Навчальний посібник За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки України



Сторінка9/15
Дата конвертації17.04.2017
Розмір3.8 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   15

5.4. Досвід України у формуванні інформаційно-комунікативного суспільства
У науковому дискурсі прийнято вважати, що для України період входження в інформаційну цивілізацію почався із проголошення державної незалежності. Саме тоді в Україні почали розроблятися нормативні акти щодо державного регулювання суспільних інформаційних відносин.

Важливими кроками в інформатизації українського суспільства стали Програма інформатизації середньої школи, а також розроблення Верховною Радою України законів «Про телекомунікацію», «Про діяльність у сфері інформатизації», «Про діяльність у сфері інформаційної політики», «Про концепцію інформаційної політики», «Про електронний цифровий підпис» та ін.



Незважаючи на те, що Україна ще не ввійшла в коло найбільш інформаційно розвинених країн, вона «має глибокі традиції у сфері побудови інформаційного суспільства, а також підготовленні кваліфікованих кадрів, що працюють в ІКТ-секторі» (О. Горошко). До найбільш значних досягнень України в галузі побудови інформаційно-комунікативного суспільства варто віднести такі:

  • Україна входить у п'ятірку країн із найбільшим кадровим потенціалом фахівців із комп'ютерних наук, лідирує за рівнем підготовки кадрів, що обслуговують інформаційні технології;

  • в Україні розроблені такі напрямки, як штучний інтелект, теорія самоорганізації, системний аналіз, що ґрунтуються на відтворенні діяльності мозку людини у вирішенні складних практичних завдань. Ці напрямки характеризуються як якісний стрибок у кібернетику;

  • академік Лебедєв у Києві створив першу в СРСР і третю у світі електронно-обчислювальну машину;

  • в 1964 році перший директор Інституту кібернетики НАН України академік Віктор Глушков запропонував радянському уряду проект Загальнодержавної системи збирання й оброблення інформації для керування економікою країни, таким чином було уведено розуміння основ інформаційно-комп'ютерних технологій (детальніше про досягнення України у сфері побудови інформаційного суспільства читайте: Колодюк О.В. Національні стратегії інформаційного суспільства: необхідність, переваги та стан щодо запровадження в Україні. Режим доступу: http: //www/isu/org/ua).

  • У сучасному українському суспільстві на державному рівні пріоритет віддається таким інформаційно-комунікативним напрямкам:

  • інформатизації правоохоронної діяльності;

  • розвитку інтернет-технологій і створенню надійного фундаменту інформаційної безпеки людини, суспільства й держави;

  • забезпеченню широкого доступу до Інтернет рядовим громадянам;

  • поданню в Інтернеті всебічної (правової, політичної та ін.) інформації про Україну;

  • розвитку сервісних послуг через Інтернет.

До факторів, що заважають створенню «сильного» іміджу України в міжнародному інформаційному співтоваристві, варто віднести такі:

  • недостатня законодавча база в інформаційній сфері;

  • відсутність повноцінної комплексної національної програми соціально-економічного розвитку на базі інформаційного суспільства;

  • погляд на розвиток інформаційного суспільства як на міжвідомчу проблему, а не на пріоритетний напрямок розвитку всієї країни;

  • недостатня загальнодержавна координація щодо створення елементів інформаційної інфраструктури, зокрема при побудові загальнодержавних, корпоративних і відомчих інформаційно-телекомунікаційних мереж;

  • низька державна координація впровадження послуг, які побудовані на використанні інтернет-технологій.

Українські експерти зазначають, що переваги становища України полягають у тім, що вона перебуває між двома цивілізаціями. «Багато хто говорять про розкол, що заглиблюється, між Заходом і Сходом. Україна може стати ініціатором діалогу, площадкою для проведення форумів між цивілізаціями, між культурами й народами» (О.І.Неклесса). В Україні поки не функціонує інноваційна система, не представлений зв'язок «наука-технологія-виробництво». Тому одне з найважливіших завдань для України – створення кластерів, у яких в одну екосистему були б об'єднані творчість, наука й бізнес. У світі існує близько 250 таких кластерів, найбільш відомий з них – так звана силіконова долина на заході США. В Україні таких прикладів поки немає. Створення подібних екосистем може кардинально поліпшити імідж країни, в тому числі інвестиційний.

На сьогодні в Україні обговорюються виправлення до проекту Плану заходів щодо реалізації завдань щодо розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки, передбаченого Законом України «Про основні принципи розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки». Цей проект передбачає визначення у всіх центральних і місцевих органах виконавчої влади спеціального уповноваженого із розвитку інформаційного суспільства; створення в обласних і районних адміністраціях структур із питань розвитку й упровадження інформаційних технологій; створення при органах державного керування різного рівня суспільних рад для здійснення експертної й консультаційної діяльності з питань розвитку інформаційного суспільства; створення при Кабінеті Міністрів України міжгалузевої ради з питань розвитку інформаційного суспільства за участі об'єднань підприємців і громадських організацій, які працюють у цій сфері. На стадії розроблення в Україні перебуває законопроект «Про особливості створення й функціонування спеціальних територій пріоритетного розвитку ІКТ», що передбачатиме положення стосовно особливого режиму для підприємств у цій сфері. Готується до прийняття Закон України «Про захист персональних даних», розробляються проекти правових актів щодо основ електронної торгівлі, впровадження й функціонування електронних платіжних систем, електронних бірж та ін.

Першорядне завдання українського суспільства в перехідний період до інформаційно-комунікативного суспільства – аналіз і запобігання погроз у сфері інформаційної безпеки держави, суспільства, особистості. На порядку денному розроблення національної стратегії інформаційно-комунікативного суспільства, завдання якої такі:


  • збільшення рівня свідомості суспільства, ефективне використання наявних ресурсів і залучення суспільства, бізнесу й держави в активні дії з його побудови;

  • консолідація суспільних ресурсів для здійснення політичних і інституціональних реформ в інформаційному секторі;

  • чітке визначення місця й ролі кожного сектору (держави, бізнесу, громадськості) в розвитку партнерства між ними;

  • зосередження ресурсів для розвитку інформаційно-комунікативного суспільства з метою досягнення національних пріоритетів, а також додаткове залучення в цей сектор інвестицій (детальніше: Колодюк О.В. Національні стратегії розвитку інформаційного суспільства в Україні: пріоритети соціально-економічного розвитку в Україні. Режим доступу: http://www.isu.org.ua).


Рекомендована література до розділу 5:

1. Сугестивні технології маніпулятивного впливу : навч. посіб.


/ [В.М.Петрик, М.М.Присяжнюк, Л.Ф.Компанцева та ін.] ; за заг. ред. Є.Д.Скулиша. – К., 2010.

2. Інформаційна безпека (соціально-правові аспекти) : підруч.


/ [В.В.Остроухов, В.М.Петрик, М.М.Присяжнюк та ін.] ; за ред. Є.Д.Скулиша. – К. : КНТ, 2010. – 776 с.

3. Информационно-психологическая безопасность в эпоху глобализации : учеб. пособ. / [В.М.Петрик, В.В.Остроухов, А.А.Штоквиш и др.] ; под. ред. В.В.Остроухова. – К., 2008. – 544 с.

4. Компанцева Л.Ф. Гендерные основы Интернет-коммуникации в постсоветском пространстве : моногр. / Л.Ф.Компанцева. – Луганск : Альма-матер, 2006. – 392 с.

5. Компанцева Л.Ф. Интернет-лингвистика: коммуникативно-прагматический и лингвокультурологический подходы : моногр. / Л.Ф.Компанцева. – Луганск : Знание, 2008. – 528 с.

6. Компанцева Л.Ф. Философия Сети Интернет: школа Бернарда Лонергана и славянский опыт : моногр. / Л.Ф.Компанцева. – Луганск : Знание, 2006. – 352 с.

7. Горошко Е.И. Информационно-коммуникативное общество в гендерном измерении : моногр. / Е.И.Горошко. – Х. : ФЛП Либуркина Л.М., 2009. – 816 с.

8. Лебедев-Любимов А.Н. Психология рекламы / А.Н.Лебедев-Любимов. – СПб. : Питер, 2008. – 384 с.

9. Мак-Люэн М. Галактика Гуттенберга: Становление человека печатающего / М.Мак-Люэн. – М. : Акад. проект, 2005. – 496 с.

10. Мак-Люэн М. Понимание Медиа: внешние расширения человека
/ М.Мак-Люэн ; пер. с англ. В.Николаева. – М. : Жуковский: КАНОН-прес-Ц, Кучково поле, 2003. – 464 с.

11. Неклесса А.И. Глобализация: новый цивилизационный контекст


/ А.И.Неклесса. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.futurerussia.ru/conf/ forum_infosociety_neklessa.html.

12. Скобл Р. Разговор дороже денег. Как блоггинг меняет общение бизнеса и потребителей / Р.Скобл, Ш.Израэл. – СПб. : ИД “Питер”, 2007. – 368 с.

13. Филлипс Д. PR в Интернете / Д.Филлипс. – М. : ФАИР-ПРЕСС, 2004. – 320 с.

14. Щербина В.Н. Сетевые сообщества в ракурсе социологического анализа: Опыт рефлексии становления “киберкоммуникативного континуума” / В.Н.Щербина. – Запорожье : Просвіта, 2001. – 228 с.




РОЗДІЛ 6
ЧОРНИЙ ПІАР
Інформаційно-комунікативне суспільство, як жодне інше, підлягає сугестивному впливу. Вплив інформаційного поля на індивідуальну й суспільну свідомість – суттєвий чинник формування особистості й співтовариства, що дозволяє прогнозувати поведінку членів соціуму.

Пересічний споживач інформації відповідно до статистики проводить перед телевізором, слухає радіо приблизно чотири години щодня, а перебуває в Інтернеті й того довше. Цього часу цілком достатньо, щоб за допомогою звуку й відеоряду кваліфіковані фахівці з нейролінгвістичного програмування сформували у свідомості частини глядачів і слухачів потрібні замовникам уявлення, навіть якщо вони суперечать реальності. Безпосередньо протилежні уявлення про реальність формуються в споживачів інформації в процесі так званих інформаційних воєн, які кардинально змінюють суспільну думку.

Ефективність інформаційного маніпулювання визначається відсотком суб’єктів, що піддалися навіюванню. Сучасна техніка опитувань дає змогу приблизно оцінити цей відсоток, що переважно залежить від кількох чинників – майстерності програмістів, інтенсивності й тривалості реклами, характеру навіюваної інформації, психологічного стану й загальної інформованості адресатів, а також кількості використовуваних альтернативних джерел інформації. Інтерактивні телефонні опитування українських глядачів і слухачів, які дзвонять на станції, показують, що потрібні уявлення вдається навіяти досить високому відсотку учасників (50-75 %). Більш коректні соціологічні опитування, у яких пропорційно представлені всі верстви населення, дають меншу частку осіб, котрі піддаються навіюванню: до 30-40 % усього дорослого населення. Приблизно така ж частка осіб піддається навіюванню в медичних експериментах із лікуванням ліками-“пустишками”.

Блискучий експеримент з інформаційного навіювання був проведений однією московською радіостанцією: після численних повторень повідомлення про складності з бензином у Петербурзі слухачам було поставлено запитання: “Чи потрібно постачати пальне в Югославію?” При цьому не згадувалися міркування професійних експертів про причини нестачі пального й інформація про втрату експортних прибутків Росії у випадку зриву поставок у Югославію. У підсумку 75 % осіб, які зателефонували на станцію, дали заперечну відповідь.

У західних країнах приблизно такий само відсоток осіб, які піддаються програмуванню. Наприклад, опитування у квітні 1999 року показали, що в розпал інтенсивної інформаційно-рекламної кампанії НАТО бомбардування Югославії підтримували до 65 % населення Великої Британії (максимальний показник у Європі). Успіхові програмування не перешкодили, а навіть сприяли пропагандистські прийоми й кліше Геббельса, використані проти Англії в 1940 році; тільки “поганий Черчілль” був замінений на “поганого Мілошевича”, “звичайні англійці” – на “звичайних сербів”, “страждаючі німці” – на “страждаючих албанців” тощо.

В інформаційно-комунікативному суспільстві сформувалися досить різноманітні технології маніпулювання свідомістю, при цьому однією з основних технік є сугестія.



Реклама – будь-яка платна форма неособистісного уявлення, просування ідей, товарів або послуг від імені відомого спонсора.

Сейлз промоушн – діяльність із реалізації комерційних і творчих ідей, що стимулюють продаж виробів або послуг рекламодавця, нерідко в короткий термін.

Продакт плейсмент – технологія прихованої реклами, вставка брендів у кінофільми, телесеріали, художню літературу (в основному детективного жанру).

Піар (зв’язки з громадськістю) – свідома організація комунікації, мета якої – досягнення взаєморозуміння й установлення плідних відносин між організацією та її аудиторіями шляхом двосторонньої комунікації.

На сьогодні в піарівській діяльності виділяють різні напрями, основною умовою реалізації яких є сугестія:



  • робота зі зв’язків із державними установами й громадськими організаціями – “public affairs”;

  • управління корпоративним іміджем – “corporate affairs”;

  • створення сприятливого образу особистості – “image making”;

  • налагодження відносин зі ЗМІ – “media relations”;

  • закріплення кадрів, створення гарних відносин із персоналом – “employee communications”;

  • громадська експертиза – “public involvement”;

  • відносини з інвесторами – “investor relation”;

  • проведення мобілізаційних (конкурси, чемпіонати, лотереї) й презентаційних заходів – “special events”;

  • керування кризовими ситуаціями – “crisis management”;

  • керування процесом адекватного сприйняття аудиторією повідомлень – “massage management”.

Визначення піару, наведене вище, має досить умовний характер. За останні роки роль піартехнологій у світі істотно змінилася. Система знань, яка повинна працювати на досягнення взаєморозуміння й співробітництва, плідної комунікації між двома сторонами, нині використовується і з деструктивною метою.

Так, фахівці з інформаційних війн розглядають піар як спеціальну систему управління інформацією (у тому числі соціальною), якщо під управлінням розуміти процес створення інформаційних приводів й інформації зацікавленою в ній стороною, поширення готової інформаційної продукції засобами комунікації для цілеспрямованого формування бажаної громадської думки.

Сугестивний вплив піару у випадку інформаційних атак ґрунтується на “трьох китах”:


  • психологічній непідготовленості та неграмотності населення;

  • гостро негативній комунікативній основі;

  • фактичній безкарності замовників піаракцій.

В останні роки активно розробляються “точкові” піартехнології, що застосовуються в конкретних сферах діяльності сучасного суспільства. Наприклад, банківський піар націлений на створення доданої вартості шляхом формування позитивного іміджу компанії і створених продуктів.

Ключовий момент банківського піару – формування, закріплення іміджу банку у свідомості масової аудиторії та управління останньою. Банківський піар має на меті увести дії фінансової структури в соціальне життя й сприяти тому, щоб донести цю ідею через громадську думку.

Активно застосовується в сучасному суспільстві й політичний піар, який у ідеалі повинен відновити координату довіри в суспільстві через вивчення й формування громадської думки шляхом моніторингу й оцінювання соціально важливих подій.

Тим часом, “війна компроматів” у період президентських виборів в Україні 2009-2010 рр., оцінена політологами як найбільш потужний викид чорного піару в пострадянські роки, не дозволяє говорити про довіру суспільства до цієї сфери діяльності. Часто піардіяльність політичних команд передбачає ігнорування поняття “політична етика”, в основі якого лежать відповідальність і соціальна терпимість, хоча саме етика була підґрунтям перших піартехнологій. Прийомами піару користувалися з давніх часів мудрі правителі й воєначальники. Звернення до воїнів, народу завжди містили заряд сугестії, а тому виключали варіативність поведінки й були націлені на кінцевий результат – одержання перемоги.

Так, Ксенофонт у “Грецькій історії” наводить приклад звернення до воїнів: “Громадяни! Ви повинні поводитися так, щоб кожен із вас був у глибині душі переконаний, що він головний винуватець перемоги. З божою допомогою ця перемога поверне нам батьківщину, домівку, волю, шану дітей – тим, у кого вони є, – і дружин. Блаженні ті з нас, яким призначено перемогти й побачити цей радісний день. Щасливі й ті, кому призначено впасти в битві: жоден багатій у світі не спорудить собі такого дивовижного пам’ятника. Коли буде слушна нагода, я перший заспіваю пеан; при словах пісні, що закликає Еніалія, ми одностайно кинемося на ворога й помстимося тим, хто образив нас”.

За всіма правилами піартехнологій побудовано й звернення князя Святослава до князів. Спочатку він згадує про славу й заслуги кожного, потім закликає до почуття патріотизму й обов’язку, звертається з проханням згуртуватися й допомогти князю Ігорю, описуючи жалюгідний стан його війська й закликаючи до почуття співчуття, – певною мірою сугестивно впливає на слухачів:



Ти, буй-Рюриче, і ти, Давиде!

Чи не ваші воїни

Золотими шоломами

У крові ворожій плавали?

Чи не ваша хоробра дружина

Рикає, мов ті тури,

Ранені шаблями гартованими

В полі незнаному?

А вступіть же,

Панове-браття,

В золотеє стремено

За кривду сьогочасну,

За землю Руську,

За рани Ігореві,

Хороброго Святославовича!



Галицький Осмомисле Ярославе!

Високо сидиш ти

На своїм золотокованім престолі,

Підперши гори угорські

Своїми залізними військами,

Заступивши королеві дорогу,

Зачинивши ворота на Дунаї,

Через хмари каміння кидаючи,

Суд по Дунай рядячи.

Грози твої по землях течуть.

Одчиняєш ти браму Києву,

Стріляєш із отчого столу золотого

На султанів у далеких землях.

Стріляй, господарю, Кончака,

Раба поганого,

За землю Руську,

За рани Ігореві,

Хороброго Святославовича!

(Пер. О.Гончара)



6.1. Чорний піар як сугестивна технологія
6.1.1. Чорний піар: підходи, зміст, принципи

Аналіз сучасних піарівських ресурсів у пострадянській політиці дає змогу зробити висновок, що сучасний піар у багатьох своїх виявах є чорним. Фахівці не одностайні в питаннях, що саме можна уважати чорним піаром і наскільки правомірне його використання. Простежуються дві альтернативні позиції: чорний піар – явище негативне; чорний піар – вищий пілотаж політтехнологій.

Прихильники першої точки зору визначають, що чорний піар – це піар, націлений на дискредитацію конкурента. Причому способи дискредитації можуть бути різними – законними й незаконними, але саме дискредитація є основним показником “чорності” піаркампанії незалежно від того, наскільки наведена інформація відповідає істині.

На думку тих само політтехнологів, до чорного піару варто відносити надання свідомо помилкової інформації або поширення інтимних подробиць про приватне життя людини, її психосоматичні особливості незалежно від того, наскільки достовірні ці відомості.

Таким чином, незалежно від нюансів формулювань можна зробити висновок, що чорний піар – це дії, спрямовані на те, щоб заплямувати ім’я іншої людини в очах громадськості. Боротися з ним досить складно: по-перше, в пострадянських країнах ще не вироблене відповідне законодавство (натомість столітня історія західного піару передбачає вирішення подібних питань у судовому порядку); по-друге, чорний піар побудований на принципах сугестії, а змінити ідею, зафіксовану на підсвідомому рівні, досить складно.

При подібному розумінні суті чорного піару неправда розглядається як суттєвий компонент сугестії й прагматична основа чорного піару. Неправда – це й приховання правди, і підміна тези, й необ’єктивна аргументація, і напівправда, й непомірні зізнання в любові. Неправда в чорному піарі – особливий феномен: вона прикривається фактичністю, повинна викликати безумовну довіру. Неправда “розмиває” суспільну свідомість і підриває довіру до влади. Ситуація модного нині голосування “проти всіх” – також результат недовіри до всіх.

Відвертість маніпулятивних установок політичного піару зведена в норму. Назвемо деякі маніпулятивні прийоми, що узаконюють неправду: принцип брудного канта (обмовити, опорочити когось, поширити чутку, що ганьбить, звинуватити у фінансових порушеннях, плагіаті тощо); принцип дестабілізації (перервати нормальний перебіг подій); принцип закріплення функції (навішення негативних ярликів, тиражування негативних номінацій і формулювань у ЗМІ); принцип запам’ятовування (втрутитися в душу й пам’ять людини, підкорити її енергії та волі маніпулятора); принцип заплямування (публічне приниження, уміло розраховане неправдиве звинувачення); принцип каруселі (втягнути особу, групу осіб, усе суспільство в стрімку карусель, викликати втому, привернути увагу до другорядного, відволікти від головного); принцип капості (знайти “бруд”, “забруднити” і нехай потім відмиваються); принцип “понту” (навіяти неправдиве уявлення про себе); принцип павукової поведінки (сплести павутину, розставити сіті, затаїтися й чекати); принцип Аль Капоне (за допомогою доброго слова й погроз можна домогтися більшого, ніж за допомогою тільки одного доброго слова); принцип атакуючої патетики (енергійним пафосним натиском поміняти один знак на інший, протилежний, викликати апатію); принцип внесеного занепокоєння (нагадати людині про ситуації, здатні викликати несвідомий страх).

Яскравим прикладом сугестивного впливу чорного піару можуть бути рейдерські атаки на банки в Україні й Росії у 2008-2009 рр. Події розвивалися таким чином: вкладники “Далькомбанку” одержали SMS-повідомлення про те, що 8 жовтня банк оголосить себе банкрутом. За три дні клієнти зняли з його рахунків 2,4 млрд руб. У Єкатеринбурзі схожі повідомлення одержували клієнти банків “Північна скарбниця”, “Банк 24.ру” й “Уральський банк реконструкції й розвитку”. Ці інциденти активно висвітлювали регіональні ЗМІ, які посилили паніку серед вкладників. Таким чином, рейдери розробили “чорний” сценарій, заснований на тому самому сугестивному принципі “внесеного занепокоєння”. Трохи пізніше цей же принцип спрацював і при рейдерській атаці на українські банки “Промінвест”, “Надра” тощо.

Навмисно перекручена, неправдива інформація з метою заплямувати опонента – також чорний піар. Зазвичай його використовують, коли не вистачає реальних аргументів. Чорний піар розрахований на тих, котрі не визначилися. Його ефективність залежить від сили сугестивного впливу й розміру цієї групи.

У наведеній концепції чорний піар відносять до “брудних” технологій. Політологи запевняють, що грамотний чорний піар здатний відібрати в політика або політичної сили близько відсотка голосів виборців при тому, що партії для проходження в парламент потрібно побороти трипроцентний бар’єр. Дії чорного піару завжди засновані на сугестивних технологіях, які заміняють якісну аргументацію.

Дехто відносить чорний піар до ідеального способу конкурентної боротьби. У Росії цієї концепції дотримується А.Вуйма, відомий піарник, генеральний директор санкт-петербурзького інформаційного агентства “Духовна спадщина”, серед західних фахівців – К.Бредмайер, тренер № 1 у галузі комунікативної техніки для всієї німецькомовної Європи. А.Вуйма уважає, що побудований на брехні чорний піар приречений на провал. Найдієвіша стратегія полягає в тому, щоб виявити в конкурента справжній дефект і оголосити про цей факт від імені якоїсь громадської організації. На думку піартехнологів, які дотримуються цієї концепції, білий піар себе ізжив, оскільки саме завдяки білим піарникам у Росії й Україні складається вкрай негативне ставлення до піару як такого. Люди впевнені, що піарники готові за гроші хвалити все що завгодно. А.Вуйма зауважує, що чорний піар незабаром витисне брудний піар, оскільки професійний чорний піар набагато ефективніший та успішніший.
6.1.2. Сугестія як психолінгвістична основа чорного піару

Чорні піартехніки досить різноманітні, нараховують у своєму арсеналі понад сотню сценаріїв. Але всі вони організовані на основі єдиних психолінгвістичних принципів мотивуючого впливу маніпулятора (сугестора) на підсвідомість людини:

1. Принцип внутрішніх умов. Зовнішній мотивуючий вплив на підсвідомість іншої людини можливий лише в тому випадку, коли сформовані внутрішні психологічні умови. Ці умови базуються на знаннях і емоціях. Мотивуючий вплив на підсвідомість підсилюють патологічні психофізіологічні стани людини: втома, безсоння, страх колись пережитого болю, тривога з приводу можливої хвороби, переживання за близьких тощо. Якщо такі умови не сформовані, то вплив не відбудеться. Сугестор або розпізнає ці умови, або готує їх: формує відповідну настанову на сприйняття впливу, подає факти, вибудовує систему доказів, переходить до нових фактів, якщо попередні сприйняті. Цей принцип сугестії лежить в основі кодування від алкоголізму й наркоманії. Найменше піддаються такого роду впливам психічно й фізично здорові люди, лідери.

2. Принцип латерального програмування передбачає здійснення сугестії через органи чуття, через зміст і формально-динамічні характеристики інформаційних повідомлень. Незнайома або непрочитана символіка мотивуюче не вплине на людину. Натомість ключові для картини світу особи сигнали – фрази, сюжети, слова, образи, символи, музика, – включені в сугестивний ряд, можуть істотно змінити її поведінку. Ті, хто відвідує тренінги особистісного зростання, НЛП, цікавляться релігійними течіями тощо, мимоволі збільшують свою залежність від тих, хто намагається впливати на їхню підсвідомість.

3. Принцип проекції оснований на тому, що свідомості та мисленню людини властиві сумніви, викликані незнанням. Якщо людина стикається із чимось незрозумілим, то намагається пояснити це, користуючись минулим досвідом, який завжди обмежений. Тому, отримуючи установку авторитетного сугестора, особа приймає його точку зору при поясненні складного й незрозумілого. Використовуючи цей принцип, сугестор спочатку створює незрозумілу картину події (демонстрація дива в релігійних сектах, зцілення – на масових сеансах гіпнозу тощо), а потім дає наказ (наприклад, віддати квартиру, гроші; улаштувати масові безладдя й т. ін.), інтерпретуючи його як засіб вирішення проблеми.

4. Принцип стереотипу-архетипу. Багато символів і понять є невід’ємною частиною картини світу нації й окремої людини. Їхнє використання у деяких випадках дозволяє впливати на підсвідомість індивіда. Наприклад, головними державними символами виступають прапор, герб і гімн. “Подивіться на силу національних символів. Якісь зірки, лілії, леопарди, орли й інші фігурки, які позначають невідомо що, намальовані на старій ганчірці, прикріпленій до ратища на кріпосній стіні на самому краю населеної землі, здатні викликати закипання крові в зовсім відмінних один від одного людей”, – писав Р.У.Емерсон. У США культ національного прапора доходить до того, що його виставляють на ділянках біля власних будинків. Натомість у Росії прапор, герб і гімн як символи країни й народу визнавали відповідно до опитування незалежних НГО 2007 року 2 % населення, в Україні ще менше – 1,5 %.

5. Принцип самоіндукції (або принцип Сатани). Людина, яка свідомо пробує впливати на підсвідомість іншої людини, тим самим впливає на свою власну підсвідомість, яка відтоді націлена на саморуйнування. Людина обов’язково розплатиться за те, що робить. Але форма розплати їй поки невідома.

6. Принцип комунікації. Сугестія розглядається як одна з форм комунікації, мета якої – вплинути й викликати певні реакції.

7. Принцип взаємного задоволення потреб. Сугестія передбачає задоволення потреб того, хто навіює, й об’єкта навіювання.

8. Принцип “підкорення”. Існують три форми реакції аудиторії на навіювання. По-перше, це формування реакції. Ця форма подібна до навчання: той, хто навіює, – учитель, а об’єкт навіювання – учень. Сугестор може формувати реакцію, навчаючи аудиторію, як діяти. По-друге, це посилення наявних реакцій. Якщо аудиторія вже має позитивні установки стосовно обговорюваного питання, сугестор нагадує про ці установки й намагається ще більше зміцнити їх. По-третє, це зміна реакцій – найбільш складна форма навіювання, яка передбачає прагнення переконати людей відмовитися від одних установок і прийняти інші, перейти з нейтральної на позитивну позицію, змінити поведінку. Оскільки люди не люблять змін, сугестору необхідно пов’язати прохання змінити ту чи іншу позицію з чимось іншим, тим, у що аудиторія вже вірить. Таке становище називається “якорем”: воно вже прийнято об’єктом навіювання й використовується для “прив’язування” до нього нових установок і форм поведінки. Такими “якорями” можуть бути переконання, цінності, установки, групові норми тощо.


6.1.3. Піартехніки: реалізація сугестії

Сугестивна природа піартехнік усвідомлювалася ще в давні часи. Так, Сунь-Цзи сформулював у дотепер актуальній праці “Мистецтво війни” основні комунікативні принципи ведення війн, які були доопрацьовані в періоди суспільних конфліктів:



  • Утягуйте видатних діячів противника в злочинні дії.

  • Підривайте престиж керівництва противника й викликайте до нього в потрібний момент осуд громадськості.

  • Використовуйте з цією метою співробітництво з найпідлішими й наймерзеннішими людьми.

  • Розпалюйте сварки й зіткнення громадян ворожої вам країни.

  • Підбурюйте молодь проти старших.

  • Заважайте всіма способами роботі уряду.

  • Перешкоджайте всіма способами нормальному постачанню ворожих військ і підтриманню в них порядку.

  • Сковуйте волю воїнів противника піснями й музикою.

  • Робіть усе можливе, щоб знецінити традиції ваших ворогів і підірвати віру останніх у своїх богів.

  • Посилайте жінок легкої поведінки для того, щоб посилити розкладання у ворожому таборі.

  • Будьте щедрі на пропозиції й подарунки для отримання інформації й прихильників. Не заощаджуйте ні на грошах, ні на обіцянках, бо це приносить прекрасні результати.

Як бачимо, маніпулятивні техніки здавна й плідно використовувалися в боротьбі за розум людей. Сугестія – неодмінна складова будь-якого маніпулювання. Розглянемо феномен сугестії на прикладах деяких піартехнік.

1. Інформаційний бумеранг, або ефект Едипа. У давньогрецькому міфі пророкування оракула визначило долю завойовника Фів. Під назвою “прогноз, що самоздійснюється” це явище увійшло до класичного підручника “Алхімія фінансів” Дж.Сороса, який неодноразово використовував свій авторитет, щоб запустити механізм здійснення прогнозу. У 1992 році на падінні курсу фунта Дж.Сорос за добу заробив 1 млрд. У 1997 він розпочав успішну атаку проти національних валют низки країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону – Малайзії, Індонезії, Сінгапуру й Філіппін, – яка завершилася глибокою економічною кризою цих держав, відкинутих у своєму розвитку на 10-15 років назад. Наступним об’єктом його впливу став Китай, але місцевим фахівцям удалося перешкодити атаці. У 2004 році його завданням було обвалити курс акцій нафтових компаній. Велика Британія так і не винайшла спосіб боротьби з подібним інформаційним шкідництвом, тому знову постраждала. Мало того, нагородила масмедійного лиходія Р.Пестона, який по суті почав інформаційну атаку на банківську систему, премією Королівського телевізійного товариства “Сенсація року”. Цей бізнес-оглядач ВВС спочатку обнародував інформацію про намічені проблеми великого англійського банку, чим спровокував черги вкладників, які хочуть закрити свої рахунки. Про ці черги він вів сенсаційні репортажі, викликаючи ще більший ажіотаж і, доки банк не збанкрутував, завдаючи істотної шкоди всій економіці країни.

Зі злочинним наміром був використаний цей ефект при рейдерській атаці на один із найбільших українських банків у 2008 році. Його вкладникам нібито передавали секретну інформацію про проблеми установи. У результаті за тиждень клієнти зняли з рахунків банку близько 3 млрд грн, що призвело до втрати фінансової стабільності.

Таким чином, “ефект Едипа” спрацьовує у випадку масового сугестивного впливу, що призводить до занепокоєння й паніки.

2. Створення міфів. Міф є сугестивною технікою, за допомогою якої можна описати трансцендентне через форми іманентного, що дозволяє ритуалізувати розумні форми поведінки людини. Йдеться про тотальне розщеплення способів людського існування й типів ментальності. В результаті з’являються три фігуранти соціального міфу: той, хто живе в міфі, творець міфу, хтось мислячий та оцінюючий міф із позицій того, хто в ньому живе, й із позицій творця міфу. Перекручена трансценденція споживача міфу може отримати кілька реалізацій: у споживанні наркотичних речовин та інформації (психологи й фахівці з комунікації ставлять ці явища в один ряд); у прагненні до сну; у відході у віртуальну реальність, художнє моделювання; у нігілізмі; у підпорядкуванні природному характеру схильностей і пристрастей; у демонологічному світогляді й тоталітарному обожнюванні кого-небудь. Р.Барт наголошує, що сучасне суспільство міцно увійшло в міфи, створені ним самим, і виділяє кілька аспектів глобальної міфотворчості:

 міфи близькі до колективних уявлень, можуть прочитуватися в анонімних повідомленнях преси, рекламі товарів масового споживання;

 це “відображення”, поставлені з ніг на голову: “міф полягає в тому, що культура перетворюється на природу”; міфологізована дійсність видається за здоровий глузд, норму, загальну думку;

 сучасний міф постає не у вигляді оформлених великих оповідань, а лише як дискурс; це не більше ніж фразеологія, корпус фраз (стереотипів); міф як такий зникає, зате залишається ще більш підступне міфічне;

 сутність міфу визначається класовими інтересами;

 потрібно не викривати міфи, а “розгойдувати” сам знак: не виявляти зміст висловлювання, а критикувати символічне.

Наведений нижче приклад демонструє сугестивне використання міфів у політичній перебудові Румунії.
Чотири основні політичні міфи, описані в літературі, – це Єдність, Рятівник, Теорія змови й Золоте століття. Вони сходять до релігійних міфів і художнього вимислу. Всі вони залишаються діючими, оскільки не залежать від політичної ідеології, хоча й можуть використовуватися політичними елітами й змінюватися для задоволення потреб ідеологій.

Розглянемо три румунські культурні міфи, застосовувані елітами для посилення політичного меседжу, співзвучного символічній спадщині націй. На вибір цих міфів вплинула праця провідного літературного критика Ж.Калинеску. Він установив існування в Румунії трьох основних міфів: “Траян і Докія”, “Умілець Манол” і “Міорита” (ягня). Як анонімні народні твори вони були записані збирачами фольклору в XIX столітті.

Кожний із них пропонує різні архетипи й символи, пізніше використані вмілими політиками й перетворені на національну міфологію. Кожний із міфів пропонує історію про пошук початку. Бажання довести своє “шляхетне походження” й “стародавність” властиве народам всієї Східної Європи, що пояснюється недостачею писемних пам’яток історії, а народи без історії “ніби не існують взагалі”. “Однак, хоча заклопотаність пошуками походження нації зрозуміла, особливо для націй молодої, вона може привести до того, що називають “культурним провінціалізмом” (М.Eliade, 1963).

Міф про походження. “Траян і Докія ” – це румунський міф про походження нації через змішування племені даків та римлян. Він переказується в підручниках з історії, де розповідається, що під час окупації римські солдати одружувалися з місцевими жінками із племені даків і у 273 році, коли римляни відступили з Дакії, частина цих солдатів залишилася.

Золоте століття. Потужною зброєю в будь-якому політичному дискурсі є обіцянка Золотого століття. Як при комуністах, так і після них панівні еліти обіцяли прихід такої епохи. Різниця в тому, що якщо комуністична ідеологія пророчила Золоте століття в майбутньому (“комунізм – це дорога до кращого майбутнього”), то посткомуністичний дискурс бачить його в минулому, а точніше в міжвоєнному періоді, пояснюючи це тим, що еволюція була грубо перервана комуністичним режимом.

Крім пояснення акту народження нації, міф відстоює ще одну важливу рису румунської національної ідентичності – її латинізм. Проводилися навіть лінгвістичні дослідження, щоб науково довести, наскільки велика частка латинізмів у румунській мові. (Stoiciu A.,1995, “Fiction et realite identitaire. Le cas de la Bessarabie”, де пропорція латинізмів оцінена в 77 %).

Сьогодні від мови залежать два потужних міфи: міф єдності й “повернення в Європу”. Мова є козирем національних культурних і політичних еліт, особливо в питанні євроінтеграції. Однак мовна омана має й свої негативні наслідки. Деякі аналітики уважають, що це призвело до появи в румунів “менталітету острів’ян” – латинського острова в слов’янському океані. Віра в те, що “ми – нації в облозі”, створила підґрунтя для вкорінення різних теорій змови.

Теорії змови. Теорії змови стали основою для виправдання румунських невдач і провалів. У посткомуністичний період теорії ці розрослися, пояснюючи всі проблеми:

“Хтось хоче, щоб країна злидарювала. Усе до гіршого: ціни ростуть, корупція загострюється, євроінтеграція відкладається, ми воюємо один проти одного, політичні партії розколюються. Країна в кризі. Причина? Змова. Саботаж. Хтось продає країну. Хтось купує”. Хто? Євреї, масони, угорці, росіяни, американці, іноземні уряди, опозиція, французькі соціалісти, католики, інтелектуали, селяни. Коротше кажучи, майже всі. Сьогодні кожний – це “інший”. “Хтось” – це завжди хтось інший.

Схильність до змовницьких сценаріїв пов’язана ще з одним явищем у посткомуністичній Румунії – “шпигуноманією”, поширюваною через вірус підозри. Будь-яка людина може уважатися потенційним шпигуном. Антикомуністичні партії звинувачують неокомуністів у тому, що вони були агентами КДБ. Ті, у свою чергу, називають перших шпигунами ЦРУ. Розмови про “секурітате” взагалі стали “станом душі”, й чутки про те, скільки людей було її агентами, містять страхітливі цифри.

Чарівне ягня”. Ще один національний міф, “Міорита” (ягня), деякі вчені уважають відправною точкою для аналізу румунської політики або історії (Schopflin, 1997). “Міорита” – це історія про чарівне ягня, яке попереджає свого хазяїна, що друзі-пастухи хочуть убити його й украсти овець.

Етнічне підґрунтя історії про трьох пастухів зазначене точно: один пастух – молдаванин, другий – із Трансільванії, а третій – з Валахії. Головний мотив історії в тому, що наявний план (доля, воля Божа) убивства, що ще більш важливо, – “змова”. І хоча пастух попереджений про небезпеку, він воліє спокійно чекати убивць, граючи на флейті й спілкуючись із природою про майбутню смерть.

Спілкування із природою й землею – важлива риса румунської філософії ХІХ – початку ХХ століття, яка уважається деякими аналітиками частковим поясненням повільної модернізації країни. Це фаталістичне прийняття долі переходить у політичний контекст як пасивне підпорядкування будь-якій тимчасовій владі й відмова від опору обставинам. У той час як після 1989 року поляки, угорці, чехи намагалися консолідуватися, що їм і вдалося, румуни хотіли “грати на флейті” і спокійно спостерігати, як світ проходить повз них. Низька явка виборців, слабка участь у політичних партіях, мінімальний інтерес до політики (яку вважають брудною, ледь не диявольською), майже ембріональний стан цивільного суспільства роблять румун досить млявими акторами на історичній сцені.

Рятівник”. Віра в “месію”, у швидкі й правильні зміни надзвичайно характерна для Східної Європи, і Румунія тут не виняток. “Рятівник” – це потужний архетип, оскільки він відповідає надіям людей на краще майбутнє. Причому “рятівник” – це переважно аж ніяк не одна-єдина персона. Міф про рятівника не має національного забарвлення. Рятівник може прийти ззовні й бути ідеєю, а не людиною. Після 1989 року такою ідеєю стала “Європа” та перспектива євроінтеграції. Дискурс про Європу побудований на обіцянці кращого майбутнього й приходу Золотого століття, у той час як Європа персоніфікується та уважається “рятівником”. “Вступ до Європи” сприймається як рівнозначний приходу іноземних інвестицій, відкриттю західних ринків, зростанню життєвих стандартів і підключенню до західної системи безпеки. У такий спосіб “Європа” врятує румунів від самих себе, нарешті відкривши їм європейський характер їхньої національної ідентичності та змусивши їхній уряд дотримуватися закону, гарантувати права громадян, подолати корупцію й навчитися ефективному управлінню.

І в президентських кампаніях, і в політиці урядів щодо вступу до ЄС було використано надію на “чудесне” вивільнення від негод. Міф про “рятівника” – це одна з посткомуністичних “фантазій порятунку”, яка постійно присутня в політичній міфології за будь-яких часів і режимів. Його використали Антонеску, король Міхай, комуністи, насаджуючи міф про Чаушеску як про “батька націй”, “генія Карпат”, “улюбленого сина народу”. У 1992 році його використав Ілієску: “Ілієску приходить – і Сонце сходить”.

У Румунії будь-яка політична фігура одержує монументальні епітети: “єдиний”, “унікальний”, “державний муж” тощо. Вони не обіцяють, вони “гарантують” (як Т.Башеску під час президентської виборчої кампанії).

Міфи можуть бути як творчими, так і руйнівними. Проте ми не уважаємо, що нації замкнені у своєму символічному всесвіті, з якого немає виходу. Хоча наш аналіз може бути корисним для кращого розуміння політики, небезпечно використовувати символічну спадщину націй тільки для виправдання її невдач, оскільки це значно більше сприяє фаталізму, ніж рішучій дії.

(К.Танасіу, “Romanian journal of political science”, 2005.

Переклад Андрія Маклакова.

http://www.ciaonet.org/olj/rjps/rjps_v5n1/rjps_v5n1_006.pdf)
3. Істина не відшукується, а проголошується. Декларація заміняє істину. Формується міф, який повинні брати на віру, він підкріплюється аргументами (фактоїдами) і залишається цілком самодостатнім явищем без будь-яких доказів його відповідності реальному стану речей.

Це положення зближає і піар, і рекламу, і політичну пропаганду. Про високий рівень прецедентності таких текстів (обігравання відомих цитат і висловлювань у нових дискурсах) свідчить їхнє постійне використання в теле- й радіопередачах. Так, передвиборні слогани Ю.Тимошенко обігравалися в побутовому (розмови в громадському транспорті, із знайомими тощо, у гумористичних інтернетівських ресурсах) і в політичному дискурсі. Слогани отримували нову, негативну, конотацію. “Вона працює. Вона – це криза ... Ми все повинні зробити, щоб ця криза з нами більше не жила. У нашому політичному або економічному житті. Ми повинні перебороти цю кризу” (виступ В.Ющенка, листопад 2009 р.).

Прецедентним може стати не тільки текст, але й подія, повторне обігравання сценарію якої викликає сугестивний ефект. Так, коли у 2002 році відбулося захоплення заручників під час мюзиклу “Норд-Ост”, у Москві увели спеціальний план “Гроза”. По суті, це було посилення звичайних заходів секретними оперативними. Відповідно до них спецназ блокував місце події, а співробітники звичайних міліцейських підрозділів прочісували територію. Однак у суспільній свідомості сполучення слів “Операція “Гроза” наповнене іншим змістом. Саме так називалася операція завдання превентивного удару по фашистській Німеччині, яку нібито влітку 1941 року планувало керівництво СРСР. “Гроза” означала удар по агресору, справедливий і нещадний; якщо не здійснити цей удар, втрати будуть величезними. Тому повідомлення ЗМІ, що в Москві уведений спеціальний план “Гроза”, було й попередженням про те, що злочинці будуть покарані, і сигналом про страшну небезпеку, у якій опинилася країна.

4. Примітивізація дійсності заохочується й ініціюється слоганами, що призводить до збіднення мислення аудиторії. Слоган – комунікативна компресія сугестії. Психолінгвистично грамотно складені слогани завжди в підтексті містять певний концепт, суттєвий для картини світу споживача інформації. Апеляція до цього концепту на підсвідомому рівні закликає до дій, запрограмованих сугесторами. Наприклад, всесвітньо відомі рекламні слогани (Адже я цього варта! – Because I’m worth it! – Parce que je le vaux bien! – Expect everything. – My lips seem to turn grown men into pussycats! – Maybe she’s born with it. Maybe it’s MAYBELLINE) у поєднанні з одиницями, що становлять динамічні концепти, – beauty (краса), femininity (жінка), sexuality (сексуальність), – приховують у підтексті концепт свободи особи liberation, який посилено пропагується в демократичному суспільстві. Експлуатація цього концепту націлена спочатку на активізацію інтересу покупця, потім – на бажання купити пропоноване і, зрештою, – на діяльність із придбання товару.

В іронічному дусі сугестія слоганів була описана Ф.Бегбедером у книзі “99 франків”: “Мене бісять усякі новомодні свята, придумані рекламістами, щоб змусить людей купувати ще й ще… Різдво – добре, куди не йшло, але тепер нам нав’язали ще й Свято матері, Свято батьків, Свято бабусь імені однойменної кави, Хеллоуїн, Свято святого Патрика, День святого Валентина, російський Новий рік, китайський Новий рік… Незабаром у календарі порожніх днів не залишиться, всіх святих замінять 365 логотипів!”.



5. Наукове оформлення поданої інформації за допомогою різних термінів, цифр, абстрактних назв, тобто знаків семіотичного коду, здатних породжувати бажані для їхніх творців зрушення в суспільній свідомості. Наприклад, обнародування вигаданих статистичних даних і рейтингів. Порівняння: “плата за житло зросла на 30 %”, “рівень злочинності збільшився на 70 %” тощо.

Установи, що визначають рейтинги, авторитетно називаються “агентствами”, “інститутами”, “центрами” й найчастіше визначаються як незалежні, що повинно підкреслити фундаментальність проведених досліджень і гарантувати істинність повідомлюваної інформації.

Цікаво, що так звані “зовсім об’єктивні висновки” різних агентств, які формулюються в результаті “наукового” моніторингу громадської думки із широким застосуванням прогресивних технологій, не збігаються.

Рейтинги й результати опитувань як пропагандистськи значущі компоненти маніпулятивного дискурсу сугестивно впливають на свідомість аудиторії й виступають як елементи своєрідної основи: навіть якщо вони викликають реакцію відторгнення, то все-таки неминуче осідають у пам’яті адресата.

Опитування формулюються за принципом: хочеш одержати потрібну відповідь – постав правильно питання, яке містить у підтексті сугестію, спрямовує хід міркувань аудиторії в потрібному для сугестора напрямі. Зазвичай вони формуються на яскравих позиціях: пропонується питання, яке в підтексті містить ідею вигоди від чого-небудь, питання з передбачуваною більш нейтральною відповіддю й питання, відповідь на яке буде містити значення втрати чого-небудь. Наприклад:
Питання: “Якими ви хочете бачити відносини вашої країни з державами-членами НАТО?”

Варіанти відповідей:

а) я хочу, щоб моя країна стала плацдармом і полігоном військ НАТО;

б) я хочу, щоб моя країна увійшла до складу НАТО й наша армія брала участь у всіх світових військових конфліктах;

в) я хочу, щоб моя країна дотримувала нейтралітету, мала власну сильну армію й не брала участі у вирішенні військових конфліктів на користь країн НАТО.


Американські психологи Б.Локкербі й С.Борелі встановили, що відсоток американців, які підтримували надання допомоги контрас (антиурядові сили у Нікарагуа), за період із 1983 до 1986 року варіював від 13 % до 42 % залежно від того, як формулювалося питання. Якщо в питанні відкрито згадувалися Р.Рейган чи контрас або використовувалися ідеологічні ярлики для визначення конфронтуючих сил у Нікарагуа, то ідею допомоги підтримувала більша кількість американців. Якщо називалася виражена в доларах сума допомоги, надавати її бунтівним контрас бажало набагато менше американців.

Звернення до авторитетів і покликання на них сугестивно впливає, як і опитування. Це може бути релігійний авторитет, вагома політична фігура, діяч науки й т. ін. Ім’я авторитета не повідомляється. При цьому для більшої переконливості може здійснюватися цитування документів, оцінок експертів, звітів свідків й інших матеріалів (“учені на підставі багаторічних досліджень установили...”, “за свідченням джерела з найближчого президентського оточення, яке побажало залишитися невідомим...”). Повідомлювана таким чином інформація в більшості випадків є неправдою. Позаяк, покликання на неіснуючий авторитет надають їй солідності й важливості в очах громадян.



6. Імітація великої кількості інформації про якого-небудь діяча, структуру, партію, подію й ін., або метод забовтування. Сугестивний вплив цієї піартехнології досить продуктивний, оскільки при удаваній непомітності формується ставлення до тих або інших фактів, переформатовуються фрагменти картини світу в конфігурації, необхідній сугестору. Мета – викликати втому й роздратування в людей.

Метод забовтування нерідко застосовується і для створення так званого “інформаційного шуму”, коли за потоком другорядних повідомлень потрібно сховати якусь важливу подію або головну проблему. Перенасичення людини інформацією призводить до розбалансування її розумової діяльності й може викликати різноманітні психічні захворювання.



7. Робота зі стереотипами. Психологи до вічних стереотипів відносять зокрема такі: життя – смерть, панування – підпорядкування, геній – посередність, молодість – старість, багатство – бідність, воля – несвобода, бажання – можливості. У сучасній психолінгвістиці вплив стереотипів на свідомість людини подається у вигляді таких положень:

  • людина живе не за законами розуму й логіки;

  • у кожної людини свої стереотипи;

  • негативні стереотипи – це думки, спогади, налаштування “проти” рекламованого об’єкта; а позитивні стереотипи – “за”;

  • мозок людини влаштований так, що негативний стереотип майже завжди переважає позитивний;

  • чисельність типових негативних стереотипів досить обмежена;

  • стереотипи істотно впливають на сприйняття, тобто людина бачить, чує й відчуває тільки те, що хоче;

  • стереотипи часто роблять поведінку людини ірраціональною, нелогічною для зовнішнього спостерігача, котрий має інші стереотипи;

  • варто враховувати в рекламній практиці забобони, упередження, страхи, переваги, тобто те, що можна позначити терміном “стереотип”.

До історично сформованих і таких, що найбільш складно подолати, стереотипів належить опозиція чоловік – жінка.
Небезпеки, пов’язані з гендером: біженці в регіонах південніше пустелі Сахари в Африці. Біженці – чоловіки й жінки – із Центральної Африки, включаючи Дарфур і Чад, стикаються з різними загрозами їхній безпеці. Ці відмінності можуть бути продемонстровані на прикладі збирання дров.

Для готування їжі потрібно збирати дрова. З погляду традиційних гендерних ролей, це обов’язок жінок. У випадку виходу за межі табору біженців чоловіки й хлопці ризикують життям і примусовим вербуванням, у той час як жінки піддаються небезпеці сексуального насильства.

Незважаючи на реальну загрозу, жінки продовжують відповідати за збирання дров і часто стають жертвами зґвалтування й інших форм насильства. Щоб гарантувати фізичну безпеку жінок, з одного боку, та їжу для всього табору – з іншого, відповідальні особи повинні консультуватися з жінками й розставляти пріоритети, організуючи охорону жінок, коли ті збирають дрова.

(Джерело: Спостереження над дотриманням прав людини.

Без захисту: Зґвалтування й сексуальне насильство після переміщення.

Електронний ресурс: http://hrw.org/back-grounder/africa/darfur0505/3.htm)


На відміну від біологічного розуміння статі, гендер може бути розглянутий як набута поведінка, що може змінюватися з часом і значно варіювати усередині однієї або різних культур. Гендер ідентифікує соціальні ролі чоловіків і жінок, визначає відмінності в потребах, пріоритетах, отже, зумовлює техніки маніпулювання, найбільш ефективні в суспільстві з певними гендерними стереотипами.

Стереотип жіночності традиційно визначається такими категоріями, як слабість, залежність, безневинна жертва, у той час як чоловіки вважаються сильними, незалежними захисниками або правопорушниками. Аналітики сектору безпеки відзначають невідповідність стереотипів реальному стану справ: жінки можуть бути й захисницями, і правопорушницями, і експертами з питань безпеки. Гендерні стереотипи негативно позначаються на чоловіках, бо передбачається, що вони повністю відповідають за гарантування безпеки. У всіх сферах, де актуалізовані питання захисту й безпеки – від військового рекрутингу, бандитських формувань до військової промисловості, – експлуатується стереотип мужності: чоловік розглядається як сильний захисник, що застосовує насильство для захисту жінок і дітей. На гендерних стереотипах будується глобальний сугестивний вплив на суспільство, наприклад обґрунтовується доцільність військової промисловості, необхідність чоловікам володіти зброєю, застосовувати насильство в небезпечних ситуаціях.


Чоловіки, стереотип мужності й зброя. Явний взаємозв’язок, між зброєю й “мужніми” чоловіками простежується скрізь: від голлівудських фільмів, військових меморіалів і революційних постерів до магазинів іграшок.

Як сказано в статті, опублікованій у Форумі Роззброєння, недавні дослідження поширення вогнепальної зброї показують, що “вогнепальна зброя, з одного боку, уважається символом статусу чоловіка, а з іншого – засобом завоювання економічного й соціального статусу. Публічно демонструючи свою зброю, чоловік показує свою мужність і визначає свою роль у суспільстві”.

Гендерна ідеологія ототожнює володіння зброєю з мужністю, а тому є рушійною силою придбання зброї. Якщо ця жорстока мілітаризована форма вияву мужності стає усе більш популярною й прийнятною, це може привести до ескалації насильства й небезпеки стосовно жінок і чоловіків, котрі не входять в еліту.

(Джерело: Myrttinen, Henri, Disarming Masculinities


// Disarmament Forum. – Vol. 4. – P. 37–46)
Гендерні стереотипи провокують низку загальносвітових проблем, пов’язаних із безпекою чоловіків: чоловіки становлять 77 % жертв убивств; є жертвами примусового вербування, військової повинності, насильства, пов’язаного з гангстерством, а також мішенями масових убивств на основі статевої належності. Чоловіки набагато частіше, ніж жінки, здійснюють самогубства (3:1). У Європі й Південно-Східній Азії рівень самогубств більш ніж у два рази перевищує рівень убивств. Найвищі показники самогубств у Східній Європі (41,5:10 тис. у Білорусі й 51,6:10 тис. у Литві).

8. Витік інформації. Сугестивний вплив інформації, що “була добута”, “випадково просочилася в ЗМІ” й ін., завжди надзвичайно високий. Включається в дію когнітивний механізм – людина здебільшого довіряє інформації, яку нібито “приховували”. Ця піартехнологія працює в такий спосіб: у другорядних ЗМІ з’являється закрита інформація негативного характеру стосовно опонента; потім вона розноситься по серйозних виданнях, інтернету, можлива поява листівок і плакатів.

Запобігти сугестивному впливу цієї піартехнології досить складно, оскільки закрита інформація здебільшого базується на реальних, але непублічних фактах, або видається за таку. Найбільш ефективні способи переривання сугестії – доведення інформації до абсурду, звичайного ігнорування факту або надання йому потрібного забарвлення.

Американські військові фахівці зі зв’язків із громадськістю в періоди воєнних дій застосовують два механізми протидії інформації, що просочується: оперативне інформування ЗМІ в необхідному ключі, надання допомоги журналістам і разом із тим рішуча боротьба з витоком негативної інформації й серйозний тиск на тих, хто її поширює. Утім, інформаційний аспект усіх воєнних конфліктів США планує не менш старанно, ніж військовий. Скажімо, під час бомбардування Югославії ударам по сербських телекомунікаційних об’єктах війська НАТО приділили чи не більше уваги, ніж руйнуванню військових об’єктів.

Значні зусилля Північноатлантичного альянсу були спрямовані на формування громадської думки й у сусідніх із Югославією східноєвропейських країнах. Наприклад, інформаційний центр НАТО в Україні кілька разів організовував поїздки українських журналістів (що примітно: із центральних і регіональних мас-медіа) у Косово після того, як туди були уведені війська Альянсу. До складу української делегації включали переважно тих журналістів, які вже давно контактували із цим центром, кілька разів перед тим побували в штаб-квартирі в Брюсселі. Тому не дивно, що хоча формально ніяких вимог до матеріалів не пред’являлося, а журналісти не мали обмежень у доступі до інформації (так говорять самі журналісти, які їздили до Косово), – українські мас-медіа висвітлювали події в прийнятному для НАТО ключі. У результаті склалася парадоксальна ситуація: населення України в цілому негативно сприйняло дії НАТО проти Югославії, а подання матеріалів у місцевих ЗМІ щодо уведення військ Альянсу в Косово було здебільшого нейтральним або навіть позитивно відображало хід подій у краї.

9. “Буденна розповідь” використовується для адаптації людини до інформації явно негативної, зухвалої, суперечливого змісту. Наприклад, якщо потрібно привчити людей до насильства, крові, убивств, усіляких злодіянь, то на інформаційних каналах щодня повідомляється про найтяжчі злодіяння як про зовсім ординарні ситуації. Через кілька тижнів такого оброблення населення перестає реагувати на найжахливіші злочини й масові вбивства. Настає психологічний ефект звикання.

Цей прийом застосовувався зокрема під час державного перевороту в Чилі (1973), коли було необхідно викликати індиферентність населення до дій піночетівських спецслужб. Головний сугестивний ефект такого впливу досягається в тому випадку, якщо інформація передається політиками, коментаторами, журналістами звичайним і діловим тоном, без емоцій, мимохідь. Такий прийом дозволяє ЗМІ зберегти ілюзію об’єктивного висвітлення подій; натомість девальвується важливість того, що відбулося, створюється уявлення про цю подію як про щось малозначне, не варте особливої уваги.



10. Емоційний резонанс – піартехнологія, що створює в широкої аудиторії певний настрій для сприйняття необхідної сугестору інформації. Емоційний резонанс дає змогу зняти психологічний захист, який на розумовому рівні вибудовує людина, свідомо намагаючись захиститися від небажаної інформації маніпулятивного характеру. Одне з основних правил пропаганди таке: передусім потрібно звертатися не до розуму, а до почуттів індивіда. Захищаючись від пропагандистських повідомлень, на раціональному рівні людина завжди здатна вибудувати систему контраргументації. Якщо ж сугестивний вплив на особу відбувається на емоційному рівні, поза її свідомим контролем, жодні раціональні контраргументи не спрацьовують.

В основу технології емоційного резонансу здавна покладено феномен емоційного зараження. Емоції й почуття – явища багато в чому соціальні. Вони можуть поширюватися подібно епідемії, заражаючи часом десятки й сотні тисяч людей і змушуючи маси “резонувати” в унісон. Особливо сильно ефект емоційного зараження виявляється в натовпі – великій ситуативній кількості людей, не пов’язаних усвідомлюваною метою. Типові ознаки поведінки людини в юрбі – переважання ситуативних почуттів (настроїв), втрата інтелекту, відповідальності, гіпертрофована сугестивність, легка керованість. Ці стани можна підсилити: необхідні настрої викликаються за допомогою відповідного зовнішнього оточення, за певного часу доби, освітлення, із використанням легких збудливих засобів, різних театралізованих форм, музики, пісень тощо.

Розроблено широкий спектр методів посилення емоційного настрою натовпу, наприклад:


  • фасцинація – підвищення ефективності сприйняття матеріалу завдяки використанню супутніх фонових впливів. Найбільш часто фасцинація застосовується в театралізованих дійствах, ігрових і шоупрограмах, політичних та релігійних (культових) заходах;

  • підстроювання під настрій юрби: якщо люди зібралися разом унаслідок яких-небудь екстраординарних подій, стурбовані ними (невиплата зарплати; підвищення вартості проїзду; низький рівень пенсій та ін.), досвідчений сугестор, підлаштувавшись під загальний настрій, використовуючи ту ж лексику, що й люди в натовпі, повторюючи певні рухи й інтонації, зможе або захопити юрбу новими ідеями, або, навпаки, граючи на її настрої, підбурити на певні дії;

  • риторичний прийом градації, що емоційно збуджує слухачів: сугестор повторює аргументи із щораз більшим напруженням: “Ми довго мовчали. Мовчали, коли нам не виплачували зарплати й пенсії, коли підвищували ціни на продукти, коли неякісно лікували в лікарнях! Ми довго терпіли! Нами довго маніпулювали! Прийшов час...”;

  • насичення тексту конкретними подробицями, які краще запам’ятовуються й краще засвоюються. Особливо ефективні свідчення очевидців, оскільки вони демонструють особистий досвід.

Багато прийомів сугестивного впливу на аудиторію було відпрацьовано у фашистській Німеччині. Наприклад, у радіопередачах використовувалися прийоми звукового впливу, що штучно підсилював агресивні переживання. Всі виступи А.Гітлера супроводжувалися музикою з опер Вагнера, яка гнітюче впливала на слухачів. Фюрер часто виступав уночі, під дріб барабанів; тексти були побудовані на ритмічних вигуках, наприклад: “Німеччина вища за всіх!”.

11. Ефект першого слова був відпрацьований доктором Геббельсом. Суть його така: людина, що сказала світу перше слово, завжди права. Пізніше психологи виявили, що того кандидата, який під час виборчої кампанії першим переконливо оголосить себе переможцем, і визнає масова свідомість. До аналогічних висновків дійшли й учені Єльського університету у Великій Британії, а також Н.Джаніс і Л.Доуб, які вважали, що успіх пропагандиста значною мірою гарантований, якщо його інформація досягла аудиторії раніше, ніж інформація його противників. Сугестивний вплив цього прийому ґрунтується на особливостях сприйняття інформації: при отриманні суперечливої інформації (перевірити яку неможливо) ми схильні віддавати перевагу тій, яка надійшла першою. Змінити вже сформовану думку дуже складно. Масова свідомість негативно сприймає того, кого облили брудом і хто змушений виправдовуватися. На додачу статус обвинувача в громадській свідомості сприймається як більш високий, ніж обвинувачуваного.

Ще в 1925 році американський психолог М.Лундт сформулював “закон передування”, відповідно до якого будь-яке перше повідомлення про той або інший факт сильніше впливає на аудиторію, ніж наступні. Сугестивний ефект базується на психологічному пріоритеті й привабливості того, хто повідомив інформацію.

Ефект першого слова пропонував використовувати лідер російської Націонал-більшовицької партії Е.Лимонов (Савенко), міркуючи над тим, як спровокувати конфлікт між Україною й Росією через кримський чинник. Він планував організувати масові заворушення, а потім показати журналістам кілька десятків трупів, видавши їх за жертв українських міліцейських спецпідрозділів: “Теле- й фотозйомки від 50 до 100 трупів приведуть до вибуху суспільної думки. Заголовки на зразок: “Український спецназ розстріляв 93 російських підлітків, серед них дівчинка 13-ти років”, – виведуть із рівноваги всю Росію”. Далі Е.Лимонов підкреслює: навіть якщо згодом буде встановлено, що ці трупи не мають ніякого відношення до інциденту “і стануть спростовувати першу страшну інформацію, ефект від цього спростування буде мізерним”. Значна роль відводиться мас-медіа й надалі: надавати суспільству “тривожну інформацію” і тим самим залучати до збройної боротьби тих, хто ще вагається. Підсумовуючи свої роздуми, Е.Лимонов робить висновок: не можна починати збройний конфлікт у регіоні “досить далекому від магістральних шляхів ЗМІ. А ЗМІ сьогодні як об’єкти уваги повстанців означають набагато більше, ніж пошта, вокзал і телеграф разом узяті в часи Леніна”.

12. Інформаційна блокада – інформаційне домінування. Створення інформаційного вакууму з якогось питання з подальшим поширенням тенденційної інформації про нього. Контроль інформаційного простору здійснюється за допомогою таких сугестивних технік:

 евфемізація вербальних позначень. Прикладом є неконкретні фрази, які або нівелюють на рівні підсвідомості відчуття загрози (“килимові/точкові бомбометання”, “зачищення території” тощо), або загладжують гостроту ситуації (“Акт 2008 року про надзвичайну економічну стабілізацію” – викуп “гнилих активів”; крадіжка ідентичності – банківських пластикових карт; відтік ліквідності – банківська криза, банківські канікули – згортання банківської активності);

 контроль візуальної картинки, відповідно до якої на телеекрані відсутні небажані зображення, наприклад у репортажі про збройний конфлікт у кадрі не показані поранені й убиті, в інформаційних стрічках про банківські проблеми – не демонструють обурених вкладників і черги під банками й ін.;

 єдність інтерпретації подій. Всі офіційні інформаційні канали дотримуються єдності в інтерпретації подій або їм узагалі заборонено висвітлювати той чи інший факт.



13. Компромат. Сугестивний вплив цієї технології розраховано на пробудження сумніву в цільової аудиторії щодо компетентності й (або) стійкості компрометованого об’єкта. Щоб використати цей метод, необхідно створити подію для привернення уваги цільової аудиторії до інформації й поширити інформацію через офіційні та неофіційні джерела. Сугестивний ефект буде досягнутий, якщо компрометуюча інформація: 1) надзвичайно складна для спростування; 2) подається просто; 3) актуальна, тобто має безпосереднє відношення до інтересів цільової аудиторії, на яку вона розрахована.

14. Метод подвійних аудиторій. Сугестивний ефект забезпечується за рахунок різноспрямованого поширення інформації: спочатку сугестивна інформація подається населенню, хвилювання якого привертає увагу ЗМІ, які самостійно, не на замовлення, відображають факт соціальної напруженості. При цьому зовсім не обов’язково володіти фактами, що компрометують об’єкт атаки. Достатньо знайти проміжну аудиторію між нібито постраждалою стороною й об’єктом атаки (наприклад, між клієнтами й банком) і атакувати її, а сама ця аудиторія вже потім атакує клієнтів.

15. Метод громадського обурення. Є багато нюансів, здатних обурити громадськість. Наприклад, занадто дорогі автомобілі політичних лідерів, розкішний офіс, активний розвиток підприємства, маленька зарплата персоналу, політичні амбіції власника й т. ін. Сугестивний вплив у цьому випадку ґрунтується на правильному вичленовуванні приводу, здатного викликати найбільше обурення громадськості. Потім сугестори “розтягують” хвилю обурення на максимально можливий термін. Безпосередні виконавці такої акції поширюють негативні повідомлення в транспорті, магазинах, на неофіційних інтернетівських ресурсах тощо.

16. Використання медіаторів (лідерів думки). Дія цієї техніки базується на сугестивному впливі на співтовариство й людину циркулюючих міфів, чуток і пліток, отриманих не безпосередньо із засобів масової комунікації, а через важливих для особи, знайомих їй авторитетних людей (“лідерів думки”) – трансляторів думок і чуток. Неофіційні особистісні комунікації для людей більш значущі, ніж “офіційні” повідомлення ЗМІ. Тому повідомлення, отримані зі ЗМІ й передані такими лідерами (родичами, друзями, викладачами, неформальними авторитетами тощо), більше сприймаються людиною й сугестивно впливають на неї. На думку Г.Павловського, не можна фетишизувати електронні ЗМІ як такі. Наростаючий сьогодні хор славослів’їв, трансльований на всю країну, призводить до зворотного результату. Люди ніколи не переказують один одному казенні формули й лакейські гімни владі – у своєму колі вони розповідають те, що уважають важливим і цікавим. ЗМІ значущі тільки в тому випадку, коли вони постачають зміст, ідеологеми й фактуру (приводи) для масової “балаканини” – тобто реальної політичної дискусії в низах, що не припиняється в державі ні на хвилину. Політичні ініціативи й ситуації можливо транслювати на низький рівень (рівень масових комунікацій) у тому випадку, коли вони драматургічні, драматизовані, тобто перетворилися на цікавий і доступний людині сюжет (плітку, анекдот, сценарій, міф). ЗМІ в пропагандистській кампанії необхідні для того, щоб пробити прямий канал “столиця – регіони”.

У 2008 році Інститут Горшеніна напередодні українських виборів провів дослідження того, яким каналам українці віддають перевагу. З’ясувалося, що об’єктивність подання новин стоїть далеко не на першому плані. Більше того, психологічний комфорт (зручний час, улюблені ведучі й ін.) є визначальним чинником у виборі телевізійного каналу. Таким чином, у випадку розгортання піаркампанії сугесторам необхідно вибрати лише найбільш зручний канал, передачу й час. “У наш час люди дізнаються про те, що вони думають, по телевізору. Тому, якщо ти хочеш купити пару вулиць і не мати після цього “блідий вигляд”, треба спочатку зробити так, щоб над ними стовбичила твоя телевежа” (В.Пєлєвін).

Під прикриттям поширення новин багато сучасних ЗМІ займаються розповсюдженням правдоподібних чуток, здатних транслюватися на рівень міжособистісних комунікацій. Особливо активні в цьому питанні спеціалізовані інтернетпроекти, наприклад “Новий регіон” (nr2.ru), “From-ua” (from-ua.com), “Газета.ру” (gazeta.ru), ІА REGNUM (regnum.ru), “Стрічка.ру” (lenty.ru), “Дурдом” (durdom.in.ua), “Скунс-Инфо” (skuns.info).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   15

Схожі:

Навчальний посібник За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки України iconНавчальний посібник за загальною редакцією к. В. Заблоцької донецьк-2001 ббк 63(0)-7я7+63
Українська І зарубіжна культура. Навчальний посібник / Під заг ред. Заблоцької К. В. Донецьк: "Східний видавничий дім", 2001. 372...
Навчальний посібник За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки України iconНавчальний посібник для слухачів курсів підвищення кваліфікації вчителів української мови І літератури / За загальною редакцією Н. В. Ганіної. Харків: Харківська академія неперервної освіти, 2011. [1- ше видання]. 96 с

Навчальний посібник За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки України iconНавчальний посібник для курсантів внз мвс україни київ 2012 (075. 8) Р 93
Рибальський О. В., Хахановський В. Г., Кудінов В. А., Смаглюк В. М. Захист інформації в інформаційно-комунікаційних системах. Навчальний...
Навчальний посібник За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки України iconНавчальний посібник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів лист №14/18. 2
...
Навчальний посібник За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки України iconПроблеми етногенезу українського народу
України (Під загальною редакцією В. А. Смолія). – К.: Альтернативи, 1997. – 416 с
Навчальний посібник За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки України iconРішення №910 від 29 жовтня 2013 року
Про звернення до Генеральної прокуратури України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України щодо руйнування меморіальної...
Навчальний посібник За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки України iconНавчальний посібник для абітурієнтів За редакцією професора О. Мішукова

Навчальний посібник За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки України iconПрограма факультативного курсу «письменники красноградщини»
За загальною редакцією А. Г. Мустафіної, директора Наталинського навчально-виховного комплексу
Навчальний посібник За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки України iconДисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика

Навчальний посібник За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки України icon“1944/1958”: 29. 73 Ббк 63. (4 Укр) Cергій Гордійчук український національно-визвольний рух на закарпатті
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка