Навчальний посібник у двох частинах



Сторінка8/22
Дата конвертації18.04.2017
Розмір5.04 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   22

УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЧНА ТА ПРОСВІТНИЦЬКА ФІЛОСОФІЯ

ХVIІ-ХVIІІ СТ. ЯК ОБ’ЄКТ ЕКСПЛІКАЦІЇ В СУЧАСНІЙ

ВІТЧИЗНЯНІЙ ФІЛОСОФСЬКІЙ ДУМЦІ

Українська академічна філософія (філософія діячів Києво-Могилянської колегії, згодом − академії) ХVIІ − пер.пол.ХVIІІ ст. та філософія українського Просвітництва (просвітницька філософія видатного вихованця Академії − Г. Сковороди) др.пол. ХVIІІ ст. − надзвичайно складний, суперечливий і, водночас, особливо важливий та своєрідний етап у розвитку вітчизняної філософської думки. Саме з діяльністю Києво-Могилянського колегіуму, згодом − Києво-Могилянської академії та таких її вихованців, як філософ-просвітник Г. Сковорода, насамперед, пов’язаний динамічний розвиток вітчизняної філософської культури ХVIІ-ХVIІІ ст., який, в свою чергу, відчутно вплинув і на еволюцію тогочасних філософських засад українського богослов’я.

Зокрема, такі професори Києво-Могилянської колегії у пер. пол. ХVIІ ст., як Йосип Кононович-Горбацький, Інокентій Гізель, та академії напр. ХVIІ-пер.пол.ХVIІІ ст., як Стефан Яворський, Теофан Прокопович, Георгій Кониський, були високоосвічені фахівці, наукова спадщина яких має непересічне значення для сучасності, зокрема для сучасних досліджень особливостей розвитку філософсько-теоретичного мислення в Україні у ХVIІ-ХVIІІ ст. А вихованець академії Григорій Сковорода зробив вагомий внесок у розвиток прогресивної гуманістичної філософської думки др. пол. ХVIІІ ст. та становлення просвітницької філософії України [6, c. 155-156]. Його ідейно-філософська спадщина настільки велика, багатогранна і важлива для духовного поступу українського народу та наступного розвитку української філософської науки, що й досі залишається одним з актуальних об’єктів експлікації сучасною вітчизняною філософською думкою.

Сучасні вітчизняні дослідники історії української філософії одностайні в тому, що організована на зразок західноєвропейських університетів Києво-Могилянська колегія (академія) стала для українців виразником специфічних рис духовності. Як продукт українського національно-культурного відродження, ця вища школа увібрала в свою систему освіти і науки всі ті здобутки, якими на той час була багата українська духовна культура. Водночас вона була важливим кроком на шляху пошуку гідного місця українського суспільства в соціально-політичному і духовному житті тогочасної Європи, самобутніх форм участі в його розвитку, активною спробою інтеграції в європейську цивілізацію. Запорукою успіху на цьому шляху було засвоєння й переосмислення європейських духовних надбань, насамперед здобутків західноєвропейської науки і філософії Нового часу, синтез українських і західних духовних традицій [7, c. 149]. Ось чому у колегіумі програма з філософії передбачала знайомство не лише з творами східних Отців Церкви, а й з філософськими ідеями античності, західної патристики, схоластики, Відродження, Реформації, раннього Просвітництва тощо. Орієнтація української академічної філософії на раціоналістичну лінію арістотелізму-перипатетизму та аверроїзму у схоластиці, томізмі та неосхоластиці мала продовження і в кін. ХVIІ − пер. пол. ХVIІІ ст., водночас поєднуючись вже з пер. пол. ХVIІ ст. із спробами вітчизняних філософів звільнитися від догматизму, формалізму та інших обмежень середньовічного теологічно-схоластичного мислення, орієнтуючись на передову науку Нового часу. Тому викладання філософії в академії ґрунтувалося вже на поєднанні вітчизняної світоглядно-філософської традиції, передусім, з досягненнями західноєвропейської раціоналізованої науково-філософської думки епохи Відродження і Нового часу. Ось чому саме тут внаслідок творчої взаємодії вітчизняної та західноєвропейської філософської традиції у філософській думці України ХVIІ-ХVIІІ ст. виникає поряд з попередньою, провідною у ХІУ-ХVI ст. екзистенціальною також і виразна раціоналістично-натуралістична лінія [35, c. 206-207]. Безумовно, що ця лінія простежується і у просвітницькій філософії Г. Сковороди [26, c. 174-229].

Поряд з цим, в силу історичних обставин ХVIІ-ХVIІІ ст. та цілком в дусі тогочасних ідеологічних традицій українська академічна, а зрештою, і просвітництва філософія цього періоду не могли не відчувати на собі вплив релігії та існуючих міжконфесійних відносин в духовному житті, так само, як і філософські погляди самих київських академіків та їх вихованців були тісно пов’язані з їх релігійними поглядами й конфесійною орієнтацією. Тому як викладання, так і творчий розвиток філософії у Києво-Могилянської колегії (академії), крім власне філософської, з необхідністю торкались і релігійно-богословської проблематики. І хоча філософія та теологія у Київській академії викладались як окремі предмети (навчальні дисципліни), однак деякі теологічні проблеми, особливо такі, як започаткована ще у Середньовіччі проблема “людина-Бог” ставились і вирішувались вже у курсах лекцій з філософії, зокрема в таких її окремих розділах, як логіка, натурфілософія та метафізика. Саме в цих розділах розглядались такі складові питання загальної проблеми “людина-Бог”, як створення світу та людини Богом (креаціонізм), їх співвідношення, зокрема співвідношення Бога і природи, про світ “тварний” і “нетварний”, про природу раю, пекла, ангелів, демонів, про душу і таке інше. Наскрізною темою у філософських творах і лекційних курсах з філософії професорів Києво-Могилянської академії є сама проблема Бога і Його пізнання-богопізнання, яка виступає головною ідеєю їх концептуальних розробок загальної проблеми “людина-Бог” [26, c. 89-90].

Водночас, у вищих навчальних закладах Західної Європи, за аналогією з якими і була заснована Київська колегія (академія), більшість дисциплін (за виключенням теології), що викладались там, а серед них, зрештою, і філософія фактично мінімально були залучені до міжконфесійної полеміки, розглядаючись як загальноосвітні предмети для всіх культурних людей, незалежно від їх віросповідання та національної приналежності. Тому програми з цих навчальних дисциплін, пізнавальні проблеми і джерела для підготовки лекційних курсів фактично співпадали як в католицьких, так і в протестантських університетах, академіях і колегіях. Значною мірою це стосується і православної Києво-Могилянської колегії (академії) та її регіональних філій − колегіумів, в яких навчальні програми, пізнавальні проблеми і джерела лекційних курсів розроблялись за зразком західноєвропейських прототипів [26, c. 89].

Щоправда, у філософських та теологічних курсах професорів Києво-Могилянської академії, спрямованих передусім на апологетику віровчення саме православ’я, можна побачити полеміку з окремих богословських питань з ідеологами католицизму і, меншою мірою, протестантизму. Однак ця полеміка, на погляд сучасних вітчизняних дослідників даної проблеми, не є занадто яскраво вираженою, а тим більш загостреною, акцентованою, не відзначається якоюсь особливою релігійно-конфесійною нетерпимістю [26, c. 89]. Прихильниками релігійної толерантності були Л. Баранович, В. Ясинський, Й. Кроковський, Т. Прокопович, який мав улюблене прислів’я: “Смачне вино споживаючи, не питай звідки воно, а в добрих мужів − про їхню релігію та звідки родом”. Вважалося, що відмінність релігійних уподобань не повинна ставати на перешкоді вивченню філософії, наук і культури інших народів [1, c. 82].

Не дивно, що стосовно викладання філософії в Київській академії складається враження, що її лекційні курси в цьому навчальному закладі свідомо чи несвідомо спрямовані на те, щоб вказати насамперед на те, що зближує, а не роз'єднує всі християнські конфесії. Тому, мабуть, можна погодитись із сучасними вітчизняними дослідниками в тому, що очевидно не буде перебільшенням твердження про те, що джерела ідеї “метафізики всеєдності”, започаткованої російським філософом-“західником” В. Соловйовим напр. ХІХ ст., слід шукати ще у філософських творах викладачів і вихованців Києво-Могилянської колегії (академії) ХVIІ-ХVIІІ ст. [26, c. 89].

Можливо, останнє зумовлене і тим, що філософські курси Київської колегії (академії) в Козацьку добу (український Ренесанс, бароко та Просвітництво), коли відбувався поступовий перехід культури України від середньовічної до культури Нового часу, відображають перехідний характер цього філософування, що поєднував елементи філософії Середньовіччя, Відродження, Реформації та епохи Раціоналізму ХVIІ ст. Нового часу.

Філософські концепції і богословські теорії об'єднані у філософських творах і лекційних курсах професорів Києво-Могилянського колегіуму, а згодом і Києво-Могилянської академії у таку особливу спільність, яка дає можливість говорити про них як про представників єдиної філософської школи, що відбила певний етап у розвитку не лише вітчизняної філософської думки, а й існуючої в її межах філософсько-богословської думки з притаманними їй оригінальними особливостями [12, c. 15].

Відмінною особливістю цього періоду її розвитку є те, що всі теологічні проблеми вирішуються нею за допомогою формально-логічних міркувань, піддаються експлікації (аналізу) з позицій розуму [26, c. 90]. Це, насамперед, зумовлювалося проникненням на українські землі західноєвропейського раціоналізму, започаткованого вітчизняними гуманістами епохи Відродження та доби Реформації і продовженого їх наступниками в епоху Раціоналізму ХVIІ ст. та добу Просвітництва ХVIІІ ст. Нового часу, що було важливим кроком у розвитку раціоналістичної філософсько-теоретичної думки в Україні. Так, ще на поч. ХVIІ ст. письменник-полеміст К.-Т. Ставровецький, напр. ХVIІ ст. вихованець Києво-Могилянського колегіуму Д. Туптало (Дм. Ростовський), а на поч. ХVIІІ ст. професор і ректор Київської академії Т. Прокопович висловлювалися за необхідність філологокритичного вивчення Святого Письма для вірного його розуміння і перекладу [1, c. 82]. Звичайно, світогляд професорів Києво-Могилянської академії, як і її вихованця, філософа-просвітника Г. Сковороди, залишався релігійно-теологічним, одначе він вже не був середньовічним, а таким, що відповідав своєму часу, де теологічні системи дедалі більше наповнювались раціоналістичним змістом [26, c. 90].

Не дивно, що такі цікаві особливості еволюції української філософії впродовж ХVIІ-ХVIІІ (академічної ХVIІ − пер. пол. ХVIІІ ст. та просвітницької др. пол. ХVIІІ ст.), включно з її православною філософською теологією, так само як і значення цього періоду історії вітчизняної філософської й філософсько-богословської думки для їх подальшого розвитку та загалом духовної культури України, привертали і привертають увагу багатьох вітчизняних дослідників. Зокрема, характеристика змісту цього періоду української філософії та внеску в нього конкретних персоналій стала предметом висвітлення в працях загального характеру не лише таких вітчизняних філософів, як Дм. Чижевський, І. Мірчук, В. Нічик, В. Горський, М. Попович, І. Бичко, М. Кашуба, І. Огородник, В. Огородник, М. Русин, В. Чуйко та ін., а й таких істориків, культурологів і релігієзнавців, як М. Грушевський, І. Крип’якевич, І. Огієнко, Я. Ісаєвич, М. Семчишин, А. Колодний та ін. [1, 3, 4, 6, 7, 8, 9, 13, 14, 20, 21, 22, 27, 30, 36]. Об’єктом експлікації в сучасній вітчизняній філософській думці стали також такі окремі аспекти еволюції змісту філософської думки в Україні впродовж ХVIІ-ХVIІІ ст., як, наприклад, проблема людини та її зв’язок з теологічною проблемою “людина-Бог” у філософії діячів Києво-Могилянської академії ХVIІ − пер. пол. ХVIІІ ст. та у просвітницькій філософії др. пол. ХVIІІ ст. її вихованця Г. Сковороди, що розглянуті у спеціальній розвідці М. Кашуби, І. Захари, О. Матковської, В. Любащенко, Н. Попової [26].

Особливу дослідницьку увагу сучасних українських філософів викликає складний та суперечливий й водночас надзвичайно плідний своїми творчими здобутками та своєрідний у своїх тенденціях процес розвитку вітчизняної (передусім, академічної) філософської думки ХVIІ − пер. пол. ХVIІІ ст. Він глибоко проаналізований і узагальнений (зокрема, на матеріалах натурфілософії, логіки і, почасти, метафізики) у фундаментальних працях В. Нічик, Я. Стратій, В. Литвинова, В. Андрушко, М. Кашуби, І. Захари, І. Паславського, В. Овсійчука, М. Роговича, О. Матковської [2,5,15,33,35]. Цими авторами в інших своїх дослідженнях, а також у дослідженнях А. Пашука, Г. Нудьги, Є. Гриніва, Н. Козачишин, О. Матюхіної та інших висвітлені й окремі проблеми розвитку української філософської думки впродовж ХVIІ−ХVIІІ ст., зокрема такі, як проблема становлення і розвитку в ній ренесансно-гуманістичних і реформаційних ідей, секуляризаційних впливів, або цілісний аналіз розроблених нею натурфілософських концепцій та їх зв’язку з богословсько-теологічною проблематикою, міжконфесійною ідеологічною боротьбою, характеристика внеску окремих персоналій у цей творчий процес тощо [10,11, 12, 16,17,18, 19, 23,24,25,28,29,34].

Дослідження вищезгаданих авторів переконливо розкривають характерні риси одного з найбільш важливих етапів розвитку філософсько-теоретичного мислення в Україні, виявляють загальні закономірності прискореного розвитку вітчизняної філософської думки у ХVIІ − пер. пол. ХVIІІ ст., показують прагнення прогресивних українських мислителів того часу за короткий час засвоїти вікові надбання західноєвропейської філософії, а також досягнення природничонаукової думки Нового часу і створити власну, оригінальну філософську традицію й наукову основу для розвитку вітчизняної філософії і науки Нового часу [35, c. 207]. Зокрема, сучасною філософською думкою України вітчизняні натурфілософські концепції ХVIІ-ХVIІІ ст. розглядаються з позицій того, як вони сприяли розмежуванню філософії і теології, переорієнтації вітчизняної філософської думки на зв’язок з західноєвропейським раціоналізмом (починаючи з традиційно схоластичного і продовжуючи відмінними від нього ренесансно-реформаційним раціоналізмом і раціоналістичною філософією ХVIІ ст.) та природознавством Нового часу, утвердженню примату досвідного знання над схоластичними авторитетами, а також створенню вітчизняної філософсько-наукової традиції і основи, на якій у др. пол. ХVIІІ ст. під впливом ідей раціоналістичної філософії і науки Нового часу утвердилися і розвивалися філософія Просвітництва і дослідне природознавство [35, c. 207].

Експлікація сучасною вітчизняною філософською думкою української академічної та просвітницької філософії ХVIІ−ХVIІІ ст. дозволяє виявити в ній помітну раціоналістично-натуралістичну тенденцію, яка поступово складалась і розвивалась під впливом творчої взаємодії тогочасної вітчизняної філософської думки з раціоналізованими формами західноєвропейської філософії − схоластикою, неосхоластикою, філософією епохи Відродження та доби Реформації, філософським раціоналізмом, емпіризмом, сенсуалізмом, пантеїзмом та деїзмом Нового часу, а також під впливом досягнень механіко-математичного та дослідного природознавства ХVI−ХVIІ ст., зокрема − коперніканства ХVI ст. та наукової революції ХVIІ ст. Зрозуміло також, що ця раціоналістично-натуралістична тенденція не могла не виявити себе і у філософсько-богословській думці в межах вітчизняної академічної та просвітницької філософії ХVIІ−ХVIІІ ст.

Складання та розвиток вищезгаданої тенденції в українській філософській та філософсько-богословській думці ХVIІ−ХVIІІ ст. цілком відповідало особливостям характеру тогочасного вітчизняного філософствування. Всебічний аналіз сучасними дослідниками філософських концепцій діячів Києво-Могилянського колегіуму (згодом Києво-Могилянської академії) дозволяє дійти висновку, що у їх творах і лекційних курсах з філософії піднімались проблеми, які були тісно пов’язані як з суспільним та духовним життям України того часу, його політичними та ідеологічними потребами, зокрема з потребами православного богослов’я, так і з загальним розвитком європейської філософії − як з її минулою (античною і середньовічною) історією та спадщиною, зв’язками з середньовічною арабо-мусульманською філософією, так і наступною (ренесансно-реформаційною) еволюцією та новими досягненнями у Новий час ХVIІ−ХVIІІ ст. [12, c. 20].

По суті, філософські курси Київської колегії (академії), які спиралися на весь цей різноманітний набуток розвитку європейської філософської думки, відображають становлення нової, вже не середньовічної культури. Перехідний характер такого філософствування впродовж ХVIІ−ХVIІІ ст. втілився у системах (системно-аналітичних оглядах досягнень філософської думки та оригінальних філософських розвідках київських академіків), що містять елементи філософії Середньовіччя, Ренесансу, Реформації та Нового часу [1, c. 81]. До того ж, необхідно підкреслити, елементи переважно західноєвропейської раціоналістичної філософії й філософської теології. Відповідно і в боротьбі проти поширення в Україні теологічних вчень католицизму, створюючи свої власні філософсько-теологічні вчення для обґрунтування православ’я його віровчення і богослов’я, київські академіки сповна використовували весь цей нагромаджений ними різноманітний філософський потенціал, що знайшов своє відображення в їх лекційних курсах і творах з філософії та богослов’я.

Надзвичайно широким у сучасній вітчизняній філософській думці є параметр оцінок світоглядних орієнтацій видатного українського філософа-просвітителя Г. Сковороди, який вчився у Києво-Могилянській академії, яку, однак, так і не закінчив. Перешкодило його палке бажання повніше пізнати світ і людину, яке вплинуло на обрання Г. Сковородою способу життя мандрівного філософа-проповідника просвітницьких ідей. Він − перший серед українських мислителів, для якого філософія стала професією і способом життя. Г. Сковорода був і назавжди залишився в історії духовної культури України “українським Сократом” [7, c. 186; 21, c. 253-264].

Серед професорів Академії у роки навчання в ній Г. Сковороди переважав інтерес до природничих наук, філософські курси укладалися так, що давали широкі знання про навколишній світ, спираючись насамперед на досягнення науки Нового часу. Однак, інтереси Г. Сковороди далеко не завжди співпадали з такою орієнтацією. Як філософ-просвітник, на якого з усіх зовнішніх впливів західноєвропейської раціоналістичної філософії різних епох (Відродження, Реформації, доби Просвітництва Нового часу), сприйнятих викладачами та вихованцями Київської академії, найбільший вплив справили, в першу чергу, ренесансно-гуманістичні ідеї, реформаційно-христи­янський та просвітницький гуманізм, Г. Сковорода присвятив себе, передусім, вивченню людини, її внутрішнього, духовного світу і постановив собі виробити таку філософію, яка б навчила людину бути щасливою (зокрема, його вчення про “сродну працю”, “істинну”, “внутрішню”, духовну людину тощо) навіть у несприятливих життєвих умовах. Своїми творами він учив співвітчизників бути щасливими [7, c. 186; 25, с. 181-200]. Звідси − антропоцентризм філософії Григорія Сковороди [26, c. 174-230].

Саме антропоцентризм, який поступово утверджувався у філософії Києво-Могилянської академії у пер. пол. ХVIІІ ст., знайшов свій поглиблений і найбільш повний розвиток у вченні Г. Сковороди. Основною проблемою філософії цього оригінального мислителя є проблема людини, її щастя та шляхів його досягнення. Ця проблема органічно випливає з пантеїзму філософської системи Г. Сковороди, зокрема його раціоналістично-пантеїстичного вчення про “дві натури і три світи” [26, c. 177].

Так, у творі Г. Сковороди “Вхідні двері до християнської доброчесності” суть його концепції “двох натур” відображена наступним чином: “Весь світ складається з двох натур: одна − видима; друга − невидима. Видима натура називається створіння, а невидима − Бог. Ця невидима натура, або Бог, все створіння пронизує і утримує; всюди завжди був, є і буде. Наприклад: тіло людське видно, а пронизуючий і утримуючий його розум − це не видимий. З цієї причини у стародавніх Бог називався розум всесвітній. Для нього у них були різні імена, наприклад: натура, буття речей, вічність, час, доля, необхідність, фортуна та інші. У християн же для нього імена такі: дух, Господь, цар, Отець, розум, істина. Два останніх імені − розум і істина − видаються більш властивими, оскільки розум взагалі нематеріальний, а істина вічним своїм буттям цілком суперечить непостійній субстанції... Щодо видимої натури, то у неї теж не одне ім’я, наприклад: субстанція, або матерія, земля, плоть, тінь та ін.” [31, c. 145-146].

Подібно квінтесенція вчення про “три світи” викладена Г. Сковородою у творі “Потоп зміїний”: “Суть же три світи. Перший є всезагальний і світ населений, де живе все народжене. Цей складений із численних світ-світів і є великий світ. Інші два суть окремі і малі світи. Перший − мікрокосм, тобто світик, маленький світ або людина. Другий світ символічний, тобто Біблія. В населеному тому світі сонце є його оком, і око ж є сонцем. А як сонце є глава світу, тоді не дивно, що людина названа мікрокосм, тобто маленький світ. А Біблія є символічний світ, тому що в ній зібрані небесних, земних і потойбічних створінь фігури, щоб вони були монументами, які ведуть наш розум у поняття вічної натури, прихованої в тлінній так, як малюнок у своїх фарбах” [32, c. 137].

Ці два основні твердження, на думку сучасних вітчизняних дослідників, є ніби дві лінії, що наскрізь пронизують всю філософську систему, все вчення Г. Сковороди. А стрижнем цього вчення є людина, але не як суспільна істота, а людина “внутрішня” − духовний світ людини, яку філософ-просвітник вважає справжньою, “істинною” людиною. Усе вчення цього мислителя спрямоване на пошуки цієї істинної, справжньої людини в кожному індивіді. Так уперше в українській філософії вчення Г. Сковороди підносить людину до розуміння її як духовної особистості. У цьому, насамперед, його оригінальність і новизна, у цьому його крок вперед у порівнянні зі своїми учителями з Києво-Могилянської академії [26, c. 177-178].

Водночас, відповідно до пантеїстичного світорозуміння Г. Сковороди, життєвий шлях цього видатного українського мислителя − людини глибоко релігійної, щиро віруючої постає як шукання Бога. У пошуках Бога він все своє життя студіював Біблію − вічну книгу вищої, Божої мудрості, і мандрував по світу, шукаючи душевного миру, спокою й життєвого куражу. Але під впливом досягнень європейської філософії Нового часу, зокрема її пантеїстичних ідей, Г. Сковорода відступив від ортодоксального розуміння Бога в напрямку Його пантеїстичного тлумачення. Світ, природа для нього існують завдяки Богові, який виявляє себе в них у ролі закону [27, c. 308]. Бог − безлика і умоглядна “форма”, яка об’єднує “матерію” [27, c. 231]. Так само і Ісус Христос у Г. Сковороди є еманованою (“вилитою”) Богом “найвищою премудрістю”, а не однією з іпостасей Його сутності. Відповідно істинна людина та Христос − це одне ціле. Ось чому не в дотриманні зовнішньої обрядовості, а в глибокій вірі Г. Сковорода вбачає спасіння. Якщо Бог є Дух, і Він живе в тобі, то й поклоніння Йому, на думку мислителя, має бути не обрядовим, а духовним, через власне самопізнання, відкриття у власному серці “образу Божого”, де ідеалом наслідування для людини є Ісус Христос [27, c. 308]. Таким чином, у пантеїстичній концепції Г. Сковороди пізнання Бога − богопізнання постає як пізнання людиною тотожних Богові світу і самої себе, де самопізнання виступає як шлях до свободи людини [26, c. 254-230].

Виражаючи невдоволення ортодоксальністю християнства, догматизмом і авторитаризмом офіційного богослов’я, релігії загалом, Г. Сковорода, як свідчить зміст його творів, був релігійним вільнодумцем. Але критичний підхід до релігії не виводив його за її межі. Він лише прагнув (цілком в дусі раціоналістичної філософії Нового часу, насамперед філософської думки доби Просвітництва) дати раціоналістичне, морально-етичне витлумачення основних положень християнського віровчення, символічно розглядати зміст біблійних оповідей. Антиклерикалізм Г. Сковороди як філософа-просвітника був тісно пов’язаний з його ідеями “сродної праці”. Водночас своє особисте життя він розглядав як життя мудреця-вчителя, який постійно перебуває у спілкуванні і зв’язках з Богом. На думку деяких сучасних дослідників (А. Колодний та ін.), Г. Сковорода у своїх філософських працях не виявив якоїсь чіткої конфесійної належності й швидше за все є творцем своєрідного релігійного напряму у православ'ї, який можна назвати “сковородинством”, громади якого свого часу існували в Україні [27, c. 308].

Але навіть таке ґрунтовне дослідження сучасними вітчизняними дослідниками змісту еволюції української академічної та просвітницької філософії ХVIІ-ХVIІІ ст., включно з релігійно-філософською (філософсько-богословською) думкою в її межах, та зроблені ними висновки за його підсумками залишають тим не менш ще багато до кінця не з’ясованих питань, які потребують подальшої своєї експлікації.



  1. Від витоків до середини ХІХ століття: Короткий довідник з історії філософії / Авт.-упоряд. Архіпов О.П., Бугров В.А., Петрушенков С.П., Чуйко В.Л. та ін.; Під ред. Т.Д. Пікашової та В.Л. Чуйка. − К.: МАУП, 1997. − 152 с.

  2. Від Вишенського до Сковороди / За ред. В.М. Нічик. − К.: Наук. думка, 1972. − 143 с.

  3. Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій. − К.: Наук.думка, 1996. − 286 с.

  4. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. − К.: Либідь, 1993. − Т.І. − 392 с.

  5. Захара І.С. Академічна філософія України (ХVIІ −І пол. ХVIІІ ст.). − Львів: Вид-во ЛНУ імені Івана Франка, 2000. − 239 с.

  6. Історія України / Автори: В. Баран, Я. Грицак, О. Зайцев, Ю. Зайцев, Я. Ісаєвич та ін.; Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. − Львів: Світ, 1996. − 488 с.

  7. Історія української філософії: Хрестоматія / Упорядник М.В. Кашуба. − Львів: Вид. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2004. − 356 с.

  8. Історія філософії на Україні: В 3-х т. − К.: Наук. думка, 1987. − Т.І. − 399 с.

  9. Історія філософії України. − К.: Либідь, 1994. − 416 с.

  10. Кашуба М.В. Георгій Кониський − світогляд та віхи життя. − К.: Укр. Центр дух. культури, 1999. − 228 с.

  11. Кашуба М.В. З історії боротьби проти унії ХVI−ХVIІІ ст. − К.: Наук. думка, 1976. − 171 с.

  12. Козачишин Н.М., Матюхіна О.А. Філософська і суспільно-політична думка на Україні у ХVIІ ст. Текст лекції з курсу філософії для студентів всіх форм навчання. − Львів: ЛПІ, 1992. − 21 с.

  13. Крип’якевич І.П. Історія України. − Львів: Світ, 1990. − 519 с.

  14. Мірчук І. Історія української філософії // Енциклопедія українознавства. − К.: Наук. думка, 1995. − с. 128-216.

  15. Ничик В.М. Из истории отечественной философии конца ХVIІ − начала ХVIІІ в. − К.: Наук. думка, 1978. − 298 с.

  16. Нічик В.М., Литвинов В.Д., Стратій Я.М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні (ХVI-початок ХVIІ ст.). − К.: Наук. думка, 1990.- 384 с.

  17. Ничик В.М. Феофан Прокопович. − М.: Мысль, 1977. − 192 с.

  18. Нудьга Г. Студенти з України на лекціях у Галилея // Жовтень. − 1987. − Ч.5. − С. 95-105.

  19. Нудьга Г. Українські студенти в університетах Європи ХІУ-ХVIІІ ст. // Український календар. − Варшава, 1968. − С. 315-320.

  20. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. − К.: Абрис, 199І. − 272 с.

  21. Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні. Курс лекцій: Навч. посіб. − К.: Вища шк.: Тов-во “Знання”, КОО, 1999. − 543 с.

  22. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах. − К.: Либідь, 1997. − 328 с.

  23. Паславський І.В. З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці ХVI − першій третині ХVIІ ст. − К.: Наук. думка, 1984. − 128 с.

  24. Пашук А.І. Іван Вишенський − мислитель і борець. − Львів: Світ, 1990. − 176 с.

  25. Пашук А. Проблема “истиннаго человъка” у філософській концепції Григорія Сковороди // ЗНТШ. − Львів, 1991. − Т. ССХХІІ. − С. 181-200.

  26. Проблема людини в українській філософії ХVI−ХVIІІ ст. / Авт. кол.: І.С. Захара, М.В. Кашуба, О.В. Матковська, В.І. Любащенко, Н.Л. Попова; Відп. ред. М.В. Кашуба. − Львів: Логос, 1998. − 239 с.

  27. Релігієзнавчий словник / За ред. професорів А. Колодного і Б. Лобовика. − К.: Четверта хвиля, 1996. − 392 с.

  28. Рогович М.Д. Мировоззрение М. Козачинского и его место в истории отечественной философской мысли первой половины ХVIІІ в.: Автореф. дис. ... канд. филос. наук. − К., 1978. − 21 с.

  29. Рогович М.Д. Світські мотиви в творчості Ф. Прокоповича і А. Кантеміра // Секуляризація духовного життя на Україні в епоху гуманізму і Реформації: Зб. наук. праць / АН УРСР. Ін-т сусп. наук; Відп. ред. Є.А. Гринів. − Наук. думка, 1991. − С. 158-170.

  30. Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу. − К.: АТ “Друга ріка”, МП “Фенікс”, 1993. − 550 с.

  31. Сковорода Г. Повне зібрання творів: У 2-х т. − К.: Наук. думка, 1972. − Т.І. − С.145-146.

  32. Сковорода Г. Повне зібрання творів: У 2-х т. − К.: Наук. думка, 1972. − Т.2. − С.137.

  33. Стратий Я.М., Литвинов В.Д., Андрушко В.А. Описание курсов философии и риторики профессоров Киево-Могилянской академии. − К.: Наук. думка, 1982. − 347 с.

  34. Стратий Я.М. Проблемы натурфилософии в философской мысли Украины ХVIІ в. − К.: Наук. думка, 1979. − 208 с.

  35. Філософія Відродження на Україні / М.В. Кашуба, І.В. Паславський, І.С. Захара, В.А. Овсійчук, М.Д. Рогович, О.В. Матковська та ін. / АН УРСР. Ін-т сусп. наук; Відп. ред. М.В. Кашуба. − К.: Наук. думка, 1990. − 336 с.

  36. Чижевський Дм. Нариси з історії філософії на Україні. − Мюнхен, 1983. − 175 с.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   22

Схожі:

Навчальний посібник у двох частинах iconУ двох частинах

Навчальний посібник у двох частинах iconКонспект лекцій у двох частинах Частина 2 Суми Видавництво Сумду 2009

Навчальний посібник у двох частинах iconМатеріали обласної науково-практичної конференції «Педагогіка К. Д. Ушинського: історія та сьогодення» у двох частинах Частина 2

Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011
Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету, 2011. – 124 с
Навчальний посібник у двох частинах iconП., Середяк А. В. Історичне краєзнавство навчальний посібник
Голубко В., Качараба С., Середяк А. Історичне краєзнавство. Навчальний посібник. – Ч.І. – Львів: Видавничий центр лну імені Івана...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник за загальною редакцією к. В. Заблоцької донецьк-2001 ббк 63(0)-7я7+63
Українська І зарубіжна культура. Навчальний посібник / Під заг ред. Заблоцької К. В. Донецьк: "Східний видавничий дім", 2001. 372...
Навчальний посібник у двох частинах iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011 В. Д. Братенші
В. Д. Братенші. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету,...
Навчальний посібник у двох частинах iconОльга линь посібник з української мови
Пропонований посібник складається з двох частин: -а – це тексти диктантів краєзнавчої тематики, 2-а – ті ж тексти, які містять помилки,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка