Навчально-методичний комлекс



Сторінка9/11
Дата конвертації19.04.2017
Розмір2.83 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

2. Культура Закарпаття ХVІІІ – ХІХ ст.

Культура відродження Закарпаття

Кінець ХVІІІ — перша половина ХІХ ст. — це був період початку формування національної культури. У науковій літературі його називають ще періодом культурно-національного відродження слов’янських народів Австрії, в тому числі і русинів Закарпаття.

Характерною особливістю розвитку культури цього періоду вважається боротьба за утвердження народного духу культури. Це був якісно новий етап.

Культура Закарпаття цього періоду знаходилася під значним впливом угорської культури, особливо періоду боротьби за реформи у 20-40-х роках ХІХ ст. Через Угорщину в Закарпаття проникали ідеї французького просвітительства, ідеї боротьби за утвердження світської ідеології, носіями якої були письменник Д. Бешенєї, поет Ф.Келчеї, поет Шандор Петефі.

Будительський період у розвитку культури має кілька етапів, кожен з яких характеризується рядом особливостей.

Перший хронологічно охоплює кінець 80-х років ХVІІІ ст. Це був період реформ у галузі освіти, зростання шкільництва, появи сподівань на краще.

Другий період припадає на 1815-1830 роки, коли монархи об’єднали сили і пішли в наступ на деякі завоювання поневолених народів у галузі культури. У Закарпатті цей період позначився наступом на школи, на передову частину інтелігенції. Саме в цей період посилилася еміграція передової молоді, переслідуваної габсбурзькими та угорськими властями, в Росію. На початку 30-х років у Росії працювало щонайменше 20 вихідців із Закарпаття — це І.С.Орлай, М.А.Балудянський, В.Г. Кукольник, П.Д.Лодій, А.І.Дудрович, М.В.Білевич, Ю.І.Гуца-Венелін, І.І. Молнар та ін.

Третій період охоплює 30-40-і роки ХІХ ст., коли Угорщину охопив рух за реформи. Процесс культурного відродження Закарпаття у цей час значно прискорився і наповнився новим змістом. Боротьба за рідну мову, школу та культуру дедалі частіше перепліталася з вимогами захисту інтересів селян-кріпаків, поліпшення умов життя і праці дрібних ремісників, торговців, міської бідноти. Громадсько-політична думка Закарпаття, як і всієї Угорщини, готувала такий великий політичний і соціальний вибух, яким була революція 1848-1849 років.

Писемність. Друкована література. Освіта

Культура закарпатців у ХVІІ столітті розвивалася в складних умовах. Слов’янська писемністьта культура розвивалися у жорстокій боротьбі проти феодально-церковного гніту, проти політики латинізації та мадяризації. Поширення слов'янської писемності а також літератури, виданої в Україні та Росії, зустрічало великий опір єзуїтів та реакційного уніатського духовенства.

У ХVІІ столітті дещо зростає кількість шкіл у містах. Народні школи існували в ряді cіл Мукачівщини, Виноградівщини, Хустщини, Мараморощини ( у Великих Лучках, Великій Копані, Вишкові, Бедевлі, Чорному Потоці, Солотвині, Сігеті). У початкових школах училися переважно діти заможних селян, міських ремісників, нижчого духовенства. Для дітей феодальної верхівки були спеціальні школи. У середині ХVІІ століття в Ужгород була переведена з Гуменного єзуїтська гімназія, яка готувала кадри для католицької та уніатської церков. Мета її відкриття, за словами володаря Ужгорода, — повернення єретиків (православних) до апостольської католицької віри. Чимало її випускників продовжили навчання в Духовних семінаріях. Спочатку в гімназії навчалося 50 учнів, а згодом кількість їх зросла до 170. То були переважно діти духівництва, дворянства, чиновників, офіцерів австрійської армії. Навчалась і частина вихідців з народних низів — ремісників, купців, заможних селян. Авторитетт Ужгородської гімназії швидко зростав, і бажаючі вчитися зверталися сюди із Східної Словаччини, Північної Угорщини, Галичини. Згодом основи середньої освіти були закладені в Мукачеві і Берегові. Навчання в більшості шкіл проводилося на латинській мові. Після поширення в Закарпатті протестантства у ХVІ-ХVІІ століттях в містах і селах почали виникати реформатські школи. Особливо це було характерно для південних районів Закарпаття та окремих населених пунктів Мараморощини, де проживало чимало німецьких переселенців – солекопів, лісових майстрів, ремісників. Усього в 80-х роках ХVІІ століття у Закарпатті було щонайменше 40 шкіл. Зростання шкіл дещо активізувалося після запровадження унії в середині ХVІІ століття. Ведучи боротьбу протии православ'я, уніати створювали нові школи, розглядаючи їх не лише як осередок освіти, а й як знаряддя покатоличення руського населення. Уже через десять років у Мукачівському монастирі, де уніати мали досить сильні позиції, була відкрита вищого типу школа для підготовки священиків і півчих для уніатських приходів. У школі Мукачівського монастиря, у 1671 році, навчалося всього 22 учні, з яких 14 – богослови і вісім – дяки. В середині ХVІІІ століття у цій школі навчалося близько 100 учнів.

Призначений королем Леопольдом І єпископ Йосиф де Камеліс одержав не лише право духовного душпастирства, але й вільного «поширення освіченості й культури». З його ініціативи відкривалися нові як духовні, так і парафіяльні школи, а в 1699 році він видав у Тризві народною мовою «Буквар» для парафіяльних шкіл і переклав «Катехізис» з латинської на народну мову русинів, дуже близьку до української, яка формувалася на Наддніпрянщині і в Галичині. Та й вчителями у школах Закарпаття часто працювали вихідці з Галичини, де унія була поширена значно раніше.

Школа в Закарпатті, як і в Угорщині загалом, зростала не лише кількісно, але й якісно. Хоч вивчення молитов, історії церкви залишалося основним завданням школи, але поступово коло предметів, які вивчали учні, збільшувалося, вводилися елементи знань про рідний край, форми і методи господарювання, взаємовідносини між людьми, зростав інтерес до природних знань та народної педагогіки. Підтвердженням цього є поширення в Закарпатті у першій половині ХVІІІ століття збірки «Няговскія поученія», яка пропонувала в системі шкільної освіти навчати дітей таких принципів: «Не упивайся ніколи, ани найбурше, коли постиш, чом много злого дела у п'янстві. И не греши у переці родителям своим и каждому, кто есть буршій… Не держи ненависть та й гнів, та й вражду, та лихую дяку… И не бий, не убивай, та й не сороми; не будь ненавистлив, не чини злоє, не кради, не розбивай, не чалуй, не перепущай дорого ни у продажи, ни у купли».

Якщо в середині ХVІІ століття в краї нараховувалось близько 40 парафіяльних шкіл, то наприкінці ХVІІІ століття кількість їх зросла до 200. Щоправда, більшість з них були однокласними, де учитель навчав усіх разом. Та й рівень роботи шкіл не завжди був високим. Сам єпископ Йосиф де Камеліс визнавав, що як священики, які викладали в школах закон Божий, так і вчителі «часто майже неосвічені люди». Та це й не випадково. Адже шкіл для підготовки вчителів не було. Освітній рівень багатьох сільських священиків, особливо дяків, які навчали дітей, був низьким. Чимало з них не закінчували навіть шкіл, а вчилися вдома самостійно. З одним можна погодитися, що навчання в школі рідною мовою, навіть за таких умов, видання перших книг для школярів, не проходило безслідно.

Розквіту русинських шкіл на Закарпатті у ХVІІ - ХVІІІ століттях сприяло проникнення передових освітніх ідей не лише з України, зокрема з Галичини, але й з Чехії та Словаччини. Перебуваючи в північноугор-ському містечку Шарошпоток, що неподалік від Закарпаття і Східної Словаччини, визначний вчений, основоположник нової педагогіки Ян Коменський мав можливість ознайомитися зі станом освіти різних народностей Угорщини. У 1654 році в роботі «Щастя народу» він писав, що по всій Угорщині дуже мало шкіл з рідною мовою навчання. В Угорщині проживають, окрім угорців, також словаки, русини, румуни, які теж не мають шкіл рідною мовою. Ян Коменський критикував правителів Австрії та Угорщини за байдуже ставлення до освіти, за насильну латинізацію шкіл і відстоював необхідність розвитку школи рід-ною мовою для всіх народів. Окремі дослідники висловили думку, що з чеським педагогом у 1654 році зустрічався закарпатський полеміст, борець проти латинізації та покатоличення русинів М. Андрелла, який обговорив з ним шкільні справи в Закарпатті і поскаржився, що прихильники Риму силоміць втягують народ в унію. Достовірних даних про цю зустріч немає.

Одержували освіту закарпатці і в славнозвісній Києво-Могилянській академії. На початку ХVІІ століття в ній навчався Іван Григорович, майбутній мукачівський єпископ. Тоді ж у Києві був висвячений єпископ Сергій. Вони привезли з собою у Закарпаття багато східних православних книг. Велика частина друкованої літератури України та Росії потрапляла в Закарпаття. Особливою популярністю користувалися книги, що були надруковані в Острозі, Львові, Києві, Почаєві, Чернігові. Ці книги купувалися за дуже великими цінами і передавалися у священні реліквії з покоління в покоління. У ХVІ - ХVІІ століттях була кирилична друкарня в Грушівському монастирі. Іван Кондратович вважає, що в друкарні Грушівського монастиря були видані такі пам’ятні видання, як “Румунське євангеліє» і «Молитвослов». З іншої літератури вчений називає видання «Букваря» на старослов’янській мові, книги «Пентекостаріон» і «Антиминс». Хоч окремі дослідники такої точки зору не поділяють.

Щоправда, конкретних документів про існування друкарні та виданих у ній книг не збереглося. Окремі дослідники-краєзнавці наших днів намагаються довести існування друкарні в Грушеві, маючи у своєму розпорядженні ряд видань ХV-ХVІ століть, але без зазначення місця друкування. Та спеціалісти по книгодрукуванню, які працюють у наукових закладах Києва та Москви, на підставі аналізу шрифту, паперу, техніки видання припускаються думки про можливість їх виготовлення саме в друкарнях Карпатського регіону, і насамперед у Грушеві. Навіть, якщо й відкинути сам факт існування друкарні, то і за всіх інших обставин Грушівський монастир відіграв значну роль у поширенні духовної культури і слов'янської писемності у східних районах Закарпаття. Знищили монастир протестанти Мараморощини у 1670 році.

Одним із зачинателів української літератури в Закарпатті був Михайло Андрелла (1637-1710). У своїх полемічних творах «Логос» та «Оборона верному человеку» письменник нещадно викривав підступи єзуїтів, експлуататорську суть уніатської церкви, ставав на захист покріпаченого селянства. У середині ХVІІ століття Київ став загальноукраїнським культурним центром. Навколо Київського братства, а пізніше Києво-Печерської друкарні і Києво-Могилянської колегії згуртувалися найвизначніші культурні діячі України, частина яких проводила культурну роботу і в Закарпатті (вчителювали, переписували книги…). Після возз’єднання України з Росією у 1654 році в Закарпатті починають поширюватися і російські видання, зміцнюються культурні зв’язки з Росією.

Правлячі кола Австрії вживали усіх заходів до припинення ввезення книг у Закарпаття. З цією метою ще у 1693 році Леопольд І запровадив цензуру на книги, що друкувалися за межами Угорщини. Згідно з цим указом будь-яка книга могла бути конфіскована. Вживалося рішучих заходів до посилення контролю на кордонах. У квітні 1728 року митний комендант в Ужгороді затримав двох книгонош з Володимира - Івана Шаляпіна та Михайла Вакурова. Привезені ними 500 примірників книг були конфісковані і перевезені до Відня, а книгоноші на допиті заявили, що вони вже 16 років підряд привозять в Угорщину книги без жодних перешкод.

Хоч у 1770 році було заборонено ввозити книги в Закарпаття, процес цей продовжувався і далі.

Розвивалася усна народна творчість. Народ висміював єзуїтів, уніатську церкву, зрадників, які схилялися перед іноземними гнобителями. Усна народна творчість Закарпаття мала багато спільних мотивів з фольклором східноукраїнських земель.

Архітектура

Руками закарпатських майстрів-будівельників споруджено поміщицькі та графські палаци, міські ратуші, добротні будинки в містах. Найкращими є побудовані в різних стилях палаци в Мукачеві, Ужгороді, Берегові, Севлюші, Довгому.

У ХVІІ — ХVІІІ століттях народні майстри краю творчо сприйняли досягнення стилю бароко і трансформували бойківську основу, поєднавши її з живописністю барокових кам’яних церков. Вони переорієнтували і загальну композицію будов, зробивши їх домінантою вежу — дзвіницю барокових форм. В результаті створили наявний тип дерев’яного храму, що одержав пізніше назву лемківського (церкви в с. Шелестово, Медведівці Мукачівського району, с. Плоске Свалявського району, с. Канора Воловецького району). На жаль, більшість церков данного типу вивезені із Закарпаття і знаходяться за його межами (Київ, Прага, Нова Пака в північній Моравії та ін.), залишилась тільки Шелестівська (1777 р.), перевезена в Ужгород.

Лемківський тип зазнав подальшої трансформації, втративши в кінці ХVІІІ — на початку ХІХ століття верхи над вівтарною частиною і нефом, і став найбільш розповсюдженим в Закарпатті від с. Соль на Великоберезнянщині через рівнинну частину краю аж до сіл Міжгірщини. Найвишуканіше церкви даного типу, побудовані у ХVІІІ столітті, є у селах Гукливе Воловецького району, Подобовець, Ізки, Торунь Міжгірсьького району, Чорноголова Великоберезнянського району. Будівничі Мараморощини уподобали собі форми готичних кам’яних церков німецьких сіл Семиграддя і, використавши їх, створили неперевершені за красою і строгістю форм храми так званої “дерев’яної готики” в селах Сокирниця, Данилове, Крайниково, Олександрівка. До цього типу також треба віднести дерев’яну вежу-дзвіницю біля кам’яного храму у с. Четово Берегівського району.

На південному сході Закарпаття гуцульські майстри будують хрещаті в плані одноверхі церкви (Струмківська церква — в с. Ясіня, церква на Плитоватому — в с. Лазещина). Над центральним зрубом піднімається багатогранний барабан, покритий наметовим дахом, що завершений маківкою з хрестом. Чотири бокові рамена у Струмківської церкві вкриті дахами хатнього типу з маленькими маківками. Усе це робить композицію будови надзвичайно виваженою, навіть скульптурною.

Старовинні дерев’яні храми Закарпаття – пам’ятки неповторної народної архітектури. Закарпатські українці зберегли свій побут і культуру. Навіть у тих пам'ятках архітектури, де відбився вплив чужих стилів (готичного і бароко), самобутність не зникла. Творчо перероблені іноземні прийоми та форми породжують нові своєрідні риси національної архітектури. Дерев'яні храми розкидані по всьому Закарпатті, особливо багато їх у гірській частині – Верховині. Ці храми розташовані переважно в селах, причому місця, де вони стоять, вибиралися так, щоб будова храму мала перевагу над селом або навколишньою місцевістю. Через те більшість храмів стоять на вершинах пагорбів. Простота композиції, відсутність зовнішніх прикрас надають їм строгості. Силуети храмів різноманітні й особливо красиві на фоні неба, навколишніх гір та зелені. Найдавніші дерев’яні храми, звичайно, зберегтись не змогли. До нас дійшли тільки деякі культові споруди та й ті неодноразово перебудовувалися. Серед них можна назвати храми у селах Колодне Тячівського району, Середнє Водяне Рахівського району, Олександрівка Хустського району, Руська Долина Виноградівського району. Найдавнішою справедливо вважається церква у с. Колодне. Споруда зроблена з величезних дубових колод завдовжки близько 12 м. Стіни і стеля нефа та вівтаря розписані. Найстаріший живопис у вівтарі — другої половини ХVІІ століття. А іконостас оновлювався в 1737 році, про що свідчить напис на звороті царських врат: «Поновленіє сих двер року божія 1737, місяця ноєврія Ілія маляр хуски». Це свідчить, що м. Хуст на той час був своєрідним мистецьким осередком в Закарпатті.

Одна з цікавих пам»яток — Успенська церква і дзвіниця ХVІІ століття у с. Новоселиця на Виноградівщині.

У ХVІІ столітті руками закарпатських майстрів споруджено церкву в селі Івашковиці, Михайлівську церкву в Ужку, Михайлівську церкву в Крайникові, Святодухівську церкву в селі Колочава-Горб, церкву в присілку Бистрому під Свалявою.

У східній частині Закарпаття під впливом традицій східного культового будівництва споруджувалися церкви гуцульського стилю. Найкращі з них — в с. Ясіня і Лазещина Рахівського району.

У низинних селах Закарпаття переважають дерев’яні храми, побудовані в стилі готичної архітектури. Один з них — Успенська церква і дзвіниця ХVІІ століття — в с. Новоселиця Виноградівського району зберігся і до сьогодні. Церква побудована в 1669 році, у самому центрі села. Її стіни розписані різноманітними картинами з релігійного життя, які можна назвати унікальною пам’яткою мистецтва ХVІІ століття. Увагу привертають, зокрема, композиції «Деісус» і «Страшний суд» (1673 р.), а також ікони «Святий Миколай з житієм» (1676 р.), «Марія Русин» (ХІХ ст.). Під час реставрації фрески «Страшний суд» на початку 80-х років ХХ століття було відкрито портрети Юри Петришина, на замовлення якого і була виконана фреска. Цікаво, що один з його синів — з вусами і «оселедцем». Тип новоселицьких розписів цілком український. Очевидно, ще свіжою була пам’ять про участь запорожців у визвольній війні українського народу 1648 — 1654 років.

Багата культова архітектура Закарпаття свідчить про наявність в краї не лише талановитих народних зодчих, а й високопрофесійних художників. Створені руками народних митців упродовж ХV — ХІХ століть, численні дерев’яні храми є справжнім витвором народного мистецтва, які зберігали і передавали з покоління в покоління ідею слов’янської єдності.

Мистецтво народу яскраво проступає в одязі — жіночих і чоловічих вишиваних блузах і сорочках, кептариках, кольорових поясах, хустках. Найяскравіший народний одяг виготовляли на Верховині, де утворилися своєрідні центри вишивання з відтінками гуцульської культури, — Ясіня, Кобилецька Поляна, Усть-Чорна, Дубове, культури лемків і бойків — с. Дубове, Білки, Жденеве, Кострино. Народне мистецтво яскраво проступало у виробах ткацького ремесла, яке поширювалося в ряді сіл Марамороського, Угочанського та Березького комітатів — рушниках, килимах, кімнатних домотканих доріжках. Хоч в окремих районах вироби мали свою специфіку (в Марамороші — вплив волохів, в Ужанському комітаті — словаків і чехів, У Березькому — вплив угорців), але в основі їх домінували характерні особливості народної культури русинів та сусідніх слов’янських народів.

Поряд з виготовленням національного одягу русинами, на Закарпатті успішно розвивалася техніка і культура народних митців угорського, румунського, словацького, німецького населення. Національний одяг і предмети домашнього вжитку практично виготовляли в кожному селі, де компактно або ж значною частиною проживали інші національності. Але поступово виділялися, як і в русинів, своєрідні центри народного вишивання, ткацтва, пошиття одягу. Найкращі національні речі виготовляли в таких угорських селах як Косино, Береги, Вари Берегівського району, Вилок, Петрово, Королево Виноградівського, Велика Добронь, Паладь, Комарівці Ужгородського, Чомонин, Рівне, Дерцено Мукачівського районів.

Центрами виготовлення румунського національного одягу були села Нижнє і Середнє Водяне, Солотвино. Національний одяг для німців найкраще виготовляли в селах Усть-Чорна Тячівського, Павшин і Німецька Кучава Мукачівського районів. Між населенням відбувався обмін національним одягом і предметами домашнього вжитку. Русини охоче придбавали речі, виготовлені угорцями, румунами, німцями, майстрами інших національностей, а жителі угорських, румунських і німецьких сіл, міські жителі високо цінували вироби русинів. Ринки і ярмарки Закарпаття в ХVІ — ХVІІІ століттях славилися розмаїттям одягу і предметів побуту, виготовлених народними майстрами — русинами, угорцями, словаками, румунами, німцями. Інтенсивний взаємо обмін збагачував народних митців, робив життя і побут населення багатшим і різноманітн



3. Культура Закарпаття першої половини ХХ ст

У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. в Закарпатті знову спостерігається певне піднесення суспільно-політичного руху. Цьому сприяли масові революційні виступи робітників, селян, поширення соціалістичних ідей, створення і діяльність соціал-демократичних та профспілкових організацій.

Пожвавилася видавнича діяльність. З 1897 р. почала виходити газета «Наука». З 1898 р. в Будапешті почала видаватися «поучительно-газдовская новинка для угроруського народа» – «Неділя», яка проіснувала до початку першої світової війни. Активізувалася робота по збиранню та публікації зразків народної творчості в Закарпатті. Ініціаторами в цій справі були В. Гнатюк, а також учитель і редактор «Неділі» М. Врабель, письменник і редактор «Листка» Є. Фенцик, етнограф і перекладач Ю. Жаткович та ін. В 1901 р. М. Врабель видає перший том збірника «Угроруські народні співанки», який високо оцінив В. Гнатюк.

Великих збитків Закарпаттю завдала Перша світова війна. Територія краю перетворилася в поле боїв російської та угорської армій. Загострилася і політична ситуація. В Закарпатті, як і по всій Угорщині, було введено військовий стан, введена карткова система на хліб та на інші предмети споживання. Більшість промислових підприємств були мілітаризовані, значна частина кваліфікованих робітників була призвана в армію. Та у найбільш скрутному становищі опинилося сільське господарпство, через відсутність робочої сили не оброблялися орні землі і виноградники. Великої шкоди селянам спричинили реквізиції сировини і продовольства воєнною адміністрацією для австро-угорської армії.

Грабіжницька політика правлячих кіл Угорщини призвела до того, що голод і злидні набули масового характеру. Внаслідок голоду, відсутності одягу, палива, мила постійними явищами в Закарпатті стали епідемії. Люди гинули тисячами. Жорстока експлуатація, соціальне гноблення закарпатських українців доповнювались дискримінацією їх в галузі мови і культури, політичним безправ’ям. Все це викликало незадоволення і боротьбу народних мас, які набували різномантіних форм. Але опір трудящих мас здебільшого ще був стихійним, неорганізованим. Опортуністичні лідери соціал-демократії були далекі від наміру підняти трудящих на революційну боротьбу проти пережитків феодалізму, політичного безправ’я, імперіалістичної війни, на ліквідацію Габсбурзької монархії.

Важливим політичним моментом в ході першої світової війни, який вплинув на хід політичного життя в Угорщині, в тому числі і в Закарпатті, був революційний переворот в Росії 1917 р., здійснений з ініціативи та під керівництвом вождя російського і міжнародного більшовизму В. Леніна. Проголошувані ним революційні лозунги знаходили відгуки серед населення воюючих країн, в тому числі і Закарпаття. Найпопулярнішими були дві вимоги: негайне припинення війни та укладання миру без анексій і контрибуцій та конфіскація поміщицьких маєтків і наділення селян землею. Близькою для трудящих багатонаціональної Австро-Угорщини, яка була тюрмою поневолених народів, стала і програма Радянської Росії з національного питання.

Завершальні роки світової війни пройшли в Закарпатті двома напрямами: посиленням боротьби проти війни, проти соціального і національного гноблення трудящих, проти приниження їх людської гідності і зростанням національної самосвідомості, пошуками шляхів самовизначення. Все це відбувалося як під впливом подій в Росії та в Україні наприкінці 1917 і в 1918 рр., так і під впливом піднесення антивоєнного руху і національно-визвольної боротьби народів Центральної Європи. Про події в Україні та Росії населення краю довідувалось із сторінок угорської соціал-демократичної і навіть ліберально-буржуазної преси. Крім того, велику роль у поширенні відомостей про події в Росії і в Україні відігравали колишні військовополонені Австро-Угорської армії, які після укладення Брестсь-кого мирного договору навесні – влітку 1918 р. поверталися з Росії та України в Закарпаття.

Під впливом революційних подій в Росії і в Україні поширюється національно-визвольний рух у Закарпатті, зростає прагнення звільнитися від іноземного гноблення. Вже 24 листопада 1917 р. робітники цегельних заводів Берегова організували мітинг «на честь руських подій». У наступні дні відбулися демонстрації солідарності з Росією в Сваляві, Перечині та інших містах. На початку 1918 р. застрайкували робітники Мукачева, Чинадієва, Берегова, Хуста, які висували вимоги поліпшення матеріального становища, припинення війни, надання політичних прав всім національностям. Разом з робітниками на боротьбу проти гнобителів виступали селяни, вимагаючи припинення реквізиції, розподілу поміщицьких маєтків.

Характерною особливістю розвитку революційних подій в Закарпатті було зростання національної самосвідомості трудящих, посилення їх боротьби за возз’єднання з Україною. Саме роки війни, повідомлення преси про Україну, перебування селян, робітників, інтелігенції, одягнених в шинелі, в Галичині, Буковині та Україні сприяли поширенню відомостей про життя і боротьбу українського народу за створення Української держави. Під впливом цих факторів у суспільному русі Закарпаття значно зміцнилася проукраїнська орієнтація.

У кінці 1917-1918 рр. в Закарпатті, як і Східній Словаччині, почав розгортатися рух за включення краю до складу України. Від Старої Любовні аж до Хуста виникали Руські Народні Ради, які приймали рішення про приєднання краю до України. Однак становище України було в тому часі настільки складним, що вона не змогла скористатися цим волевиявленням населення Закарпаття. Тому представники Закарпаття змушені були перео-рієнтуватись на приєднання Закарпаття до Чехословаччини. Наприкінці 1918 р. представники цього руху почали встановлювати зв’язки з лідерами чехословакізму (Т. Маса-риком, Е. Бенешем, М. Р. Штефаніком), а також вести мову про статус Закарпаття в майбутній Чехословаччині. Інтереси русинів Закарпаття репрезентувала створена з різних земляцьких товариств «Американська Народна Рада Угро-русинів», на чолі якої стояв адвокат Гр. Жаткович. На першому засіданні Ради в Гомстеді 23 липня 1918 р. ухвалено рішення, яке визначало можливі шляхи вирішення державно-правового становища Закарпаття. На перше місце було поставлене питання про надання повної незалежності народу Закарпаття. Якщо це виявилося б неможливим, то Рада передбачала об’єднання Закарпаття з Галичиною і Буковиною, що є прямою орієнтацією на Україну. Коли і це не буде можливим, то Закарпаття мало б одержати автономію у складі майбутньої Чехословаччини.

Як відомо, питання про приєднання Закарпаття до Чехословаччини було остаточно розв’язане на конференції у Філадельфії, яка проходила 23-26 жовтня 1918 р. Із всіх варіантів, вироблених Радою, перемогла прочехословацька орієнтація.

Безперечно, створились якісно нові умови для розвитку демократичної культури Закарпаття (Підкарпатської Русі). Але матеріальні умови розвитку культури різнилися. Чехи і німці на час утворення Чехословаччини мали досить високий рівень культури й освіти, розвинену міську інфраструктуру, численний прошарок інтелігенції. На цій основі легше і краще було розвивати освіту, літературу і мистецтво, архітектуру і зодчество тощо. Закарпаття у цьому відношенні дуже відставало: низький економічний розвиток, недорозви-неність міст і містечок, відсутність потрібної кількості інтелігенції і т.д. Все це утруднювало розвиток культури. Але входження краю до Чехословацької республіки з її демократичними установами створювало незрівнянно кращі умови для розвитку культури, ніж у період австро-угорського панування. Настав кінець жорсткій політиці асиміляції русинів-українців. За самою природою (слов’янськість) чеська і словацька культури були ближчими до культури русинів, ніж угорська культура. У цих народів був і спільний орієнтир – культури Росії та України.

В історичній літературі радянських часів панувало твердження, що уряд Чехословаччини проводив на Закарпатті лише політику колоніального гноблення і чехізації. Але факти і дійсність того часу, неоновітні студії це заперечують. Дискримінація частково мала місце, однак цілеспрямованої політики чехізації не було. У цілому в Чехословаччині були створені досить добрі умови для відродження культури закарпатських українців та інших національних меншин. До цього варто додати, що культурне життя Закарпаття формувалось і під впливом зовнішніх факторів. У Чехословаччині проживало багато визначних вчених, митців, політичних діячів з України і Росії, які активно включалися у культурне життя, сприяли культурному росту населення краю. Допомога Радянської України, діяльність галицьких емігрантів визначили долю розвитку українського напрямку в культурі, формування української самосвідомості більшої частини народу.

Незважаючи на те, що активний опір поступу української культури в Закарпатті у 20-30-ті роки робили місцеві москвофіли, русинофіли та навіть чехословацькі урядові кола, українська національно-культурна орієнтація в Закарпатті перемогла. Вона швидко проникла в усі сфери життя: громадського, суспільного, сімейно-побутового. Українська пісня, легенда, казка, історичний переказ, література і мистецтво швидко завойовували широкі прошарки закарпатського українства, його душу, помисли і устремління. Всі жанри української літератури і мистецтва, особливо театр, захоплювали, викликали масове піднесення серед людності краю. Велику роль у процесах українізації населення відіграла діяльність на Закарпатті товариства «Просвіта», яке було засноване у 1920 р. братами Ю. і М. Бращайками, А. Волошином, В. Гаджегою та ін. Про все це засвідчують очевидці, мемуарна література видатних культурних діячів, численні документи, періодика того часу, наукові дослідження. Закарпатський український культурний ренесанс 20-30-х років ХХ ст. існував де-факто. Трансформація культури покликала за собою і трансформацію суспільної та національної свідомості. Змінилася структура національної самоідентифікації закарпатських русинів-українців від чітко не окресленого русина до українця. В Закарпатті утвердилася українська орієнтація.

Але ситуація різко змінюється з настанням років мадярської окупації Закарпаття (березень 1939 – жовтень 1944 рр.) Угорські власті не визнавали існування української нації на Закарпатті. Заборонялось навіть вживання терміну «українець». Натомість офіційно впроваджувались такі терміни, як «угро-руси», «рутени». Угорський уряд розробив цілу програму денаціоналізації українського населення краю, вважаючи, що самі назви «Закарпатська Русь» чи «Закарпатська Україна» повинні зникнути з географічних атласів та словників. Усі ці заходи негативно вплинули на розвиток освіти, шкільництва, науки, культури Закарпаття взагалі.

Освіта і наука

Загальні культурно-демократичні процеси, що відбувались у Чехословаччині, не оминули і Підкарпатську Русь, серед них освіту і шкільництво. Уже під кінець 1919 р. на За-карпатті працювало 475 початкових шкіл, у тому числі 321 з українською (руською) мовою навчання, 83 угорською, 22 чеською і словацькою, 7 німецькою, 4 румунською та 38 мі-шаних – з двома мовами навчання. Серед початкових шкіл було 84 державних, 16 общинних та 248 парафіяльних. Вживалися заходи по запровадженню обов’язкового навчання у початковій школі.

Під тиском громадськості на рубежі 20-30-х років у Чехословаччині була здійснена шкільна реформа. Навчальний процес носив національно-патріотичний характер. Вводились нові предмети і шкільні програми, видавались підручники і посібники практичного спрямування тощо. Все це засвідчувало якісно новий етап у розвитку школи в Че-хословаччині, в тому числі і в Підкарпатській Русі. Крім цих нововведень, держава збільшила асигнування на розвиток шкіл. Кількість шкіл у 1938 р. досягла рекордної цифри – 803 школи. До них належали такі школи: руські (українські), угорські, румунські, німецькі, іудейські. У багатьох школах навчання проходило паралельно на кількох мовах.

Тим не менше, початкова школа стала ґрунтом для розвитку системи неповної середньої школи, яка називалася горожанськими школами. Вони готували нижчих служ-бовців, обслуговуючий персонал для торгівлі. За 20 років чехословацької влади на Закарпатті було відкрито 21 горожанську школу з руською (українською) і 23 – із чеською мовами навчання. Їх відвідувало понад 11 тис. юнаків і дівчат. Найбільшої популярності набули горожанські школи міст Ужгорода, Мукачева, Хуста, Берегова, Тячева, сіл Ясіня, Вел. Бичкова, Вел. Березного, Перечина, Білок, Волівця, Ниж. Воріт, Вел. Лучок, Чинадієва, Середнього, Ракошина та ін.

У 20-30-х роках відбулися позитивні зміни і зрушення у середній освіті, яку репрезентували гімназії, учительські семінарії, технічні училища. Українські гімназії діяли в Ужгороді, Мукачеві, Берегові, Хусті. При них були класи та гімназії з чеською, угорською та іудейською мовою навчання. Несправедливим було те, що для 450 тис. русинів-українців влада утримувала 4 гімназії, а для 35-40 тис. чехів і словаків – 5. Такі заходи засвідчували про «тиху чехізацію» народної освіти Закарпаття. Такий стан був і в політиці. Однак відзначимо, що були і позитивні риси цієї політики, оскільки до навчання залучалося все більше дітей простих людей, і активно будувалися шкільні приміщення. Особливе місце і роль у підготовці вчителів відіграли учительські семінарії Ужгорода, Мукачева, Хуста. Ці навчальні заклади за спеціальними навчальними планами готували вчителів молодших класів і предметників для старших класів. Випускники учительських семінарій становили основу педколективів горожанських шкіл.

У цілому розвиток народної освіти і середньої школи привів до зростання кількості і якості інтелігенції. Тогочасна статистика засвідчує, що кількість осіб інтелектуальної праці Закарпаття подвоїлося. У кінці 30-х років лише на ниві народної освіти було зайнято 2200 фахівців. Серед них успішно працювала ціла плеяда визначних педагогів, вчених, письменників, митців, громадських діячів. Високий авторитет і заслужену повагу та шану мав О. Маркуш – один із організаторів народної освіти, автор шкільних підручників і посібників, педагог і письменник. Він – організатор і головний редактор молодіжних часописів «Віночок», «Наш рідний край», які виходили продовж 1922-1939 років. Ці часописи користувалися великою популярністю серед молоді й дорослих, були дієвою підмогою вчителям у виховній роботі з учнями, в інтелектуально-пізнавальній діяльності краєзнавства та народознавства краю. У цьому плані визначальну роль відіграли видання і книги О. Маркуша «Краєзнавство» (співавтор І. Гурко), «Старовинні замки Закарпаття», «По рідному краю», «Рідне село», «Населення краю», «Нова Європа», «Чужі краї – чужі люди» та ін. За оцінкою сучасних фахівців багато педагогічних і методичних положень О. Маркуша не застаріли і донині, а краєзнавча спадщина його може стати у пригоді вчителям шкіл при викладанні краєзнавчих дисциплін. На думку проф. В. Гомонная, О. Маркуш «піднімав активність вчительства, сприяв їх зв’язкам з батьківською громадськістю, піднімав їх громадянську зрілість і національну свідомість».

До плеяди талановитих педагогів Закарпаття 20-30 років належали десятки і сотні учителів, наставників і вихователів молоді, письменників і науковців. Переважна більшість із них жили з народом і для народу, своєю працею на освітянській ниві завойовували повагу і любов до себе. Великими літерами в історію освіти краю занесені такі імена: А. Волошин, А. Штефан, Ю. Ревай, В. Гаджега, Ю. Боршош-Кум’ятський, Ф. Потушняк, О. Іванчо, Й. Бокшай, В. Бірчак, М. Григаші, А. Алиськевич, Й. Жупан, А. Карабелеш, М. Божук, І. Рознійчук (Марко Бараболя), М. Кабалюк-Тисянська, І. Панькевич, С. Данієлович, М. Грицак, М. Су-лінчак, М. Егрешій, М. Торбич, Ю. Станканинець, В. Драгула, М. Фущич, К. Заклинський, М. Небесник та ін. Вони навчали молодь у гімназіях і семінаріях, розвивали педагогічну думку і практику, писали підручники і посібники, часто друкували статті й наукові студії у періодичних виданнях.

Однак дуже негативно впливала на розвиток народної освіти, на навчально-виховний процес у школах, гімназіях і семінаріях так звана мовна дискусія, що виникла в процесі боротьби трьох течій (українофільської, русофільської, руської) за етнонаціональну орієнтацію автохтонного населення краю. Тим не менш, повністю поділяємо точку зору су-часних дослідників про те, що в галузі освіти у 20-30-х роках в Закарпатті було досягнуто глибокого прогресу.

Виняткову роль у прилученні вчительства, учнівської молоді та всього народу до українства відігравало товариство «Просвіта». Велике значення у піднятті просвітницького рівня народу мали читальні, які засновувались «Просвітою» по селах і містечках краю. Тут русини могли читати газети, журнали, книжки, слухати лекції. При читальнях існували курси для неписьменних і малописьменних, діяли драматичні гуртки, проводились різноманітні свята. Читальні були фактично осередками культури у закарпатських селах. На кінець 1937 р. «Просвіта» нараховувала 18.612 фізичних членів, 14 філій, 225 читалень, 3 бібліотеки із книжковим фондом 45.000 примірників. При товаристві діяло 152 театральні гуртки, 88 хорів, 18 оркестрів, 45 спортивних молодіжних товариств, зокрема «Пласт» і «Січ».

Питання вищої школи в Закарпатті у 20-30-х роках не було вирішене. Обдарована молодь навчалась у вищих навчальних закладах Праги, Братислави, Брно, Кошиць, Бу-дапешта, Відня, Риму, Берліна. Це були переважно майбутні викладачі гімназій, лікарі, вчені різних галузей наук. Наприклад, Празький університет закінчив відомий хірург О. Фединець, у цьому ж університеті навчалися педагог і вчений А. Ігнат, історик М. Лелекач, археолог і етнограф, письменник і філософ Ф. Потушняк, біолог С. Фодор та ін. Однак цього було замало, і тому прогресивна громадськість краю ставила питання про відкриття свого вищого навчального закладу – університету Підкарпатської Русі. Проте досягти цієї мети так і не вдалося. Уряд Чехословаччини доводив, що на Підкарпатській Русі немає умов для розвитку вищої школи.

Винятком була Ужгородська духовна семінарія – єдиний навчальний заклад з підготовки духовенства. Щорічно продовж 20-30-х років семінарію закінчувало 40-50 добре вишколених священиків. Багато з них брало активну участь як у духовному, так і культурному та громадсько-політичному житті, плідно працювали на науковій ниві. Яск-равим представником такого типу інтелігента і керівника духовної семінарії був А. Волошин (1874-1945 рр.) – визначна постать культурного, духовного і громадсько-полі-тичного діяча, що збагатив усі сторони життя народу Підкарпатської Русі, вів народ правдивим шляхом до національного відродження і визволення. Важливу роль у розвитку духовної семінарії відігравали також єпископ О. Стойка і Т. Ромжа. Доля останнього була трагічна – за заслуги перед церквою і народом загинув від рук найманих убивць.

Зауважимо, що у 20-30-х роках на Закарпатті помітний вплив на сфери суспільно-політичного і культурного життя мала церква різних конфесійних уподобань. За тверджен-ням, можливо і перебільшеним, дослідників, у цей період церква була «чи не єдиним інтегруючим фактором національної та етнічної ідентичності, хоча й різних орієнтацій». Найвпливовішою серед релігійних конфесій була греко-католицька церква, яка на 1944 р. налічувала 257 парафій, 6 монастирів, 2 учительські семінарії, десятки шкіл, соціально-культурних закладів тощо. Серед представників ієрархії греко-католицької церкви не було єдиного погляду чи концепції щодо національної ідеології та приналежності закарпато-руського народу. Частина церковників підтримувала концепцію, що підкарпатські русини становлять окрему слов’янську національність, культура якої тісно пов’язана з греко-католицькою церквою, ототожнюючи греко-католика з русином. Інша частина греко-католицького кліру вважала себе частиною українського народу. Деяка частина пробувала виробити в собі руську національну ідеологію. І все ж, представники церкви проводили значну культурно-освітню роботу серед населення краю через товариства «Просвіта», «Школьная помощь», імені Духновича та ін.

У тісному зв’язку з освітою 20-30-х років перебував розвиток наукових знань у краї. Входження до складу демократичної Чехословаччини дало Закарпаттю кращі умови для розвитку наукових досліджень, які мали досить широкий спектр. Розвивались природничі і гуманітарні наукові галузі. Але пріоритетним були гуманітарні напрямки наук: історія, етнографія, археологія, філологія, педагогіка, правознавство, мистецтво й архітектура тощо. Вчені об’єднувались у різні товариства і спілки, групувались навколо певних видавництв, проводячи наукові дослідження у багатьох напрямках.

Чільне місце у вивченні історії краю від найдавніших часів і до 30-х років ХХ ст. включно займають у той час серйозні дослідження В. Гаджеги, І. Кондратовича, Ф. Габріеля, А. Шаша, О. Маркуша, М. Лелекача, Ф. Потушняка. Успішно розробляли історію Закарпаття і українські вчені-емігранти, що проживали на Закарпатті чи в Чехословаччині. До них належить Д. Дорошенко, М. Лозинський, С. Шелухін, С. Рудницький, О. Мицюк та ін. У своїх наукових студіях вчені сповідували і розвивали концепцію про те, що русини є автохтонами на своїй території і етнічно споріднені з українським народом.

Друге місце на Закарпатті серед гуманітарних наук після історичної науки 20-30-х років посідало мовознавство. Головною із багатьох проблем у центрі мовознавства була мова русинів, її характер і змістовна понятійність. Одні вчені вважали її діалектом української мови, інші оцінювали як чисто російську мову, а треті вбачали в ній са-мостійність, окремішність, властиву тільки русинам. Це питання не тільки дискутувалося в наукових колах, але і розглядалось і на державному рівні Чехословацької республіки. У 1919 році уряд поставив перед Академією наук питання про мову русинів. Думка вчених була од-нозначною: «місцеве русинське наріччя в Карпатській Русі… се безперечно наріччя малоруське, належить літературною мовою тамошних горожан признати мову малоруську, якої вживають їх сусіди і одноплемінники». Але не всі поділяли цю точку зору. Розгорілася мовна дискусія. Русофіли намагалися довести «общерусский» характер місцевих говорів. Вони закликали: «Помните, что все мы, карпатороссы, русины принадлежим к русской национальности». «Карпатороссы» намагалися довести, що мова русинів окрема, само-стійна. Типовим представником «общерусскости» можна назвати Є. Сабова – автора «Хрестоматії» і двох граматик.

На позиціях україністів твердо стояли представники закарпатської інтелігенції, громадсько-політичні діячі: А. Волошин, брати Ю. і М. Бращайки, А. Штефан, М. Долинай, В. Желтвай, С. Сабол (Зореслав), Л. Дем’ян, В. Ґренджа-Донський, О. Маркуш, Ф. Потушняк та ін. Цю проблему вони представляли і вирішували у публіцистичній та літературній формі.

Вагомий внесок у дослідження мовознавства Закарпаття зробив А. Волошин. Ще на початку ХХ ст. він активно виступив проти спроб угорських властей змінити кириличну азбуку латинською, що вело до завершення процесу денаціоналізації закарпатських русинів. У 20-30-х роках А. Волошин продовжував досліджувати окремі аспекти мовознавства. Із наукових праць мовознавчого характеру виділяється стаття «О письменном языці Подкарпатських русинів» (1921 р.), у якій доводить народний («малоруський») характер мови закарпатських русинів.

Певну долю у розвиток гуманітарних наук в Закарпатті у 20-30-х роках внесли українські емігранти із Галичини та Наддніпрянської України. Своїми дослідженнями виді-лялись в галузі мовознавства і літературознавства виділялись І. Панькевич, В. Пачовський, В. Бірчак та ін. Особливо плідною була наукова діяльність І. Панькевича, увагу якого привернули різні питання з історії народної культури Закарпаття. Результатом багаторічних студій діалектів закарпатських русинів стала монографія «Українські говори Підкарпатської Русі і сумісних областей» (Прага, 1938). Завдяки його пошуковій діяльності виявлено і опуб-ліковано цінні пам’ятки закарпато-української літератури, а публікації покрайніх записів з давніх книг послужили важливим джерелом для дослідників-істориків. Позитивним у діяльності емігрантів було те, що вони намагалися залучити до дослідницької роботи місцеву молодь, викликати у неї інтерес до історії культури краю.

У 20-30-ті роки вчені Закарпаття, продовжуючи педагогічні традиції О.Духновича, приділяли значну увагу розвиткові педагогіки. Найвизначнішим представником педа-гогічної думки був А. Волошин. Будучи керівником провідних навчальних закладів краю, він у своїх працях з педагогіки використовував як власний досвід, так і досягнення світової та європейської педагогіки. Загальне визнання отримали його підручники і посібники «Коротка історія педагогіки», «Дидактика», «Психологія», «Логіка», «Педагогічна методологія», десятки інших. Як теоретик і практик, він розвивав наукові концепції, впроваджував їх у навчально-виховний процес. А. Волошин вважав, що «головним предметом школи повинна бути мова народна, його література, котра представляє геній народа». Талановитим педагогом був О. Маркуш. Працюючи шкільним інспектором, він сповна віддав себе організації шкільної освіти, удосконаленню навчально-методичної літератури. О. Маркуш видав біля 20 посібників і підручників, у тому числі буквар «Зорниця», за яким вчилося не одне покоління закарпатців. Педагог і письменник О. Маркуш розробив основні принципи вивчення краєзнавства і методику їх впровадження у навчальний процес. За ініціативою А. Волошина у 1923 р. було створено Педагогічне това-риство Підкарпатської Русі. Активними співзасновниками вважаються також О. Маркуш, Ю. Ревай, В. Желтвай, П. Яцько та інші просвітяни. Метою товариства було: «служити всім потребам просвітнього розвою і народного виховання руського народа…». Товариство налагодило видання часопису «Подкарпатська Русь», готувало шкільні підручники і посіб-ники, брало участь у різноманітних українських акціях.

Наприкінці 1934 р. в Мукачеві групою місцевих педагогів і вчених було засновано етнографічне товариство Підкарпатської Русі. Головою Ради обрано А. Волошина. До Ради Товариства входили активні діячі «Просвіти» О. Приходько, А. Балаж, Л. Дем’ян, І. Панькевич, О. Маркуш, М. Обідний та інші. Етнографічне товариство діяло згідно з затвердженим земським урядом статутом і мало власний друкований орган «Вісті Етнографічного Товариства Подкарпатської Русі». Головну увагу Товариство зосереджувало на науково-дослідній роботі зі збору матеріалів для крайового Етнографічного музею у Мукачеві, що відкрився у 1937 р. Після подій 1938-го і наступних років майже усі його експонати були втрачені.

Література і публіцистика

У 20-30-х роках ХХ ст. для літературного життя Закарпаття було характерне об’єднання творчих сил краю довкола редакцій газет, журналів, часописів, видавництв і друкарень. Літературний процес тих часів був тісно пов’язаний із загальним національно-патріотичним і культурним прогресом Чехословаччини. Але формувався і розвивався він як складова частина культури всього українського народу. Протягом двох десятиліть у краї сформувалася досить чисельна група творчої інтелігенції, яка успішно працювала в галузі поезії, прози, драматургії, літературної критики. Спираючись на традиції ХІХ ст., представ-ники різних літературних жанрів 20-30-х років збагачували літературу і культуру новими ідеями, ставили їх на службу народу.

Саме у той час на Закарпатті набирає потужного розвитку українська національна література, яку започатковує поетична збірка Василя Ґренджі-Донського (1897-1974) «Квіти з терньом» (1923 р.). Наступні збірки митця «Золоті ключі», «Шляхом терновим», «Китиці квіток», «Тобі, рідний краю», «Тернові квіти полонини» та інші розширили те-матичну, стильову, емоційно-настроєву палітру митця, вони визначили тенденцію стильової еволюції поезії Закарпаття першої половини ХХ ст.: від романтизму до реалізму, символізму, імпресіонізму та неоромантизму. В. Ґренджу-Донського по праву вважають основоположником української поезії Закарпаття. Він одним із перших звернувся до ліро-епічного жанру, на основі легенд та переказів творив образ героїчного історичного минулого краю, відобразив визначні в історії Закарпаття сторінки боротьби за Карпатську Україну, зростання самосвідомості й жертовності за ідею незалежності й свободи. В. Ґренджа-Донський був одним із найпродуктивніших письменників Закарпаття. За підрахунками дослідників, він опублікував більше тисячі поезій, 13 поем, понад 50 оповідань, 30 драматичних поем і п’єс, 36 казок, видав 39 книг. В. Ґренджа-Донський у своїй творчості активно утверджував державницьку і соборницьку ідею України. Творча спадщина В. Ґренджі-Донського зібрана і опублікована у 12-ти томному виданні його творів. Він перший на Закарпатті письменник національного напряму, перший почав утверджувати національну ідею та ідею возз’єднання Закарпаття з Україною, першим перейшов на українську літературну мову, першим почав публікувати твори в Україні.

Творчість В. Ґренджі-Донського відкрила шлях україномовному письменству, сприяла появі цілої плеяди поетів і прозаїків. До них належали: Юлій Боршош-Кум’ятсь-кий, Олександр Маркуш, Зореслав, Миколая Божук, Микола Рішко, Юрій Гойда, Федір Потушняк, Федір Могіш (Боєвір), Іван Колос, Лука Дем’ян, Іван Рознійчук (Марко Ба-раболя), Марійка Підгірянка, Марія Тисянська-Кабалюк, Ірина Невицька, І. Ірлявсь-кий. У 30-х роках з’явилися перші твори Ф. Маковчанина (Лазорика), Петра Міговка, Анд-рія Ворона, Дмитра Поповича, Олександра Сливки.

До плеяди красного письменства Закарпаття належав і Августин Волошин. Він був автором віршів, оповідань, повістей, п’єс тощо. Як письменник окремі твори він видавав під псевдонімами Іванович і Андрій Верховинський. Художніми творами Волошина літературознавці визнають: «Робінзон», «Сорок казок», «Ілько-Яцько», «Празники», «Коли страшний ворог», «Разговор о векселях», «Без Бога ні до порога» та ін. В такому жанрі, як драматургія, він вважався заслуженим авторитетом. Його історична драма «Фабіола» ста-вилася не тільки на закарпатській сцені, а і в Празі.

Відзначимо, що належну роль у розвитку українського літературного процесу на Закарпатті відіграли галицькі емігранти, які очолювали кафедри в гімназіях, семінаріях, го-рожанських школах, у видавництвах, виховуючи русинську молодь в українофільському дусі, випускали твори української класики. Спільними діями з українськими емігрантами із Наддніпрянської України вони стверджували сильну українофільську течію у громадському і суспільно-політичному житті Закарпаття. До числа таких українських емігрантів належали В. Бирчак, І. Панькевич, В. Пачовський, К. Вагилевич, І. Гарасевич, М. Чирський, Є. Маланюк, О. Стефанович, Л. Мосендз, О. Олесь (Кандиба), О. Ольжич, С. Черкасенко та ін. Їхня творчість і діяльність були зразком для місцевих письменників, сприяли утвер-дженню в краї української ментальності.

Позитивну роль в активізації літературного, мистецького, громадського і політичного життя Закарпаття відіграли періодичні видання. За кількістю назв видань Закарпаття випереджало тоді навіть Чехію і Словаччину. Дослідниками встановлено, що за неповними даними у краї виходило тоді 75 газет (4 щоденних, 27 тижневих), 42 видання типу журналів, біля десятка календарів і альманахів. Їм було притаманне різне національно-політичне та іде-ологічне спрямування. На сторінках газет і журналів відбувались наукові дискусії про шляхи і напрямки розвитку української, російської («общерусской), «карпаторосскої» і світової літератури. Серед них домінували видання українського спрямування. Зокрема, двотижневик «Русин» з ілюстрованим додатком «Неділя Русина» (1920-1923), місячник «Пчілка» (1922-1932), тижневик «Наука» (1919-1922), газети «Вперед» (1920-1938), «Руська нива» (1920-1928), «Карпатська правда» (1922-1938), «Українське слово» (1932-1938), «Нова свобода» (1938-1939), журнали «Карпатський край» (1923-1924), «Карпатський світ» (1928-1935, 1938), «Наша земля» (1927-1928), «Учительський голос» (1930-1938), «Поступ» (1931-1933), «Пробоєм» (1933-1942), «Молода Русь» (1929-1930), альманахи «Трембіта» (1926), «Альманах підкарпатських українських письменників» (1936), «Говерла» (1939), «Альманах возрожденцев» (1933, 1936) тощо. Найвищого ступеня розвитку українська періодика і публіцистика сягнула в часи Карпатської України кінця 1938 – початку 1939 рр.

Відзначимо роль просвітянських видань в утвердженні і розвитку українства на Закарпатті, у тому числі й української літератури 20-30-х років. Саме товариство «Просвіта» у міжвоєнне двадцятиліття (1920-1939 рр.) найбільш послідовно відстоювало і цілеспрямовано пропагувало українську ідею, її втілення у життя серед народу на Підкарпат-ській Русі. Крім згаданого місячника «Пчілка», товариство «Просвіта», його літературно-науковий відділ, починаючи з 1922 р. майже щороку видавали «Науковий збірник то-вариства «Просвіта». Протягом 1923-1938 років щорічно виходив «Календар “Просвіти”». На сторінках цих поважних видань друкувались праці учених В. Гаджеги, І. Панькевича, В. Гнатюка, В. Бирчака, О. Петрова, Ф. Потушняка, М. Лелекача, різноманітні краєзнавчі та численні народознавчі студії. Через ці та інші видання товариство «Просвіта» пропагувало твори Марійки Підгірянки, Миколаї Божук, Ю. Боршоша-Кум’ятського, В. Ґренджі-Донського, Л. Дем’яна, О. Маркуша. Популяризувалась творчість О. Духновича, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Б. Лепкого, О. Олеся та інших письменників. Погоджуємось із думкою О. Мишанича, що «саме в 20-30-х роках українська література повністю дійшла до Закарпаття і стала тут могутнім чинником культурного й літературного життя… Літературні здобутки цих років стали основою і визначили дальший розвиток літератури Закарпаття уже в повоєнний пері-од».

Після падіння Карпатської України гортіївський режим (березень 1939 – жовтень 1944 рр.) заборонив існування не тільки «Просвіти», а й будь-який прояв українства у громадсько-суспільному і культурному житті краю. Настає ніч тотального терору і репресій.

Таким чином, самобутність історичного розвитку, місцевий колорит, мовні особливості, історичні традиції, європоцентризм, вікові норми співжиття з сусідніми народа-ми – все це знаходить своє відбиття в літературі Закарпаття, але не дає підстав штучно відривати її від основного масиву українського письменства. Живе українське слово використали письменники перших десятиліть XX ст., і від нього безболісно перейшли до української літературної мови, витворивши тут ще до 1945 р. певний сектор української літератури. Шлях від руської до української свідомості був освітлений вірою у перемогу великої Української Правди за Карпатами, позначений боротьбою за українську державність, утвердження себе як народу. Закарпатоукраїнська література ввійшла в українську літературу як рівноправна її частина з високорозвинутою поезією (В. Ґренджа-Донський, Ю. Боршош-Кум’ятський, Зореслав, І. Колос, І. Ірлявський), своєю, закарпатською школою новелістів (О. Маркуш, Л. Дем’ян, Ф. Потушняк), великим творчим потенціалом літературної молоді, що реалізувала свій талант уже в нових історичних умовах.

Театральне мистецтво

Включення Закарпаття до складу Чехословацької Республіки створило сприятливі умови для заснування місцевого драматичного театру. Передували професійному українському театру на Закарпатті аматорські гуртки, організаторами і керівниками яких від Волосянки до Ясіня були учителі шкіл. Серед цих драматичних колективів особливо виділялися два – у Берегові під керівництвом Михайла Баланчука та диригента Омеляна Ба-чинського і в Ужгороді під режисурою Михайла Виняра та диригентурою Ярослава Воски. Символічно, що обидва драматичні гуртки майже одночасно здійснили постановки п’єси І. Котляревського «Наталка Полтавка», якою взагалі була у свій час започаткована історія загальноукраїнського професійного театру. Обидва драматичні гуртки – Берегова й Ужгорода – функціонували у рамках культурно-освітнього товариства «Просвіта».

Популярність драматичних колективів товариства «Просвіта» зростала з дня у день. Досить сказати, що драмгурток під керівництвом Михайла Виняра вже у 1920 році вважався справжнім театром, який подорожує по краю і «дає руські вистави театральні». Організований у липні 1920 року, цей драматичний колектив до кінця року підготував і виніс на суд глядача вистави: «Наталка Полтавка» Івана Котляревського, «Ясні зорі» Бориса Грінченка, «Вечорниці» Петра Ніщинського, «Жидівка-вихрестка» Івана Тогобочного, «Святий Миколай» Марійки Підгорянки та «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Михай-ла Старицького.

Безперечно, що існування аматорських гуртків не могло задовольнити потреби закарпатської інтелігенції. Саме тому 23 вересня 1920 р. Головний відділ товариства «Про-світа» поставив на порядок денний питання про заснування постійно діючого театру. Появу першого професійного театру в краї прискорив приїзд української капели «Кобзар», члени якої вирішили допомогти закарпатським аматорам у створенні власного театру. 15 січня 1921 р. відбулося урочисте відкриття «Руського театру «Просвіти». «Свято зачалося, – писав М. Бращайко, – промовою голови театральної комісії о. Августина Волошина. В своїй красній, добре обдуманій промові показав на велику культурну і національну вагу театру взагалі, а спеціально у нас, де культурне й національне життя само зачинає розвиватися. Згадував про розвиток театральної літератури і театрального мистецтва на Україні, в Галичині, й у нас. В кінці – бажаючи як найкращих успіхів новоутвореній народній інституції, передав театр в опіку руського народу Подкарпатської Руси».

Відкриття першого на Закарпатті театру привернуло увагу багатьох відомих культурних діячів і урядових осіб. Свої привітання висловили Михайло Грушевський, Олек-сандр Олесь, французький генерал Парі, губернатор Підкарпатської Русі Г.Жаткович, єпископ Папп та багато інших. Президент Чехословаччини Т. Г. Масарик подарував театру 250 тисяч чеських крон. Того ж дня артисти театру поставили першу виставу за драмою М. Старицького «Ой, не ходи, Грицю...». Серед перших акторів театру були М. Приємська, Н. Машкевич, Г. Приходько, М. Біличенко, А. Дівнич, М. Терпило, Р. Кирчів та ін., як правило, українські емігранти в Чехословаччині. Режисером першої вистави був М. Біличенко, родом із Поділля.

Режисерську роботу в «Руському театрі» на перших порах виконували згадуваний вже Михайло Біличенко, Борис Крживецький, Марія Приємська, які до серпня 1921 ро-ку підготували біля двох десятків прекрасних вистав – «Учитель» та «Украдене щастя» Івана Франка, «На перші гулі» Степана Васильченка, «Верховинці» Юзефа Коженьовського, «Невольник», «По ревізії» і «Дай серцю волю, заведе в неволю» Марка Кропивницького, «Безталанна» і «Наймичка» Івана Карпенка-Карого, «Шельменко-денщик» Григорія Квітки-Основ’яненка, «Лісова квітка» Любові Яновської, «Бувальщина» Антона Велисовського та інші.

У 1921 р. на запрошення закарпатського товариства «Просвіта» до Ужгорода приїхав відомий український театральний діяч Микола Садовський, який до 1923 р. працював директором і режисером «Руського театру». Саме завдяки йому театр став професійним. Дещо поновився склад трупи. Серед акторів зустрічаються добре відомі імена диригента, актора і педагога Олекси Приходька, родом із Поділля, першого адміністратора театру Остапа Вахнянина, акторки і співачки Ольги Дівнич (Завадської), Івана Трухлого та ін. У 1921-1923 рр. в репертуарі театру переважали побутові і музичні п’єси, зокрема «Запорожець за Дунаєм», «Мартин Боруля», «Пан Штукаревич», «Бояриня», «Зимовий вечір», «Назар Стодоля» та ін. Всього за період директорства М. Садовського «Руський те-атр» поставив 86 вистав. Безперечно, праця Садовського в Закарпатті принесла багато користі для розвитку місцевого театрального мистецтва. Літописець історії закарпатських театрів Ю. А. Шерегій високо оцінив цього визначного корифея української сцени: «Садовський був дуже талановитим актором – мав усі зовнішні і внутрішні дані для героя-коханця в молодості, а опісля для героїв у старшому віці. Мав приємний баритональний бас, прекрасну дикцію, міміку, жести, пластичність у рухах, стрункість у військових ролях, а коли він танцював, то завиділи йому і справжні танцюристи балету! Глибоке почуття в розмові, співі проявлялось і в танцях».

У 1923-1925 рр. «Руський театр» в Ужгороді очолював Олександр Загаров (І877-1941), актор, режисер, справжній реформатор закарпатського театру. За плечима цього дос-відченого актора була театральна діяльність у Московському Художньому театрі, у театрі Корша (Москва), на сцені Александрійського театру в Петербурзі та Державного драматичного театру в Києві. Значно розширився репертуар театру. В цей період актори ставили вистави на твори російських, українських, німецьких, угорських пись-менників та драматургів, зокрема В. Винниченка, Е. Калмана, Д. Мережковського, Б. Грінченка, О. Островського, М. Кропивницького, О. Толстого, Ж. Оффенбаха. У першій половині 20-х років виникають драматичні гуртки при читальнях «Просвіти», які ставили вистави на аматорському рівні. Однак вже тоді відчувався брак коштів. Саме з цієї причини, після відходу від справ О. Загарова, жодний актор не наважувався очолити театр. Було вирі-шено створити дирекцію в складі М. Бращайка, Я. Барнича і М. Певного. Вищеназвана дирекція підлягала театральній секції Головного відділу товариства «Просвіта», яку очолював А. Волошин.

Фінансова криза 1925 р. особливо посилилася в 1926-1929 рр. Справа дійшла до того, що Головний відділ «Просвіти» вирішив закрити театр. Ю. А. Шерегій писав, що при-скорили закриття театру також «суперечки» між членами Головного відділу, які втручалися до театральних справ, не маючи поняття про адміністрацію театру». У сезоні 1929-1930 рр. склад трупи становив всього 10 чоловік. У такій невтішній ситуації опинився новий директор Микола Аркас (1881-1938) – режисер, актор, співак, уродженець м. Миколаєва, який до цього часу виступав у театрі Садовського в Києві, в «Народному Домі» в Одесі, Катеринодарі та Галичині. Матеріальні нестатки, політичні цькування творчих працівників театру і внутрішні незгоди між ними, зрештою, призвели до того, що 1 січня 1930 року «Руський театр» товариства «Просвіта» в Ужгороді» припинив своє існування.

Визначним представником закарпатського театрального мистецтва 20-30-х рр. XX ст. був Юрій Августин Шерегій, корифей українського театру, драматург та режисер, культурно-просвітній працівник, уродженець Срібної Землі. Юрій Шерегій народився 18 січня 1907 р. в Дусині на Свалявщині у сім’ї греко-католицького священика. Після матури в Ужгородській гімназії (1926) студіював на філософському факультеті Карлового університету в Празі (1926-1930), вчився у державній гімназії в Хусті, а опісля у Великому Бичкові. Змалку полонило його театральне мистецтво. Вже в гімназії виступав у драматичних гуртках «Пласту», «Культури», «Кирило-Мефодіївською братства». Перша його роль – Грім у «Вечірньому гості» Черкасенка, і з того часу приймає псевдонім Грім. Під умілою рукою корифеїв театру Просвіти в Ужгороді (М. Біличенка, М. К. Садовського, Ю. Гаєвського, О. Загарова, Ф. Базилевича, М. Аркаса та інших) здобув основні відомості і практику акторської майстерності, режисури, які згодом доповнює власними студіями. Під час студій у Празі організовує при Союзі українських студентів драматичний гурток «Верховина», з яким улаштував у 1927-1930 рр. 14 прем’єр, 48 вистав у Празі, Подєбрадах та в містах і селах Закарпаття. У 1931 р. закладає в Ужгороді Музично-драматичний гурток «Веселка», в якому сам режисує і грає. Будучи професором у Хусті (1931-1933), закладає драматичний гурток при Пласті і спільно з братом Євгеном, як диригентом, готує оперу «Запорожець за Дунаєм» (найперше силами місцевих аматорів), з якою поїхали на IV світо-ву пластову Жемборі в Угорщині, в Ґеделлс, де виступили перед шістьма тисячами глядачів 5 серпня 1933 р., оперою та іншими програмами доводячи, що на Закарпатській Україні молодь вже українська. З цього драматичного гуртка, переважно з учителів і студентів-пластунів, організував разом з братом Євгеном Краєвий пластовий хор з драматичною секцією, яка поступово перетворювалася в театральну дружину Нова Сцена при філії «Про-світи» в Хусті (1936). У 1937-1938 рр. це вже реєстроване товариство «Нова сцена» в Ужгороді, а з 1938 року – єдиний театр Закарпатської України «Український театр “Нова Сцена”», спершу в Ужгороді, а після евакуації – в Хуст (докладніше на діяльності «Нової сцени» ми зупинимось трохи нижче). Отже, Ю. А. Шерегій був ініціатором, засновником, актором і режисером, а нарешті іменованим директором першого українського театру на Закарпатській Україні, членами якого були десятки талановитих молодих ідейних та самовідданих закарпатців, які утримували театр без державної субвенції. Протягом 5 років відбулося 34 прем’єри і 240 вистав. У 1933-1938 роках Ю. Шерегій активно допомагав драматичному гуртку читальні «Просвіти» у Великому Бичкові, де ставив ряд п’єс. Діяль-ність Ю. А. Шерегія, як і діяльність «Нової Сцени» припинилась окупацією Карпатської України 14 березня 1939 року.

Як актор, Юрій Шерегій володів універсальним талантом перевтілення, з успіхом виконуючи ролі в драмах, класичних комедіях, фарсах, оперетах. Та водночас завжди залишався умілим організатором театральної справи. Брак власної драматургії з місцевого життя спонукав до написання авторських п’єс. З-під його пера з’являються один за одним драматичні твори на місцевому матеріалі. Особливим успіхом у репертуарі театру «Нова сцена» користувались постановки п’єс «Нова генерація» (1929), «Слово і серце» (1934), «Голодний» (1934), «Рафі-Мафі» (1935), «Танго для тебе або флірт і кохання» (1936), «Діти XX століття» (1938), «Часи минають» (1938). Важливе місце в його драматургічній творчості посідає трилогія з історії Закарпаття: «Потиська Русь», «Анастасія – дочка Ярослава Мудрого», «Золотий меч». Написав декілька п’єс і словацькою мовою. Власною драматургією Шерегій не обмежився. Поширюючи репертуар «Нової Сцени», він вдавався і до інсценізацій. Такою була інсценізація повісті американського письменника Алоїса Воллеса «Бен-Гур» (1936 р.) з часів Христа, складена з 25 епізодів у 5-ти діях, що в змісті подавала життя Христа від його народження до розп’яття. Загалом же перу Ю. Шерегія належать близько трьох десятків п’єс і більше двадцяти перекладів драматичних творів різних жанрів українською і словацькою мовами.

1930-1934 рр. – це період, коли робилися певні спроби відновити діяльність українського театру в Закарпатті. Великі надії покладалися на М. Аркаса, який перебував то-ді в Празі. Відомий актор дав згоду, хоча добре розумів, що коштів, фактично, нема, а борги надзвичайно великі. Весною 1931 р. трупа, очолювана М. Аркасом становила всього 17 чоловік. У репертуарі театру були всього дві вистави – оперета «Гейша» Сідні Джонсона і «Король бавиться» Рудольфа Нельсона. У 1930 році був організований «Руський театр реєстрованого дружества», в 1934 році – «Руський театр імені Миколи Карповича Садовського», «Земський підкарпатський народний театр». Хоч названі театри намагалися декларувати й утверджувати мистецькі принципи Миколи Садовського, однак відродити справжній професійний театр їм не вдалося. Здавалося, що на українську театральну ниву па Закарпатті насувається безпросвітна темрява...

І раптом професійний театр Закарпатської України воскрес. Відновлення українського театру в краї необхідно пов’язувати з іменами братів Юрія і Євгена Шерегіїв, Ганни Шерегій, Василя Ткачука, Ольги Шпірій, Івана Шутка, Івана Саса та ін. Новостворений театр одержав назву «Нова сцена» і діяв одночасно з театром, який очо-лював М. Аркас. Цікаво, що переважна більшість акторів «Нової сцени» були вихідцями із Закарпаття. Львівський «Новий час» повідомляв: «За почином скавтмайстра Юрія Шерегія з Великого Бичкова заложено на Закарпатті Краєвий Пластовий хор. До хору вписалося нараз 46 членів, які своїм коштом будуть з’їжджатися зі всіх сторін Закарпаття на проби, які відбуватимуться все в іншій місцевості. До заложення багато спричинився своїм даром єпи-скоп Стойка, який дарував для хору Кч 500». Новий театр почав свою діяльність оперою «Запорожець за Дунаєм». Утворення та діяльність «Нової сцени» були новим якісним етапом у розвитку театрального мистецтва на Закарпатті. Хоча актори і поступалися у професійному плані своїм попередникам, однак незабаром «Нова сцена» стала високо-кваліфікованим професійним театром, який здобув популярність і визнання далеко за межами краю. Історія цього театру є яскравим прикладом самопожертви його акторів, які за власні кошти ставили вистави у різних куточках краю, виготовляли костюми, сприяли роз-виткові сільських самодіяльних, театральних колективів тощо.

Протягом 1934-1936 рр. продовжував існувати «Руський театр ім. М. Садовського», очолюваний М. Аркасом, однак він значно поступався перед «Новою сценою». Незабаром театр Садовського припинив своє існування, і «Нова сцена», на певний час, стала єдиним театром у краї. Сезон 1936-1937 рр. приніс справедливе і заслужене визнання «Новій сцені». Був значно оновлений репертуар театру: драма Л. Валеса і Ю. Гріма «Бен-Гур», історико-побутова драма М. Старицького «Маруся Богуславка», «Одруження» М. Гоголя, «Барон Кіммель» Галлера-Вольфа та ін. Таким чином, репертуар театру включав як україн-ську, так і зарубіжну класику. Поповнився і склад театру. «Нова сцена» провела успішні гастролі по містах Закарпаття, які високо оцінила місцева періодика. 22 листопада 1936 р. актори зіграли свою ювілейну 70-ту виставу «Запорожець за Дунаєм». «Ця вистава, – повідомляло «Українське слово», – пройшла з гарним успіхом. Велика гімназійна зала виявилася малою. Квитки всі продані, а навіть багато публіки повернуло назад, бо не було місця. Подібне було й на інших виставах... Гастролі завершилися постановкою комедії «Земний рай».

Сезон 1937-1938 рр. «Нова сцена» починала в загальному піднесенні. У репертуарі з’явилася п’єса В. Ґренджі-Донського «Як сади зацвітуть», комедія відомого російського письменника і драматурга В. Катаєва «Квадратура кола», «Неофавстіяда» М. Чирського. З 1 по 8 червня 1938 р. «Нова сцена» гастролювала в Празі. Чехословацьким глядачам були запропоновані вистави «Маруся Богуславка», «Сорочинський ярмарок», «Запорожець за Ду-наєм» та «Флірт і кохання». Празька преса високо оцінила майстерність закарпатських аматорів сцени. Газета «Право люду» відзначала, що «Нова сцена» «зродилася, властиво, як аматорський театр, але своїм рівнем є це підприємство цілком мистецьке, яке могло б бути взірцем для деяких артистів і для деяких визнаних сцен. Куль-турна висота, якої тут досягнено, випливає з того, що театр будують жертвенні працівники-вчителі й селяни-письменники, що не йдуть за несмачним дешевим успіхом, але посвячуються для свого духовного покликання...»

Паралельно з «Новою сценою» весною 1936 р. виник ще один театральний колектив, який став основним конкурентом колективу, очолюваного Ю. Шерегієм, Земський Підкарпатський Народний театр. Режисером перших вистав театру був чеський актор на пенсії Франтішек Главатий. Чеські та російські п’єси, які ставив цей театр, перекладалися на русинську мову. Театр Ф. Главатого матеріально підтримувався чехословацьким урядом. Під час його гастролей в Празі вистави ЗПНТ відвідали президент Е. Бенеш, прем’єр-міністр М. Годжа та інші члени празького уряду. У сезоні 1936-1937 рр. ЗПНТ поста-вив цілий ряд п’єс, зокрема «Марішу», «Твердоголових», «Безталанну», «Свадьбу», «Червону каркульку», «Грозу», «Зачарованого принца», «Марусю» та багато інших.

У сезоні 1937-1938 рр. ЗПНТ очолювали відразу два режисери – П. Алєксеєв, який готував російськомовні п’єси і В. Іванов-Стахуров – українські. У цей період театр поставив вистави «Бедность не порок» О. Островського, «Дорогу цветов» В. Катаєва, «Уйко з Америки» А. Бобульського, «Наймичка» І. Тобілевича, «Бородате непорозуміння» О. Слив-ки.

Наприкінці серпня 1938 р. розпочалися переговори між представниками ЗПНТ та «Нової сцени» про об’єднання в єдиний театральний колектив. На пропозицію ке-рівництва ЗПНТ приєднатися акторам «Нової сцени» до нього, останні відповіли категоричною відмовою. Велика частина акторів з ЗПНТ перейшла до «Нової сцени», а ті, що залишилися, після проведення трьох останніх вистав, припинили своє існування, ЗПНТ саморозпустився. Незважаючи на яскраво виражений русофільський характер ЗПНТ, він все-таки зіграв певну роль у розвитку театрального мистецтва в Закарпатті. Невипадково його появу підтримали окремі відомі політичні діячі краю українофільського напрямку, зокрема Августин Волошин.

У результаті Віденського арбітражу 2 листопада 1938 р. Ужгород опинився в руках гортистської Угорщини. Місто залишили різні установи й організації. Така доля спітка-ла і колектив «Нової сцени». Відомий закарпатський театр переїхав до Хуста. Останній склад «Нової сцени» був таким: директор, драматург і режисер – Ю. А. Шерегій, шеф-режисер М. Аркас, хореограф і балетмейстер В. Лібовицький, диригент Є. Шерегій, адміністратор М. Баланчук. Відкриття театру «Нова сцена» в Хусті відбулося 26 листопада 1938 р. На виставі «Запорожець за Дунаєм» були присутні А. Волошин та представники його уряду. 27 листопада театр поставив п’єсу «Запорозький скарб». У грудні 1938 р. актори знову поставили «Запорожець за Дунаєм», а також нову прем’єру – виставу Ю. Грома «Часи минають». З січня 1939 р. на честь О. Олеся була поставлена драма «Над Дніпром».

Переїзд театру до Хуста мав і свої позитиви. Так, у листопаді 1938 р., у часи існування Карпатської України, театр «Нова сцена» отримав статус стаціонарного держав-ного театру з офіційною назвою «Український державний національний театр «Нова сцена» в Хусті». Праця «Нової сцени» по відродженню національної свідомості українців За-карпаття відзначалася насамперед наявністю в репертуарі театру вистав за творами української класичної драматичної і співочої драматургії, а також вистав за п’єсами за-карпатських українських драматургів. Якщо до 1938 року театр «Нова сцена» був пересувним, що сприяло залученню до роботи у ньому місцевих аматорів театрального мис-тецтва, то з листопада цього ж року «Нова сцена» стає фактично професійним українським закарпатським театром, і його творчий колектив тепер складають учителі й інтелігенція Великого Бичкова, Хуста та інших розташованих поблизу сіл і містечок, тобто виключно вихідці із Закарпаття.

Доля Хустського українського національного театру «Нова сцена», як і доля Карпатської України, очолюваної президентом Августином Волошиним, була тра-гічною. Ще 8 березня 1939 р. в Хусті театр поставив виставу «Сорочинський ярмарок», а 11-12 березня в Королеві – «Над Дніпром» і «Місяць і зоря». На 14 березня було вирішено поставити виставу «Гайдамаки», «але завтра вже текла кров у Хусті... Остання генеральна репетиція через стрілянину вже не відбулася... Не можна писати спокійно про цей день... Можна б «театральним терміном» назвати його «генералкою трагедії»… актори театру в залі проб голосно плакали…» 15 березня 1939 р. театр «Нова сцена» припинив своє існування. Трагічний фінал Карпатської України був також трагічним фіналом Хустського українського театру «Нова сцена»...

Таким чином, протягом всього міжвоєнного періоду центром театрального мистецтва в Закарпатті були Ужгород, а згодом Хуст. Однак це зовсім не свідчить про те, що не діяли театри в окремих містах краю. Уже в другій половині 20-х років виникає драматичний гурток, який перетворився в театр, у Берегові. У с.Егреші вчитель Іван Тимканич заснував місцевий гурток при «Просвіті». Режисер М. Біличенко в Ужгороді створив драмгурток «Братства св. Кирила і Методія», який поставив п’єсу І. Франка «Учитель». Необхідно відмітити, що місцеві драматичні гуртки нерідко виникали з ініціативи колишніх акторів крайових театрів. З ініціативи С. Петрашка, М. Русинка і Я. Бірчака у Празі виник драматичний гурток «Верховина». У 1929 р. «Верховина» поставила десять вистав у різних містах Закарпаття, що зробило певний вплив на збільшення кількості місцевих гуртків. Один за одним виникають драмгуртки у Великому Бичкові, Росішці, Невицькому, Білках, Тересві. У селі Ізки, що на Міжгірщині, виникає справжній театр, який очолює активіст місцевої «Просвіти» С. Бобинець. Аналогічний театральний колектив виникає в с.Колочава – його очолив М. Шимоня. Таким чином, театральне життя не обходило і гірські куточки краю.

Активно розвивалася аматорська діяльність гуртків у Мукачеві. Вони виникали під егідою як товариства «Просвіта», так і «Общества им. Духновича». 6 травня 1932 р. дра-мгурток «Молодь» поставив у Мукачеві виставу «Сучасні діти». У лютому 1938 р. у Мукачеві виникла «Драматична Студія імені Федора Корятовича», ініціатором якої був про-фесор Олекса Приходько. Студія поставила вистави «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка, «Суєта» І. Карпенка-Карого, «Сон весняної ночі» Усенка-Гармаша та ін.

Отже, театральне мистецтво на Закарпатті у 20-30-х роках XX ст. відіграло визначну роль як у розвитку самого театру як такого, так і у піднесенні культурного рівня населення краю, його національної свідомості. «Театр на Закарпатті, як і взагалі в українському народі, – писав сучасний зарубіжний дослідник В. Маркусь, – відограв вий-няткову роль національного каталізатора, а навіть пробудника... театр став школою на-родного самоусвідомлення, засобом пізнання свого минулого, зрозуміння своєї вчорашньої і нинішньої долі, геральдом, що закликав народ творити своє краще завтра. Це у вищій мірі стосується українського Закарпаття». Сучасні дослідники театрального мистецтва краю розділяють точку зору відомого дослідника. Шлях Закарпатського українського професій-ного театру охоплював неповних два десятиліття – від 21 січня 1921 року до 13 березня 1939 року. Це був шлях від «Руського театру» товариства «Просвіта» до українського національ-ного театру «Нова сцена». Він заслужив доброї згадки і великої пошани нащадків за священну працю на ниві відродження української культури і піднесення національної свідомості закарпатських українців у 20-30-х роках XX століття.

Музика


Як стверджують сучасні мистецтвознавці, початки професійного музикування на Закарпатті пов’язані з релігійними інституціями (див.: Т. Росул. Музичне життя Закарпаття 20-30-х років ХХ ст. – Ужгород, 2008. – С.139-144. Тут і далі наші виклади ґрунтуються переважно на матеріалах названої монографії – В. З.). Із такими міркуваннями погоджуємось. У часи угорського панування єдиним культурним осередком Закарпаття була церква. Вона консолідувала навколо себе кращих представників русинської (української) спільноти. Церква і монастирі були основним каналом, через який населення прилучалось до європейської культури. Саме з діяльністю хору Ужгородського греко-католицького кафедрального храму «Гармонія», заснованого у 1833 р. Констянтином Матезонським, пов’язане закладення основ хорової музичної традиції краю. У 1933 р. музична громадськість Підкарпатської Русі широко відзначила сторіччя заснування хору. Ювілейні концерти «Гармонії» з великим успіхом відбулись у містах і селах краю та за його межами. Хор «Гармонія» діяв до 1944 р.

Із включенням Закарпаття до складу Чехословаччини склалися сприятливі умови для розвитку професійного музичного мистецтва. Період 20-30-х років ХХ ст. характеризується формуванням нової генерації мистецької інтелігенції, яка брала активну участь у культурному процесі. Зокрема, нові тенденції розвитку музичної культури проявились у зміні характеру музичного побуту, народженні нових форм мистецького спілкування. Музика стала складовою частиною майже усіх сфер суспільного буття. Наслідком цього у першій половині 20-х років ХХ ст. починається активний процес формування музичних і культурно-освітніх товариств та організацій, їх кількісне і якісне зростання.

Культурницькі потреби, в тому числі й музичні, найширших верств населення реалізувались у двох наймасовіших культурно-освітніх організаціях краю – «Просвіта» та «Товариство ім. О. Духновича». Вони формували шляхи розповсюдження досягнень української і світової музики на Підкарпатській Русі й сприяли формуванню та налагоджен-ню музичних зв’язків краю з іншими регіонами. Товариство «Просвіта» музичними засобами пропагувало досягнення української культури, сприяло формуванню української національної ідеї в Підкарпатській Русі. Але слід зазначити, що так зв. «духновічовці», свідомо чи ні пропагували так зв. «общерусскость» на противагу українськості місцевого населення Закарпаття. Тим самим поглиблювали розкол спільноти, ускладнили процес формування національної свідомості. Однак, незважаючи на всі перешкоди, інтенсивна пра-ця інтелігенції загалом принесла позитивні плоди у галузі культури, в тому числі й музичної.

Найпершим із музичних інституцій того часу вважають Ужгородське товариство любителів музики «Філармонія», до складу якого на початку 1920 р. входили хор, оркестр, музична школа, згодом музично-драматичне товариство «Боян». Колективи «Філармонії» проводили активну хорову концертну діяльність у першій половині 20-х років. Згодом виникає і успішно діє широка мережа хорових колективів та хорових товариств, які відігравали вирішальну роль у становленні музичної культури Закарпаття 20-30-х років ХХ ст. Одним із перших визначних хорів був хор під керівництвом М. Садовського при «Русь-кому театрі» «Просвіти», який зробив значний внесок у розвиток професійного музичного мистецтва Підкарпатської Русі. У краї виникали і діяли десятки хорів при гімназіях, семіна-ріях, академіях, школах, читальнях, церквах тощо. Процес формування хорового мистецтва стверджував з’їзд «Руських національних хорів» Підкарпатської Русі, який відбувся в Ужгороді 1926 року. Відкриття з’їзду відбулося в залі реальної гімназії під протекторатом ви-датного політичного і громадсько-культурного діяча краю о.Августина Волошина.

У 30-х роках продовжувала діяти велика кількість хорів, число яких досягло150-170 колективів. В їх організації особлива увага і заслуга належить учителям, які не шкодували часу і сил для підтримки і розвитку культурних прагнень народу. Кожна етнічна група, що проживала на Підкарпатській Русі, створювала свої національно-культурні товариства, при яких діяли хори та оркестри різних складів. Так, у 20-30-х роках серед чехословацької спіль-ноти виділялись товариства імені Б. Сметани і «Сокіл». Разом з хором вони діяли в Ужгороді, Мукачеві, Іршаві, Королеві, Берегові, Хусті, Рахові, В. Березному, Білках та ін., пропагуючи здебільшого національне мистецтво. Активну концертну діяльність серед угорського населення у 30-х роках проводили Карпато-угорське хорове товариство та му-зичне товариство «Mozaik». Численні хорові колективи працювали в слов’янському центрі української та російської культури в Празі.

Таким чином, у 20-30-х роках ХХ ст. Закарпаття було охоплене широкою мережею хорів та хорових товариств. Поруч із масовим аматорським рухом в Підкарпатській Русі формується виконавство на професійній основі. На ниві музичного життя починають працювати окремі діячі, які проводять активну концертну діяльність, формують свої школи та закладають основи виконавства. Серед них виділяються такі імена, як Олександр Кізима, Олекса Приходько, Степан Фенцик, Федір Шимоновський, Іван Романченко, Віктор Желтвай, Степан Дудинський, Роман Кирчів, Михайло Рощахівський, Іоанн Бокшай, Сіон Сільвай, Петро Милославський, Григорій Гузенний та багато-багато інших. Величезна кількість хорових колективів Підкарпатської Русі 20-30-х років ХХ ст. свідчить про могутнє національне і культурне відродження краю. Величезне зростання у ці роки ролі масового співу пояснюється найбільшою доступністю засобів хорового мистецтва для ши-роких верств населення. За ствердженням сучасних дослідників, хоровий спів став каталізатором процесу культурного відродження та одним із засобів залучення Підкарпат-ської Русі до світової мистецької скарбниці. На цьому фоні найяскравішою зіркою на небосхилі професійного музичного мистецтва краю була творча й педагогічна діяльність Де-зидерія Задора (1912-1985 рр.). Як виконавець він зробив величезний внесок у популяри-зацію світової музичної класики в Закарпатті. Висока виконавська майстерність, ерудиція, емоційність, прекрасне відчуття стилю поставили Д. Задора в ряд відомих європейських піа-ністів. Але виконавство не було єдиною сферою творчих планів митця. У подальшому Д. Задор зосередив свої зусилля і енергію у композиторській та педагогічній галузях, закін-чуючи славний життєвий і творчий шлях професором Львівської консерваторії ім. М. Ли-сенка.

Музичне життя і музична культура Закарпаття 20-30-х років проявились переважно у таких формах, напрямах і заходах: 1. Академії, що проводились різноманітними това-риствами з нагоди важливих подій історичного або національного значення. Вони відбувались у містах, містечках і селах й до певного часу були підґрунтям для виконання творів місцевих композиторів. 2. Музичні концерти місцевих або чужоземних виконавців, які уможливлювали знайомство широкої громадськості із спадщиною визначних компози-торів Європи, Росії, України, краю. Особливе значення тут посідали лекції-концерти. 3. Виступи учнів музичних шкіл та гімназій. 4. Огляди і конкурси хорових колективів, оркест-рів, співаків. 5. Радіоконцерти. На думку окремих дослідників (О. Грін, Т. Росул), діяльність музичних організацій, товариств і установ, професійних музикантів, урізноманітнення форм музикування міжвоєнного періоду сприяли небувалому досягненню прогресу в музичному житті Закарпаття. Це двадцятиліття названо «музичним Ренесансом краю».

Живопис


Одним із проявів національного і культурного відродження русинів-українців Закарпаття у 20-30-х роках минулого століття було виникнення і розвиток закарпатської школи живописного мистецтва. Оскільки саме закарпатські художники, поряд із літературою і театральним мистецтвом, виконували важливу громадсько-суспільну функцію – будителів національної самосвідомості русинів-українців краю. Процес національного і культурного відродження, який визрів і набув тоді на Закарпатті об’єктивного характеру, на думку окремих дослідників, «знайшов свій оригінальний вираз у образотворчому мистецтві через творчість художників Закарпатської школи живопису» (див.: Нариси історії Закарпаття. Т.ІІ. – С.430). Переважна більшість закарпатських майстрів пензля пройшли ви-соку професійну підготовку в європейських художніх академіях Будапешта, Відня, Мюнхена, Парижа, Праги. У той же час вони були тісно пов’язані із найширшими на-родними верствами рідного краю. У 1931 р. був створений Союз художників Підкарпатської Русі. Більшість із них працювали викладачами гімназій, народних шкіл, ор-ганізаторами самобутніх мистецьких товариств, творчих об’єднань, організацій тощо. До засновників закарпатської школи живопису, її успішного розвитку й славної народної до-мінанти 20-30-х років належать яскраві постаті Й. Бокшая (1891-1975), А. Ерделі (1891-1955), А. Коцки (1911-1987), Ф. Манайла (1910-1978), Е. Контратовича (р. н. 1912), В. Борецького (1920-1990), Г. Глюка (192-1983), З. Шолтеса (1909-1990), Е. Грабовського (1892-1955) та інших. Вони діяли і розвивали свою майстерність на основі глибокого розуміння філософії життя-буття свого народу, тогочасного суспільства, неповторних природних краєвидів рідного краю тощо. Все це зображували на своїх полотнах і графічних аркушах, застосовуючи гіперболізм мажорної тональності, кольорове рішення, інтенсивність ліній та крайнє узагальнення. Загальновживаними серед мистецтвознавців та громадської спільноти стали поняття «Бокшаївська осінь», «Річки Ерделі», «Манайлівська Гуцульщина», «Шолтесова Верховина», «Кашшаївська зима» та ін. Досягнення закарпатської школи живопису 20-30-х років є безперечними. Своє продовження вона отримала і в подальші часи, будучи прикладом вірного служіння народознавчим ідеалам рідного краю. Великою повагою користувалася карпато-руська скульптор Олена Мондич – автор бюстів О. Духно-вичу, Е. Фенцику, О. Добрянському, О. Митраку, монументального пам’ятника О. Духновичу в Пряшеві.

Значних успіхів на Закарпатті досягло народно-прикладне мистецтво. Про це засвідчила організована 1924 р. виставка у Празі під назвою «Життя і мистецтво Подкарпат-ской Руси». На ній було представлено витвори майстрів народного декоративно-вжиткового і кустарного виробництва із 16 округів краю: килимарство, гончарство, різьба по дереву, взуття, одяг, рушники, покривала, скатерті, серветки, сорочки, спідниці, фартухи тощо. Виставка пройшла з великим успіхом. Виставочні експозиції репрезентували собою не тільки музейно-науковий інтерес, але й були поставлені на виробничо-кустарну, пере-важно рукодільну, основу з метою реалізації відповідної продукції. Із 1920 р. почали відкриватись на Закарпатті так зв. «ремесельські школи». У 1936 р. діяло 25 таких шкіл у всіх окружних містечках краю. У мистецькому плані найзнаменитішою із таких навчальних закладів була державна професійна школа по обробці деревини у с. Ясіня, заснована у 1921 р. На думку шкільного реферату, у такій школі повинні враховуватися традиції народного художнього різьбярства Гуцульщини. До речі, в Ясінській школі вчився майбутній народний художник України Василь Свида.

На промислову основу при школах було поставлено традиційне для краю кошикарство. Його центрами були Іршавський, Свалявський і Хустський райони. Кошикар-ські майстерні Підкарпатської Русі брали участь у міжнародних виставках Чехословаччини, Англії, Бельгії, Голландії. За свої витвори майстерні й народні умільці одержували дипломи і золоті медалі. У народному побуті й предметах ужитку значну роль відігравали карпато-руські вишивки.

Архітектура та будівництво

Входження Закарпаття до Чехословаччини отримало радикальний вплив і на розвиток будівничої справи та архітектури краю. Виходячи із насущних амбіцій і побутово-адміністративних потреб та запитів чеського чиновництва, а також тогочасних економічних і соціально-культурницьких процесів уже із середини 20-х років починається розбудова міст – Ужгорода, Мукачева, Берегова, Севлюша, Хуста, Тячева, Солотвина. Прокладаються між ними нові сучасні дороги з твердим покриттям, будуються численні мости, проводиться широка гідроізоляція. Розбудова міст Закарпаття вперше набуває концептуального пла-нування, в розробці й здійсненні якого беруть активну участь чеські архітектори-конструктивісти. Вихідним кредо їх будівничої творчості набуває принцип функціональної організації простору для конкретного життєвого і виробничого процесу.

Представники нового архітектурного стилю були переконані, що новобудова повинна відповідати утилітарному призначенню і разом з тим мати свою художню вираз-ність. Саме до таких композицій відносяться всі адміністративні, житлові і технічні будови кон-структивістів у містах, містечках і навіть у великих селах Закарпаття.

Найвиразніше ці принципи знайшли втілення в розбудові нових адміністративно-житлових кварталів Ужгорода (Малий та Великий Галагов), комплексних лікарень в Мука-чеві, Берегові, Севлюші, кварталах родинних будинків-вілл на лівому березі Латориці та ансамблів житлових будинків вулиці Кірова в Мукачеві, ансамблю навколо гімназії в Хусті, комплексній розбудові Солотвина. Проектування цих та інших урбаністичних комплексів проводилось у відомих світові майстернях архітекторів-конструктивістів Й. Гочара, професора Фірлінгера, А. Крупки та ін. Будівництво здійснювали будівельні фірми із Праги, Пільзня, Брно та їх філіали в Ужгороді, Мукачеві, Хусті. Будівничі-конструктивісти не знали «довгобуду». Будівельні замовлення виконувались у строго визначені терміни із високою якістю. Це і по сьогодні наочно проступає в ансамблях площ Народної, Пушкіна, всього правобережжя Ужгорода. Так звана «Народна рада» (монументальна будова земсько-го управління) на пл. Народній була побудована всього за два роки, 1934-1936, за проектом архітектора А. Крупки. Будова вражає естетичним раціоналізмом, монументальністю і одночасно є незвично легкою і простою у композиційній довершеності архітектурного смаку.

Будівельна активність в Ужгороді 20-30-х років не обмежувалася адміністративними комплексами і житловими кварталами, замовленими державою. Значний рух панував також в індивідуальній та громадській забудові. Розплановано було під забудову понад 800 тис. кв. м території міста, де виникли цілі вулиці родинних вілл. На жертовні кошти держави і громадян-патріотів Підкарпатської Русі у 1928 р. по вул. Другетів, 21 у м. Ужгороді постав модерний і солідний Народний дім товариства «Просвіта». Будова виконана за проектом архітектора А. Фодора та інженера Е. Егрешія.

Успішно розбудовувались у 20-30-х роках Мукачево, Берегово, Севлюш (Виноградово), Хуст, Солотвино тощо. Так, Мукачево із типового іудейського містечка пе-ретворювалось у економічний і культурний центр. У конструктивному стилі забудовувався міський центр. Тодішні новозведені службові, громадські житлові будинки і понині є цінними пам’ятниками конструктивістської модерної архітектури європейського значення. Комплексна забудова у модерному європейському стилі проводилась і в Берегові, Ви-ноградові, Хусті. В останньому зведена була адміністративна будова окружного управління, де в 1938-1939 рр. розміщався уряд Карпатської України на чолі з о. А. Волошином. Тут було розбудовано комплексно цілий квартал для урядовців, вчителів, лікарів. Комплексну забудову отримало також містечко Солотвино – центр закарпатського соледобування. Навколо центральної площі з 1936 р., за проектом празького архітектора Й. Гочара, стали зводитись двоповерхові житлові будинки для робітників й управлінців, будови загальної і середньої школи, Гірничого управління, пошти, поліцейського управління, магазин. У стилі конструктивізму тут побудована і церква. Майже у всіх містах, містечках і великих селах будувались школи і навчальні заклади за останнім словом техніки та архітектурної думки, яка домінувала тоді у центральноєвропейському будівництві та архітектурі.

Варто згадати, що у 20-30-х роках на Закарпатті успішно займалась розбудовою туристичної галузі Чехословацька туристська спілка, зусиллями якої були побудовані ту-ристські готелі й бази у Волівці, Рахові, Ясиня, Берегові, Хусті, Мукачеві, Солотвині, Синевирі, Волосянці, Воловому, на Менчуї, полонині Руній, полонині Рогнеско тощо.

Звернено увагу і на сферу розбудови шляхів сполучення та доріг краю. Практично до 1919 р. на Закарпатті асфальтових доріг не було. А за період 20-30-х років побудовано 500 км доріг з твердим покриттям загальнодержавного значення, 98 км доріг місцевого значення. На них зведено біля 200 мостів. Одночасно із розбудовою дорожньо-шляхової системи велись роботи по регуляції річок і потоків, будівництво на місцевій основі електростанцій тощо.

Але після окупації Закарпаття 1939 р. фашистською Угорщиною активне громадянське будівництво припинилось. Правлячі кола і влада Угорщини готувались і згодом брала активну участь у війні, яка була абсурдом не тільки для угорського населення, але і для всього європейського і світового демосу.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Навчально-методичний комлекс iconНавчально-методичний комплекс з курсу
Навчально-методичний комплекс забезпечення викладання навчальної дисципліни «Історія економіки та економічної думки» для студентів...
Навчально-методичний комлекс iconНавчально-методичний посібник (друге видання) Укладач В. В. Білецький Донецьк 2007 рік ббк 60. 54 Укря73 с 14
Посібник включає навчально-методичний комплекс: лекційні матеріали, навчальну програму курсу та методичні рекомендації для самостійної...
Навчально-методичний комлекс iconНавчально-методичний посібник Тернопіль
Л17 Історія України. Навчально-методичний посібник. – Тернопіль, 2005. – 62 с. – Бібліотека щорічника «Українська наука: минуле,...
Навчально-методичний комлекс iconНавчально-методичний посібник Муровані Курилівці 2012 Серветник В. Г., керівник шахово-шашкового гуртка
Роль шахів І шашок у розвитку творчих здібностей дитини – Муровані Курилівці: Навчально-методичний посібник, 2012р. – 28 с
Навчально-методичний комлекс iconНавчально-методичний посібник за кредитно-модульною системою для студентів вищих навчальних медичних закладів за спеціальністю «технологія парфюмерно-косметичних засобів»
Сторія україни: навчально-методичний посібник для студентів, працюючих за кредитно-модульною системою. (укладачі: кандидат історичних...
Навчально-методичний комлекс iconНауково-методичний центр
С. М. Кравченко, Л. Й. Мельник. Майбутнє починається сьогодні. Виховання духовно-моральної особистості на засадах гуманної педагогіки....
Навчально-методичний комлекс iconН. П. Мещерякова актуальні питання методики викладання літератури навчально-методичний посібник
Актуальні питання методики викладання літератури: Навчально-методичний посібник / Н. П. Мещерякова. – Кривий Ріг, 2017. – 119 с
Навчально-методичний комлекс iconНавчально-методичний посібник для студентів Інституту історії, політології І міжнародних відносин
Навчально-методичний посібник «Джерелознавство: опорні конспекти І самостійна робота» для студентів Інституту історії, політології...
Навчально-методичний комлекс iconНавчально-методичний посібник для студентів І курсу факультету філології та журналістики стаціонарної форми навчання. Доп., розш. Полтава: пдпу, 2009. 61 с
Тарасова н.І.,Чередник л. А. Організація самостійної та індивідуальної роботи з античної літератури: Навчально-методичний посібник...
Навчально-методичний комлекс iconНавчально-методичний комплекс навчальної дисципліни



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка