Навчальний посібник у двох частинах



Сторінка17/22
Дата конвертації18.04.2017
Розмір5.04 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Приставши на таку точку зору, ми повинні погодитися, що Бог виступає причиною діяльності людей. Чи випливає звідси неможливість такої речі, як людська свобода і пов’язане з нею зло? Якщо вірити класичним теїстам, то Божа причина здатності людей до дій ще не означає несвободи їх учинків. Або як висловився Герберт Мак-Кейб: “Творча причинна сила Божа не діє на мене іззовні, як щось відмінне від мене. А в такому разі справді можна сказати, що хоча мої дії спричинені Богом, вони все ж, очевидно, мої власні… Як можна ще висловитися: “Ми вільні не всупереч Богові, а завдяки Богові”.

Тоді виникає запитання, що стоїть перед теїстами: “Нехай справді Бог – причина людських учинків, і це залишається справедливим, навіть якщо вважати, що деякі дії – вільні. Чи можна тоді припустити, що Бог також – причина морального зла? На це зауваження дається відповідь, витримана в традиціях теїзму. Суть її полягає в тому, що відповідальність за моральне падіння людини не можна покласти на Бога, бо створивши і підтримуючи існування Всесвіту Бог може нести відповідальність тільки за реальні речі, а моральне падіння людини в певному розумінні нереальне (пригадайте: засновники христ. вчення говорили, що зло – всього тільки ілюзія). А ми ж довели, що таке твердження не витримує критики. Тоді чи не можемо ми, виходячи з вищевказаного, припустити, що моральне зло цілком реальне і що Бог повинен бути його причиною, якщо погодитись, що Він − причина вільних дій людини.

Однак варто спитати, до якого типу реальності можна віднести моральне падіння людини. Тут напрошується негативна відповідь, адже моральне падіння відбув. тоді, коли люди здійснюють певні вчинки або утримуються від їх здійснення. Але ж це – не речовина. Це те, що з’являється, коли люди (побудовані з речовини) не прагнуть добра, якого вони повинні прагнути. А якщо так, то слушно твердити, що моральне падіння − ніщо за своєю суттю, щось проміжне між тим, що є і тим, що мало б бути. А коли так, то воно не може бути спричиненим Богом. Бо такий просміжок не може сприйматись як створений чимось або кимось. Тут – просто відсутність чогось, що мало б бути. На цьому ґрунті теїст міг би заявити, що Бог не причина морального зла. Люди можуть чинити моральне зло і це зло треба приписувати їм. Тобто, хоча Бог і спричинює вільні дії людей, із цього ще не випливає, що він спричиняє і скоєне ними моральне зло.

§. Благість Божа і проблема зла

Отже, робить висновок Дейвіса, якщо все досі сказане мною слушне, то проблема зла не виключає можливості буття Божого. Коли говорять, що зло ставить під сумнів буття Боже, то у відповідь варто зауважити, що ми навряд чи спроможні визначити, що може вчинити всемогутній, всезнаючий і всеблагий Бог, а також авторитетно заявити, що природа світу, як ми її сприймаємо, не дає нам солідного підґрунтя, аби запідозрити, що Бог не благий.

Втім, для прибічників позиції, за якою існув. зла не перешкоджає існуванню Бога, слід вказати на додаткову лінію захисту, яка будується на запитанні: “Що ви розумієте під фразою “Бог- благий”?

Ті, хто вважає, що буття Боже неможливе або малоімовірне через реальність зла, мають на увазі, що “при реальному злі малоімовірне або неможливе існування Бога, якому притаманне моральне добро”. Але чи повинні ми пов’язувати віру в Бога з вірою в існування морально досконалої сили? Чи повинні ми припускати, що благість Божа – це благість моральна? У даному випадку, як здається Дейвісу, відповідь має бути негативною.

Тут дехто може виснувати, що коли Бог – всеблагий, то він має бути морально досконалим, бо інакше – що ж ми тоді вкладаємо у поняття “всеблагий”, що Бог неодмінно має бути морал. досконалим, оск. моральна досконалість – це найвища форма відомої нам доброти і її не може бракувати Богові.

Але теологи вчать, що Бог всеблагий без застереження, що Його благість обов’язково повинна ототожнюватися з благістю морально досконалої сили. До того ж не випадає уперто твердити, що моральна досконалість – це єдиний прояв добра, як і стверджувати – що моральна досконалість – це вища форма відомого нам добра. Якщо ми переконані, що Бог існує, то виходить, що всеблагість Божа не є лише моральною досконалістю, і що моральна досконалість не є вищою формою благості, відомої людям. Існує ще особлива “благість Божа”, яка не зводиться лише до моральної досконалості, і з якою слід рахуватися.

§. Підстави буття Божого?

Дейвіс хотів би вказати на подальшу лінію захисту буття Божого попри наявність у світі зла. Ми назвемо такий підхід “розсудливим захистом буття Божого”, бо він ґрунтується на ідеї, що віра в Бога доведена розсудком. І той, хто дотрим. цього підходу, може висунути такий хід доведення: Бог існує і Зло існує. І існування зла не доводить неможливості чи то малоімовірності буття Божого. Тут він виходить з того, що має свої деякі міркування проти того, що наявність зла – суперечить існуванню Бога тому, що він має свої неспростовні докази того, що Бог є.

Проте неспростовних доказів буття Божого може й не бути. Але тих людей, котрі вважають, що мають такі докази, можна виправдати тим, що вони висувають свою логічну побудову у відповідь на заяву, що існування зла зводить віру в Бога нанівець. Отже, звернімося до низки основних доказів, що їх філософська біографія була тривалою й мінливою. Вона зосереджується на значенні слова “Бог” і, звичайно, відома під назвою “онтологічний доказ”.

Розділ ІV. ОНТОЛОГІЧНИЙ ДОКАЗ

В імені, зокр. в імені “Бог”, на думку прибічників онтологічного доказу, може критися багато чого. Слід, однак, зазначити, що фактично не існує жодного доказу, який сам-один заслуговував би назви “онтологічний доказ”. Цей вираз якнайкраще відповідає назві низки пов’язаних між собою доказів.

Найвідоміший виклад онтолог. доказу знаходимо в праці Ансельма Кентерберійського “Прослогіон”, де автор вдається до способу доведення, відомого під назвою reductio ad absurdum, тобто – доведення, коли доказ правильності даного твердження досягається через зведення його заперечення до суперечностей або виявлення ін. форм нісенітності.

Для початку, говорить Ансельм, слід визначити, що є Бог. Він дає на це відповідь: “Бог – дещо таке, величнішого від чого помислити неможливо. Це саме те, що “як ми віримо” і є Бог”. Відлуння цього Ансельмового визначення зустріч. у св. Августина, але найближчу словесну паралель до нього знаходимо у Сенеки, який говорить, що Божа “велич така, аж величнішою від неї годі й уявити собі”.

Але припустимо, хтось заявляє, що Бога немає. Ця особа “розуміє почуте, а те що вона зрозуміла залишилося в її умі”. З цього Ансельм висновує, що Бог знаходить місце навіть в умі такої людини, яка запереч. його існування. “Навіть безумний, − пише він, − змушений буде погодитися з тим, що в умі присутнє дещо, величнішого від чого помислити неможливо, оск. все, що він почує, то зрозуміє, а все, що зрозумів, відкладається у свідомості”.

А чи існує Бог в ін. сенсі? Ансельм гадає, що так. Бог повинен існувати не тільки в умі, але й у дійсності. Чому? А тому відповідає Ансельм, що “те, величнішого від чого годі й помислити, не може існувати тільки в умі. Бо якби воно існувало лише в умі, то можна було б припустити, що воно існує і в дійсності, а це – величніше”.

Отже, Ансельм доводить, що можна припустити щось величніше від того, що існує тільки в умі, і коли й неможливо припустити щось величніше від дечого, то й воно має існувати не тільки в умі. Такий виклад має Ансельмова версія онтологічного доказу. Але тут можливі ще декілька вартих уваги викладів онтологічного доказу, зокр., які висунули Рене, Декарт, Норман Малькольм та Елвін Плантінга.

Декартів доказ йде п’ятим пунктом у його “Роздумах про першу філософію”, де Декарт говорить, що під поняттям “Бог” ми розуміємо “вкрай досконалу істоту”. А таке визначення “Бога” дає підстави твердити, що Бог дійсно існує. Чому? Тому, що, твердить Декарт, існування – це “своєрідна досконалість”. Якщо Бог, за визначенням, − щось вкрай досконале, і якщо його існування – досконалість, то звідси випливає, що Бог, за визначенням, існує, і заперечувати це означає вступати в протиріччя із самим собою. Декарт пише: “Однаково суперечливим буде вважати, що Богові (тобто, найдосконалішій істоті) бракує існування (тобто, бракує досконалості), як і уявити гору без ущелини. Я неспроможний помислити Бога без існування (що означало б найдосконалішу істоту без найвищої досконалості)”. Як пише Декарт, заперечувати буття Бога – це однаково, що заперечувати наявність трьох сторін у трикутника.

Малькольмова версія (1960, Лондон; Нью-Йорк). Його онтологічний доказ почин. з того, що він намагається усунути деякі перешкоди. Він, зокр., погоджується з критикою деяких філософів онтологічного доказу, які наголошують на тому, що в ньому невірно трактується існування як досконалість, властива або невластива речам. Як вважає Малькольм, у своєму онтологічному доказі в праці “Прослогіон-2” Ансельм дійсно ототожнює існування з досконалістю. Але вже у “Прослогіоні-3” Ансельм подає онтологічний доказ вже без припущення, що існування є досконалістю. У цьому творі, провадить Малькольм, Ансельм вже не наполягає на тому, що Бог повинен існувати тому, що існування є досконалістю, а твердить, що Бог мусить існувати через те, що Бог – це ідея істоти, чиє існування необхідне. У сприйнятті Малькольма, “Прослогіон-3” Ансельма розгляд. Бога як істоту, котрій, якщо вона існує, притаманна властивість необхідності існування. Тож якщо істота, наділена такою можливістю, не може не існувати, то Бог існує насправді.

Цей доказ піддав критиці Елвін Плантінга (Оксфорд, 1970), який доводив, тим не менш, що його можна поліпшити, ввівши філософське поняття “можливих світів”. Можливий світ – це спосіб існування речей у всій своїй повноті. Оперуючи поняттям “можливих світів”, Плантінга переформулював доказ Малькольма і надав йому вигляду, що зводиться до двох речень:

Існує можливий світ, W, у якому є істота, що посідає максимальну велич. Істота посідає максимальну велич у світі тільки тоді, коли вона існує в кожному світі.

На думку Плантінги цей доказ усталює, що в кожному світі є істота, що посідає максимальну велич. На жаль, визнає цей філософ, даний доказ не усталює, що в нашому реальному світі є Бог. Він доводить тільки, що існує щось із притаманною йому максимальною величчю. Це ще не означає наявність якостей, традиційно приписуваних Богові.

§. Кант і онтологічний доказ

Критика Кантом онтологічного доказу. Варто звернутися до Іммануїла Канта (1724-1804), оск. багато хто твердить, що Канту вдалося знайти несхибні заперечення онтологічного доказу. Щодо нього Кант висунув два заперечення.

Перший з них не виглядає вичерпно зрозумілим (на думку Дейвіса – В.С.). Тут дивуєшся до чого хилить Кант. Але основний стрижень вочевидь видно. Певно, Кант хоче сказати, що твердження “Бога немає” не містить внутрішньої суперечності (як твердить онтологічний доказ, тоді як Декарт висловився б, що заперечувати буття Боже – це однаково, що заперечувати наявність трьох сторін у трикутника).

Кант доводить, що теза на кшалт “Бог не існує” може бути правильною, попри те, що вона, фактично, не відбиває істини. На думку Канта дати чомусь визначення (як у Ансельма чи Декарта) – це лише сказати, що коли те-то й те-то відповідає визначенню, то все воно так, як говориться у визначенні. Але чи те-то й те-то відповідає визначенню – це вже питання іншого порядку.

Чи є в цьому сенс? Сприйнявши дану тезу як відповідь, насамперед, на Декартову форму онтологічного доказу, відповідь, безперечно, можна дати позитивну. Декарт виходить з того, що ідея Бога − це ідея чогось, чому притаманна досконалість буття. Але з цього ще не випливає, що така річ, якою, за Декартом, має бути Бог, існує насправді. З того, що досконалість – це атрибут якоїсь речі, не можна виснувати, що ця річ існує насправді. Тобто, кожен може визначати певну річ як йому завгодно, але завжди по тому виникає питання: чи відповідає вона чимось даному визначенню.

Щодо другого заперечення Канта, то він має на увазі, що хоча онтологічний доказ зумовлює “існування” як “предикат”, тобто – властивість, атрибут або х-ку, притаманну Богу, коли ми говоримо, що щось існує, ми цим самим не приписуємо цьому чомусь жодних властивостей, атрибутів і характеристик. Кант пише: “Ясно, що “буття” не реальний предикат (тобто, властивість, атрибут чи х-ка), тобто воно не поняття про щось таке, що можна було б додати до поняття якоїсь речі. Воно тільки покладання речі або певних визначень, що існують самі по собі… Якщо я беру суб’єкт (Бога) з усіма його предикатами (сюди належить і всемогутність) і кажу: “Бог” є або “Є Бог”, то я не долучаю нічого нового до поняття Бога, а тільки покладаю суб’єкт сам по собі з усіма його предикатами й притому як предмет відносно мого розуміння. В обох випадках зміст повинен залишатися тим самим”. Інакше кажучи, за Кантом, “…існує” не може використовуватися, аби дати якесь повідомлення про даний “суб’єкт” чи “об’єкт”.

Коли взяти онтологічний доказ в презентації Декарта, то ця критика Канта безсумнівно його зачіпає, бо Декарт переходить від визначення Бога до висновку, що Бог існує, за допомогою засновку, що існування – це одна з досконалостей, якою Бог володіє за визначенням. Декарт навіть вдається до аналогії з трикутником, так само як і Кант. Тому Кант дійсно мав рацію, відкинувши думку, що ми можемо доводити існування Бога на тій підставі, що існування – це властивість, ознака й х-ка, безумовно притаманна Богові.

А от у Ансельма з його лат. тексту онтологічного доказу у “Прослогіоні” є, як підкреслює Дейвіс, два варіанти перекладу. У першому варіанті онтологічний доказ звучить так: “Воістину, те, величнішого від чого неможливо помислити, не може існувати тільки в умі. Бо якби воно існувало лише в умі, то можна було б припустити, що воно існує і в дійсності, що є величнішим”. І якщо цей переклад правильний, то Кантова позиція щодо існування чи буття, схоже, суперечить Ансельмовій, котрий, радше, тлумачив “буття в дійсності” як досконалість або атрибут величі, як і Декарт.

Втім, згідно другого варіанту, Ансельм не робив цього, коли за вірну версію перекладу його латинського тексту прийняти таке: “Воістину, те, величнішого від чого неможливо помислити, не може існувати тільки в умі. Бо якби воно існувало лише в умі, то можна було б припустити, що в дійсності може бути і дещо величніше”. Якщо Ансельм висловлювався саме так, тоді його аргументація виглядає таким чином, що “те, величнішого від чого неможливо помислити, існує і в умі, і в дійсності”.

Якщо ми забажаємо піддати сумніву цей доказ, вважає Дейвіс, то нам слід розібратися в питанні, чи правильна теза: “якщо те, величнішого від чого неможливо помислити, існує тільки в умі, то можна припустити, що дещо величніше існує також і в дійсності”.

Висновки Дейвіса по ІV розд.

Дехто, познайомившись з онтологічним доказом, нерідко схиляється до думки, що в ньому мало чого спільного з вірою в Бога, яка зустріч. у повсякденному житті. Також переймаються почуттям, що цей доказ схожий на трюкацтво або на вправи з філософського розумування.

У цьому розділі Дейвіс відстоював окремі версії онтологічного доказу, а також спробував висвітлити підґрунтя для критики деяких з них. Окремі форми цього доказу досить витончені, і спростувати їх нелегко.

Читачеві тепер пропонується скласти власне уявлення стосовно того, чи можливо усталити життєздатну форму онтологічного доказу. Дуже можливо, що читач відкине таку думку.

Але якщо й так, то немає підстав робити висновок, що не існує якісної філос. аргументації на користь віри в Бога. Бо існують підстави для твердження, що буття Боже можна відстоювати, спираючись і на неонтологічні докази.

Розділ V. КОСМОЛОГІЧНИЙ ДОКАЗ

Ми часто говоримо, що існує якась найперша річ, щось таке, без чого не було б нічого іншого. Подібний доказ буття Бога відомий під назвою “космологічного доказу”. Він має довгу історію, і різні його версії належать авторам, почин. від давньогрецьк. доби і кінчаючи сьогоденням.

Багато хто з віруючих вважає, що це найприйнятніший доказ з усіх.

§. Бог і походження Всесвіту

Коли ми маємо справу з тим, що мало свій початок, то припускаємо, що була тому якась причина і дошукуємось відповіді, що то саме за причина. Такий відомий шлях міркувань приводить нас до однієї з найвизначніших версій космологічного доказу.

Цей доказ пов’язується з гуртом філософів, приналежних до середньов. доби, а також причетних до мусульм. каламічної філос. традиції. Тож можемо назвати його “каламічним космологічним доказом” (kalam у пер. з араб. означ. − “слово”, “мова”). Він досить поширений серед людей – байдуже усвідомлюють це люди чи ні, які здебільшого послуговуються саме каламічним доказом, стверджуючи, що вірять в Бога тому, що “щось повинно було дати початок усьому”.

Основополагаюча ідея тут полягає у тому, що Бог повинен існувати, тому що Всесвіт повинен був мати свій початок і тому що здійснити це міг тільки Бог. Така думка тісно пов’язана з переконанням, що все, що виникло, повинне мати якусь причину.

Читач може поцікавитись, чому слід вважати, що коли появу Всесвіту було спричинено, то “причиною появи Всесвіту мусить бути особистісна істота”? На це прибічники каламічного доказу відповіли б, що тільки вільним “розумним вибором” можна пояснити таку подію, як виникнення Всесвіту, котра аж ніяк не узгоджується з не-вільними, нерозумними фізичними процесами. Наявність цих останніх процесів залежить передусім від самого Всесвіту. Тому причиною виникнення Всесвіту не може бути невільний, нерозумний фізичн. процес. А це, згідно з поглядами прибічників каламічного доказу, залишає тільки іншу, єдину причину, відповідальну за виникн. Всесв. – такою причиною, як ствердж. в цьому доказі, може бути тільки особистісна істота (Бог).

А правильність твердження про те, що все, що виникло, повинно мати свою причину охоче сприймається за банальну філос. істину. Для прикладу наведемо уривок з творів Томаса Рейда (1710-1796): “Те, що жодне існування… не може виникнути без дійової причини – універсальний принцип, що з’явл. дуже рано в умі людини і він настільки міцно вкорінений в людську натуру, що навіть найрадикальніший скептицизм не здатний його звідти викорінити”.

Проте окремі філософи заявляють, що твердження про те, що кожний початок існування чогось повинен мати свою причину неможливо довести. Тут згадаймо Девіда Г’юма (сер. ХVIІІ ст.), на думку якого, ідеї причини і наслідку − різні ідеї, і тому можливо аби щось виникло без причини.

Втім і це, у свою чергу, теж можна взяти під сумнів. Хибним буде твердження Г’юма, на думку Дейвіса, про те, що “оск. ми можемо уявити собі початок існування без усякої на те причини, то звідси виходить, що може бути початок існування без усякої на те причини фактично”. Як з цього приводу висловився Ф.К.Коплстон (Лондон, 1959), “якщо навіть уявити собі порожнечу, а потім появу Х, то з цього аж ніяк достеменно не випливає, що Х може почати своє існування без якоїсь зовнішньої причини”.

То ж здається дивним, що можна припустити появу речей на світ без причини. Навіть сам Г’юм, попри свої докази стосовно причин і наслідків, здається, відчув щось подібне. У листі, датованому 1754 р., він говорить: “Зауважу, що я ніколи не відстоював такої безглуздої думки, нібито щось може виникнути без причини, я тільки доводив, що наша впевненість у хибності цієї думки походить не з інтуіції чи аргументації, а з ін. джерела”.

У схожий спосіб Ч.Д.Броуд (1887-1971) роз’яснює, “що навіть намагаючись віддати належне Г’юмові, я насправді не вірю, що будь-що з’явл. на світ не спричиненим чимось іншим, що існувало раніше”.

Очевидно каламічний доказ має певне підґрунтя. Ми логічно припускаємо, що поява сутностей відбув. через каузальну (лат. кауза − причина) дію. А якщо Всесв. мав початок, то можемо сказати це і про нього.

Але стоїть ін. питання: а чи мав Всесв. початок? Одні стоять на позиції, що наук. дані свідчать про те, що Всесв. мав свій початок у визначений час, у минулому. Напр., один з авторів Річард Свінберн (Лондон, 1981) пише: “Немає сумніву, що моделі, найліпше підкіплені наук. даними на сьогод. день, це моделі, які показують, що Всесв. розширюється, почин. з “вел. вибуху”, який стався 14 млрд. років тому”.

Дехто однак може поцікавитися, чи такий аргумент може вичерпно довести, що Всесв. справді мав початок? Хіба його не можна розглядати тільки як дату “вел. вибуху”? І хіба не виник. питання, чи не існував Всесв. перед тим чи перед будь-яким ін. відомим науці на сьогод. день періодом?

Щодо цього окр. філософи запевняють, що, абстрагуючись від наук. міркувань, можна знайти раціоналістичні докази, які привели б нас до висновку, що Всесв. справді мав початок. До класич. авторів, відомих своєю підтримкою точки зору про наявність переконливих філос. доказів того, що Всесв. мав початок, можна віднести Аль-Газалі (ХІ ст.), Джона Філопонуса (VI ст.) та св. Бонавентуру (бл.1217-1274). Виснувалося зокр., що якби Всесв. не мав свого початку, то дотепер пройшло б нескінячене число років і поколінь, а це неможливо. Ін. доказ спирається на те, що якби Всесвіт не мав початку, то для вимірюв. часу слід незмінно додавати нескінченність, а це знову неможливо.

Т.ч., суть даної проблеми в усіх доказах за і проти тези, згідно з якою Всесв. мав початок, полягає в тому, може чи не може існувати нескінчений ряд дійсних речей (тобто, минулих подій).

Втім, навіть якщо ми припустимо, що початок існування Всесвіту було спричинено, то чи варто погоджуватись з тим, що це достатній аргумент на користь існування Бога? Навіть визнавши каламіч. доказ переконливим, ми все ж можемо сумніватися у його надійності й доречності стосовно існув. Бога. Бо звичайно говорять, що вірити в Бога ще не означає вірити в те, що щось спричинило появу Всесвіту. Так, напр., Аквінат хоча й вірував у Бога, не вбачав жодної невідповідності в тому, що, вдавшись до філос. доведень, можна дійти висновку, що Всесв., можливо, не мав початку.

То ж чи варто доводити, що існув. Всесв. неминуче приводить нас до висновку, що Бог є?

З цим питанням перейдемо до ін. версії космологічного доказу, яку Дейвіс називає “доказ за випадковістю”.

§. Доказ за випадковістю

Так, коли хтось каже: ”Всесвіт – існує”, то чи буде протиріччям казати: “Те, що Всесвіт існує, − неправда?” З точки зору доказу за випадковістю – не буде. Прибічники цього доказу твердять, що вислів “Всесвіт – існує” правильний лише завдяки випадковості, а не з огляду на логічну необхідність. Вони вваж., що саме тут стоїть проблема про те, чи відбув. початок Всесвіту. Інакше кажучи, виходячи з доказу за випадковістю, сам факт, що Всесв. існує, виглядає чимось таким, що в логічній площині не дістає підтвердження. Але тоді, йдеться в доказі, повинна бути причина, завдяки якій Всесв. існує. Якщо вислів “Всесв. – існує” вірний тільки через випадковість, то десь має бути пояснення, що він вірний, тобто, повинна бути причина існув. Всесв. Звідси, говориться в доказі, існування цього чогось (причини) не може бути простою випадковістю. Причина існув. Всесв. має бути необхідністю. Вона повинна полягати в істоті, про яку можна було б сказати, що заперечити її існування – означало б впасти у протиріччя. А отже, висновується в доказі за випадковістю, таку істоту ми називаємо “Богом”. Або ж як, напр., про це висловився Лейбніц: “Має бути одна Істота, чиє існув. зумовл. метафізичною необхідністю, тобто така Істота, невід’ємною частиною чиєї сутності є існування”.

Якщо доказ за випадковістю – справедливий, то, здається, ми можемо довести не тільки те, що Бог існує, але й те, що Він повинен існувати, тобто, що Його не-існування є суворо виключеним. І для багатьох оцей момент – одне з найголовніших переваг даного доведення.

Але навіть якщо ми прислухаємося до цієї аргументації, все ж залиш. проблеми, пов’язані з двома основн. судженнями, що виплив. з доказу за випадковістю: що вислів “Всесвіт – існує” вірний випадково, і що вислів “Бог – існує” вірний через необхідність. Отже, згідно доказу за випадковістю, в одному з суджень висловлювання “Бог існує” потрактовується як необхідна істина. Але вислів “Бог існує” в логічному сприйнятті лежить на одному рівні з висловом “Сократ – лисий”. Мається на увазі, що цим дається повідомлення якоїсь істини стосовно чогось. Але тут це не відбувається. А якщо не відбув., то в такому вислові відсутнє й повідомлення, а саме: необхідна істина стосовно чогось (у даному випадку стосовно Бога).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Схожі:

Навчальний посібник у двох частинах iconУ двох частинах

Навчальний посібник у двох частинах iconКонспект лекцій у двох частинах Частина 2 Суми Видавництво Сумду 2009

Навчальний посібник у двох частинах iconМатеріали обласної науково-практичної конференції «Педагогіка К. Д. Ушинського: історія та сьогодення» у двох частинах Частина 2

Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011
Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету, 2011. – 124 с
Навчальний посібник у двох частинах iconП., Середяк А. В. Історичне краєзнавство навчальний посібник
Голубко В., Качараба С., Середяк А. Історичне краєзнавство. Навчальний посібник. – Ч.І. – Львів: Видавничий центр лну імені Івана...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник за загальною редакцією к. В. Заблоцької донецьк-2001 ббк 63(0)-7я7+63
Українська І зарубіжна культура. Навчальний посібник / Під заг ред. Заблоцької К. В. Донецьк: "Східний видавничий дім", 2001. 372...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011 В. Д. Братенші
В. Д. Братенші. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету,...
Навчальний посібник у двох частинах iconОльга линь посібник з української мови
Пропонований посібник складається з двох частин: -а – це тексти диктантів краєзнавчої тематики, 2-а – ті ж тексти, які містять помилки,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка