Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни Сучасний поліьтчні технлгії ( 2 частина)



Сторінка6/12
Дата конвертації07.02.2018
Розмір2.76 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
Тема: витоки, джерела та періодизація використання адміністративного ресурсу в Україні в контексті аналізу політичних технологій.

Мета лекції: розширити знання про періодизацію використання адмінресурсу в Україні.

Методи: повідомлення нового матеріалу, пошук студентами інформації, аналіз поставлених проблем, аналіз статей на задану тему.

Дидактичні засоби навчання: матеріал лекції, методичні розробки запропонованої теми, статті на дану тему.

Література:

1.Админресурс: тема номера // Украинская инвестиционная газета. – 2004. – 28 сентября – 4 октября. – С.8 – 11.



  1. Адміністративний ресурс у виборчій кампанії та способи його нейтралізації / [під ред. С. Грабовська, Л. Скочиляс та ін.]. – Львів: ЦПД, 2005. – 160 с.

  2. Алкснис И. Незаконный ресурс власти [Електроний ресурс] / И. Алкинс. – Режим доступу: http://www.novopol.ru/text7102.html Saturday, 19 July 2008 13.25.00.

  3. Бондаренко К. Ігри фаворитів / К. Бондаренко // Галицькі контракти. – 2004.– 11 жовтня. – С. 27– 29.

  4. Бучин М. Силові ресурси як суб’єкт адміністративного ресурсу під час виборчих кампаній в Україні [Електронний ресурс] / М. Бучин. – Режим доступу:http://www.nbuv.gov.ua/portal/natural/VNULP/Armia/2008_612/35.pdf

  5. Бучин М. Адміністративний ресурс як невід’ємний елемент виборчої практики сучасної України [Електронний ресурс] / М. Бучин. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua postua.info/buchyn.htm

  6. Варій М. Політико – психологічні передвиборчі та виборчі технології / М. Варій – К., 2003. – 400 с.

  7. Долженков О.О. Українська номенклатура в суспільно-політичних трансформаціях/ О. О. Долженков // Людина і політика. – 2002. – № 1. – С. 3-8.

  8. Жданов І. Вибори – 2002. Соло для адміністративного ресурсу? / І. Жданов // Дзеркало тижня. – 2001.–№ 50. – С. 1.

  9. Знайомтесь – «Адміністративний ресурс» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukipr.kiev.ua /ukrainian/adminresurs/001.html

  10. Кампо В. Парламентські вибори 2002 р.: якими їм бути? / В. Кампо // Людина і політика. – 2002. – № 1. – С. 9–16.

  11. Кармазіна М. С. Президентство: український варіант : [монографія] / М. С. Кармазіна ; НАН України, Ін-т політ. і етнонац. дослідж. ім. І. Ф. Кураса. – К. : ІПіЕНД, 2007. – 365 с.

  12. Ларін Б. Голосування за кордоном. Зарубіжний досвід / Б. Ларін // Юридичний Вісник України. – 2005. – № 12. – С.11–16.

  13. Максимов А. А. Чистые и грязные технологии: российский опыт. / А. А. Максимов – М., 1999. – 448 с.

  14. Наумкіна С. М. Феномен української політичної еліти 90-х років / С. М. Наумкіна // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць – Одеса, 1999. – Вип. 5– С. 45–49.

  15. Оригинальные темники на «Украинской Правде»[Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/rus/articles/2007/03/7/4414401/

  16. Побережний Є. Вибори –2002 і роль адмінресурсу. Перші уроки / Є. Побережний // Контекст. – 2002 – № 13. – С. 24–29.

  17. Политические технологии [под общ. ред. О. Ф. Шаброва]. – М.: Изд-во РАГС, 2001. – 316 с.

  18. Рішення Верховного суду України «Щодо другого туру виборів Президента України» від 3 грудня 2004 р. // Вибори та демократія. – 2004. – № 2. – С. 37–40.

  19. Технология и организация выборных кампаний. Зарубежный и отечественный опыт. – М.: Российская академия управления, 1993. – С. 129–145.

  20. Якушик. В. Українська революція 2004 – 2005р. Спроба теоретичного аналізу / В. Якушик // Політичний менеджмент. –2006. – № 2.– С. 18–23.

Структура лекційного заняття:

1. Організаційна частина заняття



План

1. Основні джерела виникнення та застосування адміністративного ресурсу в українській виборчій практиці: відсутність системної структурованості суспільства, перебування при владі кланово-олігархічних угруповань; несформованість середнього класу як основи громадянського суспільства; збереження принципів та методів радянської командно-адміністративної системи.



2.Періодизація виборчої практики з використанням адміністративних важелів впливу. Перший етап (1990–1994 рр.); Другий етап (1994–1999 рр.); Третій етап (1999–2004 рр.); Четвертий етап (2005–2014 рр.).

3. Технології адміністративного ресурсу в рамках президентських виборчих кампаній (1999, 2004, 2010, 2014 років) в Україні.

4. Аналіз проблем використання адміністративного ресурсу в президентських виборчих перегонах, основні механізми застосування даної деструктивної технології та тенденції адміністративного впливу на хід виборів.



2. Повідомлення теми, мети та основних завдань заняття

Тема: витоки, джерела та періодизація використання адміністративного ресурсу в Україні в контексті аналізу політичних технологій.

Мета: розширити знання студентів про витоки, джерела та періодизацію використання адмінресурсу в Україні.

Завдання: охарактеризувати витоки, джерела та періодизація використання адміністративного ресурсу в Україні в контексті аналізу політичних технологій.

Актуальність: знання основних , джерел та періодизації використання адміністративного ресурсу в Україні надає змогу правильно сприймати та оцінювати політичну реальність.

3. Актуалізація опорних знань студентів і контроль актуального рівня знань.

1. охарактеризувати основні виникнення та застосування адміністративного ресурсу

2. Описати періодизацію виборчої практики з використанням адміністративних важелів впливу.

3. Дайте характеристику технологіям адміністративного ресурсу в рамках президентських виборчих кампаній (1999, 2004, 2010, 2014 років) в Україні.

5. Структурні елементи заняття, які забезпечують досягнення дидактичної і виховної мети. Її х зміст та послідовність.

1. Зазначення теми та мети заняття

2. Ознайомлення студентів з головними завданнями лекції.

3. Розкриття основних термінів, що будуть зустрічатись по ходу лекції.

4. Структура лекції

5 Вибір методу дослідження

6. Перевірка наукових знань.

7. Підведення підсумків.



6. Підведення підсумків заняття.

Підсумки проводяться шляхом узагальнення головного змісту лекції з роз’ясненням можливих питання з боку студентів.



7. Домашнє завдання

Зробити грунтовний аналіз витоків адміністративного ресурсу в Україні.


План лекційного змісту
1.Основні джерела виникнення та застосування адміністративного ресурсу в українській виборчій практиці: відсутність системної структурованості суспільства, перебування при владі кланово-олігархічних угруповань; несформованість середнього класу як основи громадянського суспільства; збереження принципів та методів радянської командно-адміністративної системи.

Взагалі проблема українського адміністративного ресурсу – це проблема сталої політичної традиції, сталої політичної культури. Причини виникнення та використання адміністративного ресурсу в Україні є спадком, який лишився ще від Радянського Союзу.

Витоки та джерела того, чому застосування адміністративного ресурсу як некоректної політичної технології в сучасних умовах стало можливим, і чому використання даного недемократичного явища стало не тільки можливим, але й набрало виключної ваги, слід шукати в недавньому історичному минулому суспільства – в історичній добі радянського існування України.

По суті всі дослідники розглядають історичне підґрунтя української влади як один із чинників виникнення адмінресурсу. Ось чому політолог Д. Видрін стверджує, що адмінресурс є завжди і особливо там, де існують адміністрації. Органи влади намагаються використовувати право наказу, примус, використовуючи владу. Але зовсім інша справа в яких масштабах ресурс використовується.

Інший дослідник К. Бондаренко наголошує на тому, що використання адмінресурсу не є результативним, бо часті виборчі кампанії призвели до того, що українці перетворилися на людей, які, погоджуючись, ніби то, з вищим керівництвом, пізніше голосують так, як їм підказує їх совість. А з іншого боку, адмінресурс у нас диверсифікований. Якщо на заході використовується він владою, то на сході України – опозицією, яка ще зберегла свій вплив на нижчому та середньому рівні.

Політолог В. Фесенко вважає, що в наших умовах, за нашої політичної культури, адміресурс не може не використовуватись – дуже велика спокуса його застосування, але в той же час, сьогодні вплив адмінресурсу на хід виборчої кампанії, на результати виборів, і масштаби його застосування на порядок менші, ніж це було під час минулих парламентської і президентської виборчої кампанії.

Директор Центру політичних досліджень і конфліктології М. Погребінський, аналізуючи дану проблему, зазначає, що тема адміністративного ресурсу міфологізована в українському медіа-просторі.

Таким чином, єдиного погляду на проблему витоків адміністративного ресурсу в Україні не існує.

Радянський політичний устрій і спосіб життя радянського суспільства витворили ту політичну психологію, на якій базується застосування тіньових політичних технологій в сучасному українському суспільстві. Адже невід’ємною характеристикою громадянина радянського типу є чітке усвідомлення розриву між зверхньою пропагандистською декларацією принципів суспільного життя та його сутнісним, тіньовим способом.

Радянська конституція «гарантувала» найрізноманітніші права і свободи громадянам, але кожен громадянин розумів ціну таким «гарантіям». Одностайні політичні «волевиявлення» в регулярних виборчих кампаніях, «телефонне право», земляцтво, кумівство – це приклади вияву психологічного портрету радянського суспільства та виборця.

Цей багаж тяжіє і над нинішнім українським суспільством. Фальсифікації у виборчих процесах, декларування Конституції та тотальне порушення на практиці прав і свобод громадян, існування та вплив у суспільному житті регіональних і сімейних кланів, груп лобіювання – усе це мало місце в часи Радянського Союзу й усе це має місце в сьогоднішній Україні.

Отже, психологічне підґрунтя способу мислення та поведінки основної частини українських громадян сформувалось у радянських умовах життя.

У політичній свідомості електорату з одного боку, й надалі відчувається панування ідеології етатизму. А тому нічого нового та незвичайного вони не бачать у тому, що на чергових виборах чиновник відповідного рівня від імені держави робить усе можливе на користь визначеного кандидата.

Окрім етатизму, у свідомості населення панує й такий спадок минулого, як внутрішнє почуття меншовартості.

Таке внутрішньо-психологічне безпорадне ставлення громадян України до формування суспільно-політичної дійсності на основах незаконності, а отже, й несправедливості, дає підстави констатувати наявність в існуючої в Україні політичної системи не тільки елементів олігархії, а й охлократизму.

Одиниці глибше розуміють перспективні наслідки неправомірності таких дій у політичних відносинах. Однак звертання до суду з приводу порушення політичних прав громадян є настільки ж незвичним (хоча потрібно зазначити, що кількість звернень громадян до суду з приводу порушень виборчих прав неукліно зростає), наскільки незвичним було б і те, якби державний чиновник не скористався своїм становищем для вирішення приватних проблем.

Із радянських часів існує недовіра до судових органів і українська судова система своєю діяльністю та системою призначень поки що такої недовіри подолати не змогла. Судова система в Україні сьогодні виконує, скоріше, не правоохоронну, а репресивно-політичну функцію.

В той же час потрібно зазначити, що до історичних та соціально-психологічних чинників, які спричинюють існуючий суспільно-політичний стан українського суспільства, додається й відсутність такого суспільного інституту, як громадський контроль за владою.

Нерозвиненість громадянського суспільства в Україні є спадком від радянської системи суспільних відносин. У той же час, породивши тіньову політику в сучасній Україні, цей спадок через активні й цілеспрямовані зусилля суб'єктів політики й надалі гальмує розвиток інституцій громадянського суспільства.

Численні розправи над опозицією (справи про заборону наметового пікетування на Хрещатику, судові розправи над студентами з опозиційного об'єднання «За правду» після подій 9 березня 2001 року в Києві) є вагомим підтвердженням таких висновків.

Як справедливо зауважує київський політолог А. Дорошенко, організована злочинність у сфері політичних відносин призводить до знищення інститутів громадянського суспільства. А без розвитку таких інституцій немає перспектив на зміну існуючого стану. Криміналізується чиновництво, суд, силові структури, економіка, наука.

Державні, кримінальні або напівкримінальні структури утримують засоби масової інформації, створюють громадські організації, визначають усе політичне життя країни. Тож про «які права і свободи, про яке громадянське суспільство можна говорити за цих умов», – аналізує нинішнє безрадісне становище науковець В. Климчук, досліджуючи питання номенклатурних технологій в Україні.

Конституція в Україні затверджує розподіл влади на законодавчу, виконавчу й судову. Однак, на сучасному етапі розвитку держави склалася ситуація, при якій взаємини гілок влади остаточно перетворилися на змагання різних кланів, що оформлюються в окремі політичні сили та клани і використовують владні можливості з метою зміни конфігурації політичного та економічного простору України.

Громадський контроль за такими діями гілок влади стає неможливим внаслідок історичних та соціально-психологічних причин, так і з причини тотальної бідності, адже її рівень в Україні становить великий відсоток. У цих умовах пересічний громадянин, перш за все, перейнятий проблемою щоденного виживання, мало цікавиться нюансами причин, які призводять до такого стану.

До того ж, окрім опанування державних важелів влади, тіньові політичні угруповання успішно заповнюють своїми структурами і сектор громадських організацій, політичних партій, опановують «четверту владу» – інформаційний простір України.

За визначенням експертів Інституту політики, політичний олігарх, як суб'єкт тіньової політики, – це є особа, яка завдяки власному капіталу та особистим якостям змогла утворити неформальне (не передбачене законами України) об'єднання за участю фінансово-промислових структур, політичних та громадських інститутів, засобів масової інформації. В такому разі українським олігархом вважається той, хто має вплив: а) бодай на одну депутатську групу, фракцію чи політичну партію або громадську організацію; б) щонайменше на один загальнонаціональний теле- чи радіоканал або видання; в) на певну галузь економіки або на групу підприємств загальнонаціонального значення.

З такого висновку випливає невтішне твердження, що в пострадянських умовах недієвими виявляються ті механізми, які забезпечують цивілізованість життя західних суспільств. Відповідно, слід стратегічно переорієнтуватись у суспільному розвитку від віджилої політики ніби то «демократизації» до політики розвитку громадянського суспільства.

Таким чином, Україна перейшла від тоталітарного до кланово-олігархічного суспільства й у багатьох вимірах олігархічне суспільство є навіть гіршим, аніж тоталітарне. «Перемогла історична справедливість, український народ отримав незалежну державу. Але це зовсім не привід навзамін одібрати в народу гідне життя, позбавити новопосталу державу «людського обличчя», – влучно зауважує В. Каспрук.

Легальний заробіток не міг бути матеріально-економічною основою для існування. А тому джерелом збагачення радянської партійно-державної номенклатури слугувала сама влада. Усі державні інституції працювали виключно на владу, а більшість населення була відчуженою і від власності, і від влади. Зрештою, як і в сьогоднішніх соціально-економічних реаліях, ці реалії мають безпосереднє пов'язання з вищезазначеними. «Більшість сьогоднішніх технологій обкрадання держави, а отже й народу, виникли саме в соціалістичному способі господарювання. Фіктивні показники обсягів робіт, фіктивні акти, договори та накладні – усе звідти», – вважає В. Климчук.

Серед політологів України, які досліджують процеси «тінізації» політичного життя, засадною базою розуміння цих процесів стала концепція формування так званих «Адміністративно-економічних груп» (АЕГ), висловлена О. Турчиновим. На його думку, такі АЕГ, як неформальні тіньові союзи, сформувалися шляхом об'єднання представників колишнього радянського державного апарату, суб'єктів економічної діяльності та структур кримінального світу.

Дослідник А. Дорошенко, концептуально погоджуючись із запропонованою схемою утворення цих політичних угруповань, дискутує із О. Турчиновим та вказує на суттєву розбіжність між «Адміністративно-економічними групами» (АЕГ) та «Фінансово-політичними групами» (ФПГ). На його думку, «Адміністративно-фінансові групи» (АФГ) створили радянські чиновники середньої ланки, пов'язані з ними керівники торговельних закладів, спекулянти та підпільні мільйонери. У центрі АФГ, на відміну від ФПГ, стоїть чиновник, як розпорядник державних ресурсів. Саме з можливості розподіляти такі ресурси виникає феномен олігархічної бюрократії. Окремі особи, наближені до найвищих державних посадовців, отримали на відкуп право розподілу ресурсів у цілих регіонах чи галузях. Свій економічний інтерес вони, обходячи законодавство про державну службу, реалізують через мережу тіньової економічної діяльності або ж мережу посередників.

Отже, в Україні поступово склалася система, при якій «партія влади», почала встановлювати свої «правила гри», як в цілому в політичному процесі, так і під час виборчих кампаній, зокрема. Більш того, такою партією намагаються стати всі основні політичні гравці, навіть, якщо вони перебувають в опозиції.

Таким чином, існуючі в радянському суспільстві соціально-економічні умови стали визначальними для застосування адміністративного ресурсу.

В той же час не потрібно забувати, що адміністративний ресурс завжди знаходиться в руках владних структур. Тобто, статусно ним володіє чиновнький апарат будь-якого рівня, статусу та напряму.

Саме ця партійна номенклатура, загартована у веденні тіньової політичної боротьби, принесла з собою в політичне життя українського суспільства і технології такої боротьби як адміністративний ресурс. Вийшовши з надр радянського суспільства, вона була обтяжена його ідеологією й не мала власної доктрини побудови держави іншого типу.

Базою для формування новітньої української еліти стала колишня радянська номенклатура. В Україні, як і в інших пострадянських державах, зміни еліт не відбулося. Проникнення колишньої радянської номенклатури до владних структур стало фактором, що зумовив формування новітніх пострадянських авторитарних режимів в колишніх радянських республіках.

Колишня партійна номенклатура входить до складу нинішньої політичної еліти України (перші президенти незалежної України були вихідці саме з господарчо - партійної номенклатури, керівники банків, інших бізнес структур стали колишні комсомольські вожаки, які поступово інтегрувалися в політичну боротьбу). Активно в розбудову української політичної системи включилася саме та частина української партійної номенклатури, яка була найменше заангажованою ідеологічно, а отже, більшою мірою корумпованою та мобільною вже в ті часи.

Власне ця колишня комуністична номенклатура встигла напрочуд швидко перетворитися на владну олігархію і, становлячи, за словами С. Грабовського, 1-2 % населення України, реально зосередити у своїх руках понад 90 % національних статків (власності, коштів, контролю за фінансовими й людськими ресурсами).

На думку відомого дослідника О. О. Долженкова, незалежність України постала не внаслідок повалення влади партійної номенклатури, а стала породженням останньої.

Отже, від початку становлення Української держави колишня радянська номенклатура складає основну частину української владної еліти.

Вплив української номенклатури як соціальної страти на економічні та соціально-політичні процеси в посткомуністичний період залишився визначальним..

Отже, на сьогодні вирішальний вплив на перебіг політичних процесів в Україні справляють тіньові фінансово-політичні угруповання. Отримавши широкомасштабний доступ до системи законодавчої та виконавчої влади, вони використовують ресурси державного впливу в цілому та адміністративний ресурс зокрема, для зміцнення свого становища в Україні. Маючи вирішальний вплив на політичні процеси, ці угруповання визначають і правила політичної боротьби. Домінуючими серед цих правил є не ті, що формально визначені в законодавстві, а ті, що реально впливають на результати боротьби. Найважливіший чинник такого впливу – використання адміністративного ресурсу.

В усталених демократіях високий рівень розвитку громадянського суспільства не дозволяє зловживанням перерости в спосіб суспільного співжиття. Основні розходження стосуються не технології передвиборчих кампаній, а організації всього партійно-політичного життя в двох країнах.

Таким чином, адмінресурс в українському варіанті – це застосування примусових заходів та інших способів впливу, які є в розпорядженні органів влади.

До основних джерел виникнення та застосування адміністративного ресурсу в українській виборчій практиці можна віднести слідуючі:

1. Відсутність системної структурованості суспільства, знаходження при владі кланово-олігархічних угруповань обумовили високий рівень використання адміністративного ресурсу в політичних технологіях. Пік структурування кланово-олігархічних угруповань відбився на масштабах використання адміністративного ресурсу.

2. Несформованість середнього класу як основи громадянського суспільства.

3.  Збереження принципів та методів радянської командно-адміністративної системи. Влада, застосовуючи механізми та маніпуляції громадською думкою порушує виборче законодавство.

4. Оскільки основою української політичної еліти стала радянська партійно-господарська номенклатура та комсомольські лідери, в політичну боротьбу дані групи привнесли старі правила гри та поведінки.

За підрахунками експертів Центру О. Разумкова, серед осіб, які протягом 1991-2003 рр. призначалися на найбільш впливові посади в системі влади (прем’єр, віце-прем’єр, секретар Ради національної безпеки і оборони, глава адміністрації Президента), вихідці з партійної, радянської, господарської, комсомольської номенклатури радянських часів становили 73 %. Серед осіб, які з 1995 р. займали посади голів обласних державних адміністрацій – майже 80 %. За даними Національного Інституту стратегічних досліджень, 52 та 46 % керівного складу місцевих і центральних органів влади України перебували на державній службі ще за радянських часів.

5. Використання влади клієнтелістів (друзів, соратників, знайомих та ставлеників) стало практично нормою в суспільстві. Такій ситуації сприяє насамперед система влади в Україні. В 2010 році відбулися вибори Президента України, через певний час почалися звільнення та нові призначення за партійними, клановими ознаками, не враховуючи професіоналізм та компетентність. На наступних виборах вони і стануть основою для застосування адміністративного ресурсу.

6. Адміністративний ресурс став однією з найрезультативних політичних технологій. Створюючи особливі умови для одного з кандидатів, дана деструктивна технологія, задіюючи медійний, організаційний арсенал засобів, здатна суттєво вплинути на результати виборів.

Як одна з головних виборчих технологій, адміністративний ресурс був успішно використаний під час президентських виборів 1999, 2004, 2010 років та парламентських 1998, 2002, 2006 та 2007 років. А факт втручання органів влади у виборчий процес став одним з ключових досліджень в українській політології. Характерною рисою виборчої кампанії 2010 року стало те, що вперше в історії України три найвищі особи держави вирішили змагатися за посаду президента. При цьому, як виявилось, всі вони користувалися своїм службовим становищем і державними коштами.

7. Відсутність незаангажованих та неупереджених ЗМІ. Налагодження зв'язків з виборцями через ЗМІ, «донесення» до них новин виявляється проблематичним в Україні через відсутність незалежних засобів масової комунікації. У витягу з рекомендацій Комітету міністрів Ради Європи стосовно висвітлення в ЗМІ виборчих кампаній зазначається: «Державні органи влади мають утримуватися від втручання в діяльність журналістів та інших працівників ЗМІ з намірами впливу на вибори».

8. Політична свідомість громадян характеризується рисами етатизму, що в поєднанні з низким рівнем політичної культури збільшує можливості адміністративного ресурсу.

Останнє десятиліття для України, так і для всіх держав, що виникли на пострадянському просторі, позначене глобальними трансформаційними процесами у політичній, економічній та соціальній сферах. Суспільство зіткнулося з новими явищами, одна з них – застосування деструктивних політичних технологій.

Розпад тоталітарної системи сприяв появі інших методів впливу на поведінку електорату, створенню нових традицій взаємовідносин еліти та мас. Після того, як замість одного офіційного центру влади (однієї правлячої партії) почали виникати нові центри влади з альтернативними джерелами політичного впливу, постало питання про глибоке реформування виборчої системи. А з появою традиції демократичного волевиявлення різко зросла роль політичних технологій як засобів боротьби за оволодіння виборною владою між різними політичними угрупованнями. Наслідки активізації даної діяльності в останні роки не примусили довго себе чекати: інтенсивний вплив з боку тих суб’єктів, що борються за владу; електорат став свідком різноманітних інформаційних воєн, численних викидів компромату, застосування адміністративного ресурсу тощо. Суб’єкти політичного процесу, що змагаються за владу, почали активно використовувати у своїй діяльності досвід та знання, набуті у західноєвропейських країнах, запозичувати апробовані технології, в тому числі і некоректні з проведення виборчих кампаній. Світовий досвід доводить, що лише на основі рівноправних і партнерських стосунків та на дотриманні балансу інтересів можливий динамічний та ефективний розвиток будь-якого суспільства.

У зв’язку з цим набуває актуальності аналіз механізмів протидії деструктивним політичним технологіям, вироблення форм і методів взаємозв’язку між різними соціальними групами та інститутами.

Без цього неможливий успіх демократичного державного будівництва. Саме тому значний інтерес становить розвиток інноваційних технологій, досвід формування оригінальних політичних технологій боротьби за електорат.

2.Періодизація виборчої практики з використанням адміністративних важелів впливу. Перший етап (1990–1994 рр.); Другий етап (1994–1999 рр.); Третій етап (1999–2004 рр.); Четвертий етап (2005–2014 рр.).

Виділяюь наступні етапи застосування адміністративного ресурсу в Україні.

I етап (1990-1994 рр.) – адмінресурс присутній, але не мав значного впливу на перебіг політичних подій.

II етап (1994-1999 рр.) – адміністративний ресурс починає активно застосовуватися владними структурами в політичному процесі.

III етап (1999-2004 рр.) – широке використання адміністративного ресурсу як девіантної технології. Адмінресурс домінує як виборча технологія, розширюється спектр його застосування та посилюється тиск на учасників виборчого процесу.

IVетап (2005-2011 рр.) – застосування адміністративного ресурсу приховано під зловживання службовим становищем та використання своїх повноважень. Використовуючи дану політичну технологію провладні суб’єкти виборчого процесу ефективно будують власні виборчі кампанії та впливають на хід та результативність виборчого процесу.



3. Технології адміністративного ресурсу в рамках президентських виборчих кампаній (1999, 2004, 2010, 2014 років) в Україні.

Як зазначає львівський дослідник ресурсів виборчих кампаній М.Бучин, одними з найдемократичніших в Україні були вибори 1990 р. та 1994 р., коли наша країна лише ставала на шлях демократії. Це можна пояснити, тим, що колишня комуністична влада була дезорганізована, а нова влада ще не навчилася використовувати адміністративний ресурс. Крім того, в цей час суспільство перебувало на хвилі своєрідної демократичної ейфорії. Однак уже під час президентських виборів 1994 р. Л. Кравчук та Л. Кучма володіли неоднаковим доступом до ЗМІ. На виборах 1998 р. адміністративний ресурс відігравав вагому роль, але тоді його ще не вважали вирішальним чинником. Під час президентських виборів 1999 р. адміністративний ресурс вже використовували значно більше. Адміністративні важелі впливу були в руках Президента Л. Кучми, який активно застосовував їх на практиці. Але, маючи найвищий рейтинг серед усіх кандидатів, Л. Кучма не мав нагальної потреби у застосуванні адміністративного ресурсу.

Адміністративний ресурс почали застосовувати повномасштабно під час парламентських та місцевих виборів 1998 року. Далі його застосування відбувалося по висхідній під час президентських виборів 1999 року, парламентських та місцевих виборів 2002 року.

На президентських виборах 1999 р. адміністративний ресурс використовувався вже активніше. Для цього, зокрема, використовувалося службове становище, здійснювався адміністративний тиск на чиновників, працівників бюджетної сфери, використовувалися силові структури для забезпечення перемоги чинного Президента України Л. Кучми.

Характерним моментом цього етапу стало також застосовування адміністративного тиску проти незалежних ЗМІ. Для цього використовувалися вже перевірені схеми та технології: деякі ЗМІ відвідували з формально вмотивованими візитами представники податкової і пожежної інспекції та багатьох інших служб. В окремих випадках велика кількість таких візитів свідчила про необґрунтованість підстав для такої уваги до певних ЗМІ і наводила на думку про те, що вказані факти є проявом силового тиску на опозиційні ЗМІ.

Потужно адміністративний ресурс виявився під час референдуму 16 квітня 2000 р. Президенту Л. Кучмі вдалося провести референдум з необхідним результатом завдяки задіяним адміністративним технологіям.

Тому після вдалого використання адміністративного ресурсу під час референдуму, а також після довиборів до Верховної Ради України у червні 2000 року, де кандидати від влади перемогли у 9 з 10 виборчих округів, використання адмінресурсу стало сприйматись як обов’язкова передумова успіху виборчої кампанії. Ці факти використання адміністративного ресурсу призвели до втрати довіри населення до інституту демократичних виборів. Згідно з опитуваннями Центру Олександра Разумкова, лише 4,6 % громадян вірили в те, що вибори 2002 р. будуть чесними, що у 4 рази менше, ніж у 1994 р.

В 2001 роцу в період підготовки до парламентської виборчої кампанії 2002 р. на декількох українських газетах і телеканалах, близько пов'язаних з партією СДПУ(о), з'явились закриті директиви, які згодом отримали назву «темник», Спочатку вони проявлялися у «співпадінні» редакційних завдань різних газет і телеканалів. Незважаючи на те, що від журналістів сподівались виконання наданих «рекомендацій», вони все ж таки намагались подавати збалансовану картину політичних подій, не побоюючись наслідків.

Починаючи з літа 2002 р., така практика поширилась на інші українські телеканали. Це сталось невдовзі після призначення В. Медведчука керівником президентської адміністрації та створення в її структурі в середині 2002 р. «Головного управління інформаційної політики». Поширенням практики розсилки темників на всі національні канали справа не обмежилась: редактори і журналісти відзначали посилення тиску і зростання примусу щодо дотримання «рекомендацій», які вони містили. У цей період керівництво телеканалів все частіше отримувало дзвінки з президентської адміністрації з вимогами щодо виконання вказівок і погрозами наслідків для каналу в цілому та його окремих співробітників. В результаті такого тиску редактори стали не тільки встановлювати політичні рамки, але й уважно відслідковувати зміст програм новин, вже зі свого боку чинячи тиск на журналістів. Журналісти відзначали збіг розширення сфери впливу темників та посилення тиску ззовні з підготовкою опозиції до акцій протесту з першими кроками провідних українських політиків в напрямку президентських виборів 2004 р.

Під словом «темник» аналітики «Української правди» розуміють пряму вказівку засобам масової інформації, метою якої є змінити редакційну політику цього ЗМІ і таким чином вплинути на точку зору аудиторії щодо тих чи інших суспільних подій. Обов'язково треба пояснити, що темники не є рекомендаціями; у них більше спільного з наказами. Сенс темника не в подачі ідеї, а в об'єднанні страху, примусу і економічної привабливості, що уможливлює донесення темників до аудиторії.

Під час парламентських слухань щодо цензури, які пройшли 4 грудня 2002 р. у Верховній Раді, зразки темників були продемонстровані з парламентської трибуни представником журналістського страйккому і тодішнім головою Київської незалежної медіа-профспілки Андрієм Шевченком.

У січні 2003 року «плани дій» для журналістів стали предметом розгляду слухань в ПАРЄ, де їх було названо формою цензури та піддано жорсткій критиці з боку ПАРЄ та інших європейських інституцій.

Тобто, влада напередодні виборів 2002 року приготувала дієвий механізм медійного адміністративного ресурсу, який виправдав себе в подальшому на парламентських та президентських виборах.

На парламентських виборах 2002 р. саме адміністративний ресурс став визначальним чинником. Як зазначає український політолог і політик М. Томенко: «Вперше в історії України Президент держави відкрито дав чітку вказівку всім структурам виконавчої влади зайняти найактивнішу позицію у передвиборчому процесі”».

З метою створення провладної коаліції та проходження президентських сил був створений провладний виборчий блок «За єдину Україну», який складався із таких партій: Партія Регіонів України, Народно-демократична партія України, партія «Трудова Україна», Аграрна партія України, Партія підприємців і промисловців України.

Все це сприяло тому, що під час парламентських виборів 2002 року можна було спостерігати найрізноманітніші форми прояву адміністративного ресурсу. Внаслідок масштабного застосовування різноманітних форм адміністративного ресурсу блок «За єдину Україну» одержав вдвічі більше голосів, ніж про це свідчили різноманітні соціологічні опитування. Завдяки адміністративному ресурсу значно зміцнила свої позиції СДПУ(о). Парламентські вибори 2002 р. в Україні засвідчили, що завдяки використанню адміністративного ресурсу формування представницьких органів влади в нашій державі відбувається недемократичним шляхом і нівелюються реальні результати волевиявлення виборців.

На парламентських виборах 2002 р. саме важелі адміністративного тиску суттєво вплинули на хід та результати виборів. Однією з найпоширеніших форм прояву адміністративного ресурсу, який застосовувався на парламентських виборах 2002 р., був прямий адміністративний тиск на опозиційні політичні сили, перешкоджання у проведенні агітації, медійний адмінресурс.

Під час виборчої кампанії весни 2002 р. спостерігачами ОБСЄ було проведено моніторинг семи загальнонаціональних телекомпаній та шести регіональних телестанцій з використанням методології кількісного та якісного аналізу. За їх висновками, канал УТ-1 дотримувався правових положень про надання безкоштовного часу всім політичним суперникам, але був упередженим, передаючи новини та аналітичні програми, очевидно підтримуючи виборчий блок «За Єдину Україну». Не дивлячись на зменшення частки пікового («прайм-тайм») часу новин, наданого на висвітлення владного блоку, з 40 % на початку березня до 21 %, тон висвітлення залишався позитивним. Цей канал також надав В. Литвину понад 93 хвилин надзвичайно позитивного висвітлення в новинах. Під час приблизно половини цього ефірного висвітлення В. Литвин був представлений, як лідер ЗЄУ. Протягом шести тижнів напередодні виборів В. Литвин та А. Кінах отримали більше семи годин висвітлення на УТ-1 у піковий час новин та в програмах, присвячених поточним справам. Для порівняння, протягом того ж періоду В. Ющенко отримав загалом 14 хв., не дивлячись на ведуче місце блоку в більшості опитувань громадської думки. У той же час, блок Ю. Тимошенко отримав лише 3,3 % висвітлення у новинах у піковий час, і за змістом таке висвітлення було в основному негативним. Крім того, УТ-1 присвятив майже половину своїх аналітичних програм розповідям про діяльність провладного блоку. У програмах про поточні справи журналісти часто критикували опозиційних кандидатів, не представляючи протилежної точки зору. Приватні телекомпанії запропонували більш збалансоване висвітлення партійних платформ. Разом з тим, більшість надавали очевидну підтримку певним партіям або блокам. Телекомпанія «Інтер» надавала потужну підтримку СДПУ(о), присвятивши цій партії 21 % виключно позитивного висвітлення в новинах. Приватна студія «1+1» також підтримувала СДПУ(о), присвятивши цій партії 12 % ефірного часу в новинах у піковий час, головним чином у позитивному тоні. Обидва канали були упередженими проти В. Ющенка. «ICTV» надав 19 % висвітлення в новинах в піковий час ЗЄУ, головним чином нейтрального або позитивного змісту. Не дивлячись на скромний рейтинг в опитуваннях громадської думки, пропрезидентський блок «Команда озимого покоління”» отримав 15 % подібного ефірного часу позитивного або нейтрального змісту. «Наша Україна» отримала лише 8 % часу, переважно нейтрального або негативного змісту. Разом з тим, три інших приватних канали – «СТБ», «Новий канал» та «Ютар» – запропонували глядачам збалансованіше висвітлення. «Ютар» і меншою мірою «Новий канал» передавали матеріали, що містили критику ЗЄУ, Президента та Уряду. Лише «Ютар» сприяв блокам Ю. Тимошенко та «Наша Україна», надавши їм 22 та 27 % висвітлення відповідно, головним чином позитивного або нейтрального змісту.

Під час кампанії 2002 року методи медійний адміністративний ресурс були задіяні повністю, а за масштабами впливу та тиску він значно випередив організаційний та бюджетні форми впливу на виборчий процес.

Як зазначає науковець М. Бучин, для перешкоджання опонентам у веденні агітації владою використовувалися такі методи, як безпідставні затримання агітаторів, вилучення агітаційних матеріалів, відмови у наданні приміщень для зустрічей опозиційних суб'єктів виборчого процесу з виборцями, у наданні ефіру чи газетних площ тощо. Активну участь у згаданих формах прояву адміністративного ресурсу брали силові структури.

В ході виборчої кампанії 2002 р., за даними Комітету виборців України, було подано 394 скарги, пов’язані з виборами, з яких 281 була направлена до судів, а 113 – до ЦВК. Близько 70 % скарг стосувалися реєстрації та зняття з реєстрації кандидатів, складу комісій, неправомірного впливу на суб’єкти виборчого процесу, перешкоджання веденню передвиборної кампанії та незаконної агітації. З 281 позовів, поданих до суду, 72 були проти рішень ЦВК і подавалися до Верховного Суду, а 209 були проти рішень ОВК, і їх було подано до різних окружних апеляційних судів. Верховний Суд повністю або частково скасував 16 рішень ЦВК. Апеляційні суди скасували 54 рішення ОВК і залишили в силі 86. Однак серед судових рішень немає жодного про притягнення до адміністративної чи кримінальної відповідальності як посадових осіб органів державної влади, членів виборчих комісій, так і будь-кого з суб’єктів виборчого процесу 2002 р.

На виборах 2002 року був задіяний адміністративний ресурс, який завжди давав партії влади додаткові відсотки голосів. Але популярність кланових партій настільки впала, що кілька відсотків уже не рятували становища. Витягти їх із політичного небуття могло лише «ручне управління» ходом голосування, яке уперше було застосовано в Донбасі. Аналізуючи перипетії Помаранчевої революції, Є. Марчук в інтерв’ю журналістам газети «День» у лютому 2005 року не випадково звернувся до попереднього досвіду: «Згадаємо парламентські вибори 2002 року. Створюється «За ЄдУ», очолює В. Литвин. На підтримку «За ЄдУ» включена вся державна машина, туди зведені всі ресурси — партійні, парламентські, адміністративні, інформаційні, фінансові. І «За ЄдУ» практично пролетіла б на виборах, якби не Донецьк. Завдяки технологіям, які були задіяні в Донецьку, «За ЄдУ» пройшла в парламент».

Таким чином, у 2002-2004 рр. розпочався період значного нарощення владою адміністративних важелів впливу на політичний процес. Присутність адміністративних технологій на регіональному рівні стало звичним явищем.

Уваги заслуговують вибори мерів міст Суми, Красний Луч. Вони характеризувалися потужним використанням адміністративного ресурсу, поєднаного з кримінальними методами ведення виборчої кампанії. Зокрема, у цей період одними з найбільш резонансних та масштабних щодо використання адміністративного ресурсу стали вибори міського голови м. Мукачева у квітні 2004 р., які відбулися в умовах масштабного владного тиску поєднаного з кримінальними діями.

Згадана виборча кампанія відбувалася в умовах, далеких від демократичних, і характеризувалася масштабним використанням адміністративного ресурсу на усіх етапах виборчого процесу, поєднаннм владного тиску з кримінальними діями.

Виборча кампанія проводилася з грубими порушеннями принципу вільної агітації, характерною була силова боротьба з опонентами. Під час голосування дуже поширеним був недопуск спостерігачів та журналістів на виборчі дільниці через недостатньо вмотивоване рішення територіальної комісії щодо способу реєстрації офіційних спостерігачів та представників ЗМІ. Доволі часто це супроводжувалося фізичним насильством проти останніх. Вибори міського голови Мукачева відбувалися в умовах масштабного владного і силового пресингу, поєднаного з кримінальними діями. Характерною ознакою виборчої кампанії в Мукачеві стало те, що біля більшості дільниць перебували організовані групи невідомих осіб кримінальної зовнішності, що створювало напружену атмосферу. І незважаючи на безпрецедентно велику кількість працівників правоохоронних органів на дільницях, вони «проявляли повну бездіяльність, не реагуючи на здійснення серйозних правопорушень невідомими особами».

Регіональність адміністративного ресурсу обумовлювалась особливостями розвитку окремих областей та міст, політичною культурою місцевих еліт, системою призначень на посади.

Цей процес варто розглядати як своєрідний виборчий полігон, на якому випробовувались всі ті види адміністративного ресурсу та «брудних» виборчих технологій, які згодом були використані під час президентських виборів 2004 р.

Президентські вибори 2004 р. вже повністю проходили за правилами адміністративного ресурсу, повномасштабне застосування якого і стало причиною громадянського протесту. Вся владна вертикаль була змобілізована на забезпечення перемоги В. Януковича. Про факт використання службового становища для підтримки провладного кандидата свідчить цитата з доповідної записки заступника голови Жовтневого райвиконкома Дніпропетровської області Н. Удовиченко: «...основна робота виконкому зосереджена на роз’ясненні серед населення району програми В.Януковича».

Як зазначає відомий політичний експерт І. Жданов, коментуючи політичну ситуацію напередодні президентських виборів 2004 року: «Найдалекоглядніші представники політичної еліти чесно відпрацьовували вже згаданий сценарій. Потрібно бути реалістами – виборча кампанія давно розпочалася. А передвиборна агітація, необмежена рамками закону, проводиться як ніколи інтенсивно – фактично з осені 2003 р. Саме тоді влада перейшла до активних дій: зриви форумів «Нашої України» у Сумах і Донецьку, залучення силових структур у політичний процес, участь кримінальних елементів у провокаціях проти опозиції, жорсткий тиск на бізнес опозиційних депутатів тощо.

Під час виборів 2004 р. влада використовувала масштабний організаційний адміністративний ресурс.

Так, спостерігачами КВУ були зареєстровані випадки, коли для потреб штабів кандидата В. Януковича забиралася техніка із бюджетних установ (бібліотеки і т.п.) або їх приміщення використовуються для роботи громадських приймалень кандидата. На базі державних, бюджетних установ створюються громадські приймальні кандидата В. Януковича, до роботи в яких залучаються державні службовці (Фрунзенський, Комінтерновський, Лозівський, Сахновщинський, Кегічівський райони Харківської області). В Новогордківському СПТУ Кіровоградської області забрано комп’ютер до офісу Партії Регіонів для районного штабу єдиного кандидата від влади. З районної бібліотеки Головонівського району цієї ж області забрано ксерокс для штабу «єдиного кандидата», бібліотека лишилась надходжень за платні послуги.

Згідно з документальними даними Громадського моніторингу, фінансування виборчої кампанії 2004 року, що здійснюється Коаліцією «Свобода вибору» за період з 1 до 27 серпня ні у пресі, ні на радіо, ні на ТБ не було жодного ролика прямої політичної реклами за чинного тоді прем’єр-міністра В. Ф. Януковича. Однак ефір центральних телеканалів був наповнений новинними повідомленнями про активну роботу прем’єра та роликами щодо його опікувань спортивними досягненнями українців у Афінах. Зрозуміло, що каналам за це ніхто не оплачував ефірного часу. Натомість, штаб іншого претендента – В. Ющенка був змушений свою медіаактивність оплачувати за стандартними для кампаній цінами – вдвічі вищими, ніж у міжвиборчий період. Приклади яскраво ілюструють тезу про те, що медійний адміністративний ресурс може стати також серйозним фактором зниження реальних грошових витрат у кампанії одної сторони.

Деструктивними методами застосування адміністративного ресурсу під час виборів 2004 р. було перешкоджання у веденні виборчої кампанії опозиційними кандидатами та застосування силового адмінресурсу, зокрема, затримання агітаторів від опозиційних кандидатів, постійні перевірки приміщень, автотранстпорту, ненадання законного права на виступи представникам опозиційних кандидатів тощо. Окремо можна виділити використання адміністративного ресурсу для перешкоджання В. Ющенку у проведенні публічних акцій.

Варто зазначити, що під час виборчої кампанії 2004 року у В. Ющенка були також адміністративні можливості. Невід’ємною частиною адміністративного ресурсу В. Ющенко у 2004 р. можна вважати ради всіх рівнів на Заході України, які складалися переважно з членів партії «Наша Україна» (Львівська, Тернопільська, Рівненська, Івано-Франківська області.) Представники цієї партійної сили зосередили в своїх руках бюджети, дотації, можливість використовувати владні важелі впливу.

Внаслідок того, що другий тур виборів був масово сфальсифікований, мільйони людей вийшли на вулиці, протестуючи проти несправедливості. Результат другого туру (перемога В. Януковича) був оскаржений у Верховному Суді України, який визнав незаконним обрання В. Януковича Президентом України і призначив третій тур виборів: «Судом встановлено, що при проведенні повторного голосування не дотримувалися вимоги щодо заборони участі у передвиборній агітації органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, мало місце їх незаконне втручання у виборчий процес».

Як зазначає науковець М. Бучин, вперше в історії пострадянських держав найвищий судовий орган країни визнав значний вплив державних службовців на перебіг виборчого процесу (наявність під час виборів адміністративного ресурсу). Наслідком ухвалення нового виборчого закону, а також завдяки своєрідному зламові свідомості громадян третій тур виборів був визнаний одним з найдемократичніших за всю історію виборів в Україні. Факти використання адміністративного ресурсу мали поодинокий і радше випадковий, ніж закономірний характер.

Отже, держава визнала наявність адміністративного ресурсу та засудила його застосування під час виборчого процесу.

Виборча кампанія 2004 року з доведеними фактами масових фальсифікацій і системного використання адмінресурсу стала переломним моментом, що дала надію на створення в Україні демократичної системи зміни влади.

Підсумовуючи, потрібно зазначити, що у ході кожної перевиборчої кампанії протягом 1991-2002 років адмінресурс застосовувався і досить-таки активно. Проте, президентські вибори 2004 року виявилися «найбруднішими» за всю історію нашої держави.

За час цієї кампанії спостерігався тотальний адміністративний ресурс, тиск та залякування людей, маніпулювання масовою свідомістю та використаням ЗМІ з метою дискредитації. Українська еліта випробувала деструктивні політичні технології, які були зведені в ранг політичного абсурду.

У ході парламентських виборчих кампаній 2006-2007 рр. випадки використання адміністративного ресурсу були поодинокими, не мали системного характеру і не могли вагомо вплинути на результати парламентських виборів. Згідно зі звітом місії спостереження ENEMO за парламентськими виборами 2006 р., атмосфера їх проведення «… може бути охарактеризована як така, що пройшла в цілому без тиску, залякування, направленого проти політичних партій, блоків чи окремої частини електорату».

Відомий дослідник адміністративного ресурсу М. Бучин виокремлює низку особливостей щодо використання адміністративного ресурсу під час виборів 2006-2007 рр).

1. Відсутність централізованого адміністративного ресурсу. На відміну від президентських виборів 2004 р., парламентські вибори характеризувалися тим, що не було концентрації адміністративного ресурсу в одних руках. Під час останніх виборів суб’єктами адміністративного ресурсу були, переважно, НСНУ, Партія Регіонів та блок В. Литвина «Ми». Крім того, частково адміністративним ресурсом володіли БЮТ, СПУ, «Відродження» тощо.

2. У різних частинах України адміністративний ресурс застосовувався різною мірою, залежно від регіонів змінювалися й суб’єкти його застосування. Зокрема на Західній Україні адміністративним ресурсом володіли партії та блоки НСНУ, БЮТ а на Сході і Півдні – Партія Регіонів. Більшою мірою адміністративний ресурс використовувався на Сході та Півдні, дещо менше – на Заході.

3. Не маючи вагомого впливу на результати парламентських виборів, адміністративний ресурс активніше використовували на місцевих виборах. Тому можна стверджувати, що завдяки використанню адміністративного ресурсу в деяких регіонах результати місцевих виборів не відображають реального результату волевиявлення громадян. Особливо активно адміністративний ресурс застосовували на виборах сільських, селищних і міських голів.

4. Вибори 2006-2007 рр. характеризуються фактичною відсутністю використання адміністративного ресурсу проти виборців і конкурентів (так званий негативний адміністративний ресурс). Більшість випадків використання адміністративного ресурсу стосувалася його позитивного розуміння (адміністративний ресурс використовували провладні суб’єкти виборчого процесу для ефективної побудови власної виборчої кампанії) .

Численні випадки застосування адміністративного ресурсу були виявлені й під час останньої президентської виборчої кампанії 2010 року.

Як зазначає дослідниця А. М. Ярошенко, кандидат у Президенти В. Янукович, зрозуміло, знаходячись в опозиції, не мав тієї повноти влади, яка була у нього у 2004 р. Проте певна підтримка державних службовців чи керівників органів місцевого самоврядування у рідному для себе Південно-Східному поясі все ж спостерігалася . Наприклад, у Луганську місцевий мер-регіонал дав команду працівникам комунального підприємства познімати всю агітацію конкурентів Партії Регіонів задовго до закінчення виборчої кампанії.

Президентська виборча кампанія 2010 р. характеризувалася застосуванням адміністративного ресурсу вищих посадових осіб держави: Президента, Прем'єра та Голови Верховної Ради України.

Кандидат у Президенти та Прем'єр-міністр Ю. Тимошеню успішно поєднувала завуальовану агітацію в рамках кампанії «Вона працює» із відвертою агітацією. Йдеться про співочий тур на користь Тимошеню під назвою «З Україною в серці». Прем'єр відвідала майже усі міста, де організовувався захід. І хоча це було по завершенню робочого дня, проте літала вона за державні кошти (вартість чартеру Ту-134 по Україні складає близько 100 000 грн).

Резонансною була роздача безкоштовних актів на землю селянам, на які були витрачено понад 600 млн зі стабілізаційного фонду держави, роздавалися з портретами Юлії Тимошенко і подавалися як її особиста заслуга.

Голова Верховної Ради України Володимир Литвин – єдиний з кандидатів, хто пішов у відпустку. Однак після цього його «робочі поїздки» не припинилися. Зокрема, в той же час сайт Верховної Ради інформував, що голова Верховної Ради Володимир Литвин відвідає з робочою поїздкою Житомирську, Харківську, Запорізьку області.

Президентські вибори 2010 року довели, що жоден посадовець не виключає застосування адміністративного ресурсу під час ведення виборчої кампанії, незалежно на всі попередні заяви, – це, зокрема, стосується Президента України (2005-2010 р.р.) В. Ющенка.

Так, Центральна виборча комісія винесла попередження Президенту України В. Ющенку за використання ефірного часу державного телебачення під час його робочих поїздок у регіони України з метою власної агітації як кандидата у президенти. «Адмінресурсу, який був на попередніх виборах президента, немає. Є зловживання службовим становищем – ведення агітації в робочий час, розвішування плакатів на підвідомчій території, створення умов для своїх кандидатів», – відзначав голова КВУ О. Черненко.

Показово, що в 2010 р. не відбулося повторення виборів 2004-2005 рр., і це, безумовно, є позитивною тенденцією. Важливим та стримуючим фактором відмови від використання тотального адміністративного ресурсу стала деконцентрація владних повноважень між кандидатами-високопосадовцями.

Таким чином, від проголошення незалежності України і до сьогодення, на хід виборів щораз більший вплив здійснював адміністративний ресурс.

Вершиною процесу кількісного і якісного зростання впливу адміністративного чинника на виборчий процес стала президентська виборча кампанія 2004 р., під час якої використання адміністративного ресурсу сягнуло небачених раніше обсягів. У подальшому вплив адміністративного ресурсу на вибори поступово поменшувався, що сприятиме побудові в нашій державі демократичного політичного режиму.



4.Аналіз проблем використання адміністративного ресурсу в президентських виборчих перегонах, основні механізми застосування даної деструктивної технології та тенденції адміністративного впливу на хід виборів. 

Виборчі кампанії сучасності засвідчили, що перевагу віддають не тим кандидатам, які розробили дієву політичну програму, а тим, хто задіює весь механізм обіцянок, подарунків та маніпуляцій. Під час виборів органи влади перетворюються на свого роду «виборчу команду», так мовити, кризових менеджерів, які завжди готові надати преференції провладним силам. Всі державні організації: силові структури, освітні й медичні установи, державні ЗМІ, органи місцевого самоврядування і соціального забезпечення залучаються до агітації, різноманітних заходів.

Останні виборчі кампанії ( 2006, 2007 рр.) візначились зменшенням тиску владних структур на вибори, проте вплив адміністративного ресурсу помітно збільшився та змінив форми у виборчих кампаніях 2010 року. Використання адмінресурсу становить реальну загрозу демократичності виборів, уможливлює прихід до влади нових політичних діячів.

Таким чином, адміністративний ресурс у виборчому процесі в Україні характеризується такими ознаками:

1. Використання провладної вертикалі для проведення агітації, формування позитивного іміджу суб’єктів виборчого процесу, що підтримуються владними структурами та втручання в роботу виборчих комісій.

2. Втручання силових структур в процес волевиявлення.

3. Використання методів адміністративного тиску на громадян.

4. Створення несприятливих умов для опозиційних сил, з метою перешкоджанню виборчої кампанії та створенню додаткових переваг провладним (заборона телекомпаніям надавати ефір, перевірки офісів тощо).



5. Адміністративний тиск на засоби масової інформації з метою формування позитивного інформаційного поля для провладних сил.
План лекційного заняття № 8



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни Сучасний поліьтчні технлгії ( 2 частина) iconНавчально-методичний комплекс з курсу
Навчально-методичний комплекс забезпечення викладання навчальної дисципліни «Історія економіки та економічної думки» для студентів...
Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни Сучасний поліьтчні технлгії ( 2 частина) iconНавчально-методичний комплекс навчальної дисципліни

Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни Сучасний поліьтчні технлгії ( 2 частина) iconСистема менеджменту якості навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни

Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни Сучасний поліьтчні технлгії ( 2 частина) iconСистема менеджменту якості навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни Психологія вікового розвитку людини для галузі знань 23 «Соціальна робота»

Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни Сучасний поліьтчні технлгії ( 2 частина) iconСистема менеджменту якості навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни
Професійний відбір та професійна орієнтація для галузі знань 1301 Соціальне забезпечення
Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни Сучасний поліьтчні технлгії ( 2 частина) iconКомплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни «Російська мова» Київ – 2012 Передмова Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни розроблено
Зауваження враховані. Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни відповідає стандартам вищої освіти, вимогам мон молоді...
Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни Сучасний поліьтчні технлгії ( 2 частина) iconКомплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни «Історія української культури» Київ – 2012 Передмова Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни розроблено
В. М. Лободаєв, доцент кафедри міжнародних відносин та інформації, кандидат історичних наук
Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни Сучасний поліьтчні технлгії ( 2 частина) icon«Іноземна мова» (англійська) Київ – 2012 Передмова Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни розроблено
Зауваження враховані. Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни відповідає стандартам вищої освіти, вимогам монмолодьспорт...
Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни Сучасний поліьтчні технлгії ( 2 частина) iconКомплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни «Історія української культури» Київ – 2012 Передмова Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни розроблено
В. М. Лободаєв, доцент кафедри міжнародних відносин та інформації, кандидат історичних наук,викладач вищої категорії
Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни Сучасний поліьтчні технлгії ( 2 частина) iconНавчально-методичний посібник (друге видання) Укладач В. В. Білецький Донецьк 2007 рік ббк 60. 54 Укря73 с 14
Посібник включає навчально-методичний комплекс: лекційні матеріали, навчальну програму курсу та методичні рекомендації для самостійної...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка