Навчальний посібник у двох частинах



Сторінка14/22
Дата конвертації18.04.2017
Розмір5.04 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   22

Список літератури до спецкурсу

Твори К.Маркса, Ф.Енгельса, В.І.Леніна

  1. Маркс К. До критики гегелівської філософії права. Вступ // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. − Т.І. − С.384-397.

  2. Маркс К. Комунізм газети “Rheinischer Beobachter” // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. − Т.4. − С. 197.

  3. Маркс К. Критика Готської програми // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. − Т.19. − С.30-31.

  4. Маркс К. Капітал // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. − Т.23.− С. 87-88.

  5. Маркс К. Економічно-філософські рукописи 1844 року // Маркс К,. Енгельс Ф. Твори. − Т.42. − С. 117.

  6. Маркс К. Інтерв’ю кореспондентові американської газети “Chicago Tribune” у першій половині грудня 1878 р. // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. − Т.45. − С. 452.

  7. Маркс К., Енгельс Ф. Маніфест Комуністичної партії // Твори. − Т.4. − С.428-429, 432.

  8. Енгельс Ф. Бруно Бауер і первісне християнство // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. − Т.19. − С. 295-303.

  9. Енгельс Ф. Анти-Дюрінг // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. − Т.20. − С.99-100, 308-311, 587-588.

  10. Енгельс Ф. До історії первісного християнства // Маркс К., Енгельс Ф. − Твори. Т.22. − С. 441-466.

  11. Ленін В.І. Соціалізм і релігія // Повне зібр.творів. − Т.12. − С.132-137.

  12. Ленін В.І. Проект промови з аграрного питання у Другій державній Думі // Повне зібр.творів. − Т.15. − С. 147-148.

  13. Ленін В.І. Марксизм і ревізіонізм // Повне зібр.творів. − Т.17. − С.15, 17.

  14. Ленін В.І. Про ставлення робітничої партії до релігії // Повне зібр. творів. − Т.17. − С.389-399.

  15. Ленін В.І. Класи і партії в їхньому ставленні до релігії й церкви // Повне зібр.творів. − Т.17. − С.400-410.

  16. Ленін В.І. Матеріалізм і емпіріокритицизм // Повне зібр. творів. − Т.18. − С.113-116, 118-120, 145-146, 211-212, 222-223, 253-254, 329-331, 333-339, 341-344.

  17. Ленін В.І. Про фракцію прихильників одзовізму і богобудівництва // Повне зібр. творів. − Т.19. − С.88.

  18. Ленін В.І. Як єпископ Никон захищає українців? //Повне зібр.творів. Т.24. С. 8-10.

  19. Ленін В.І. Критичні замітки з національного питання // Повне зібр. творів. − Т.24. − С.117-119.

  20. Ленін В.І. Ще одне знищення соціалізму // Повне зібр. творів. − Т.25. − С.37-40, 46-48.

  21. Ленін В.І. Крах ІІ Інтернаціоналу // Повне зібр. творів. − Т.26. − С.222-223.

  22. Ленін В.І. Філософські зошити // Повне зібр. творів. − Т.29. С.298-304, 310-311, 354.

  23. Ленін В.І. Держава і революція // Повне зібр. творів. − Т.33. − С.72-73.

  24. Ленін В.І. Промова на І Всеросійському з’їзді робітниць 19 листтопада 1918 р. // Повне зібр. творів. − Т.37. − С. 177-178.

  25. Ленін В.І. У лакейській // Повне зібр. творів. − Т.39. − С. 131.

  26. Ленін В.І. Завдання Спілок молоді // Повне зібр. творів. − Т.41. − С. 284-303.

  27. Ленін В.І. Про значення войовничого матеріалізму // Повне зібр. творів. − Т.45. − С. 21-30.

  28. Ленін В.І. Листи О.М.Горькому. Листопад 1913 р. // Повне зібр. творів. − Т.48. − С.221-224, 226-229.

  29. Ленін В.І. Пропозиції до проекту постанови Пленуму ЦК РКП (б) про пункт 13 Програми партії // Повне зібр. творів. − Т.54. − С. 440.

Партійні і державні документи, у підготовці яких брав участь В.І.Ленін

  1. Програма Російської соціал-демократичної робітничої партії. Прийнята на ІІ з’їзді РСДРП. (Брюссель-Лондон. 17(30) липня − 10(23) серпня 1903 р. // У зб. Про релігію і атеїситичне виховання. – К.: Політвидав України, 1979. − С.97.

  2. Про богобудівничі тенденції в соціал-демократичному середовищі. Резолюція Наради розширеної редакції “Пролетария” (Париж. 8-17/21-30) червня 1909 р.) //У зб. Про релігію і атеїстичне виховання. − С. 97-98.

  3. Програма Російської Комуністичної партії (більшовиків). Прийнята на VIІІ з’їзді РКП(б). (Москва. 18-23 березня 1919 р.). //У зб.: Про релігію і атеїстичне виховання. − С.98-99.

  4. До питання про порушення пункту 13 Програми і про постановку антирелігійної пропаганди: Постанова пленуму ЦК РКП(б) (1921 р.). // У зб.: Про релігію і атеїстичне виховання. − С.100-103.

  5. Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Декрет Ради Народних Комісарів (23 січня 1918 р.) // У зб. Про релігію і атеїстичне виховання. − С. 196-197.

Додаткова література

  1. Воронцов Г.В. Ленинские принципы свободы совести. − Л.: Лениздат, 1980. – 70 с.

  2. Єришев А. Ленінські принципи науково-атеїстичного виховання // Людина і світ. 1984. − № 3. − С.42-45.

  3. Єришев А., Ребкало В. “Матеріалізм і емпіріокритицизм” і сучасні проблеми атеїзму // Людина і світ. 1984. − № 5. − С. 2-7.

  4. Зарубежные марксисты о религии и церкви // М.: Политиздат, 1975. – 246 с.

  5. Колодний А. Ленінська атеїстична спадщина і сучасність // Людина і світ. 1984. − № 1. − С. 62-63.

  6. Окулов А.Ф. Ленинское атеистическое наследие и современность. – М.: Политиздат, 1986.

  7. Танчер В. Марксистський атеїзм – вища форма атеїзму. Розвиток В.І.Леніним наукового атеїзму // Людина і світ, 1983. − № 10. − С.37-41.

ІІІ. ПЕРЕЛІК КОНСПЕКТІВ ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

З ПРОБЛЕМ ФІЛОСОФІЇ РЕЛІГІЇ

Конспект вступної статті С.Франка “Передмова” до праці Ф.Шлейєрма­хера “Промови про релігію до освічених людей, які з презирством ставляться до неї. Монологи” (у пер. укр. мовою автором-упорядником “Читанки”).

Об’єкт філософії релігії у філософській теології. Конспект тексту монографії: Дейвіс Б. Вступ до філософії релігії. – К., 1996.

ІV. КОНСПЕКТИ ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ З ПРОБЛЕМ

ФІЛОСОФІЇ РЕЛІГІЇ

КОНСПЕКТ


вступної статті С.Франка “Передмова”до праці Ф.Шлейєрмахера

“Промови про релігію до освічених людей, які з презирством

ставляться до неї. Монологи”.

Франк С.Л. Предисловие // Шлейермахер Фридрих Даниель. Речи о религии к образованным людям ее презирающим. Монологи. – СПб, 1994. – Из серии “Памятники религизно-философской мысли нового времени”. “Западная религиозная философия” (Печатается по изданию: Ф.Шлейермахер. Речи о религии. Монологи. – М., 1911. – Приложение к журн. “Русская мысль”). – Переклад українською мовою автором-упорядником “Читанки”.

Серед представників релігійно-філософської думки особливо виділяється Фрідріх Шлейєрмахер. Особистість і погляди Шлейєрмахера мало відомі у нас. А між тим він був однією з найпомітніших фігур того німецького духовного руху кін. ХVIІІ-поч.ХІХ ст., яке зветься “романтичною школою”. І що мабуть найбільш важливе – він був здається єдиним мислителем тієї епохи, ідеї якого безперервно впливали і продовжували впливати на німецьку думку. Багато однодумів і соратників Шлейєрмахера зберегли для нас лише історичний інтерес, наприклад, Фрідріх Шлегель; ін., як Фіхте і Шеллінг, тільки тепер (тобто, в 1911) починають відроджуватися з несправедливого забуття.

Від одного лише Шлейєрмахера йде в Німеччині безперервна нитка традиції і духовного впливу включно до наших днів. Що свідчить про те, що ідеї Шлейєрмахера мають виключну життєздатність.

Шлейєрмахер живе і досі в німецькій науковій думці і його релігійно-філософські погляди утворюють основу і вихідну точку всього німецького протестантського богослов’я, а його історично-філософські пошуки, поряд з “Історією філософії” Гегеля, – поклали початок всій німецькій історії філософії.

Фрідріх Даніель Шлейєрмахер (народився 1768 − помер1834 р.). Його батько і обидва діди були пасторами. Сам Шлейєрмахер був релігійною натурою, життя якої протікало в бурхливих релігійних захопленнях і розчаруваннях (релігією просякнуте все його життя від нарродження і до смерті). А життя його присвячено різноманітній діяльності в якості вченого (секретар академії наук, берлінський професор богослов’я – брав участь в заснуванні Берлінського університету), проповідника (був пастором), впливового громадського, державного і церковного діяча.

Але звичайно головне значення Шлейєрмахера тісно зв’язане з усім тим колом ідей і настроїв, які хвилювали німецьку думку в епоху романтизму, і що зберігає силу і для нашого часу.

“Промови про релігію” Шлейєрмахера є однією з вершин того чудового руху думки (романтизму – В.С.) і їх значення для тієї романтичної епохи, а от же опосередковано і для історичного розвитку ідей взагалі – починають в повній мірі уяснятися тепер, − пише Л.С.Франк.

Щоправда Шлейєрмахер сам відчув на собі вплив Канта, Фіхте, Шеллінга (не рахуючи більш ранніх мислителів, головним чином, відродженого працями Якобі Спінози).

Але своєрідний синтез цих ідей (тобто ідей романтизму) і їх злиття в релігійно-філософський світогляд є самостійне діяння Шлейєрмахера, в якому вперше, за виключенням більш ранніх натурфілософських творів Шеллінга, був здійснений перехід від інтелектуального ідеалізму Канта і Фіхте до релігійного реалізму.

Шеллінг, який спочатку зустрів “Промови про релігію” негативно, і у своєму “Епікурейському сповіданні” протипоставив релігійному світогляду Шлейєрмахера життєрадісну любов до природи, як основний мотив своєї натурфілософії, згодом визнав себе винним у неповазі до Шлейєрмахера і оголосив “Промови про релігію” “чудовим виразом, або навіть образом всесвіту”, а їх автора – великим і натхненним мислителем. “Промови про релігію” вплинули на формування однієї з найбільш глибоких, тоді ще не висловлених основ шеллінгової філософії, – нове реалістичне розуміння “інтелектуального споглядання”.

Ще більш вирішальний вплив “Промови” Шлейєрмахера здійснили на світогляд Гегеля. Щоправда цей вплив був прихованим. Значення Шлейєрмахера для світогляду Гегеля зовнішнім чином ніде не видно із творів і висловлювань останнього, а пізніше різка оцінка Гегелем богословського вчення Шлейєрмахера свідчить про глибокий антагонізм між цими двома умами. Так, у передмові до своєї “Філософії релігії” Гегель говорить, що якщо релігія полягає у почутті і до того ж у “почутті залежності”, як у Шлейєрмахера, “то собака є найкращий християнин”. Однак у ставленні Гегеля до Шлейєрмахера відбивається лише його загальна невдячність до романтичного світогляду, з якого і народилася його система. І в наш час, завдяки праці В.Дільтея “Життя Шлейєрмахера” про юнацький розвиток Гегеля і опублікованим з його ініціативи раннім працям Гегеля ми знаємо, що основна ідея гегелівської філософії – ідея об’єктивного духа, або соборної свідомості (т.зв. “абсолютної ідеї”), як носія історичного розвитку, виникла з релігійно-історичних міркувань, на які безпосередньо наштовхнули Гегеля “Промови про релігію” Шлейєрмахера.

У своїх “Промовах…” Шлейєрмахер ставив завдання, з одного боку, показати безмежну широту і здорову життєву насиченість релігійної свідомості, а, з іншого боку, − усвідомити самобутню природу релігії, яке не допускає її ототожнення з метафізикою (тобто, ідеалістичною філософією)*, мораллю та поезією.

* Метафізика:

1. Дослівно – “те, що йде після фізики”.

2. Переносно – щось умоглядне, абстрактне і тому малозрозуміле.

3. В ідеалістичній філософії – наука про надчуттєві принципи буття. Термін “метафізика” (“М”) виник в І ст. до н.е. як позначенння частини філософської спадщини Арістотеля – і буквально означає “те, що слідує після фізики”. Сам Арістотель називає цей розділ свого філософського вчення “першою філософією”, яка досліджує вищі, недоступні для органів почуттів, лише умоспоглядально осягнені і незмінні начала всього існуючого.

У цьому смислі термін “М.” використовувався і в наступній історії філософії. У середньовічній філософії (схоластиці) метафізика служила теології як її філософське обґрунтування.

У ХVI ст. поряд з терміном “М” застосовувався в тотожному значенні термін “онтологія”. У Декарта, Лейбніца, Спінози і ін. філософів ХVIІ ст. “М” виступала у тісному зв’язку з природничонауковим і гуманітарним знанням.

Цей зв’язок був втрачений у ХVІІІ ст., особливо в онтології Вольфа та ін. Саме в цьому смислі (як онтологія) термін “М.” широко застосовується в сучасній західній філософії.

4. У Новий час виникає розуміння “М” як антидіалектичного способу мислення, коли розглядаються речі і явища як незмінні і незалежні один від одного, заперечуються внутрішні протиріччя як джерело розвитку в природі і суспільстві. Тобто, “М” − це протилежний діалектиці спосіб мислення і метод пізнання, який розглядає предмети і явища поза їх внутрішнім зв’язком і розвитком, не визнає внутрішніх суперечностей як джерела саморуху, не може осягнути безперервність і стрибкоподібність розвитку в їх орагічній єдності.

Історично це було обумовлене тим, що науково-філософське пізнання, яке в древності і в епоху Відродження розглядало природу в цілому, в русі, розвитку, згодом, у зв’язку з поглибленням і диференціацією наукового знання, почало розчленяти її на ряд ізольованих галузей, які розглядалися без зв’язку одна з одною.

Вперше термін “М.” в розумінні “антидіалектики” вжив Гегель, маючи на увазі також те, що минула “М”, як правило, будувалась антидіалектично. Це зближує вищевказані різні значення терміну “М”.

Шлейєрмахер усвідомлював, що релігія, будучи сама по собі верховним і абсолютним початком духовного життя, повинна бути разом з тим усвідомлена, як одна з функцій духа, яка не відокремлена від ін. його проявів і в той же час не зливається з ними, цю важку проблему ієрархії духовних сфер, органічної нерозривності і разом з тим диференційованості функцій духовного життя він ясно розумів і намагався розрізнити, тоді як ідейне середовище, що його оточувало, породжувало або явища духовної безформеності – всякого роду фальсифікацію релігії або гру в релігію, чи то “природна релігія” Просвітництва, чи то “поетична” релігія романтиків (як у геніального німецького поета-романтика Новаліса), − або ж явища духовного деспотизму релігії у формі сектантського догматизму і фанатичного бузувірства.

У Шлейєрмахері більш зріла людська свідомість ХІХ ст., яка подолала раціоналізм ХVIІІ ст. і разом з тим наситилась духовним спадком всієї нової європейської культури, як би розпізнала свій дійсний релігійний зміст. Він зумів знайти слова для невисловлюваного, розкрити таємницю релігійного почуття і утвердити для нього місце серед складних, і мабуть, ворожих йому елементів нового життєрозуміння.

Це історичне значення Шлейєрмахера є разом з тим і його сучасним значенням. “Бродіння ідей серед краху соціалізму знову поставило на чергу проблему релігії”, − пише про Шлейєрмахера у 1910 р. С.Л.Франк, який став на той час прихильником філософії “нової релігійної свідомості”.

“Можна вказати також на книгу, яка майже рівно через 100 років після “Промов про релігію” Шлейєрмахера висунула і освітила питання про природу і права релігійної свідомості, і для нашого часу (тобто у 1910 р. для С.Л.Франка – В.С.) має приблизно теж значення. Це “Багатоманітність релігійного досвіду” Джемса, основні ідеї цієї книги майже зовсім співпадають з ідеями Шлейєрмахера, і можна сказати, що Джемс тільки знову знайшов для сучасних людей “ту Америку”, яка за 100 р. до нього була відкрита і більш точно описана Шлейєрмахером” (Див.: Франк С.Л. Философия религии В.Джемса // Русская Мысль. 1910. − № 2).

Найбільш чудовий твір Шлейєрмахера це, безумовно, його “Промови про релігію”, які були написані ним зимою 1798-99 рр.

За змістом “Промови…” явно розпадаються на дві частини: перші дві промови, які викладають суть релігії взагалі (1. Самовиправдання. 2. Про суть релігії) складають ядро усієї книги. Про це свідчить і структура цих промов:

Перша промова. Самовиправдання.

Чому автор наважується говорити про релігію, яка знаходиться у повному презирстві в освічених людей.



  • Звичайне уявлення про релігію, за яким вона складається із страху перед вищою істотою і очікування майбутнього життя, потребує перевірки.

  • Справжня основа релігії – не в думках про неї і теоріях, а в настроях і душевних рухах.

  • Відмова від утилітарного (тобто чисто практичного – В.С.) обґрунтування релігії.

Друга промова. Про сутність релігії.

  • Необхідність уяснення чистого начала релігії.

  • Релігія не вміщається у сферу діяльності, тобто життєвої поведінки і мистецтва.

  • Вона не вміщається також в галузь знання, ні теоретичного, ні практичного, і не може бути простою сумішшю обох цих видів знання. Зміст документів релігії лише уявно суперечить цьому.

  • Релігія є безпосередня свідомість (чи усвідомлення) всього кінечного в зв’язку з безкінечним і вічним.

  • Не будучи тотожною ні з науковим знанням, ні з мистецтвом, релігія утворює необхідну основу того і іншого. Приклад Спінози і Новаліса.

  • Уявлення і почуття, знання і дія виростають із спільного кореня безпосереднього життя в цілому, яке передує всякій диференціації.

  • Самобутня галузь релігії є галуззю почуттів.

  • Почуття і принципи в релігії суть лише знання про релігію, опис того, що дано у почутті. Релігія і міфологія.

  • У якому смислі допустиме до релігії застосування поняття системи. Критика ідеї єдиної всезагальної релігії. Релігія, як така, є невинною у ворожнечі і нетерпимості.

  • Відношення між релігією і діяльністю. Релігію не можна вважати побудительницею (джерелом) дій, тому вона неповинна і в аморальних діях. Істинне значення аскетичних вправ в релігії.

  • Підсумок попередніх роздумів.

  • Релігія і ставлення до зовнішньої природи. Ні страх перед силами природи, ні звичайна естетична любов до природи, ні преклоніння перед її величезністю і закономірністю її явищ не виражають релігійного ставлення до природи. Це ставлення дано лише у свідомості (в усвідомленні) зв’язку одиничного з загальним життям цілого, в радісній і довірливій любові до природи.

  • Релігія і ставлення до людства. Релігія неможлива поза спілкуванням і любов’ю до людей. Людство як єдине ціле. Універсальна симпатія і свідомість (усвідомлення) родства особистості з усім людством. Зв’язок релігії з історією; свідомість вищих законів історичного життя релігії з історією; усвідомлення вищих законів історичного життя.

  • Релігійна свідомість не вичерпується галуззю природи і історії. Загальне поняття благочестя і благоговіння; недоречність його в моралі і значення в релігії. Універсалізм релігійного почуття як подолання всякої однобічності.

  • Догмати і віровчення в релігії як результат рефлексії (розмірковування, роздумів) про почуття. Розгляд, з цієї точки зору, понять чуда, одкровення, натхнення, пророцтва. Догмати і віровчення набуваються істинно релігійною людиною внутрішньо, як особисте надбання, а не позичаються іззовні, через наслідування і довіру до чужої думки. Тому релігія не може пригнічувати особистість.

  • Ідеї Бога і безсмертя в релігії не суть особливі поняття, які виражають теоретичне знання. Подібно всім поняттям в релігії, вони виражають зміст рел. почуття.

  • Бог даний у почутті через враження, які збуджуються в нас світом. Поняття про Бога неминуче більш однобічне, ніж почуття Бога. Рел. почуття розвивається від усвідомлення хаосу через уяснення багатоманітності до усвідомлення систематичної єдності, і на всіх ступенях цього розвитку поняття Бога коливається між ознаками безособової і особової істоти. Протилежність між цими формами поняття Бога має лише відносне значення і не може служити мірою релігійності.

  • Ідея безсмертя виражає лише момент вічності у змісті рел. почуття. Звичайні уявлення про безсмертя надто обмежені і навіть протирічать духу релігії.

Навпаки, останні три промови (про рел. виховання, про суспільне начало в релігії і релігіях) дають оцінку реальних форм релігійного життя з загальної точки зору, встановленої в першій частині. Сам Шлейєрмахер говорив, що в них нема нічого, що не було б приховано висловлено в перших двох промовах. До того ж на думку С.Л.Франка, багато конкретних суджень Шлейєрмахера в цих промовах виглядають надто спірними.

Третя промова. Про релігійне виховання.

  • Труднощі пробудження рел. почуття в ін. людях. Природність слабкого поширення релігійності в епоху всезагального сум’яття і перевороту. Неможливість навчити релігії і іззовні привити її. Самодостатність рел. почуття.

  • Релігія розвивається сама собою, де її розвиток не пригнічується штучно. Релігійність дитячої уяви і дитячої любові до чудесного і таємничого. Погибельною є дія розсудкового та утилітарного виховання.

  • Слабкість і однобічність рел. настроїв, які виникають під гнітом цього виховання і в опозиції до нього. Фантазуючі натури і натури, заглиблені в себе. Наявність релігійності в сучасному суспільстві і відсутність героїв релігії.

  • Розвиток сприйнять, їх чистота і широта є умовою розвитку релігійності. Цьому протирічить необхідна спеціалізація і обмеження діяльності.

  • Три галузі сприйняття: 1) сприйняття внутр. “Я”; 2) сприйняття всього зовнішнього і 3) сприйняття художнього синтезу того і ін. Сприйняття особистості і сприйняття зовн. світу безпосередньо ведуть до рел. сприйняття Всесвіту. Художня свідомість очищує і прикрашає релігійність; спорідненість доль мистецтва і релігії.

  • Кращі прагнення сучасних людей, навіть чужих релігій, ведуть до відродження релігії.

Четверта промова. Про суспільні начала в релігії, або про церкву і священство.

  • Виключно вороже ставлення більшості до рел. спілкування і церкви.

  • Неминучість і природність рел. спілкування. Недостатність спілкування через письмові пам’ятки і неможливість рел. спілкування у звичайних формах мирського спілкування.

  • Опис ідеального рел. спілкування. Відсутність у ньому протилежності між священиками і мирянами, дроблення на секти і дикого прозелітизму.

  • Це спілкування є істинною церквою, яка є не лише ідеал, а й реальність; від неї відмінне те, що звичайно іменується церквою.

  • Церква у звичайному смислі є, навпаки, союз віруючих, з тими хто шукає релігії. Вона необхідно недосконала і ухиляється від істинної природи рел. спілкування. Але ці недосконалості суть не результат релігії, а результат недостатності релігії в масах.

  • Можливе заперечення, як покладає вину за недоліки церкви на членів “істинної церкви”, як природних керівників першої. Відповідь на нього: при відсутності зовнішнього втручання в справи рел. союзу в ньому само собою встановились би нормальні відносини між досконалими віруючими і недосконалими учнями.

  • Шкідливість втручання держави у церкву, дарування церкві привілеїв і накладання на неї світських функцій, педагогічних і юридичних.

  • Необхідність вільного спілкування між вчителями і учнями в церкві і відсутності суворо замкнутих рел. союзів.

  • Надії на відродження релігії. Заключна х-ка істинно рел. спілкування.

П’ята промова. Про релігії.

  • Підсумок попередніх роздумів. Необхідність розглянути релігію в її конкретних втіленнях, тобто в окремих релігіях.

  • Засудження багатоманітності відокремлених церков не містить заперечення множинності релігій, а, навпаки, спирається на визнання останньої.

  • Необхідність множини позитивних релігій… Наявність викривлень і непорозумінь в усіх релігіях не виключає божественності їх основного змісту.

  • Багатоманітність сприйнять відношення людини до Божества визначає багатоманітність релігій. Форма релігії не визначається ні кількістю рел. матеріалу, що міститься в ній, тобто сприйнять і почуттів, − як це має місце в сектах, − ні описаними вище ступенями рел. розвитку, а тільки тим, що в кожній позитивній релігії одне з основних ставлень до Бога є центральним і визначаючим всю сукупність інших ставлень; і тільки в такій певній формі може існувати справжня релігія.

  • Визначеність позитивної релігії не обмежує рел. свідомості особи, а тісно зв’язана саме з індивідуальним рел. розвитком. Всі глибокі і самобутні рел. натури сповідують яку-небудь позитивну релігію.

  • Безформність і невизначеність т.з. “природної релігії”.

  • Заклик до розгляду позитивних релігій. Труднощі визначення сутності певної форми релігії; звичайне змішання цієї сутності з її істор. проявами і придатками.

  • Сутність іудейської релігії полягає в “усвідомленні всезагальної безпосередньої відплати, самобутньої реакції безкінечного проти всього окремого, кінцевого, що вважається тим, що виникло довільно”. Звідси діалогічний х-р цієї релігії, святість традиції, роль пророкування, віра в Месію. Загибель цієї релігії.

  • Сутністю хрис-ва є споглядання протиборства всього кінцевого, єдності цілого і примиряючої діяльності Божества через посередників, які поєднують в собі кінцеве з безкінечним, людське з божественним. Полемічний х-р християнства. Почуття святої скорботи у ньому.

  • Усвідомлення посередницького покликання і божественності у Засновника християнства. Свобода і безмежність основної ідеї христ-ва.

  • Вічне значення цієї ідеї; неможливість загибелі христ-ва.

  • Христ-во допускає виникнення нових рел-й поряд з собою. Ознаки можливості народження нової релігії в сучасний час. Заклик до енергійного роз-ку і пожвавлення рел. життя.

Післямова.

  • З’ясування смислу вираженого вище передбачення про народження нових форм релігій.

  • Про долі христ-ва. Протилежність між католицизмом і протестантизмом… Неможливість подолання в сучасний час протилежності мієж цими формами християнства. Національне значення протестантизму в Нім.

Т.ч., ми (тобто, Франк – В.С.) зупинимося лише на голов. думках “Промов…”, висловлених у їх першій, головній частині (тобто, у перших двох промовах).

Шлейєрмахер дробре знає – це безпосередньо випливає з його розуміння релігіїї, − що нікого не можна навчити релігії, релігія може лише народжуватися “з-середини”, а не повідомлятися “із-зовні”. Він вірить, що не існує людини, яка була б зовсім чужою релігійності або хоча б не здатна до неї.

Цим визначається метод його рел. наставництва: потрібно шляхом психологічного аналізу почуттів і настроїв, притаманних противникам релігії, і шляхом логічної критики визнаваємих ними понять і оцінок довести їх до усвідомлення, що в них самих живе рел. почуття, до якого вони ставляться з презирством і, що їх теоретичні уявлення про релігію неадекватні їх безпосередній свідомості.

Насамперед, з аналізу явищ, що стосуються поняття “релігія”, слідує, що релігія не вміщається ні в одну із визнаних сфер або діяльностей духа: вона не є ні теоретичне знання, ні моральне вчення, ні мистецтво, ні практична діяльність.

Ми зустрічаємо в ній елементи, притаманні кожній з цих галузей; але вона не вичерпується жодною з них в окремості і не може бути також їх механічною сукупністю.

У пануючій класифікації відношень людини до світу, таким чином, не залишається місця для релігії, однак б-ба проти неї, почуття антипатії або презирства до неї самі по собі все ж свідчать, що релігія є у всякому випадку не примара, а певна самобутня реальність.

Так, виходячи з самого факту презирства до рел-ї, Шлейєрмахер змушує противників рел-ї визнати, що їх поняття про рел-ю є розпливчастими і невизначеними, і що навіть негативне ставлення до рел-ї вимагає визнання її певним своєрідним початком людського життя і зобов’язує дати собі звіт в цьому початку.

Цей підсумок підводить Шлейєрмахера до центр. пункту його “Промов…” – до психологічного опису рел. свідомості.

Риторичний х-р “Промов…” тягне за собою один суттєвий їх неформальний недолік: відсутність в них чітких визначень, які замінені багатослівними описами багатоманітних відтінків обговорюваного поняття. Однак, в його викладі, тим не менше, містяться елементи цілком точного наукового психолог. аналізу. Два осн. моменти підкреслюються ним в понятті релігії: 1) відношення до безкінечного у змісті рел. свідомості і 2) ознака почуття в психологічній природі цієї свідомості. Тобто мова йде про 2 основн. елементи, або 2 основ. ознаки релігії: 1) момент не викликає особл. зауважень, хоч він і накликав на Шлейєрмахера звинувачення у пантеїзмі. Дійсно, в протилежність науковому знанню і практичній діяльності, які теоретично або дієво завжди спрямовані на кінцеві речі і відношення між ними, “релігійне розмірковування (за Шлейєрмахером) є лише безпосереднє усвідомлення того, що все кінцеве існує лише в безкінечному і через нього, все тимчасове – у вічному і через нього”. “Шукати і знаходити це вічне і безкінечне у всьому, що живе і рухається..., мати і знати в безпосередньому почутті саме життя лише як таке буття в безкінечному і вічному, − ось що є релігія”. Релігія є “почуття і вподобання (смак) до безкінечного”.

Цим безпосереднім усвідомленням і спогляданням безкінечності релігія, з одного боку, як вказано, відрізняється від знання і практичної діяльності, які мають справу завжди з кінечним; але, з ін. боку, цим же визначається її зв’язок з наукою і діяльністю. За Шлейєрмахером, подібно до того, як об’єктивно безкінечне є основа і загальний фон для всього кінцевого, так і суб’єктивно в нашій свідомості сприйняття безкінечного і життя у ньому є умова для сприйняття кінцевого і оволодіння ним.

Особистій самосвідомості, яка є первинною самоочевидністю у Декарта і Фіхте, Шлейєрмахер, т.ч., – разом із Спінозою – протиставляє, як безпосереднє і первинне начало всякої свідомості, інтуіцію безкінечності. Ця інтуїція вічного і безкінечного є не підсумок, а навпаки − вихідний пункт і першопочаток всієї діяльності свідомості. Інтуїція безкінечності є точка опори для всякої діяльності свідомості, наука і практичн. діяльність, не будучи релігією, народжуються в її лоні і живуть цим органічним зв’язком з нею; без цього зв’язку наука перетворюється в безплідну схоластику, а живе моральне життя заміняється вбогою одноманітністю бездушних правил. “Де людина не зливається з вічним у безпосередньому єднанні споглядання і почуття, вона “у своїй свідомості залишається завжди відокремленою від цього вічного”, − підкреслює Шлейєрмахер. Філос. ідеалізм, − продовжує далі Шлейєрмахер, − залишиться безплідним умоспогляданням, ‘якщо він не зануриться знову в цю єдність, щоби рел. смирення відкрило його гордині інший реалізм”.

Цей зв’язок між реліг. інтуїцією і наукою Шлейєрмахер пояснює прикладом Спінози, як і віднов. зв’язок між рел. інтуїцією і мистецтвом − прикладом Новаліса. Але і звичайне життя, чужде розмірковуванню і творчості, відає “деякі переходи в безкінечне, які відкривають горизонти”, − пише Шлейєрмахер. “Народження і смерть такі точки, при сприйнятті яких ми не можемо не помічати, що наше власне “Я” з усіх боків оточене безкінечним і які, не дивлячись на свою повсякденність, при найближчому доторканні завжди збуджують в нас тиху мрію і священне благоговіяння; і невимірюваність чуттєвого споглядання є теж, принаймі, натяк на іншу і вищу безкінечність” (Шлейєрмахер). І лише розсудкове виховання вміє затикати ці “дірки” філософськими карикатурами, штучно відгороджуючи життя від обов’язкового дотику з обіймаючою його безкінечністю.

Такий перший елемент релігії − безпосереднє споглядання безкінечного і вічного; він є не вигадкою уяви, а первинним, початковим фактом всякого життя і всякої свідомості; його варто лише тільки раз помітити, щоб він став назавжди самоочевидним.

Друга основна ознака (елемент) релігії є початок почуття, в його протилежності пізнанню і діяльності.

Про цей пункт у шлейєрмахерівському розумінні релігії багато сперечалися і не раз критикуючи вказували на однобічність, за якою релігії відводиться тут лише окрема обмежена галузь духов. життя, і на суб’єктивізм, який лежить в основі ототожнення релігії з почуттям.

Рел-я виявляється у Шлейєрмахера як би лише настроєм, емоцією і він заходить так далеко, що не лише всі явища релігійності вміщує у галузь почуття, а й, навпаки, визнає всі почуття в основі релігійними, так, що виходить нібито логічна тотожність між поняттями “релігія” і “почуття”. Релігія чужа галузі пізнання і Шлейєрмахер готовий навіть твердити, що протилежність між істинним і неістинним взагалі не відноситься до релігії, оскільки, говорить не про “природу речей”, а лише про її “дію на нас”. Так само релігія сама по собі чужа моральності, бо не відноситься до галузі діяльності; і якби можна було б уявити собі виключно релігійну людину то “така людина взагалі не діяла б, а лише відчувала б” (Шлейєрмахер).

У цьому зображенні релігії легко угледіти витончений суб’єктивізм, який перетворює рел-ю в якесь “смакування” внутр. переживань і який позбавляє її всякого творчого і об’єктивного елемента як в теоретичній, так і в практичній галузі. Такому тлумаченню концепції Шлейєрмахера дають привід не лише деякі звороти його мови, а й навіть деякі відтінки думки Шлейєрмахера. Тим не менше, можна стверджувати, що викладене тлумачення зовсім не уловлює основної й найглибшої думки Шлейєрмахера. Більш уважне ставлення до неї відкидає всяку можливість приписувати Шлейєрмахеру банальний естетичний суб’єктивізм в розумінні релігії і відкриває саме в цьому пункті глибоке проникнення в самобутню природу релігійності.

Справа в тому, що термін “почуття” не зовсім адекватний думці Шлейєрмахера. Під ним він розуміє не відокремленому, окрему галузь духов. життя, а найглибший корінь всієї свідомості взагалі; з цього кореня пізніше виділяються пізнавальна і практична сфери, так що поряд з ними він дійсно уявляється особл. началом, будучи насправді якби лише залишком, що зберігся у диференційованій свідомості, або спадком первинної єдності свідомості взагалі. Поняття “почуття” грає тут приблизрно ту ж роль, що й поняття “волі” в метафізичній системі Шопенгауера. Останнє, як відомо, так само не тотожне феноменальній природі людської волі, яка розгляд. як одна із властивостей або функцій свідомості, а являє собою певну духовну першооснову, лише аналогічну волі у вузькому смислі, і лише символічно, а не адекватно вираженому цим терміном. Всякий психологічний напрям, намагаючись охарактеризувати загальну природу свідомості яким-небудь терміном, звичайно, позначаючим окрему функцію чи галузь свідомості, неминуче засуджений на таку неадекватність між словесним виразом і думкою.

Найб. красномовний і зрозумілий вираз цієї думки Шлейєрмахер дає у тому місці другої промови, де він намагається описати майже невиразиме словами начало свідомості до диференціації його на ‘я” і “не-я”, на суб’єкт і об’єкт, на волю і пізнання. Ні знання, ні діяльність самі по собі не можуть скласти цілого життя; вони взаємно вимагають одне одного, а отже, і першопочаткову єдність, тобто свій зв’язок з внутрішнім життям, даним саме у почутті. Саме останнє, у протилежність знанню і діяльності, і є галузь релігійності. У “почутті”, т.ч., даний справжній зв’язок між теорет. і практичн. стороною життя, між людиною і світом і під ним Шлейєрмахер розуміє містичну першооснову життя.

Т.ч., справжній смисл ототожнення релігії з почуттям полягає у Шлейєрмахера не в тому, щоби відвести релігії суб’єктивну сферу, – ми бачимо, навпаки, що ця сфера по своїй природі виходить за межі протилежності між суб’єктивним і об’єктивним, − а в тому, щоби охарактеризувати її як життя, як свідомість, невідокремлену від повноти переживання і в якості такої, що підноситься над відокремленими галузями теорії і практики і утворює їх єдність.

Звідси дальше протипоставлення самої релігії як такої, її пізнішим продуктам – рел. теорії (=догматам) і рел практиці (в т.ч. культу). І те і друге не сама релігія, а лише результат її зв’язку з теорет. і практичн. стороною людського життя.

Сама релігія, як життя, не потребує догматів; догмати суть лише символічні фіксації в рефлексії (=розмірковуванні) своєрідного життєвого змісту реліг. свідомості, що потрібні для відособленого уяснення цього змісту і повідомлення його іншим; і так само догмати не повинні змішуватися з наук. чи теоретич. міркуваннями про самі речі, бо вони описують не зовнішньо-об’єктивну природу як таку, а наше внутрішнє враження від неї чи оволодіння нею.

І аналогічно цьому, релігія не тотожна сама по собі з діяльністю, а лише супроводжує і поглиблює її.

Для нас (тобто, С.Л.Франка – В.С.) безсумнівно, що в цих думках Шлейєрмахер, недивлячись на деяку хиткність і неточність їх виразів (висловлювань), міститься геніальне осягнення дуже (надзвичайно) важкої філос. проблеми, яка утворює основу всієї філософії релігії, − проблеми своєрідного поєднання суб’єктивного і об’єктивного начал в рел. переживанні. Разом з Якобі, але в менш однобічній формі ніж він, Шлейєрмахер блискуче і переконливо розкриває самобутню природу рел. перживання, забуту і незрозумілу в епоху раціоналізму ХVІІІ ст., і показує поєднання в ній 2-х основ. рис, які сучасний (Франку – В.С.) психолог Джемс позначає, як 1) “інтуїтивність” та 2) “емоційність”.

Цим зовсім розривається звичайна класифікація, для якої об’єктивно-пізнавальний елемент свідомості цілком зміщується у сферу інтелектуальної діяльності, і навпаки, чуттєвість відноситься лише до суб’єктивної сфери.

У Шлейєрмахера рел., емоційне знання не претендує бути знанням в наук. смислі слова, загальнообов’язковим і холодно-пасивним теоретичним засвоєнням зовнішньої дійсності. В релігії цікавий не об’єкт, відокремлений від усвідомлюючого і відчуваючого суб’єкта, а нерозривний зв’язок того і іншого в самому переживанні; і тому догмати релігії – суть описи змісту самого переживання, а не теоретичні істини про речі поза емоційним ставленням до них.

Але рел. переживання не є також і ілюзією або помилкою, бо воно не визнає над собою тих раціональних критеріїв, які оголошують її такою. Воно є духовний процес, за самою своєю природою, що піднімається над інтелектуальними критеріями суб’єктивності і об’єктивності.

Рел. і наук. знання – суть нібито розгалуження і особл. самобутні і самодостатні сторони духов. буття, які кожна на свій лад розкривають людині її ставлення до світу і коріняться обидві у найглибшій єдності духу і світу.

Вища єдність знання і віри і разом з тим роздільність і самозаконність (самодостатність) самобутнього існув. того і ін. – такий підсумок Шлейєрмахерової філософії релігії.

У протилежність Якобі, Шлейєрмахер не називає розссудок “природженим богохульником”, і в протилежність раціоналізму не оголошує релігією марновірством.

Істини дані через почуття, і істини дані через мислення відносяться до різних галузей, не зустрічаються і тому не зіштовхуються між собою.

Навіть саме поняття істини має різний смисл у застосуванні до кожної з цих галузей. Рел. істина (правда) не є, подібно науковій, інтелектуальне відтворення об’єкта, вона є “життя в об’єкті”, живе злиття з ним, і як вже підкреслюв., сама протилежність між суб’єктом і об’єктом (як це є в теорет. пізнанні) знімається в рел. переживанні; і тому воно є загалом не стільки знання про об’єкт, скільки тотожність з ним − переживання цілісної суб’єктивно-об’єктивної правди. Звідси і ототожнення рел-ї з мораллю, моралізація рел-ї з цієї точки зору так само недопустиме, бо рел. правда настільки ж переборює протилежність між сущим і тим що повинно бути, фактом і ідеалом, як і протилежність між суб’єктом і об’єктом; вона не є ні знання про добро і зло, ні життя, яке повинується якомусь моральному ідеалу; вона є життям в самому добрі, життям у тій першооснові із пізнішого роздроблення якої виходить протилежність між буттям та ідеалом.

Ще один пункт Шлейєрмахерового розуміння релігії стосується зв’язку “почуття” (а отже – рел. переживання) з особистою самосвідомістю (сообливо цей пункт підкреслений у другій частині – у трьох останніх промовах “Промов...” і послаблений у першій частині – описі природи релігії).

До числа основних переконань Шлейєрмахера належить думка, що індивідуальність, особиста своєрідність кожної людини, є та крапка в ній, через яку вона глибше всього зв’язана з істинним і безкінечним буттям і найточніше відображає його.

Це осягнення метафізичного та морального смислу індивідуальності є вел. відкриттям Шлейєрмахера, яке він зробив в епоху панування канто-фіхтевського життєопису, який визнавав лише абстрактну ідеальну “людину взагалі” і ставив перед кожною особою завдання бути виразником всезагальної “людськості”: єдина мораль і єдина “природна релігія” (яку і критикує Шлейєрмахер), або “релігія в межах розуму” повинні були об’єднувати людей.

Шлейєрмахер, навпаки, з’ясував, що внутр. метафізична і моральна сутність особи є самобутня ентелехія, покликана на свій лад виразити і здійснити безкінечну сутність буття, і що “Всесвіт є не агрегат однорідних атомів, а система або організм живих своєрідних істот”.

Ця своєрідність кожної істоти дана в глибокій єдності її свідомості, і отже, відображається в її почутті або спогляданні безкінечного: звідси багатоманітність релігії, яка є не випадкова і заплутана недосконалість, а необхідний і абсолютно цінний вираз самої природи релігії як зв’язку свідомості з цілим. “Весь об’єм релігії безкінечний і не може бути вміщений в одну певну форму, а лише – у сукупність всіх її форм”, − наголошує Шлейєрмахер.

Це усвідомлення безкінечності релігії і, отже, багатоманітності окремих релігій “дано разом з самою релігією”, “у ньому і полягає саме рел. почуття”, “і воно повинне бути у всякого, хто дійсно має релігію”.

Звідси внутр. зв’язок справжньої релігійності з терпимістю (толерантністю); терпимість витікає у Шлейєрмахера не з формально-юрид. принципу свободи заблудження, а, навпаки, з усвідомлення того, що в релігії взагалі немає заблуджень в справжньому смислі, що всяка рел-я є законний ланцюг в тому безкінечному ланцюгу, який утворює недосягнену повноту споглядання безкінечного.

Лише в сфері теорет. пізнань, де визначається зв’язок між кінцевими елементами і де істина нібито нав’язується із-зовні, має місце загальнобов’язковість і єдність істини, а отже – і несумісність різнородних суджень; а от в релігії, де сприймається зв’язок кінцевого з безкінечним і де пізнання тотожне з внутрішнім життям, множинність форм не протирічить істинності, а навпаки, своєрідність кожної рел. форми є єдиною ознакою справжності самої релігії, тоді як невизначена спільність свідчить лише про відсутність розвинутої релігії.

І рел. істина як ціле не є якийсь абстрактний екстракт з усіх “позитивних релігій”, а − конкретна повнота всіх своєрідностей.

Тут, т.ч., знову знаходиться своєрідна суб’єктивно-об’єктивна природа релігії, яка не допускає застосування до неї раціональних критеріїв; будучи конкретним видінням злитим з внутр. особистим життям, релігія володіє абсолютним в його безкінечній життєвій багатоманітності: ні сектантський фанатизм, який визнає відому систему понять як єдину і абсолютно істину, ні плаский індеферентизм, який вважає все своєрідне в релігії суб’єктивною фантастикою, не уловлюють ірраціональної або надраціональної суті “релігійної правди”.



Підсумок. Загалом рел. і моральний світогляд Шлейєрмахера, мабуть, не може нікого задовільнити сповна. Його думка стоїть, безперечно, на півшляху між суб’єктивізмом Канта і Фіхте і об’єктивізмом Спінози, Шеллінга і Гегеля; це відбивається і в його розумфнні релігії, в якому центр. ідея “почуття” переливається всіма відтінками фарб між суб’ктивізмом і об’єктивізмом. У нього немає тої закінченої єдності думки, яка гіпнотизує у вел. філос. системах (як у Гегеля). Світогляд Шлейєрмахера стоїть безперечно на перехресті між різними шляхами рел.-філос. і етичної думки, але саме ця незавершеність і многозначність життєрозуміння і є його гол. достоїнством: Шлейєрмахер має можливість ідейно впливати на багатьох.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   22

Схожі:

Навчальний посібник у двох частинах iconУ двох частинах

Навчальний посібник у двох частинах iconКонспект лекцій у двох частинах Частина 2 Суми Видавництво Сумду 2009

Навчальний посібник у двох частинах iconМатеріали обласної науково-практичної конференції «Педагогіка К. Д. Ушинського: історія та сьогодення» у двох частинах Частина 2

Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011
Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету, 2011. – 124 с
Навчальний посібник у двох частинах iconП., Середяк А. В. Історичне краєзнавство навчальний посібник
Голубко В., Качараба С., Середяк А. Історичне краєзнавство. Навчальний посібник. – Ч.І. – Львів: Видавничий центр лну імені Івана...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник за загальною редакцією к. В. Заблоцької донецьк-2001 ббк 63(0)-7я7+63
Українська І зарубіжна культура. Навчальний посібник / Під заг ред. Заблоцької К. В. Донецьк: "Східний видавничий дім", 2001. 372...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011 В. Д. Братенші
В. Д. Братенші. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету,...
Навчальний посібник у двох частинах iconОльга линь посібник з української мови
Пропонований посібник складається з двох частин: -а – це тексти диктантів краєзнавчої тематики, 2-а – ті ж тексти, які містять помилки,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка