Навчально-методичний комлекс



Сторінка7/11
Дата конвертації19.04.2017
Розмір2.83 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Тема 8. Культура України на зламі двох століть.

ПЛАН


1. Культуротворчі процеси в Україні після здобуття незалежності.

2. Сучасне українське образотворче мистецтво як втілення менталітету українців. Постмодернізм

3. Розвиток сучасної української літератури. Поширення комерційних жанрів.

4. Сучасне українське кіномистецтво і театр.



1. Культуротворчі процеси в Україні після здобуття незалежності.

Кризова ситуація, в якій опинилася на сучасному етапі Україна, вимагає пошуку шляхів подолання негативних тенденцій соціально-економічного та духовного розвитку. Нині культурний розвиток України визначається такими головними чинниками:

1) інфраструктура культури в Україні є досить розвиненою, як на східноєвропейські стандарти, але, водночас, – досить закоснілою, технічно та морально застарілою. Сильний відбиток на неї наклали колишній суспільний лад та притаманна йому культурна політика; наслідком цього є орієнтованість на централізоване управління та пряме бюджетне утримання, помітний дефіцит власної ініціативи закладів культури, їхня непідготовленість до існування в умовах суспільного і господарського плюралізму та вільного ринку;

2) останнє десятиліття (горбачовська «перебудова» та перші роки української неза-лежності) характеризувалося, з одного боку, застоєм і навіть симптомами розкладу тра-диційно централізованої, одержавленої галузі культури, спричиненими глибокою економічною кризою (держава вже не здатна утримувати інфраструктуру культури бодай на колишньому рівні, не кажучи про її розвиток) та помітним збайдужінням пост-комуністичних панівних еліт до культури як політичного чинника, як засобу ідеологічної обробки населення. З іншого боку, демократизація суспільного та господарського життя спричинила появу перших пагонів нової, недержавної культурної інфраструктури, яка, втім, охоплює поки що лише окремі її ділянки (образотворче мистецтво та його ринок, шоу-бізнес, частково театр та ін.) і в найближчому майбутньому не зможе, очевидно, замінити собою державно-комунальну інфраструктуру. Однак ці процеси трансформації, попри свій об'єктивний та загалом передбачуваний характер, відбувалися здебільшого стихійно, при інерційній, часто непослідовній політиці держави та практичній відсутності єдиної регіональної політики в Україні. Це пояснюється як другорядністю культурної проблематики в очах панівних кіл, так і браком чітких уявлень про те, як слід трансформувати культуру, і то не лише серед широких мас, а й у самому культурно-мистецькому середовищі. Наразі домінує думка, що більшість проблем культури можна вирішити простим збільшенням бюджетних асигнувань, а обов'язок самої культури полягає в тому, аби слугувати незалежній українській державі більш-менш так само, як вона раніше слугувала радянському режимові;

3) поглибився інтерес до джерел історії та культури України, до проблеми самовизначення людини в культурі, розвивається потяг до традиційної народної культури, до найкращих зразків фольклору; на цьому ґрунті виникає концептуальний «неофольклоризм» у поезії, живописі, музиці як свідоме втілення в художній творчості народного етичного та естетичного ідеалу. Повернуті до української культури насильно вилучені з неї імена визначних діячів – В.Винниченка, М.Грушевського, М.Хвильового, М.Куліша, В.Підмогильного, М.Бойчука, Г.Холодного, їх творчість стає важливим чинником сучасного духовного життя: увійшли до культурного обігу твори наших сучасників, які знаходилися під забороною, писалися «до шухляди» – О.Гончара, І.Дзюби, Є.Сверстюка, В.Стуса, М.Руденка, С.Сапеляка та ін.;

4) відроджено або створено громадські організації та установи, покликані вести про-світницьку роботу, пропагувати, вивчати історію і сьогодення української культури: Товариство української мови ім. Т.Шевченка, «Просвіта», культурологічне товариство «Спадщина», Наукове товариство ім. Т.Шевченка, Міжнародна асоціація україністів тощо. Виникають нові форми культурно-освітньої і бібліотечно-інформаційної справи, пов'язані зі зростанням потягу мас до самоосвіти та вдосконалення власних знань, умінь і навичок у різних галузях науки і культури, зацікавленістю людей у відродженні народних свят, обрядів, звичаїв;

5) розвиваються краєзнавчі та народознавчі дослідження, які допомагають конкретніше усвідомити регіональні та етнографічні особливості національної культури українців та культур інших народів, що мешкають на території України. Актуальними стають проблеми підвищення культури міжнаціональних стосунків та міжнаціонального спілкування, розвивається прагнення інших народів до національно-культурної автономії, до утворення власних культурницьких організацій;

6) поглиблюються зв'язки української культури з культурою діаспори, розпочинається процес плідного обміну збереженими цінностями та власними унікально-неповторними досягненнями, зникає політизована упередженість щодо наукових українознавчих студій за кордоном, вони починають входити в культурне життя народу України;

7) зростає роль церкви в процесах соціального та духовного розвитку: відроджено Українську греко-католицьку (уніатську) церкву, заборонену після Другої світової війни, та Українську автокефальну православну церкву. Об'єктивний аналіз сучасного становища та перспектив розвитку українського суспільства загалом і його культурної сфери, зокрема, свідчить, що лише «косметичний ремонт» чи ідеологічне перефарбування дотеперішньої культурної політики – справа безперспективна з кількох причин.

По-перше, українське суспільство, яке стає дедалі відкритішим і демократичнішим, уже не задовольниться «державною культурою», а ринково-орієнтована українська економіка не буде її утримувати так, як це раніше робила командна економіка. До того ж культура радянського типу може успішно існувати лише за браком будь-якої конкуренції, чого вже, вочевидь, не буде. По-друге, найбільш динамічна й творча частина культурно-мистецького середовища не погодиться з «одержавленням» культури й мистецтва, не перетвориться на слухняних обслуговувачів державної пропагандистської машини.

Все це свідчить про необхідність реформ у культурній сфері, стрижнем якої має стати реформування культурної політики. Водночас, зрозуміло, що за будь-яких реформ повинні зберегтися державне фінансування як головне джерело підтримки культури (незалежно від форм власності та господарювання), а також переважна частина матеріально-технічної інфраструктури культури.

Процес реформування культурної сфери мав би включати такі головні моменти:

- формування нової законодавчої бази для культури, мистецтва, суміжних сфер суспільного життя, яка б відповідала сучасним світовим вимогам та українським особливостям і узгоджувалась із законодавством про «неприбуткові» організації як серцевиною такого законодавства;

- реорганізацію державних та регіональних інституцій, які донині «керували культурою», аби спрямувати їхню діяльність на рейки підтримки культури як такої, незалежно від підпорядкування та форми власності;

- реорганізація майнових та фінансово-господарських взаємин у культурній сфері в напрямі трансформування культурної інфраструктури в складову «третього сектора суспільного виробництва»;

- заохочення недержавних, незалежних культурно-мистецьких організацій (спілок, фундацій, професійних гільдій, творчих колективів), які забезпечуватимуть здоровий розвиток культури через різноманітність творчих, господарських, адміністративно-правових форм її існування;

- гуманізацію культурного життя і, передусім, у сфері освіти та науки;

- створення режиму здорового протекціонізму щодо вітчизняної культури, національної культурно-мистецької продукції, аби забезпечити їх конкурентоспроможність, не допустити нової «культурної колонізації» України.

Таким чином, ми стоїмо наразі на порозі великих зрушень у розвитку української культури. Багатовіковий досвід її розвитку, в якому були часи піднесення і занепаду, розквіту і згасання, свідчить, що наша культура має сили та резерви для виходу з кризового стану, але це потребуватиме максимально зосереджених зусиль всього народу, державної та міжнародної підтримки, докорінних змін у сучасній культурній сфері. Стає зрозумілим, що глибинна структурна перебудова всіх сфер життя українського народу, включення в загальноєвропейську та загальносвітову цивілізацію неможливі без концентрації громадської уваги на культурній роботі, без визнання пріоритетності вирішення завдань духовного оновлення країни.

Незважаючи на серйозні проблеми і згадані негаразди, культура України була й за-лишається яскравим явищем світової культури, становить ще невикористаний резерв у загальнолюдській цивілізації.



2. Сучасне українське образотворче мистецтво як втілення менталітету українців. Постмодернізм.

В умовах незалежної України головна увага державних і недержавних структур і організацій зосереджувалася на сприянні вільному розвиткові всіх стилів і жанрів українського образотворчого мистецтва, широкій популяризації його шляхом улаштування всеукраїнських, обласних, групових та персональних виставок. Значне зацікавлення громадськості викликали Всеукраїнські виставки до 400-річчя від дня народження Б. Хмельницького, до 10-ї річниці Чорнобильської трагедії, до 5-ї річниці проголошення незалежності України. Українські митці брали участь у міжнародних виставках із живопису, графіки, гобелену в Білорусі, Польщі, Угорщині. В Україні здобули популярність виставки відомих українських художників Олексія Фіщенка, Михайла Романишина, Григорія Синиці, Надії Бабенко та ін. Здобуття Україною незалежності спонукало до інтенсивних пошуків живописців С. Неледву, Ю. Луцькевича, О. Дубовика, Шарчука, М. Александрова та ін.

У тісному зв'язку з життям, актуальними проблемами сучасності розвивалося мистецтво скульптури. У містах і селах України протягом 1992-1996 рр. споруджено десятки нових пам'ятників, зокрема, Тарасу Шевченку в Луцьку, Львові, Чернігові, Червонограді, Золотоноші; Б. Хмельницькому в Черкасах, Суботові, Кіровограді; художникам і композиторам Д. Бортнянському та М. Березовському, І. Падалці, С. Прокоф'єву; поету А. Малишку; княгині Ользі в Києві та Луцьку, князю Ярославу Мудрому в Києві. У столиці також відкрито пам'ятники жертвам репресій 1930-х-1940-х рр., жертвам голодомору 1930-х рр., художникам — жертвам репресій. Знаменною подією в житті України стало відкриття 1 грудня 1998 р. в Києві пам'ятника М.С. Грушевському. В 2001 р. в Києві було споруджено Монумент Незалежності. Поряд із цим ведуться роботи й над скульптурним утіленням історичних постатей, які уособлюють для українського народу гордість нації та історію державотворення, — П. Полуботка, А. Головатого. Серед провідних скульпторів сучасності — Ю. Синькевич, В. Прокопів, Т. Бриж.

У 1990-і рр. в державі розгорнулися роботи щодо відбудови визначних пам'яток історії та культури українського народу. Зокрема, в Києві відбудовано Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор Києво-Печерської лаври. Гідне місце в світі давно посіла українська графіка. Так само відома й українська карикатура. Українські карикатуристи останніми роками завоювали більш як 100 призів на міжнародних конкурсах і фестивалях.

Важливим чинником у розвитку образотворчого мистецтва в Україні протягом 1990-х рр. стала діяльність галерей, які не лише репрезентують здобутки художників України, а також створюють дистанцію між елітарниммистецтвом та міщанськими смаками. Серед найбільш відомих в Україні – Центр мистецтва "Славутич", Центр сучасних мистецтв "Брама", художні галереї "Бланк-Арт", "Лаврські дзвони", "Пектораль", "НЕФ", "Ірена", "Малярський закут", "А-Акварель", "Ґрифон", "Мистецький льох", "Артвітрила", "Світ Ь", галерея мистецтв Києво-Могилянської академії, галерея "Дім Миколи". Відомі також своєю діяльністю одеська галерея "Човен", Південноукраїнський центр сучасного мистецтва в Запоріжжі.

Галереї надали відвідувачам можливість ознайомитися з творчістю таких талановитих художників, як О. Сухоліт, В. Цаґолов, А. Савадов, О. Харченко, М. Кривенко, О. Петрова, Т. Сільваші, Д. Фіщенко, Д. Дорсунь, М. Ніколаєв, П. Тараненко, Ж. Василевська, О. Андреєв, М. Жуков, В. Романов, Д. Оболончик, С. Давидов, Л. Бернат, Н. Вітковська, О. Балакін, А. Кущ, І. Жук, С. Тучинський, С. Алексєєв та ін.

Завжди користувалися популярністю у цінителів мистецтва картини Ірини Лисенко-Ткачук. Широка популярність прийшла до І. Лисенко-Ткачук лише у другій половині 1990-х рр., коли художниця звернулася до давньої, але трохи забутої української традиції – написання релігійного портрета. Саме портрети українських релігійних ієрархів – святійших патріархів Мстислава, Володимира, Йосипа Сліпого, митрополита Володимира, кардинала Мирослава Любачівського, єпископа Любомира Ґузара, написані художницею, стали окрасою сучасного духовного живопису.

Центральними подіями мистецького життя Києва останніх років були традиційні весняні та осінні вернісажі в Київській міській галереї мистецтв "Лавра". На них демонструвалися живописні, графічні твори, твори декоративно-прикладного мистецтва сучасних українських художників. Популярними серед киян та гостей міста стали щорічні художні виставки, присвячені безпосередньо Києву.

Галерейна діяльність стала характерною ознакою нинішнього етапу культурного процесу. Галереї сприяють збереженню безцінних реліквій українського мистецтва, стримують процес відпливу культурних цінностей з України, який набрав нині масового, подеколи навіть загрозливого характеру.

Живильним джерелом розвитку професійного мистецтва залишається народна творчість. У 1990-і рр. в Україні працювали 9,5 тис. майстрів народного мистецтва. Лише в 1995 р. проведено 18,5 тис. виставок народного ужиткового мистецтва.

Економічні труднощі, які переживає Україна, особливо актуалізують проблему соціального захисту митців. Здійснюється він, передусім, через придбання державою художніх творів. У 1992-1996 рр. було придбано близько 2,4 тис. творів, що свідчить про значне скорочення кількості придбаних творів. Хоча обнадіює поширення художніх ярмарок, що засвідчують формування художнього ринку України. У 1996 р. указом Президента України засновано стипендії для видатних діячів культури, мистецтва, науки та освіти України. Серед перших стипендіатів – найвидатніші митці: Михайло Дерегус, Данило Лідер, Анатолій Базилевич, Тетяна Яблонська, Сергій Шишко, Данило Нарбут, Марія Тимченко, Марія Примаченко, Євген Волобуєв. Загалом у 1995-1996 рр. близько 30 митців України отримували державну стипендію.

Крім офіційної сфери культури, значного розвитку в сучасній Україні набуло неакадемічне мистецтво, в якому найбільшу роль відігравав постмодерністський напрямок. В цьому плані, визначною рисою українського мистецтва завжди було його звернення до своєї автентичної, традиційної культури. Неакадемічний живопис (андеграунд) ніколи не припиняв свого існування в Україні й нерідко, знаходячись в повній ізоляції, видавав оригінальні рішення.

Автентичність притаманна і постмодерністському мистецтву, в якому вона виявляється в тенденції досинкретизму, до злиття різних видів мистецтва, єдності стилів і жанрів. Постійне повторення ситуації від стику до стику, незначна інформаційна відмінність наступної строфи від попередньої, відкритий нескінченний ритм є такожхарактерним для народного мистецтва. Ще одна "первісна" характеристика постмодернізму – його ритуальність, що виявляється в акціях, хепенінгах, перформансах, головне в котрих – сам факт переживання дійства. Але автентичність сучасного українського мистецтва переважно виявляється не в цьому, а в збереженні менталітету і глибинних, духовних зв'язків зі своєю традиційною культурою. І тому у сучасному українському мистецтві, на противагу західній тенденції деконструкції та нігілізму, виявляється лінія пошуку духовної основи нового відродження.

Прикметна риса українського мистецтва – увага до натурфілософського, духовності, космічного початку. Так, улюблена тема М. Кривенка – природа, через яку виявляється психічний стан художника. Його творчість з його аскетичною палітрою та формою чистої неопосередкованої експресії – це потяг до позакультурної комунікації з безкінечністю Всесвіту та людського підсвідомого. У "Квітучій планеті" І. Марчука відчувається глибоке та природнепоріднення людини з навколишнім світом. Картини О. Дубовика, Е. Петренка, Ю. Шевченка – це своєрідні картини-ідеї, в яких відчутна космічна основа.

Деякі художники прагнуть висловити зміну відносин людини та природи, культури й трансцендентного начала, що пронизує світ. Поновити втрачений зв'язок з універсумом, відтворити нову духовну цінність у світі, де абсурд здається єдиною, не скомпрометованою цінністю. Так, О. Клименко зображає сучасність крізь призму середньовіччя— з його загостреним відчуттям пошуку морального ідеалу, ствердження людської гідності, прославленням людської шляхетності. В його останніх роботах "Чаша Грааля", "Зірка Грааля" та інших домінує золотаво-жовтий колір.Творчість Ганни Король повністю виходить із візантійсько-київських традицій зі своїм колористичним композиційним, особливою поетичною принадністю та духовно-смисловим навантаженням ("Спогадах", "Два янголи", "Душі криниця"). Композиції її робіт динамічні, лінії енергійні, мають повторюваний, наростаючий ритм.

Твори Г. Король, О. Клименка та багатьох інших українських митців стверджують позачасові цінності, які наближають нас до універсалізму Всесвіту, дозволяють відчути єдність із духом Космосу. Українському сучасному мистецтву чужа деструктивність, йому ближчий скоріше конструктивний обрис абсурдного мистецтва.

Українські художники лише напівсприйняли одне з найголовніших правил гри поставангарду: постійно ставити питання, запозичувані з нехудожньої сфери — науки, ідеології, соціології тощо, але вирішуються вони пластичною мовою, а не мовою символів "об'єкта", хепенінгу. Особливістю національної традиції є чуттєво-образне, духовно-релігійне, екзистенціальне усвідомлення людського буття на противагу західній ментальності, в якій панувалинеологізм, імперативність мислення, тиранія абстракції. А звідси зв'язок з непроминущим, вічним, життєустрій,естетизм, катарсичне переживання, що простежується в творах українських митців.

Прикладом цього напряму є представник українського трансавангарду Арсена Савадова, картина якого "Смуток Клеопатри" (1987 р.) стала своєрідною емблемою українського постмодернізму. Митця турбує довічна проблема Життя і Смерті, торжества духовного в світі, єдність духу і матерії, мистецтва і сучасності, але зовсім по-різному підходять вони до її втілення.

В одній з останніх робіт А. Савадова (у співавторстві з О. Харченком) "Дипінсайдер" (перекладається як "той, що проникає усередину"), яку було представлено навесні 1998 року в галереї ЦРІ Сороса яскраво розкривається тема Смерті, через яку пізнається сенс життя, вступає в явну суперечність з убогістю і метушнею на цвинтарі, безглуздо тяжкою, спустошливою працею шахтарів, коли за вугілля вони часто розплачуються життям. Цей твір А. Савадова дає нам змогу відсторонено подивитися на самих себе, пережити мізерність, убогість власного життя, бо переповнюючись незначними подіями, гонитвою за речами, престижем, грошима, наше буття перетворюється на пил, смерть ще за життя.

Виникнення школи українського постмодернізму в живописі також пов'язують із Манежною виставкою 1988 р. (іноді ЇЇ називають "українська хвиля", "український трансавангард"). Найцікавіші художники постмодернізму – О. Гнилицький, Г. Сенченко, О. Харченко, О. Голосій; художники групи "Паризька комуна", "Вольова грань національного постмодернізму", "Одеської школи" – О. Ройтбуд, В. Рябченко, С. Ликов та ін.

Творчість українських художників також вдається до неоромантизму і психоделіку, експресіонізму і неоархаїки, тут можна зустріти елементи соц-арту та реалізму. Наприклад, представникам одеської чи, як її ще називають "південноросійської" школи живопису (О. Ройтбурд, В. Рябченко, С. Ликов, В. Трубникова та ін.) притаманні вишукана красивість, камерний ліризм, м'якість, загострено чутлива виразність спонтанного художнього жесту та, як багатьом сучасним митцям, численне цитування з класики світового мистецтва. Не зважаючи на загальні риси, кожний має індивідуальні пріоритети: у В. Харченка це – Північне Відродження і бароко, для С. Ликова – неоархаїка. Картини В. Трубникової наповнені містицизмом, постмодерністською символікою: сфінкси, Медузи-Горгони, коринфські капітелі. Парадоксальні ситуації миротворчості, образи-емблеми, образи-символи трапляються і в картинах В. Рябченка, які завжди гарні за колоритом, декоративні.

Цікаво працюють останнім часом О. Гнилицький, якого критики називають творцем "кучерявого стилю" ("Дискусія про таємницю", 1987 р.) та О. Голосий. У 1991 році О. Голосий мав персональну виставку в ЦБХ (Центральному Будинку художника) в Москві із незвичайним способом демонстрації його робіт. Маленькі хлопчикикартини розвозили по залу на дерев'яних конструкціях з колесиками. Глядачі тулились до пустих стін, а величезні полотна "наїжджали" на них, змінюючи масштаб і простір. Рух картин, дзенькіт дзвіночків, які були прив'язані до підрамників, музичний фон спричинювали відчуття ірреальності, дитячих фантазій, що були співзвучні сюжетам картин, розрядженому метафізичному простору кращих його полотен ("Психоделічна атака блакитних кроликів", "Без назви", "Розмова"). Навіть навмисна зневажливість, брудні потоки фарби, які символізували спогади, тугу художника за зникаючим живописом, не псували враження від картин, де все – непідроблене щире: жах, іронія, тверезість і деяке божевілля.

Основний пошук художників у 90-ті роки здійснювався в царині поза раціонального суб'єктивного, інтуїції, "духовному зору" надавалися привілеї. Це характерно як для творчих груп "Седнів І", "Седнів II", так і для кола "Паризька комуна" (ідеолог О. Соловйов), а також для одеситів, які на III Міжнародному артфестивалі (1998 р.) представили проект "Тихий карнавал підсвідомості" (Л. Нестеренко, В. Овсейко, Р. Гарасюта, В. Харченко). Творчістьіншої групи одеситів (В. Гончара, В. Гончарової. Р. Іллічової, Е. Кульчик, О. Стайкова), яка також була представлена на ІІІ артфестивалі об'єднує психологічний напрям творчості. В їхніх роботах переплітаються, взаємодоповнюючи один одного, світ реальний і ідеальний, свідомості і підсвідомості. Спільним є прагнення до пізнання світу в його цілісності, чуттєвого і надчуттєвого, відчутного та тонкого. Художники групи "Паризька комуна" орієнтовані на деструктивність трансавангарду, вільно орієнтуються у світових художніх традиціях – від давніх культур, витонченої пластики японських образів, німецького романтизму до Сальвадора Далі, представників поп-арту. Вони декларують надзвичайний суб'єктивізм, вивільнення з-під норм. Пластична гра їхніх образів побудована на рівновазі інтелектуальних та чуттєвих засад.
3. Розвиток сучасної української літератури. Поширення комерційних жанрів.

Авангардизм. Після завоювання незалежності в літературі та мистецтві України стверджується плюралізм, сама думка про можливість існування якого у тоталітарному суспільстві була ірреальною. Пануючим стилем у творчому житті стає авангардизм, який імперативно насаджується творчими угрупуваннями, як свого часу партія насаджувала соцреалізм. Високий рівень політизації суспільства привів до того, що в галузі літератури найбільшого поширення набула публіцистика.

Література. З'явилися нові молоді літератори, які намагаються по-новому вирішити літературні проблеми, йти в ногу зі світовим літературним процесом. Це - дочка Ліни Костенко Оксана Пахльовська, Оксана Забужко, Юрій Андрухович, К.Москалець, Є.Пашковський та ін. Жанр історичної романістики розвивають, Юрій Мушкетик, Роман Федорів. Роман Р.Іваничука "Орда" продовжує традиції П.Куліша, А.Кащенка, Б.Лепкого. Поет М.Вінграновський написав яскравий роман "Наливайко". Повертаються в Україну твори українських емігрантів - Є.Маланюка, У.Самчука (Волинь), В.Барки, І.Багряного("Сад Гетсиманський", "Тигролови"), Юрія Тарнавського та ін.

Однак , комерціалізація культури в Україні набуває гостріших форм, ніжу західних країнах з міцними традиціями приватного благодійництва та з продуманим правовим захистом «третього сектора» в культурі. У нас процес створення ефективного законодавства для неприбуткових та благодійницьких організацій лише розпочався, ще немає умов для того, щоб митець міг працювати творчо, не «продаючись» суто комерційному попитові. Ситуація ускладнювалась тим, що в централізованому СРСР домінувала «радянська культура», натомість українське часто самі українці сприймали як провінційне, другорядне. Така ієрархія культурних цінностей вкарбувалася в масову свідомість мільйонів, і тепер на українському культурному ринку й далі нерідко провідні місця посідає неукраїнська маскультурна продукція. Все це має прямі економічні наслідки – нові ринкові структури культурних індустрій формуються повільно.

Високорозвинений американський ринок товарів уторував шлях до України. Для сучасної української молоді «найкращими» здаються не лише американські автомобілі, але й фільми, поп-співаки, кінозірки, а в результаті – принесені цими культурними продуктами життєві цінності та герої, часто вульгарного штибу. Проблема України, як і деяких інших держав, полягає в тому, що культурно-товарний обмін, на жаль, має однобічний напрям. Хоч він є наслідком втілення в життя принципів вільного культурного обміну, все ж він залишається неконтрольованим і необмеженим та відбирає у нас, як поки що слабшого партнера, значно більше ніж дає, передусім – можливість органічного самостійного культурного розвитку. Тому висновок: аби не втратити свою унікальну культуру, слабші нації мають захищати свою економіку, культурно-дозвіллєву індустрію, але не через заборони та бар'єри, а через впровадження сприятливих податкових та інших механізмів для національного виробника культурно-мистецьких цінностей.

4. Сучасне українське кіномистецтво і театр, образотворче та музичне мистецтво.

Поступово відроджується українське кіно. Однак на екранах Ук-раїни сьогодні на 90 відсотків – американські стрічки. Українські фільми становлять 0,3 відсотка і займають вони всього один відсоток кіновідеотелеекранного часу. Пропаганда жорстокості та насильства, еротичних сцен та низькопробних фільмів західного виробництва не-гативно впливає на психіку людей, деформує їх свідомість та шкалу моральних цінностей, сприяє розвитку агресивності в суспільстві.. У 1990-і рр. в Україні діяли п'ять державних кіностудій: Національна кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка, Одеська кіностудія художніх фільмів, Українська студія хронікально-документальних фільмів, Національна кінематика України, Українська кіностудія анімаційних фільмів. Розпочав роботу Національний центр Олександра Довженка.

Гідний внесок в українське кіномистецтво зробили режисери Р. Балаян, К. Муратова, В. Криштофович, М. Бєліков, В. Гресь, актори Б. Ступка, А. Роговцева, Н. і О. Сумські, С. Олексенко, Р. Недашківська, Б. Брондуков. Упродовж тривалого часу в нас розвивалося надзвичайно цікаве неігрове кіно. У царині науково-популярного та хронікально-документального кіно відомі імена Ф. Соболєва, І. Грачова, Є. Григоровича, П. Зінов'єва. Міжнародне визнання здобула українська школа мультиплікаційного кіно (В. Дахно, Н.Василенко, В. Гончаров, І. Лазарчук, Д. Леркаський та ін.).

З 1991 р. кінематограф України був спрямований на вільний ринок. Художник одержав свободу творчості, але ту свободу жодним чином не врегулювали законодавчо, а тому Україна, в якій ще 16 років тому вироблялося 60 художніх ігрових картин та 500 неігрових, перетворилася на країну, де за підтримки держави та за її участю стали виробляти вдесятеро менше фільмів. Так в 1995 році на екрани України випущено лише 6 повнометражних художніх кінокартин, 11 хронікально-документальних фільмів, 13 випусків кіножурналів, а також 5 анімаційних фільмів. 44 кінострічки випущено Національною кінематикою на замовлення міністерств і відомств України в рамках науково-просвітницької програми.

У 1990-і рр. на екранах з'явилися фільми талановитих режисерів О. Бійми ("Казка", "За ніччю день іде"); В. Артеменка ("Ой, на горі калина", "Солдатські вдови", "З матір'ю на самоті"). У вересні 1997 р. в Парижі демонструвався кінофільм, який показали на Каннському кінофестивалі, київського режисера В. Криштофовича "Приятель небіжчика". На Міжнародному фестивалі авторського фільму в Белграді (Югославія) у 1998 р. був показаний фільм "Фучжоу" кінорежисера М. Іллєнка. Картина була відзначена дипломом "За видатний фільм". Українська студія хронікально-документальних фільмів випустила фільм "Кольори часу" (режисер І. Шкляревський, оператор Шедужко). У 1998 р. на екрани України вийшов документальний фільм Ю. Луканова "Три любові Степана Бандери".

У 1993 р. розпочалася робота над кінотрилогією про Олега Ольжича – подвижника духу, патріота. Через три роки побачив світ перший фільм трилогії "Ольжич", а 10 грудня 2000 р. відбулася прем'єра другого та третього фільмів. Вони створені режисером А. Микульським за сценарієм Л. Череватенка на основі численних документальних свідчень.

Фільми, створені на державних і незалежних кіностудіях України, брали участь у кінофестивалях, реалізовувалися на внутрішніх та міжнародних кіноринках. Так, на кіноринку 46 Берлінського міжнародного кінофестивалю восени 1996 р. було представлено вісім фільмів, створених на українських кіностудіях, зокрема "Фучжоу" М. Іллєнка, "Кисневий голод" А. Дончика, "Останній бункер" та "Геллі й Нок" В.Іллєнка. Значною подією фестивалю стала світова прем'єра фільму О. Довженка "Прощавай, Америка!", який він знімав на "Мосфільмі" на початку 1950-х рр.

Традиційними стали в Україні кінофестивалі. Міжнародний кінофестиваль "Молодість", започаткований ще у 1970 р. в Києві як республіканський фестиваль студентських фільмів, у 1990-і рр. став провадитись як спеціалізований Київський міжнародний фестиваль студентських і дебютних фільмів. Проведення подібного роду кінофестивалів збагачує культурний простір України, сприяє виявленню обдарованої кіномолоді, зростанню молодих кінематографістів. Свої дебюти в Києві показували режисери з прекрасним майбутнім: В. Абдрашитов, К. Геворкян, О. Учитель, О. Говоркін, О. Балабанов, І. Квірікадзе, Ю. Лоднієкс. На "Молодості" нагороджувалися картини українських режисерів А. 3агданського ("Майстер", 1977), С. Буковського ("Марш-кидок", 1985), О. Роднянського ("Стомлені міста", 1988), з іменем яких пов'язано злет українського документального кіно наприкінці 1980-х-на початку 1990-х рр.

Найкращим українським фільмом 1998 р. на ХХVІІІ-у Міжнародному кінофестивалі визнано художній фільм "Дві Юлії", знятий кінорежисером О. Дем'яненко. Фільм відзначено щорічною премією "Арсенал". Фестиваль надав можливість киянам і гостям столиці ширше познайомитись із кращими стрічками світового кіномистецтва.

Восени 2000 р. відбувся ХХХ-й Київський міжнародний фестиваль студентських і дебютних фільмів "Молодість", який відкрився фільмом Л. Осики "Камінний хрест" (відреставрована копія з англійськими субтитрами), який є яскравою кінометафорою українського життя. Фестивалем було запропоновано велику позаконкурсну програму – ретроспективи майстрів світового кіно (Л.Осики, Р. Брессона, Д. Ліна, М. Лауелла та Е. Лрессбурґера, Ф. Озона та інш.). Уперше за кілька останніх років у найвагомішій частині програми – конкурсі повнометражних фільмів – був представлений український фільм "Мийник автомобілів" В. Тихого.

Останнім часом у конкурсній програмі Міжнародного кінофестивалю "Молодість" беруть участь фільми з понад 30-ти країн світу, в інформаційному блоці демонструються ретроспективи картин окремих кіношкіл та міжнародних фестивалів. На "Молодості" почали свою фестивальну одіссею такі відомі тепер режисери, як Д. Бойл (Великобританія), Ф. Озон (Франція), Т. Тіквер та Г. Маугг (Німеччина), Д. Євстигнєєв (Росія), Е. 3онка (Франція).

Кінопрокат України в 1990-і рр. зазнав серйозних втрат. Кінотвори нерідко ставали недоступними глядачеві через його низьку купівельну спроможність; із-за значного скорочення відвідування кінотеатрів кінопоказ став зовсім нерентабельним. Останніми роками, внаслідок численних реорганізацій, українська державна кінематографія фактично втратила кінопромисловість, а з 1991 р. – й кінопрокат та кіномережу, які перейшли у підпорядкування місцевих органів влади як комунальна власність. Так відплив глядачів, високі комунальні платежі призвели до скорочення чи повного згортання кінопоказу, особливо в сільській місцевості. Пропозиції Міністерства культури та мистецтв України щодо структури управління та державної підтримки кіномережі й кінопрокату на місцях були проігноровані. Це зумовило різке скорочення сільської кіномережі, особливо у Вінницькій, Дніпропетровській, Кіровоградській, Сумській та Харківській областях.

Наприкінці 1990-х рр. лише 2-3% міських кінотеатрів могли функціонувати за рахунок надходжень від кінопоказу. Різке зменшення доходів від кінопоказу призвело до того, що державні прокатні організації стали не в змозі закуповувати нові фільми.

Нині в Україні налічується близько 15 тис. кіноустановок, зокрема 837 міських кінотеатрів. У підпорядкуванні Міністерства культури та мистецтв діють Київська копіювальна фабрика й Одеське конструкторське бюро. У 1995 р. було ухвалено рішення про подвійне підпорядкування кінопрокату та кіномережі. Виробляються законодавчі та нормативні акти, спрямовані на підтримку національної кінематографії. Зокрема, 9 червня 1997 р. була ухвалена постанова Кабінету Міністрів України "Про структурну перебудову в галузі кінематографії", яка сприяла вдосконаленню структури державного управління кіновідеомережею та кіновідеопрокатом, державному регулюванню розповсюдження та демонстрування кіно- й відеофільмів, створенню базових кінотеатрів – центрів вітчизняного кіномистецтва – та нових форм показу.

Але попри все кіномистецтво все ще цікавить публіку. Досвід "Кінопалацу", "Жовтня", "Кінопанорами", "Дружби" – кінотеатрів, де встановлено сучасне обладнання, де створено більшою чи меншою мірою комфортні умови, – свідчить про любов глядачів до цього виду мистецтва, а також про те, що з економічною стабільністю публіка повернеться до кінотеатрів. Сучасне вітчизняне кіно далеко не завжди виробляє шедеври. Однак навіть не зовсім вдалі фільми (прикладом є "Роксолана" Б. Небієрідзе та останній витвір М. Засєєва-Руденка – "Чорна рада") дивляться. Значний успіх здобув фільм А. Матешка "День народження Буржуя". Запущено у виробництво вражаючий за розмахом та бюджетом проект Ю. Іллєнка під робочою назвою "Молитва за гетьмана Мазепу".

Кіномистецтво нині переживає труднощі не тільки матеріального порядку. Йому нелегко витримувати й конкурентну боротьбу з телебаченням. Традиційні публічні кінотеатри вочевидь програють суперництво з домашніми, камерними. Телебачення переманює в кіно не лише глядачів, а й режисерів, артистів. У боротьбі за глядача кінотеатри дедалі частіше вдаються до показу голлівудських фільмів з дорогими зйомками, ефектних, але далеко не завжди художньо досконалих. Сьогодні на екранах України понад 90% фільмів – американські картини й тільки 0,3% – українські.

Розвиток української популярної музики останнього десятиліття пов'язаний з іменами І.Білик, П.Зіброва, Т.Повалій, О.Понома-рьова, Руслани, А.Кравчука, Ані Лорак, В.Павлика, І.Сказіної та низки інших імен, їх поява і творча еволюція щільно пов'язана з необхідністю задоволення потреби у своїй національній популярній розважальній музиці як складовій шоу-бізнесу. Практично кожний з перелічених виконавців має свою групу палких прихильників у всіх більш-менш примітних населених пунктах України. Однак поки що український шоу-бізнес програє російській конкуренції, що свідчить не стільки про нижчий рівень виконання, скільки про несформова-ність уявлення про престижність української популярної музики. Українські музиканти продовжують виїздити до Москви у пошуках продюсерів. Група "ВВ" здобула в Росії чималу популярність завдяки оригінальності свого лірично-"розхристаного" стилю, але її вплив на російський музичний ринок порівняно зі зворотнім впливом російських виконавців і колективів є незначним. Видаються спеціальні журнали, присвячені сучасній українській естраді (напр. "Галас").



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Навчально-методичний комлекс iconНавчально-методичний комплекс з курсу
Навчально-методичний комплекс забезпечення викладання навчальної дисципліни «Історія економіки та економічної думки» для студентів...
Навчально-методичний комлекс iconНавчально-методичний посібник (друге видання) Укладач В. В. Білецький Донецьк 2007 рік ббк 60. 54 Укря73 с 14
Посібник включає навчально-методичний комплекс: лекційні матеріали, навчальну програму курсу та методичні рекомендації для самостійної...
Навчально-методичний комлекс iconНавчально-методичний посібник Тернопіль
Л17 Історія України. Навчально-методичний посібник. – Тернопіль, 2005. – 62 с. – Бібліотека щорічника «Українська наука: минуле,...
Навчально-методичний комлекс iconНавчально-методичний посібник Муровані Курилівці 2012 Серветник В. Г., керівник шахово-шашкового гуртка
Роль шахів І шашок у розвитку творчих здібностей дитини – Муровані Курилівці: Навчально-методичний посібник, 2012р. – 28 с
Навчально-методичний комлекс iconНавчально-методичний посібник за кредитно-модульною системою для студентів вищих навчальних медичних закладів за спеціальністю «технологія парфюмерно-косметичних засобів»
Сторія україни: навчально-методичний посібник для студентів, працюючих за кредитно-модульною системою. (укладачі: кандидат історичних...
Навчально-методичний комлекс iconНауково-методичний центр
С. М. Кравченко, Л. Й. Мельник. Майбутнє починається сьогодні. Виховання духовно-моральної особистості на засадах гуманної педагогіки....
Навчально-методичний комлекс iconН. П. Мещерякова актуальні питання методики викладання літератури навчально-методичний посібник
Актуальні питання методики викладання літератури: Навчально-методичний посібник / Н. П. Мещерякова. – Кривий Ріг, 2017. – 119 с
Навчально-методичний комлекс iconНавчально-методичний посібник для студентів Інституту історії, політології І міжнародних відносин
Навчально-методичний посібник «Джерелознавство: опорні конспекти І самостійна робота» для студентів Інституту історії, політології...
Навчально-методичний комлекс iconНавчально-методичний посібник для студентів І курсу факультету філології та журналістики стаціонарної форми навчання. Доп., розш. Полтава: пдпу, 2009. 61 с
Тарасова н.І.,Чередник л. А. Організація самостійної та індивідуальної роботи з античної літератури: Навчально-методичний посібник...
Навчально-методичний комлекс iconНавчально-методичний комплекс навчальної дисципліни



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка