Навчальний посібник у двох частинах



Сторінка7/22
Дата конвертації18.04.2017
Розмір5.04 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   22

РОЛЬ ПОЛЕМІЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ В РОЗВИТКУ ФІЛОСОФСЬКИХ

ЗАСАД УКРАЇНСЬКОГО БОГОСЛОВ’Я КІН. ХVI − ПОЧ.ХVIІ СТ.

Проблема появи конфесійних відмінностей у філософії українського богослов’я в зв’язку з церковним розколом в українському християнстві напр.ХVI − поч.ХVIІ ст. заслуговує на особливу увагу. З цього часу вже виразно простежуються дві основні лінії еволюції філософських засад українського богослов’я, обумовлені поділом Української Церкви на дві конфесії: православну та греко-католицьку [8].

Зокрема, православні філософські традиції були продовжені в полемічній літературі та в інших богословських творах церковних діячів православної орієнтації (Івана Вишенського, Йова Борецького, Ісайї Копинського, Захарії Копистенського, Лаврентія Зизанія-Тустановського, ранніх Мелетія Смотрицького та Кирила-Транквіліона Ставровецького), викладачів братських шкіл (Ісайї Трофимовича-Козловського та Стефанія Зизанія), вчених Острозької академії (Герасима Смотрицького, Клірика Острозького, Василя Суразького) [15].

Складання ж католицької філософської основи українського богослов’я, яка ґрунтувалася попервах на теорії Платона та неоплатоників, інтерпретованих Августином Аврелієм (Блаженним), а згодом на ідеях Арістотеля та вченнях його західноєвропейських середньовічних послідовників Боеція, Іоана Скота Еріугени, Альберта Великого й особливо Фоми Аквінського (томізмі), почалося після Берестейського церковного собору (1596 р.), насамперед у зв'зку з виступами проунійних полемістів, якими після переходу в унію стали Іпатій Потій, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович (згодом перейшов повністю на латинський обряд, ставши завзятим критиком православної і греко-католицької церков, прихильником арістотелізму).

Водночас і серед православних і серед греко-католицьких церковних діячів та богословів України завжди знаходились прихильники поєднання православного та католицького віровчення й, відповідно, візантійської та латинської теологічних філософських традицій у вигляді т.зв. “київського” (універсального) християнства. Звичайно, менше їх було серед духовенства православної церкви (Петро Могила), більше серед тих православних діячів, хто прагнув унії з Римом або тих, хто перейшов в унію (Іпатій Потій, Мелетій Смотрицький, Кирило Транквіліон-Ставровецький). Але ще більше прихильників цієї ідеї було серед ієрархів УГКЦ (Йосиф Вельямін Рутський, св.Йосафат Кунцевич), які прагнули об'єднати всі християнські конфесії України під егідою католицизму [16].

Слід також зауважити, що у зв’язку з Церковною Реформацією і початком поширення в Україні конфесій та ідеології раннього протестантизму в українській богословсько-філософській думці з’являються і окремі протестантські ідеї. Православні полемісти охоче використовували деякі протестантські твори для полеміки з католиками та уніатами. Проте, напр. у ХVI ст. розпочинається їх полеміка і з самими протестантами [17, с. 245, 387].

Поштовхом до виступу православних українських полемістів стали видані у Вільно книги письменників-єзуїтів Петра Скарги “Про єдність церкви Божої під одним пастирем і про грецьке від тієї єдності відступлення” (1577) та Бенедикта Гербеста “Висновки віри Римського костьолу та історія грецького невільництва” (1586), в яких обґрунтовувалась ідея церковної унії православ’я з католицизмом під верховенством папи Римського. У відповідь на ці книги та подібні до них такі, як твір проунійного полеміста А.Кревзи “Оборона єдності церковної” почали з’являтися полемічні твори православних українських літераторів і богословів. Одним з перших таких творів православної полемічної літератури був “Ключ Царства Небесного” (1587) ректора Острозької академії Герасима Смотрицького, згодом − “Казання святого Кирила” (1596) Стефанія Зизанія, “Апокрисис” (1597) Христофора Філалета, славнозвісний “Тренос (Фрінос), або плач єдиної святої апостольської Східної Церкви” (1610) сина Г.Смотрицького − Мелетія Смотрицького, “Книга про віру єдину” (1619-1621), “Палінодія” (1621-1622) та “Книга про правдиву єдність православних християн” (1623) Захарії Копистенського, “Катехізис” (1627) Лаврентія Зизанія, численні памфлети Івана Вишенського [I, c. 39-40].

Православні полемісти захищали позиції українського православ’я, вдаючись передусім до ірраціоналістично-екзистенціальної аргументації в дусі неоплатонічного ареопагітизму, продовжуючи одну з провідних рис характерних для надзвичайно поширеної в ХІV-ХV ст. на Україні агіографічної літератури, збірників “житій святих” − екзистенціальну зорієнтованість на внутрішнє, духовне життя особистості, яка, зрікаючись всього земного, грішного, що спокушає її, обирає Бога. Ця ж риса виразно виявляється і в поширених на Україні у ХІV-ХVI ст. ідеях неоплатонізму, представлених ісихазмом (грецьк. відчуженість, спокій) − вченням візантійських богословів-містиків ХІV ст. Григорія Синаїта та Григорія Палами і ареопагітизмом (вченням християнського мислителя V-VI ст. Псевдо-Діонісія Ареопагіта). В їх основі − ідея релігійного екстазу як акту містичного єднання, злиття людини з Богом, що досягається її самозагбленням у свій внутрішній світ − “просвітлінням”, яке приносить звільнення (“очищення”) свідомості від будь-яких земних (“мирських”) понять. Що, однак, далеко не тотожне “розчиненню” свідомості у Божестві в стані “самадхі” (індуїзм) чи “фана” (суфізм).

Ідейна спадщина Г.Синаїта, Г.Палами та Псевдо-Діонісія Ареопагіта особливо широко використовувалась у творчості українських православних полемістів кін.ХVI − поч.ХVIІ ст. В цьому плані найбільш показовою є гносеологічна концепція Івана Вишенського (сер.ХVI − між 1621 і 1633), в центрі уваги якого “духовна” людина; оскільки лише в дусі можливе безпосереднє спілкування людини з Богом. Таке спілкування неможливе як раціональне осягнення божественного буття розумом (слабкий, обмежений розум людини не здатний на це). Справжня сутність Бога пізнається, охоплюється лише містичним (ірраціональним) “осяянням” душі. Божественна істина недосяжна для людського розуму. Осягнути її ірраціональний зміст (“правди таїнство”) можливо лише шляхом містичного екстазу, заснованого на вірі, а не за допомогою розуму. Ірраціональне у процесі пізнання − на першому плані. Але І.Вишенський не заперечував повністю пізнавальної здатності людського розуму, раціональні можливості якого, на його думку, виконують у пізнанні функції нижчого ступеня (рівня) наближення до божественної істини. Розумове знання, натхненне божественною мудрістю (“євангельським розумом”), може стати “підготовчим щаблем” на шляху до пізнання істини [11, с. 134-150; 12, с. 118-120].

В кінці ХVI − поч.ХVIІ ст., коли богословські та філософські ідеї розвивались здебільшого у творах письменників-полемістів, головним завданням яких була оборона православ’я, боротьба проти католицизму та унії, навряд чи можна говорити про існування в Україні цілісної філософської школи чи напрямку. Але ідеологічна боротьба, яка відбувалась в цей час у формі літературної полеміки, критики теологічних засад католицизму та обстоювання православ’я, об’єктивно сприяла розвитку філософської думки України, виділенню філософії в самостійну форму суспільної свідомості, галузь наукового знання. Необхідно було обґрунтувати і викласти вчення православ’я як струнку теологічну систему, що спирається на відповідну теоретико-філософську основу. Це породжувало потребу в освічених філософах та теологах, здатних до цього, а отже сприяло як засвоєнню досягнень світової філософської думки, так і широкому виникненню шкіл і учбових закладів вищого європейського типу на зразок західноєвропейських колегіумів та університетів.

Особливо тісно творчість православних полемістів була пов’язана з православними братствами − національно-релігійними та просвітницькими об'єднаннями українських міщан, які боролись за національно-культурну незалежність України. Завдяки співробітництву з такими видатними мислителями і богословами, як Іван Вишенський, Юрій Рогатинець, брати Зизанії, Памва Беринда, Іов Борецький, Петро Могила вони перетворились у важливі центри культури і освіти на українських землях [1, c. 35-36; 2, с. 74-75].

Саме при братствах почали відкриватись перші православні освітні заклади − братські школи з викладанням грецької, латинської, старослов’янської мов, а також і філософії. Такі школи, зокрема, виникли при найбільших в Україні братствах: Львівському (Успенському), Київському (Богоявленському) та Луцькому (Чеснохрестному). У 1576 р. була відкрита Острозька колегія (“Острозька академія”). Ці школи стали не лише провідними центрами культури і освіти в Україні в кін.ХVI − поч.ХVIІ ст., але й осередками ідеологічної боротьби проти колонізаторської політики польської шляхти та католицького духовенства. Викладачі та вихованці цих учбових закладів були авторами переважної більшості полемічних творів того часу.

У братських школах і Острозькій академії широко вивчались твори античних філософів Арістотеля, Платона, Сенеки, візантійських богословів, італійських гуманістів Петрарки, Лоренцо Валли, Піко делла Мірандоли, Тассо, Джордано Бруно, Ніколо Макіавеллі. У бібліотеках братств зберігались також твори Б.Спінози, Д.Локка, Ф.Бекона та багатьох інших західноєвропейських мислителів [3, c. 5]. Це свідчить про помітний вплив європейської філософії на розвиток філософської думки в Україні кін.ХVI − поч.ХVIІ ст.

Засвоєнню досягнень європейської філософії в Україні сприяли і інші фактори. Як відомо, братські школи протистояли католицьким та єзуїтським навчальним закладам. Останні використовувались правлячими світськими і церковними колами Речі Посполитої в першу чергу як ідеологічні знаряддя ополячення та покатоличення православного населення України. Але водночас вони знайомили своїх українських вихованців не лише з католицьким богослов’ям і середньовічною філософією, а й з античною літературою та філософією. Католицькі школи існували в Галичині, на Волині, Поділлі і в Закарпатті. У Львові кафедральна школа була відкрита ще у ХV ст. Основна увага в ній приділялась вивченню латини, давньогрецької та давньоримської літератури. В другій пол. ХVI ст. тут викладав відомий єзуїтський письменник-полеміст Б.Гербест. Єзуїти розгорнули в Україні широку освітню діяльність, створивши розгалужену мережу середніх навчальних закладів − колегій (колегіумів), де викладались риторика, діалектика і частково − філософія. Одній з них, заснованій у Вільно в 1570 р., польський король Стефан Баторій у 1579 р. надав права академії (а ректором невдовзі став ще один знаменитий єзуїт П.Скарга). Віленська єзуїтська академія складалася з двох відділень: богословського і філософського, де вивчали античну літературу і філософію. В основі богословського курсу були покладені філософські системи Арістотеля та Томи Аквінського. В 1595 р. канцлер Речі Посполитої Ян Замойський заснував Замойську академію, де теж були теологічне і філософське відділення [4, c. 87].

Як реакція на наступ католицизму, в Україні в той час поширювались і протестантські течії, зокрема социніан, реформаційно-реалістичне вчення яких користувалось певним успіхом серед окремих освічених родин української шляхти. Вони заснували протестантські центри зі школами в Гінці, Кіселіні та ін. містах.

Загалом, як писав І.Огієнко, “Україна ніколи не лякалась західної культури, і західний вплив широкою річкою вільно котився до нас. Кращі люди наші часто їздили до закордонних університетів кінчати там своє виховання − їздили вже в ХVI віці, а в ХVIІ віці це стало ділом звичайним. Так, за кордоном навчались наші письменники: Мелетій Смотрицький, Касіан Сакович, Петро Могила, Сильвестр Косов.., Тарасій Земка, Інокентій Гизель, Феофан Прокопович і багато, багато інших” [5, c. 35]. Українці, які в пошуках освіти виїжджали у відомі європейські університети: католицькі − Паризький (Сорбона), Падуанський, Болонський, Празький, Краківський чи протестантські − Гейдельберзький, Віттенберзький, Лейденський, Лейпцігський, знайомилися там з передовою філософською думкою свого часу. А це знайомство не лише з католицьким богослов’ям і філософією, а й з європейською натурфілософією епохи Відродження, протестантськими вченнями часів Церковної Реформації сприяло поширенню в Україні гуманістичних та просвітницьких ідей.

Тож не дивує, що українські письменники-полемісти кін.ХVI − поч.ХVIІ ст. були добре обізнані з досягненнями європейської філософії як минулої, так і сучасної їм доби. Їх богословсько-філософські погляди свідчать про помітне поширення в духовному житті України того часу гуманістичних, пантеїстичних та раціоналістичних ідей, про процес руйнації попереднього церковно-схоластичного, релігійно-аскетичного світогляду і формування життєстверджуючого світосприймання. Але вони не тільки засвоїли, але й творчо використали надбання європейської філософської думки, щоб започаткувати розвиток нової української філософії з притаманними їй оригінальними особливостями.

Загалом є всі підстави твердити про безперервність процесу розвитку кращих традицій української релігійної філософії, що зайвий раз підкреслюють творчі здобутки українських письменників-полемістів кін.ХVI − поч.ХVIІ ст. Дослідження християнських основ української філософської спадщини цього і попередніх йому періодів (Київської Русі та ХІV−ХV ст.) дозволяє зробити важливий висновок про домінування в ній морально-етичної проблематики, що, в свою чергу, зумовило стійкий інтерес до людської особистості, гуманістичне підґрунтя багатьох вітчизняних філософських шкіл наступних століть [6, c. 9-230].

Своєрідність висунутих в ході богословської полеміки філософських ідей та їх нерозривний зв’язок з усією еволюцією європейської філософії дозволяє розглядати період кін.ХVI − поч.ХVIІ ст. як важливий щабель у розвитку не лише богословської, а й філософської думки України [7, c. 26-30].

Органічний зв’язок таких полемістів, як Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Христофор Філалет, Захарія Копистенський та Кирило Транквіліон-Ставровецький з національно-визвольним рухом часто виривав їх з вузьких рамок богословської полеміки і надавав їхнім творам актуального суспільного звучання. Так, у творах В.Суразького і К.Транквіліона-Ставровець­ого, які у своїх філософських поглядах поступово звільнялися від містичного, спіритуалістичного сприйняття світу і схилялися до його натуралістично-пантеїстичного осмислення, вже чітко простежуються елементи характерної для тогочасної європейської філософії традиції поєднання пантеїзму з гуманізмом. В ті часи пантеїзм як філософське вчення, що ототожнювало поняття “Бог” і “природа”, часто був виразом матеріалістичних тенденцій, ідейним обґрунтуванням демократичних рухів. Не дивно, що і вищезгадані українські мислителі як представники одного з них − братського, не відкидаючи християнський дуалізм (протиставлення небесного і земного, душі і тіла), намагалися подолати його шляхом наближення божества до світу та наповнення ним природи. Це,безумовно, сприяло формуванню гуманістичного погляду на земний світ та місце людини у ньому.

Особливо яскраво ця тісно пов’язана з гуманізмом пантеїстична традиція проявилась у творчості знаного філософа Києво-Могилянської доби К.Транквіліона-Ставровецького, автора відомих у свій час книг “Зерцало богословія” (1618), “Євангеліє учительноє” (1619), збірки духовних віршів “Перло многоцінноє” (1646), багато положень яких не відповідали християнським постулатам, чому і були офіційно засуджені та заборонені православною церквою. У центрі його філософських роздумів проблема Бога і його ставлення до світу з характерною для пантеїзму тенденцією ототожнення Бога і світу, Бога і природи. Світ і природа перестають бути “символами” Бога і, зливаючись з ним, самі перетворюються у божество. Звідси притаманне К.Транквіліону-Ставровецькому радісне і світле світосприймання оточуючого буття як “невимовно красивого”. Виходячи з неоплатонівських засад ототожнення Бога і природи, він наголошує на божественному походженні земної краси, основою якої є загальна гармонія, що існує в природі. Виділяє він і певні суперечності (“противності”), які є закономірними і входять у гармонію світу. Це вчення є спробою пошуків внутрішніх закономірностей природи, джерела її руху [8, c. 43].

Дотримуючись погляду на Бога як джерела всього сущого, К.Транкві­ліон-Ставровецький поряд з тим стверджував самоцінність краси світу, природи і людини. Це захоплення красою природи і людини, характерне для гуманістичного сприйняття світу, яскраво свідчить про ренесансні тенденції в українській філософській думці кін.ХVI − поч.ХVIІ ст., значні зміни у поглядах на оточуючий світ. Як і філософи європейського Відродження, К.Транквіліон-Ставровецький возвеличував людський розум і відверто стверджував, що сенс життя полягає не в покаянні, а у праці, оволодінні знаннями, “збиранні премудрості як бджола солодке з різних джерел” [8, с. 41-45]. Саме цей гуманістичний характер його натурфілософії виражав інтереси прогресивної частини братського руху і суперечив традиційним поглядам ортодоксальних православних богословів.

Активна участь у національно-визвольній боротьбі українського народу обумовила також демократизм поглядів полемістів, їх загострену увагу до проблем суспільного життя, пошуку суспільного ідеалу, їх критичне ставлення не лише до католицьких, але й до деяких православних догматів. В їх ідеології знайшли свій яскравий прояв реформаційні уявлення. Такі пантеїстичні, раціоналістично-реформаційні ідеї, що багато в чому суперечили офіційній церковній ідеології, виразно простежуються, зокрема, у філософських концепціях Стефанія та Лаврентія Зизаніїв. У своєму творі “Казання святого Кирила, патріарха Єрусалимського про антихриста і знаки його” Стефан Зизаній не тільки критикує теологічні засади католицизму, але й заперечує догмат про можливість існування душі без тіла (після смерті) і “загробного світу” [9, c. 215]. Однак, визнає воскресіння душі разом з тілом на страшному суді, що є протестантською ідеєю. Обстоюючи тезу про рівність людей, він піддавав також сумніву необхідність духовенства, стверджуючи (в протестантському дусі), що священнослужителем може бути кожна людина. Ці реформаційні ідеї знайшли свій дальший розвиток у праці його брата Лаврентія Зизанія “Катехізис”, де з раціоналістичних позицій критикується догмат про вроджену “гріховність” людини і обстоюється думка, що людина зберегла свої сили такими, якими вони були в Адама до гріхопадіння, а тому, не потребуючи допомоги Бога, може самостійно рятувати себе і пізнавати світ [9, с. 215-220].

Але найсильніше “хлопський демократизм” і рефоромаційні погляди українських полемістів реалізуються у філософсько-теологічному вченні афонського ченця Івана Вишенського, який, за словами І.Франка, належав до чільної когорти тих ідеологів, що “своїм гарячим і чудово-красним словом будили наш народ зо сну, піднімаючи його до свідомості своєї людської і народної гідності” [10, c. 260]. Все своє життя він присвятив непримиренній ідейній боротьбі проти церковної унії православ’я з католицизмом, вважаючи її насильницьке запровадження світською владою Речі Посполитої порушенням “закону Божого і людського” [11, c. 165]. У своїх знаменитих памфлетах, на зразок “Викриття диявола-миродержця”, “Послання до єпископів, що втекли від православної віри” чи “Послання до всіх спільно в Лядській землі проживаючих”, І.Вишенський пропагує ідеали раннього християнства як еталон побудови церковного і світського (“мирського”) життя, протипоставляючи їх існуючим “земному злу і неправді” і викриваючи всю феодально-шляхетську систему соціального і національного гноблення українського народу. Цим він об’єктивно захищав інтереси найширших верств міщанства і селянства України. Заперечуючи “світ насильства і гріха” через аскетизм і високу духовність, І.Вишенський збуджував в людині сумління, повертаючи її розум (“духовне єство”) до осягнення закладених у божественних істинах (“божественній мудрості”) моральних цінностей і надаючи їм конкретної історичної визначеності в умовах суспільного життя та ідеологічної боротьби в Україні у кін.ХVI − на поч.ХVIІ ст. [12, c. 124-125].

Як і інші українські православні письменники-полемісти, І.Вишенський не створив стрункої філософської системи. Та вони і не ставили перед собою такого завдання. Уся їх творчість була спрямована, насамперед, проти польсько-католицької експансії, на захист православ’я, яке сприймалось як ідеологічна основа незалежності й духовно-культурного розвитку української нації. Але у своєму протистоянні прихильникам церковної унії православ’я з католицизмом українська полемічна література спромоглася підняти ряд важливих богословсько-філософських проблем співвідношення світу і людини. В деяких творах православних полемістів накреслилась виразна пантеїстично-раціоналістична тенденція, визріли гуманістичні ідеї. Все це склало ґрунт для дальшого розвитку української філософії, який продовжився у працях викладачів Києво-Могилянського колегіуму, з 1701 р. − Києво-Могилянської академії, з якої, власне, і починається професійна українська філософія.


  1. Никитенко І., Новосад М., Оксіюк Й. Православ’я на Україні. − К.,1985. − 112 с.

  2. Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу. − К., 1993. − 550 с.

  3. Козачишин Н.М., Матюхіна О.А. Філософська і суспільно-політична думка на Україні у ХVIІ ст. − Львів, 1992. − 21 с.

  4. Ульяновський В.І. Історія церкви та релігійної думки в Україні: У 3 кн. Кн.2. Середина ХV − кінець ХVI століття. − К., 1994. − С.69-87.

  5. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. − К., 1991. − 272 с.

  6. Проблема людини в українській філософії ХVI-ХVIІІ ст. − Львів, − 238 с.

  7. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. − Мюнхен, 1983. − С.26-30.

  8. Паславський І.В. З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці ХVI − першій третині ХVIІ ст. − К., 1984. − С.41-45.

  9. Історія філософії на Україні. − К., 1987. − С.215.

  10. Франко І.Я. Іван Вишенський. Його час і письменська діяльність // Зібр.творів: У 50 т. Т.20. − К., 1980. − С.260.

  11. Вишенський Іван. Твори. − К., 1959. − С.134-150, 165.

  12. Пашук А.І. Іван Вишенський − мислитель і борець. − Львів, 1990. − С.118-120, 124-125.

  13. Дзюба Е.Н. Просвещение на Украине: Вторая половина ХVI − первая половина ХVIІ в. − К., 1987. − С. 95-96.

  14. Яременко П.К. Іван Вишенський. − К., 1982. − С. 17.

  15. Від Вишенського до Сковороди. − К., 1972. − 143 с. 16. Паславський І. Між Сходом і Заходом. − Львів, 1994. − 144 с. 17. Релігієзнавчий словник. − К., 1996. − 392 с.

  16. Паславський І. Між Сходомі Заходом. – Львів, 1994. – 144 с.

  17. Релігієзнавчий словник. – К., 1996. – 392 с.

МІСЦЕ ПОЛЕМІЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ В РОЗВИТКУ ФІЛОСОФСЬКИХ

ІДЕЙ УКРАЇНСЬКОГО БОГОСЛОВ’Я НАПРИКІНЦІ ХVI − ПОЧАТКУ

ХVIІ СТОЛІТТЯ

На розвитку української богословсько-філософської думки наприкінці ХVI − початку ХVIІ ст. відчутно позначилися ренесансно-реформаційні впливи, зокрема філософсько-світоглядні ідеї Відродження та Реформації [9, с. 89-92], що передусім стосується творчості письменників-полемістів цього періоду (Христофор Філалет, Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Іван Вишенський та ін.). Головними проблемами, що висвітлювались у творчості полемістів в добу особливого загострення богословської та віросповідної боротьби (ХVI-ХVIІ ст.), закономірно були − дискусія щодо церковних таїнств, догматика, зокрема додаткові католицькі догмати прро сходження св.Духа не лише від першої, а й від другої іпостасі Св.Трійці (філіокве), про чистилище, питання про виключний авторитет папи Римського та запровадження нового Григоріанського календаря тощо. Однак і чимало ідей ренесансної філософії та реформаційної ідеології, передусім тих, що стосувалися, відповідно, співвідношення світу і людини та їх відносин з Богом, знайшли своє відображення в полемічній літературі, що безумовно сприяло подальшому розвитку філософських засад українського богослов’я.

Хоча хронологічно діяльність полемістів в польському, білоруському та українському церковному й навколоцерковному середовищі розпочинається на поч.ХVI ст. (Ян Сакран), але найактивніше проявляється з кін.ХVI ст. (П.Скарга, Б.Гербест, Г.Смотрицький, В.Суразький). Полемічна література бурхливо розвивається з початком екуменічного процесу, кульмінацією якого була Берестейська унія (1596). Саме після Берестейського собору (1596), який призвів до церковного розколу в Україні, богословсько-релігійна полеміка розгортається з особливою силою. Найвідомішими полемістами з боку прихильників унії стають П.Скарга, Б.Гербест, І.Потій, Л.Кревза-Ржевуський, Й.-В.Рутський, А.Селява, а з протиунійних − Клірик Острозький, Христофор Філалет (М.Бронєвський), А.Мужиловський, Г. та М.Смотрицькі, І.Вишенсь­кий.

Серед літературних пам’яток тієї доби вирізняються проунійні полемічні твори письменників-єзуїтів П.Скарги (“Про єдність церкви Божої під одним пастирем і про грецьке від тієї єдності відступлення”) та Б.Гербеста (“Висновки віри Римського костьолу та історія грецького невільництва”), а серед протиунійних, зокрема спрямованих і проти Берестейської церковної унії, − “Ключ Царства Небесного” Г.Смотрицького, “Апокрисис” Христофора Філалета, “Тренос” М.Смотрицького, анонімна “Пересторога”, авторство якої приписується Ю.Рогатинцю, “Палінодія” З.Копистенського, “Протестація” Й.Борецького, численні памфлети І.Вишенського. Активну оборону унї проводили після переходу у табір прихильників католицизму Касіян Сакович й особливо Мелетій Смотрицький (“Апологія”, 1628).

Проблема появи конфесійних відмінностей у філософії українського богослов’я у зв’язку з церковним розколом в українському християнстві напр.ХVI − поч.ХVIІ ст. заслуговує на особливу увагу. З цього часу вже виразно простежуються дві основні лінії еволюції філософських засад українського богослов’я, обумовлені поділом Української Церкви на дві конфесії: православну та греко-католицьку [6].

Зокрема, православні філософські традиції були продовжені в полемічній літературі та в інших богословських творах церковних діячів православної орієнтації (Івана Вишенського, Йова Борецького, Ісайї Копинського, Захарії Копистенського, Лаврентія Зизанія-Тустановського, ранніх Мелетія Смотрицького та Кирила Транквіліона-Ставровецького), викладачів братських шкіл (Ісайї Трофимовича-Козловського та Стефанія Зизанія), вчених Острозької академії (Герасима Смотрицького, Клірика Острозького, Василя Суразького), а згодом і Києво-Могилянської академії [15].

Складання ж католицької філософської основи українського богослов’я, яка ґрунтувалася попервах на теорії Платона та неоплатоників, інтерпретованих Августином Аврелієм (Блаженним), а згодом на ідеях Арістотеля та вченнях його західноєвропейських середньовічних послідовників Боеція, Іоана Скота Еріугени, Альберта Великого й особливо Томи Аквінського (томізм), почалося після Берестейського церковного собору (1596), насамперед у зв'зку з виступами проунійних полемістів, якими після переходу в унію стали Іпатій Потій, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович (згодом перейшов повністю на латинський обряд, ставши завзятим критиком православної і греко-католицької церков, прихильником арістотелізму).

Водночас і серед православних і серед греко-католицьких церковних діячів та богословів України завжди знаходились прихильники поєднання православного та католицького віровчення й, відповідно, візантійської та латинської теологічно-філософських традицій у вигляді т.зв. “київського” (універсального) християнства. Звичайно, менше їх було серед духовенства православної церкви (Петро Могила), більше серед тих православних діячів, хто прагнув унії з Римом або тих, хто перейшов в унію (Іпатій Потій, Мелетій Смотрицький, Кирило Транквіліон-Ставровецький). Але ще більше прихильників цієї ідеї було серед ієрархів УГКЦ (Йосиф Вельямін Рутський, св.Йосафат Кунцевич), які прагнули об’єднати всі християнські конфесії України під егідою католицизму [16].

Слід також зауважити, що у зв’язку з Церковною Реформацією і початком поширення в Україні конфесій та ідеології раннього протестантизму в українській богословсько-філософській думці з’являються і окремі протестантські ідеї. Православні полемісти охоче використовували деякі протестантські твори для полеміки з католиками та уніатами. Проте, наприкінці ХVI ст. розпочинається їх полеміка і з самими протестантами [17, c. 245, 387].

Поштовхом до виступу православних українських полемістів стали видані у Вільно книги письменників-єзуїтів Петра Скарги “Про єдність церкви Божої під одним пастирем і про грецьке від тієї єдності відступлення” (1577) та Бенедикта Гербеста про “Висновки віри Римського костьолу та історія грецького невільництва” (1586), в яких обґрунтовувалась ідея церковної унії православ’я з католицизмом під верховенством папи Римського. У відповідь на ці книги та подібні до них такі, як твір проунійного полеміста А.Кревзи “Оборона єдності церковної”, почали з’являтися полемічні твори православних українських літераторів і богословів. Одним з перших таких творів православної полемічної літератури був “Ключ Царства Небесного” (1587) ректора Острозької академії Герасима Смотрицького, згодом − “Казання святого Кирила” (1596) Стефанія Зизанія, “Апокрисис” (1597) Христофора Філалета (Марціна Бронєвського), славнозвісний “Тренос (Фрінос), або плач єдиної святої апостольської Східної Церкви” (1610) сина Г.Смотрицького − Мелетія Смотрицького, “Книга про віру єдину” (1619-1621), “Палінодія” (1621-1622) та “Книга про правдиву єдність православних християн” (1623) Захарії Копистенського, “Катехізис” (1627) Лаврентія Зизанія, численні памфлети Івана Вишенського [4, c. 39-40].

Православні полемісти захищали позиції українського православ’я, вдаючись передусім до ірраціоналістично-екзистенціальної аргументації в дусі неоплатонічного ареопагітизму, продовжуючи одну з провідних рис характерних для надзвичайно поширеної в ХІУ-ХV ст. на Україні агіографічної літератури, збірників “житій святих” − екзистенціальну зорієнтованість на внутрішнє, духовне життя особистості, яка, зрікаючись всього земного, грішного, що спокушає її, обирає Бога. Ця ж риса виразно виявляється і в поширених на Україні у ХІУ-ХVI ст. ідеях неоплатонізму, представлених ісихазмом (грецьк. – відчуженість, спокій) − вченням візантійських богословів-містиків ХІV ст. Григорія Синаїта та Григорія Палами і ареопагітизмом (вченням християнського мислителя У-VI ст. Псевдо-Діонісія Ареопагіта). В їх основі − ідея релігійного екстазу як акту містичного єднання, злиття людини з Богом, що досягається її самозаглибленням у свій внутрішній світ − “просвітлінням”, яке приносить звільнення (“очищення”) свідомості від будь-яких земних (“мирських”) понять. Що, однак, далеко не тотожне “розчиненню” свідомості у Божестві в стані “самадхі” (індуїзм) чи “фана” (суфізм).

Ідейна спадщина Г.Синаїта, Г.Палами та Псевдо-Діонісія Ареопагіта особливо широко використовувалась у творчості українських православних полемістів кін.ХVI − поч.ХVIІ ст. В цьому плані найбільш показовою є гносеологічна концепція Івана Вишенського (сер.ХVI − між 1621 і 1633), в центрі уваги якого “духовна” людина, оскільки лише в дусі можливе безпосереднє спілкування людини з Богом. Таке спілкування неможливе як раціональне осягнення божественного буття розумом (слабкий, обмежений розум людини не здатний на це). Справжня сутність Бога пізнається, охоплюється лише містичним (ірраціональним) “осяянням” душі. Божественна істина недосяжна для людського розуму. Осягнути її ірраціональний зміст (“правди таїнство”) можливо лише шляхом містичного екстазу, заснованого на вірі, а не за допомогою розуму. Ірраціональне у процесі пізнання − на першому плані. Але І.Вишенський не заперечував повністю пізнавальної здатності людського розуму, раціональні можливості якого, на його думку, виконують у пізнанні функції нижчого ступеня (рівня) наближення до божественної істини. Розумове знання, натхненне божественною мудрістю (“євангельським розумом”), може стати “підготовчим щаблем” на шляху до пізнання істини [11, с. 134-150; 12, с. 118-120].

У кінці ХVI − поч.ХVIІ ст., коли богословські та філософські ідеї розвивались здебільшого у творах письменників-полемістів, головним завданням яких була оборона православ’я, боротьба проти католицизму та унії, навряд чи можна говорити про існування в Україні цілісної філософської школи чи напрямку. Але ідеологічна боротьба, яка відбувалась в цей час у формі літературної полеміки, критики теологічних засад католицизму та обстоювання православ’я, об'єктивно сприяла розвитку філософської думки України, виділенню філософії в самостійну форму суспільної свідомості, галузь наукового знання. Необхідно було обґрунтувати і викласти вчення православ’я як струнку теологічну систему, що спирається на відповідну теоретико-філософську основу. Це породжувало потребу в освічених філософах та теологах, здатних до цього, а отже сприяло як засвоєнню досягнень світової філософської думки, так і широкому виникненню шкіл і учбових закладів вищого європейського типу на зразок західноєвропейських колегіумів та університетів.

Особливо тісно творчість православних полемістів була пов’язана з православними братствами − національно-релігійними та просвітницькими об’єднаннями українських міщан, які боролись за національно-культурну незалежність України. Діячі братського руху, яких хвилювала доля національної культури і національної Церкви активно виступали з полемічними творами, в яких обстоювали національно-релігійні права українського народу. Їх творчість була прикладом поєднання національних богословсько-філософських традицій Київської Русі та наступного періоду української історії ХІV-ХV ст. з новим ренесансним світовідчуттям й реформаційними тен­денціями ХVІ – поч. ХVІІ ст. Такі діячі братського руху, як Л.Зизаній, Ю.Рогатинець, К.-Транквіліон Ставровецький своїми філософсько-етичними концепціями сприяли формуванню в Україні ренесансного індивідуалізму. Гуманістичне спрямування, утвердження цінності земного буття людини були особливо властиві творчості К.-Транквіліона Ставровецького (“Зерцало богословія”, 1618; “Євангеліє учительноє”, 1619; “Перло многоцінноє”, 1616).

Не дивно, що завдяки співробітництву з такими видатними мислителями і богословами, як К.-Т. Ставровецький, Іван Вишенський, Юрій Рогатинець, брати Зизанії, Памва Беринда, Іов Борецький, Петро Могила, вони перетворились у важливі центри культури і освіти на українських землях [1, c. 35-36; 2, c. 74-75]. Саме при братствах почали відкриватись такі православні освітні заклади, як братські школи з викладанням грецької, латинської, старослов’янської мов, а також і філософії. Такі школи, зокрема, виникли при найбільших в Україні братствах: Львівському (Успенському), Київському (Богоявленському) та Луцькому (Чеснохрестному). У 1576 р. була відкрита Острозька колегія (“Острозька академія”). Ці школи стали не лише провідними центрами культури і освіти в Україні в кін.ХVI-поч.ХVIІ ст., але й осередками ідеологічної боротьби проти колонізаторської політики польської шляхти та католицького духовенства. Викладачі та вихованці цих учбових закладів були авторами переважної більшості полемічних творів того часу.

У братських школах і Острозькій академії широко вивчались твори античних філософів Арістотеля, Платона, Сенеки, візантійських богословів, італійських гуманістів Петрарки, Лоренцо Валли, Піко делла Мірандоли, Тассо, Джордано Бруно, Ніколо Макіавеллі. У бібліотеках братств зберігались також твори Б.Спінози, Д.Локка, Ф.Бекона та багатьох інших західноєвропейських мислителів [3, c. 5]. Це свідчить про помітний вплив європейської філософії на розвиток філософської думки в Україні кін.ХVI − поч.ХVIІ ст.

Засвоєнню досягнень європейської філософії в Україні сприяли і інші фактори. Як відомо, братські школи протистояли католицьким та єзуїтським навчальним закладам. Останні використовувались правлячими світськими і церковними колами Речі Посполитої, в першу чергу, як ідеологічні знаряддя ополячення та покатоличення православного населення України. Але водночас вони знайомили своїх українських вихованців не лише з католицьким богослов’ям і середньовічною філософією, а й з античною літературою та філософією. Католицькі школи існували в Галичині, на Волині, Поділлі і в Закарпатті. У Львові кафедральна латинська (католицька) школа була відкрита ще у ХV ст. Основна увага в ній приділялась вивченню латини, давньогрецької та давньоримської літератури. В другій пол. ХVI ст. тут викладав відомий єзуїтський письменник-полеміст Б.Гербест. Єзуїти розгорнули в Україні широку освітню діяльність, створивши розгалужену мережу середніх навчальних закладів − колегій (колегіумів), де викладались риторика, діалектика і частково − філософія. Одній з них, заснованій у Вільно в 1570 р., польський король Стефан Баторій у 1579 р. надав права академії (а ректором невдовзі став ще один знаменитий єзуїт П.Скарга). Віленська єзуїтська академія складалася з двох відділень: богословського і філософського, де вивчали античну літературу і філософію. В основі богословського курсу були покладені філософські системи Арістотеля та Томи Аквінського. В 1595 р. канцлер Речі Посполитої Ян Замойський заснував Замойську академію, де теж були теологічне і філософське відділення [10, c. 87].

Як реакція на наступ католицизму, в Україні в той час поширювались і протестантські течії, зокрема социніанство, реформаційно-реалістичне вчення якого користувалось певним успіхом серед окремих освічених родин української шляхти. Вони заснували протестантські центри зі школами в Гінці, Кіселіні та ін.містах.

Загалом, як писав І.Огієнко, “Україна ніколи не лякалась західної культури, і західний вплив широкою річкою вільно котився до нас. Кращі люди наші часто їздили до закордонних університетів кінчати там своє виховання − їздили вже в ХVI віці, а в ХVIІ віці це стало ділом звичайним. Так, за кордоном навчались наші письменники: Мелетій Смотрицький, Касіан Сакович, Петро Могила, Сильвестр Косов, Тарасій Земка, Інокентій Гизель, Феофан Прокопович і багато, багато інших” [5, cт.35]. Українці, які в пошуках освіти виїжджали у відомі європейські університети: католицькі − Паризький (Сорбона), Падуанський, Болонський, Празький, Краківський чи протестантські − Гейдельберзький, Віттенберзький, Лейденський, Лейпцігський, знайомилися там з передовою філософською думкою свого часу. А це знайомство не лише з католицьким богослов’ям і філософією, а й з європейською натурфілософією епохи Відродження, протестантськими вченнями часу Церковної Реформації сприяло поширенню в Україні гуманістичних та просвітницьких ідей.

Тож не дивує, що українські письменники-полемісти кін.ХVI − поч.ХVIІ ст. були добре обізнані з досягненнями європейської філософії як минулої, так і сучасної їм доби. Їх богословсько-філософські погляди свідчать про помітне поширення в духовному житті України того часу гуманістичних, пантеїстичних та раціоналістичних ідей, про процес руйнації попереднього церковно-схоластичного, релігійно-аскетичного світогляду і формування життєстверджуючого світосприйняття. Але вони не тільки засвоїли, але й творчо використали надбання європейської філософської думки, щоб започаткувати розвиток нової української філософії з притаманними їй оригінальними особливостями.

Загалом є всі підстави твердити про безперервність процесу розвитку кращих традицій української релігійної філософії, що зайвий раз підкреслюють творчі здобутки українських письменників-полемістів кін.ХVI − поч.ХVIІ ст. Дослідження християнських основ української філософської спадщини цього і попередніх йому періодів (Київської Русі та ХІУ-ХV ст.) дозволяє зробити важливий висновок про домінування в ній морально-етичної проблематики, що, в свою чергу, зумовило стійкий інтерес до людської особистості, гуманістичне підґрунтя багатьох вітчизняних філософських шкіл наступних століть [8, c. 9-230].

Своєрідність висунутих в ході богословської полеміки філософських ідей та їх нерозривний зв’язок з усією еволюцією європейської філософії дозволяє розглядати період кін.ХVI-поч.ХVIІ ст. як важливий щабель у розвитку не лише богословської, а й філософської думки України [12, c. 26-30].

Органічний зв’язок таких полемістів, як Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Христофор Філалет, Захарія Копистенський та Кирило- Транквіліон Ставровецький з національно-визвольним рухом часто виривав їх з вузьких рамок богословської полеміки і надавав їхнім творам актуального суспільного звучання. Так, у творах В.Суразького і К.-Транквіліона Ставровецького, які у своїх філософських поглядах поступово звільнялися від містичного, спіритуалістичного сприйняття світу і схилялися до його натуралістично-пантеїстичного осмислення, вже чітко простежуються елементи характерної для тогочасної європейської філософії традиції поєднання пантеїзму з гуманізмом. В ті часи пантеїзм як філософське вчення, що ототожнювало поняття “Бог” і “природа”, часто був виразом матеріалістичних тенденцій, ідейним обґрунтуванням демократичних рухів. Не дивно, що і вищезгадані українські мислителі як представники одного з них − братського, не відкидаючи християнський дуалізм (протиставлення небесного і земного, душі і тіла), намагалися подолати його шляхом наближення божества до світу та наповнення ним природи. Це,безумовно, сприяло формуванню гуманістичного погляду на земний світ та місце людини у ньому.

Особливо яскраво ця тісно пов’язана з гуманізмом пантеїстична традиція проявилась у творчості знаного філософа Києво-Могилянської доби К.-Транквіліона Ставровецького, автора відомих у свій час книг “Зерцало богословія” (1618), “Євангеліє учительноє” (1619), збірки духовних віршів “Перло многоцінноє” (1646), багато положень яких не відповідали християнським постулатам, чому і були офіційно засуджені та заборонені православною церквою [13, c. 95-96]. У центрі його філософських роздумів проблема Бога і його ставлення до світу з характерною для пантеїзму тенденцією ототожнення Бога і світу, Бога і природи. Світ і природа перестають бути “символами” Бога і, зливаючись з ним, самі перетворюються у божество. Звідси притаманне К.-Транквіліону Ставровецькому радісне і світле світосприйняття оточуючого буття як “невимовно красивого”. Виходячи з неоплатонівських засад ототожнення Бога і природи, він наголошує на божественному походженні земної краси, основою якої є загальна гармонія, що існує в природі. Виділяє він і певні суперечності (“противності”), які є закономірними і входять у гармонію світу. Це вчення є спробою пошуків внутрішніх закономірностей природи, джерела її руху [6, c. 43].

Дотримуючись погляду на Бога як джерела всього сущого, К.-Транквіліон Ставровецький поряд з тим стверджував самоцінність краси світу, природи і людини. Це захоплення красою природи і людини, характерне для гуманістичного сприйняття світу, яскраво свідчить про ренесансні тенденції в українській філософській думці кін.ХVI − поч.ХVIІ ст., значні зміни у поглядах на оточуючий світ. Як і філософи європейського Відродження, К.-Транквіліон Ставровецький возвеличував людський розум і відверто стверджував, що сенс життя полягає не в покаянні, а у праці, оволодінні знаннями, “збиранні премудрості як бджола солодке з різних джерел” [6, с. 41-45]. Саме цей гуманістичний характер його натурфілософії виражав інтереси прогресивної частини братського руху і суперечив традиційним поглядам ортодоксальних православних богословів.

Активна участь у національно-визвольній боротьбі українського народу обумовила також демократизм поглядів полемістів, їх загострену увагу до проблем суспільного життя, пошуку суспільного ідеалу, їх критичне ставлення не лише до католицьких, але й до деяких православних догматів. В їх ідеології знайшли свій яскравий прояв реформаційні уявлення. Такі пантеїстичні, раціоналістично-реформаційні ідеї, що багато в чому суперечили офіційній церковній ідеології, виразно простежуються, зокрема, у філософських концепціях Стефанія та Лаврентія Зизаніїв. У своєму творі “Казання святого Кирила, патріарха Єрусалимського про антихриста і знаки його” Стефан Зизаній не тільки критикує теологічні засади католицизму, але й заперечує догмат про можливість існування душі без тіла (після смерті) і “загробного світу” [2, c.215]. Однак, визнає воскресіння душі разом з тілом на Страшному Суді, що є протестантською ідеєю. Обстоюючи тезу про рівність людей, він піддавав також сумніву необхідність духовенства, стверджуючи (в протестантському дусі), що священнослужителем може бути кожна людина. Ці реформаційні ідеї знайшли свій дальший розвиток у праці його брата Лаврентія Зизанія “Катехізис”, де з раціоналістичних позицій критикується догмат про вроджену “гріховність” людини і обстоюється думка, що людина зберегла свої сили такими, якими вони були в Адама до гріхопадіння, а тому, не потребуючи допомоги Бога, може самостійно рятувати себе і пізнавати світ [9, c. 215-220].

Але найсильніше “хлопський демократизм” і реформаційні погляди українських полемістів реалізуються у філософсько-теологічному вченні афонського ченця Івана Вишенського, який, за словами І.Франка, належав до чільної когорти тих ідеологів, що “своїм гарячим і чудово-красним словом будили наш народ зо сну, піднімаючи його до свідомості своєї людської і народної гідності” [1, c. 260]. Все своє життя він присвятив непримиренній ідейній боротьбі проти церковної унії православ’я з католицизмом, вважаючи її насильницьке запровадження світською владою Речі Посполитої порушенням “закону Божого і людського” [1, c. 165]. У своїх знаменитих памфлетах, на зразок “Викриття диявола-миродержця”, “Послання до єпископів, що втекли від православної віри” чи “Послання до всіх спільно в Лядській землі проживаючих”, І.Вишенський пропагує ідеали раннього християнства як еталон побудови церковного і світського (“мирського”) життя, протипоставляючи їх існуючим “земному злу і неправді” і викриваючи всю феодально-шляхетську систему соціального і національного гноблення українського народу. Цим він об'єктивно захищав інтереси найширших верств міщанства і селянства України [14, c. 17]. Заперечуючи “світ насильства і гріха” через аскетизм і високу духовність, І.Вишенський збуджував в людині сумління, повертаючи її розум (“духовне єство”) до осягнення закладених у божественних істинах (“божественній мудрості”) моральних цінностей і надаючи їм конкретної історичної визначеності в умовах суспільного життя та ідеологічної боротьби в Україні у кін.ХVI − на поч.ХVIІ ст. [12, c. 124-125].

Як і інші українські православні письменники-полемісти, І.Вишенський не створив стрункої філософської системи. Та вони і не ставили перед собою такого завдання. Уся їх творчість була спрямована, насамперед, проти польсько-католицької експансії, на захист православ’я, яке сприймалось як ідеологічна основа незалежності й духовно-культурного розвитку української нації. Але у своєму протистоянні прихильникам церковної унії православ’я з католицизмом українська полемічна література спромоглася підняти ряд важливих богословсько-філософських проблем співвідношення світу і людини, їх відносин з Богом. В деяких творах православних полемістів накреслилась виразна пантеїстично-раціоналістична тенденція, визріли гуманістичні ідеї. Все це склало ґрунт для дальшого розвитку української філософії, який продовжився у працях викладачів Києво-Могилянського колегіуму, з 1701 р. − Києво-Могилянської академії, з якої, власне, і починається професійна українська філософія.



  1. Вишенський Іван. Твори. − К., 1959. − С.134-150, 165.

  2. Історія філософії на Україні. − К., 1987. − С.215.

  3. Козачишин Н.М., Матюхіна О.А. Філософська і суспільно-політична думка на Україні у ХVIІ ст. − Львів, 1992. − 21 с.

  4. Никитенко І., Новосад М., Оксіюк Й. Православ’я на Україні. − К.,1985. − 112 с.

  5. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. − К., 1991. − 272 с.

  6. Паславський І.В. З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці ХVI − першій третині ХVIІ ст. − К., 1984. − С.41-45.

  7. Пашук А.І. Іван Вишенський − мислитель і борець. − Львів, 1990. − С.118-120, 124-125.

  8. Проблема людини в українській філософії ХVI-ХVIІІ ст. − Львів, 1998. − 238 с.

  9. Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу. − К., 1993. − 550 с.

  10. Ульяновський В.І. Історія церкви та релігійної думки в Україні: У 3 кн. Кн.2. Середина ХV − кінець ХVI століття. − К., 1994. − С.69-87.

  11. Франко І.Я. Іван Вишенський. Його час і письменська діяльність // Зібр.творів: У 50 т. Т.20. − К., 1980. − С.260.

  12. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. − Мюнхен, 1983. − С.26-30.

  13. Дзюба Е.Н. Просвещение на Украине: Вторая половина ХVI − первая половина ХVIІ в. − К., 1987. − С. 95-96.

  14. 14.Яременко П.К. Іван Вишенський. − К., 1982. − С. 17.

  15. Від Вишенського до Сковороди. − К., 1972. − 143 с.

  16. Паславський І. Між Сходом і Заходом. − Львів, 1994. − 144 с.

  17. Релігієзнавчий словник. − К., 1996. − 392 с.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   22

Схожі:

Навчальний посібник у двох частинах iconУ двох частинах

Навчальний посібник у двох частинах iconКонспект лекцій у двох частинах Частина 2 Суми Видавництво Сумду 2009

Навчальний посібник у двох частинах iconМатеріали обласної науково-практичної конференції «Педагогіка К. Д. Ушинського: історія та сьогодення» у двох частинах Частина 2

Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011
Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету, 2011. – 124 с
Навчальний посібник у двох частинах iconП., Середяк А. В. Історичне краєзнавство навчальний посібник
Голубко В., Качараба С., Середяк А. Історичне краєзнавство. Навчальний посібник. – Ч.І. – Львів: Видавничий центр лну імені Івана...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник за загальною редакцією к. В. Заблоцької донецьк-2001 ббк 63(0)-7я7+63
Українська І зарубіжна культура. Навчальний посібник / Під заг ред. Заблоцької К. В. Донецьк: "Східний видавничий дім", 2001. 372...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011 В. Д. Братенші
В. Д. Братенші. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету,...
Навчальний посібник у двох частинах iconОльга линь посібник з української мови
Пропонований посібник складається з двох частин: -а – це тексти диктантів краєзнавчої тематики, 2-а – ті ж тексти, які містять помилки,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка