу.

Конфесійна релігійна філософія як історично перша форма філософії релігії, її доктринальні, богословсько-теологічні джерела: синтез теоретично-філософських постулатів і чисто релігійних, ірраціонально-містифікованих догматів віровчення певної конфесії. Існування конфесійної релігійної філософії як сукупності різних філософських вчень всередині віронавчальних комплексів розвинутих релігій Заходу і Сходу.

Генеза секулярної філософії релігії. Релігійне розуміння світу (релігійна віра), релігійна свідомість як об’єкт вивчення позаконфесійної філософської теології, її античні витоки (піфагореїзм, платонізм, неоплатонізм тощо) та наступна еволюція. Релігія в усій повноті свого феномену (в усіх своїх проявах та в усій своїй історії) як предмет філософії релігії. Відповідно, філософське релігієзнавство як система філософських уявлень, пов’язаних з всебічним осмисленням природи та сутності релігії, її структури, змісту, ролі в життєдіяльності людини і суспільства. Філософське релігієзнавство − окрема галузь філософського знання, що вивчає закономірності виникнення, розвитку та функціонування релігійного феномену, з’ясовує джерела його походження та суть, аналізує структуру, зміст та соціальні функції. Філософське релігієзнавство та позаконфесійна філософська теологія як складові частини структури світського (науково-академічного) релігієзнавства. Їх сукупність – секулярна філософія релігії як одна з виокремлених дисциплін теоретичного релігієзнавства, основа теорії релігії.

Початок формування у ХVIІ ст. на ґрунті філософського раціоналізму секулярної філософії релігії як першої історичної форми академічного релігієзнавства та її родоначальники Б.Спіноза і Г.Лейбніц. Період складання класичних філософських поглядів на релігію (1730-1830): від ранніх роздумів Д.Юма над релігійною проблематикою до філософії релігії І.Канта та Г.Гегеля. Їх наступний розвиток у ХІХ ст. як у формі філософської теології (Ф.Шеллінг та ін.), так і у формі філософського релігієзнавства (Л.Фейербах та ін.). Первісне поєднання у філософії релігії ідеї саморозвитку релігії з апріорно-історичним підходом до неї (Д.Юм, І.Кант, Г.Гегель, Ф.Шеллінг, Г.Лессінг, Ф.Шлейєрмахер, Л.Фейербах). Основні течії, напрями, школи сучасної філософії релігії ХХ ст. та її особливості: поєднання раціонально-логічних та ірраціонально-інтуїтивних підходів в осмисленні феномену релігії.

Спроби сучасних вітчизняних (“Академічне релігієзнавство / За ред. А.Колодного) та зарубіжних (Дейвіс Б. “Вступ до філософії релігії”; Кімелєв Ю. “Філософія релігії”, Угринович Д. “Вступ у релігієзнавство” тощо) філософів релігії визначити її місце в системі філософського знання й окреслити основне проблемне поле філософського релігієпізнання.

Навчальна програма

“ЛЕНІНСЬКА АТЕЇСТИЧНА СПАДЩИНА”

(уривки)

Примітка: свого часу навчальна програма даного спецкурсу призначалась для студентів історичного факультету університету, які спеціалізувались на кафедрі теорії та історії культури. При вивченні її змісту увага зверталась на основні твори В.Леніна з питань теорії і практики наукового атеїзму та проблем здійснення принципу свободи совісті.

У сучасному аналізі “ленінської атеїстичної спадщини” в межах нового спецкурсу “Філософія релігії” необхідно виходити з принципів плюралізму та наукової об’єктивності, які вимагають критичної оцінки класової обмеженості й партійно-ідеологічного суб’єктивізму поглядів В.Леніна у галузі філософії релігії.

Навчальний план спецкурсу:

“ЛЕНІНСЬКА АТЕЇСТИЧНА СПАДЩИНА”

Лекції


Тема 1.

Вступ до спецкурсу.

Тема 2.

Ленінський етап у розвитку наукового атеїзму.

Тема 3.

Ленін про сутність, корені і соціальні функції релігії. Ленінська критика філософських основ релігії.

Тема 4.

Обґрунтування В.І.Леніним соціальної бази і теоретичних основ наукового атеїзму.

Тема 5.

В.І.Ленін про наукові основи ставлення Комуністичної партії і соціалістичної держави до релігії, церкви і віруючих.

Тема 6.

Ленінська програма подолання релігійних пережитків і атеїстичного виховання трудящих.

Тема 1. Вступ до спецкурсу.

Постановка завдань і проблем, висвітлення основних питань спецкурсу. Огляд джерел і монографічної літератури. Короткий історичний екскурс.

Характеристика основних творів В.І.Леніна з питань релігії і атеїзму: “Матеріалізм і емпіріокритицизм”, “Філософські зошити”, “Соціалізм і релігія”, “Про ставлення робітничої партії до релігії”, “Класи і партії в їх ставленні до релігії і церкви”, “Завдання спілок молоді”, “Про значення войовничого матеріалізму”, листи до О.М.Горького (листопад 1913 р.), “Промова на І Всеросійському з’їзді робітниць 19 листопада 1918 р.”, Декрет “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” та ін.

Шлях В.І.Ульянова до атеїзму. Об’єктивні і суб’єктивні умови формування науково-матеріалістичного світогляду юного В.І.Ульянова. Вплив ідей російських революційних демократів на ставлення В.І.Ульянова до релігії та атеїзму. Поглиблене знайомство з марксистською літературою – важливий фактор формування діалектико-матеріалістичних, атеїстичних поглядів В.І.Леніна.



Тема 2. Ленінський етап у розвитку наукового атеїзму.

Історичні умови виникнення ленінського етапу в розвитку наукового атеїзму. Особливості ленінського етапу в розвитку наукового атеїзму.

Творчий розвиток В.І.Леніним атеїстичних ідей К.Маркса і Ф.Енгельса – складова частина теорії визвольної боротьби пролетаріату в нових історичних умовах. Захист В.І.Леніним марксистського атеїзму від буржуазно-ідеалістичних фальсифікацій. Критика В.І.Леніним антинаукових поглядів народників на релігію, її місце і роль у суспільстві. Викриття примиренського ставлення російських і західноєвропейських опортуністів до релігії. Ленінська критика спроб західноєвропейських соціал-опортуністів і ревізіоністів, російських ліберальних народників, “легальних марксистів”, “економістів” і меншовиків примирити ідеалістичний і матеріалістичний світогляди, поєднати соціалістичну теорію з релігійною ідеологією.

Творчий розвиток В.І.Леніним у нових історичних умовах марксистського вчення про релігію та шляхи її подолання. В.І.Ленін про соціальну сутність, роль і функції релігії і церкви, про соціальні, гносеологічні, психологічні, історичні, економічні і класові корені релігії. Викриття реакційної ролі клерикалізму в епоху імперіалізму. Ленінське визначення “Бога” і розгорнута критика модерністських спроб “підчистки” релігії. Чітке визначення ставлення Комуністичної партії і соціалістичної держави до релігії, церкви і віруючих. Наукова розробка В.І.Леніним шляхів подолання релігії і формування атеїстичного світогляду. Ленінська критика помилкових методів боротьби з релігією.

В.І.Ленін про науковий атеїзм, як закономірність соціального і духовного прогресу людства. Визвольна боротьба пролетаріату – соціальна основа наукового атеїзму. Діалектичний і історичний матеріалізм – теоретична основа атеїстичного світогляду. Ленінське вчення про основні принципи наукового атеїзму і його соціальні функції у суспільстві, про масовий атеїзм як нове явище в історії суспільства. Ленінська програма основних напрямів, методів, форм і засобів атеїстичного виховання трудящих.

Тема 3. В.І.Ленін про сутність, корені і соціальні функції релігії. Ленінська критика філософських основ релігії.

Розвиток В.І.Леніним марксистського вчення про соціальну природу релігії. Ленінський аналіз соціальних і класових коренів релігії. Розробка В.І.Леніним питання про гносеолгічні корені релігії та ідеалізму. В.І.Ленін про історичні, економічні та психологічні корені релігії.

Ленінське визначення суті релігії. В.І.Ленін про соціальну роль і функції релігії. Соціальна сутність ідеї Бога. Розробка В.І.Леніним проблем зв’язку релігії з іншими формами суспільної свідомості: політикою, правом, мораллю, філософією і т.д.

Ленінська критика антинародного зв’язку релігії і церкви та експлуататорських класів. В.І.Ленін про соціальну роль релігії і церкви в епоху імперіалізму і пролетарських революцій: реакційна роль католицизму і протестантизму в європейському робітничому русі, зв’язок царизму, буржуазії і православ’я в Росії.

В.І.Ленін про взаємодію релігії і моралі, про протилежність релігійної і пролетарської моралі. В.І.Ленін про взаємозв’язок релігії з націоналізмом, шовінізмом і расизмом. В.І.Ленін про релігію, як гальмо наукового прогресу, її взаємодію з мистецтвом.

В.І.Ленін про філософські основи релігії. Філософський ідеалізм – “дорога до попівщини”. Викриття В.І.Леніним релігійно-ідеалістичної інтерпретації співвідношення віри і розуму, релігії і науки. Ленінська критика фідеїзму і його замаскованих форм. Філософський ідеалізм − “витончений, рафінований фідеїзм”. В.І.Ленін про нові тенденції в історичній еволюції релігії, про особливості її замаскованих форм. Критика західноєвропейської і російської релігійно-ідеалістичної філософії. Ленінське вчення про істину і його значення для спростування релігійного світогляду. Боротьба В.І.Леніна з ревізією марксистського вчення про релігію.



Тема 4. Обґрунтування В.І.Леніним соціальної бази і теоретичних основ наукового атеїзму.

В.І.Ленін про науковий атеїзм як закономірність суспільного прогресу. Класова, революційна боротьба трудящих – соціальна база пролетарського атеїзму. Ленінське вчення про основні принципи наукового атеїзму і його соціальні функції у суспільстві. Два аспекти наукового атеїзму. В.І.Ленін про гуманістичну суть наукового атеїзму.

В.І.Ленін про діалектичний і історичний матеріалізм як теоретичний фундамент наукового атеїзму. Науковий атеїзм – неминучий висновок з діалектичного матеріалізму. Природничо-наукове обґрунтування атеїзму. Вплив соціально-економічних, політичних і культурно-ідеологічних перетворень у суспільстві на розвиток масового атеїзму.

Тема 5. В.І.Ленін про наукові основи ставлення Комуністичної партії і соціалістичної держави до релігії, церкви і віруючих.

В.І.Ленін про принцип єдності діалектико-матеріалістичної філософії і наукового атеїзму. Ленінський принцип партійності матеріалістичної філософії та наукового атеїзму. Його гносеологічний та соціальний аспекти. Критика опортуністично-примиренського і лівацько-анархістського ставлення до релігії. В.І.Ленін про особливості і соціальну суть “витончених” форм релігії. Ленінський аналіз соціальних і філософських основ “богошукання”. Боротьба В.І.Леніна проти спроб “богобудівників” поєднати науковий соціалізм з релігією. В.І.Ленін про толстовство. Ленінське вчення про значення войовничого матеріалізму в боротьбі з релігією.

Ленінський принцип підпорядкування критики релігії завданням боротьби за соціалізм і комунізм. В.І.Ленін про здійснення принципу свободи совісті як важливий фактор подолання релігії, необхідна умова розгортання атеїстичного виховання. Ленінська вимога чуйного ставлення до віруючих, ведення боротьби з релігією “чисто ідейним шляхом”.

Тема 6. Ленінська програма подолання релігійних пережитків і атеїстичного виховання трудящих.

В.І.Ленін про об’єктивну основу подолання релігії. Масовий атеїзм – закономірність процесу прогресивних соціально-економічних, політичних і культурно-ідеологічних перетворень у суспільстві. В.І.Ленін про зростання ролі атеїстичної теорії і практики атеїстичного виховання як суб’єктивного фактору подолання релігії. В.І.Ленін про науково-атеїстичне виховання як складову частину формування наукового світогляду і комуністичних переконань. В.І.Ленін про основні принципи, методи, форми і засоби ідейної боротьби з релігією. Значення принципу науковості і всебічності методів: єдності інтелектуального та емоційного переконання, тактовного ставлення та диференційованого підходу до різних груп віруючих у вирішенні актуальних питань атеїстичної теорії і практики.



В.І.Ленін про систему атеїстичного виховання, про комплексний підхід до вирішення його завдань. Підготовка кадрів організаторів і пропагандистів – необхідна ланка системи атеїстичного виховання. В.І.Ленін про необхідність взаємозв’язку пропаганди наукового атеїзму з войовничим матеріалізмом, з пропагандою природничо-наукових знань. Взаємозв’язок завдань формування комуністичної моралі і атеїстичного виховання. Ленінський декрет “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви”. Використання атеїстичної спадщини минулого. Науковий аналіз прояву релігійності і причин її існування та збереження в соціалістичному суспільстві.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   22

Схожі:

Навчальний посібник у двох частинах iconУ двох частинах

Навчальний посібник у двох частинах iconКонспект лекцій у двох частинах Частина 2 Суми Видавництво Сумду 2009

Навчальний посібник у двох частинах iconМатеріали обласної науково-практичної конференції «Педагогіка К. Д. Ушинського: історія та сьогодення» у двох частинах Частина 2

Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011
Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету, 2011. – 124 с
Навчальний посібник у двох частинах iconП., Середяк А. В. Історичне краєзнавство навчальний посібник
Голубко В., Качараба С., Середяк А. Історичне краєзнавство. Навчальний посібник. – Ч.І. – Львів: Видавничий центр лну імені Івана...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник за загальною редакцією к. В. Заблоцької донецьк-2001 ббк 63(0)-7я7+63
Українська І зарубіжна культура. Навчальний посібник / Під заг ред. Заблоцької К. В. Донецьк: "Східний видавничий дім", 2001. 372...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011 В. Д. Братенші
В. Д. Братенші. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету,...
Навчальний посібник у двох частинах iconОльга линь посібник з української мови
Пропонований посібник складається з двох частин: -а – це тексти диктантів краєзнавчої тематики, 2-а – ті ж тексти, які містять помилки,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка