Навчальний посібник у двох частинах



Сторінка3/22
Дата конвертації18.04.2017
Розмір5.04 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

САКРАЛЬНИЙ ЗМІСТ КОНЦЕПЦІЇ КУЛЬТУРИ ШПЕНГЛЕРА

Освальд Шпенглер (1880-1936) − видатний німецький філософ, представник філософії життя і водночас теоретик культури, історик, публіцист, інтереси якого зосереджувалися, насамперед, у галузі філософії історії та її культурологічних аспектів.

Творчість О.Шпенглера не випадково присвячена філософії історії. Лише вона, на його думку, і є справжньою філософією. Для О.Шпенглера, як і для його попередників у філософії життя Фрідріха Ніцше та Вільгельма Дільтея, визнання історичної природи людського буття стає його визначальною фундаментальною характеристикою. Ось чому О.Шпенглер ставить перед філософією в якості її головного завдання “зрозуміти світ як історію” [1, с. 4]. Це завдання обумовлює сутність усієї філософії О.Шпенглера, найбільш повно висвітленої ним у “Сутінках Європи”.

Історія є центральною темою цього головного твору О.Шпенглера. Але сама історія конкретизується тут у понятті “культура” та її окремих проявах. Особливо яскравий вияв це знайшло у концепції замкнутих та відокремлених один від одного культурних циклів (“культурних коловоротів”) О.Шпенг­лера, яку він протиставив традиційній схемі єдиного світового еволюційного культурно-історичного процесу: Стародавній світ. Середньовіччя, Новий час.

Обґрунтованим тому виглядає твердження деяких дослідників творчості О.Шпенглера про нього як такого філософа, якого ще більшою мірою, ніж Ф.Ніцше, можна назвати філософом культури – “культурфілософом” [2, с. 415-416]. О.Шпенглер одночасно виступає і істориком культури, оскільки для нього “всяке справжнє історичне дослідження є справжня філософія” [1, с. 41]. Історичний феномен, зокрема той чи інший культурно-історичний тип, є улюбленим предметом його думки, його філософствування. Для з’ясування питання про природу історичної реальності, яку він розуміє як історію культури, О.Шпенглер, як і інші представники філософії життя, переходить від чисто методологічної проблематики до конкретних історико-культурних досліджень, які спираються на розроблену ним “систему категорій” [2, с. 414].

В цій “системі категорій” шпенглеровської філософії, на відміну від попередньої традиційної філософії, де звичайно протиставляли “душу” і “світ” як суб’єкт і об’єкт, вони тлумачаться спільно як абстрактний вираз факту “життя”, тобто факту становлення, постійної зміни. “Душа”, на думку О.Шпенглера, − це те, що підлягає здійсненню, “світ” − здійснене, а “життя” − це саме здійснення” [1, с. 60-61].

“Система категорій” О.Шпенглера прислуговує йому для побудови філософії історії, що й було метою всього його філософствування. Саме відштовхуючись від неї, він і претендує на те, щоби замінити звичну для європейця схему світової історії (Стародавній світ, Середньовіччя, Новий час) іншою схемою історичного процесу, яка заперечує існування світової культури (а отже і світової історії) як єдиного закономірного і поступально-еволюційного процесу [3, с. 142-143].

У “Сутінках Європи”, замість цієї традиційної концепції, О.Шпенглер викладає свій погляд на світову культуру як сукупність окремих (індивідуальних), унікальних та неповторних і до того ж відокремлених одна від одної, ізольованих та замкнутих в собі культур, кожна з яких наділена своєю власною “душею”. О.Шпенглер розглядає їх “як окремі мінливі прояви і вирази єдиного життя, що знаходиться в центрі всього” [1, с. 16]. Тому і вивчає О.Шпенглер не світовий культурно-історичний процес як єдине ціле, оскільки, на його думку, такого не існує, а лише конкретні культурно-історичні типи, тобто − конкретні вияви “єдиного життя” (історичної реальності). Як справедливо зауважує П.Гайденко, це був кардинальний поворот від питань методології історичного знання до дослідження структури самої реальності, щоби відповісти на запитання чим є історичне буття, або історичність [4, с. 230].

Точка зору О.Шпенглера − це соліпсизм культурно-історичних типів, кожен з яких існує сам собою, відособлено, ізольовано. Кожна “душа” замкнута в собі, а тому кожна окрема культура, породжуючись власною “душею”, живе своїм власним життям і немає нічого спільного з іншими культурами. Вона створює тільки їй притаманні цінності і нічого не може сприйняти з інших культур. Не існує ніякої історичної спадкоємності, ніякого культурного впливу або запозичення. Людина, яка належить до певного культурно-історичного типу, не лише не може сприйняти будь-що з цінностей інших культур, а й не може їх навіть зрозуміти. Араб або китаєць дивиться на світ іншими очима, ніж європеєць, вони живуть інакшими інтересами, їх хвилюють інші турботи.

За О.Шпенглером, все пізнання, всі форми духовної діяльності людини релятивні, вони відносяться до конкретної культури, мають значення лише для неї. Це теж зумовлюється особливою внутрішньою суттю, тобто – “душею” кожної окремої культури.

У своєму дослідженні О.Шпенглер торкається багатьох філософських, соціально-політичних та соціологічних проблем. Всі вони так чи інакше пов’язані з його розумінням культури. Особливе місце серед них займають релігійний аспект, релігійні чинники культури.

“Сутінки Європи” О.Шпенглера наскрізь просякнуті сакральним змістом, який він вкладає у поняття “культури” та її “душі”, численними посиланнями на різноманітні сторони релігійного життя та прикладами з церковної історії, якими він ілюструє свою схему світової історії, намагаючись за допомогою цього фактичного матеріалу яскраво й образно обґрунтувати свою філософію історії, зокрема свою концепцію замкнутих культурних циклів (культурних коловоротів) світової історії.

Те особливе місце, яке у шпенглерівській схемі світового культурно-історичного процесу займають релігійні чинники, обумовлюється, насамперед, її надзвичайним релятивізмом та соліпсизмом. Цей крайній релятивізм, соліпсизм, а також скептицизм О.Шпенглера ведуть, як звичайно у подібних випадках, до фідеїзму. Заперечуючи об’єктивне значення наукового пізнання та абсолютизуючи його відносність, твердячи, що наукові поняття, закони та теорії є лише символами, які виражають внутрішній світ “душі” кожної окремої культури, О.Шпенглер у підсумку виводить усе пізнання, науку, філософію, мистецтво, загалом усю культуру з релігії та релігійної віри.

На думку О.Шпенглера, нема ніякого істинного знання, є лише віра в те, що ми ним володіємо. Всі наші уявлення про зовнішній світ антропоморфні і, подібно образу Бога, вони скроєні за нашим образом та подобою. О.Шпенглер по суті ототожнює наукове знання і релігію. “У підґрунті всякого “знання природи”, − пише О.Шпенглер, − хоча б і самого точного, лежить релігійна віра... Нема природознавства без передуючої йому релігії. З цієї точки зору немає різниці між католицьким та матеріалістичним природоспогляданням: вони говорять одне й те ж саме різними словами. Атеїстична наука також має релігію; сучасна механіка є крапка-в-крапку сколок з християнських догматів” [1, с. 385]. Оскільки наука, філософія, мистецтво випливають з глибинного і первинного релігійного світовідчуття (за О.Шпенглером, “переживання”), всі вони тому є лише різними формами світової символіки і, насамперед, релігійної символіки.

Це твердження О.Шпенглера спирається на його загальне трактування концепції культури, за якою кожна окрема культура виникає тоді, коли з первісного хаотичного стану у певній місцевості пробуджується її “душа” і розквітає на ґрунті цієї місцевості, залишаючись прив’язаною до неї аналогічно як рослина. Згодом ця “душа” розгортає свої внутрішні можливості “у вигляді народів, мов, віровчень, мистецтв, наук...” [1, с. 113]. За О.Шпенглером, ці внутрішні можливості кожної “душі” складаються в процесі її “прапереживання” (“визначального переживання”). Підсумком цього акту визначального первинного творчого переживання “душі” виступає створений нею “прообраз”, або “прасимвол” (за О.Шпенглером, “прафеномен”, тобто первинний феномен) − основне “зерно” (визначальна внутрішня особливість) породженого та одухотвореного нею “організму” − культури. Саме цим, на думку О.Шпенглера, сакральним за своєю суттю первинним переживанням кожної окремої душі і зумовлюється своєрідність “оживотвореної” нею культури (культурно-історичного типу).

Так О.Шпенглер пояснює єдність виникнення і в той же час неповторну унікальність кожної з окремих і замкнутих культур. В основі кожної з них знаходиться своя особлива “душа”. Наприклад, в основі античної культури – “аполонівська душа”, в основі арабської – “магічна душа”, в основі західноєвропейської культури – “фаустівська душа”. Всі породження культури, такі як наука, філософія, мистецтво тощо, є творіннями цієї її особливої “душі”. Вони довільно набувають тих чи інших форм, характерних саме для цієї “душі”, а отже, і для даної культури. Відповідно, всі вони розгортають свій специфічний зміст хоч і в безлічі варіантів, але на одну й ту ж тему, задану сакральною “душею” цієї культури.

Для обґрунтування цього положення своєї філософії історії О.Шпенглер наводить численні приклади в розділі “Історичні псевдоморфози”, вміщеному у другому томі “Сутінок Європи”, де він розглядає три вищезгадані з восьми виділених ним замкнутих і відокремлених одна від одної культур, або відособлених культурно-історичних типів, що досягли свого завершення. Зокрема, мова там йде про зародження “фаустівської душі”, прив’язаної до певної “землі” (тобто до певної місцевості, а саме до Палестини), як до живого організму, де, як і в інших випадках, О.Шпенглер наводить приклад, пов’я­заний з релігійними чинниками культури. Це шпенглерівська характеристика палестинської епохи первісного (початкового) християнства, яка спрямована на доведення його “сільського”, “неміського” характеру, що необхідно О.Шпенглерові для обґрунтування його загальної схеми, за якою культура, насамперед її “душа” та її релігійні переживання, починаються “від землі” (тобто від певної місцевості) і існують міцно прив’язані до неї, породжуючи свій неповторний образ (тобто свій унікальний, не подібний на інший культурно-історичний тип).

О.Шпенглер з цього приводу пише: “Єдина у своєму роді особливість, завдяки якій християнство піднялося над іншими релігіями цієї багатої архаїки, − образ Ісуса... Тут немає філософії. Його вислови − це слова дитини, оточеної чужим, старим і хворим світом. Ніяких соціальних міркувань, ніяких проблем, ніякого розумування. Як тихий острів блаженних, покоїться життя цих рибалок та ремісників з Генісаретського озера серед епохи великого Тіберія, далеко від всякої світової історії, без найменшого уявлення про життєву реальність, в той час як довкола сяють елліністичні міста із своїми храмами та театрами, з витонченим західним суспільством і гучними розвагами черні, з римськими когортами і грецькою філософією. Коли його друзі і супутники постаріли, а брат розіп’ятого очолив гурток в Єрусалимі, із розповідей та висловів, які ходили з вуст у вуста по маленьким громадам, склався живий образ, настільки вражаючої одухотвореності, що він породив власну форму зображення, яка не мала зразків ні в античній, ні в арабській культурі: Євангеліє” [5, с. 32-33].

Саме з цього першопочаткового глибоко релігійного настрою (“прапереживання”) “фаустівської душі”, за О.Шпенглером, і народжується вся західноєвропейська культура, виникають та розвиваються її наука, філософія, література, мистецтво. Всі ці породження західноєвропейської культури насправді є творіннями її “фаустівської душі”, насамперед первинного “переживання” останньої, пов’язаного з християнством. І хоч згодом вони довільно набувають тих чи інших форм, розгортають свій своєрідний зміст у багатьох варіаціях, але лише в межах, обумовлених християнською сутністю “фаустівської душі” та її “прапереживання”.

Можна згадати ще епізод з розділу “Історичні псевдоморфози”, пов’язаний з впливом “душі” на тип культури, де О.Шпенглером аналізується зміст “арабської”, або “магічної культури”, в поняття якої він включає надзвичайно широке коло явищ пізньоантичної, візантійської, іудейсько-талмудичної та інших культур. І грек Плотін − родоначальник неоплатонізму, і африканський латинянин Августин Блаженний − засновник західнохристиянської патристики, і творці Талмуду, які фіксували специфічну усну традицію розуміння Біблії, для О.Шпенглера – “араби”. Тому не лише VІІ−VІІІ ст. н.е., а й VI−ІV ст. до н.е. він відносить до історії “магічної культури”. Оскільки ж т.зв. “арабська (магічна) культура” складається з різних за національними носіями і часом існування культур, тому, за О.Шпенглером, “нація магічного стилю немає своєї рідної мови” [5, с. 28].

Тому і в літературі цієї “магічної”, або “арабської культури” основним є релігійний чинник, а не мова. Як пише О.Шпенглер: “Існує талмудчина, маніхейська, несторіанська і навіть неопіфагорейська національні літератури, але немає грецької або єврейської. Історія релігії розкладає цю галузь у відповідності з західноєвропейськими віросповіданнями, причому для християнської теології вирішальним був і по цей день залишається “філологічний кордон” на сході. Персидський світ дістався іранській філології. Нарешті, для історії талмудського іудаїзму взагалі не залишилось особливої спеціальності, оскільки єврейська філологія складає одну дисципліну із вивченням Старого Заповіту” [5, с. 28].

Як відомо, положення про унікальність та неповторність, ізольованість та замкнутість окремих культур пов’язане у О.Шпенглера не з соціальним чи історичним їх аналізом, а з методом аналогій. По-перше, це аналогія розвитку культур з розвитком живих організмів, коли кожна культура розглядається як “організм”, що має свою наперед визначену долю − народження, розвиток і смерть − відповідно до біологічного циклу реально живого організму. А тому і всі культури, за О.Шпенглером, проходять однакові стадії, або етапи свого існування (виникнення, розквіт і занепад). По-друге, це аналогія між розвитком самих культур, в історії яких відбуваються подібні події і з’являються подібні історичні персонажі (навіть якщо це культури різних історичних епох).

Спираючись на своє твердження про те, що кожна культура з неминучістю долі проходить одні й ті ж етапи свого “життя”, породжує одні й ті ж явища, звичайно, зафарбовані у своєрідні тона, які властиві лише їй, О.Шпенглер висуває власне розуміння “одночасовості”. Одночасними, на його думку, будуть не ті історичні події, які відбулися в один і той же історичний період, а ті, які займають одне й те ж місце в певному культурному циклі.

У свою чергу, для методу аналогій О.Шпенглер найчастіше використовує знову ж таки посилання на релігійні чинники культурного процесу. Ось, наприклад, одне з них, яке наводиться О.Шпенглером: “За пожежею Москви, грандіозною символічною дією молодого народу, в якому виявилася гідна Маккавеїв ненависть до всього чужого та іновірного, послідував в’їзд Олександра І в Париж, Священний союз та участь в концерті західних великих держав” [5, с. 30].

Ця аналогія, на думку О.Шпенглера, доводить тотожність впливу релігійних чинників культури на подібні політичні події, які відносяться до різних історичних епох, та однаковість їх наслідків. Ось чому він проводить паралель між стихійним виступом православного населення Москви проти чужинців, французів-католиків під час її окупації Наполеоном у 1812 р. та релігійними війнами Маккавеїв у II ст. до н.е. проти елліністичної династії Селевкідів, яка в той час володіла Іудеєю. Маккавеї − сини Маттафії, вождя релігійно-визвольної війни іудеїв проти Селевкідів. Як відомо, в 168 р. до н.е. один з царів династії Селевкідів Антіох ІV Епіфан (175-163 до н.е.) зробив спробу повної ліквідації єврейських культурних і релігійних традицій та насильницької еллінізації Іудеї. Знаменитий Єрусалимський храм Яхве був перетворений в храм язичницького Зевса, іудейські обряди були заборонені під страхом смерті. В 167 р. до н.е. почалось повстання Маккавеїв проти еллінів-язичників. Іуда Маккавей отримав ряд перемог, і коли в 160 р. до н.е. був вбитий, активність іудеїв на той час досягла такого рівня, що еллінізація Іудеї була припинена, а сама вона отримала незалежність.

Характерне для вищевказаної аналогії стосується і багатьох інших аналогій О.Шпенглера, де він посилається на релігійні чинники культури. Наприклад, Росія поч.ХІХ ст. порівнюється ним з Римською рабовласницькою імперією перших століть нашої ери: “Нині всі розмірковують на вулицях і площах Петербургу про віру”, − так говориться у Достоєвського. Це ж саме можна було б сказати про Єрусалим та Едессу. Молоді люди довоєнної Росії ... збуджені і постійно зайняті метафізикою, все споглядаючи очима віри..., − це ті ж іудеї та ранні християни великих елліністичних міст, на яких римлянин дивився з такою насмішкою, відразою і таємним страхом” [5, с. 31].

Особливо важливу роль відводить О.Шпенглер релігійним чинникам культури для характеристики основних етапів її “життєвого циклу”. Яка ж “доля” культури, що виникла, який “шлях” проходить у своєму розвитку кожний культурний “організм” і яке місце у цьому займають релігійні чинники?

Згідно О.Шпенглера, цей “шлях”, як вже згадувалося, складається з 3-х етапів. Перший, найбільш тривалий етап “народження” культури − це першопочатковий стан хаоса, свого роду підготовчий період “дитинства” і накопичення сил, насамперед духовних, на ґрунті релігійних “переживань душі”. Згодом, після нього, наступає фаза “розквіту”, тобто − власне культури. Це період виявлення та здійснення всіх потенцій, закладених в “душі” даної культури, період інтенсивної творчості. На цьому етапі створюються всі найважливіші духовні цінності, зокрема, особливого розквіту досягають релігійні вірування, з’являються різноманітні метафізичні системи.

Отже, для О.Шпенглера суттєвою ознакою повноцінного розквіту культури є не лише розвиток економіко-політичних можливостей, а, насамперед, релігійно-метафізичних потенцій її “душі”, що на мові цього філософа означає “розквіт, який стосується як крові, так і душі”. Ось що з цього приводу він, наприклад, пише, характеризуючи пізньоантичні часи існування Римської імперії: “Пізні автори постійно скаржаться на... духовну спустошеність... насамперед визначальних регіонів античної культури − Італії та Греції. Регулярним виключенням з цієї скорботної картини виявляються провінції, які належать до магічного світу. В особливості Сирія густо населена і переживає нарівні з Месопотамією, яка належить парфянам, чудовий розквіт, який стосується як крові, так і душі” [5, с. 28].

Далі кожна культура вступає у свою останню фазу − починається період її занепаду, який О.Шпенглер називає “цивілізацією”. Згідно О.Шпенглера, це виглядає так, що “коли мета культури досягнута, а ідея, тобто вся сукупність внутрішніх можливостей, завершена і здійснена у зовнішньому, тоді культура раптово застигає, відмирає, її кров згортається, сили її надламуються − вона стає цивілізацією” [1, с. 114].

Цивілізація − старість культури, її поступове вмирання. За О.Шпенг­лером, на цьому етапі духовне життя починає завмирати, релігійна віра падає. Тобто, згідно О.Шпенглера, найбільш показовими симптомами цього “вмирання” культури є матеріалізм та атеїзм, поширення наукових поглядів. На його думку, філософські вчення в цей час стають пласкими, мистецтво вироджується, сухий раціоналізм та матеріалізм стають основою світогляду, “зовнішні” сторони життя витісняють “внутрішні”.

Ось як змальовує О.Шпенглер цю еволюцію місця релігійних чинників культури на початку і в кінці її існування у своїх “Історичних псевдоморфозах”: “Найглибше релігійне світосприйняття, несподівані озаріння, тремтіння несміливості перед майбутньою свідомістю, метафізичні мрії і поривання стоять на початку історії, інтелектуальна ясність, яка доходить до болю − в кінці історії” [5, с. 30-31].

У підсумку, за О.Шпенглером, “культурний організм”, втративши свої головні духовні, насамперед, релігійні орієнтири, як історичне явище перестає існувати (“вмирає”). Люди, звичайно, фізично не гинуть, вони залишаються існувати, але остаточно повертаються до позаісторичного, чисто біологічного життя, тобто ведуть вже не культурне, а лише біологічне існування.

Навіть цей обмежений рамками статті екскурс у творчу спадщину О.Шпенглера свідчить, яке велике значення він надавав релігійним чинникам культурного процесу, зокрема християнству.



  1. Шпенглер О. Закат Европы. − М.-П., 1923.

  2. Зотов А.Ф. Мельвиль Ю.К. Буржуазная философия середины ХІХ-начала XX века. − М., 1988.

  3. Современная буржуазная философия. − М., 1972.

  4. Гайденко П.П. Категория времени в буржуазной европейской философии истории XX в. // Философские проблемы исторической науки. − М., 1969.

  5. Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. − М., 1991.

КОНФЕСІЙНІ ОСОБЛИВОСТІ ПСИХОЛОГІЧНИХ АСПЕКТІВ

ТА ФІЛОСОФСЬКИХ ЗАСАД УКРАЇНСЬКОГО ХРИСТИЯНСТВА

Українське християнство − своєрідний історичний феномен, породжений різноманітними обставинами релігійного життя України, який у підсумку своєї еволюції набув вигляду складного комплексу, що об’єднує різноманітні християнські конфесії: православних, греко- і римо-католиків, представників різних течій “раннього” та “пізнього” протестантизму, неопротестантизму. Особливості віровчення та обрядовості цих конфесій українського християнства досить повно досліджені у відповідній науковій літературі, що дозволило, в значній мірі, визначити притаманний кожній з них набір основних пріоритетів.

Зокрема, для протестантизму, виходячи з принципів його віровчення, головними життєвими цінностями виступають праця й працелюбність, аскетизм та самообмеження, чесність, порядність, дисциплінованість, обов’язковість тощо. Тому віруючі-протестанти, звичайно, бувають дуже добрими працівниками, дисциплінованими та відповідальними, законослухняними громадянами, порядними у побуті і вірними у шлюбі. Особливостями віровчення протестантизму обумовлені й спрощеність його обрядовості, підвищена місіонерська активність віруючих у повсякденному житті (що надзвичайно характерно, наприклад, для поведінки свідків Єгови).

А от у православних, греко- і римо-католиків праця, життєва та місіонерська активність займають далеко не перше місце. Набагато важливіша, за віровченням православ’я та католицизму, релігійна переконаність віруючих (їх відданість основним догматам своєї віри), духовне самовдосконалення, моральне очищення та спокута.

Спільна для православної та греко-католицької конфесій слов’яно-візантійська (грецька) обрядовість залишається одним з найвеличніших духовних успадкувань українського народу. Вона відзначається сивою давниною, глибоким символічним і образним змістом, урочистістю богослужбових церемоній та ритуалів, її творили ще з часів братів-просвітителів Кирила і Мефодія (ІХ ст.) кращі сини й вірні Української Церкви. Ця обрядовість є джерелом святої віри українського народу, що передається з покоління в покоління, найкраще відповідаючи душі, національному характеру, психології та менталітету українців [6, с. 15-16; 9, с. 41].

Характерні для православної та греко-католицької обрядовості такі свята, як, наприклад, свято Пасхи(Воскресіння Христового) та Різдва Христового багаті не лише на величні літургії, церковні співи і глибоко символічні обряди, а й на народні звичаї. Деякі з цих звичаїв випливають з чисто християнського культу, інші походять ще з дохристиянських, язичницьких часів, коли наші слов’янські предки відзначали у ці календарні періоди відповідно свято приходу весни й весняного сонця та Різдво Всесвіту. Християнство освятило багато прадавніх народних звичаїв, надало їм християнського забарвлення (християнського значення та символіки), прийняло за свої, перетворивши таким чином у християнську традицію українського народу, як це сталося, зокрема, із звичаями фарбування та розмальовування яєць, обрядами колядування та щедрування, карнавальними іграми “водіння кози” та “Маланки”, емоційними виступами вертепів та троїстих музик, обрядово-величальними піснями: веснянками, гаївками, колядками, щедрівками [1, с. 121-123].

Ці православні та греко-католицькі свята нашої Церкви свідчать про глибоку любов українців до свого обряду й християнських традицій, що походять з глибини віків і передаються з покоління в покоління. Вони свідчать також про споконвічне прагнення українського народу до збереження своєї національно-культурної та релігійної самобутності. Останнє, зокрема, знайшло свій яскравий прояв у впертій протидії православного населення України католицькій експансії в часи Речі Посполитої, у запеклому відстоюванні православними українцями батьківської віри в ході козацьких воєн [3, с. 16-17]. Спільна з православними обрядовість була важливим засобом Збереження своєї національно-культурної окремішності від польсько-католицької асиміляції і для греко-католиків Галичини [4, с. 47-57, 59-71].

Однак, наукова характеристика такого унікального історичного явища релігійного життя України, як українське християнство, була б неповною без врахування психологічних аспектів та філософських засад віровчення та обрядовості його різних конфесій.

Насамперед, такого аналізу потребують психологічні аспекти українського християнства, адже у сфері релігії психічні процеси відіграють величезну роль, визначаючи стан свідомості та особливості поведінки віруючої людини. Створюючи певну систему образів, понять і норм поведінки, в центрі яких знаходиться ідея надприродного, релігія відчутно впливає на психіку особистості, викликаючи одночасно й появу відповідних і емоцій та почуттів, в яких віруючий індивід переживає своє ставлення до цієї ідеї та породжених нею у віровченні кожної окремої релігії (релігійної конфесії) конкретних образів, понять, символів тощо.

Традиційним для теологів та психологів, які поділяють богословську точку зору, є погляд на суб’єктивну релігійність як результат впливу на свідомість людини трансцендентного (надприродного) джерела релігійного одкровення, тобто самого Бога. Саме так, наприклад, пояснюють існування релігійної віри американські психологи П.Джонсон та В.Херр, вказуючи, що її психологічними основами є визнання факту існування залежності людини від надприродного Творця [10, с. 204].

Протилежною є матеріалістична, зокрема марксистська концепція психології релігії, яка заперечує існування будь-якого надприродного джерела релігійних вірувань та обумовлених ними емоцій віруючих. Та як би там не було, але саме ідея трансцедентного начала визначає спрямованість емоційних та вольових процесів у свідомості віруючої людини, виступає мотивом її поведінки. Саме релігійна віра, тобто віра в надприродне, складає головну специфічну ознаку релігійної свідомості, виступає обов’язковим соціально-психологічним феноменом релігійного комплексу в цілому і особливим емоційно-психологічним станом кожного віруючого зокрема.

Як відомо, релігійна свідомість складається з двох структурних елементів: релігійної ідеології та релігійної психології. Релігійна ідеологія − це догматизована система віровчення тієї чи іншої конкретної релігії (релігійної конфесії). Релігійна ж психологія − це специфічний комплекс психічних явищ, породжених сприйняттям певної релігійної ідеології і характерних для свідомості окремих віруючих або їх груп чи співтовариств, що існують на основі конфесійної єдності і відповідної для неї спільності віровчення та обрядів.

Домінуючу роль серед цих психічних процесів в релігійній вірі грає уява. Тобто глибока релігійна віра передбачає існування у свідомості віруючого яскравих релігійних образів та уявлень, здатних викликати до себе особистісне емоційне та зацікавлене ставлення. Ґрунтом для формування цих образів та уявлень в індивідуальній свідомості якраз і є релігійна ідеологія (система віровчення), яка образно і емоційно закріплюється у свідомості (зокрема психології) віруючих за допомогою їх участі у відповідній культовій обрядовості (системі різноманітних обрядів, церемоній, ритуалів, “таїнств”, свят тощо). Остання також пов’язана з використанням предметів релігійного культу: речей, які використовуються у релігійній обрядовості, художніх зображень та символічних позначень трансцендентального, дійових осіб конкретного релігійного вчення. Наприклад, в різних різновидностях і конфесіях християнства − це розп’яття, ікони, картини, фрески, вітражі, скульптури, в яких надприродні образи втілені в конкретно-чуттєвій формі. На ґрунті цього емоційно насиченого релігійно-художнього матеріалу й формуються у кожного віруючого-християнина його релігійні уявлення про Бога-Отця, Ісуса Христа, Духа Святого, Богородицю тощо.

Звичайно, у кожного суб’єкта релігійної віри подібні уявлення і образи значною мірою індивідуалізовані. Однак процес такої індивідуалізації релігійної свідомості відбувається на ґрунті спільних особливостей релігійних образів, символів та уявлень, характерних для віровчення тієї чи іншої релігійної конфесії. Індивід починає відчувати релігійні почуття в значній мірі завдяки засвоєнню ним релігійних уявлень та ідей, які поширюються у конкретному конфесійному середовищі, починаючи від сім’ї і закінчуючи відповідними релігійними організаціями та установами.

Особливо інтенсифікує релігійні почуття віруючих їх безпосереднє спілкування в процесі спільного відправлення релігійних обрядів і святкування релігійних свят. Все це в повній мірі стосується і феномену українського християнства та його окремих конфесій.

Так, спільний для православних та греко-католиків юліанський церковний календар з його святами, обрядами і звичаями є невичерпним джерелом віри і церковно-народної української традиції. Цілком зрозуміло, що саме знання, розуміння суті і дотримання цих свят і обрядів об’єктивно сприяє відданості віруючих своїй рідній Церкві та своєму традиційному обряду, породжує і зміцнює в них почуття релігійної любові, радості, захоплення, піднесення, естетичного задоволення. Ці психологічні аспекти притаманні як православним, так і греко-католикам України.

Поряд з тим, як відомо, починаючи з Берестейського церковного собору 1596 р., частина православних пішла на унію з католиками, залишивши за собою традиційний для України східний греко-слов’янський обряд і визнавши віровчення Римо-Католицької церкви. Звідси і їхня назва: греко-католики. З цього власне і почалася історія їх церковно-релігійного протистояння із захисниками традиційного православного віровчення. Звідси й походять породжені цією міжконфесійною ворожнечею почуття релігійної неприязні, нетерпимості, фанатизму, характерні для стосунків між православними та греко-католиками, що безумовно негативно позначається на внутрішній цілісності українського християнства.

Негативні емоції та почуття вирують не лише у міжконфесійних стосунках греко-католиків і православних віруючих, а й у їх контактах з представниками різних течій протестантизму. До того ж слід враховувати відчутну різницю в інтенсивності емоційно-чуттєвих проявів взагалі у представників різних конфесій українського християнства. Так, якщо у православних, греко- чи римо-католиків повсякденна релігійна емоційність не надто висока, то серед віруючих-протестантів вона виявляється більш яскраво і виразно, подекуди (особливо у протестантських громадах т.зв. “закритого” типу) приймаючи крайні, патологічні форми психічної екзальтованості.

Це знову ж таки пов’язано з особливостями віровчень деяких протестантських конфесій, для яких притаманні ідеї про можливість безпосереднього спілкування з трансцендентним та отримання від нього “божої благодаті”, чи про “богообраність” членів саме цієї релігійної громади (конфесії в цілому), а також вкрай екстатичні богослужебні обряди.

Дослідження всіх цих конфесійно-психологічних особливостей українського християнства безумовно поглиблює його розуміння як і релігійного феномену.

Цим обумовлюється і необхідність врахування філософських засад віровчення різних конфесій українського християнства. Зокрема, прихильність українського православ’я візантійській богословській традиції як своєрідного середньовічного продовження античної “лінії Платона у філософії”, а в теології українських греко- і римо-католиків − панування томізму як католицького напрямку західноєвропейської філософської думки, що продовжила, насамперед, “лінію Арістотеля”.

Формування візантійської філософської традиції в українському православному богослов’ї почалося ще з часу офіційного запровадження християнства в Київській Русі і викликаного ним поширення перекладної візантійсько-болгарської літератури на зразок уривків з творів 3-х найавторитетніших візантійських богословів, т.зв. “святителів” східної Церкви: Василя Великого (Кесарійського), Григорія Богослова (Назіанзіна), Іоана Златоуста і праць видатного грецького мислителя Григорія Ниського, вміщених в “Ізборниках Святослава” 1073 і 1076 рр., чи головних богословсько-філософських творів знаного візантійського богослова і письменника Іоана Дамаскіна “Богословіє” та “Джерело знань”, а також “Шестоднева Іоана, Екзарха Болгарського та творів інших болгарських богословів і церковних діячів: Климента Охридського, Костянтина Преславського. Візантійська філософська традиція “лінії Платона” простежується і у перших відомих творах оригінальної старокиївської богословської літератури, таких як “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, проповіді ігумена − Феодосія Печерського та єпископа Кирила Туровського.

Дальша еволюція філософського змісту українського православного богослов’я у ХІV-ХV ст. була обумовлена надзвичайним поширенням в Україні агіографічної (повчальної) літератури у формі “житій святих”, де знайшла свій вияв одна з провідних рис києворуської (згодом-української) світоглядної ментальності, пов’язана з морально-етичним аспектом філософії − екзистенціальною зорієнтованістю на внутрішнє, духовне життя людської особистості [8, с. 6]. Ця риса виразно виявилася і в поширених на Україні у ХІV-ХVI ст. ідеях неоплатонізму, представлених у вченні ісихазму візантійських богословів Григорія Синаіта та Григорія Палами, а також у ареопагітиків − послідовників вчення візантійського християнського мислителя Псевдо-Діонісія Ареопагіта.

Паралельно з цим, у зв’язку з посиленням експансії польського католицизму в Україні у ХVI ст., особливо на західноукраїнських землях, спостерігається також поступовий відхід від попередньої візантійської філософської традиції і наближення до більш раціоналістичної західноєвропейської філософії. Відомим виразником таких поглядів серед українських мислителів середини ХVI ст. був Станіслав Оріховський-Русин (Роксолан). Помітний імпульс для поширення впливу західноєвропейської католицької філософії в українському християнстві другої половини ХVI ст. дали твори засновників полемічної літератури в Україні, єзуїтів Петра Скарги та Бенедикта Гербеста.

Але особливу роль у формуванні конфесійних відмінностей у філософії українського християнства відіграв церковний розкол у ньому в кінці ХVI ст. З цього часу вже виразно простежуються дві основні лінії еволюції філософських засад українського християнства, обумовлені його поділом на дві основні конфесії: православну та греко-католицьку.

Зокрема, православні філософські традиції були продовжені у полемічній літературі та в інших богословсько-філософських працях церковних діячів православної орієнтації (Івана Вишенського, Йова Борецького, Ісаї Копинського), викладачів братських шкіл (Стефанія та Лаврентія Зизаніїв, Захарії Копистенського), вчених Острозької (Клірика Острозького, Василя Суразького, Герасима Смотрицького) та Києво-Могилянської академій (Інокентія Гізеля, Йосипа Кононовича-Горбацького), видатного українського філософа Григорія Сковороди протягом доби Українського Відродження, Бароко та Просвітництва [2, с. 5-21].

Складання католицької філософської основи українського християнства, яка ґрунтувалася на ідеях Арістотеля та вченнях його західноєвропейських середньовічних послідовників Августина Аврелія (Блаженного), Боеція, Альберта Великого, й особливо − Томи Аквінського (томізмі), почалося насамперед, у зв’язку з виникненням УГКЦ та діяльністю її духовних навчальних закладів. Яскравими виразниками цієї філософської лінії в українському греко-католицькому богослов’ї були Йосип Булгак, Іван Могильницький, Іван Снігурський, Михайло та Бенедикт Левицькі, Володимир Герасимович, Григорій Яхимович, а надто − Йосип Сліпий, перший ректор Львівської богословської академії, коадьютор глави УГКЦ Андрея Шептицького, згодом його наступник, керівник зарубіжної Української Католицької Церкви, непримиренний противник візантійського православ’я, який рішуче заперечував його богословську цінність. У сучасній філософській думці української діаспори відомим пропагандистом вчення томізму як філософського підґрунтя українського християнства був Володимир Олексюк [5].

Поряд з цим, і серед православних, і серед греко-католицьких церковних діячів та богословів України завжди знаходились прихильники поєднання візантійського (православного) та католицького віровчення у вигляді т. зв. універсального “київського” християнства. Звичайно, менше їх було серед духовенства православної церкви (Петро Могила), більше серед тих православних діячів, хто прагнув унії з Римом (починаючи з Григорія Цамблака та Ізидора), або тих, хто перейшов в унію (Іпатій Потій, Мелетій Смотрицький, Кирило-Транквіліон Ставровецький.) Але ще більше було прихильників цієї ідеї серед ієрархів УГКЦ (Йосиф Вельямин Рутський, св.Йосафат Кунцевич, Андрей Шептицький), які прагнули об’єднати всі християнські конфесії України під егідою католицизму [7, с. 46-68]. Хоча й тут були окремі виключення (Гавриїл Костельник, який в універсальному “київському” християнстві перевагу надавав православ’ю).

Свої особливості мають і філософські засади українського протестантизму, які почали складатися ще у творах антитринітаріїв-соцініан ХVI-ХVIІ ст. Найбільш характерною їх рисою виступає еклектика, обумовлена великою кількістю різноманітних протестантських конфесій, що помітно відрізняються своїми віровченнями, а, отже, і теоретично-філософськими підвалинами.


  1. Історія релігій в Україні. − Львів, 1997.

  2. Козачишин Н.М., Матюхіна О.А. Філософська і суспільно-політична думка на Україні у ХVIІ ст. − Львів, 1992.

  3. Митрополит Іларіон. Українська церква. − К., 1992.

  4. Мончак І. Самоуправна Київська Церква. − Львів, 1994.

  5. Олексюк В.І. Християнська основа української філософії: (Вибрані твори). − К.,1996.

  6. Панас К. Історія Української Церкви. − Львів, 1992.

  7. Паславський І. Між Сходом і Заходом. − Львів, 994.

  8. Проблема людини в українській філософії ХVІІ-ХVІІІ ст. − Львів, 1994.

  9. Семчишин М. Тисяча років української культури. − К., 1993.

  10. Угринович Д.М. Введение в религиоведение. − М., 1985.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Схожі:

Навчальний посібник у двох частинах iconУ двох частинах

Навчальний посібник у двох частинах iconКонспект лекцій у двох частинах Частина 2 Суми Видавництво Сумду 2009

Навчальний посібник у двох частинах iconМатеріали обласної науково-практичної конференції «Педагогіка К. Д. Ушинського: історія та сьогодення» у двох частинах Частина 2

Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011
Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету, 2011. – 124 с
Навчальний посібник у двох частинах iconП., Середяк А. В. Історичне краєзнавство навчальний посібник
Голубко В., Качараба С., Середяк А. Історичне краєзнавство. Навчальний посібник. – Ч.І. – Львів: Видавничий центр лну імені Івана...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник за загальною редакцією к. В. Заблоцької донецьк-2001 ббк 63(0)-7я7+63
Українська І зарубіжна культура. Навчальний посібник / Під заг ред. Заблоцької К. В. Донецьк: "Східний видавничий дім", 2001. 372...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011 В. Д. Братенші
В. Д. Братенші. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету,...
Навчальний посібник у двох частинах iconОльга линь посібник з української мови
Пропонований посібник складається з двох частин: -а – це тексти диктантів краєзнавчої тематики, 2-а – ті ж тексти, які містять помилки,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка