Навчально-методичний комлекс



Сторінка4/11
Дата конвертації19.04.2017
Розмір2.83 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Тема 4. Феномен українського бароко (ХVІІ – ХVІІІ ст.)

ПЛАН


1. Історичні та суспільно-політичні передумови розвитку української культури ХVІІ – ХVІІІ ст.

2. Розвиток освіти і науки. «Золота доба» Києво-Могилянської академії.

3. Література, усна народна творчість, музика і театр епохи бароко. Творчість М. Березовського, А. Веделя, Д. Бортнянського.

4. Бароко в архітектурі і живописі України. Школи іконопису. Український портретний живопис. Своєрідність українського бароко в загальноєвропейському контексті.



1. Історичні та суспільно-політичні передумови розвитку української культури ХVІІ – ХVІІІ ст.

Друга половина XVII-XVIII ст. були насичені політичними подіями. У 1648 р. у політичному житті України з'явилася людина, якій судилося відіграти епохальну роль в історії України. Це був Богдан (Зиновій) Михайлович Хмельницький. Почувалося на-ближення бурі, якої ще Річ Посполита не знала. Перемоги повстанських військ під Кор-сунем і Жовтими Водами, Пилявцями сколихнули населення України. Щоб усунути небезпеку, яка загрожувала з Польщі, Хмельницький іде на переговори з російським царем і у 1654 р. укладає з ним Переяславський договір, за яким Україна зберігала всю свою внутрішню автономію і всі права самостійної держави зі своєю армією, адміністрацією і зовнішніми дипломатичними зв'язками. З початку Хмельниччини і до кінця XVIІ ст. правобережна Україна жила серед безперервних воєн і спустошень. Наприкінці 70-х років майже все населення Київщини і східного Поділля переселилося або на Волинь, або до Молдови. Тоді ж заселяється Слобожанщина. Своїм побутом слобожанці не відрізнялися від жителів лівобережної Гетьманщини. Центром Слобідської України став Харків.

Хоч історія українського народу другої половини XVIІ ст. сповнена боротьбою про-ти національного і соціального поневолення, загальний культурний рівень України був досить високий.

У першій половині XVIII ст. Лівобережна і Слобідська Україна зберігала адміністра-тивний устрій — поділ на полки і сотні. Продовжувало існувати козацьке військо, діяли судова система, міське управління. Але розглядаючи Україну як звичайну провінцію Російської держави, царський уряд не припиняв наступ на її автономні права. Друга половина XVIІІ ст. позначена тим, що царський уряд продовжував політику, спрямовану на подальше обмеження, а потім і ліквідацію всіх органів і закладів Української держави, яка існувала ще за часів Богдана Хмельницького. Була вирішена і доля Запорізької Січі. У травні 1775 р. царські полки взяли фортечні мури козацької твердині, а у середині 1775 р. з'явився царський маніфест про ліквідацію Запорізької Січі.

Цілком зрозуміло, що справді легендарна боротьба повсталих народних мас опи-няється в центрі уваги багатьох відомих і невідомих прозаїків, поетів, драматургів, ху-дожників, музикантів, істориків. На певному етапі кожен по-своєму намагався осмислити події, факти, діяльність видатних ватажків і всього народу та дати їм власне тлумачення. Нові політичні та соціально-економічні умови накладають певний відбиток на всі сфери духовного життя українського народу.

У другій половині XVIІ ст. продовжує розвиватися система літературних жанрів, що склалася в попередній період. Триває розробка теоретико-літературних проблем; у Києво-Могилянській колегії читаються курси поетики й риторики, стаючи помітним імпульсом у художніх шуканнях східнослов'янських книжників цього періоду.

Поетика, риторика та всі інші галузі науки і культури в XVIІ ст. розвивалися в Ук-раїні під значним впливом ідей Відродження, які різними шляхами і, насамперед, через Польщу проникали до нас. Та найпліднішими в європейській (зокрема, українській) культурі XVIІ ст. були тенденції, пов'язані з утвердженням у мистецтві різних народів стилю, названого згодом «бароко».

Принципово важливим є питання про те, чим було бароко: одним із напрямів літера-тури та мистецтва XIІ ст. чи цілою культурно-історичною епохою? Більшість дослідників вважають, що бароко необхідно розглядати як нову епоху європейської культури, що прийшла після кризи Відродження. Зі своїм приходом бароко охопило всі сфери духовного життя суспільства: літературу, мистецтво, живопис, музику, архітектуру, прикладне мистецтво, філософію і навіть церковні проповіді. Його формування і розвиток були пов'язані з розвитком наукової думки, її успіхами й відкриттями. Набагато ширше і глибше, ніж ренесансний напрям, бароко захопило народну культуру, відчутно проявилося у прикладному мистецтві, вступило в активну взаємодію з фольклором. По суті цей напрям являв собою суму загальних закономірностей, рис, принципів, типологічних відповідностей, які проявилися у розвитку філософії, історіографії, літератури, мистецтва цієї доби. Звичайно, у різних сферах духовної культури вони набували специфічних особливостей прояву, але виникали на загальному соціально-історичному ґрунті.

Бароко виникло у Західній Європі, але набуває поширення не тільки у католицьких, а й у протестантських і православних країнах. Бароко цікаве тим, що воно було першим загальноєвропейським художнім напрямом. Саме бароко стало тим стилем, який охопив як латинську Європу, так і майже всі країни православно-слов'янського кола – Україну, Росію, Білорусію, Сербію, Румунію, Молдавію і набув у кожній з них значного розвитку.

Виникнення нового напряму було пов'язане з кризою Відродження і в окремих своїх аспектах він залишався вираженням Відродження. Але, передусім, бароко намагалося дати відповідь на складні проблеми, які висувалися новою епохою, і саме у цьому його основний зміст.

Динамізм мистецтва бароко зумовлювався його схильністю до метафорично-алего-ричного осмислення дійсності, до контрастів і антитез. Популярними формами художнього дослідження прихованих зв'язків різних явищ довколишнього світу стають емблеми й концепти. В системі жанрів чільне місце посідають різні види драматургічного письменства. Відбувається своєрідна театралізація мистецтва, що викликає посилення емоційності викладу й декоративності форми. Посилюється взаємодія української культури з польською, за посередництвом якої відбувається засвоєння художнього досвіду інших європейських літератур (італійської, іспанської, німецької тощо).

2. Розвиток освіти і науки. «Золота доба» Києво-Могилянської академії.

Величезне значення для розвитку культури мала освіта, яка в даний період часу на Лівобережній Україні досягла відносно високого рівня. У селах працювали початкові школи, в містах засновувались нові середні школи.

На Правобережній Україні і в Галичині існували єзуїтські та уніатські школи, де вивчали головним чином латинську та польську мови і де вся освіта та виховання зводились до насадження католицизму. Таке саме ідейно-релігійне завдання мав і відкритий у 1661 р. Львівський університет.

Головним освітнім, науковим і культурним центром в цей період залишається Києво-Могилянський колегіум, якому в 1701 р. було надано прав академії. За правління Івана Мазепи, коли для академії було споруджено новий будинок, ця школа вступила в період свого розквіту. Кількість студентів досягла 2 тис., пізніше, після Полтавської битви, вона зменшилась, а в середині сторіччя коливалась в межах 600-1100 осіб. Переважали вихідці з Лівобережжя, але навчались і студенти з Правобережної України. Закарпаття, Білорусії, Росії, південнослов’янських країн та Молдовії. Крім дітей духовенства, в академії навчались діти козаків, селян, міщан. Це була загальноосвітня школа риторико-філософського типу: більшість наук входили до курсів риторики й поетики (гуманітарні науки) і філософії (гу-манітарні і

частково природничі науки). Академія підготувала плеяду визначних медиків, біологів, юристів, композиторів, архітекторів і, в першу чергу, діячів на ниві освіти.

Політика русифікації і полонізації шкодила культурному спілкуванню, але не могла заглушити його прогресивні течії. Київ і Лівобережжя відігравали важливу роль у поши-ренні в Росії системи освіти, орієнтованої на західні зразки. Зокрема, у Київській академії здобули освіту 21 із 23 ректорів Московської академії, 95 із 125 її професорів та дуже багато вчителів шкіл Росії. Але від’їзд освічених людей мав дуже негативний вплив на рівень культурного розвитку самої України. До його провінціалізації спричинилась і політика російського уряду, який запроваджував в Україні значно суворіші цензурні обмеження, ніж у Моcкві чи Петербурзі. Від середини ХVІІІ ст., незважаючи на часткові вдосконалення, Києво-Могилянська академія почала все більше відставати від потреб свого часу, а пропо-новані тоді проекти заснування університету в Києві чи Батурині не були підтримані російським урядом.

Все ж за зразком Києво-Могилянської академії виникли колегіуми в інших містах Лівобережжя – Чернігові, Харкові, Переяславі, і в цих школах навчались діти не тільки священиків та козацької старшини, шляхтичів, але й міщан, дяків, селян. Статут Харківського колегіуму мав за основу Київський, але із значними доповненнями. З 1765 ро-ку в Харкові діяли класи природничо-інженерного профілю, підпорядковані не духовному, а цивільному відомству. На Правобережжі більшістю колегіумів керував єзуїтський орден. Львівському колегіуму польський король надав права академії, і хоч сейм відмовився затвердити цей акт, єзуїти називали свою львівську школу академією. Рівень викладання в ній упав, коли не стало конкурентів, боротьба з якими раніше спонукала єзуїтів переймати педагогічні новації. Після скасування в 1773 р. єзуїтського ордену частина його шкіл перейшла до василіян, які раніше мали кілька колегіумів (У Володимирі, Барі, Умані). Крім колегіумів, при монастирях діяли внутрішні школи (студії). В більшості василіянських шкіл вищим курсом вважались риторика і лише в деяких викладалась і філософія.

З середини ХVІІІ ст. все частіше виїжджає українська молодь на навчання за кордон. Типовою постаттю для середини ХУІІІ ст. є Петро Симаговський, автор «Краткого опи-сания о козацком малороссийском народе і о военных его делах». Після закінчення Києво-Могилянської академії він продовжував навчання в університетах Кенігсберга, Галле, Лейпціга, Парижа, а, повернувшись в Україну, служив у генеральній військовій канцелярії, був сотником, земським суддею. Канцеляристи різного рівня, а також вчителі академії та колегіумів становили своєрідну верству інтелігенції.

Далеко не всім вихідцям Київської академії та інших шкіл вдалось отримати духовний сан чи місце в адміністративному апараті. Ті, хто не міг або не хотів цього зробити, часто ставали «мандрівними дяками», тобто вчителями, які ходили по селах і містах в пошуках роботи. Діяльність академії і колегіумів сприяла розширенню мережі початкових шкіл, підвищенню їх освітнього рівня. Сільські і міські школи утримувались громадою – всім дорослим населенням села чи міста. В Західній Україні аналогічні школи найчастіше існували під опікою братств. Громади, або братства, будували приміщення для шкіл, дбали про матеріальне забезпечення вчителів. Як правило, обов’язки дячка та вчителя покладалися на одну особу. Переважно «дяковчитель» (так їх називали в Галичині) жив при школі. Не-рідко тут також мешкали «сироти шкільні» і старші школярі, які допомагали дякам у церкві й школі і часто мандрували від села до села. В більшості шкіл дітей вчили з Букваря, Псалтиря і Часослова, поширеним було також навчання хорового співу і нотної грамоти з Ірмологіонів. Для читання відбирали традиційні церковнослов’янські тексти, але вимов-лялись вони на український лад. У деяких школах частина дітей вивчала латинську мову й ази математики.

Перші спроби запровадити в Україні обов’язкову початкову освіту були здійснені в Гетьманщині, де в 1760-1762 рр. лубенський полковник І. Кулябко наказав сотенним прав-лінням усіх козацьких синів, здібних до науки, посилати до парафіальних шкіл, а «нездібних і у літах перерослих» навчати військових вправ. Ініціативу Кулябка схвалив гетьман, і в 1765 р. Генеральна військова канцелярія розіслала подібні розпорядження до всіх полків. Од-нак початкові школи в Україні не здобули сталої організації. Як правило, навчання припи-нялось, якщо бакаляр відходив, а іншого не вдавалось підшукати. Навіть якщо в селі діяла школа, відвідувала її лише частина хлопців (у містах інколи до школи ходили і дівчата).

Братські і громадські школи були одним з каналів, через які в народні маси проникали елементи книжної освіти. Наявність порівняно широкої сітки початкових шкіл за-безпечувала контингент учнів для шкіл вищого рівня і сприяла тому, що окремі вихідці з народних низів стали високоосвіченими людьми. Але з кінця ХVІІІ ст. сільські школи починають занепадати внаслідок закріпачення селян, ворожого ставлення влади до заснованих нею навчальних закладів.

3. Література, усна народна творчість, музика і театр епохи бароко. Творчість М. Березовського, А. Веделя, Д. Бортнянського.

Літературний процес другої половини ХVІІ – першої половини ХVІІІ ст. безпосередньо продовжує і розвиває надбання попереднього періоду. Проте в цілому цей процес має свої особливості, які полягають в ідейній переорієнтації літератури згідно з новими історичними умовами, у внутрішньому роздвоєнні і модифікації жанрів, у розвиткові нових стилістичних та інших тенденцій літературно-художнього порядку.

Після національно-визвольної війни, коли католицизм, а разом з ним уже й магоментанство продовжували свій наступ на православ’я, знову відновлюється полемічна боротьба. Але ця боротьба уже відрізняється від змагань попереднього періоду. Ведуть її представники найвищої церковної ієрархії, православні духовні магнати, переслідуючи насамперед класові інтереси. Полеміка носить майже виключно схоластичний, догматичний характер. Лише іноді в цій полемічній літературі можна знайти відгомін української історичної реальності. Полемічна література уже не звертається до широких українських народних мас, автори пишуть і друкують свої твори виключно польською мовою – для духовенства і світського панства, що в основному виховувалось на польській культурі, та для католицького єзуїтського супротивника.

Видатним полемістом цього періоду вважається Йоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Іннокентій Гізель та ін. Демократичні традиції полемічного письменства розвивав у Закарпатті Михайло Андрелла.

Перу Й. Галятовського належить ряд полемічно-публіцистичних трактатів польською мовою, в яких він виступав проти католиків і уніатів, полемізував з єзуїтами, боровся проти магометанства. За формою це були твори на абстрактні богословські теми. Трактат Галятовського «Розмова білоцерківська» є записом диспута, що відбувся в 1663 р. в Білій Церкві між Галятовським і єзуїтом Пекарським про главенство папи. Публіцистичним спря-муванням відзначається і другий трактат письменника – «Фундамент», в якому подається страшна картина безчинства і жорстокості польської шляхти та уніатів по відношенню до православної церкви. Трактат «Лебідь» і «Алькоран» автор спрямовує проти магометанства.

У літературній спадщині Л. Барановича знаходимо ряд полемічно-богословських трактатів, спрямованих проти унії і католицизму як ідеологічної зброї польсько-шляхетської агресії. Полемічні трактати Барановича, в яких він захищав православ’я від нападів католиків і уніатів, мають публіцистичний підтекст. Такою є, зокрема, книга «Нова міра старої віри», в якій він виступив проти трактату «Стара віра» Павла Бойми. Баранович характеризує уніатів як зрадників свого народу, що перейшли на сторону польських панів і Ватикану. В одному з віршів збірки «Лютня Аполлонова» він змальовує їх в образі птаха, що хоче сидіти одночасно на двох різних гілках.

У порівнянні з полемічною літературою кращим було становище ораторсько-проповідницької прози. Українське казання в цей період досягає найвищого розвитку. Воно відзначається різноманітністю стилів, посиленням літературного художнього струменя у пропаганді християнської догматики і моралі, широким використанням легендарного та «прикладного» матеріалу, вдаючись при цьому до багатої символіки, алегоричності і т. п. Найвидатнішим представником цього жанру були Антоній Радивиловський (ораторська спадщина його складається з двох збірників проповідей) та Йоаникій Галятовський, який розробив першу, хоча й не оригінальну, українську теорію культового ораторського мистецтва – «Науку, албо способ зложеня казаня». Крім цього, Галятовському належить збірник проповідей, «казань» на різні святкові дні.

Як і паніше, агіографічна література живилась в основному надбанням ще Київської Русі – насамперед опрацьовуючи матеріали «Києво-Печерського патерика» і додаючи нові «чуда» Богородиці. У дещо новому дусі, як ідейно, так і стилістично, переробляються деякі княжі житія, зокрема житія Бориса і Гліба, Ольги, Володимира.

Найвидатнішою пам’яткою агіографії кінця ХVІІ ст. – початку ХVІІІ ст. є чотиритомні «Четьї-мінеї» Дмитра Туптала. Кожен том Тупталової збірки містить житія святих на три місяці церковного року. Крім власне житій, у «Четьї-мінеях» Туптала наводяться повчальні слова на дні пам’яті відповідних святих, наприкінці і на початку кожного тома вкрапляються то просторіші, то стисліші трактати на історичні теми.

Незаперечним досягненням цього періоду була історично-мемуарна проза, що дала такі твори, як «Синопсис» (історичний огляд), і особливо знамениті козацькі літописи Са-мовидця, Граб’янки і Величка. Вони продовжують староруську літописну традицію; з матеріалів староруських літописів вони й починають переважно свою розповідь.

До цікавих історичних і літературних пам’яток цього періоду належить, наприклад, Густинський літопис, що його переписав у 1670 р. ієромонах Густинського монастиря Михайло Лосицький. Густинський літопис, що розпочинається викладом найдавнішої історії Русі і закінчується 1597 роком, написано на основі численних вітчизняних та іноземних джерел. Близький до Густинського літопису інший історичний твір того періоду – «Кройника» Ф. Сафоновича, в якій про Україну розповідається тільки в першій частині – «Кройника о Руси»; в наступних двох частинах оповідається історія Польщі і Литви.

На основі Густинського літопису, «Кройники» Сафоновича та інших творів було написано дуже популярний і єдиний друкований свого часу твір історчної прози – «Синоп-сис» (огляд), написаний в стінах Києво-Печерської лаври. Авторство цього твору приписують Ґізелю. Автор «Синопсиса» поставив своїм завданням висвітлити історію Ук-раїни», починаючи від найдавніших часів. Найбільше уваги він приділяє легендарним доісторичним часам і періоду Київської Русі.

В історико-мемуарній прозі цього періоду особливе місце займають знамениті козацькі літописи – Самовидця, Граб’янки, Величка. Козацькі літописи ставили своїм завданням осмислити і закріпити історичний досвід українського народу, з’ясувати розвиток його національної самосвідомості, його визвольної боротьби. В козацьких літописах описуються і осмислюються, головним чином, героїчні події визвольної війни українського народу 1648-1654 рр., його прагнення до свобои і незалежності. Їх автори не обмежуються безстороннім описом історичних фактів і подій, а висловлюють своє ставлення до них, переслідуючи певну мету.

Величезного розмаху в цей період набрала віршова література. Мистецтву віршування учні навчалися в тодішніх середніх і вищих школах, де поетика займала важли-ве місце. Авторами цих віршів були студенти, нижче духовенство, мандрівні дяки, кан-целяристи та ін. Віршова література цього періоду виявила себе в таких жанрах, як: істо-ричні вірші, духовні вірші, світська лірика, гумористичні вірші, панегіричні вірші та курйозні вірші.

Історичні вірші мають різне ідейне спрямування і безпосередньо відгукуються на події найважливішого значення, зокрема на національно-визвольну війну. Такими, наприклад, є вірші «Висипався хміль із міха», «Про Жовтоводську битву», «Полонення Потоцьких», «Дума козацька о Берестецкім звиченстві», «Плач Малой Росіи о ляхолюбцях» та ін. Духовне віршування варіювало в заримованому вигляді теми, ідеї, образи «Біблії». Авторами численних духовних віршів були Д. Туптало, С. Мокрієвич, Л. Баранович, І. Максимович та ін. Дуже цінним надбанням цього періоду є гумористична творчість мандрівних дяків. Це була поезія суто демократичного характеру, що являла собою своєрідну ідейно-художню реакцію на панегіричне і частково духовне віршування, і була написана майже виключно народною українською мовою.

У другій половині ХVІІ – першій половині ХVІІІ ст. в Україні розвинулась, розквітла і завершила свою історію давня драма. Українська шкільна драма мала багато спільного із західноєвропейським середньовічним театром і була представлена всіма найголовнішими його видами – драмами різдвяного і великоднього циклу, що розробляли євангельські теми, міраклями (драми на сюжети легенд про святих), мораліте (алегоричні дії) і, нарешті, драми на історичні теми. Загальний характер шкільних драм і їх зміст схоластичний, їх писали професори шкіл, але в деяких з них («Владимир» Ф. Прокоповича, анонімна «Милость Божія», «Воскресеніе мертвих» Г. Кониського) розроблялись актуальні питання, оспівувалася національно-визвольна боротьба українського народу, розкривались соціальні антагонізми давньої України. Проте в цілому суспільне значення шкільних драм – невелике. Хоч вони й були улюбленим видовищем, але за межі школи не вийшли і майже не мали ніякого впливу на дальший розвиток української драми. В історико-літературному процесі більше значення мають зв’язані із шкільною драмою інтермедії, що теж у цю епоху переживають свій розквіт. Різноманітні тематично, вони розробляли народні анекдоти, зо-бражували картини народного побуту, торкались соціальних питань.

Музика

Українська музична культура другої половини ХVІІ – першої половини ХVІІІ ст. активно розвивала традиції попередніх епох. У часи національно-визвольної війни бандуристи складали по свіжих слідах подій нові думи, в яких оспівували нові діяння повсталого народу. Кобзар-бандурист всюди був улюбленцем народних мас. Музична культура бандуристів була такою високою, що їх для розваги тримали у себе і польські магнати, і російські царі. Григорій Любисток був придворним бандуристом Єлизавети Петрівни і одержав навіть чин полковника. З українців, що взагалі відзначаються своїми голосами, набирали співаків у придворні хори; 1742 р. під час таких наборів сюди потрапив і Григорій Сковорода. Для підготовки придворних хористів за царським наказом у 1738 р. організова-но в Глухові співацьку школу, що стала одним з центрів музичної освіти в Україні. Прекрасний хор і оркестр мав Київський колегіум-академія. В Україні існували співацькі братства і цехи. Українці були вчителями співу в Росії, редагували і видавали тут ноти.



Провідне місце в творчості українських композиторів другої половини ХVІІ – першої половини ХVІІІ ст. посідали вокальні концерти, найчастіше на 4, 8 і навіть 12 голосів. Деякі триголосні канти зі шкільного репертуару проникли в побут. Характерно, що навіть різдвяні колядки церковного змісту, які побутували поряд з давніми поганськими колядками, за своєю мелодикою були подібними до світських пісень. Світською за своєю мелодикою була також музика, що її виконували сільські «троїсті музики», цехові музиканти в містах, капели при панських дворах. У другій половині ХVІІІ ст. в життя пануючих верств входить захід-ноєвропейська музика. Так, репертуар оркестру й оперного театру К. Розумовського скла-дався переважно з творів західних авторів за винятком симфонії на українські теми.

Український композитор і педагог Микола Ділецький був визначним теоретиком музики. У трактаті «Граматика пінія мусикійскаго» (1677) Ділецький високо ставив музичне виховання людини, обстоював нотну (замість застарілої крюкатої) систему запису музики, пропагував багатоголосий партесний (нотний) спів, радив використовувати у церковній музиці світські мотиви і народні мелодії. Трактат М. Ділецького – перший підручник музики у слов’янському світі.

Театр.

З першої половини 17 ст. в Україні з'являється ляльковий, маріонетковий театр - вертеп. Найпопулярнішим він стає у другій половині 18 ст. в добу занепаду Києво-Могилянської Академії, коли ряди вертепників поповнилися вихованцями Академії, які, натхненні ідеями Г.Сковороди, йшли популяризувати серед народу українську виставу. Така форма найбільш зручною з огляду на переслідування влади. Розповсюджували вертеп переважно мандрівні дяки.



Вертепна вистава виразно поділялася на дві частини: релігійну і світську (трагічну і комічну). В такому поділі можна вбачати зразок колишньої академічної вистави, що складалася з поважної частини і інтермедій. Ляльки релігійної частини групуються навколо різдвяної дії, ляльки світської, побутової частини мали національне забарвлення. Серед них виділялася постать Запорожця, ляльки більшої від інших і більш рухливої. З огляду на недавній розгром Січі це мало мати певний політичний акцент.

Вертепна скринька часто мала вигляд поверхового будинку. Різдвяна дія відбувалася нагорі, а внизу йшли інтермедії. Вертеп явище цілковито українське, самобутнє, відмінне від російського побутового театру петрушки та ін.



4. Бароко в архітектурі і живописі України. Школи іконопису. Український портретний живопис. Своєрідність українського бароко в загальноєвропейському контексті.

Друга половина 17 та 18 ст. увійшли в історію мистецтва, як другий після Київської Русі золотий вік української архітектури, коли панівним стилем стало українське, козацьке, мазепинське бароко.

Бароко - стиль в європейському мистецтві кінця 16 - середини 18 ст., для якого характерні зовнішній блиск, парадність, декоративність. В Україні, поряд з високим, аристократичним бароко, існувало народне - міщанське, селянське, козацьке. В стилі козацького бароко побудовані полкова канцелярія (так званий будинок Лизогуба) в Чернігові ((90-і рр. 17 ст.), Києво-Могилянська Академія (Шедель, 1734-1740), Ковнірівський корпус (Ковнір,1721-1772), Андріївська церква (Растреллі, 1747-1753), церква св.Юра (Меретин, 1745-1770).

Незважаючи на Руїну після Визвольної війни, в Україні провадилося будівництво культових споруд (Миколаївськй собор в Ніжині, 1668, Тороїцький собор Густинського монастиря, 1671-1676, Собор Троїцького монастиря в Чернігові, 1779-1789). Але свого апогею будівництво досягло за час двадцятилітнього правління гетьмана Мазепи.

Іван Мазепа (1640-1709) був розумною освіченою людиною, мудрим державним керівником. Освіту здобув у Київському колегіумі та Варшавській єзуїтській школі. Прослухав курс лекцій в університетських центрах Західної Європи (Німеччина, Італія, Франція, Нідерланди). Знав 8 мов (латинську, німецьку, французьку, італійську, польську, татарську, російську, українську). Ставши у 1687 р. гетьманом України, постійно піклувався про розвиток освіти, науки, культури. За його пропозицією Києво-Могилянська Колегія була перетворена на Академію, було засновано Чернігівський колегіум (1700). Підтримував творчість Дмитра Туптала, Феофана Прокоповича, Стефана Яворського та ін. Сам писав вірші, зокрема є автором думи "Всі покою щиро прагнуть". Зібрав велику власну бібліотеку. Був щедрим меценатом, жертвував великі гроші на церкву та Київську колегію (любив там виступати, за висловом П.Орлика, "мовою Тита Лівія та Цицерона"), будівництво церков, малярські та оздоблювальні роботи. Після його правління лишилися величезні пам'ятки мазепинського бароко в Києві, Чернігові, Переяславі (Богоявленський Собор Братського монастиря, 1690-1693, та Микольський Собор у Києві, 1690-1696, Церква Всіх Святих над Економічною брамою Києво-Печерської Лаври, 1696-1698, Вознесенський собор в Переяславі, 1695-1700, Собор Крестовоздвиженського монастиря в Полтаві, 1689-1709, Покровський Собор в Харкові, 1689, Преображенський Собор Мгарського монастиря біля Лубен,1684-1688 та ін.). В 1691-1705 р. в стилі бароко була реставрована Софія Київська.

До цього часу збереглися палати Мазепи в с. Іванівському Курської обл. В 1703 р. Петро І передав йому у володіння великі угіддя на кордоні України та Росії, де були засновані села Іванівське, Степанівка та Мазепівка. Палати в Іванівському - одноповерховий будинок з підвалом та високим фронтоном, що нагадує будинок Лизогуба в Чернігові, але більш простий в оформленні.

Осип Старцев (ІІ половина 17 ст.)-російський архітектор, один з перших, хто працював в Україні. Побудував у Києві Собор Братського монастиря (1693) та Микольський Собор (1696), переіменований в 19 ст. у Воєнно-Микольський Собор [обидва зруйновані за радянської влади]. У Москві збудував трапезну Симонова монастиря (1677-1680), Крутицький терем (1693-1694).

Варфоломій Растреллі (1700, Париж - 1771), працював в стилі російського, наришкінського бароко. За його проектом у Києві побудована Андріївська церква (закладена 1744 в зв'язку з приїздом Єлизавети Петрівни, а церкви спирається на двоповерховий будинок, який є фундаментом, навкруги тераса, вид на Поділ та Дніпро. Внутрішня оздоба в стилі рококо, картини Антропова "Тайна Вечеря", "Успіння Богоматері", розпис царських врат. Інші праці В.Растреллі: Великий палац в Петергофі (1747-52), Смольний монастир (1748-1764)

Бернард Меретин (кінець 16 ст. - 1759), український архітектор, німець за походженням. Побудував Собор св. Юра у Львові (1715-70), ратуша в Бучачі (1751). Стиль рококо з рисами українського бароко.

Гофман - німець за походженням. Будував Успенський Собор в Почаєві, стиль бароко

У першій половині 18 ст. в Києві архітектор Йоган Шедель, німець за походженням, на замовлення Київського митрополита Рафаїла Заборовського побудував браму головного входу до митрополичого дому на території Софійського собору (Брама Заборовського, 1746-1748), яка стала одним з класичних прикладів стилю українського бароко. Брама збереглася до цього часу і її можна побачити, якщо обійти будівлю Софійського собору ззаду, хоча сам вхід у 20-х рр. 20 ст. було закладено цеглою. Шеделем також була побудована 23-х метрова дзвіниця Києво-Печерської Лаври (1731-1743), добудована дзвіниця Софійського собору(1744-1748), надбудова Київської Академії на Подолі.

Іван Старов (1745-1808), рос. арх., академік ПАМ, стиль класицизм, планував будівництво міст Катеринослава, Миколаєва. Збудував Таврійський палац в СПБ (1783-89).

Український архітектор Степан Ковнір (1695-1786), кріпак Києво-Печерської Лаври, побудував у стилі українського бароко, так званий, Ковнірівський корпус (1721-1772), дзвіниці на Дальніх та Ближніх печерах (1754-1762) Києво-Печерської Лаври, церкву та дзвіницю у Василькові (1756-1758), дзвіницю Києво-Братського монастиря (1756-1759).

Інший український архітектор Іван Григорович-Барський (1713-1785), який також працював у стилі українського бароко, побудував будинок полкової канцелярії в Козельці (1760-1767), надбрамну церкву з дзвіницею в Кирилівському монастирі (1750-1760), Покровську церкву (1766) та церкву Миколи Набережного в Києві (1772), яка зараз є резиденцією патріарха УАПЦ.

Паркова культура.

Софіївка біля Умані, площа 140 га, побудована графом Потоцьким наприкінці 18 - на початку 19 ст.: бесідки, водоспади, мости, канали, скелі, 400 видів дерев та кущів.

Олександрія маєток власниці Білої Церкви польської княгині Олександри Браницької, в Білій Церкві, на березі р.Рось, будівництво розпочато 1793 р. за планом садівника Мюффо, закінчено 1850 р.: 500 видів дерев та кущів.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Навчально-методичний комлекс iconНавчально-методичний комплекс з курсу
Навчально-методичний комплекс забезпечення викладання навчальної дисципліни «Історія економіки та економічної думки» для студентів...
Навчально-методичний комлекс iconНавчально-методичний посібник (друге видання) Укладач В. В. Білецький Донецьк 2007 рік ббк 60. 54 Укря73 с 14
Посібник включає навчально-методичний комплекс: лекційні матеріали, навчальну програму курсу та методичні рекомендації для самостійної...
Навчально-методичний комлекс iconНавчально-методичний посібник Тернопіль
Л17 Історія України. Навчально-методичний посібник. – Тернопіль, 2005. – 62 с. – Бібліотека щорічника «Українська наука: минуле,...
Навчально-методичний комлекс iconНавчально-методичний посібник Муровані Курилівці 2012 Серветник В. Г., керівник шахово-шашкового гуртка
Роль шахів І шашок у розвитку творчих здібностей дитини – Муровані Курилівці: Навчально-методичний посібник, 2012р. – 28 с
Навчально-методичний комлекс iconНавчально-методичний посібник за кредитно-модульною системою для студентів вищих навчальних медичних закладів за спеціальністю «технологія парфюмерно-косметичних засобів»
Сторія україни: навчально-методичний посібник для студентів, працюючих за кредитно-модульною системою. (укладачі: кандидат історичних...
Навчально-методичний комлекс iconНауково-методичний центр
С. М. Кравченко, Л. Й. Мельник. Майбутнє починається сьогодні. Виховання духовно-моральної особистості на засадах гуманної педагогіки....
Навчально-методичний комлекс iconН. П. Мещерякова актуальні питання методики викладання літератури навчально-методичний посібник
Актуальні питання методики викладання літератури: Навчально-методичний посібник / Н. П. Мещерякова. – Кривий Ріг, 2017. – 119 с
Навчально-методичний комлекс iconНавчально-методичний посібник для студентів Інституту історії, політології І міжнародних відносин
Навчально-методичний посібник «Джерелознавство: опорні конспекти І самостійна робота» для студентів Інституту історії, політології...
Навчально-методичний комлекс iconНавчально-методичний посібник для студентів І курсу факультету філології та журналістики стаціонарної форми навчання. Доп., розш. Полтава: пдпу, 2009. 61 с
Тарасова н.І.,Чередник л. А. Організація самостійної та індивідуальної роботи з античної літератури: Навчально-методичний посібник...
Навчально-методичний комлекс iconНавчально-методичний комплекс навчальної дисципліни



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка