Навчальний посібник у двох частинах



Сторінка6/22
Дата конвертації18.04.2017
Розмір5.04 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

ЗНАЧЕННЯ ПОЛЕМІЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ДЛЯ РОЗВИТКУ

УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ КІН.ХVI-ПОЧ.ХVІІ СТ.

Економічне піднесення українських земель у кінці ХVI − поч.ХVІІ ст., розвиток міст, виникнення середніх і вищих учбових закладів європейського типу, зростання національно-визвольного руху створило сприятливі умови і для бурхливого розвою тогочасного духовного життя України, зокрема богословської і філософської думки. Визначними її осередками стали Львівська і Київська братські школи, Острозька, а згодом і Києво-Могилянська академії.

Насамперед економічні, соціальні та політичні умови життя українського народу к.ХVI − поч.ХVІІ ст. висували потребу в ідеологічному обґрунтуванні завдань його опору колонізаторській політиці Речі Посполитої.

Тому природно, що не лише богословська, а й філософська думка України кін.ХVІ − поч.ХVІІ ст. розвивались в першу чергу у вигляді полемічних літературних творів, спрямованих на захист православ’я, проти експансії католицької церкви. До того ж традиційною особливістю попереднього розвитку української філософської думки було те, що принаймі до ХVІІ ст. вона існувала в надрах теології. Ідейна полеміка проти віровчення та політики като-толицької церкви породила блискучу плеяду письменників-полемістів: Клірика Острозького, Василя Суразького, Герасима та Мелетія Смотрицьких, Стефанія та Лаврентія Зизаніїв, Христофора Філалета (М.Бронєвського), За-харію Копистенського, Кирила-Транквіліона Ставровецького, Івана Вишен-ського, які у своїх творах порушували важливі богословські і філософські проблеми.

В кінці ХVI − поч. ХVIІ ст. коли філософські ідеї розвивались здебільшого у творах письменників-полемістів, головним завданням яких була оборона православ’я навряд чи можна говорити про існування в Україні цілісної філософської школи чи напрямку. Але ідеологічна боротьба, яка відбувалась в цей час у формі літературної полеміки, об’єктивно сприяла розвитку філософської думки України, виділенню філософії в самостійну галузь наукового знання. Необхідно було обґрунтувати і викласти вчення православ’я як струнку теологічну систему, що спирається на відповідну теоретико-філо-софську основу. Це породжувало потребу в освічених філософах, здатних до цього, а отже сприяло як засвоєнню досягнень світової філософської думки, так і широкому виникненню шкіл і вищих учбових закладів на зразок західноєвропейських колегіумів та університетів.

Не дивно, що особливо тісно творчість полемістів була пов’язана з православними братствами − національно-релігійними та просвітницькими об'єднаннями українських міщан.

Саме при братствах почали відкриватись перші освітні заклади − братські школи з викладанням грецької, латинської, старослов’янської мов, а також і філософії.

У братських школах і Острозькій академії широко вивчались твори античних філософів Арістотеля, Платона, Сенеки, візантійських богословів, італійських гуманістів Петрарки, Лоренцо Валли, Піко делла Мірандоли, Тассо, Джордано Бруно, Ніколо Макіавеллі. У бібліотеках братств зберігались також твори Б.Спінози, Д.Локка, Ф.Бекона та багатьох інших західноєвропейських мислителів. Це свідчить про помітний вплив європейської філософії на розвиток філософської думки України кінця ХVІ − поч.ХVІІ ст.

Тож не дивує, що українські письменники-полемісти кінця ХVI − поч. ХVІІ ст. були добре обізнані з досягненнями європейської філософії, їх богословсько-філософські погляди свідчать про помітне поширення в духовному житті України того часу гуманістичних, пантеїстичних та раціоналістичних ідей. Але вони не тільки засвоїли, але й творчо використали надбання європейської філософської думки, щоб започаткувати розвиток нової української філософії з притаманними їй оригінальними особливостями.

Своєрідність висунутих в ході богословської полеміки філософських ідей та їх нерозривний зв’язок з усією еволюцією європейської філософії дозволяє розглядати період кінця ХVІ − поч.ХVІІ ст. як важливий щабель у розвитку не лише богословської, а й філософської думки України.

Українська полемічна література спромоглася підняти ряд важливих богословсько-філософських проблем співвідношення світу і людини. В деяких творах полемістів накреслилась виразна пантеїстично-раціоналістична тенденція, визріли гуманістичні ідеї. Все це склало ґрунт для дальшого розвитку української філософії, який продовжився у працях викладачів Києво-Могилянської академії, з якої починається професійна українська філософія.

ФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ БОГОСЛОВСЬКОЇ ДУМКИ

В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЛЕМІЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Кін.ХVI − поч.XVII ст. був особливо плідним періодом в розвитку філософських засад українського богослов’я. Йому, як відомо, передувала еволюція філософського змісту українського православного богослов’я в ХІУ-ХV ст., обумовлена надзвичайним поширенням в Україні агіографічної (повчальної) літератури у формі “житій святих”, де знайшла свій прояв одна з провідних рис києво-руської (згодом − української) світоглядної ментальності, пов’язана з морально-етичним аспектом філософії − екзистенціальною зорієнтованістю на внутрішнє, духовне життя людської особистості. Ця риса виразно виявилася і в поширених в той час на Україні ідеях неоплатонізму, представлених у вченні ісихазму візантійських богословів Григорія Синаїта та Григорія Палами, а також в Ареопагітиках − корпусі творів візантійського християнського мислителя Псевдо-Діонісія Ареопагіта.

Паралельно з цим, у зв’язку з посиленням інвазії польського католицизму в Україні у XVI ст., особливо на західноукраїнських землях, спостерігається також поступовий відхід від попередньої ортодоксальної візантійської богословсько-філософської традиції (з її в значній мірі ірраціонально-містифікованим підходом до розгляду світоглядних проблем) і наближення до більш раціоналістичної західноєвропейської філософії. Відомим виразником таких поглядів серед українських мислителів середини XVI ст. був Станіслав Оріховський-Русин (Роксолан). Помітний імпульс для поширення впливу західноєвропейської католицької філософії в українському богослов'ї другої половини XVI ст. дали твори засновників полемічної літератури в Україні, єзуїтів Петра Скарги та Бенедикта Гербеста.

Кін. ХVI − поч.ХVIІ ст. був справді унікальним періодом в історії українського народу, що характеризувався небаченим досі розквітом культури: освіти, науки, мистецтва, літератури [8, с. 51]. Недаремно, оцінюючи досягнення культурного прогресу цього часу, академік М.Грушевський назвав його періодом першого національного відродження України [2, с. 3]. Економічне піднесення українських земель у кінці ХVI − поч.ХVІІ ст., розвиток міст, виникнення середніх і вищих учбових закладів європейського типу, зростання антифеодального та національно-визвольного руху створило сприятливі умови і для бурхливого розвою тогочасного духовного життя України, зокрема богословської і філософської думки. Визначними її осередками стали Львівська і Київська братські школи, Острозька і Києво-Могилянська академії [13, с. 5-7].

Насамперед економічні, соціальні та політичні умови життя українського народу напр.ХVI − поч.ХVІІ ст. зумовлювали потребу в розвитку освіти і науки, особливо теології і філософії для ідеологічного обґрунтування завдань його опору колонізаторській політиці Речі Посполитої. Вона стояла на перешкоді господарському і культурному поступу України. Ріст великого феодального землеволодіння обумовлював не лише посилення закріпачення українських селян, але й наступ на права самоврядування українських міст, які польські магнати прагнули перетворити на придатки своїх маєтків. З посиленням феодальної експлуатації населення України поєднувалось його національне та релігійне гноблення у вигляді полонізації та латинізації, в чому правлячі кола Речі Посполитої спирались на підтримку Римо-Католицької Церкви. Тому в цих умовах і антифеодальна, і національно-визвольна боротьба українського народу набули яскраво вираженого релігійного характеру, відбуваючись у формі захисту православної віри.

Ось чому, природно, що не лише богословська, а й філософська думка України кін.ХVI − поч.ХVІІ ст. розвивались в першу чергу у вигляді полемічних літературних творів, спрямованих на захист православ’я, проти експансії Речі Посполитої та католицької церкви. До того ж істотною традиційною особливістю попереднього розвитку української філософської думки було те, що принаймі до XVII ст. вона не відокремилась в особливу форму суспільної свідомості, а існувала в системі духовної культури під егідою релігії, в надрах теології, літератури, мистецтва та фольклору [5, с. 70].

Релігійна оболонка тодішньої української філософії виступала виразом прагнень і настроїв найбільш прогресивних і освічених представників певних суспільних верств України (міщан, козаків, селян, дрібної шляхти) в їх боротьбі проти утисків великих магнатів (як чужоземних, так і власних), політики офіційної церкви, панування старого середньовічно-феодального світогляду. Ця ідейна полеміка проти віровчення та політики католицької церкви породила блискучу плеяду православних письменників-полемістів: Клірика Острозького, Василя Суразького, Герасима та Мелетія Смотрицьких, Стефанія та Лаврентія Зизаніїв, Христофора Філалета (М.Бронєвського), Захарію Копистенського, Кирила-Транквіліона Ставровецького, А.Мужиловського і найвидатнішого серед них − Івана Вишенського, які у своїх творах порушували важливі богословські і філософські проблеми [3, с. 5-14].

Але водночас їм протистояла когорта не менш блискучих проунійних полемістів (П.Скарга, Б.Гербест, І.Потій, Л.Кревза-Ржевуський, Й.-В.Рутсь­кий, А.Селява), які використовували в богословській полеміці, в обґрунтуванні необхідності унії православ’я з католицизмом характерну для раціоналістичної католицької філософської схоластики аргументацію. Ось чому проблема появи конфесійних відмінностей у філософії українського богослов’я в зв’язку з церковним розколом в українському християнстві напр.ХVI − поч.ХVІІ ст. заслуговує на особливу увагу. З цього часу вже виразно простежуються дві основні лінії еволюції філософських засад українського богослов’я, обумовлені поділом Української Церкви на дві конфесії: православну та греко-католицьку [7].

Зокрема, православні філософські традиції були продовжені в полемічній літературі та в інших богословських творах церковних діячів православної орієнтації (Івана Вишенського, Йова Борецького, Ісайї Копинського, Захарії Копистенського, Лаврентія Зизанія-Тустановського, ранніх Мелетія Смотрицького та Кирила-Транквіліона Ставровецького), викладачів братських шкіл (Ісайї Трофимовича-Козловського та Стефанія Зизанія), вчених Острозької (Герасима Смотрицького, Клірика Острозького, Василя Суразького) та Києво-Могилянської академій (Інокентія Гізеля, Йосипа Кононовича-Горбацького, Іоаникія Галятовського, Лазаря Барановича, Феофана Прокоповича, Стефана Яворського) у філософських працях видатного українського філософа Григорія Сковороди та інших протягом доби Українського Відродження, Бароко та Просвітництва [1].

Складання ж католицької філософської основи українського богослов’я, яка ґрунтувалася попервах на теорії Платона та неоплатоників, інтерпретованих Августином Аврелієм (Блаженним), а згодом на ідеях Арістотеля та вченнях його західноєвропейських середньовічних послідовників Боеція, Іоана Скота Еріугени, Альберта Великого й особливо Фоми Аквінського (томізмі), почалося після Берестейського церковного собору (1596 р.), насамперед у зв’язку з виступами проунійних полемістів, якими після переходу в унію стали Іпатій Потій, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович (згодом перейшов повністю на латинський обряд, ставши завзятим критиком православної і греко-католицької церков, прихильником арістотелізму). З др.пол.ХVIІ ст. як проунійні полемісти виступають П.Бойм, Теофіл Рутка та ряд інших богословів − прихильників католицької філософської традиції у теології [10, с. 214-245, 289].

Водночас і серед православних і серед греко-католицьких церковних діячів та богословів України завжди знаходились прихильники поєднання православного та католицького віровчення й, відповідно, візантійської та латинської теологічно-філософських традицій у вигляді т.зв. “київського” (універсального) християнства. Звичайно, менше їх було серед духовенства православної церкви (Петро Могила), більше серед тих православних діячів, хто прагнув унії з Римом (починаючи з Григорія Цамблака та Ізидора), або тих, хто перейшов в унію (Іпатій Потій, Мелетій Смотрицький, Кирило-Транквіліон Ставровецький). Але ще більше прихильників цієї ідеї було серед ієрархів УГКЦ (Йосиф Вельямін Рурський, св.Йосафат Кунцевич), які прагнули об’єднати всі християнські конфесії України під егідою католицизму [8].

Слід також зауважити, що у зв’язку з Церковною Реформацією і початком поширення в Україні конфесій та ідеології раннього протестантизму в українській богословсько-філософській думці з’являються і окремі протестантські ідеї. Православні полемісти охоче використовували деякі протестантські твори для полеміки з католиками та уніатами. Проте, напр. XVI ст. розпочинається полеміка православних і з самими протестантами. Апогею вона досягає на початку XVIII ст., на який припадає антипротестантська полеміка С.Яворського [10, с. 245, 387].

Поштовхом до виступу протестантських та православних українських полемістів стали видані у Вільно книги письменників-єзуїтів Петра Скарги “Про єдність церкви Божої під одним пастирем і про грецьке від тієї єдності відступлення” (1577) та Бенедикта Гербеста “Висновки віри Римського костьолу та історія грецького невільництва” (1586), в яких обґрунтовувалась ідея церковної унії православ’я з католицизмом під верховенством папи Римського. У відповідь на ці книги та подібні до них такі, як твір проунійного полеміста Л.Кревзи “Оборона єдності церковної”, почали з’являтися полемічні твори протестантських, а згодом і православних українських літераторів і богословів.

Як відомо, частина українських протестантів-унітаріїв (антитринітаріїв-социніан) опинилися в стані князя Василя-Костянтина Острозького, який у кінці XVI − на початку XVII ст. виконував роль українського національного лідера. Відстоюючи православну віру українців, він перебував водночас і під впливом деяких реформаційних ідей. Промовистим є те, що в своїх полемічних творах унітарії захищали не стільки православну церкву, скільки інтереси, права й культурні цінності українців.

Саме унітарій Мотовило став першим українським протиуніатським полемістом. У 1577 р. на замовлення князя В.-К.Острозького він написав трактат, спрямований проти книги єзуїтського ідеолога Петра Скарги “Про єдність церкви божої під одним пастирем”. На жаль, цей твір Мотовила не дійшов до нас. Дещо про нього можемо довідатися із листа князя Андрія Курбського до В.-К.Острозького, в якому, власне, мова йшла про цей твір.

Щоб зрозуміти значення твору Мотовила та висловлених у ньому ідей, варто звернутися до згадуваного трактату П.Скарги, в якому давалося розгорнуте теологічне й філософсько-схоластичне обґрунтування необхідності об'єднання католицької та православної церков під егідою папи Римського. Єзуїтський ідеолог намагався довести, що “єдиною Церквою Божою” є церква католицька, а її істинність обумовлюється існуванням єдиного пастиря − намісника Христа на землі, яким є папа Римський, і без якого єдність, управління та мир у церкві неможливі.

Апологетиці “єдиного пастиря”, римського папи Мотовило протиставив характерну для протестантів ідею папи-антихриста. Вона використовувалася багатьма протестантськими ідеологами, зокрема Мартіном Лютером та Жаном Кальвіном. Серед ранніх унітаріїв її активно пропагував Георгій (Юрій) Бландрата. Знайшла вона потім поширення і в творах українських православних полемістів.

Використовуючи її, Мотовило підводив читачів до думки, що будь-яка угода з римським первосвящеником варта найрішучішого осуду. Тим самим вона ставала на заваді експансії католицизму та пов’язаної з нею в умовах Речі Посполитої полонізації українців. У тогочасних умовах ця ідея сприяла збереженню окремішності українців від поляків.

Одним з перших таких творів православної полемічної літератури був “Ключ царства Небесного” (1587) ректора Острозької академії Герасима Смотрицького, згодом − “Казання святого Кирила” (1596) Стефанія Зизанія, “Апокрисис” (1597) Христофора Філалета (Марціна Бронєвського), славнозвісниий “Тренос (Фрінос), або плач єдиної святої апостольськоі Східної Церкви” (1610) сина Г.Смотрицького Мелетія Смотрицького, “Книга про віру єдину” (1619-1621), “Палінодія” (1621-1622) та “Книга про правдиву єдність православних християн” (1623) Захарії Копистенського, “Катехізис” (1627) Лаврентія Зизанія, численні памфлети Івана Вишенського [4, с. 39-40].

Православні полемісти захищали позиції українського православ’я, вдаючись передусім до ірраціоналістично-екзистенціальної аргументації в дусі неоплатонічного ареопагітизму, продовжуючи одну з провідних рис характерних для надзвичайно поширеної в ХІУ-ХV ст. на Україні агіографічної літератури, збірників “житій святих” − екзистенціальну зорієнтованість на внутрішнє, духовне життя особистості, яка, зрікаючись всього земного, грішного, що спокушає її, обирає Бога Ця ж риса виразно виявляється і в поширених на Україні у XIV-ХVI ст. ідеях неоплатонізму, представлених ісихазмом (грец. відчуженість, спокій) − вченням візантійських богословів-містиків XIV ст. Григорія Синаїта та Григорія Палами і ареопагітизмом (вченням християнського мислителя V-VI ст. Псевдо-Діонісія Ареопагіта). В їх основі − ідея релігійного екстазу як акту містичного єднання, злиття людини з Богом, що досягається її самозаглибленням у свій внутрішній світ − “просвітлінням”, яке приносить звільнення (“очищення”) свідомості від будь-яких земних(“мирських”) понять.Що,однак, далеко не тотожне “розчиненню” свідомості у Божестві в стані “самадхі” (індуїзм) чи “фана” (суфізм).

Ідейна спадщина Г.Синаїта, Г.Палами та Псевдо-Діонісія Ареопагіта особливо широко використовувалась у творчості українських православних полемістів кін.ХVI − поч.ХVІІ ст. В цьому плані найбільш показовою є гносеологічна концепція Івана Вишенського (сер.ХVI − між 1621 і 1633), в центрі уваги якого “духовна” людина, оскільки лише в дусі можливе безпосереднє спілкування людини з Богом. Таке спілкування неможливе як раціональне осягнення божественного буття розумом (слабкий, обмежений розум людини не здатний на це). Справжня сутність Бога пізнається, охоплюється лише містичним (ірраціональним) “осяянням” душі. Божественна істина недосяжна для людського розуму. Осягнути її ірраціональний зміст (“правди таїнство”) можливо лише шляхом містичного екстазу, заснованого на вірі, а не за допомогою розуму. Ірраціональне у процесі пізнання − на першому плані. Але І.Вишенський не заперечував повністю пізнавальної здатності людського розуму, раціональні можливості якого, на його думку, виконують у пізнанні функції нижчого ступеня (рівня) наближення до божественної істини. Розумове знання, натхненне божественною мудрістю (“євангельським розумом”), може стати “підготовчим щаблем” на шляху до пізнання істини.[16, с. 134-150; 15, с. 118-120].

У кін.ХVI − поч.ХVІІ ст., коли богословські та філософські ідеї розвивались здебільшого у творах письменників-полемістів, головним завданням яких була оборона православ’я і боротьба проти католицизму та унії, навряд чи можна говорили про існування в Україні цілісної філософської школи чи напрямку. Але ідеологічна боротьба, яка відбувалась в цей час у формі літературної полеміки, критики теологічних засад католицизму та обстоювання православ’я, об’єктивно сприяла розвитку філософської думки України, виокремленню філософії в самостійну форму суспільної свідомості, галузь наукового знання. Необхідно було обґрунтувати і викласти вчення православ’я як струнку теологічну систему, що спирається на відповідну теоретико-філософську основу. Це породжувало потребу в освічених філософах та теологах, здатних до цього, а отже сприяло як засвоєнню досягнень світової філософської думки, так і широкому виникненню шкіл та учбових закладів вищого європейського типу на зразок західноєвропейських колегіумів та університетів.

Особливо тісно творчість православних полемістів була пов’язана з православними братствами − національно-релігійними та просвітницькими об'єднаннями українських міщан, які боролись за національно-культурну незалежність України. Діячі братського руху, яких хвилювала доля національної культури і національної Церкви, активно виступали з полемічними творами, в яких обстоювали національно-релігійні права українського народу. Їх творчість була прикладом поєднання національних богословсько-філософських традицій Київської Русі та наступного періоду української історії ХІV−ХV ст. з новим ренесансним світовідчуттям й реформаційними тенденціями ХVІ – поч.ХVІІ ст. Такі діячі братського руху, як Л.Зизаній, Ю.Рогатинець, К.-Транквіліон Ставровецький своїми філософсько-етичними концепціями сприяли формуванню в Україні ренесансного індивідуалізму. Гуманістичне спрямування, утвердження цінності земного буття людини були особливо властиві творчості К.-Транквіліона Ставровецького (“Зерцало богословія”, 1618; “Євангеліє учительноє”, 1619; “Перло многоцінноє” (16146).

Не дивно, що завдяки співробітництву з такими видатними мислителями і богословами, як К.-Т.Ставровецький, Іван Вишенський, Юрій Рогатинець, брати Зизанії, Памва Беринда, Іов Борецький, Петро Могила, вони перетворились у важливі центри культури і освіти на українських землях [4, с. 35-36; 11, с. 74-75]. Саме при братствах почали відкриватись такі православні освітні заклади, як братські школи з викладанням грецької, латинської, старослов’янської мов, а також і філософії. Такі школи, зокрема, виникли при найбільших в Україні братствах: Львівському (Успенському), Київському (Богоявленському) та Луцькому (Чеснохрестному). У 1576 р. була відкрита Острозька колегія (“Острозька академія”). Ці школи стали не лише провідними центрами культури і освіти в Україні в кін.ХVI − поч.ХVІІ ст., але й осередками ідеологічної боротьби проти колонізаторської політики польської шляхти та католицького духовенства. Викладачі та вихованці цих учбових закладів були авторами переважної більшості полемічних творів того часу.

У братських школах і Острозькій академії широко вивчались твори античних філософів Арістотеля, Платона, Сенеки, візантійських богословів, італійських гуманістів Петрарки, Лоренцо Валли, Піко делла Мірандоли, Тассо, Джордано Бруно, Ніколо Макіавеллі. У бібліотеках братств зберігались також твори Б.Спінози, Д.Локка, Ф.Бекона та багатьох інших західноєвропейських мислителів [3, с. 5]. Це свідчить про помітний вплив європейської філософії на розвиток філософської думки України кін.ХVI − поч.ХVІІ ст.

Засвоєнню досягнень європейської філософії в Україні сприяли і інші фактори. Як відомо, братські школи протистояли католицьким, єзуїтським навчальним закладам. Останні використовувались правлячими світськими і церковними колами Речі Посполитої, в першу чергу, як ідеологічні знаряддя ополячення та покатоличення православного населення України. Але водночас вони знайомили своїх українських вихованців не лише з католицьким богослов’ям і середньовічною філософією, а й з античною літературою та філософією. Католицькі школи існували в Галичині, на Волині, Поділлі і в Закарпатті. У Львові кафедральна латинська католицька) школа була відкрита ще у XV ст. Основна увага в ній приділялась вивченню латини, давньогрецької та давньоримської літератури. В другій половині XVI ст. тут викладав відомий єзуїтський письменник-полеміст В. Гербест. Єзуїти розгорнули в Україні широку освітню діяльність, створивши розгалужену мережу середніх навчальних закладів − колегій (колегіумів), де викладались риторика, діалектика і частково − філософія. Одній з них, заснованій у Вільно в 1570 р., польський король Стефан Баторій у 1579 р. надав права академії (а ректором невдовзі став ще один знаменитий єзуїт П.Скарга). Віленська єзуїтська академія складалася з двох відділень: богословського і філософського, де вивчали античну літературу і філософію. В основу богословського курсу були покладені філософські системи Арістотеля та Томи Аквінского. В 1595 р. канцлер Речі Посполитої Ян Замойський заснував Замойську академію, де також були теологічне і філософське відділення [12, с. 87].

Як реакція на наступ католицизму, в Україні в той час поширювались і протестантські течії, зокрема социніан, реформаційно-реалістичне вчення яких користувалось певним успіхом серед окремих освічених родин української шляхти. Вони заснували протестантські центри зі школами в Гінці, Кіселіні та інших містах.

Загалом, як писав І.Огієнко, “Україна ніколи не лякалась західної культури, і західний вплив широкою річкою вільно котився до нас. Кращі люди наші часто їздили до закордонних університетів кінчати там своє виховання − їздили вже в XVI віці, а в XVII віці це стало ділом звичайним. Так, за кордонам навчались наші письменники. Мелетій Смотрицький, Касіан Сакович, Петро Могила, Сильвестр Косов, Тарасій Земка, Інокентій Гизель, Феофан Прокопович і багато, багато інших. Українці навчались в університетах Падуанскім, Лондонскім, Лейденським, особливо в Гетінгенським, навчалися в університетах Парижськім, Пражським; училися в Гданську, Кенігсберзі, в Римі і по інших місцях” [6, с. 35]. У 1510-1560 рр. лише в Краківському університеті навчалося 352 студента з 51 міста України, а протягом XV-XVI ст. тут одержали освіту 800 українців. Деякі з них стали видатними європейськими вченими. Так, Юрій Котермак (Юрій Дрогобич, Георгій з Русі) був професором і ректором, доктором філософії і медицини Болонського університету [12, с. 69-70].

Українці, які в пошуках освіти виїжджали у відомі європейські університети: католицькі − Паризький (Сорбона), Падуанський, Болонський, Празький, Краківський чи протестантські − Гейдельберзький, Віттенберзький, Лейденський, Лейпцігський, знайомилися там з передовою філософською думкою свого часу. А це знайомство не лише з католицьким богослов’ям і філософією, а й з європейською натурфілософією епохи Відродження, з протестантськими вченнями часу Церковної Реформації, сприяло поширенню в Україні гуманістичних та просвітницьких ідей.

Тож не дивує, що українські письменники-полемісти кін.ХVI − поч.ХVІІ ст. були добре обізнані з досягненнями європейської філософії як минулої, так і сучасної їм доби. Їх богословсько-філософські погляди свідчать про помітне поширення в духовному житті України того часу гуманістичних, пантеїстичних та раціоналістичних ідей, про процес руйнації попереднього церковно-схоластичного, релігійно-аскетичного світогляду і формування життестверджуючого світосприймання. Але вони не тільки засвоїли, але й творчо використали надбання європейської філософської думки, щоб започаткувати розвиток нової української філософії з притаманними їй оригінальними особливостями.

Загалом є всі підстави твердити про безперервність процесу розвитку кращих традицій української релігійної філософії, що зайвий раз підкреслюють творчі здобутки українських письменників-полемістів кін.ХVI − поч.ХVІІ ст. Дослідження християнських основ української філософської спадщини цього і попередніх йому періодів (Київської Русі та ХІУ-ХV ст.) дозволяє зробити важливий висновок про домінування в ній морально-етичної проблематики, що, в свою чергу, зумовило стійкий інтерес до людської особистості, гуманістичне підґрунтя багатьох вітчизняних філософських шкіл наступних століть [9, с. 9-230].

Своєрідність висунутих в ході богословської полеміки філософських ідей та їх нерозривний зв’язок з усією еволюцією європейської філософії дозволяє розглядати період кін.ХVI − поч.ХVІІ ст. як важливий щабель у розвитку не лише богословської, а й філософської думки України [14, с. 26-30].



  1. Від Вишенського до Сковороди: Збірн. статей. − К., 1973.

  2. Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в ХVI-ХVIІ віці. − Київ-Львів, 1912.

  3. Козачишин Н.М., Матюхіна О.А. Філософська і суспільно-політична думка на Україні у XVII ст. − Львів, 1992.

  4. Никитенко І., Новосад М., Оксіюк Й. Православ’я на Україні. − К., 1985.

  5. Нічик В.М. Філософські попередники Г.С.Сковороди // Філософська думка. − 1965. − №2.

  6. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. − К., 1991.

  7. Паславський І.В. З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці ХVI − першій третині XVII ст. − К., 1984.

  8. Паславський І. Між Сходом і Заходом. Нариси з культурно-політичної історії української церкви. − Львів, 1994.

  9. .Проблема людини в українській філософії ХVI-ХVIІІ ст. − Львів, 1998.

  10. Релігієзнавчий словник. − К., 1996.

  11. Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу. − К., 1993.

  12. Ульяновський В.І. Історія церкви та релігійної думки в Україні: У 3-х кн. Кн.2. Середина ХV − кінець XVI століття. − К., 1994.

  13. Філософія Відродження на Україні. − К., 1990.

  14. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. − К., 1991.

  15. Пашук А.І. Іван Вишенський − мислитель і борець. − Львів, 1990.

  16. Вишенський І. Твори. − К., 1959.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Схожі:

Навчальний посібник у двох частинах iconУ двох частинах

Навчальний посібник у двох частинах iconКонспект лекцій у двох частинах Частина 2 Суми Видавництво Сумду 2009

Навчальний посібник у двох частинах iconМатеріали обласної науково-практичної конференції «Педагогіка К. Д. Ушинського: історія та сьогодення» у двох частинах Частина 2

Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011
Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету, 2011. – 124 с
Навчальний посібник у двох частинах iconП., Середяк А. В. Історичне краєзнавство навчальний посібник
Голубко В., Качараба С., Середяк А. Історичне краєзнавство. Навчальний посібник. – Ч.І. – Львів: Видавничий центр лну імені Івана...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник за загальною редакцією к. В. Заблоцької донецьк-2001 ббк 63(0)-7я7+63
Українська І зарубіжна культура. Навчальний посібник / Під заг ред. Заблоцької К. В. Донецьк: "Східний видавничий дім", 2001. 372...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011 В. Д. Братенші
В. Д. Братенші. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету,...
Навчальний посібник у двох частинах iconОльга линь посібник з української мови
Пропонований посібник складається з двох частин: -а – це тексти диктантів краєзнавчої тематики, 2-а – ті ж тексти, які містять помилки,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка