Навчальний посібник у двох частинах



Сторінка20/22
Дата конвертації18.04.2017
Розмір5.04 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Моральний доказ Бога (Кант). Прибічники точки зору, за якою моральність потребує релігії, як правило доводять, що в моральності є щось таке, що обов’язково приводить нас до віри в Бога.


Як приклад тут доречно було б згадати Іммануїла Канта, який як філософ мислив у подібному напрямку, як згадувалось він не знайшов багато часу для висвітлення онтологічного доказу Бога. Він також відкидає і ін. докази буття Бога. Але не висновує з цього, що віра в Бога − ірраціональна. На його думку, оскільки людство повинне прагнути морального вдосконалення й тому, що таке прагнення без допомоги Божої приречене на невдачу, то Бог усе ж таки має існувати (т.зв. “моральний” доказ Бога), аби забезпечити досягнення тих цілей, до яких скеровується людство.

Згідно з Кантом, моральність спонукає нас прагнути Найвищого Блага. “Досягнення Найвищого Блага, − говорить він, − це необхідна мета волі, що визначається моральним законом, котрий приписує нам зробити Найвище Благо у світі кінцевою метою всіх наших вчинків”.

Проте, за Кантом, прагнути Найвищого Блага – означає дещо більше, ніж просто воліти того, що узгоджується з моральним законом. Це означає воліти належної віддяки через щастя тим, хто добивається моральної досконалості. Кант гадає, що винагорода (щастя) має бути відповідною чеснотам. “Жадати щастя, бути гідним його і не здобути його, − доводить філософ, − не може узгоджуватись з цільовим волінням всемогутньої розумної істоти”.

Але тут виступає притичина (протиріччя). Річ у тім, що у цьому житті неможливо забезпечити те, чого вимагає моральність, тобто – Найвище Благо, а через нього досягнення щастя. Можливо ми – розумні істоти, але не всемогутні. Тож перед нами виникає проблема: Найвище Благо має бути можливим; але на одному рівні існування (тобто, на рівні існування людей) воно виглядає неможливим.

Як нам розв’язати цю дилему? Кантова відповідь зводиться до того, що для гарантії належної віддяки за вірність моральним приписам ми повинні постулювати буття Боже. Чому? А тому, що Найвище Благо можна гарантовано здійснити тільки тоді, коли існує щось таке, що відповідає ідеї Бога, тобто таке, що здатне забезпечити це здійснення.

Але цей доказ не єдиний серед тих, які було висунуто на захист погляду, що моральність створює підстави для віри в Бога. Зокр., чимало авторів мають переконання, що буття Бога можна вивести з наявності моральних приписів і законів. Вважається, що вони наводять на думку про існування “моральнісного наставника” чи “морального керівника” (тобто, Бога). Серед таких авторів Г.П.Оуен (Лондон, 1965) та ін.

До аргументації такого типу нерідко додаються посилання на відповідальність і прогрішення (провину) людей перед моральним законом – почуття, виникнення яких знову ж таки пов’язують з Богом. Так, Джон Генрі Ньюмен (1801-1890) писав: “Якщо сталося так, що, прогрішивши проти совісті, ми відчуваємо сором, переляк, то це може означати, що існує Один, перед Ним ми маємо звітувати, перед Ним відчуваємо сором, Чийого гніву боїмося”.

В останні роки варіанти цієї позиції розробляв Дом Ільтиу Третгован (Лондон, 1974). Він утримується від теми морального доказу Буття Божого, бо вважає, що люди мають пізнавати Бога не шляхом умовиводів, а безпосередньо через усвідомлення або через досвід. Все ж, − гадає філософ, − пізнання Бога повинне певною мірою опосередкуватися, бо воно не відбувається подібно до зустрічі віч-на-віч. Третгован твердить, що ми безпосередньо усвідомлюємо Бога через моральний досвід. У цьому, провадить він, ми стоїмо перед Богом, бо стоїмо перед абсолютним моральним обов’язком та абсолютною вартістю. А поняття “вартості”, на його думку пов’язане з поняттям “обов’язку”. В свою чергу, “усвідомлення обов’язку – це усвідомлення Бога, бо Бог… дає нам вартість” (тобто, усвідомлення того, що люди чогось варті, що вони мають певну цінність самі по собі). Отже, на думку Третгована найраціональніше пояснення моральності (або “морального досвіду”) полягає у тому, що об’єкт (джерело) цієї моральності є абсолютний, необумовлений – (тобто, Бог).

2. В релігії присутня моральність

А що можна сказати стосовно позиції, згідно якої моральність присутня в релігії.

Основна ідея тут полягає в тому, що бути моральним означає частину того, що означає бути релігійним. Існує висловлення, яке стверджує, що моральнісно обов’язковий учинок означає “вчинок, якого бажає Бог”. Тим-то, виходячи з висловлення “Бог бажає, щоб я зробив Х (тобто, морально правильний учинок”), можна вивести “я маю моральний обов’язок зробити Х (тобто, цей вчинок)”.

Внаслідок цього все, чого бажає Бог, − моральнісно справедливе тільки тому, що цього бажає Бог. Прибічники такого пояснення іноді говорять, що коли людина знаходить моральні підстави, аби діяти всупереч Божій волі, то ця людина не має ніякого уявлення, що таке моральність. Тобто, згідно з цією точкою зору, усі моральні норми створює саме Божа воля.

3. Моральність без релігії не має сенсу

Ця позиція щодо моральності і релігії, на думку багатьох, не має ґрунтовної філософської підтримки.

Згідно з цією позицією, йдеться про те, що вимоги моральності тільки тоді чогось варті, коли є Бог, який одних винагородить за виконання її приписів, а інших покарає за їх переступ. Тобто моральним кодексом і нормам не притаманне внутрішнє виправдання. Якщо й існує сенс дотримуватися моральних приписів, то тільки завдяки ідеї потойбічної віддяки.

Однак, зауважте, що не слід ототожнювати цей висновок з тим, якого дійшов Кант. Може скластися враження, що Кант не добачає сенсу в моральності, хіба що припустивши існування Бога як гаранта справедливої віддяки.

Але така подібність оманлива. Кант розглядає моральність як обов’язкову per se (лат. − “саму по собі”) і, виходячи з цього, постулює Бога. Прибічники ж даної точки зору виходять з протилежного – розглядають моральність у світлі буття Божого.

4. Моральність і релігія суперечить одна одній

Згідно з усіма досі викладеними поглядами, між моральнісною точкою зору і релігійною немає жодного протиріччя.

Але є філософи і навіть теологи, які вважають це помилкою.

Прикладом серед філософів, які стоять в опозиції до релігії на засадах моральності, може служити Джеймс Рейчелз (1971), який стверджує, що віра в Бога пов’язана з цілковитим, беззастережним послухом щодо Божих заповідей, а такий послух не відповідає поняттю моральнісного діяча, оскільки “бути моральнісним діячем означає бути автономним і самоврядним діячем. Т.ч. благочестива людина ототожнюється з людиною совісною, тобто – з людиною, яка діє згідно з принципами, які вона, розваживши, може свідомо схвалити у своєму серці”.

Спираючись на таку аргументацію, Рейчелз вважає, що можна спростувати ідею буття Бога. Він говорить так:

1. Жодна істота, напевно, не може бути підходящим об’єктом ушанування, оскільки вшанування вимагає певного зречення власної ролі як автономного моральнісного діяча.

2. Т.ч., не може бути жодної істоти, що є Богом.

Ін. філософи висувають різноманітні засади того, що моральність суперечить релігії. Дехто з них переконаний, що віруючі люди можуть виявитися кепськими громадянами. Таку лінію, напр., обрав Ж.Ж.Руссо (1712-1778) у своєму творі “Суспільний договір” (1762).

Інші вказують на те, як багато лиха заподіяли віруючі люди і їхні вірування. Тут пригадується відомий вислів Тита Лукреція Кара (99/94-55/57 до н.е.): “як багато лиха може принести релігія”.

Подібне ставлення надибуємо і у творах Бертрана Рассела. “Релігія, говорить він, − перешкоджає дітям здобути раціонаьну освіту; перешкоджає нам знищити основні причини війни; перешкоджає нам поширювати етику наукового співробітництва замість застарілих жорстоких доктрин про гріх і покарання тощо” (у кн. “Чому я не християнин”. − Лондон, 1927).

Теологи також вбачають суперечність між моральністю і релігією. Візьмімо, напр., такого впливового датського філософа і теолога, як К’єркегор (1813-1855). У своєму творі “Страх і трепет” він розмірковує над біблійною оповіддю про Авраама, якому Бог наказав принести в жертву Ісаака (Буття, 22). “Тут, − говорить автор, − не може бути й мови про етику в сенсі моральності… Обов’язок, по-простому, це вияв волі Бога. Але в даному разі саме етика намагається відвернути Авраама від виконання Божої волі”.

У цьому контексті К’єркегор говорить про “теологічну зупинку етичного”.

Цю ідею можна простежити і в творчості Д.З.Філліпса (Лондон, 1966), на чию думку, релігійна віра надає віруючим мірило для оцінки вчинків, мірило, що відрізняється від моральнісних норм і може їм суперечити. “Релігійну концепцію обов’язку, − говорить Філліпс, − якщо її тлумачити як моральну концепцію, − зрозуміти неможливо. Коли віруюча людина говорить про виконання свого обов’язку, то вона має на увазі виконання волі Божої. Приймаючи будь-яке рішення, віруюча людина, насамперед, керується тим, аби це не суперечило Божій волі”.

§. Моральність як засада для віри в Бога. Розгляд першого погляду на зв’язок між моральністю і релігією

Почнімо тепер обговорення щойно представлених позицій з твердження, що можливо перейти від моральності до віри в Бога.

1. Чи таке твердження прийнятне?

Так, у Кантовій позиції щодо модальності і теїзму, як вже згадувалося, Кант дає “доказ”, у якому рухається від моральності до Бога. Але він сам ускладнює справу тим, що говорить про Бога не як про щось таке, існування чого відоме або доведене шляхом раціонального міркування, а постулюється як наслідок моральнісних рефлексій (моральнісного розмірковування). Офіційна Кантова теорія, викладена ним у “Критиці чистого розуму”, полягає у тому, що розум сам по собі не здатний довести буття Боже і що для теїзму не існує теоретичного підґрунтя.

Історики філософії приділили чимало уваги комплексному потрактуванню Кантового моралістичного доказу про Найвище Благо і його обумовленість існуванням Бога.

Зокрема, на думку Дейвіса, викликає сумнів саме розмірковування Канта про джерело Найищого Блага. Він запитує: “Чому ми маємо припускати, що справедливість нарешті запанує? Якщо Бог існує, то кінець-кінцем справедливість (як Найвище Благо), безусмнівно, восторжествує; але у всякому разі ми не можемо виводити буття Боже, беручи за підґрунтя те, що має трапитися, якщо Бог існує”. Як можна гадати, – продовжує Дейвіс, − Кант відповів би, що Найвище Благо можливе, оскільки ми зобов’язані до нього прагнути, а далі додати – що Найвище Благо можливе тільки за умови, що існує Бог. Але, звертає увагу Дейвіс, з висліву: “Ми маємо прагнути до Найвищого Блага” ще не випливає, що будь-що може породити це Найвище Благо. Все, що з цього можна виснувати, це тільки те, що нам належить намагатися скеровувати свої зусилля на досягнення Найвищого Блага.

Проблема, однак, полягає у тому, що моральний доказ Канта на користь буття Божого набирає кругового характеру. Виглядає це так: “Якщо Бога немає, то ідея прагнення до Найвищого Блага втрачає сенс; а якщо Бог є, то прагнути до Найвищого Блага – необхідно”. Такий спосіб міркування може сприйматися як неоковирний, оскільки можна припустити, що буття Бога має місце тому, що те, до чого ми прагнемо, може існувати тільки за умови, що є Бог? Чому просто не сказати, що те, у чому ми сумніваємося, це не те, до чого слід прагнути?

У всякому разі, існує ще й інша проблема. Ми можемо, наприклад, спитати: “А чому, власне, Найвищого Блага не можна досягти чимось таким, що перевищує людей силою і знанням, але поступається силою і знанням Богові? Чому цього не міг би виконати найвищий чин із сонму ангелів? Чи пантеон ангелів?”

Отже, Кантів моральний доказ буття Бога не досягає своєї мети.

А що можна сказати стосовно доказів, у яких говориться, що моральнісні закони наводять на думку про моральнісного Законодавця і що почуття моральнісної відповідальності і вини припускає існування Бога, перед яким ми несемо відповідальність і усвідомлюємо свою провину?

Усякий, хто ставить це запитання, повинен спершу впевнитися, чи існує такий моральний закон, відштовхуючись від якого можна довести існування божественного Законодавця.

1. Деякі філософи вірять в існування об’єктивного морального закону, − якому підлягає все людство. Цей закон можна сформулювати через оцінку вартостей, незалежну від будь-яких ідей та поглядів. Люди можуть дізнатися про цей закон і, відповідно, виконувати його або переступати.

2. Інші філософи вважають що об’єктивного моральнісного закону не існує. Згідно з їхніми поглядами, немає сенсу виносити на обговорення оцінку вартостей, істинних, незалежно від того, що думають і відчувають люди. Навпаки, з їх боку доводилося, що моральні судження − цілком суб’єктивна річ, а оцінка вартостей – це вираження почуттів або вираження певних рішень стосовно поведінки.

Припустімо, приймається перший погляд. Чи з цього випливає, що, опираючись на нього, можна раціонально виснувати буття Боже? Можна, звичайно, доводити, напр., що коли існує Бог, якому притаманні розум і воля, то тоді можна сподіватися, що Він створить певний об’єктивний моральний стандарт (тобто, об’єктивний моральний закон), до якого люди могли б примірятися. Але, просто виходячи з того факту, що існує такий стандарт, ще не буде достатньо умотивованою заява, що таким чином, має бути і Бог, який цей стандарт створив.

Отже, як ми бачимо, перший з розглянутих нами поглядів на моральний закон дає підстави для суперечливих тлумачень.

Але це саме можна сказати й стосовно другого. Бо якщо не існує об’єктивного моральнісного закону, то не може бути й аргументації, що пов’язувала б моральнісний закон з існуванням Бога як морального Законодавця. А якщо моральнісні оцінки – це тільки вираз людських прагнень, рішень і т.п., то в них важко побачити певний резон для доказу буття Божого, у всякому разі, при доказі буття Бога, який спирається на моральнісний закон.

§. Чи присутня моральність у релігії? Розгляд другого погляду на зв’язок між моральністю і релігією

Розглянемо тепер твердження що моральність присутня в релігії чи через те, що Бог завжди воліє того, що є моральнісно обов’язковим, чи через те, що “дії, яких воліє Бог” означають “морально обов’язкові дії”.

1. Перша з двох можливостей, насамперед, припускає, що існують моральнісно обов’язкові дії, яких бажає Бог. Дехто з цим твердженням не погодиться, але припустимо, що дана теза приймається. Тоді може скластися враження, що позиція, згідно з якою моральнісно обов’язкові дії – завжди бажані Богу, залежить від істинності двох тверджень (а і б). Перша (а) полягає в тому, що існує Бог, який воліє певних речей, і про якого можна сказати, що Він воліє моральнісно обов’язкових дій і Чия воля може бути відома. Друга (б) зводиться до того, що Бог завжди воліє моральнісно обов’язкових дій.

Але чи справедливими будуть ці твердження? Більшість людей, віруючих в Бога, переконані, що Його воля завжди скерована на добро. Якщо є сенс вірити в Бога і в те, що Він саме такий, тоді є сенс вірити і в те, що Бог завжди воліє морально обов’язкових учинків. Бо коли існують такі учинки, то вони за визнанням, скеровані на добро. А коли Божа воля незмінно скерована на добро, то виходить, що Бог незмінно воліє таких дій. Погодившись з цим моментом, можна і погодитись, що т.ч., думка про те, що моральність присутня в релігії, не схожа на нісенітницю. Позаяк, згідно з переконанням багатьох людей, релігія скерована до таких дій, які бажані Богові (в т.ч. – і морально-обов’язкових дій), то можна підтримати позицію, згідно з якою, принаймі в одному аспекті (тобто, як морально обов’язкові дії, бажані Богові), моральність присутня в релігії.

2. Але як бути з другою точкою зору, що Божа воля визначає те, що моральнісно обов’язкове?

Багато філософів оцінюють такий погляд як абсолютно неприйнятний з кількох причин. З них, найбільш згадувані такі: 1) дана позиція не прийнятна з моральнісного боку, бо з неї випливає, що коли Богу стане бажаним якийсь огидний в моральному аспекті вчинок, то в силу даного визначення він стане морально обов’язковим для людини; 2) дана позиція припускає, що з самого факту Божого воління певного вчинку можливо зробити висновок, що даний вчинок морально-обов’язковий. Але з виразу “Р воліє Х” ще не випливає, що “Х морально обов’язковий”, тобто – “Р повинен зробити Х”.

Наскільки слушні ці заперечення? Напр., судження перше може бути прийнятним чи неприйнятним в залежності від нашої моральнісної позиції, а також від того, чи вважається слушною ідея буття Божого, чия воля може бути відома. Стосовно другого судження його автори намагаються довести, що просто коли Бог чогось воліє, то з цього ще не випливає, що воно має бути зроблено.

Але навіть якщо ці автори мають рацію, то все одно можна стояти на тому, що Божа воля може визначати, що моральнісно обов’язкове, зокрема, вже хоча б тому, що кожний віруючий морально зобов’язаний робити те, чого воліє Бог.

§. Релігія і сутність моральності. Розгляд третього погляду на

співвідношення між моральністю і релігією

Що можна сказати про точку зору, згідно з якою єдина мотивація бути доброчинним (тобто, моральним) – це та, що коли існує Бог, то можна сподіватися на віддяку після смерті?

Чи може вона слугувати підставою, аби встановити зв’язок між моральністю і релігією?

Той хто бажає пристати до такої позиції, вочевидь, буде приголомшений думкою, яка час від часу вражає людей. Ця думка полягає в тому, що боротьба за моральнісний спосіб життя певним чином приречена на безвихідь, якщо смерть (лише після якої на нас чекає винагорода за морально-доброчинне життя) – це кінець нашого існування. Коли це дійсно так, то який сенс бути моральнісним взагалі?

Дехто також посилається на приклад атеїстів (які не вірять в Бога та у потойбічну віддяку), котрі відзначилися високою моральністю, зокрема високим ступенем самопожертви, котрі були ладні віддати все, навіть своє життя, заради інших в ім’я моральності.

На думку Канта, виправдовувати моральну поведінку ідеєю потойбічної винагороди, яку можуть отримати доброчинці, означає порушувати саму моральність. Моральність для Канта – це предмет обов’язку. А підставою виконувати свій обов’язок буде те, що це чийсь обов’язок. “Перший параграф моральності, − говорить він, − полягає у тому, що моральнісна оцінка вчинку має висновуватися з обов’язку”. Якщо прийняти це, то доказ за винагородою взагалі не важитиме як доказ, що постає з моральності.

Поряд з цим, чи маємо ми погоджуватися з тим, що моральність – це справа обов’язку, яка має виконуватись для самого обов’язку? Адже моральна поведінка, за Дейвісом, − це оте щось більше, ніж волання до обов’язку заради самого обов’язку.

Тим не менш, якщо наведені приклади послідовні, то, за Дейвісом, виникають підстави відкинути нашу третю позицію про наявність зв’язку між моральністю та релігією, бо згідно з нею, якщо немає Бога, який би винагородив нас, то ми втрачаємо резон провадити доброчинне життя, незалежно від проблеми буття Божого (приклад класичного захисту моральних суджень без залучення теїзму див., зокр., у “Етиці” Арістотеля).

§. Чи суперечить моральність релігії?

Досі висловлювалася аргументація “за” і “проти” різних версій погляду, чи моральність посідає місце в релігії.

Тепер нам залишається дослідити твердження, що моральність суперечить релігії.

Відзначивши форми, яких набирає останнє твердження, ми, зокр., послались на позицію Джеймса Рейчелза, яка полягає у тому, що: а) ідею буття Божого можна спростувати на основі моральності і б) віруюча людина не може бути автономним моральним діячем.

Як видно, перше, що можна сказати про цю позицію Рейчелза, це те, що висувана як спростування буття Бога, вона дуже слабка своєю аргументацією. Бо, здається, Рейчелз припускає, що коли існує істота (Бог), гідна поклоніння, то це виключає наявність автономних моральнісних діячів. Але ж можливий і такий варіант. коли істота, гідна поклоніння, вимагатиме, щоб люди поводилися як автономні моральнісні діячі. Цей момент, добре висвітлений у дискусії між Рейчелзом і Філіпом Л.Квіном, вміщено в книзі останнього “Божі заповіді і моральнісні вимоги“. Там Квін пише: “Автономний моральнісний діяч здатний погодитись, що істинним божественним приписам слід коритися беззастережно, і водночас ставши на ту точку зору, що жодна директива, яка розходиться з моральними переконаннями у глибині його Єства, а отже – неприйнятна для нього через моральні переконання, не є істинним божественним приписом. Даний виклад можна підкріпити такими логічно легітимними (законними) судженнями: Бог існує. Бог іноді вимагає від діячів певних учинків. Бог ніколи не вимагатиме учинків, що їх автономний, наділений знанням моральнісний діяч – людина після обміркування зміг би засудити” (Оксфорд, 1978).

І коли вірні (віруючі), будучи цілковито послідовними, можуть заявити, що та істота, якій вони поклоняються, незмінно велить їм поводитися як автономним моральніснім діячам, то докази Рейчелза (про те, що бути вірним суперечить тому, щоб бути автономним моральнісним діячем, оскільки якщо певна істота гідна поклоніння, то вірний зобов’язаний чинити так, як велить ця шанована істота) явно відпадуть.

Вони також втратять своє значення, коли віруючий або шанувальник Бога заявить, що Богові відомі всі моральнісні істини і він завжди відповідно наставляє людей. Такий вірний висловлює беззастережний послух Божим приписам, але через це не втрачає своєї автономії як моральнісного діяча. На думку Рейчелза, автономні моральнісні діячі чинять у відповідності з приписами, свідомо схваленими після роздумів у власних серцях. Але що може утримати таких людей від дій, продиктованих вірою в те, що на Бога завжди можна покластися як на знавця приписів, котрі незмінно відповідають моральнісному доброчинству?

Однак, що можна сказати про загальну тезу, згідно з якою моральність і релігія розглядаються як такі, що суперечать одна одній? Чи справді це має сенс? Одна з підстав для спростування цього та, що саме слово “моральність” сприймається різними людьми по-різному. Те, що одна особистість вважає моральнісним, інша відкидає як не-моральнісне. І часто виявляється неможливим погодитися, що та чи ін. сторона у подібних дискусіях у певному об’єктивному сенсі має рацію. Загалом, до загальних суджень про те, що таке моральність, слід ставитися дуже обережно, бо межі, які розділяють моральність і не-моральність, дійсно можуть бути дуже розпливчастими. Через це слід виявляти певну прискіпливість до загальних і поверхових суджень, за якими релігія і моральність неодмінно мають виступати антагоністами.

Друга підстава, що змушує нас відкинути дану тезу, − це певне акцентування самого поняття “релігія”. Адже якщо є твердження, що релігія і моральність протистоять одна одній, то тим самим можна припустити, що існує така річ, яку легко визначити, і називається вона “релігія”. Але таке припущення викликає значний сумнів. Оскільки дуже важко дати визначення цій дефініції – “релігія”. Тобто, сформулювати що ми під нею розуміємо. Недаремно один з персонажів роману Генрі Філдінга “Том Джонс” заявляє: “Коли я говорю про релігію, то маю на увазі християнську релігію і не взагалі християнську релігію, а саме протестантську релігію, і не взагалі протестантську релігію, а тільки Англіканську церкву”.

Втім мало хто з філософів чи теологів буде у захваті від такої дефініції як “релігія” (що її запровадив Мартін Лютер), оскільки вона надто багато чого, як на наш погляд, залишає поза увагою.

Чимало авторів заходять так далеко, що заявляють нібито поняття “релігія” взагалі не піддається визначенню. На думку Нініан Смарт, це певною мірою річ, яка залежить від домовленості, що можна підвести під поняття релігії, а що – ні (Лондон і Оксфорд, 1978).

В цьому Смарт солідаризується з Вільямом П.Елстоном, який у “Енциклопедії філософії” відмічає численні спроби дати визначення поняттю “релігія” і висловлює припущення, що жодне з них не містить необхідних і достатніх умов для вичерпного розкриття, що таке релігія.

Ось чому, на думку Дейвіса, важко накреслити чітку лінію розмежування релігії і не-релігії. Тому, послуговуючись цими міркуваннями як аргументацією, можна показати хибність думки, що релігія і моральність обов’язково суперечать одна одній.

Це, зокрема, у Дейвіса, означає, що ми піддаємо сумніву висловлення, подібні до висловлювань Б.Рассела. Багато з того, що він вважав шкідливим у релігії, уповні могло б бути зроблено в ім’я релігії. Значне число віруючих погодилося б з цим, водночас відкидаючи те саме, проти чого висловлювався Рассел. Вони б доводили, що багато з того, що Рассел відстоює як засадничі вартості, являє собою суттєву частину релігійних орієнтирів.

Виходячи з цього і повернувшись до зауважень Рассела, ми можемо сказати про таких, приміром, християн, які гаряче агітують за плюралістичну відкриту освіту, за пацифізм та наукове співробітництво. І все це має бути на теологічних засадах.

На це Рассел відповів би, що релігію все одно слід розглядати як джерело зла, котре заслуговує на знищення заради шляху до ідеальної Утопії. Але, як про такі погляди говорить Мері Мідглей (Лондон, 1984), “все що могло бути вірогідним у ХVIІІ ст. (в епоху “Просвітництва”, коли воно вперше привернуло до себе увагу, на сьогодні виглядає цілковито несерйозно”. Як бачимо, моральна жорстокість панує навіть там, де вплив релігії зведений до нуля.

Тут необхідно додати, що, певно, існують адепти віри, чиї релігійні переконання створюють підґрунтя для моральнісних принципів, які суперечать судженням світських теоретиків-моралістів. Візьмімо, наприклад, подібне протистояння між світськими моралістами і тими богословами, які зайняли тверду позицію щодо окремих речей, таких як, скажімо, аборти (протест., катол.), подружні розлучення (катол.), бо переконані, що володіють багатонатхненною істиною, яку їм дає Христос.

Нерідко такі світські теоретики та богослови знаходять спільний ґрунт для прийняття критеріїв щодо різноманітних моральнісних суджень; але врешті-решт, вони можуть потрапити у безвихідь, оскільки одна група гадає, що моральнісне вчення їм надане Богом через одкровення, а інші це заперечують. А доки вони не дійдуть згоди щодо, скажімо, одкровення, розв’язати цю проблему (про зв’язок моральності і релігії) не бачиться можливим.

Отже таке розмаїття думок на розглянуту нами проблему обумовляється багатогранністю потрактування як моральності, так і релігії включно до того, що такий стан речей (не виключено) може, звичайно, призвести до того, що виникне запитання, чи не пов’язується релігія, врешті, з позицією, котра має суперечити будь-яким поглядам, які можна було б назвати моральнісними.

Розділ Х. “ЧУДЕСА”

“Чудо” – це слово з активного словника віруючих, багато з яких переконані в тому, що чудеса відбуваються або відбувалися раніше.

Дехто, крім цього, висловлював думку, що чудеса служать доказом і підтвердженням різних речей, а саме: буття Божого, істинності тієї чи ін. релігії, вчення окремих релігійних лідерів.

Тема чудес спричинилася до багатьох філософських і богословських дебатів, і тому нам здається доцільним дещо про неї сказати.

§. Що таке чудо?

Відповідь на це запитання не зовсім ясна, бо ті, хто посилається на чудеса, висловлюють різне розуміння предмету своїх міркувань.

А. Визначення слова “чудо”

Найпоширеніший підхід до чудес пояснює їх як “злам” у природному порядку матеріального світу. Іноді ці злами називають “порушеннями законів природи”, і нерідко можна почути, що вони спричинені Богом або ще якоюсь надзвичайною могутньою істотою, здатною втручатися у нормальний хід природного існування.

Класичне визначення чуда в такому розумінні дав Девід Г’юм, який присвятив чудесам Х розд. (“Про чудеса”) своєї кн. “Дослідження про людське пізнання”. “Чудо, − говорить Г’юм, − можна точно визначити, як переступ закону природи, що здійснений окремим волінням Божества або через посередництво якогось невидимого діяча”.

Схожі дефініції можна зустріти в останніх творах Річарда Свінберна та Джона Мекі. Згідно із Свінберном, чудо є “порушенням закону природи Богом, тобто дуже могутньою розумною істотою, котра не є матеріальним об’єктом, тобто є невидимим і невідчутним” (Нью-Йорк, Лондон, 1968, 1973). Як гадає Мекі, чудо – це “порушення закону природи”, здійснюване “божественним або надприродним втручанням”. “Закони природи, − додає Мекі, − описують спосіб функціонування світу (включ., звичайно, і людство), коли він залишається сам по собі, без втручання іззовні. Чудо стається тоді, коли світ не полишений на самого себе, коли в нього втручається щось відмінне від природного порядку”.

Схоже, хоча в дечому відмінне, пояснення “чуда” пропонує Тома Аквінський. Він пише у своїй “Сумі проти язичників”: “Чудесним можна з повним правом назвати таке, що робиться божественною силою, на відміну від загального порядку послідовності подій.”

Аквінат розрізняє три види чудес: 1) це – по-перше, “події, у яких Бог творить дещо таке, чого ніколи не могла б зробити природа”; 2) по-друге, “події, у яких Бог творить дещо таке, що природа може робити, але не в такому порядку” і 3) по-третє, події, які відбуваються тоді, “коли Бог творить те, що звичайно досягається природним ходом, але без залучення основних принципів, за якими діє природа” (див. “Сума проти язичників”).

Як ілюстрацію до першого виду чудес Аквінат наводить випадок, коли сонце рухалось назад або стояло на місці. Як приклад до другого виду він нагадує як один чоловік ожив після смерті, другий прозрів після сліпоти, а третій ходив після того, як його паралізувало. Як видно ідея тут полягає в тому, що деякі чудеса являють собою певний стан речей або події, що можуть існувати в природі, але не сталися при звичайних обставинах, а тільки – завдяки тому, що їх хтось у чудесний спосіб викликав. У третьому випадку він наводить приклад миттєвого зцілення від хвороби, для лікування якої медикам довелося б витратити чимало часу. Аквінат, видно, хоче сказати, що деякі чудеса пов’язані з цілком звичайними, буденними ситуаціями і процесами, але здійснюються без причин, які, звичайно, призводять до їхньої появи.

Отже, ми маємо тверде розуміння чудес: це – події, які неможливо пояснити через поняття, сприйнятні для дослідника процесів, що відбуваються згідно із законами природи.

Б. Коментарі до визначень

Але, крім цього, ще висувається припущення, що чудо можна розуміти лише як надзвичайний збіг сприятливих природних явищ, які тлумачаться в релігійних термінах. Такий підхід застосовується для пояснення “чудес” у відомій статті Р.Ф.Голланда (Оксфорд, 1967). Нехай дитина уникає смерті завдяки низці зрозумілих фізичних подій, яка приводить до того, що машиніст тисне на гальма поїзда, який несеться просто на дитину. Голланд вважає, що у даному випадку порятунок дитини, взятий з релігійної точки зору, можна вважати “чудесним”.

Чи буде прийнятним для нас хоч одне з наведених тлумачень “чудес”? Виходячи з одних міркувань, відповідь за будь-яких обставин має бути негативною. Пояснюється такий підхід (Дейвіса) тим, що наведеним поясненням чуда, за можливим виключенням Голландової позиції, бракує, на погляд віруючих, одного важливого елемента. Ті, хто відносить чудеса до природного ходу подій, вважає їх явищами певного релігійного значення (той же Голланд). Основна думка тут полягає у тому, що чудеса повинні нести повідомлення про Бога, або навчати якоїсь релігійної істини. Так, Свінберн говорить: “Якщо Бог втручається у натуральний хід подій і без глибинних доленосних причин заселяє дичиною саме ту чи ін. землю або перекидає спересердя коробку дитячих іграшок, то такі події не слід, як правило, називати чудесами−.

Ін. словами, далеко не кожне цілеспрямоване божественне втручання і далеко не кожне цілеспрямоване порушення законів природи віруючі в чудеса вважатимуть “чудесним”.

Але як нам дати визначення: 1) божественному втручанню?; 2) порушенню законів природи; 3) і чи суттєві вони для поняття чуда?

Стосовно “божественного втручання” – люди часто говорять про чудеса як про божественне втручання. Як бачимо, саме так міркує Мекі. На його думку, світові полишеному на самого себе, притаманні власні шляхи існування, а коли до цього процесу “втручається” Бог, − отоді й стається “чудо”.

Але сказати, що щось втрутилося у якусь подію, звичайно, означає, що це щось увійшло туди, де його досі не було. Поняття “втручання” пов’язується з ідеєю відсутності, заміненої на присутність. А чи є сенс говорити, що Бог входить туди, де його раніше не було? І чи є сенс розглядати чудеса, як випадки, коли втручається Бог?

Говорити і думати в такому напрямку було б виправданим, якщо тільки припустити, що Бог у стосунку до світу − це якийсь спостерігач, а світ здатний існувати незалежно від нього. Такій точці зору, яку іноді називають “деїзмом”, не притаманна проблема, пов’язана з втручанням Бога (хоча класичний деїзм, як правило, не тлумачить чудеса як божественне втручання).

Але справа повертається інакше, коли ми, солідаризуючися з ортодоксальним християнством, почнемо твердити, що світ у своєму існуванні завжди цілковито залежить від Бога. Якщо це дійсно так, то Бог незмінно перебуває зі своєю “твар’ю” як життєдавець і захисник. Він – “всюдисущий” і “всюдиприсущий”, а, отже, − можна авторитетно відкинути твердження, що Він, суворо кажучи, “втручається”. Тобто можна авторитетно відкинути твердження, що чудеса слід сприймати як випадки “божественного втручання”. Як говорить Елвін Плантінга (1986), коментуючи визначення “чудесного”, даного Мекі, “згідно з теїстичною концепцією, світ ніколи не буває “полишеним на самого себе”, а незмінно підтримується у своєму бутті Богом”. Той же Аквінат у своїй концепції “чудесного” не згадує про те, що чудеса – це випадки божественного втручання. На його думку, Бог як творець і життєдавець незмінно перебуває з усім. А відтак, − провадить далі Аквінат, − Бог однаково присутній як не у чудесному, так і в чудесному. Чудеса для Аквіната не стаються через додатковий “елемент дива”, тобто – Бога. Вони стаються, коли щось не є присутнє (тут мається на увазі причини чи низка похідних причин). На цій підставі, доводить він, чудеса можуть статися тільки тоді, коли їх зробить Бог.

З ін. боку, поняття про порушення законів природи, безумовно, складає у певному сенсі частину того, що ми називаємо “традиційним уявленням про чудеса”. У даному випадку, за Дейвісом, було б ліпше говорити про “винятки”, ніж про “порушення”, бо назвати чудо “порушенням” закону природи може означати, що при появі чуда втрачає чинність у всьому світі якийсь закон природи.

Але найголовніше питання, що обговорювалося і оспорювалося протягом багатьох століть, не торкалося вжитку слова “чудо”. Переважав погляд, що чудеса – це події, які аж ніяк не допускають жодних пояснень, які можна було б назвати науковими. Взагалі панувало припущення, що чудеса – це події, що не узгоджуються з тим, що філософи на кшалт Свінберна та Мекі називають “законами природи”: тобто з теоріями, які вказують на сталі шляхи дії окремих речей у фізичному світі за певних умов, з теоріями, які можна авторитетно використовувати для прогнозування, як ті чи інші речі поводитимуть себе у майбутньому. Причина тут криється в тому, що “чудеса”, зазвичай, сприймалися як явища, здійснювані Богом або якимось ін. діячем, не приналежним до матеріального світу.

Варто все ж зауважити, що деякі автори заперечують, що це традиційне розуміння “чудесного” (як його називає Дейвіс – В.С.) – це у власному сенсі, “традиційне”; оскільки доводять, що таке, наведене Дейвісом вище, “традиційне розуміння чудесного” не присутнє у Біблії. Так, напр., в кн. Семюеля М.Томпсона (Чікаго, 1955) надибуємо такі зауваження: “Поняття чуда як чогось такого, що відбувається в природі і суперечиить її законам, − це напрочуд заплутана концепція. По-перше, цю концепцію ми не бачимо у біблійних джерелах юдео-християнські традиції, бо ці джерела не мі стять поняття про закони природи. Назвати подію чудом означає назвати її “дивом”, тобто сказати, що вона викликає здивування і благоговійний трепет. Це означає сказати, що дана подія, окрім її надприродного значення, ще й не піддається поясненню. Навіть якщо має місце безпосереднє втручання Бога у природу, тільки невіглас назве таку річ примхливою. Хоч би що то було, воно має пояснення і відповідає раціональному порядку буття. Якщо ми не можемо його пояснити через природний порядок, то це тому, що природним порядком не вичерпується весь раціональний порядок буття. Ми маємо дійти висновку, що всезагальне знання показало б нам у кожній події всезагальну гармонію божественної і природної причинності”.

Дійсно, вірно було б сказати, що біблійні автори зовсім не згадують про “закони природи” і дехто з них (як, напр., автор четвертого Євангелія – Іоан) не вважає, що значення чудес вичерпується тим, що їх можна назвати подіями, які суперечать поняттям, яким сучасні автори дали б назву “закони природи”. Як вважає Р.Г.Фуллер (Лондон, 1966), Біблія “не сприймає природу як замкнену систему законів. І справді, слово “природа” зовсім не біблійне”.

Але було б усе ж перебільшенням сказати, що біблійним авторам взагалі недоступне поняття про закони природи і що вони не сприймають чудеса як порушення цих законів. На думку таких авторів, як Свінберн та Мекі, про що Свінберн писав сам, що такі події, якщо вони мали місце, повинні були вважатися порушенням законів природи. До них він відносить: “Левітацію, воскресіння з мертвих до нормального здорового стану людини, чиє серце не билося протягом доби і яка була мерцем і за ін. тодішніми критеріями; перетворення води на вино без допомоги хімікалій та каталізаторів; зцілення хворого на поліомієліт за одну хвилину”. Отже, саме такі події у Біблії (або приаймі у Новому Заповіті), як правило, вважаються чудесними. І хоча біблійні автори не вдаються до їх характеристики, то читачі біблійних текстів можуть помітити, що коли йдеться про “чудесне”, то певних схожих (до вищенаведених нами) припущень ці автори не цураються. Принаймі вони у багатьох випадках припускають, що чудеса не можуть породжуватися фізичною потенцією об’єктів, розташованих у світі. Напр., таке припущення явно присутнє у словах одного з персонажів Євангелія від Івана, про якого говориться, що Ісус повернув йому зір: “Відвіку не чувано, щоб хто очі відкрив сліпому з народження. Коли б не від Бога був Цей, Він нічого не міг би вчинити”.

В кінці Дейвіс наводить одне “елегантне”, за його виразом, визначення “чуда”, яке, здається, дає пояснення чому саме поняття “чуда” сприймається людьми по-різному і пояснення (одночасно) ряду розбіжностей у його визначенні (на які Дейвіс посилався раніше – В.С.): “Чудо – подія релігійного значення, здійснена Богом або одним з Богів, або будь-яким ін. видимим чи невидимим розумним агентом, наділеним достатньою могутністю, або через порушення законів природи (“концепція порушення”), або через приголомшливий збіг в межах дії законів природи (“концепція збігу)”.

Але ще більше люди розходяться у своїх оцінках щодо того, що сформульовано у назві наступного параграфу.

§. Чи розважливо вірити в чудеса?

Здебільшого різносудження виникли через появу чудес в тому розумінні, як слово “чудо” тлумачилося в працях Аквіната, Мекі, Свінберна та їм подібних.

Тож нам варто визначитися, чи можна говорити про розважливість віри в чудеса саме в такому розумінні цих явищ чи в іншому.

Найвідоме і найчастіше обговорюване тлумачення даного питання належить Г’юмові, про що вже згадувалося. Тож познайомимося з ним ближче.

§. Пояснення чудес за Г’юмом

Що хоче довести Г’юм у своїй праці “Про чудеса”? Хто читав цю роботу, нерідко бентежиться, намагаючись з’ясувати справжню природу зайнятої ним позиції.

Нічого дивного тут немає, бо його висловлювання, здається, скеровані врізнобіч.

Так, іноді складається враження, ніби він стверджує, що чудеса – просто неможливі – просто через абсолютну неможливість чудесної природи, яку віруючі очевидці приписують цим подіям. І це певно, − на його думку, − в очах усіх розважливих людей уже само по собі могло б служити достатнім спростуванням”.

І далі продовжує, що ніколи не припустить “можливість такого явного порушення законів природи”.

Але в ін. частинах тексту Г’юм, як видно, відступає від свого заперечення можливості чудес. Напр., у другій частині свого трактату “Про чудеса” він пише: “Коли я кажу, що довести існування чудес такою мірою, аби започаткувати релігійну систему, − неможливо в принципі, то прошу розуміти мене з певним застереженням. Бо я визнаю, що іноді можуть мати місце чудеса, або у звичайному порядкові природних явищ можуть відбуватися порушення, які можуть фігурувати як людські докази таких чудес”.

І хоча Г’юм відкрито про це не говорить, складається враження, що він хоче відстояти рішучий висновок, хоча й не настільки безкомпромісний (як було вище), який цілком відкидав би існування чудес. Мова йде про те, що неможливо виправдовувати віру в чудеса на основі свідчень.

Нарешті Г’юм закінчує тим, що заявляє, що чудеса – це “подіїї”, щодо яких ми, з огляду на найавторитетніші підстави, можемо висловити повну недовіру, бо так нам підказує досвід.

§. Наскільки переконливі Г’юмові висновки

Тож розглянемо кожний з висновків Г’юма, починаючи з того, де він говорить, що чудеса в принципі неможливі.

А. Чи справді чудеса неможливі?

Тут Дейвіс займається логічною казуїстикою (В.С.). Він пише: “Ми все ж в змозі впевнено говорити, що при одному розумінні слова “неможливий” чудеса, однак, не неможливі. Бо ж припустімо, що ми маємо на увазі поняття “неможливості” як “логічної неможливості” і що всі судження і твердження подаються саме у такому аспекті. Сказати, що твердження чи судження логічно неможливе, означає сказати, що воно – суперечність або що воно призводить до суперечності. А при такому розумінні слова “неможливий” важко довести, що чудеса – неможливі. Ми в стані піддати сумніву справедливість твердження на кшалт: “Ісус подарував зір сліпому від народження”. Але саме це твердження не виглядає логічно неможливим”.

Але ж Г’юм доводить, що незалежно від проблем логічної можливості, − чудес просто не буває. Так в одному місці трактату “Про чудеса” Г’юм дає таку відповідь: “Те, що відбувається за загальним природним процесом, не розцінюється як чудо. Не чудо, якщо людина, на перший погляд здорова, помирає нараз наглою смертю, бо ж хоча така смерть більш незвичайна, ніж усяка інша, ми все ж були її свідками. Але якщо померлий оживе, то це буде чудо, бо подібне явище не спостерігалося ні в які часи, ні в якій країні. Т.ч., усякому чудесному явищу необхідно протиставити незмінний досвід, бо інакше дана подія не буде варта цієї назви. А оскільки незмінний досвід прирівнюється до доказу, то звідси супроти існування будь-якого чуда ми маємо прямий і вичерпний доказ, що випливає з самої природи факту”.

Як видно, Г’юм хоче сказати, що неможливість появи чудес певною мірою доводиться самим фактом, що така подія прирівнюється до подій, які, звичайно, і це всі знають, не спостерігалися раніше, або до подій, які наш досвід вважає неможливим.

Але, за Дейвісом, це навряд чи буде надійною підставою для твердження, що чудес не буває. Бо можуть мати місце події, які лише відрізняються від того, що відбувалося раніше, і які тим не менш сприймаються на основі нашого досвіду як такі, що суперечать можливому. Напр., нарешті здійснена мрія польотів у космічний простір, і, зокрема, на Місяць, чого раніше не було, і що розглядалося як “чудо”.

Дехто, одначе, міг би висунути ін. підґрунтя до позиції, згідно з якою чудеса – неможливі, підґрунтя – яке черпає силу з ідеї, що чудеса – це порушення законів природи. А що, як цих законів природи не існує? Тоді немає і того, що можна було б порушувати, а отже – нема і чудес – як порушень законів природи, яких не існує.

Б. Чудеса і свідчення про них

На додаток до свого другого припущення, що свідчення проти чудес завжди повинні важити більше, ніж будь-які повідомлення (свідчення), що таке чудо сталося, Г’юм формулює чотири тези, аби довести, як він сам говорить, що “жодне чудо ніколи не було зафіксоване з усією очевидністю”.

У першій тезі говориться, що жодне повідомлення про чудо не надходить зі свідченнями певної кількості людей, яких можна було б оцінити як достатньо розумних, освічених, статечних і т.п., аби ми мали виправдання для віри в чудеса, про які повідомлялося.

Друга теза ґрунтується на тому, що люди за своїм єством мають нахил очікувати див і чудес, і саме це вже повинне служити нам підставою для скептицизму щодо повідомлень про чудеса. У зв’язку з цим Г’юм додає, що віруючі люди особливо не заслуговують на довіру. “Релігійна людина, − говорить він, − може перейнятися захватом і уявити, що вона бачить те, чого насправді не існує; вона може усвідомлювати, що її оповідь вигадка, і все ж наполягати на своєму з найкращими намірами, заради такої святої справи”.

Третя теза, в якій Г’юм наполягає на тому, що сильний досвід проти всіх розповідей про незвичайні і чудесні події – це те, що вони поширені здебільшого серед темних, варварських народів.

Четверта теза – висновок, якого доходить Г’юм, виявляється складнішим, його аргументація така: якщо Фред, Біл і Джон свідчать, що у ванній є кенгуру, а якщо Мейбл, Мері і Кетрін свідчать, що у ванній немає ніякого кенгуру, то ці свідчення нейтралізуються і жодне з них не береться до уваги.

Що ж до чудес, то різні релігії розповідають про різні чудеса. Ці розповіді можна розглядати як взаємно суперечливі. Отже, якщо представник якоїсь релігії розповідає про те, що сталося чудо, яке узгоджується з належною до даної конфесії традицією, таке свідчення можна спокійно відкинути, бо існує сила ін. розповідей про чудеса, які сталися і які лежать у руслі розмаїтих релігійних традицій, і ці дві групи повідомлень (свідчень) взаємно нейтралізуються.

Втім, аргументація Г’юма, без сумніву, дуже проблематична (вважає Дейвіс).

Г’юм говорить, що історія не забезпечує свідчень про чудесне від “достатньої кількості людей, таких безперечно розважливих, вихованих та освічених, аби ми не сприймали їхні слова за обман чи самооману”.

− Але скільки людей становлять достатню кількість?

− І що може вважатися розважливістю, вихованістю та освітою? – запитує Дейвіс і нагадує, що Г’юм цього не з’ясовує.

2. Нижче у своєму тексті Г’юм звинувачує людей у тому, що на них справляє вплив любов до чудесного (його очікування). Але він не спромігся довести, що вони зазнають впливу такою мірою або у такий спосіб, що їхні свідчення починають викликати підозру.

Звісно, чимало людей зазнає впливу від любові до чудесного. І любов до чудесного (очікування чуда) може бути основним джерелом багатьох повідомлень про чудеса. Але чи абсолютно доведене те, що ніхто з людей, які повідомляють про чудеса, не може вважатися правдолюбцем? І де, справді, ми бачимо переконливі докази (свідчення) того, що віруючі люди, коли йдеться про чудесне, не можуть відрізнити істину від фальші або незмінно керуються своїми почуттями і підтримують релігійну віру?

Дати відповідь на ці питання надзвичайно важко. Дуже багато залежить від ретельного дослідження окремих випадків.

І все ж я (Дейвіс) гадаю, що Г’юм дещо передчасно дійшов висновку, згідно з яким проведені ним дослідження достатньою мірою свідчать про те, що ми завжди можемо відкинути свідчення про чудо, яке, мовляв, десь сталося.

3. Викликає сумнів і третя теза Г’юма про те, що віра у чудеса найбільш поширена серед темних, варварських народів (а чудо в Лурді у Франції та в ін. європейських високорозвинутих країнах?).

4. Опонент міг би відповісти, що, крім цього, залишається четверта теза про чудеса, об’явлені різними релігіями. Але й тут Г’юм, здається, робить поспішний висновок. Г’юм схиляється до такого принципу: ‘якщо сталося християнське чудо, то це свідчення проти індуїзму. А якщо сталося індуїстське чудо, то воно свідчить проти християнства”. Але такий принцип не виглядає очевидною істиною. На думку Свінберна, “свідчення про чудо, яке було створене в одній релігії, − це всього-навсього доказ проти можливості чуда, яке було створене в іншій релігії”. Ми можемо погодитись, що “коли дві релігії сповідують взаємопротилежні одкровення, то свідчення адептів про чудеса, що сталися у кожній з них (відповідно), не можуть вважатися надійними”.

Але з ін. боку, чому ми так переконані, що коли нам свідчать про чудеса, скажімо, християнин і індус, то повірити, що обидва говорять правду, аж ніяк не можливо? На таких підставах ми можемо піддати сумніву думку, що Г’юм довів абсолютну нерозважливість віри повідомленням про чудеса, що сталися.

§. Що доводять чудеса?

Припустімо тепер, ми абсолютно впевнені в тому, що порушення законів природи можуть мати місце. Припустімо, ми переконані, що деякі події у минулому слід пояснювати через порушення законів природи (тобто, через “чудеса” ). Що можна з цього виснувати? Чи можемо ми, приміром, дійти висновку, що є Бог? Або чи можемо ми, скажімо, упевнитися, що та чи та релігія істинна?

Як бачимо, слово “чудо” визначається т.ч., що там присутня ідея, ніби чудеса творяться Богом. Але чи тільки Бог може створити чудо? Тут, звичайно, багато залежить від того, чи припускається саме буття Боже. Але погодимося, що Бог може бути чи Бог є. Чи випливає з цього, що саме Бог творить чудеса?

Чи обов’язково нематеріальний діяч, що спричиняє наслідки “чуда” з наміром, має бути божественним? Свінберн цілком припускає, що можуть мати місце обставини, які дають підставу твердити, що якесь конкретне порушення закону природи сталося внаслідок дії чогось подібного до людського діяча або діячів.

Зрештою, багато хто висловлював думку, що чудеса можуть творити “демони”, “духи”, “святі” та ін. істоти, яких мало хто з віруючих людей назвав би божественними.

Тут можна доводити, що тільки Бог стоїть поза світом, бо він усього Творець і Вседержитель. А якщо ми дотримуємося погляду, що чудо – це порушення закону природи, то ми можемо також гадати, що його може викликати тільки сам Бог (бо якщо Бог – не частина Всесвіту, то, виходить, Він не підлягає обмеженню законами природи).

Але тоді виникає питання, чи можуть існувати певного штибу діячі (ангели, Сатана), котрі, не будучи божественними, також мали б здатність спричиняти дії, які можна було б кваліфікувати як порушення законів природи. Ми можемо відкинути це припущення, побудувавши своє доведення за методою, викладеною у таких рядках: “Якщо погодитись, що існує якийсь Бог і що цей Бог має здатність бути джерелом подій, які називаються “чудесами”, і що ми не маємо жодних інших підстав постулювати спричинення подібних дій небожественними діячами, то ми маємо приписати усі ці дії Богові”.

Аквінат доводить, що тільки Бог здатний творити чудеса, оскільки: 1) чудо – це “подія що відбувається поза нормальнми процесами усієї створеної природи”, і 2) “будь-що, окрім Бога, діє відповідно до створеної ним природи” (див. “Сума теології”).

І якщо ми дамо визначення “чуду” десь так, як це робив Аквінат, то такий висновок виглядає неминучим.

Але визначають чудо у такий спосіб далеко не всі. Навіть не всі римо-католики. Напр., за висловленням папи Бенедикта ХІV, та чи ін. річ-чудо, якщо її створення перевищує “силу, притаманну лише видимій і тілесній природі” (1738).

А як нам бути з припущенням, що чудеса можуть служити доказом, що та чи інша релігія – істинна? Класичний виклад такої позиції, що”чудеса саме такі”, надибуємо у творах Семюеля Кларка (1675-1729), згідно з яким: “Те, що християнська релігія дійсно і безпосередньо походить від Бога, однозначно і прямо доведене через множину непоминальних знамень і чудес. Творець яких діяв привселюдно, чим засвідчив свої Боєжественні Повноваження”.

Але чи варто, насправді, заявляти, що чудо може прямо довести істинність тієї чи ін. релігії або (пом’якшемо наше запитання) істинність певної окремої релігії?

Знаменно, що основоположні документи християнської віри, здається, не підтверджують такої думки (попри все те, що з цього приводу доводили пізніші християни). У Євангелії від св.Марка Ісус проголошує, що неправдиві пророки чинитимуть чудеса задля спокуси. Крім того, в усіх синоптичних Євангеліях він відмовляється творити “ознаки” (тобто, чудеса), які підтвердили б його божественне доручення.

Можна, звичайно, доводити, що чудеса, якщо вони стаються, служать підтримкою певній релігійній традиції чи певній релігійній конфесії. Якщо люди звертаються до Бога за підтримкою релігійних вірувань, яких вони навчають, через здійснення чогось чудесного, і якщо те, про що просили, здійсниться, то треба бути надзвичайно непіддатливим скептиком, аби говорити, що жодне чудо не піднімає авторитету жодних релігійних доктрин.

Підводячи підсумок, все ж мусимо сказати, що у такій справі ми оперуємо лише можливостями. Для плідного продовження нашої розвідки ми маємо особливу потребу в конкретних подробицях того чи ін. чуда, яке, можливо, мало місце.

Розділ ХІ. “ЖИТТЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ”

На даний час ми розглянули різні теми і питання. Але в царині філософії релігії проблем залишається набагато більше. Вочевидь, у цьому дослідженні неможливо піддати аналізові їх усі, але у підсумку нам варто звернутися до проблеми життя після смерті, бо вона має істотне значення для багатьох віруючих і великою мірою привертає до себе увагу філософів.

Віра у життя після смерті набрала багатьох форм, причому деякі з них пов’язані з окремими релігійними системами, інші – присутні у кількох релігіях. Розглянути всі ці форми було б понад наші сили, але дві з них, що користуються найбільшою популярністю і найчастіше обговорювались філософами, ми все ж спробуємо розкрити.

§. Два погляди на життя після смерті

Перший з них має освячену віками філософську історію. Його можна знайти ще у Платоновому “Федоні”. Там перед нами постає образ Сократа, котрий, засуджений на смерть Афінським Ареопагом, готується випити чашу з отрутою. Один з його друзів на ім’я Крітон запитує: Як ми маємо тебе поховати?” На що Сократ відповідає: “Як вам завгодно. Крітон гадає, що ‘я” – це те мертве тіло, яке він незабаром побачить, тож він бере й питає, як мене поховати. А що стосується тих доказів, що я весь час доводив, про те, що я, випивши отруту, безсумнівно переживу смерть, покину вас і відправлюся у далеку подорож до щасливої країни блаженних, то вони, до нього не дійшли, тоді як слугували втіхою для вас і для мене самого”.

Зверніть увагу, як Сократ тут проводить різницю між собою і своїм тілом, яке незабаром стане неживим. Він, вочевидь, переконаний, що його дійсне “Я” відрізняється від його тіла.

Саме так вважають ті, які схиляються до першої з обговорюваних нами позицій щодо життя після смерті. Бо, згідно з нею, люди не повинні ідентифікуватися зі своїми тілами і мають жити після смерті у позатілесній формі.

Як згадувалося, це перша позиція має тривалу історію у філос. концепціях. Окрім Платона, одним з найвідоміших її поширювачів був Декарт: “Моя сутність полягає, єдино, в тому, що я – річ, яка мислить… Я мушу визнати, що маю тіло, щільно злучене зі мною. Однак, з одного боку, мені притаманна чітка думка про себе самого, оскільки я просто річ, яка ми слить і не має просторових вимірів; а з ін. боку, мені притаманна чітка думка про тіло, оскільки воно – просто річ, яка має просторові виміри і не мислить. А відтак, безумовно, я справді відрізняюся від свого тіла і можу існувати без нього”. Gogito ergo sum – “ я мислю, отже існую” – це кредо Декарта, яке характеризує його “дуалізм”.

Другий погляд на життя після смерті дуже відмінний від першого.

Перший погляд опирається на засновок, що люди своєю суттю відрізняються від своїх тіл і що життя після смерті можна уявляти як існування його позатілесних форм.

Тоді як згідно з другим поглядом, стверджується, що життя після смерті слід розуміти як тілесне життя. Коли ми помираємо, наші тіла псуються і гниють або ж зазнають знищення (як, скажімо, у крематорії чи у індусів на вогнищах).

Але, як твердиться у другому погляді, після смерті ми живемо далі, певним чином у тілесній формі. Так, напр., згідно з христ. ортодоксальною позицією, ми можемо сподіватися на воскресіння померлих (один з дванадцяти “членів” християнського “Символу віри”).

А що стосується філос. міркувань, то є філософи, які нічого подібного не чекають. Напр., Пітер Гіч пише: “Окрім можливості воскресіння, плекати якусь надію на життя після смерті я вважаю цілковитою ілюзією. Тут я солідарний з думкою Юди Маккавея: якщо не існує воскресіння, то молитися за мертвих – обтяжлива й марна річ”.

Т.ч., існують дві окремі позиції щодо життя після смерті. Згідно з першою, ми й далі житимемо як особистості, відокремлені від тіл. Згідно з другою, ми житимемо знову в тілесній формі.

Навколо цих двох позицій філософи підняли два питання. Перше з них можна розглядати як концептуальне, яке, в першу чергу, намагається з’ясувати, чи можливе те, про що говориться у кожній або в обох разом з обговорюваних позицій.

Друге питання, навпаки, абстрагуючись від ідеї можливості, концентрується на актуальності й поважності підстав для віри, намагаючись з’ясувати, чи розважливо вірити в те, що ми можемо очікувати після смерті позатілесного існування або продовження тілесного життя.

Звернімося до кожної з цих двох позицій і кожного з цих двох питань по черзі.

§. Існування позатілесної особистості

Якщо людей не ідентифікувати з їх тілами, то, як говорить Декарт, нібито немає очевидних підстав гадати, що вони не можуть існувати без своїх тіл. А якщо люди можуть існувати без своїх тіл, тоді погляд, згідно з яким людина переживає свою смерть, виглядає досить імовірним. Як правило, смерть ми сприймаємо як кінець тілесного життя особистості. Але коли стати на точку зору, що людина і її тіло – різні речі, тоді те, що її тіло гине, ще не призводить до того, що гине сама людина.

Але ж справедливою буде думка, що людина відрізняється від свого тіла настільки, що зможе існувати в позатілесному стані? Декарт, як бачимо, так і вважав, і сьогодні йому не бракує прибічників. Особливо виразним прибічником (послідовником) Декарта виступає Г.Д.Льюїс: ‘я особисто переконався (дійшов висновку), − говорить він, − що жодна сучасна дискусія з проблем типу “розум-тіло” не спромоглося довести, що можливо обійти такий момент, як абсолютне розрізнення між розумом і тілом”.

Інший відомий сучасний філософ, який виступає на підтримку ідеї відмежування розуму від тіла, − це Річард Свінберн. На його думку, припущення про можливість існування особистості без тіла – не позбавлене послідовності. Він пише: “Особистість володіє тілом, якщо знаходиться один окремий шмат матерії, через який їй доводиться діяти і вивчати навколишній світ. Але, припустімо, … особистість аж ніяк не повинна обмежуватися у своїх діях чи у пізнанні посередництвом якогось одного шмата матерії. Звідси випливає, що ми можемо визначити її як відокремлену від тіла”. Далі Свінберн доводить, що коли Х може існувати без Y, тоді Х і Y – різні речі. “Оскільки я можу існувати без свого тіла, − говорить Свінберн, − то з цього випливає, що я – це не моє тіло”.

Теорію Декарта, Льюїса та Свінберна стосовно того, що особистості суттєво відрізняються від своїх тіл, зазвичай, називають “дуалізмом”. Є поділ людської особистості на 2 частини: 1) духовну сутність − власне “Я” і 2) фізичне – матер. тіло).

Тобто можна сказати, що ідея позатілесного продовження життя приймається або відкидається залежно від того чи робиться вибір на користь дуалізму.

Але чи можемо зробити такий вибір на користь дуалізму і чи немає серйозних заперечень щодо дуалізму?

Схоже ряд моментів говорить на його користь. Бо ж справді, ми часто говоримо так, неначе наше реальне єство явно відокремлене від тіла – як, напр., коли ми говоримо, що маємо тіла, або коли погоджуємося, що й через багато років залишаємося тією самою особистістю, тоді як наш тілесний вигляд значно змінився. Це – одне.

Ін. річ, з якою варто рахуватися, − це те, що, як видно, ми маємо привілейований доступ до наших думок – тобто можемо думати про те чи інше і ніяк не виказувати це поведінкою нашого тіла (тобто, якби хтось за нами спостерігав у цей час, за нашим мозком у момент, коли ми думаємо, то й тоді він не побачив би наших думок).

З ін. боку те, що наша мова ілюструє певну відмінність між розумом і тілом, усе ж не свідчить про те, що наш розум і наше тіло – цілковито різні речі, як це стверджує дуалізм. Ми говоримо, що люди мают ь розум і тіло. Але це доводить тільки те, що “я” – це річ, відмінна від тіла, якщо припустити, що йдеться про розум, на відміну від тіла.

Втім, прибічник дуалізму міг би зауважити, що все ж існують позитивні доводи на користь дуалізму, яких не спростовують мої (Дейвіса) контраргументи, і що ці доводи залишаються справедливими. Тут варто кинути оком на ті з них, які на захист дуалізму висуває Декарт. Один з них полягає у тому, що нам притаманна чітка ідея, що ми істоти нематеріальні. “Я знаю, що існую”, − говорить Декарт. Я також бачу, що я за своєю сутністю − мисляча річ.

Але чи не криється тут прикрої помилки, − запитує Дейвіс. Адже у деяких випадках, коли я бачу себе таким і таким, це не означає, що я дійсно такий і такий (напр., те, що я бачу себе нещасним, не доконче означає, що я нещасний. Не випливає з цього і те, що, бачачи себе тверезим, я справді тверезий).

Інший з Декартових доказів ґрунтується на тому, що тіло завжди можна розділити, тоді як розум – ні. “Існує, − говорить він, − велика різниця між розумом і тілом, оскільки тіло за самою своєю природою завжди може зазнати поділу, тоді як розум – абсолютно неподільний”.

Але чи справді це сильний довід? Адже коли Декарт говорить про “розум”, то він має на увазі в першу чергу себе. І авторитетно заявляє, що він – неподільний. Але звідки він це знає?

Але Декарт має ін. доказ на користь того, що він позатілесна річ. Цей доказ спирається на сумнів. Як говорить Декарт: ‘я можу сумніватися, що маю тіло. Але я не можу сумніватися, що я існую. Отже, “Я” – не є моє тіло”. Тут читач побачить, що цей доказ нагадує аргументацію Річарда Свінберна, наведену вище Декарт гадає, що він може існувати без свого тіла, а відтак він сам і його тіло відрізняються одне від одного.

Одначе проблема Декартового доказу полягає у тому, що йому бракує аргументації. І справді, критики Декарта, запозичивши його методу, можуть використати її в даному випадку проти нього самого. Так, Норман Малькольм зазначає: “Якщо буде чинним доведення Декарта на кшалт: ‘я можу сумніватися у тому, що моє тіло існує, але не в тому, що я існую, отже, я – не моє тіло”, тоді так само чинним буде таке доведення: “Я можу сумніватися, що є істота, чиєю сутнісною природою є мислення, але я не можу сумніватися, що я існую, отже, я – не істота, чиєю сутнісною природою є мислення”. Т.ч., Декарт потрапив до власної пастки. Методу доведення, яку він застосовує для усталення доктрини “я – річ, яка мислить”, якщо вона чинна, можна, як бачимо використати для спростування самої цієї доктрини” (Лондон, Мельбурн, 1968).

Прибічник Декарта міг би заявити, що те, чого домагається Декарт своїм доказом за сумнівом, може бути послідовно засвідчене в рамках методології, запропонованої Свінбергом. Але Свінбернів доказ стверджує, що коли ідея позбавлення людини тіла послідовна (тобто логічно можлива), то з цього випливає, що людина може бути позбвавлена тіла насправді. Крім того, Свіндбернів доказ ґрунтується на погляді, що ми фактично здатні уявити себе істотами без тіл.

Але ж багато хто відчуває, що не здатен на таке, щоб уявити себе істотами без тіл. Як, цікавляться вони, можна буде нас тоді сприймати? Чим би ми були без свого фізичного тіла? І як би нас без нього (тіла) можна було б відрізнити від ін. істот? (припустивши, що ми існуємо позатілесно, а інші – також?).

Тут варто було б нагадти, що наше розуміння “особистості” здебільшого пов’язане з існуванням тіл. У відповідь на це дуалісти наполягають, що особистостям може бути притаманне надзвичайне енергійне і наповнене “внутрішнє життя”; що вони, напр., можуть мислити і мати емоційний досвід без будь-якого зовнішнього прояву своєю поведінкою.

Такий виклад (на думку Дейвіса) безумовно справедливий, саме він полегшує сприйняття критичних зауважень з боку філософів ХХ ст. супроти відомих нападок на дуалізм, які висунув Гілберт Райл (1900-1976) у своїй відомій кн. “Ідея розуму”, де він намагається показати, що життєвий шлях людини неважко визначити за поведінкою її тіла, а це вже скидається на помилку, хоча б тільки тому, що людина здатна тримати деякі свої думки і почуття цілковито при собі.

Але, поряд з тим, бути живим, як це властиво людській особистості, означає, крім цього, ще й бути здатним брати участь у різноманітній діяльності, що було б неможливим при відсутності тіла.

Візьмемо, наприклад, навіть сам процес мислення. І належне пояснення цього процесу вимагає, очевидно, кореляції з поведінкою і з психічним контекстом (а отже з мозком, “тілом” загалом). Те саме можна сказати про зір і т.п.

Деякі автори, наполягаючи на важливості існування тіл такою мірою, від якої залежить також існування особистостей, дійшли висновку, що особистість не що ін., як тіло. Тут я маю на увазі філос. течію, відому під назвою біхевіоризм, а також т.зв. тезу ідентифікації, згідно з окр. версіями якої, думки, почуття і все таке ін. повністю ідентифікуються з процесами в мозку.

Але, наголошуючи на важливості тіла у тому розумінні, як ми сприймаємо особистість, немає потреби підтримувати різні форми біхевіоризму чи тезу ідентифікації. Це буде тільки визнанням того, як неймовірно важко захищати позицію, яка припускає, що можуть існувати позатілесні особистості, здатні розпізнаватися так само, як і люди.

Інакше кажучи, якщо ми говоримо про продовження життя людини, то ми говоримо про продовження життя складної сутності, яка настільки прив’язана до своєї тілесності, що вже не випадає заявляти, ніби при відсутності тіла можливе реальне існування людської особистості. Тобто, коли говориться, що людська особистість може існувати далі як позатілесне “Я”, то, скоріше за все, тут підходящою відповіддю буде збентежений скептицизм.

Отже, як бачимо, Декартові докази на користь дуалізму та Свінбернову підтримку Декарта піддано сумніву. З цього також випливає, що вся ідея про людину як про нематеріальну річ допускає серйозні проблеми.

Крім того, як видно, виникають серйозні сумніви щодо точки зору, згідно з якою люди можуть жити далі після смерті, оскільки вона за своєю сутністю – безтілесні.

§. Продовження життя в тілесному стані

Тож як нам бути з поглядом, що люди можуть продовжувати жити після смерті в тілесній формі?

Вочевидь, найвищим його достоїнством буде те, що він абсолютно не вразливий до критики з позицій дуалізму, яку ми розглядали вище.

Якщо аргументація попереднього параграфу справедлива, то виникає враження, що будь-яка річ, котру можливо визнати за існування людини, залежить від того, чи є людська особистість індивідом, наділеним тілом? І коли той чи той заявляє, що після смерті триває життя у тілесній формі, якщо це дійсно так, то його слід розглядати як життя людської особистості.

Але тут постає питання, чи справді люди можуть жити після смерті в тілесній формі? Як вже зазначалося раніше, логічна можливість існувати для людей, позбавлених своїх тіл, ще не доводить, що вони фактично мають здатність існувати відокремленими від своїх тіл.

Тут можна відповісти, що наші сумніви розсіялися б, якби ми визнали, що для людей життя після смерті можливе, оскільки відбитки їхніх тіл залишаються, і тому вважається, що вони й далі живуть навіть потому, як померли. Це припущення можна знайти в праці Джона Гіка (Лондон, 1979), який пропонує нам уявити не такий вже логічно неможливий (хоч і екстраординарний) стан речей: “Почнімо з ідеї про те, що хтось зненацька припинив своє існування у певному місці цього світу, а наступної миті відновив своє існування в іншому місці… Фактично маємо все (включно з фізичними й ментальними характеристиками), що підштовхує нас ідентифікувати особу, яка з’явилась, з особою, яка зникла (або померла)”. Тобто замість померлого з’являється його жива “копія”, яка буде переконана, що вона – це він.

Але наскільки це полегшить стан померлого? Як розмірковує Дейвіс, то для нього особисто, то він від цього не відчує ніякого полегшення: “Знати, що “копія” з мене успішно працюватиме і смачно вечерятиме, − не одне й те саме, що усвідомлювати, ніби це я успішно працюватиму і смачно вечерятиму. Бо для безперервного існування особистості потрібно дещо більше, ніж створення копій. Приклад мистецтва, де любителям його потрібні не копії полотен видатних майстрів, а самі оригінали, потрібне те, що безперервне фізично, те над чим працювали саме великі майстри”.

Однак тут можна сказати, що я можу пережити смерть свого тіла, просто переселившись в ін. тіло. Ідеї, що нагадують таку можливість, виплекував Джон Локк (1632-1704), який розрізняв поняття “людина” і “особистість”. На думку Локка, особистість – не одне й те саме, що людина. Людина для нього – це певний тип живого організму, біологічна сутність. А особистість – зовсім ін. річ. За Локком, особистість – це “розумна істота, що мислить, істота, наділена інтелектом і рефлексією, здатна усвідомлювати себе як одну й ту саму мислячу річ, що може перебувати в різні часи і в різних місцях; і все це вона робить лише завдяки своїй свідомості, яка нерозривно пов’язана з мисленням і, на мою думку, є ним за сутністю”. Виходячи з цього, можна говорити про особистості, які не є людьми. Також можна говорити про особистості, які існують в абсолютно безтілесному світі. І ще можна говорити про особистості, які перебираються з одного тіла в інше. Або як говорить про це сам Локк: “Якби душа принца, несучи в собі свідомість, пов’язану з його останнім життям, увійшли в тіло шевця й опанувала його відразу потому, як його покинула власна душа, то всі зрозуміли б, що це та сама особистість, що належала принцові, і що її слід сприймати, беручи до уваги тільки принцові вчинки”.Тобто “особистість” тут ототожнена з “душею”.

Втім багато хто вже вказував на те, що дана позиція містить у собі чимало ускладнень. Як тлумачить це Томас Рейд (Едінбург, 1785), з висловлень Локка ми висновуємо дивовижну думку, що людина може бути і водночас може не бути “особистістю”, відповідальною за той чи ін. учинок.

Вочевидь, тоді можна висунути ідею що коли я – “тілесна особистість”, то переживу свою смерть тільки тоді, коли залишатимуся фізично безперервним з тим, що має місце тепер. Тоді питання постає так: “Чи може бути те, що має місце тепер, фізично безперервним з тим, що матиме місце після моєї смерті?” Очевидність підказує, що так. Тіла, що їх ховають у землю, є фізично безперервні з живими тілами, яких спіткала смерть.

Але цього ще замало, аби ми могли стверджувати, що життя після смерті – цілком справедлива вірогідність. Якщо зважити свої знання про людство, то відповідь, скоріше, має бути негативною. Але це, звичайно, не означає сказати що не існує такої сили, яка виявилася б здатною зробити так, аби люди, які померли, продовжили своє життя як фізично безперервні, коли їх ідентифікувати з тими, хто жив і помер.

§. Підстави, на яких постає віра в життя після смерті

Ті, хто вірує в Бога, скажуть, що така сила є. Тож, вочевидь, можна припустити, що коли така сила (Бог) дійсно існує, тоді зникає сам смисловий бар’єр, який унеможливлює воскресіння людей.

Але поки що нам необхідно з’ясувати, чи є сенс взагалі підтримувати точку зору про можливість життя після смерті, узгоджуючи її з будь-якою із поданих вище версій.

В одному з обґрунтувань, висунутих на захист такої підтримки, можна розібратись дуже швидко. Воно набирає форми експериментального доказу можливості життя після смерті і цілковито залежить від психічних досліджень (досліджень психіки), численні результати яких просто неможливо проаналізувати в рамках нашого дослідження.

Багато хто вважає, що наслідки цих досліджень дають підґрунтя, аби повірити в життя після смерті. Але такі дослідження збирають велику кількість даних, що призводить до значних розходжень у висновках, зроблених дослідниками, а оскільки наше дослідження не ставить своїм завданням опрацювання цих даних, то їхні результати не дістануть тут належного висвітлення.

Хоча, можна, звичайно, зазначити, що декотрі філософи повністю сприймають ці дані. Так, напр., Гік висуває припущення, що “навіть коли ми знехтуємо цілим спектром психічних явищ, залишиться неспростованим те, що найефектніші випадки мовлення у стані трансу (чи випадки клінічної смерті − В.С.) вражають дослідника своєю загадковістю і, на перший погляд, свідчать про продовження життя і можливість спілкування після смерті”.

Але якщо для нас виявляється неможливим поринути в експери­ментальні докази імовірності життя після смерті, то ми докладемо певних зусиль, щоби розглянути докази, висунуті філософами.

Вони мають різні форми, але два найпоширеніші з них базуються на 1) природі нашого “Я” та 2) на моральності.

І тут згадаймо два відомих доведення імовірності життя після смерті, вміщених на сторінках Платонового “Федона”. Тут Платон відстоює свою віру в життя після смерті, почин. з питання: “Чи існує далі душа людини після її смерті?” У “Федоні” Сократ, полемізуючи з Кебетом, доводить, що коли речі мають протилежні відповідники, то такі протилежності походять від своїх протилежностей. Таким ось чином існує гарне і бридке, справедливе і несправедливе, більше й менше, сильніше і слабкіше, ліпше й гірше.

Тобто, висновує Сократ, будь-яка річ оживає після того, як була мертвою. Бо протилежність живому – мертве. До цього додається “аргумент”, що якби все, що вмирало, залишалося мертвим, то все на світі вже безповоротно змертвіло б. Якби кожен, хто засипав, не прокидався, то тоді всі без винятку спали б. Якби кожний, хто помер, не відродився після смерті, то всі були б мертві. Отже, “справді існує така річ, як “відродження”, живі люди народжуються з мертвих, а душі померлих існують далі”.

Попри позірну розважливість, дана аргументація, безумовно, хибна. Речі можуть мати свої протилежності, але з цього ще не випливає, що коли щось починає існувати, то це щось обов’язково має бути протилежне тому, з чого воно походить.

Не випливає з цього і інше: якщо певна річ припинила своє існування, то необов’язково, щоб нововиникла річ була її протилежністю.

Про другий Платонів доказ можна зауважити, що він не спрацьовує, бо там помилково припускається, що коли всі, хто пожив, повинні померти, то вже померли всі. І хоча справедливо сказано, що всі, хто помер – помер і (скоріш за все) не існує, це ще не доводить, що вже всі померли, або не існують. Усі померлі складають певне число, яке може збільшуватися в міру того, як люди народжуються й помирають. Але це число не повинне якимось чином обмежуватися.

Але що можна сказати про перший доказ можливості життя після смерті, який базується на понятті “єства” (природи нашого “Я”)?

Коротко його виклад такий. Речі припиняють своє існування, розпадаючись на частинки, що, зазвичай, відбув. внаслідок дії якоїсь зовнішньої сили. Так само і тіло людини приходить до загибелі, бо щось його пошкоджує, викликаючи, т.ч., у певному смислі його руйнацію. З ін. боку, людську особистість не слід ототожнювати з тілом. Єство (“Я”) людини насправді – нематеріальна і непросторова сутність. А якщо це так, то воно не може припинити свого існування з розпадом на частинки. А оскільки це – нематеріальна річ, то нам важко помітити, як щось може застосувати до неї силу з метою її руйнації. Отже, людська особистість – безсмертна.

Втім, цьому доказові явно бракує переконливості. Річ у тім, що він, вочевидь, базується на ідеї, що особистість можна вважати здатною жити як єство, позбавлене тіла. Але ми вже розглядали причини, які ставлять такий погляд під сумнів.

І ще: жоден з перелічених аргументів не додає нам певності, аби стверджувати, що речі припиняють своє існування тільки тому, що вони складаються з частинок, на які можуть розпастися, або стверджувати, що те й те може припинити своє існування тільки через те, що зазнало дії якоїсь фізичної сили.

Знамениту версію моральнісного доказу можливості життя після смерті надибуємо у Канта. Ми вже знайомі з тим, що Кант вважає можливим рухатися від моральнісного обов’язку до буття Божого. Але він також вважає, що моральнісний обов’язок має вплив на аргументацію можливості життя після смерті: “Здійснення у світі Найвищого Блага – це мета волі, керованої моральнісним законом… Крім цього, досконала узгодженість волі з моральнісним законом – це святість – досконала властивість, на яку в чуттєвому світі не здатна жодна розумна істота. Оскільки, вона, однак, вважається практично необхідною, то її можливо досягти тільки в процесі поступу in infinitum (лат. – “до нескінченості”) до цієї досконалої узгодженості. Але такий нескінчений поступ буде можливим, тільки якщо припустити і нескінченну тривалість існування самої особистості цієї розумної істоти (що назив. “безсмертністю душі”). Т.ч., Найвище Благо стає практично можливим тільки тоді, коли припустити безсмертність душі. Це постулат чистого практичного розуму (під яким я розумію теоретичне припущення, яке не підлягає доведенню як таке, але є невід’ємним наслідком беззастережного практичного apriori закону” (див.: “Критика чистого розуму”, 1781).

Але такий спосіб доведення також не забезпечує достатніх підстав, щоб повірити у життя після смерті. Декотрі дослідники, без сумніву, їх відразу відкинуть, бо, як ми вже бачили, вони аж ніяк не погоджуються з будь-яким тлумаченням моральнісного закону, що суперечить їх переконанням. Вони почали б доводити, напр., що моральнісні оцінки базуються на суб’єктивних переконаннях або подібних емоціях.

Але якщо ці люди і помиляються, то мало хто повірить запевненням, що існують моральнісні зобов’язання, яких не може скасувати навіть смерть.

Звичайно, якщо посилатися на те, що існує Бог, який створить усі необхідні умови для реалізації Найвищого Блага, тоді буде цілком розважливо також стверджувати, що людина повинна переживати свою смерть, бо це частина величного Божого “промислу”. Але коли про існування такого Бога говорить Кант, то це мало кого переконує, оскільки Кантова аргументація (як про це вже говорилося), що, мовляв, Бог має забезпечити здійснення Найвищого Блага, досить слабка сама по собі.

Але чи можливо це твердження переформулювати так, щоб воно виглядало переконливіше? Дехто доводить, що це можливо. Наголос робиться на тому, що коли після смерті продовження життя немає, то будь-яка моральність втрачає сенс. З уваги на останнє, іноді дехто, напр. Джозеф Прагбу (Лондон, 1989), твердить, що основна ідея Кантового доказу – цілком справедлива.

Ін. автори підтримують той погляд, що коли Бог існує, то, можна сподіватися, він дасть людям життя після смерті, бо він могутній і милостивий і, певно, не полишить нас перед сумною перспективою загибелі. Цей доказ ще посилюється посиланням на Божу справедливість. Говориться, що Бог справедливий, а справедливість вимагає, щоб лихих людей було покарано, а добрих – винагороджено. А оск. Бог не може це зробити за їхнього теперішнього життя, то здійснить віддяку після їхньої смерті, що й доводить продовження життя після смерті.

Але цим доказам також бракує переконливості. Чому висновується, що моральність втрачає сенс, коли немає життя після смерті? Якщо все ж є бодай якась розважливість у тому, щоб провадити моральний спосіб життя, то моральність ipso facto (лат. в силу самого факту) розважлива без всякого співвідношення з життям після смерті (це, зокр., позиція Гіка, за якою моральність має сенс якнайбільшою мірою саме у світському розумінні).

А щодо ідеї про буття Боже як запоруку неминучості життя після смерті, то її також можна поставити під сумнів. Багато чого тут залежить від розуміння поняття Бога. Якщо Він сприймається як моральний діяч, який має достатньо могутності, щоби продовжити людям життя після смерті, то така людина, імовірно, дійде висновку, що Він як справедливий моральнісний діяч зробить так, аби люди пережили свою смерть. Але, як вже доводилося у розд. ІІІ “Бог і зло”, існує сумнів в тому, що ми повинні сприймати Бога як моральнісного діяча взагалі. А якщо Бог – не моральнісний діяч, то доводити подібне про нього було б нісенітницею.

Отож, ми розглянули кілька класичних філос. доказів про життя після смерті, і вони виявилися непереконливими. Тож, вочевидь, чи повинні ми дійти висновку, що віра в життя після смерті не має достатніх підстав? Зовсім ні, бо ще можуть бути докази наявності життя після смерті, які, можливо, залишилися поза увагою. Вочевидь, життя після смерті можливе, але ми не виявили надійного філос. обґрунтування, щоб у це повірити.

Багато віруючих тут сказали б, що існують ін. підстави для віри у життя після смерті. Як вони вважають, ми можемо бути певними, що люди переживуть смерть, позаяк продовження життя після смерті є елементом віри. Але й це питання спірне: так, у Новому Заповіті говориться, що одному тільки Богу притаманне безсмерті (І Тим. 6:16). У І Кор. 15: 53-4 говориться, що люди зодягнуті у безсмертя. Але там не висловлено думки, що люди безсмертні від природи. Але така позиція спирається на теологічні міркування, які викласти належним чином тут неможливо.

На цьому, мабуть, варто було б зупинитися, бо подальші міркування на дану тему потребували б більше місця (і часу), ніж ми маємо у нашому розпорядженні. А для того, щоб змістовно завершити цей розділ, ми можемо на основі сказаного зробити припущення, що привабливу форму життя після смерті не слід відкидати як нереальну, хоча ми й не знайшли неспростованої підстави, аби повірити в це.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Схожі:

Навчальний посібник у двох частинах iconУ двох частинах

Навчальний посібник у двох частинах iconКонспект лекцій у двох частинах Частина 2 Суми Видавництво Сумду 2009

Навчальний посібник у двох частинах iconМатеріали обласної науково-практичної конференції «Педагогіка К. Д. Ушинського: історія та сьогодення» у двох частинах Частина 2

Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011
Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету, 2011. – 124 с
Навчальний посібник у двох частинах iconП., Середяк А. В. Історичне краєзнавство навчальний посібник
Голубко В., Качараба С., Середяк А. Історичне краєзнавство. Навчальний посібник. – Ч.І. – Львів: Видавничий центр лну імені Івана...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник за загальною редакцією к. В. Заблоцької донецьк-2001 ббк 63(0)-7я7+63
Українська І зарубіжна культура. Навчальний посібник / Під заг ред. Заблоцької К. В. Донецьк: "Східний видавничий дім", 2001. 372...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011 В. Д. Братенші
В. Д. Братенші. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету,...
Навчальний посібник у двох частинах iconОльга линь посібник з української мови
Пропонований посібник складається з двох частин: -а – це тексти диктантів краєзнавчої тематики, 2-а – ті ж тексти, які містять помилки,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка