Навчальний посібник у двох частинах



Сторінка2/22
Дата конвертації18.04.2017
Розмір5.04 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Неофрейдизм (від грец. neos – молодий, новий… і фрейдизм) – напрям у сучасній філософії та психології (Е. Фромм, К. Хорні, Г. Салліван), який виник у 30-ті роки ХХ ст. внаслідок ідейної взаємодії фрейдизму й американської соціології, що містила значні елементи біологічного механіцизму. Н., як спроба “соціологізації” класичного фрейдизму, намагався пояснити всі соціальні явища й процеси інстинктами людей, розвиток особистості – культурою, активність – біологічними й соціальними потребами тощо. Головні потреби такі: спілкування, творчість, самоутвердження, орієнтація в навколишньому середовищі, а шляхи їхнього задоволення – любов до ближнього, вміння бути в злагоді з людьми, свобода особистості й розвитку, узгодженість суспільних та особистих потреб. Є концепція “гуманістичного психоаналізу” Е. Фромма, яка намагається поєднати фрейдизм з деякими вирваними із загального контексту ідеями К. Маркса. Цей так званий фрейдомарксизм близький до екзистенціалізму, персоналізму та ін.

Окультизм (від лат. occultus − прихований, таємний) – 1. Містичне вчення, що визнає існування надприродних (окультних) сил і можливість безпосереднього спілкування з ними за допомогою магії (магічних обрядів та таємних ритуалів). 2. Різновид релігійно-філософської містики, яка охоплює ряд т.зв. “окультних наук” (див. Антропософія, Спіритизм, Спіритизм астросоматичний, Теософія), що виникли внаслідок спроби містики проникнути в сферу науки, поєднатися з нею. Головним джерелом пізнання (в т.ч. − надприродного, Бога) О. вважає одкровення, містичну інтуіцію та містичний досвід. Витоки О. криються в архаїчних містичних уявленнях. Згодом О. став важливим елементом духовної культури пізньої античності, коли набуває значного поширення трактат з О. “Смарагдова скрижаль” (ІІІ ст. н.е.). О. захоплювалися і в епоху Середньовіччя та Відродження. Термін “окультний” у словосполученні “occulta philosophia” був вперше вжитий Агріппою Неттесгеймським у його тритомному трактаті “De occulta philosophia”, написаному у 1510-1512 рр. В ХІХ ст. виникає сучасний О. у вигляді різних окультних наук (теософія, антропософія, спіритизм), що оголошує себе “новим природознавством”. Самі окультисти визначають свою “науку” як сукупність поглядів, вірувань і знань про таємничі властивості і сили природи та людини. За твердженням окультистів, їх “наука” стоїть на межі між матеріалістичною наукою та релігією. З наукою О. зближує прагнення пізнати суть речей і осягнути найглибші таємниці світобудови та людської душі для того, щоби створити цілісний, позбавлений протиріч світогляд. З релігією у О. спільним є визнання духу, божества в якості вихідного пункту всього існуючого, першооснови світу. Т.ч., О. в своїй основі є поєднанням теологічної системи і містики. Визнаючи одкровення головним джерелом пізнання, О. створює видимість, що він не відмовляється і від загальноприйнятих наукових методів пізнання − експерименту та логічного умовисновку. Але найбільш охоче О. використовує метод аналогії, який є найменш досконалим і переконливим, проте надає широкі можливості для створення містичних фантасмагорій. Претендуючи на науковість, окультисти в той же час твердять, що якщо матеріалістична наука в змозі осягнути лише зовнішній бік явищ, то окультні науки нібито дозволяють дослідити внутрішню сутність речей і явищ, що доступно лише посвяченим та просвітленим. Саме вони у змозі сповна використати головне джерело пізнання − одкровення. Окультисти, зокрема, твердять, що Верховне Божество “дало одкровення засновникам світових релігій − Рамі, Крішні, Гермесу, Мойсею, Орфею, Будді, Зорастрцу, Піфагору, Платону, Ісусу, Магомету” і що всі релігії світу по своїй внутрішній сутності зводяться до єдиної найбільш глибокої істини, а тому складають одну загальнолюдську релігію.

Орфізм – 1. Релігійно-містична течія, що виникла у VІІІ–VІІ ст. до н.е. в Аттиці (Греція) і названа на честь легендарного Орфея (у давньогрец. міфології – славетний співець, музика і поет; переносно – солодкоголосий співак). О. пов’язаний з екстатичними містеріями, культами Деметри і Діоніса (богів плодючості), землеробською магією. Почав суперечити головним положенням олімпійської релігії Стародавньої Греції. Послідовники О. виступали з проповіддю ідей спокути й аскетизму, протиставляючи душу і тіло як добре і зле начала. Ідеї О. були сприйняті піфагореїзмом і християнством, а неоплатонізм прагнув зробити з текстів О. своє Святе Письмо. 2. Колористичний аспект кубізму, що отримав назву О. Його розробив Р. Делоне (1885–1941), який проводив художні досліди під впливом кубізму і якого багато хто з мистецтвознавців зачислює до фундаторів абстрактного мистецтва. З початку Р. Делоне відрізнявся від інших кубістів цілеспрямованим прагненням до безпредметності. У 1912 р. митець створив повністю безпредметну композицію “Диск”, що була геометричним візерунком, складеним з напівпрозорих різнокольорових плям. Р. Делоне розпочав також експерименти над кольором заради кольору, у результаті чого і виник О.

Реформація (від лат. reformatio – перетворення, виправлення, поліпшення) – ідеологічний, суспільно-політичний та національно-визвольний рух у Європі (передусім Західній і Центральній Європі) в ХVІ і почасти ХVІІ ст., який знаменував перехід від середньовіччя до нового часу, від феодального до буржуазного ладу. Відбувався під релігійними гаслами, набувши форми боротьби, спрямованої проти Католицької Церкви – головної опори феодалізму. Внаслідок Р. виник буржуазний різновид християнства – протестантизм та його головні напрями (лютеранство, кальвінізм, англіканство). У Німеччині, Швейцарії, Англії та в багатьох інших країнах Європи утворилися національні протестантські церкви. Р. підготовлена ідейними попередниками – єресями ХІІ–ХІV ст., вченнями Дж.Вікліфа, Я.Гуса, німецькою містикою, ренесансним гуманізмом. Початок Р. пов’язаний з виступом М.Лютера, який сформулював головні принципи й вимоги протестантизму (95 тез), підштовхнувши антифеодальний рух у Німеччині (Селянська війна 1525 р.), кальвіністські війни в Нідерландах, Франції (війни гугенотів), національно-визвольні процеси у Швейцарії, Шотландії, Чехії, Швеції, буржуазні революції в Нідерландах та Англії. Р. охопила всі соціальні стани, які розуміли її або як радикальну суспільну перебудову з відміною приватної власності та соціальної нерівності (революційно-селянський табір на чолі з Т.Мюнцером, анабаптисти в Швейцарії та Німеччині, менноніти в Нідерландах та Німеччині, гусити, особливо таборити Я. Жижки в Чехії), або як зміцнення власного економічного і політичного статусу (бюргерство в Західній Європі, дрібна шляхта в Східній Європі), або як засіб утвердження абсолютної монархії (Англія, північні німецькі князівства) чи утворення бюргерської (Швейцарія) республіки. Перемога князівсько-бюргерської партії на чолі з М. Лютером у протестантському русі в Німеччині та тоталітарної протестантської диктатури Ж.Кальвіна у Швейцарії, поширення протестантизму в інших країнах Європи спричинили католицьку контрреформацію (заснування ордену єзуїтів, Тридентський собор 1545–1563 рр., Варфоломіївська ніч 1572 р.), тривале протиборство європейських держав. Поряд з тим Р. стала важливим фактором утворення національних культур, релігійно-етичним оформленням ідеалів політичної та релігійної свободи, віротерпимості, сприяла розвитку європейської філософії, зокрема філософії Просвітництва.

Спіритизм (франц. spiritisme, від лат. piritus − дух) − одна з т.зв. “окультних наук”, містико-ідеалістична течія, послідовники якої вірять в існування потойбічного “світу духів” і можливість спілкування з ними за допомогою особливих магічних ритуалів. Бере початок у давніх демоністичних віруваннях. Як сучасне містичне вчення С. сформувався в ХІХ ст. у США і поширився згодом в Західній (до певної міри також в Східній) Європі. “Посередниками” між людьми і духами в сеансах С. виступають медіуми − особи, які в особливому стані свідомості (т.зв. трансі) нібито спроможні спілкуватися з духами. Практичним доказом С. для його прихильників виступають явища т.зв. “фізичного медіумізму” − зрушення та падіння різних предметів, виникнення незвичного світла, звуків і т.ін. Початок розвитку С. в Новий час пов’язаний з діяльністю американця Ендрю Джемсона Девіса (1826-1900), який прославився своїми “видіннями”, “бесідами з духами” та “пророцтвами”, навчившись вводити себе в релігійний екстаз. Здобувши репутацію ясновидця, Девіс декілька років гастролював по містах США, демонструючи свої бесіди з духами померлих у стані трансу. Як не дивно, але напівписьменний Девіс залишив після себе значну літературну спадщину з питань С., видавши такі свої твори, як “Принципи природи, її божественні одкровення і голос до людства”, “Філософія спілкування з духами”, “Велика гармонія” та “Магічний жезл”. В 1850 р. Девіс був запрошений властями до розслідування “дій нечистої сили” в селищі Гайдсвіл, де в одному з будинків спостерігався “стукіт столів” і звідки почалося т.зв. “столообертання”, заняття, що згодом стало типовим для сеансів С., подібно до “ходіння блюдця” і ін. У 70-х рр. ХІХ ст. в Росії ці спіритичні явища за участю Д. Менделеєва або були пояснені як такі, що мали місце під впливом примітивних забобонів, грубого марновірства та в стані гіпнотичного трансу, коли спостерігається те, чого в дійсності не відбувається, чи в результаті несвідомих рухів учасників сеансів, які знаходились в стані сильного нервового збудження, або спростовані і викриті як свідомий обман, шарлатанство та шахрайство. Незважаючи на всі ці спростування та викриття С., які продовжувались і в наступному, спіритичні сеанси залишаються модним заняттям в певних колах суспільства, а сам С. продовжує привертати увагу багатьох своїх прихильників. Справа дійшла до того, що в популярних масових журналах і газетах Англії, Німеччини, Франції, США стали друкувати фотографії духів, нібито викликаних спіритами-медіумами із “загробного потойбічного світу”. Сьогодні в багатьох країнах світу (особливо на Заході) існують офіційно зареєстровані спіритичні товариства та клуби, видається спеціальна література та періодика, які пропагують С. Всю цю систему очолює заснований в 1936 р. міжнародний центр С. − Асамблея С.

Спіритизм астросоматичний (франц. spiritisme. від лат. spiritus − дух і astralis, від грецьк. − astron − зірка) − один з напрямків окультизму загалом і спіритизму зокрема, практика спілкування з т.зв. “духами астрального світу” (зоряного світу). На відміну від ортодоксального спіритизму, С.а. не передбачає виклику нібито існуючих у потойбічному світі “реальних” духів померлих. Згідно С.а., велике значення для спілкування з астральними духами має уява та біоенергетичний сигнал спірита-медіума. Теоретичне вчення С.а. ґрунтується на синтезі ідей окультизму та деяких положень сучасної фізіології, психології та парапсихології. Під час сеансів С.а. використовуються різноманітні прийоми медитації. Сучасні теоретики та практики С.а, вважають, що оволодіння технікою спіритичної медитації дає можливість контролювати здоров’я людини за допомогою певних астральних духів, сприяє творчості і навіть може бути одним з практичних засобів наукового пізнання світу.

Теософія (від грецьк. theos − Бог і sophia − мудрість; дослівно − Божественна Мудрість, Богомудрість або Богопізнання; опосередковано – “Релігія Мудрості”) – 1. Містичне богопізнання, яке, на відміну від теології, будується не на певних засадах того чи іншого віровчення (догматах), а на особистих релігійних враженнях людини. 2. Одна з т.зв. “окультних наук”, релігійно-філософське містичне вчення про можливість містичного та інтуїтивного пізнання Бога, зокрема і шляхом безпосередніх контактів з надприродними силами, яке претендує на те, щоб “науковими” методами пізнати вищу “божественну мудрість” і зробити її надбанням особи. Як вчення засноване на синтезі містики, релігії, науки і філософії, Т. базується, насамперед, на суб'єктивному містичному досвіді, в результаті якого людина нібито отримує Одкровення Боже, викладене у певній системі поглядів. Елементи Т. є у брахманізмі, буддизмі, у неоплатоніків, гностиків, катарів, розенкрейцерів, а особливо − в іудейській Кабалі (див. Кабала). Популярною Т. стала в ХVI-ХVIІІ ст., отримавши розвиток у вченнях Парацельса, Бьоме, Сен-Мартена, Сведенборга, пізніше В. Соловйова, який вважав Т. вищим синтезом пізнання − раціонального, емпіричного знання з містикою. Відомою послідовницею Т. була Олена Блаватська, яка заснувала в 1875 р. у Нью-Йорку нову містичну течію − Теософічне товариство і запропонувала власне розуміння Т. у своїх монографічних творах “Таємна доктрина, синтез науки, релігії і філософії”, “Ключ до теософії” та численних статтях у пресі. Теософічне товариство висунуло програму: а) організувати загальнолюдське братство незалежно від статі, національності та віросповідання; б) вивчати всі філософські і релігійні вчення, особливо Ст. Сходу; в) досліджувати таємничі та незрозумілі явища природи і розвивати надчуттєві сили людини. Свої ідеї Блаватська пропагувала на зборах Теософічного товариства, у монографічній літературі, а також у спеціальних періодичних виданнях. Зокрема, у 80-і рр. ХІХ ст. вона видавала журнали “Люцифер” англійською мовою (в Лондоні), “Теософічний огляд” та “Блакитний лотос” французькою мовою (в Парижі). Теософічне товариство виступало проти матеріалізму, атеїзму і соціалістичного руху, тому у буржуазних колах у нього не бракувало послідовників та покровителів. Отримуючи значні грошові субсидії від багатьох меценатів, Блаватська супроводжувала широку пропаганду теософічних ідей активною організаційною роботою. І хоча її теософічні “феномени” неодноразово викривались як фокуси та шарлатанство, Блаватській все ж вдалось завербувати у своє товариство бл. 60 тис. прихильників. В даний час у Теософічному тов-ві, філії якого знаходяться в багатьох країнах світу, нараховується бл. 150 тис. членів. Практичне значення Т. визначається її послідовниками (теософами) як Божественна Етика, що охоплює сукупність духовних істин, які знаходяться в основі всіх релігій, не надаючи переваги жодній з них. На їх думку, як філософське вчення, Т. вказує на смисл життя, який полягає в удосконаленні духу через пізнання законів психічного і духовного розвитку людини. Розглядаючи смерть як один з епізодів безкінечного людського життя, що проходить через ряд циклів т. зв. “сходження”, Т. вказує шлях до більш повного і усвідомленого існування. Релігійна концепція Т. полягає у поверненні людині свого роду “духовного поводиря”, здатності дивитись на себе як на духовну сутність, зокрема, за допомогою розкриття перед нею найсуттєвішого потаємного сенсу, прихованого у Св. Письмі. Науковий компонент Т. у найбільш загальному вигляді полягає в тому, що пояснюючи космогонічну концепцію світобудови, показуючи універсальні принципи структурних взаємодій різних сфер еволюції космосу, Т. розглядає і людину як відображення цих рівнів через співставлення макрокосмосу Всесвіту і мікрокосмосу окремої особистості. Вирішальне значення у теософській моделі “Всесвіт-людина” відводиться вищим принципам, якими повинна керуватися особистість (Atma-Buddhi-Manas), де духовна сутність виступає домінантою, а тіло і розум провідниками Великої Сутності.

Янсенізм – реформаторська течія в католицизмі, близька за віровченням до кальвінізму. Головні положення Я. сформулював голландський богослов К. Янсеній (1585–1638). Я. був поширений у Голландії і Франції у ХVІІ–ХVІІІ ст.

ІІ. 2. Наукові статті та тези

ХРИСТИЯНІЗОВАНИЙ НЕОПЛАТОНІЗМ: ФІЛОСОФСЬКА ОСНОВА ПАТРИСТИЧНОГО БОГОСЛОВ’Я

Східна (візатійська) патристика є особливо важливим етапом розвитку християнської теологічно-філософської думки від пізньої античності до раннього середньовіччя. Велике значення східної патристики полягало в тому, що вона не тільки систематизувала віровчення християнства, заклала основи його богослов’я та філософської теології, визначила характер їх подальшого розвитку, а й стала важливим чинником забезпечення культурно-філософської спадкоємності, засобом перенесення релігійно-філософської спадщини язичницької античності в наступну середньовічно-християнську епоху. Зокрема, для теоретичного обґрунтування положень віровчення і богословських концепцій християнства східнохристиянська патристика використала деякі надбання релігійно-філософської спадщини античної епохи, насамперед містичне вчення неоплатонізму − останньої спроби філософського обґрунтування й апології язичницької релігії в її ідеологічній протидії християнству. Однак, незважаючи на антихристиянську спрямованість неоплатонізму, саме близькість його ідей до віровчення і містики християнства зумовила підвищений інтерес східної патристики до нього. Особливо важливе значення для сприйняття християнства у будь-якому культурному та релігійному середовищі мало продовження східною патристикою неоплатонічної традиції богошукання і богопізнання (“християнізація” античного філософського богошукання і богопізнання).

Неоплатонічна традиція в східній патристиці − це переосмислення і дальший розвиток в творах Орігена, східних Отців Церкви − каппадокійців (Василя Великого, Григорія Богослова, Григорія Ниського), І. Златоуста, І. Дамаскіна, а також в “Аеропагітиках” Псевдо-Діонісія Ареопагіта, творах Максима Сповідника концепції неоплатонізму − пізньоантичного синтезу (підсумку) розробки в античній, передусім в давньогрецькій філософії проблематики богошукання і богопізнання, що впритул наблизилась до філософського обґрунтування монотеїстичної релігійності, свідченням чого є неоплатонічна Тріада: Єдине (Першоєдине), або просте чи Абсолютне Першоначало; чистий Ум як втілений Логос (втілене Слово) і Душа (Світова Душа). Це дозволяє вважати неоплатоніків – “теологів” Плотіна, Порфирія, Прокла, Юліана, Ямвліха з їх філософським обґрунтуванням концепції монотеїзму, по-суті, безпосередніми ідейними попередниками монотеїзму християнства з його головним богословсько-віронавчальним догматом про три Іпостасі Святої Трійці, де Богу-Отцю відповідає неоплатонівське Єдине (Першоєдине, або Першоначало), Богу-Сину − Ум (Логос), а Богу-Духу Святому − Душа (Світова Душа). І хоча неоплатонізм, узагальнивши духовні пошуки своїх античних попередників, не піднявся до християнського розуміння Бога, проте виробив систему засобів філософського обґрунтування монотеїстичної теології, якою скористалося християнське богослов’я.

Завдяки цьому обґрунтована неоплатоніками – “теологами” концепція монтеїстичної релігійності була трансформована з теоретичного рівня елітарного філософського вчення до рівня, доступного широкому загалу християн. Це означало, з одного боку, спрощення і вульгаризацію неоплатонівської філософської спекуляції, а з іншого, − надання “нерозмірковуючій” християнській вірі офілософствуваного, “інтелектуалізованого” вигляду. Під впливом такого діалогу східної патристики з неоплатонізмом заперечення християнством язичницької духовності поставало не як розрив культурно-філософської традиції, а як переосмислення і вибіркове засвоєння ним спадщини античної філософії у галузі богоосягнення. Незважаючи на всю свою непослідовність, упередженість і культурний негативізм у ставленні до античної мудрості, східна патристика так чи інакше апелювала до деяких її положень і спиралася на них в обґрунтуванні богословських концепцій, що зумовлювалося, зокрема, приходом у християнство освічених греків (александрійців, каппадокійців, антіохійців), який активізував офілософствування християнського богослов’я. А найсприйнятнішою для нього філософською течією якраз і виявився неоплатонізм, ідеї якого теоретично вдосконалювали патристичну теологію, а містицизм живив її енергією. Зумовлював апеляцію Отців Церкви до неоплатонічної містики (вчення про еманацію, екстаз, містичне осягнення божественних сутностей) також аскетизм християнської ідеології. Не дивно, що хоча Отці розглядали античну філософію як мудрість нижчого порядку, порівняно з християнством, проте саме у їхньому середовищі обґрунтовується спадкоємна лінія між релігійно-філософським вченням еллінізму та християнством.

Як громадянин античного суспільства, представники патристики не могли у своїх зусиллях, спрямованих на його християнізацію, не скористатися вищим досягненням пізньоантичної філософії − неоплатонізмом. Найактивніше цієї позиції дотримувалися Оріген, Василь Великий, Григорій Ниський, Григорій Богослов, Псевдо-Діонісій Ареопагіт та його пізніші коментатори. Тому, не дивлячись на боротьбу неоплатоніків проти “першого ворога” античної культури і язичницької релігії-християнства, конфронтація християнської релігії і язичницької філософії переросла в “діалог” двох ідеологічних систем, які єднали схожість головних догматичних положень їх монотеїзму та спільність мети − повернення людини як духовної істоти до Божества. Свідченням зближення неоплатонізму і християнства стали теологізація пізньоантичної філософської думки та офілософствування християнської релігії Одкровення, що й зумовило формування християнізованого неоплатонізму як християнської філософської теології − філософської основи християнського богослов’я. І хоча підхід Отців до неоплатонічної спадщини не був позбавлений спрощення і вульгаризації, схематизму і прагматизму саме патристика завдяки неоплатонізму, що сконцентрував все найцінніше, вироблене греко-римською духовністю у богошуканні, надала християнству здатність до теоретичних побудов, сприяла складанню філософії християнської релігії у цілісну теоретичну систему.

Саме завдяки використанню та відповідній інтерпретації основних положень неоплатонізму перед Отцями Церкви відкрилась можливість філософського, тобто теоретичного обґрунтування християнської релігії. Ось чому християнізований неоплатонізм можна розглядати як перехід від язичницького політеїзму, пантеїзму, панентеїзму і деїзму до християнського монотеїзму.

Надзвичайно потужна неоплатонічна традиція в східній патристиці була зумовлена передусім помітним зближенням концепції монотеїстичної релігійності (“перебування” Бога-в-собі як Тріади), “сходження” духовного (Душі − Псюхе) вниз до матеріального (“небуття”) та містичного богопізнання як “обожнення” – “піднесення” душі до Першоєдиного, до своєї первісної єдності з Богом, обґрунтованої “теологами” − язичниками Плотіном, Порфирієм, Проклом, Юліаном і Ямвліхом, з поглядами християнських богословів-містиків. Водночас неоплатоніків і Отців Церкви поєднувала також переконаність у тому, що вищою метою людини є її “повернення до Бога” як його пізнання, злиття і перебування з Ним. Під впливом цієї неоплатонічної традиції були закладені основи як катафичного, так і апофатичного християнського богослов’я у богопізнанні. Всім цим обумовлювалась не просто адаптація античної філософії, насамперед пізньоантичної філософської теології до християнства та її патристична переробка – “християнізація”, а й водночас – “офілософствування” самого християнського богослов’я, піднесення його Отцями Церкви – “неоплатоніками” до рівня філософськи, тобто теоретично обґрунтованої системи. Ось чому наступний розвиток християнського богослов’я завдяки впливу неоплатонізму відбувався саме в такому “офілософствуваному” вигляді, з використанням християнізованого неоплатонізму в теоретичному обґрунтуванні засобів обожнення й містичного Богопізнання.

ОСОБЛИВОСТІ ГЕГЕЛІВСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ

ТА ІСТОРІОСОФІЇ РЕЛІГІЇ

У творчій спадщині видатного представника німецької класичної філософії Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831) помітне місце займає релігієзнавча проблематика. Їй присвячена значна кількість праць цього великого мислителя. Досить згадати лише основні його твори, в яких досліджуються різноманітні питання релігії: “Феноменологія духа”, “Лекції з філософії релігії”, “Лекції про докази буття Божого”, “Дух християнства та його доля”, “Народна релігія і християнство”, “Життя Ісуса”. Серед них особливо виділяється “Феноменологія духа” − одна з найбільш фундаментальних праць Гегеля, яка містить в собі головні ідеї його філософії, є квінтесенцією всього концептуального багатства, сформульованого в ній.

Більше того, гегелівська філософія релігії була невід’ємною складовою частиною усієї філософії Гегеля, випливала із заключної мети його устремлінь. Як вся творчість Гегеля, маючи у підсумку вигляд всеохоплюючої філософської системи, створеної в результаті спроби узагальнення попереднього етапу розвитку філософської думки, знаменує собою логічну завершеність і догматично-доктринальну оформленість критичної філософії, так і його діяльність в галузі філософської рефлексії релігійного феномену, зокрема, має форму завершення ним “критичної філософії” Іммануїла Канта в осмисленні релігії.

Звідси, першою особливістю гегелівської філософії релігії виступає її обумовленість усією спрямованістю філософського пошуку Гегеля. Тобто особливість філософії релігії Гегеля полягає, передусім, в тому, що як вся його філософська система загалом була спробою створення всеохоплюючого вчення, узагальнюючого і завершуючого “критичну філософію Канта”, який мав значний вплив на становлення філософських поглядів молодого Гегеля, так і його теорія релігії була своєрідним “завершенням” кантівської концепції “моральної релігії” (“релігії моралі”). Але завершенням творчим, в якому мали місце суттєві відмінності від філософії релігії Канта, обумовлені особливостями світогляду й філософського мислення Гегеля, змінами в акцентах гегелівської рефлексії, які відбувалися в дофеноменологічний і феноменологічний періоди його діяльності. Недаремно, поряд з Кантом, він вважається основоположником класичних філософських поглядів на релігійний феномен, одним з родоначальників секулярної філософії релігії взагалі [1, c. 7].

Великою є роль Гегеля у закладанні основ такого виокремленого розділу академічного релігієзнавства, як філософія історії релігії, передусім її онтологічного шару − історіософії релігії. Багато зробив Гегель і для складання такої важливої релігієзнавчої дисципліни, галузі релігієзнавчої науки, як історія релігії [2, с. 137, 139].

З цієї причини важливим є розгляд питання стосовно тих філософських та історичних передумов, а також особливостей біографії та формування світогляду Гегеля, які зумовили специфіку гегелівського вчення про релігію, зокрема особливості його філософії т а історіософії релігії. Це важливо, оскільки й досі не вщухають суперечки відносно того, ким був більше молодий Гегель − теологом чи філософом, і загалом − до якої з форм філософії релігії − філософської теології чи філософського релігієзнавства належать його погляди на релігію. Це тим більш важливо, що, з одного боку, як писав відомий дослідник філософії Гегеля Т. Хайєринг, “релігія є не тільки типовою формою, але також водночас змістом, а саме змістом його філософії, таємницею всієї дійсності, всього життя взагалі”, а з іншого боку, саме гегелівське вчення про релігію визначило весь подальший розвиток філософії релігії [3, c. 143].

Класичні розвідки питання про те, чи був Гегель в дійсності віруючим лютеранином, як він сам стверджував, а не індиферентним до релігії або атеїстом можна знайти в працях багатьох західних дослідників його творчості, наприклад у знаменитого протестантського теолога К. Барта, який звертається до проблеми того, чому Гегель не міг стати для протестантів тим, чим став для католиків Фома Аквінський [4, c. 6].

На жаль, ця проблематика у вітчизняній філософській літературі радянського періоду розроблялася надто однобічно, що було зумовлено домінуванням в цей час філософії марксизму. Останній, як відомо, передбачає таку позицію дослідника, коли він, спираючись на вчення діалектичного матеріалізму, протиставляє теології (яка розуміється сферою помилкових поглядів та хибних уявлень) філософію не стільки як науку, особливу галузь знання, скільки як принцип “істинного” (тобто ґрунтованого на засадах матеріалізму) світогляду. Ці обставини стимулювали вкрай упереджену і поверхову оцінку філософів, творчість яких не відповідала постулатам, філософського матеріалізму. Значною мірою це стосувалося й пануючого в радянський період суперечливого ставлення до філософської системи Гегеля та його вчення про релігію. Окремі праці радянських науковців (наприклад, “Філософія Гегеля та питання релігії” Є.П. Ситковського), піддаючи жорсткій критиці Гегеля, навіть безпідставно звинувачуючи його у свідомій апології теології та містицизму, майже не висвітлювали позитивних рис гегелівської релігієзнавчої концепції, її значення для розвитку теоретичної думки в галузі філософії та історіософії релігії. Цей факт і зумовлював тенденційність подібних підходів до осмислення різноманітної теоретично-філософської спадщини Гегеля.

Ось чому для того, щоб уникнути догматизму і суб'єктивізму в підході до аналізу релігієзнавчої концепції Гегеля й усвідомити причинити його звертання до релігійної проблематики, необхідно, передусім, звернутися до обставин життя філософа. А вони свідчать про значний вплив на свідомість Гегеля, як і на інших швабів (жителів південно-східних німецьких земель, де був особливо поширений протестантизм в його лютеранській формі) протестантського оточення, традицій його віровчення та ідеології. Досить, зокрема, згадати про найближче оточення молодого Гегеля, який народився в протестантській сім'ї, його предків, починаючи з Йогана Гегеля (прадіда філософа), який був активним протестантським діячем в центрі німецької Рефеормації Вюртемберзі [5, c. 143].

Сам Гегель у своїх “Лекціях з історії філософії” підкреслював що людина на початковому етапі свого життя не вибирає релігію свідомо, на неї справляє вплив певний в історичному розвитку дух її народу, що становить субстанційне підґрунтя індивіда, який у подальшому має виявити власну активність (реалізувати “свободу волі”) у формуванні свого світогляду. Не дивно, що в ранній (дофеноменологічний) період творчості Гегеля саме протестантизм виявився тим релігійно-філософським підґрунтям, на якому сформувався гегелівський світогляд. Коли Гегель вже розробив свою філософську систему та у “Філософії історії” характеризував сутність Реформації, то він вбачав у ній “прапор вільного духу”, суб’єктивність індивіда та об'єктивність істини, самовизначення людини до свободи. Так, він пише, що завдяки Реформації “...пробудилося усвідомлення того, що світське здатне містити в собі істину”, “...сам протестантський світ дійшов у мисленні до усвідомлення вищої самосвідомості” [6, c. 143]. Таким чином розуміючи протестантизм, Гегель не міг не вважати й самого себе протестантським мислителем. Він не тільки не спростовував, але навпаки, з гордістю підкреслював саме такий, протестантський (навіть у віросповідальному розумінні) характер своєї філософії, називав себе професором філософії, “... який похваляється тим, що він хрещений і вихований як лютеранин і завжди залишається й залишиться таким” [7, c. 143].

Отже, у ранній період своєї творчості Гегель перебував під потужним впливом протестантизму: питання, які він розглядає, та завдання, які він намагається розв’язати, мають своїм витоком саме протестантську теологію. Сама постановка проблеми, як її ставить Гегель у працях дофеноменологічного періоду, стала можливою після реформації католицького вчення. Завдяки протестантизму, який (особливо на початкових етапах) протиставляв себе католицькому догматизму, та у зв’язку з розвитком екзегетики відкриваються нові можливості для усвідомлення сутності релігії. Адже через релігійну сферу у людини формується таке особливе ставлення до світу, коли релігія постає як результат його інтерпретації. Для інтерпретації потрібний текст або символ, якими у сфері релігії є весь світ. Герменевтична вимога “вийти із зачарованого кола суб’єкт-об’єктної проблематики й поставити питання про буття” дозволяє досліджувати сферу релігійності, виходячи не з протиставленості в ній “Я” та “Іншого”, а з буття людини, її існування у світі, що дає можливість уловити суть релігійності, вкоріненої в буття людини. Якщо в герменевтиці як “археології суб’єкта” інтерпретується текст, що містить знаки і символи, тобто вже сформульована культура, то в релігії увесь світ уявляється як символ, знак тому, що він є результатом інтерпретації Бога, що створив його. Релігія саме тому й перетворюється на герменевтику, що тут одвічно є багатоплановий, багатоскладовий сенс, репрезентований як світ.

Під герменевтикою тут розуміється не аналіз якогось тексту, а спосіб сприйняття світу, коли світ є текстом, що містить знаки і символи. Бог є творцем цього світу (тексту), який у своєму символізмі виражає другий (прихований за явним) сенс. У своїх головних моментах усі релігійні системи є подібними, хоча за своїм інтерпретаційним характером вони повинні були б бути найрізноманітнішими. Їхня сутнісна схожість пояснюється тим обмеженням, яке від самого початку накладається на релігійну інтерпретацію. Воно полягає в тому, що релігійна інтерпретація світу постає як розуміння закладеного в ньому Творцем сенсу, який є єдиним, і тому кожна наступна інтерпретація − це не щось нове, а розвиток попередньої, тобто відбувається одна постійна інтерпретація. Пошук єдиного, раз і назавжди даного сенсу обумовлює те, що в своїй релігійності людина не стільки звертається безпосередньо до світу, скільки поглиблює вже існуюче його розуміння. Результат інтерпретації в релігії − це священний віронавчальний текст, що містить основні догмати певної релігії. Тому в кожної людської генерації є своя Біблія, яка створюється не за рахунок того, що кожного разу пишеться наново, а завдяки новому прочитанню та інтерпретації вже існуючого тексту [8, c. 145, 156-157].

Це розуміння релігії призводить до того, що в дофеноменологічний період Гегель формулює ідею про “універсальну релігію”, спільну для всіх. Загальним принципом, що дав можливість Гегелю твердити про синтез релігій, є його думка про те, що “засадовими стосовно кожної релігії є деякі нечисленні фундаментальні положення, які в різних релігіях більш-менш модифікуються..., які є засадовими для всіх вірувань.., що дають нам у руки релігію” [9, c. 158].

Але водночас, на противагу протестантизму та його теології, під впливом Канта і просвітницьких ідей ХVІІІ ст. у способах розв’язання цих релігієзнавчих завдань Гегель значною мірою був реалізатором інтенцій (прагнень, намірів, цілей, спрямованостей свідомості, волі й почасти почуттів) Просвітництва та кантівської філософії. Тому тут у нього слідом за Кантом та діячами Просвітництва − просвітителями на перший план виходять поняття “розуму” і “моралі”,точніше, “морального закону” (звідки, як і у Канта, його “моральна релігія”). Тобто ще однією особливістю гегелівської філософії релігії є її своєрідний “синтетичний” характер − сама постановка релігієзнавчих проблем в дусі протестантської Реформації католицького віровчення одночасно з їх розв’язанням, детермінованим філософією Канта і просвітницькою повагою до розуму як вищого критерію перевірки істинності знань. Але в цьому полягає не лише її специфіка, а й − суперечливість.

Від самого початку осмислення релігійного феномену перед Гегелем стояло завдання осягнення сутності релігії не як предмету віри, яким спеціально займається теологія, а як проблеми світу, суспільства, оскільки релігія як така в його свідомості постає (тобто, на думку Гегеля, “релігії не роблять, а переживають”). Це пояснюється однією з головних особливостей раннього Гегеля, яка полягає в тому, що все людське існування у нього поставлене як проблема − проблема не лише на теоретико-пізнавальному, а й на життєвому рівні, на якому релігії й переживаються. Звідси й його пошук деякої сутнісної життєвої структури, що є засадовою для всього, охоплюючи і релігію. Молодий рішуче став на бік кантівського вчення, яке здійснило розмежування між сутністю релігії та її історичним проявом, між “невидимою” та “видимою” Церквою, з яких остання має форму т.зв. “народної релігії”, пов’язаної з культом (обрядовістю) і підпорядкованої державі та ієрархічно побудованої. Натхненний Кантом, Гегель вимагав визнання “чистої релігії”, невидимої Церкви. “Нехай нашим гаслом будуть розум і свобода, нашим збірним пунктом − невидима церква!” − писав він Шеллінгу [10, c. 143-144].

Стосовно ж походження ієрархічної та державної релігії, які разом з тим завжди бувають народними і пов’язаними з культом, теорію виробило ще Просвітництво, що значною мірою вплинуло на Канта і Гегеля. Зокрема, Просвітництво (особливо його франц. представники) побачило в релігії марновірство і помилку, але водночас розробило методологічну базу для вивчення релігії як окремої, нехай і не істинної (на думку просвітителів). сфери людського існування, розробило багато теоретичних положень, які запозичив Гегель (наприклад, поняття “позитивної релігії”). Панування раціоналізму призводить у ХVІІІ ст. до деїстичної мінімізації ролі Бога. Водночас формується нова можливість усвідомлення релігії, що пов’язане з розвитком ідеології Просвітництва, яка подала релігію як марновірство, де головну роль відіграє свідоме ошуканство: аристократія та духовенство були брехунами, а марновірний народ − ошуканим. Так, П. Гольбах писав: “Церква − це колективне найменування сукупності наших духовних наставників; релігія − це система думок і поведінки, винайдена цими наставниками для успішного керування нами. Завдяки богослов’ю саме божество стає тотожним духовенству; воно існує тільки в його мозку, говорить тільки його вустами” [11, c. 144]. Просвітителі, перебільшуючи момент раціонального і нехтуючи ірраціональним в релігійній сфері, не змогли побачити одвічної потреби людини в релігії. Звідси притаманна їм вимога “звільнення” людини від релігії як марновірства. Причому це звільнення пов’язувалося з апеляцією до її розуму, затьмареного хибними релігійними уявленнями та свідомим ошуканством з боку духовенства, а саму людину, позбавлену впливу релігії, вони розуміли не як сліпу іграшку в руках провидіння, як вважали фундатори Реформації, а як особистість, що усвідомлює себе і свідомо будує свій світ.

Та не так спрощено дивились на релігійний феномен, оцінювали його природу і сутність Кант та Гегель, які знаходились під впливом не лише просвітницької ідеології вільнодумства, а й − реформаторської теології протестантизму. Саме поєднаний вплив Реформації та Просвітницта створив можливість для кантівського розрізнення Христа як Логосу, символу та прообразу християнської релігії та особистості Христа як богонатхненної людини, “фундатора першої істинної церкви”. тобто він розрізняє в особистості Христа предмет релігійної віри та предмет історичного дослідження. Сам Кант залишає цю проблему нерозв’язаною. У світлі цього особливу увагу привертає рання праця Гегеля “Життя Ісуса”, яка якраз і була покликана відповісти на питання стосовно того, як потрібно уявляти життя Ісуса. За своєю спрямованістю вона є намаганням наповнити новим змістом святий текст, а точніше, виявити (порівняно з вже відомим) сенс, закладений в Євангеліях. В ній Гегель блискуче реалізує ті можливості, що були вироблені за доби Відродження, а також Просвітництва, з його устремлінням до своєрідної ревізії всього нагромадженого людством досвіду. Історія Христа, особистість якого репрезентує центральний пункт християнської віри, є водночас історія Бога. Гегель залишив без відповіді питання про те, як в євангельській історії Ісуса Христа поєдналась і людська історія Ісуса і божественна історія Христа. Але Гегель цікавий своєю інтерпретацією його вчення, що було результатом становлення протестантського раціоналізму та просвітницького вільнодумства, плюс кантівського моралізму. Гегелівський Ісус нагадує типового діяча Просвітництва, з тією лише різницею, що він не піддає релігію зневажливій критиці, а є провісником нової “релігії розуму”, яка отримала своє обґрунтування в працях Канта. Так, Ісус бореться із забобонами, які суперечать високій моралі, і стверджує здатність людини знаходити в самій собі поняття божества та знання його волі. Кантівська філософія сутність релігійного шукає у самому єстві людини. І Гегель слідує цій традиції, розуміючи в цій своїй праці людське “Я” як таке, що підноситься над “труною та тлінням і саме визначає воздаяння, якого воно гідне, може й саме чинити суд над собою − воно постає як розум” [12, c. 157]. Ось чому Ісус у Гегеля закликає людей до зміни способу думок, до вдосконалення, навчаючи їх, щоб вони залишили хибні надії на прихід довгоочікуваного месії.

Якщо представники Просвітництва стверджували, що релігія − це омана, то тут, в “Житті Ісуса” у Гегеля, омана − це хибна релігія, але розуму відкрита можливість для пізнання іншої релігії, де відсутні всілякі земні та небесні авторитети, відсутній сам принцип авторитету, зовнішній для людини. Тому Ісус засуджує фарисеїв як рабів, підпорядкованих закону, привнесеному ззовні, натомість свободу може дати лише внутрішній закон, якому людина добровільно підпорядковує себе як даному нею самою. Причому цей моральний закон Гегель пов’язує з істиною, а це значить, що саме в релігійному ставленні до світу (коли, на думку Гегеля, відбувається пізнання духу через дух) цей дух відкривається як істина, тобто сама релігія веде до істини. Необхідно лише відкрити в собі моральний закон, що перебуває в серці кожного, проте не пізнаний. Але звідки це перебування морального закону в людині (який вона повинна пізнати) і яке, згідно з Гегелем, “не може прийти ні з неба, ні з труни”? [13, c. 157-158]. Гегель (імовірно, під впливом духу Просвітництва) ще не наважується в цій праці зробити висновок стосовно тотожності божественної та людської сутності, яка в подальшому, у феноменологічний період його філософії набуває такого характеру, що постає питання стосовно того, чи поглинається в нього божественне людським, чи людське − божественним.

Хоч у своїх філософських побудовах Кант і Гегель слідують не тільки і не стільки в річищі Просвітництва, скільки в річищі протестантської теології, але водночас виникає враження про повну несхожість, точніше, несумісність головних положень протестантського богослов’я, як вони наведені в Лютера, та кантівської і гегелівської філософії релігії. Відомо, як характеризував розум Лютер, який називав його “шльондрою диявола”, відзначаючи нікчемність зусиль людини в справі пізнання божественних істин. А у Канта моральний закон відкривається людині лише завдяки розуму, релігія ж лише тоді є істинною, коли вона прихована всередині людини і стосується морального способу думок. Гегель в “Лекціях з філософії релігії” стверджує, що релігія є одним із щаблів пізнання, який дорівнює філософії в тому розумінні, що збігається з нею за предметом спрямованості, відрізняється лише методами осягнення божества, причому метод філософії є більш істинним, оскільки вона осягає свій предмет як Поняття.

Проте це протиріччя між позиціями Лютера, а також Кальвіна, з одного боку, та Канта й Гегеля, з іншого, лише позірне, так само як хибним було б твердження, що в своїх теоретичних побудовах представники німецької класичної філософії не спираються на протестантизм. Так, Гейне абсолютно слушно наполягав на тому, що вся німецька філософія вийшла з Реформації, причому він вважав Лессінга, який був по суті головою раціоналістичного Просвітництва, продовжувачем справи Лютера. А Ф. Паульсен у праці “Філософія протестантизму” вважає, що Кант не заперечував своєї залежності від Лютера. Тому і віра в Бога у Канта не є теорія, яку можна довести глуздом, як і у Лютера вона (віра) виходить із серця, є безпосередня очевидність, божество, Бог; вона у нього − безпосередня моральна вірогідність, яка перебуває поза межами компетенції наукового пізнання, тому для пізнання Бога необхідна приналежність до світу морального, ґрунтованого на моральному законі як на волі Бога. Кантівський моральний принцип і вся його критична філософія вирізняються виразним протестантським духом і в тому, що він заперечував не лише можливість раціонального обґрунтування віри, а й раціональні докази Бога та безсмертя душі, оскільки докази мають справу з думками та здоровим глуздом. Тобто він упевнений, що розум не в змозі виправдати віру достатніми аргументами і обмежує розум для того, щоб дати місце вірі. І наука у нього, царина діяльності глузду, який будує світ явищ за допомогою своїх категорій, ніколи не зможе піднестися над цим феноменальним світом, не зможе нічого стверджувати про першопричину (Бога) та її сутність. Тут Кант виявляє свій скептицизм (поєднаний з агностицизмом в теорії пізнання), який водночас не заважає йому рішуче відстоювати можливість та необхідність віри, ґрунтованої на практичному розумі [14, c. 145-147].

До того ж, співвідношення кантівського, а згодом і гегелівського вчення про релігію з протестантизмом пов’язане і з моментом раціоналізації останнього, а отже − і з особливим значенням розуму у Канта та Гегеля. Протестантизм не вичерпується лише Лютером, а отже за самою своєю суттю не є суто ірраціоналістичним (тобто не ототожнюється повністю з вченням Лютера). Дійсно, протестантизм, як він репрезентований у Лютера та Кальвіна, по суті своїй є ірраціоналістичним вченням, яке проте, з часом перетворилося на раціоналістичну конструкцію. А ключові моменти процесу становлення протестантського раціоналізму, в свою чергу, склали певні передумови для виникнення гегелівської філософії релігії. Становлення протестантського раціоналізму є становленням протестантизму як такого, де значну роль відіграла співвіднесеність протестантизму та кантівської філософії, що включає в себе вчення про розум та свободу, яке було розроблено Просвітництвом, чим воно зробило свій внесок у становлення раціонального протестантизму. З цієї точки зору протестантизмом є весь той процес формування та розвитку філософсько-теологічного вчення, яке, виникнувши у Лютера, привело врешті-решт до появи гегелівської філософії. Такий підхід дозволяє усвідомити укоріненість Гегеля в проблематиці свого часу та ті підвалини його філософії релігії, що формувалися під впливом духу того народу, до якого він належав. Сам Гегель у “Філософії права” як одну з характерних рис Нового часу і принцип протестантизму виокремлює впертість людини в рішенні не визнавати ніякого морального переконання, доки воно не отримує “виправдання за допомогою думки”. Водночас він відзначає: “...те, що Лютер уперше сприйняв в почутті та свідченні духу як віру, те саме дух, який досяг більшої зрілості, намагається охопити в понятті” [15, c. 147, 152]. Так він окреслює певне протиріччя між ідеями Лютера та пізнім протестантизмом, що не є таким в межах гегелівської філософської системи, бо вона намагається його розв’язати.

Релігія у філософській системі Гегеля займає досить своєрідне місце. З одного боку, вона увінчує систему моралі і в цьому відношенні її можна назвати етичною релігією, або моральною, як у Канта. Це, зокрема, пов’язане з тим, що особливістю дофеноменологічного періоду творчості Гегеля була побудова етико-світоглядної концепції релігії, яка передувала його теоретико-пізнавальній концепції релігії. Перебуваючи під сильним впливом Канта, Гегель, розвиваючи водночас своє власне вчення про сутність релігійного, спирався на поняття “розум” та “моральний закон”, які в тому їх розумінні, яке вони мали у нього, не могли бути виведені з традицій протестантського містицизму Лютера і Кальвіна, а тільки з раціоналізму пізнього протестантизму, ідей Просвітництва та кантівської філософії.

Взагалі проблема співвідношення розумового та чуттєвого у філософії релігії Гегеля певною мірою залишається нерозв’язаною. Саме завдяки чуттєвому, від якого Гегель ніяк не міг звільнитися, адже воно є одним із найважливіших структурних елементів релігії, він прийшов до твердження про те, що не філософія долається релігією, як він писав у дофеноменологічний період своєї творчості, а релігія долається філософією, що є чиста розумність як така. Проте в ранніх своїх творах він стверджує дещо інше. Чуттєвість тут уявляється як головний елемент будь-якої дії та устремління людини, а релігія постає як справа серця (де воно розуміється як певний осередок чуттєвості людини). І водночас воно не є схожим на поняття серця в православній традиції у Г. Сковороди та П. Юркевича, де воно є не просто чуттєвістю, бо сама чуттєвість розуміється значно ширше, ніж в німецькій класичній філософії. Пізній Гегель вже буде відзначати, що якби релігія була дана лише в чуттях, то собака був би найкращим християнином, і відповідно переносити в сферу розуму сутність релігійного ставлення, яке ним розуміється як пізнання.

Зміни, що відбулися в поглядах Гегеля у феноменологічному періоді його творчості, призвели до того, що він застосував ці нові ідеї до християнської релігії, можливо не без впливу Ф. Шлейєрмайєра. Якщо дійсно в релігії ми переживаємо Бога, то в ній дійсно поєднуються божественне та людське (або безконечне та конечне) життя. І Гегель стверджує, що релігія − це піднесення конечного (обмеженого) життя до безконечного, яке здійснюється з необхідністю, причому саме наявність безконечного зумовлює собою конечне. Тому найповніша досконалість доступна лише тим народам, життя яких найменшою мірою розірване та роз'єднане з безконечним. Шлейєрмахер визначає релігію як почуття та вподобання до безконечного. Але у Гегеля жива єдність конечного та безконечного не обмежується чуттєвим станом (як у Шлейєрмахера), а включає і розумове споглядання. Згідно з Гегелем, розумове життя вибирає з смертного та минущого щось живе, вільне від зникнення, що містить в собі все живе, всесильне та безконечне життя і називає його Богом. Так, якщо людина розуміє безконечне життя як дух цілого поза собою, бо вона сама є істотою обмеженою, й підноситься до живого, тісно поєднуючись з ним, то вона, згідно з Гегелем, поклоняється Богу. В релігії обмежене, часткове життя − буття людини як частина цілого (часткове буття) підноситься до безконечного. Отже, за Гегелем, релігія − це усвідомлення єдності конечного (людини) та безконечного (Бога), відповідно як єдності часткового, одиничного (обмеженого) та всезагального.

Таким чином, етичний аспект релігії Гегель з’ясовує у відповідності з кантівськими мотивами “Критики практичного розуму”. Нове, що вносить Гегель в моральні апологію утвердження Бога, полягає у зв’язці кантівських ідей з логічними схемами відношення всезагального, часткового і одиничного. Зокрема в своїй наступній після “Життя Ісуса” праці “Дух християнства та його доля”, де він знову звертається до постаті Ісуса й намагається витлумачити його вчення як вчення про моральний закон, що зумовлено тими методологічними передумовами, які в нього сформувалися під впливом уже зазначених різноманітних чинників. Проте в цій праці він уже йде далі розробленої ним свого часу позиції, поглиблюючи її, у зв’язку з чим тут уже присутня критика кантівської філософії. Згідно з Гегелем, метою Нагірної проповіді Ісуса було не позбавити існуючі закони їхньої форми законів, а відкрити те, що ці закони наповнює, але знімає їх як закони, отже є чимось вищим, ніж підпорядкування їм, і дозволяє обійтися без них. Йдеться про те, що стоїть вище, ніж будь-яке роз’єднання, яке існує в законі, і це “є буття модифікації життя”, де буття розуміється як “синтез суб’єкта та об’єкта, в якому і суб’єкт, і об’єкт втрачають свою протилежність“. Таким чином, формується ідея про деяку вищу сутність, що містить у собі і того, хто пізнає, і те, що пізнають, а якщо йдеться про рефлексію, то тоді народжується самосвідомість, причому все це постає у Гегеля як життя. У зв’язку з поняттям життя виникають ідеї духу, любові. Гегель критикує Канта за розуміння любові як готовності виконати свій обов’язок, адже в любові взагалі немає місця для ідеї обов’язку. “Життя від життя невіддільне, − стверджує Гегель, − позаяк життя є лише в єдиному божестві”, а отже життя конкретної людини є прояв життя взагалі. У своєму відпаданні людина порушила цю початкову єдність життя, але розділення, як зробила людина, може бути подолане в новому єднанні; це єднання відбувається в любові. Любов ще не є релігія. Але вона − єдність духу, божественність. Тому, згідно з Гегелем, любити Бога означає відчувати себе в безмежності всюдисущого життя. А предметом релігійного поклоніння може бути поєднання в любові. Ось чому віра − центральний елемент релігії. Важливо те, що тут дух усвідомлюється як дух; у вірі, у покаянні йде відновлення розірваності, відновлення в дусі через любов. Цікавим є й те, що вже в цій праці Гегель закладає підвалини свого майбутнього розуміння релігійного процесу. Згідно з Гегелем, усе живе в божестві, але дитина починає з віри у Бога поза собою, доки після багатьох “звершень й розділень вона...не повернеться до вихідного, але тепер... створеного нею самою... єднання, коли вона пізнає Бога, тобто коли дух Божий побутуватиме в ній... і відновить ціле” [16, c. 167-168].

У “Йєнській реальній філософії” Гегель, розвиваючи ці ідеї, напише, що “божественна природа не є іншою, ніж людська природа”, Бог у відчуженні постає як дійсне єство (людина); т.ч., у релігії відбувається відчуження від дійсності, знання себе як духу й повернення себе собі як досконалого. Бог сам відчужує себе в світ і знімає це відчуження. Тому релігія − це вже не чуття (як у Шлейєрмахера), а уявлення єдності знання та істини, вона постає як царина чистої свідомості, де Бог стає для себе іншим самого себе [17, c. 168-169].

Середньовіччя (Фома Аквінський) знало, що Бог − є інтелект. Гуманізм (Еразм Роттердамський) знав, що розум є рівним духу, рівним “внутрішній людині” та закону совісті. Містицизм знав, що Бог стає Богом лише завдяки людині. Кант знав, що людина своїм розумом здатна відкрити в собі моральний закон. Гегель під впливом Канта пішов ще далі: у нього дух є рівним розуму, а Бог та людина є рівними в ньому; духовність людини виявляється у відкритті нею в самій собі морального закону, завдяки якому людина стає вільною, усвідомлює себе як свободу, якою крім неї є лише Бог. У сформульованій згодом системі цей принцип буде застосований Гегелем до всієї історії людства, він перетвориться з історії розвитку релігійності окремої (одиничної) людини на історію релігії цілого людства.

Але водночас на відміну від Канта, вплив якого на філософію Гегеля був досить суперечливим, він вважав, що релігія не може бути редукована виключно до проблеми “моральності”. Це було пов’язано як із загальними особливостями філософського бачення світу Гегелем, так і з впливом на нього загальної тенденції складання напр. ХVІІІ − поч. ХІХ ст. філософії історії, включно з філософією історії релігії, а також характерного для початкових класичних філософських поглядів на релігію (не лише Гегеля, а й того ж таки Канта, Д. Юма, Ф. Шлейєрмахера, Ф. Шеллінга, Г. Лессінга, Л. Фейєрбаха та ін.) поєднання ідеї саморозвитку релігії з апріорно-історичним підходом до неї.

Як відомо, головне у філософії Гегеля − тотожність мислення і буття, яка розкривається в процесі діалектичного розвитку (самореалізації) абсолютної ідеї. Об’єднуються поняттям “абсолютна ідея” (складають її зміст) природа, об'єктивний дух (людське суспільство) і все, що стоїть над об'єктивною дійсністю, існує само по собі − абсолютний дух (Абсолют-Бог і суспільна свідомість та її форми: знання, мистецтво, мораль, релігія, філософія, наука тощо). Все це і розгортається як діалектичний саморозвиток, самореалізація абсолютної ідеї. Зокрема, релігію тут Гегель витлумачує як щось на кшалт форми, що передує філософії, яка сама водночас розуміється як дійсність, що розгортає себе в історії. Всеохоплююча самосвідомість (самоусвідомлення) ідентичного зі світом Абсолюту знаходить у релігії своє вираження поки що в образах і символах, а не в поняттях, як у філософії. Звідси і те своєрідне місце, яке займає релігія у філософській системі Гегеля, де, з одного боку, вона увінчує собою систему моралі, а з іншого вона є екзотеричним (відкритим для всіх, спрощеним), образним викладом того, що в раціоналізованій (понятійній) формі згодом було представлене у філософії.

Тому найбільш ранні дискусії в середовищі учнів і послідовників Гегеля були присвячені передусім питанню про те, чи означає, згідно з Гегелем, що філософія, яку він сам вважав остаточною й абсолютною, подолала релігію, полишивши її тим самим позаду, чи гегельянець усе ж таки може бути прихильником певної релігії, не ставлячи тим самим під сумнів свою причетність до філософії. Саме поглиблені дискусії навколо цього спадку гегелівської філософії і поділ гегельянців на правих, лівих і центр стали тією обставиною, що звела наукове дослідження релігії на хибні манівці, наслідки чого даються взнаки й до сьогодні. Якщо правогегельянці, представники старшої генерації вбачали в гегелівській філософії, у цьому нібито завершальному етапі філософії, новий образ теології, то молоді радикали-лівогегельянці ставали критиками релігії й атеїстами. Найяскравіше це виявилося у К. Маркса та Ф. Енгельса, які вважали, що релігія більш або менш однозначно постає як марновірство, зобов’язане своїм існуванням певній недосконалості, а саме тій обставині, що людині ще ніколи не вдавалось адекватно зрозуміти умови свого життя і, найголовніше, підкорити їх собі [18, c. 5-7].

Втім, сам Гегель вважав, що зміст істинної філософії (а за таку він визнавав свою систему) цілком тотожний зі змістом релігії. Відмінність між ними полягає лише у формі. А саме: у філософії ідея пізнається в логічній формі, а в релігії − у формі уявлення. Достеменно, в останній ідея не пізнається, а уявляється. Таким чином, за Гегелем, вже в релігії знаходиться істина, щоправда у формі фантазії. Завдання філософії − подати цю істину, виразити її у формі поняття. Звідси, релігія мислиться Гегелем як особлива форма знання. Обґрунтована Гегелем тотожність філософії і релігії надає можливість виключити з релігії містичні елементи. Всі релігійні догми він оголошує простими (“спрощеними”) філософськими символами. Зокрема головний догмат з християнського Символу віри про троїстість Бога (Святу Трійцю) тлумачиться Гегелем як символічне відбиття діалектичного поступу абсолютної ідеї згідно з принципом тріади (теза, антитеза, синтез). Основні біблійні і євангельські події він вважає за алегоричні зображення, подібні до міфів Платона. Натомість Гегель рішуче відстоював “внутрішню правду” християнства.

На противагу Канту Гегель стверджує можливість пізнання Бога і відновлює раціональні докази буття Бога, передусім телеологічний та онтологічний, наголошуючи саме на їх раціональній значимості. Тобто Бог, на його думку, пізнається. Його можна осягнути, використовуючи логіку діалектичного методу [19, c. 337-495].

Зокрема, у цьому контексті розкривається значення положення, яке ми знаходимо у філософії релігії Гегеля (в його “Лекціях з філософії релігії”), що “в Декарта та Спінози Бог є перша, але абсолютна єдність мислення та буття, cogito ergo sum, абсолютна субстанція” [20, c. 153]. Тут Гегель спирається на попередні погляди засновника секулярної філософії релігії Спінози, який, продовжуючи розвиток раціоналістичної традиції Нового часу й долаючи декартівський дуалізм, розробляє поняття “субстанції” як єдиної сутності. Субстанція у нього, яка є вічною, не знищимою і не спотвореною − це Бог. Тому, згідно із Спінозою, поза розумом немає нічого, крім субстанції та її модусів, і ніяка субстанція, крім Бога, не може існувати; отже, все, що існує, є лише модус Бога; Бог є єдиною причиною всіх речей, і існування Бога та сутність − одне й те саме, а “розум Бога є причина речей як стосовно їхнього існування, так і стосовно їхньої сутності”. Тут Спіноза в своєму розумінні субстанції як такої, яку не можна мислити без існування, в свою чергу, спирається на традицію середньовічної філософії Ансельма Кентерберійського (онтологічний доказ буття Бога).

Гегелю також належить велична для того часу спроба осмислити історію релігійних вірувань як єдиний закономірний процес. Творчість Гегеля є помітною віхою в історії дослідження релігійного феномену. Інтерес до дослідження релігій виник досить давно. Вже Отці Церкви, полемізуючи з язичниками, мимоволі змушені були вивчати релігійні уявлення своїх сучасників і попередників. Завдяки їхнім творам нам стали відомими важливі моменти в релігійних уявленнях Римської імперії. Пізніше, особливо починаючи з ХVIІ ст., християнські місіонери почали знайомитись і описувати особливості культу тих релігій, з якими їм доводилося вступати в боротьбу, протиставляючи їм проповідь віровчення християнства головним чином для того, щоб полегшити завдання тим, хто йшов слідом за ними. За доби Відродження до цього додалося прагнення відшукати критерії, що дали б змогу вирішити, які релігійні переконання та дії гідні людини розумної. У Німеччині від поч. ХІХ ст. цей інтерес чимдалі чіткіше втілювався в наукові форми, і німецьких дослідників релігії впродовж тривалого часу вважали провідними авторитетами в галузі релігієзнавства. Німецькі філософи в цей час звернулися до питання про те, чи можливо − а якщо можливо, то якою мірою − піддавати науковій рефлексії історію? Як тільки було знайдено шляхи, що давали змогу розглянути філософію історії як науку, погляди філософів негайно звернулися і до історії релігії. Вирішальне значення при цьому якраз і мали погляди Гегеля, згідно з якими релігія не може бути редукована до проблеми “моральності”, на противагу думці, якої дотримувався Кант, поділяючи в цьому питанні погляди епохи Відродження про те, які релігійні уявлення гідні людини розумної [21, c. 5-27].

Цей зрослий інтерес до історії релігії і обумовив і увагу Гегеля до філософії історії релігії. В свою чергу, з особливостями загальної філософської системи Гегеля пов’язані і його погляди на філософію історії релігії, зокрема на її онтологічний шар − історіософію релігії. Як відомо, інший шар цього розділу академічного релігієзнавства − методологічний, якому належить функція рефлексії щодо дисциплінарного відтворення історії релігії (тобто функція методології філософського розмірковування щодо осмислення процесу історії релігії). А от історіософія має дати раціональне осмислення витоків, сутності й сенсу реального процесу розвитку релігійного феномену. Розглядаючи його еволюцію в загальному соціально-історичному та культурологічному контексті, вона покликана змістовно осягнути еволюцію власних, іманентних зв’язків релігійних вірувань і культу. Історіософії належить і функція теоретико-методологічного забезпечення систематики історичних типів віри у надприродне (історичних типів релігії), історичних форм релігійних вірувань та історичного аналізу мови релігії. Передусім саме завдяки працям Гегеля, який розглядав розвиток релігійних вірувань як єдиний закономірний процес діалектичного саморозвитку релігії і окреслював його історичні стадії, історіософія релігії і була започаткована в західноєвропейській філософії релігії [22, c. 137].

Зміст історіософії релігії Гегеля складають декілька основних положень. Два чинника, які утворюють сутність релігії, − це безконечне та конечне, або божественне та людське життя (їх єдність): від форми їх протиставлення залежить форма їх поєднання, а отже − щабель (тип) релігії. Але форма як їх протиставлення, так і їх поєднання зумовлена народною свідомістю та її емпіричним буттям, що, в свою чергу, зумовлює ту обставину, що сутність релігії з необхідністю відбивається й розкривається в її історичних формах. За Гегелем, є три історичні форми відношення божественного та людського життя, які відчуває й переживає людська свідомість: 1) поєднання, яке передує будь-якому роз'єднанню та протиставленості − природна єдність; 2) розрив природньої єдності: Бог над природою і суспільством; 3) єдність, яка передбачає протиставлення й виходить з нього, тобто релігія возз’єднання (єднання) й примирення, в якому, згідно з Гегелем, полягає головна ідея будь-якої релігії. Цим формам відповідають всесвітньо-історичні форми релігійної свідомості як різновиди поєднання конечного та безконечного: 1) природна релігія та її вершина − еллінська міфологія, яка випливає з природної релігії; 2) іудейська релігія, для поєднання конечного і безконечного в свідомості якої характерне ствердження існування страшного і всемогутнього Бога, який стоїть безконечно вище над усе; 3) християнська релігія, яка бере свій початок від іудейської.

Світові релігії є щаблі, що переживаються свідомістю або пізнанням Бога в людстві. Вже у франкуфуртських дослідженнях на початку феноменологічного періоду (у перших нарисах філософської системи) Гегеля рівноцінними у нього визнаються такі поняття, як “абсолютне буття”, “абсолютне”, “Бог”, “абсолютний дух”, “розум”, “самопізнання”. Саме з цього часу абсолютний дух та його одкровення в розвитку світу стають головними поняттями й головною темою вчення Гегеля, причому в системі абсолютного духу потрібно розрізняти три головні форми: 1) абсолютний дух як він існує сам по собі; 2) абсолютний дух як він з’являється у світі або у формі світу; 3) абсолютний дух як він повертається до себе у формі релігії, з якою тісно пов’язані мистецтво та філософія. Потойбічність божества, що ґрунтується на положенні “Я” − не дух і дух − не “Я”, долається у філософії Гегеля, де потойбічне поза нами знищене, хоча значно раніше це подолання відбулось у німецьких містиків (Екхарт, Таулер), які розвивали на християнському ґрунті традиції неоплатонізму, що в подальшому й дозволило Гегелю створити свою систему, де світ є чужим для самого себе духом. Вивчення витоків формування філософії Гегеля показує, що з часом Гегель приходить до усвідомлення того, що єство духу є поняття, під яким розуміється форма самого мислення, що мислить себе: розуміння себе як усвідомлення не – “Я”. Таке усвідомлення єства духу ґрунтується на гуманістичній традиції (Еразм Роттердамський), де ототожне духовне, моральне та розумне.

Ось чому в основі процесу розвитку релігійних вірувань, на думку Гегеля, лежить поняття релігії. Релігія як поняття, що формується, спочатку з’являється у формі природної релігії (китайської, індійської, буддистської), потім через проміжну стадію (персидська, фінікійсько-сирійська, єгипетська релігія) переходить до релігії свободи, або релігії духовної індивідуальності (іудаїзм, релігії Стародавньої Греції та Риму) й, зрештою, увінчується абсолютною релігією, або релігією одкровення − християнством. Таким чином, Гегель одним з перших у західноєвропейській філософській релігієзнавчій думці розробив типологізаційну схему релігій, яка повністю відповідає принципу тріади в його системі розвитку і самореалізації абсолютної ідеї (теза, антитеза та їх синтез): 1) природна релігія; 2) релігія свободи та духовної індивідуальності; 3) абсолютна релігія [23, c. 5-333].

Ця схема, розроблена Гегелем в “Лекціях з філософії релігії”, є найбільш яскравим прикладом перших філософських класифікацій релігій світу. Гегелівське розуміння релігії, як вже згадувалось, виходило із загальної концепції його філософської думки: він розглядає всю історію людства як діалектичний рух до реалізації свободи. Реальністю історії, згідно Гегеля, є Дух (абсолютний і об'єктивний), і історія релігії розуміється ним як процес, посередництвом якого Дух, в силу своєї логічної природи слідуючи традиційній схемі діалектичного руху (теза, антитеза, синтез), приходить до повної самосвідомості (повного самоусвідомлення, самопізнання). Окремі релігії являють собою стадії процесу еволюції, тобто послідовні кроки розгортання Духа, спрямовані на досягнення абсолютної мети історії (тобто абсолютної мети саморозгор­тання абсолютної ідеї в цілому). Звідси і особливості гегелівської класифікації релігій. Гегель класифікує релігії у відповідності з тим, яку роль вони відіграли в самореалізації Духа. Історичні релігії він поділяє на три великі групи, які відповідають стадіям діалектичного руху (розвитку і самореалізації абсолютної ідеї). На нижчому рівні розвитку, згідно Гегеля, знаходяться природні релігії, засновані головним чином на безпосередній свідомості, яка виростає з чуттєвого досвіду. В цю групу входять (цю групу складають): безпосередні, або магічні релігії; релігії Китаю та Індії, включно з буддизмом; стародавні релігії Персії (релігія добра або світла − зороастризм), Сирії (фінікійсько-сирійська релігія або релігія страждання) і Єгипту (релігія загадки стародавніх єгиптян), які утворюють фазу (стадію) переходу природної релігії до нового типу − релігії свободи. На наступному, проміжному рівні знаходяться духовно-індивідуальні релігії (релігії духовної індивідуальності), до яких Гегель відносить іудаїзм (релігія піднесеного, величного, високого), давньогрецьку (релігію краси) і давньоримську (релігію доцільності або глузду) релігії. На вищому рівні знаходиться абсолютна релігія, або релігія абсолютної духовності, яку Гегель ототожнює з християнством. Воно, на думку Гегеля, не може бути перевершене якоюсь іншою релігією. Тому, що змістом християнства є єдність божественної і людської природи. Спільним для християнства як абсолютної релігії є те, що це − релігія, яка відкрила себе, позитивна релігія, релігія істини і свободи, релігія де відбувається перетворення духовного у всезагальну дійсність [24, с. 5-333].

Отже, абсолютність християнства зумовлює те, що воно, на думку Гегеля, не може бути перевершене якоюсь іншою релігією. Тому, що змістом християнства є єдність божественної і людської природи. Бог постає в ньому як пізнаючий самого себе в людській свідомості абсолютний дух. Тобто змістом істинної релігії, а такою, за Гегелем, є християнство, є абсолютний дух. Релігійна віра і релігійний культ не входять у зміст релігії. Останні складають лише її форми. Християнство, розвиваючись, повинно перейти від католицизму через протестантизм до філософії. Якщо у ранніх працях Гегеля (дофеноменологічного періоду) філософія долається релігією, то за цією історіософською системою філософія повинна припинитися разом з релігією, а релігія − разом із філософією. У цьому колообігу полягає й завершується система філософії. Як відзначають деякі дослідники (К.Фішер та ін.), у такій релігійній філософії та філософській релігії Гегель бачив сучасне завдання філософії й водночас своє власне завдання. Так, сам Гегель підкреслює: “Тепер, коли релігія втрачена, від філософії вимагають, щоб вона підносила людей і замінювала душпастиря”. Він побудував релігійний процес за принципом самосвідомості, де релігія перетворилася на форму знання. Але хоча релігія у нього є пізнання духу духом, проте вона включала в себе ще один елемент − чуттєвість, це “недорозвинуте мислення”, якого Гегель не міг позбутися. Ось чому у нього релігія долається філософією як більш високою формою знання [25, c. 170].

Штучність цих конструкцій Гегеля стосовно релігійної проблеми, намагання втиснути в рамки діалектичного поступу різноманіття релігій спричинили розрив його логічно витриманої до кінця системи. Тому, на думку сучасних релігієзнавців, власне філософію та історіософію релігії Гегеля варто розглядати як найбільш слабку ланку його філософії [26, c. 74-75].


  1. Кимелев Ю.А. Современная западная философия религии. − М., 1989. − 285 с.

  2. Релігієзнавчий словник. − К., 1996. − 392 с.

  3. Лубський В.І., Козленко В.М., Горбаченко Т.Г. Історія світової релігієзнавчої думки: Хрестоматія. − К., 1999. − 408 с.

  4. Классики мирового религиоведения. Антология. Т.І. − М., 1996. − 496 с.

  5. Лубський В.І., Козленко В.М., Горбаченко Т.Г. Вказ праця. − 408 с.

  6. Лубський В.І., Козленко В.М., Горбаченко Т.Г. Вказ. праця. − 408 с.

  7. Лубський В.І., Козленко В.М., Горбаченко Т.Г. Вказ праця. − 408 с.

  8. Лубський В.І., Козленко В.М., Горбаченко Т.Г. Вказ. праця. − 408 с.

  9. Лубський В.І., Козленко В.М., Горбаченко Т.Г. Вказ. праця. − 408 с.

  10. Лубський В.І., Козленко В.М., Горбаченко Т.Г. Вказ. праця. − 408 с.

  11. Лубський В.І., Козленко В.М., Горбаченко Т.Г. Вказ. праця. − 408 с.

  12. Лубський В.І., Козленко В.М., Горбаченко Т.Г. Вказ праця. − 408 с.

  13. Лубський В.І., Козленко В.М.. Горбаченко Т.Г. Вказ. праця. − 408 с.

  14. Лубський В.І., Козленко В.М.. Горбаченко Т.Г. Вказ. праця. − 408 с.

  15. Лубський В.І., Козленко В.М.. Горбаченко Т.Г. Вказ. праця. − 408 с.

  16. Лубський В.І., Козленко В.М.. Горбаченко Т.Г. Вказ. праця. − 408 с.

  17. Лубський В.І., Козленко В.М.. Горбаченко Т.Г. Вказ. праця. − 408 с.

  18. Классики мирового религиоведения. − 496 с.

  19. Гегель. Философия религии. В двух томах. Т.2. − М., 1977. − 573 с.

  20. Лубський В.І., Козленко В.М., Горбаченко Т.Г. Вказ праця. − 408 с.

  21. Классики мирового религиоведения. − 496 с.

  22. Релігієзнавчий словник. − 392 с.

  23. Гегель. Вказ. праця. − 573 с.

  24. Гегель. Вказ. праця. − 573 с.

  25. Лубський В.І., Козленко В.М.. Горбаченко Т.Г. Вказ. праця. − 408 с.

  26. Релігієзнавчий словник. − 392 с.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Схожі:

Навчальний посібник у двох частинах iconУ двох частинах

Навчальний посібник у двох частинах iconКонспект лекцій у двох частинах Частина 2 Суми Видавництво Сумду 2009

Навчальний посібник у двох частинах iconМатеріали обласної науково-практичної конференції «Педагогіка К. Д. Ушинського: історія та сьогодення» у двох частинах Частина 2

Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011
Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету, 2011. – 124 с
Навчальний посібник у двох частинах iconП., Середяк А. В. Історичне краєзнавство навчальний посібник
Голубко В., Качараба С., Середяк А. Історичне краєзнавство. Навчальний посібник. – Ч.І. – Львів: Видавничий центр лну імені Івана...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник за загальною редакцією к. В. Заблоцької донецьк-2001 ббк 63(0)-7я7+63
Українська І зарубіжна культура. Навчальний посібник / Під заг ред. Заблоцької К. В. Донецьк: "Східний видавничий дім", 2001. 372...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011 В. Д. Братенші
В. Д. Братенші. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету,...
Навчальний посібник у двох частинах iconОльга линь посібник з української мови
Пропонований посібник складається з двох частин: -а – це тексти диктантів краєзнавчої тематики, 2-а – ті ж тексти, які містять помилки,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка