Навчальний посібник у двох частинах



Сторінка18/22
Дата конвертації18.04.2017
Розмір5.04 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Тож, очевидно, із доказом за випадковістю справді щось негаразд. Втім, зауважте, що навіть якщо остання аргументація справедлива, то й тоді сказати, що коли вислови на кшалт “Сократів мало” чи “Сократи – численні” – нічого не говорить про Сократів, ще не означає сказати, що такої особи як Сократ не існує. І так само сказати, що, коли вислів “Бог існує” нічого не говорить нам про Бога, ще не означає заперечувати наявність “божественного” у чомусь. Також це не означає заперечення того, що ми аргументовано можемо щось назвати “божественним” (коли, на нашу думку, Бог існує) міркуючи над властивостями Всесвіту.

Тобто з цього пункту ми можемо перейти до завершальної, найголовнішої версії космологічного доказу, яку можна назвати “доказом за першопричиною”. Цей доказ можна ще назвати “каузальним”.

§. “Доказ за першопричиною”

Це доказ у відповідності з яким підтверджується віра в Бога шляхом підтвердження справедливості певних причинних пролем, дотичних до Всесвіту, взятого у цілому.

Найвідоміша версія доказу за першопричиною міститься в перших трьох із т.зв. “п’яти доказів буття Бога”, висунутих Томою Аквінським у кн. “Сума теології”.

Перші три докази.

Загалом, у “п’яти доказах” Аквінат застосував простий спосіб аргументації. Згідно них питання, які ми порушуємо стосовно довколишніх речей, наштовхуються на подальші запитання, відповідь на які лежить за межами нашого досвіду (знань) і тому слід піднятися до такого рівня тлумачення, що перевищує наші буденні уявлення.

Візьмемо, напр., перший доказ (який сам Аквінат називав найпереконливішим), у якому вплив Арістотеля найсильніший. Тут аргументація починається з трактування змін у світі, як можна пояснити ці зміни (напр., зміни, яких зазнає деревина, вкинута у вогонь). Згідно з Аквінатом, все, що змінюється, замінюється чимось іншим. А це може статися тоді, міркує Аквінат, коли існує щось таке, що чинить вплив на істинну сутність даної речі, досягнуту внаслідок змін. Отже, доходить висновку Аквінат, повинна бути першопричина всіх змін, яким підпадають речі. Адже не може існувати нескінченної низки речей, замінюваних ін. речами, бо кожна зміна в даному ряді взаємопов’язаних змін виступає лише опосередкованим ініціатором змін і сама потребує ініціації іззовні. Має існувати щось таке, що спричинює зміни в речах, а само не підлягає змінам іззовні. Тобто повинен існувати незмінний “ініціатор” зміни (яким є Бог).

Методика першого доказу повторюється і в решті з п’яти доказів, а відтак – у другому і третьому.

Згідно з другим доказом у світі існують причини і наслідки. За твердженням Аквіната, існують причини, пов’язані між собою як члени певних (причинно-наслідкових) низок. А в такому разі, провадить далі філософ, мусить бути перша причина або щось таке, що не завдячує своїм існуванням нічому іншому. Адже причини, впорядковані в низки, мусять мати першого члена. Аквінат пише: “В довколишньому світі причини впорядковано низками; ми ніколи не спостерігали і не могли спостерігати щось таке, що мало б причину в самому собі, бо це означало б, що ця річ передує собі самій – а це неможливо. Такі ряди причин мусять десь доходити до краю; бо попередній член спричиняє проміжного, а проміжний останнього… Вилучивши причину, ви цим самим вилучите і її наслідки, тобто, не маючи першої причини, ви не матимете ні проміжної, ні останньої”.

Згідно з третім доказом, існують речі породжені й тлінні (напр., рослини, тварини, люди), й речі непороджені й нетлінні (мовою Аквіната, непороджені і нетлінні речі – це “необхідні” сутності або “речі, які повинні бути”). Але чому так має бути? Відповідь, на думку Аквіната, полягає в чомусь непородженому, нетлінному, не залежному ні від чого у своєму бутті. Аквінат пише: “Усяка необхідна сутність або завдячує своєю необхідністю чомусь іншому, або ні. Але оскільки ми змушені покласти десь край низці причин, що породжують наслідки, так само ми повинні це зробити й з низкою необхідних сутностей, які самі черпають свою необхідність іззовні. Десь ми повинні зупинитись і впровадити необхідну сутність “per se” (“саму по собі” – лат.) – джерело необхідності для всіх інших”.

Спроби критики.

Ці докази піддавали критиці з різних сторін. Наведемо тут деякі критичні зауваження без коментарів, щоб оцінити як їх достоїнства, так і силу аргументації перших трьох доказів.

Перша спроба критики стосується Аквінатової тези про те, що ніщо не змінюється само по собі. Ця теза зазнала нападок з різних сторін. Говорилося, що можна легко вказати на речі, які все-таки змінюються самі по собі (напр., це люди і тварини). Зазначалося, що Аквінатова теза суперечить першому законові руху Ньютона. На думку Ентоні Кенні, “цей закон цілковито руйнує перший Аквінатів доказ. Оскільки рівномірний прямолінійний рух тіла можна пояснити принципом енергії в рамках власного попереднього руху тіла без застосування сторонньої сили”. Кенні піддає критиці перший Аквінатів доказ і в ін. аспекті. Цей доказ, як стверджує Кенні, ґрунтується на хибному припущенні, що всяка річ може зробитися справжнім F, тільки зазнавши впливу “агента”, якому властиві ознаки справжнього F. Але, провадить далі Кенні: “Той, хто висвячує на царство, не обов’язково повинен бути царем, а той, хто вбиває людей – мерцем”. “Спростування даного принципу, − висновує Кенні, − фатальне для першого доказу. Бо якщо цей принцип несправедливий, то руйнується умовивід про неможливість існування саморушія. Якщо будь-яка річ може зробитися F за допомогою “агента”, котрий F у потенції, то чому ж ця річ не може актуалізувати свою власну потенцію до F – енності”.

Інша спроба відкинути другий Аквінатів доказ приводить до так зв. “проблеми нескінченного регресу”. Аквінат схиляється до думки, що в неможливості нескінченої низки причин повинен бути певний сенс – що так би мовити “рулетка” повинна десь зупинитись. Але виникає питання, чому не може бути нескінченого ряду причин? І чи не суперечить Аквінат сам собі? Якщо, напр., ніщо не спричиняє само себе, то як може існувати першопричина, що сама не потребує ін. причини іззовні?

Говорилося також, що просто немає потреби ставити питання, які, на думку Аквіната, важливі. У перших двох доказах він, як видно, хоче довести, що нам слід пояснити найзагальніші речі, що мають місце у світі, як-от: зміни, причини й наслідки. У третьому доказі він, схоже, підтримує думку, що тривале існування чогось непородженого і нетлінного потребує причини. Але нащо? Дехто вважає, що такі ознаки слід сприймати як даність. У широковідомій дискусії між Фредеріком Коплстоном і Бертраном Расселом (1872-1970), коли останнього спитали, чи він погоджується з думкою, що Всесвіт “не має причини своєї появи”, відповідь була така: “Я можу тільки констатувати, що Всесвіт існує, і це все”. Подібно і Джон Гік висловлювався так: “Як ми можемо бути впевненими, що світ не є “просто незбагненною даністю?” За цим стоїть саме те, у що вірять скептики.

Чи переконливі перші три докази?

На думку Дейвіса, ця критика, націлена на перші три докази, − або несправедлива, або непослідовна. Так, візьмемо, напр., твердження Кенні, що другий доказ Аквіната можна відкинути, бо він будується на ідеях наївної середньовічної астрології. Це твердження не виглядає дуже переконливим. Аквінат міг мати оригінальні погляди на космологію, але другий доказ має справу з причинами і наслідками у цьому світі взагалі. У певному сенсі Аквінат розглядає каузальність саму на собі.

Як ми виразно бачимо, у своєму першому доказі Аквінат хоче сказати тільки те, що лише щось таке, що існує, здатне спричинити зміну чогось, що мало F у потенції, на річ, яка є F у дійсності. Як видно, у першому доказі також припускається, що тільки щось, наділене силою зробити з чогось F, істинно відповідальне за перетворення цього чогось на F. Але цей аспект, здається, не страждає від критики Кенні. Той, хто висвячує на царство, не повинен бути царем сам, але він повинен посідати владу, щоб когось висвятити. Убивці – самі не мерці, але повинні мати силу, щоб когось убити.

Але як же бути з твердженням Кенні, що Ньютон довів хибність положення Аквіната про те, що ніщо не змінюється і не рухається само по собі? Як бути з проблемою “нескінченного регресу?” Як бути з тезою, що немає взагалі потреби вдаватися до пояснень щодо змін, причин і наслідків у світі і щодо того, що світ існує далі?

Посилання на Ньютона, однак, зовсім не виключає того, що хоче сказати Аквінат. Перший Ньютонів закон руху твердить, що рівномірний прямолінійний рух тіла не потребує пояснень на кшалт якогось рушія чи змінювача, які б діяли на це тіло. Але такий рух не приклад того, що Аквінат називав “зміною”. Для Аквіната зміна настає тоді, коли в об’єкті відбувається автентична переміна. А рівномірний прямолінійний рух, описаний у Ньютонову першому законі, якщо коли й мав місце, то був би прикладом сталості і браку змін в об’єкті. Звичайно, така сталість порушується, коли тіло, що рухається рівномірно і прямолінійно починає, скажімо, прискорювати рух або змінювати його напрям. І це вже буде прикладом того, що Аквінат розуміє під “причиною”. Але ж тоді він не суперечить Ньютонові. Бо ж і Ньютон так само шукав причину такої причини іззовні по відношенню до тіла, і в його першому законі говориться, що ця зміна відбувається під впливом зовнішньої сили.

Дехто міг зауважити, що таке тлумачення не спростовує ін. контраргументу Кенні стосовно положення, що ніщо не змінюється само по собі, тобто, контраргументу, заґрунтованого на враженні, начебто люди й тварини змінюються без впливу іззовні. Але не схоже, що позірно самозмінювані істоти, як от люди і тварини, − виняток із висловленого Аквінатом положення. Він не має на увазі, що у світі не існує речей, про які могло б скластися враження, що вони нібито якимось чином змінились самі по собі. Напр., він не заперечував, що люди можуть ініціювати зміни в собі, і тварини – теж.

Поряд з тим, навіть якщо Аквінат і мав в цьому рацію, все ж виникає сумнів, що неодмінно має бути перший незмінюваний змінювач. Навіть якщо прийняти за істину те, що існують наслідки, зумовлені причинами, та крім того ще й непороджувані й нетлінні сутності, тривалі у своєму бутті, знову виникає сумнів, що все це викликане першопричиною. Адже можна заявити, напр., що все змінюване має свого змінювача і що ряд речей, які спонукають до змін, і речей, які зазнають змін, простягаються ad infinitum (“до нескінченності” – лат.).

А втім чи повинні ми силкуватися пояснити зміни у Всесвіті іхніми причинами і наслідками? Як ми вже бачили, дехто вважає, що Всесвіт “просто існує”. Але читачі, що задовольнилися такою відповіддю, повинні дійти висновку, що хоча Аквінатові докази й можна відборонити від деяких критичних зауважень, самі вони вкрай непереконливі.

З іншого боку, пише Дейвіс, “ми не думаємо, що зміни відбуваються просто так, а речі існують самі по собі. Ми намагаємося пояснити через це щось інше”. Ми також силкуємось пояснити послідовність в існуванні речей. А з цих і подібних їм причин ми, − твердить Дейвіс, − врешті, скоріше підтримаємо позицію Аквіната й тих мислителів, що висувають подібні версії космологічного доказу. Так, Пітер Гіч (Оксфорд, 1961) заявляє: “Якщо світ – об’єкт, то цілком природно ставити питання про причини його існування, це стосується і його частин. Якщо він почав існувати, то що призвело до його появи? Що оберігає його від загибелі? І що підтримує сам цей процес”?

Дехто міг би зауважити, що Всесвіт існує далі, бо така вже його природа. Але ж він не міг би мати тієї природи, яку має, якби він не існував далі, тож те, що він існує, навряд чи можна пояснити в рамках притаманної йому природи. Як пише Девід Брейн (Оксфорд, 1988): “Безперервне існування самої матерії Всесвіту, факт її тривалості неможливо пояснити внутрішніми причинами. Виглядало б непослідовним твердження, що сама матерія Всесвіту існує далі завдяки своїй власній природі, оскільки вона мусить існувати далі для того, щоб існувала або діяла ця сама природа”.

Зрештою питання, що їх підняв Гіч при винесенні присуду щодо космологічного доказу, слід розглядати як стосовно суті його каламічної версії, так і суті доказу через першопричину (казуального доказу).

А ми перейдемо в подальшому до розгляду інших доказів, що ними послуговуються для виправдання віри в Бога.

Розділ VI. ДОКАЗ ЗА ЗАДУМОМ

Цей доказ можна також визначити як доказ за доцільністю, або “телеологічний”. Люди, які висувають підстави для віри в Бога, нерідко вдаються до т.зв. “доказу за задумом”, що іноді має назву “телеологічного”. Подібно до онтологічного і космологічного доказів він викладається в різних версіях.

§. Версії доказу за задумом

Один з найперших викладів даного доказу з’являється у Цицероновому трактаті “De Natura Deorum” (“Походження богів”), де він переконливо пише: “Що може ясніше й переконливіше свідчити про те, що існує якесь божество з вищим розумом, ніж вигляд неба, коли на нього глянути вгору?” А далі звертає увагу на те, що Всесвітом має правити або спричиняти його Вищий Розум. Ця ідея лежить в основі всіх версій доказу за задумом.

Але як виявляється цей задум в існуванні світу, з чого роблять висновок, що світ має на собі “відбиток” божественного розуму?

Тут слід розрізняти дві точки зору на задум:

Задум можна розуміти як закономірність (закономірну послідовність чогось). З іншого боку, можна говорити про задум як певну мету, з якою “задумана” та чи ін. річ.

Узявши до уваги таке розрізнення, ми можемо простежити два способи доведення, до яких вдаються ті, хто вбачає у світобудові ознаки задуму: одні схильні вважати, що у Всесвіті задум виявляється як мета; інші твердять, що задум постає скоріш як закономірність.

Мабуть найвідоміша версія доказу за задумом в аспекті мети подана Вільямом Пейлі (1743-1805) в його книзі “Природна теологія, або Свідчення про існування і властивості Божества, спостережені у природі”. За аргументацією Пейлі, Всесвіт нагадує годинник і тому має пояснюватися через діяльність розумної і цілеспрямованої сили. Його доведення полягає у тому, що годинник, як і Всесвіт в цілому, належать до т.зв. “телеологічної системи”, яка складається з частин, які працюють задля досягнення однієї або кількох цілей. Такі “телеологічні системи” існують також у природі, і вони не пов’язані з людством, але пов’язані з цілями, схожими на ті, що їх ставить перед собою людство.

Одну з версій доказу за задумом у сенсі закономірності висунув Річард Свінберн, який назвав її “телеологічним доказом за часовою впорядкованістю світу”.Свої думки він пояснює так: “Послідовність закономірностей спостерігається всюди… Впорядкованість природи, Всесвіту – вкрай дивовижна річ. Для Всесвіту так природно було б перебувати в хаосі, але ж ні – він виявляється дуже впорядкованим”. Відштовхуючись від цього, Свінберн доходить висновку, що тут має бути якесь пояснення. І висуває припущення, що часову впорядкованість Всесвіту можна пояснити, звертаючись до понять, певною мірою аналогічних людському розумові.

На думку Свінберна, можливі два типи пояснень: наукове (з точки зору фізичних законів) і особистісне. За Свінберном, наукового пояснення часової впорядкованості Всесвіту бути не може, оскільки у науковому поясненні ми пояснюємо окремі явища у відповідності фізичним законам; або ми пояснюємо дію фізичних законів, однак, виходячи з самої природи науки, неможливо пояснити закони найвищого з усіх рівня, бо вони пояснюють тільки усі інші явища.

За баченням Свінберна, якщо ми хочемо збагнути сам сенс існування таких законів, нам доведеться звернутися до особистісного пояснення. Хтось (тобто Бог) зробив так, що Всесвіт показує високий рівень часової впорядкованості. Імовірність цього припущення, за Свінберном, збільшується тим, що Бог мав рацію, аби створити впорядкований світ. Прикладом може служити той факт, гадає Свінберн, що організація – це необхідна запорука краси, і це добре, що світ скоріше прекрасний, аніж потворний.

Тобто доцільність, яка існує у світі, свідчить про існування якогось “божественного архітектора”, який створив світ таким доцільним.

Очевидно багато чого в цих двох версіях залежить від внутрішньої логічності доказу за задумом. Так, звернімося до більш широкого аналізу цих двох версій даного доказу.

Додатки до двох версій доказу за задумом

§. Доказ за певною метою

Дейвіс називає його ще доказом Пейлі – це доказ за аналогією. Він ґрунтується на засновку, що деякі речі в природі, по суті, нагадують артефакти (тобто, подібні до речей штучно створених цілеспрямованою діяльністю самих людей).

Прибічники доказу Пейлі говорять, що деякі речі у природі ліпше сприймати як “машини”. Від них можна почути, що є підстави сприймати й усю природу як своєрідну “машину”, яку створив божественний “Творець” з певною метою.

Але тут виникає проблема: які питання були б доречними стосовно машин та ін. штучних речей (артефактів), а які – доречними стосовно природних речей, або й цілого Всесвіту? Побачивши машину, ми можемо спитати: “Для чого вона створена чи призначена?” Але чи буде розважливим поставити це питання стосовно явищ природи або й цілого Всесвіту? Чи буде розважливим запитати: “Для чого призначені собаки?” чи “Для чого призначений Всесвіт?”

І якщо можна було б дати відповідь, що собаки виконують своє призначення у структурі до якої належать. Можна навіть спробувати довести, що вони відповідають певним цілям, якщо розглядати їх на тлі цієї структури. Але висловити таку думку відносно всього Всесвіту було б нерозважливо. На якому тлі можна розглядати Всесвіт як такий, що відповідає певним цілям?

З ін. боку, Пейлі цілком має рацію, коли говорить: “Ми звикли розглядати годинник (машину) як річ, що виражає ціль (мету); то чи не можна висловити наші міркування таким чином: “Виходячи з того, що в природі існують речі, які, подібно до годинників (машин), виражають ціль (мету), ми доходимо висновку, що за цими речами ховається щось позаприродне”? Додамо – Бог з його творчою метою.

Ми дійсно можемо заявити, що “телеологічні системи” (грец. темос – мета, ціль, доцільність) існують і в природі і що їхнє походження не можна віднести на рахунок діяльності людей. Бо ж у природі ми надибуємо різні речі, не виготовлені і не розроблені людиною, але складені з частин, що функціонують і мають певне призначення. Найвиразніші − це приклади з біології. Скажімо, нирки слугують для виділення сечі, очі потрібні, щоб бачити (для зору), серце – для забезпечення кровообігу. У таких випадках існує мета. В такому розумінні ми можемо говорити, що в природі існують “телеологічні системи”, які не є витвором людських рук. Люди самі завдячують своїм життям таким системам.

Питання стоїть так: чи має це якесь значення для певних теїстичних висновків? Чи дає це нам право домислювати існування чогось схожого на людський намір чи ціль – напр., “божу мету”?

У більшості випадків відповідь буде негативною, оскільки телеологічні системи в природі можна пояснити природним відбором, як це робить Чарльз Дарвін (1809-1882) і його послідовники (не кажучи вже про його попередників; про достовірні передбачення появи Дарвінової гіпотези природного відбору див. коментарі Томи Аквінського до ІІ книги “Фізики” Арістотеля, § 243). Вважається, що природний відбір виключає “задум Творця”, оскільки, згідно з цією теорією природного відбору, живі організми, що існують у даний час, − це ті організми, які вижили у боротьбі за існування, завдяки тому, що змінювалися, пристосовуючись до нових умов.

Зауважимо, у свою чергу, що говорить на користь “задуму” (Творця), так це зникнення непридатних організмів. Таких, які б свідчили проти ідеї “задуму” не залишилося. Несприятливі умови їх знищили.

Але навіть якщо ця теорія природного відбору (теорія еволюції Дарвіна) й відбиває істину, то й тоді вона не підриває спрямованість доказу, висунутого Пейлі. Так, припустімо, я – “креаціоніст” (креаціонізм – від лат. creatio, creationis – створеня; ідеалістичний напрям в біології, який пояснює виникнення органічного і неорганічного світу актом “божественного творіння; релігійне вчення про створення світу Богом – В.С.). Це означає, що я вірю, що кожен член даного виду або безпосередньо створений Богом, або є нащадком члена такого виду, створеного безпосередньо Богом. Якщо я повірю в природну еволюцію видів, то чи повинен я дійти висновку, що види, які існують, не можна розглядати як продукт “Божого задуму”? В жодному разі. Бо я можу аргументовано заявити, що всяка річ може бути створена за допомогою механічних засобів і водночас походити від “задуму”.

Ентоні Кенні викладає ці свої думки так: “Якщо доказ за задумом мав колись певну цінність, то на неї не вплинули наукові дослідження, починаючи з Декарта і продовжуючи Дарвіном (з його поясненням походження видів природним відбором). У доказі за задумом говориться тільки, що кінцеве пояснення цього пристосування живих видів до умов свого існування має полягати в апеляції до вищого, божественного розуму (з його “задумом”); і якщо цей доказ справедливий, то будь-яке торжество Дарвінових ідей усього-на-всього становить лише додатковий ступінь між пояснювальним явищем і його кінцевим поясненням (“задумом Бога”)”.

До зауваження Кенні слід додати ще одне – у Пітера Гіча, яке зводиться до того, що хоча поняття природного добору і дещо пояснює виникнення “телеологічних систем”, в логічному сенсі воно не веде до вичерпного розуміння даного процесу. З цього приводу Гіч має свої міркування, які зводяться до того, що у розвитку живих істот багато такого, що виходить за межі теорії еволюції (Дарвіна): “Досконалий і на перший погляд цілеспрямований механізм такого відтворення логічно неможливо пояснити еволюцією, здійснюваною через природний відбір з випадкових варіацій, бо якщо цей механізм не є наслідком наміру, то жодна еволюція тут неможлива”.

Тож ми (Дейвіс – В.С.) можемо припустити, що коли річ не виникає завдяки випадковості, то вона має бути наслідком наміру (“задуму”). Тоді, чи не впадаємо ми в протиріччя, припускаючи, що якась річ може виникнути у цілковито передбачуваний спосіб без будь-якої подоби попереднього замислу?

Це запитання скеровує нас безпосередньо до версії доказу за задумом, яка акцентує увагу на понятті закономірності. Тож приступимо до її розгляду.

§. Доказ за закономірністю

Ще раз наголосимо, що цей доказ виходить із засновку (який небагатьом сучасним дослідникам видався б вартим уваги), що Всесвітові притаманний високий рівень упорядкованості, в межах якої діють фізичні закони і робляться обґрунтовані припущення щодо поведінки різних об’єктів на широкому відтінку простору й часу.

Доказ за задумом у своїй версії за закономірністю містить ідею, що цей факт ми маємо пояснювати з урахуванням розумної причини, тобто причини наділеної розумом, але не приналежної до Всесвіту як його частина (тобто, є “Богом”). Тобто розум, який фігурує в даній проблемі має бути потойбічним, себто – Богом. На це можна відповісти, що поки ми гадаємо, що ця впорядкованість потребує певного пояснення, немає ніякої гарантії, що таке пояснення взагалі існує.

З іншого боку, роздуми на цю тему не завжди будуть раціональними. А коли ми зустрічаємо впорядкований стан речей і не маємо жодного підґрунтя для їх пояснення без посилання на розум, то ми просто намагаємось це пояснити, посилаючись на розум.

Дехто міг би зауважити при цьому, що порядок просто притаманний Всесвітові і це не результат дії розумної сили. Порядок, наявний у Всесвіті, можна розглядати як голий факт (див. позитивізм), що не потребує ніяких пояснень.

А прибічник Г’юма (див. згодом його критику цього доказу) тут відзначив би, що коли ми постулюємо дію розуму в поясненні впорядкованості, то робимо це тільки тоді, коли зустрічаємося з випадками, що є напевно наслідками дії розумної сили. Але з іншого боку, це ж саме і доводиться у даній версії доказу за задумом.

А чи не можна сказати, що існують певні підстави вилучати пояснення впорядкованості Всесвіту за допомогою розумної сили? Напр.., коли ми припускаємо, що той чи ін. порядок абсолютно неможливо пояснити, виходячи з посилання на розум, то вже напевно знаємо, що його породив не розум, а відомі закони природи. Ми вилучаємо дію розумної сили, якщо те, з чим маємо справу, не могло бути іншим, ніж воно є. Напр., ми заперечуємо дію розумної сили, розглядаючи піщані дюни, що утворились після того, як закінчився приплив, бо ми цілком достовірно пояснюємо це явище фізичними законами, що керують рухом вітру і хвиль.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Схожі:

Навчальний посібник у двох частинах iconУ двох частинах

Навчальний посібник у двох частинах iconКонспект лекцій у двох частинах Частина 2 Суми Видавництво Сумду 2009

Навчальний посібник у двох частинах iconМатеріали обласної науково-практичної конференції «Педагогіка К. Д. Ушинського: історія та сьогодення» у двох частинах Частина 2

Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011
Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету, 2011. – 124 с
Навчальний посібник у двох частинах iconП., Середяк А. В. Історичне краєзнавство навчальний посібник
Голубко В., Качараба С., Середяк А. Історичне краєзнавство. Навчальний посібник. – Ч.І. – Львів: Видавничий центр лну імені Івана...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник за загальною редакцією к. В. Заблоцької донецьк-2001 ббк 63(0)-7я7+63
Українська І зарубіжна культура. Навчальний посібник / Під заг ред. Заблоцької К. В. Донецьк: "Східний видавничий дім", 2001. 372...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011 В. Д. Братенші
В. Д. Братенші. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету,...
Навчальний посібник у двох частинах iconОльга линь посібник з української мови
Пропонований посібник складається з двох частин: -а – це тексти диктантів краєзнавчої тематики, 2-а – ті ж тексти, які містять помилки,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка