Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни



Сторінка10/22
Дата конвертації09.03.2018
Розмір4.56 Mb.
ТипВитяг
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   22
Лекція 1. Вступ. Мовознавство як наука. Суть мови

План

  1. Мовознавство як наука. предмет і завдання курсу «Загальне мовознавство».

  2. Основні проблеми мовознавства. методи лінгвістичних досліджень.

  3. Місце мовознавства в системі наук.

  4. Суспільна та знакова природа мови.

  5. Функції мови в суспільстві.

  6. Діалектична єдність мови і мислення. Мова й мовлення.

Література

  1. Білецький А. О. Про мову і мовознавство / А. О.Білецький. – К. : «АртЕК», 1997. – 223 с.

  2. Герета Н. М., Торчинський М. М. Вступ до мовознавства / Н.М. Герета, М. М. Торчинський – К. :Товариство «Знання», 2000. – 217 с.

  3. Глазкова О.В. Колесник Д.М. Вступ до мовознавства / О.В. Глазкова, Д. М. Колесник – Черкаси: ЧІТІ, 1999. – 211 с.

  4. Горох Г. В. Вступ до мовознавства / Г.В. Горох – Кам’янець- Подільський : Абетка, 2002. – 199 с.

  5. Карпенко Ю. В. Вступ до мовознавства: Підручник / Ю. В. Карпенко – К. : Видавничий центр «Академія», 2006. – 336 с.

  6. Кириченко  Г. С. Нариси загального мовознавства : у 2 ч.: навч. посібник / Г. С. Кириченко, С. В. Кириченко, А. П. Супрун ; за ред. А. П. Супрун. – К. : Ін Юре, 2008. – Ч. 1 : Мова, її будова та функції в суспільстві / ред. А. П. Супрун. – 2008. – 168 с.

  7. Кочерган М. П. Загальне мовознавство / М. П. Кочерган – К. : Видавничий центр «Академія», 2003. – 464 с.

  8. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства / М. П. Кочерган – К. : Видавничий центр «Академія», 2000. – 368 с.

  9. Левицький А. Е. Вступ до мовознавства: Навчальний посібник / А. Е. Левицький, А. В. Сингаївська, Л. Л. Славова – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – 104 с.

  10. Монжалєй Т. К. Вступ до мовознавства / Т. К. Монжалей – Суми : Університетська книга, 2011. – 183 с.

  11. Терехова Д. І. Вступ до мовознавства: Навчальний посібник для студентів першого курсу (напрям підготовки 6.020303 «Філологія», спеціальність «Переклад») / Автор-упорядник Терехова Д. І. – К. – Полтава : «Полтавський літератор», 2012. – 224  с.

  12. Харченко С.В. Вступ до мовознавства / С. В. Харченко – К. : Вид-во НАУ, 2004. – 164 с.

  13. Ющук І. П. Вступ до мовознавства /І. П. Ющук – К. : Рута, 2000. – 219 с.


1. Мовознавство як наука. предмет і завдання курсу.

Мовознавство / лінгвістика – це наука про мову, її суть і суспільні функції, внутрішню структуру, закономірності функціонування й розвитку. предметом мовознавства є природна людська мова, а об’єктом дослідження лінгвістів виступає мовлення як конкретний вияв мови. Мовознавство є теоретичним, а не практичним знанням мов. зараз кожна освічена людина, крім своєї рідної мови, володіє ще однією / кількома іноземними мовами. При цьому не всі знавці мов можуть бути мовознавцями. Вони можуть бути практиками, цебто практично володіти мовою, однак не знати її історії, стосунків з іншими мовами та не бути теоретиками.

Залежно від мети і проблем дослідження виділяють конкретне й загальне мовознавство. конкретне мовознавство вивчає конкретну мову (україністика, русистика, богемістика), групу споріднених мов (славістика, германістика, романістика) або сім’ю мов (індоєвропейське, тюркське мовознавство); подає фактичний матеріал для теоретичних узагальнень.

Загальне мовознавство вивчає мову як загальнолюдське явище, її структуру й закономірності функціонування і є теоретичною, методологічною базою для конкретного мовознавства. основні проблеми загального мовознавства:



  • суть мови;

  • зв’язок мови й мислення;

  • походження мови;

  • причини і закони розвитку мови;

  • типологія мовних одниць;

  • система та структура мови;

  • класифікація мов;

  • методи лінгвістичних досліджень;

  • місце мовознавства в системі наук;

  • практичне використання теоретичних знань про мову.

Метою курсу є ознайомлення студентів із основними поняттями й термінами мовознавства, розширення їх лінгвістичного кругозору, розвиток навичок лінгвістичного аналізу. Курс закладає основи для поглибленого вивчення конкретної мови, її зіставлення з рідною мовою, свідомого засвоєння інших дисциплін мовознавчого циклу.

Основні проблеми мовознавства. методи лінгвістичних досліджень. у мовознавстві сформувались два основні підходи до вивчення явищ мови. їх основоположниками вважають І. О. Бодуена де Куртене і Ф. де Соссюра.

  1. Синхронний (від гр. synchronos “одночасний”). Цей підхід ґрунтується на дослідженні стану мови як цілісної системи взаємопов’язаних і взаємозумовлених елементів на певному етапі розвитку (не обов’язково на сучасному).

  2. Діахронний (від гр. dіа “через” і chronos – “час”) підхід ґрунтується на вивченні окремих мовних явищ, розвитку системи мови у цілому в їх історичній послідовності.

Кожна наука формує комплекс спеціальних метолів дослідження. лінгвістичний метод (від гр. methodes – шлях дослідження, спосіб пізнання) – це спосіб / прийом або система прийомів, використаних для вивчення мови.

Основні методи лінгвістичних досліджень:



  1. описовий (планомірний послідовний аналіз мовних одиниць, їх інвентаризація та систематизація; з’ясування особливостей будови й функціонування мовних одиниць і мови в цілому);

  2. історичний (вивчення процесу розвитку фонетичної, морфологічної, синтаксичної та інших систем мови в результаті зіставлення структурних елементів, які змінюються, встановлення причин цих змін);

  3. порівняльно-історичний (система наукових прийомів виявлення / реконструкції незафіксонаних мовних фактів минулого шляхом порівняння відповідних фактів пізніших етапів історичного розвитку двох / кількох споріднених мов або їх діалектів. на цьому методі ґрунтується генеалогічна класифікація мов);

  4. зіставний (зіставлення двох або більше мов (неспоріднених) із метою з’ясування їх схожості й відмінності. на цьому методі базується типологічна класифікація мов);

  5. структурний (вивчення мови, що передбачає її пізнання як цілісної структури, елементи й частини якої співвідносні та пов`язані чіткою системою лінгвістичних відношень; метод передбачає розробку системи категорій і визначень тільки на основі цих зв’язків, взаємовідношень і протиставлень внутрішньої мовної системи);

  6. статистичний / кількісний (вивчення мови з кількісної точки зору).

Місце мовознавства в системі наук. Мовознавство є гуманітарною наукою. Усі науки можна поділити на ті, предметом яких є природа – фізика, хімія, географія, біологія, астрономія тощо, і ті, предметом вивчення яких є людина, суспільство людей. такі науки прийнято називати гуманітарними (лат. humanus – людський, властивий людям). До них належить філологія, історія, мистецтвознавство. Потрібно зазначити, що поділ усіх наук на дві частини дуже умовний і не відбиває справжнього стану предметів дослідження. Усі науки так чи інакше пов’язані між собою та взаємозумовлені. Мовознавство тісно пов’язане з іншими науками – психологією й логікою, анатомією і фізіологією людини, фізикою, математикою, етнографією, історією тощо.

Мовознавство пов’язане з філософією, яка в античному світі була синтезом усіх людських знань. Поступово розвиваючись, окремі науки вийшли з надр філософії і можна було б сказати, що кожна виробила свою філософію, свою теорію науки. Теоретичною частиною мовознавчих наук є загальне мовознавство.

Нерозривним є зв’язок мовознавства з логікою, яка вивчає закони людського мислення, що, у свою чергу, не можливе без мови. Такі логічні категорії, як поняття, судження, умовивід, хоч і не збігаються з мовними, але наприклад, морфема, слово та речення тісно пов’язані з ними. Багато що запозичила лінгвістика з логічних методів моделювання речень.

Існує зв’язок мовознавства та психології. Психологія є наукою про закономірності психічної діяльності людей. Психолінгвісти вивчають мовленнєву діяльність людини: як засвоюється мова дитиною, цікавляться економією людських зусиль під час мовлення.

Завдання вивчення живих діалектів і говірок спонукало лінгвістів до збирання фольклору, вивчення його носіїв і побуту – відтак виник зв’язок лінгвістики з етнічними науками, зокрема етнографією (народознавством).

Варто відзначити зв’язок із кібернетикою – наукою про закони перетворення інформації у складних керованих системах. мовознавство пов’язане з математичною логікою, з математичною статистикою та теорією ймовірності. Завданням кібернетики є пристосування даних інших наук до електронної техніки. Чи можна людський мозок замінити машиною? Відомо, що за допомогою комп’ютерних програм можна робити переклади текстів. Та хоч би яких успіхів досягли машини, навряд чи вони зможуть замінити переклад людиною.



Суспільна та знакова природа мови. В історії розвитку мовознавства висувалися різні теорії пояснення суті мови:

  1. як біологічного явища: особливої функції людини (А. Шлейхер, м. мюллер);

  2. як психічного індивідуального явища: специфіка мови ґрунтується на психічних процесах у свідомості індивіда (В. Гумбольдт, Г. Штейнталь, О.О. Потебня);

  3. Як психофізичного явища (Г. Пауль, К. Бругман, П.Ф. Фортунатов);

  4. як соціального явища (Ж.-Ж. Руссо, А. Мейє, Ш. Баллі).

Суспільна природа мови виявляється в тому, що мова виникає й існує тільки в людському середовищі і не передається спадково. Мову як суспільне явище слід відрізняти від інших суспільних явищ: науки, техніки, мистецтва. кожному притаманні свої специфічні особливості та функції в певних сферах суспільства. мова ж обслуговує суспільство в усіх сферах життя. Крім мови, у людей є й інші засоби спілкування: міміка, жести, певні умовні знаки. Однак усі вони не такі досконалі, як природна мова. Зокрема, обмеженими у просторі й часі. Вони використовуються тільки в певних ситуаціях. Мова ж універсальний засіб людського спілкування.

Мова виконує в суспільстві такі основні функції: 1) комунікативну; 2) формування та вираження думки; 3) пізнавальну; 4) акумулятивну; 5) емотивну; 6) естетичну.



Діалектична єдність мови і мислення. мова й мовлення. Аналіз функцій, які виконує мова, свідчить про ще одну виразну її рису – зв’язок із мисленням, оскільки мова виконує функцію формування думки. Мислення, у свою чергу, контролює відбір мовних засобів для вираження певної інформації.

У розв’язанні питання зв’язку мови і мислення немає одностайності. Існує переважно три погляди: а) ототожнення мови та мислення, ігнорування їх специфіки; б) відрив мови від мислення, визнання існування “чистого” мислення без мови; в) пов’язаність мови й мислення.

Цей третій погляд, імовірно, є найсправедливішим. Значний вплив на його формування мало вчення І.П. Павлова про першу та другу сигнальні системи в людей. Єдність мови і мислення виявляється в тому, що вони пов’язані з діяльністю центральної нервової системи й мозку. При порушенні центральної нервової системи порушується мовленнєва діяльність і, навпаки.

У більшості випадків наше мислення вербальне (словесно оформлене). Таке твердження справедливе також тоді, коли людина не виголошує свої думки вголос (внутрішнє мовлення). Інші види мислення (технічне, образне) є додатковими і базуються на вербальному мисленні.



Як знаряддя спілкування, мова функціонує та розвивається в мовленні кожного члена суспільства. Проблема взаємозв’язку і відмінності мови й мовлення – одна з актуальних проблем сучасного мовознавства. Уперше мову і мовлення послідовно розмежував Ф. де Соссюр (1857–1913), пізніше в цьому напрямку плідно працювали Л.В. Щерба.
Лекція 2. Походження мови. Історичний розвиток мов

План

  1. Походження мови як проблема мовознавства.

  2. Зв’язок розвитку мови та розвитку суспільства. основні процеси розвитку мов і діалектів.

  3. Територіальна та соціальна диференціація мови.

  4. Структура мови.

Література

  1. Білецький А. О. Про мову і мовознавство / А. О.Білецький. – К. : «АртЕК», 1997. – 223 с.

  2. Герета Н. М., Торчинський М. М. Вступ до мовознавства / Н.М. Герета, М. М. Торчинський – К. :Товариство «Знання», 2000. – 217 с.

  3. Глазкова О.В. Колесник Д.М. Вступ до мовознавства / О.В. Глазкова, Д. М. Колесник – Черкаси: ЧІТІ, 1999. – 211 с.

  4. Горох Г. В. Вступ до мовознавства / Г.В. Горох – Кам’янець- Подільський : Абетка, 2002. – 199 с.

  5. Карпенко Ю. В. Вступ до мовознавства: Підручник / Ю. В. Карпенко – К. : Видавничий центр «Академія», 2006. – 336 с.

  6. Кириченко  Г. С. Нариси загального мовознавства : у 2 ч.: навч. посібник / Г. С. Кириченко, С. В. Кириченко, А. П. Супрун ; за ред. А. П. Супрун. – К. : Ін Юре, 2008. – Ч. 1 : Мова, її будова та функції в суспільстві / ред. А. П. Супрун. – 2008. – 168 с.

  7. Кочерган М. П. Загальне мовознавство / М. П. Кочерган – К. : Видавничий центр «Академія», 2003. – 464 с.

  8. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства / М. П. Кочерган – К. : Видавничий центр «Академія», 2000. – 368 с.

  9. Левицький А. Е. Вступ до мовознавства: Навчальний посібник / А. Е. Левицький, А. В. Сингаївська, Л. Л. Славова – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – 104 с.

  10. Монжалєй Т. К. Вступ до мовознавства / Т. К. Монжалей – Суми : Університетська книга, 2011. – 183 с.

  11. Терехова Д. І. Вступ до мовознавства: Навчальний посібник для студентів першого курсу (напрям підготовки 6.020303 «Філологія», спеціальність «Переклад») / Автор-упорядник Терехова Д. І. – К. – Полтава : «Полтавський літератор», 2012. – 224  с.

  12. Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство. Історія лінгвістичних учень / Г. М. Удовчиенко – К. : Вища школа, 1980. – 305 с.

  13. Харченко С.В. Вступ до мовознавства / С. В. Харченко – К. : Вид-во НАУ, 2004. – 164 с.

  14. Ющук І. П. Вступ до мовознавства /І. П. Ющук – К. : Рута, 2000. – 219 с.


Походження мови як проблема мовознавства. Питання про єдність мови й мислення тісно пов’язане з проблемою походження мови, яка мовознавцями вирішувалася по-різному. відомі такі гіпотези:

  1. звуконаслідувальна гіпотеза – виникла в античності (Демокріт V–ІV ст. до н. е.), широко поширилася в ХVII–ХІХ ст. (Г.В. Лейбніц, В. Гумбольдт та ін.) – пояснює виникнення мови внаслідок наслідування людиною звуків навколишньої природи;

  2. вигукова теорія – відома ще з давнини (епікурейці, лукрецій І ст. до н.е.), поширилася серед мовознавців XIX–ХХ ст. (Г. Штейнталь, О.О. Потебня) – пояснює виникнення мови з природних вигуків, тобто інстинктивних реакцій на зовнішні подразнювачі;

  3. теорія соціального договору – зародилася у працях Демокріта й Аристотеля, активно розроблялася філософами XVIII ст. (Ж.Ж. Руссо, А. Сміт та ін.) – передбачає посередню домовленість людей про назви тих чи інших предметів, явищ, відношень;

  4. теорія трудових вигуків – розробив французький учений Л. Нуаре, популяризували К. Бюхер, Г.В. Плеханов – пояснює виникнення мови з трудових вигуків, що супроводжують трудову діяльність людини;

  5. кінетична теорія – послідовниками є німецький учений В. Вундт, М. Я. марр – наголошує на тому, що люди спочатку спілкувалися жестами, а потім перейшли на звукову мову;

  6. у гіпотезі Ф. Енґельса походження мови розглядалося в нерозривному зв’язку з розвитком людської свідомості й мислення, з походженням самої людини, як реалізація потреб людей у спілкуванні у процесі колективної праці. Згідно з цими уявленнями існувало кілька центрів формування з груп людиноподібних мавп людських колективів, і, відповідно, первісних мов було кілька;

  7. на противагу теорії полігенезу існує ще й теорія моногенезу – про походження усіх мов з однієї (А. Тромбетті, О. С. Мельничук, біблійне учення).

Зв’язок розвитку мови та розвитку суспільства. основні процеси розвитку мов і діалектів. У процесі функціонування й розвитку конкретна мова постійно змінюється. Ці зміни зумовлені як екстралінгвальними, так і внутрішньомовними чинниками. основою розвитку мови є розвиток суспільства, однак внутрішні закони розвитку мови пов’язані з розвитком суспільства опосередковано. Серед внутрішніх законів розвитку виділяють: загальні (закон поступового накопичення елементів нової якості й відмирання елементів старої якості, закон безперервного розвитку різних структурних рівнів мови) та конкретні (закон відкритого складу у старослов’янській мові).

Різні ланки мови, її структурні рівні змінюються з різною швидкістю.

В історії розвитку мови діють два основних процеси:


  1. диференціація (від лат. differenciatio – розходження), унаслідок чого з однієї мови виникає дві / кілька мов;

  2. інтеґрація (від лат. integratio – об’єднання), результатом якої є утворення з кількох мов однієї.

Основні етапи історичного розвитку загальнонародних мов:

  • мова племені (властива для родоплеменного первіснообщинного ладу);

  • мова народності (рабовласницьке і феодальне суспільство);

  • національна мова (капіталістичне й соціалістичне суспільство).

Із виникненням мов народностей формуються літературні мови (кодифіковані, нормалізовані мови, які, маючи письмову форму, задовольняють різноманітні потреби суспільства). Літературні мови відіграють значну роль у період формування національних мов. Основні ознаки літературної мови: поліфункціональність, відшліфованість, стандартність, нормативність, наддіалектність, наявність усної і письмової форми. Якщо в епоху середньовіччя як літературні мови вживалися чужі (навіть мертві), то виникнення нації зумовлює появу на живій народній основі національних літературних мов як вищої форми вияву національної мови.

Територіальна та соціальна диференціація мови. Внутрішня єдність мови не виключає різноманітності форм її виявів і функціонування. Наприклад, територіальне відокремлення окремих частин суспільства породжує територіальну диференціацію мови. Усередині єдиної загальнонаціональної мови утворюються місцеві її різновиди (діалекти / говірки). Ступінь своєрідності діалектів залежить від конкретно-історичних умов їх формування.

Соціальні розшарування суспільства зумовлюють різні види соціального членування мови. в умовах розвиненого класового суспільства всередині єдиної загальнонародної мови виділяють:



  • соціальні діалекти (вони відрізняються переважно лексико-семантичними, фразеологічними та стилістичними особливостями) притаманні представникам різних прошарків і класів суспільства;

  • професійні діалекти (відрізняються передусім лексичними особливостями) притаманні представникам різних професійних груп;

  • спеціальні мови (жаргон, арго) вживаються для задоволення потреб спілкування окремих груп людей, об’єднаних спільною виробничою діяльністю, навчанням, службою (жаргон) або потребою в таємній чи антисуспільній діяльності (арго).

Розмаїття цілей і сфер суспільного використання мови породжує її стилістичну диференціацію.

Структура мови. Як знаряддя спілкування мова постає ще однією своєю виразною рисою – вона має свою структуру, тобто набір структурних елементів: фонем, морфем, слів, словосполучень, речень. Усі ці одиниці пов’язані одна з одною. Сукупність мовних елементів, об’єднаних зв’язками й відношеннями, утворює систему мови. системний і структурний характер мови виявляється у тому, що один мовний елемент виділяється й усвідомлюється завдяки протиставленню іншому елементові системи. Це може бути протиставлення функцій, форми та значення.

До структурних елементів мови належать такі: фонема, морфема, слово, словосполучення і речення. Відповідно, ці одиниці вивчаються такими лінгвістичними дисциплінами:



  • фонетика (від гр. phonetikos – звуковий) вивчає звуковий склад мови, способи утворення звуків, їх акустичні й артикуляційні особливості, фонетичні процеси, поділ слів на склади, інтонацію, наголос, фонетичне членування мовленнєвого потоку;

  • лексикологія (від гр. lexіkos – словниковий і logos – наука, учення) вивчає словниковий склад мови, значення слів, зміну цих значень, походження значень;

  • граматика (від гр. grammatike – літера, запис) вивчає способи й засоби словозміни та будову словосполучення і речення.
Лекція 3 Фонетика. взаємодія звуків у процесі мовлення. фонологія
План

  1. Фонетика як наука. аспекти вивчення звуків мовлення.

  2. Акустичні й артикуляційні характеристики звуків. Основні принципи класифікації звуків та фонетичне членування мовленнєвого потоку.

  3. Позиційні та комбінаторні зміни звуків.

  4. Фонетичні й історичні чергування. Звукові закони.

  5. Фонологія як наука. Поняття фонеми.

  6. Фонологічні системи мови.

Література

  1. Білецький А. О. Про мову і мовознавство / А. О.Білецький. – К. : «АртЕК», 1997. – 223 с.

  2. Герета Н. М., Торчинський М. М. Вступ до мовознавства / Н.М. Герета, М. М. Торчинський – К. :Товариство «Знання», 2000. – 217 с.

  3. Глазкова О.В. Колесник Д.М. Вступ до мовознавства / О.В. Глазкова, Д. М. Колесник – Черкаси: ЧІТІ, 1999. – 211 с.

  4. Горох Г. В. Вступ до мовознавства / Г.В. Горох – Кам’янець- Подільський : Абетка, 2002. – 199 с.

  5. Карпенко Ю. В. Вступ до мовознавства: Підручник / Ю. В. Карпенко – К. : Видавничий центр «Академія», 2006. – 336 с.

  6. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства / М. П. Кочерган – К. : Видавничий центр «Академія», 2000. – 368 с.

  7. Левицький А. Е. Вступ до мовознавства: Навчальний посібник / А. Е. Левицький, А. В. Сингаївська, Л. Л. Славова – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – 104 с.

  8. Монжалєй Т. К. Вступ до мовознавства / Т. К. Монжалей – Суми : Університетська книга, 2011. – 183 с.

  9. Терехова Д. І. Вступ до мовознавства: Навчальний посібник для студентів першого курсу (напрям підготовки 6.020303 «Філологія», спеціальність «Переклад») / Автор-упорядник Терехова Д. І. – К. – Полтава : «Полтавський літератор», 2012. – 224  с.

  10. Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство. Історія лінгвістичних учень / Г. М. Удовчиенко – К. : Вища школа, 1980. – 305 с.

  11. Харченко С.В. Вступ до мовознавства / С. В. Харченко – К. : Вид-во НАУ, 2004. – 164 с.

  12. Ющук І. П. Вступ до мовознавства /І. П. Ющук – К. : Рута, 2000. – 219 с.


Фонетика як наука. аспекти вивчення звуків мовлення. Фонетика (від гр. рhоnеtikоs – звуковий) – це особлива лінгвістична дисципліна про звуки людської мови. Фонетика як наука вивчає звукові засоби мови в усіх їх виявах і функціях, а також зв’язок між звуковою і письмовою формою мови (Л. Р. зіндер).

Як складне явище звук може вивчатися у трьох аспектах:



  1. акустичний / фізичний аспект розглядає звук як коливання пружного тіла у пружному середовищі. як фізичне явище звук характеризується силою (залежить від амплітуди коливань), довготою (залежить від часу коливань), висотою (зумовлюється частотою коливань), тембром (специфічним забарвленням, що складається з основного тону та шуму, їх комбінації, гармонічних обертонів і резонаторних тонів);

  2. анатомо-фізіологічний аспект передбачає вивчення процесу творення звука, склад і роботу мовленнєвого апарату;

  3. лінгвістичний / соціальний аспект звуків мовлення полягає в їх відношенні до змісту мовлення, тобто виконуваної ними у процесі спілкування функції.

Акустичні й артикуляційні характеристики звуків. основні принципи класифікації звуків та фонетичне членування мовленнєвого потоку. Фонетика вивчає звук як фізичне й анатомо-фізіологічне явище, власне лінгвістичні властивості звуків мовлення вивчає спеціальна наукова дисципліна – фонологія.

Робота органів апарату мовлення, необхідна для утворення того чи іншого звука, називається артикуляцією (від лат. аrticulare – членороздільно вимовляти). Артикуляція звука складається з трьох фаз: екскурсії (від лат. ехсursіо – початок, вилазка); витримки; рекурсії (від лат. гесursіо – повернення). Сукупність типових для носіїв даної мови навичок вимови утворює його артикуляційну базу. Артикуляційна база мови тяжіє над людиною при засвоєнні нею іноземної мови і виражається в акценті (від лат. ассеntus – наголос).

Ураховуючи як акустичні, так і артикуляційні ознаки, звуки мовлення поділяються на голосні та приголосні. Голосні звуки є чисто тональними, під час їх вимови інтенсивність струменя повітря слабка й напруження м’язів апарату мовлення рівномірне. При творенні приголосних звуків обов’язкова наявність шумів, виникнення перешкоди на шляху струменя вижихуваного повітря; інтенсивність струменя повітря вища, ніж при вимові голосних, напруження м’язів апарату мовлення нерівномірне.

Голосні звуки класифікують за: горизонтальним положенням язика (рядом); за вертикальним положенням язика (підйомом); за участю губ (лабіалізацією, від лат labia - губа) в утворенні звука; за довготою; за резонатором.

Основними критеріями, за якими поділяються приголосні звуки, є: співвідношення голосу і шуму; місце утворення перешкоди; характер перешкоди і спосіб її подолання; наявність твердості та м’якості.

Усне мовлення постає у вигляді звукового ланцюга, який послідовно розпадається на такі ланки:



  1. фонетичні фрази – закінчені за смислом ланки звукового ланцюга, який знаходиться між двома значними паузами;

  2. мовленнєві такти – ланки звукового ланцюга, утворені єдиним напором струменя повітря, що видихається, відділяються одна від одної короткими паузами;

  3. фонетичні слова – сукупність складів, об’єднаних одним наголосом і своїм особливим значенням. сюди включаємо явище проклізи (на^березі, від^дому) й енклізи (рос. без^ вести, за^уши);

  4. склади – найкоротші, відносно самостійні, ланки звукоряду.

У мовознавстві склалося кілька теорій складу (експіраторна, м’язового напруження, сонорна, тональна), однак жодна з них не дає повного і вичерпного тлумачення складу. На практиці склади розподіляють на наголошені і ненаголошені, відкриті й закриті, прикриті та неприкриті.

Позиційні та комбінаторні зміни звуків. Звуки мовлення, вживаючись у складі, слові чи фразі, впливають один на одного, зазнаючи при цьому змін. видозміни звуків у потоці мовлення називають фонетичними / звуковими процесами.

Фонетичні процеси виникають унаслідок впливу початку і кінця артикуляції сусідніх звуків (комбінаторні процеси) або залежно від положення звука у слові (позиційні процеси).

Комбінаторні зміни зумовлені взаємодією звуків у потоці мовлення, коли рекурсія попереднього звука тісно пов’язана з екскурсією наступного і навпаки.

Сумісна артикуляція сусідніх звуків називається коартикуляцією.



Виділяють такі типи комбінаторних процесів:

  1. Акомодація (від лат. ассоmоdаtio – пристосування) – це тип звукових змін, при якому артикуляції сусідніх звуків (голосних і приголосних) пристосовуються одна до одної: дезинфекція, рос.: предыстория.

Виділяють прогресивну і регресивну акомодації:

  • том (порівняйте з там) – регресивна акомодація;

  • рос. тёк (порівняйте з ток) – прогресивна акомодація.

  1. Асиміляція (від лат. аssіmіlаtіо – уподібнення) – такий тип змін, при якому з двох різних звуків утворюються два однакових (миєшся – миє[с’:]я) чи близьких за артикуляцією (легкий лек]ий).

Асиміляцію характеризують за такими ознаками:

  • за результатом – повну: отдать – о[дд]ать, неповну: вокзал – во[гз]ал;

  • за напрямом – прогресивну: англ. реns – рe[пs] “пера, ручки”, польськ. trzeba – [tš]eba потрібно, узб. кетди – ке[тт]и пішов, регресивну: молотьба – моло[д′б]а, нім. sagtsa[kt] говорить;

  • за положенням звуків – контактну (суміжну), дистанційну (несуміжну): чечевиця – [с]о[ч]евиця, котлета – прост. [к]а[к]лета, огурец – розм. рос. [у]г[у]рец.

Типовим випадком прогресивної дистанційної асиміляції є сингармонізм голосних, що широко представлений у тюркських і фінно-угорських мовах: тур. at “кінь”atlar “коні”; sev “люби”sеvтеk “любити”.

  1. Дисиміляція (від лат. dissimilatio – розподібнення) – такий тип змін, при якому з двох однакових або близьких за артикуляцією звуків виходять, різні чи більш далекі за артикуляцією звуки.

Виокремлюють дисиміляцію:

  • регресивну (коридор – розм. ко[л]ідо[р]) і прогресивну;

  • контактну (компанія – прост. ка[нп]анія і дистанційну (ст. руськ. феврарь – фев[р]а[л]ь).

У фонетиці трапляються й інші види комбінаторних змін, що базуються на описаних вище:

  • гаплологія (випадіння одного з двох однакових звуків або складів): стипендія (від лат. sti/pe/ – “милостиня”, “подаяння” і /ре/пdere“платити”), трагікомедія (трагі/ко/- і /ко/медія);

  • метатеза (перестановка звуків): нім. тeller “тарілкa” – ст. руськ. талеркa, укр. тарілка; нім. futteral – “футляр” – футляр;

  • епентеза (вставка звуків (епентетичних): радіо – прост. радіво; фіалка – прост. фіялка;

  • протеза (поява звуків (протетичних) на початку слова): рос. восемь – ст. руськ. осьм, рос. уж – укр. вуж;

  • діереза (викидка звуків): солнце – сонце, болг. позоришни ‘театральний’ – позориште ‘театр’;

  • стяжіння – злиття двох звуків в один: умивається – умиває[ц’:]я, смієшся – сміє[с’:]я.

Позиційні зміни звуків зумовлені позицією їх у слові, місцем і характером наголосу. до них відносяться:

1. Приглушення дзвінких приголосних в абсолютному кінці слова, яке відбувається в російській, білоруській, болгарській, німецькій, узбецькій мовах: рос. хлеб – хле[п], нім. вrапd “пожар, опік” – вran[t], узб. мактаб “школа” – макта[п].

2. Редукція – ослаблення голосних у ненаголошених складах. Виділяють редукцію:


  • якісну: (у російській мові редукуються голосні /о/, /а/, /э/: дом –д[^]ма; в укр. мові /е/, /о/: село – село, зозулязозуля; нім. sehen “бачити” – seh[]n;

  • кількісну: (у рос. мові /и/, /ы/, /у/, сухо – сухой – суховатый.

Фонетичні та історичні чергування. звукові закони. Комбінаторні та позиційні фонетичні зміни звуків мовлення призводять до чергувань звуків. виділяють два види чергувань звуків – фонетичні (живі, діючі) й історичні (мертві, недіючі).

Живими / фонетичними чергуваннями називаються зміни звуків у потоці мовлення, зумовлені сучасними фонетичними процесами з / с про[з’]ба - про[с’]ба і с / з ро[з] - ро[с].

Історичні (традиційні, морфологічні) чергування – це ототожнення різних звуків мови в одній і тій же морфемі; ці чергування зумовлені дією давніх фонетичних процесів, які зараз не діють: с / ш (пи[с]ати – пи[ш]у), ст / т (мести - мету).

Звуки мовлення зазнають змін за певними правилами, яких дотримуються усі мовці певної мови.

Зміни звуків за певними правилами отримали назву звукового (фонетичного) закона. Звуковий закон – це формула / правило регулярних звукових змін, властивих певній мові, групі споріднених мов (закон відкритого складу у спільнослов’янській і давньоруській мовах).

Фонологія як наука. поняття фонеми. Вивчення звуків виключно з акустичного й анатомо-фізіологічного боку було б недостатнім без включення лінгвістичного (соціального) аспекту. Цей аспект звука вивчає спеціальний розділ лінгвістики – фонологія (від гр. fone – “звук” і logos – “слово, вчення”). Фонологія як наука розвивається з кінця XIX ст. у працях представників казанської лінгвістичної школи І. О. Бодуена де Куртене, В. А. Богородицького, М. В. Крушевського, у роботах Л. В. Щерби. Значний внесок у розвиток фонології зробили представники празької лінгвістичної школи (М. С. Трубецькой “Основи фонології” (1936 р.).

Центральне місце у фонології посідає вчення про фонему. Фонема (від гр. fone – “звук”) – це мінімальна звукова одиниця мови, здатна відрізняти звукові оболонки різних слів і морфем. Фонеми співвідносні зі звуками, але не тотожні їм: звук – одиниця мовлення, а фонема – одиниця мови. фонема – це загальне (абстрактне), що виявляється в різноманітних конкретних реалізаціях, тобто звуках. Кількість звуків у мовленні безмежна, кількість фонем у мові обмежена, науково визначена.

Фонема є мінімальною неподільною одиницею мови, що виконує конститутивну, будівельну, інтеґраційну й дистинктивну (розпізнавальну) функції.

Фонема як одиниця функціонального плану реально існує у вигляді різноманітних звуків, які прийнято називати алофонами (від гр. allos – інший і phone – звук), чи варіантами фонеми.

Головний вияв (інваріант) фонеми – це її реалізація в ізольованій позиції або сильній позиції (позиції максимальної диференціації).

Позиційний варіант – це реалізація фонеми, зумовлена її позицією у слові, напр.: рос. гриб – гри<п>.

Комбінаторним варіантом є реалізація фонеми, зумовлена впливом сусідніх звуків, напр.: зшити – <ш:>ити.

Факультативний варіант – можлива, але не обов’язкова реалізація фонеми, напр.: r у німецькій мові в будь-якій позиції може реалізовуватися як передньоязикове або як увулярне “картаве” . свою функцію розпізнавання слів або форм слів фонеми виконують на основі наявності в них диференційних, тобто розпізнавальних ознак. Ці ознаки виділено у фонемах унаслідок протиставлення одна одній у системі тієї чи іншої мови. У російській мові є протиставлення приголосних за твердістю / м’якістю, в німецькій, французькій, англійській такого протиставлення немає. при наявності в мові пар фонем, що відрізняються однією фонологічною диференціальною ознакою, утрата її у слабкій позиції призводить до нейтралізації фонологічного протиставлення: один і той же звук мовлення виступає представником двох або кількох різних фонем <т> репрезентує фонеми <т> і <д> у російських словах кот і код.



Фонологічні системи мови. Дуже важливою особливістю фонеми є її належність до звукової будови конкретної мови, її фонологічної системи.

Фонологічні системи мов відрізняються: кількістю фонем (гавайська мова – 13 фонем, німецька – 36, англійська – 40-44, українська – 41-45, російська – 39-46, абхазька – 71); співвідношення голосних і приголосних (французька мова – 18 голосних / 17 приголосних, німецька – 15 / 18 + 3, російська – 5-6 / 34; організацією фонемних груп; складом фонологічних пар і рядів; функціонуванням фонем у потоці мовлення; співвідношенням фонем при їх чергуванні.



Щодо виділення фонем у мові серед дослідників немає єдності в поглядах. наприклад, не з’ясовано статус українських голосних <и> та <і>. відомо, що <и> знаходиться в позиції після твердих приголосних, а <і> після м’яких чи напівм’яких. В історії вітчизняного мовознавства виділяються два основні напрями – московська і ленінградська фонологічні школи. З погляду ленінградської фонологічної школи, що надає перевагу фізичному, а не функціональному аспекту фонем, напр.: укр. <и> та <і> (як і рос. <ы> та <и>) – слід визнати алофонами однієї фонеми. представники лфш (л.в. щерба, л.р. зіндер, м.і. матусевич) уважають, що фонему потрібно розглядати як автономну від морфеми власне фонетичну одиницю. Фонеми визначаються як звукові типи реальних звучань (у слові в/о/л голосна фонема <о>, а у слові в/о/л/ы вже <а>). Представників московської фонологічної школи виділяє морфологічний підхід до фонеми, тобто розуміння її як мінімального звукового елемента у складі морфеми (у словах в/о/л і в/о/л/ы виділені звуки є виявами однієї фонеми <о>). Згідно з цим поглядом, фонема – це функціональна фонетична одиниця, представлена певними звуками, що чергуються.

Лекція 4. Лексикологія
План

  1. Слово як предмет лексикології.

  2. Основні ознаки слова. Слово і морфема. Слово й лексема.

  3. Лексичне значення слова. Типи лексичною значення.

  4. Моносемія і полісемія.

  5. Омонімія.

Література

  1. Білецький А. О. Про мову і мовознавство / А. О.Білецький. – К. : «АртЕК», 1997. – 223 с.

  2. Герета Н. М., Торчинський М. М. Вступ до мовознавства / Н.М. Герета, М. М. Торчинський – К. :Товариство «Знання», 2000. – 217 с.

  3. Глазкова О.В. Колесник Д.М. Вступ до мовознавства / О.В. Глазкова, Д. М. Колесник – Черкаси: ЧІТІ, 1999. – 211 с.

  4. Горох Г. В. Вступ до мовознавства / Г.В. Горох – Кам’янець- Подільський : Абетка, 2002. – 199 с.

  5. Карпенко Ю. В. Вступ до мовознавства: Підручник / Ю. В. Карпенко – К. : Видавничий центр «Академія», 2006. – 336 с.

  6. Кириченко  Г. С. Нариси загального мовознавства : у 2 ч.: навч. посібник / Г. С. Кириченко, С. В. Кириченко, А. П. Супрун ; за ред. А. П. Супрун. – К. : Ін Юре, 2008. – Ч. 1 : Мова, її будова та функції в суспільстві / ред. А. П. Супрун. – 2008. – 168 с.

  7. Кочерган М. П. Загальне мовознавство / М. П. Кочерган – К. : Видавничий центр «Академія», 2003. – 464 с.

  8. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства / М. П. Кочерган – К. : Видавничий центр «Академія», 2000. – 368 с.

  9. Левицький А. Е. Вступ до мовознавства: Навчальний посібник / А. Е. Левицький, А. В. Сингаївська, Л. Л. Славова – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – 104 с.

  10. Монжалєй Т. К. Вступ до мовознавства / Т. К. Монжалей – Суми : Університетська книга, 2011. – 183 с.

  11. Терехова Д. І. Вступ до мовознавства: Навчальний посібник для студентів першого курсу (напрям підготовки 6.020303 «Філологія», спеціальність «Переклад») / Автор-упорядник Терехова Д. І. – К. – Полтава : «Полтавський літератор», 2012. – 224  с.

  12. Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство. Історія лінгвістичних учень / Г. М. Удовчиенко – К. : Вища школа, 1980. – 305 с.

  13. Харченко С.В. Вступ до мовознавства / С. В. Харченко – К. : Вид-во НАУ, 2004. – 164 с.

  14. Ющук І. П. Вступ до мовознавства /І. П. Ющук – К. : Рута, 2000. – 219 с.


Слово як предмет лексикології. Сукупність усіх слів певної мови утворює її словниковий склад (лексичну систему). Наука про словниковий склад мови, його функціонування в мовленні та в історичному розвитку називається лексикологією (від гр. Lехікоs – “словниковий” і 1оgоs – “наука, вчення”).

Із лексикологією пов’язані: семасіологія (семантика) – учення про значення слів і про змінювання цих значень; ономасіологія – учення про назви, позначення предметів, про вираження понять засобами мови; етимологія – учення про походження й первинне значення слів; лексикографія – прикладна наука про методи опису лексики та принципи укладання словників; фразеологія – учення про лексикалізовані сталі сполучення слів; ономатологія – учення про власні імена та ін.

Слово – це фонетично і граматично оформлена основна значуща одиниця мови, яка характеризується самостійністю, лексико-граматичною співвіднесеністю та відтворюваністю в мовленні як готова цілісна структурно-семантична одиниця.

Будь-яке слово є єдністю форми та змісту, звучання і значення. У процесі спілкування виділяють: фонетичне слово – звукоряд, матеріальний вияв слова; предмет, який називається словом; зміст, смисл, який слово викликає в нашій свідомості.

Отже, слово (1) називає / позначає предмет, (2) слово має смисл, (3) смисл відображає властивості предмета у свідомості людини. Весь цей комплекс є трьома елементами, а зв’язки між ними і формують значення слова:
фблок-схема: витягування 1онетичне слово

предмет поняття

(денотат, референт) (сигніфікат)
Визнаючи нерозривний зв’язок слова та поняття, не можна ототожнювати їх з таких причин: поняття є категорією логіки, категорія загальнолюдська, слово – категорія конкретної мови; поняття виражається через слово, але не всяке слово виражає поняття; у більшості слів (крім термінів) лексичне значення ширше від поняття, тому що включає в себе емоційну й соціальну оцінки.

Основні ознаки слова. слово і морфема. слово й лексема. Лексема – це слово, яке є структурним компонентом мови, одиницею лексичної системи (окреме слово) у сукупності властивих йому форм словозміни та значень у різних контекстах. На відміну від морфем – мінімальних значеннєвих одиниць мови – слову притаманна самостійність.

Історично й соціально зумовлений зв’язок між звуковим вираженням слова та копією / образом предмета, який позначається даним словом, називається лексичним значенням слова.



Лексичне значення слова. Типи лексичною значення. Виділяють (за в. В. Виноградовим) три головні типи лексичних значень:

  1. номінативне. Це лексичне значення, яке безпосередньо пов’язане з відображенням у свідомості предметів, явищ, відношень об’єктивної дійсності (дім, учень, вітер);

  2. фразеологічно зумовлене значення є таким, що існує чи утворюється тільки у складі фразеологічної одиниці (летіти кулею – обидва компоненти цього сталого словосполучення набувають значення “швидкість”);

  3. синтаксично зумовлене значення – значення, якого набуває слово тільки в певній синтаксичній функції, позиції (він у нашій групі маяк – “кращий студент”).

Лексичні значення розподіляються також: залежно від їх відношення до предметів і явищ об’єктивної дійсності: номінативні, вказівні (сигнальні), комунікативні; прямі й переносні; конкретні й абстрактні; залежно від їх відношення до свідомості: термінологічні і загальні, образні й безобразні, емоційні та неемоційні; за ознакою зв’язку слова з іншими словами в межах однієї мови: синонімічні й антонімічні, моносемічні й омонімічні, немотивовані та мотивовані.

Моносемія і полісемія. У мові слово може мати одне значення (є монолексичним) або кілька значень (є полісемічним), напр.: у російському дієслові идти – 25-40 значень, в англійському to do “робити” – 16.

Багатозначність / полісемія (від гр. Роlу – багато і sеmа – знак) слова – це продукт історичного розвитку мови. Похідні слова, як правило, виникають унаслідок перенесення назви з одного предмета на інший. Виділяють:



  1. перенесення, що ґрунтується на схожості ознак – метафора (від гр. Metaphora – перенесення): ніжка стільця, твердий характер;

  2. перенесення назви на основі суміжності предметів у просторі чи в часі –метонімія (від гр. Metonymia – перейменування): прочитати шевченка, уважна аудиторія;

  3. перенесення назви за схожістю функції: сторож “прилад, що запобігає збіганню молока”, нім. Wagen “вагон” походить від слова wagen“віз”;

  4. перенесення назви цілого предмета на його частину – синекдоха (від гр. Synekdoche – співвіднесеність) – різновид метонімії: він скрізь руку має.

У процесі історичного розвитку мови значення слова може розширюватися (фронт, малиновий, англ. Spleen “хандра, лють” має основне значення “селезінка”) або звужуватися (шофер, злодій, чеськ. Dobytek “худоба”).

Омонімія. Полісемію (багатозначність) слова не слід змішувати з омонімією.

Омоніми (від гр. Homos – однаковий і опymа – ім’я) – слова, які мають однакову форму, але різні значення. У мові виділяють: лексичні або власне омоніми – різні за значенням слова, звуковий склад яких збігається в усіх формах: ключ “відмичка” і ключ “джерело”, англ. Аrт – “рука” і аrт – “зброя”; омофони, чи фонетичні омоніми (збігаються за звучанням, але різні за написанням): рос. Бал / балл, грип / грипп, солнце / сонце; омографи (однакові за написанням, але різні за значенням і звучанням): замок / замок, мука / мука, англ. Lеаd [1еd] “свинець” і lead [li: d] – “вести”.

Омоформи (збігаються за звучанням і написанням тільки в одній чи кількох граматичних формах: три – три, мати – мати).

Омоніми з’являються у мові в результаті: розпаду полісемії (піонер –“першопроходець”); словотворення (голубець – “їжа” і голубець – “фарба”); історичної зміни звукового складу слова; запозичення слів (брак – з нім. Вrack – “бракований продукт, з вадою” і рос. Брак – від ст. Руськ. Бьрати – “супружество”).

У мовознавстві існують такі основні критерії розмежування омонімії і полісемії:


  1. особливістю омонімів є те, що вони хоч і мають однаковий звуковий склад, проте за своїм значенням нічим не зв’язані (бал – свято, бал – оцінка). Багатозначні слова хоч і мають два і більше значень, однак усі значення групуються навколо основного – прямого, перебуваючи з ним у логічному внутрішньому зв’язку (земля – поверхня землі, суша, земельна ділянка);

  2. це утворення синонімічних рядів. Якщо утворюється два синонімічних ряди, то ми маємо два омоніми, напр.:

Бродити – (1) хлопець (ходить, швендяє, тиняється, суне); (2) пиво (грає, піниться, шумує);

  1. морфологічний – добір споріднених (чи похідних) слів, напр.:

Термін – 1) проміжок часу; 2) поняття в галузі (термінологія);

  1. лексикографічний – за словником (бал1, бал2).


Лекція 5 Лексико-семантична система мови

План


  1. Лексико-семантичні угруповання слів.

  2. Синонімія. Види синонімів. синонімічні ряди слів.

  3. Антонімія.

  4. Стилістичне розшарування словникового складу мови.

  5. Термінологія та спеціальна лексика.


Література

  1. Білецький А. О. Про мову і мовознавство / А. О.Білецький. – К. : «АртЕК», 1997. – 223 с.

  2. Герета Н. М., Торчинський М. М. Вступ до мовознавства / Н.М. Герета, М. М. Торчинський – К. :Товариство «Знання», 2000. – 217 с.

  3. Глазкова О.В. Колесник Д.М. Вступ до мовознавства / О.В. Глазкова, Д. М. Колесник – Черкаси: ЧІТІ, 1999. – 211 с.

  4. Горох Г. В. Вступ до мовознавства / Г.В. Горох – Кам’янець- Подільський : Абетка, 2002. – 199 с.

  5. Карпенко Ю. В. Вступ до мовознавства: Підручник / Ю. В. Карпенко – К. : Видавничий центр «Академія», 2006. – 336 с.

  6. Кириченко  Г. С. Нариси загального мовознавства : у 2 ч.: навч. посібник / Г. С. Кириченко, С. В. Кириченко, А. П. Супрун ; за ред. А. П. Супрун. – К. : Ін Юре, 2008. – Ч. 1 : Мова, її будова та функції в суспільстві / ред. А. П. Супрун. – 2008. – 168 с.

  7. Кочерган М. П. Загальне мовознавство / М. П. Кочерган – К. : Видавничий центр «Академія», 2003. – 464 с.

  8. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства / М. П. Кочерган – К. : Видавничий центр «Академія», 2000. – 368 с.

  9. Левицький А. Е. Вступ до мовознавства: Навчальний посібник / А. Е. Левицький, А. В. Сингаївська, Л. Л. Славова – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – 104 с.

  10. Монжалєй Т. К. Вступ до мовознавства / Т. К. Монжалей – Суми : Університетська книга, 2011. – 183 с.

  11. Терехова Д. І. Вступ до мовознавства: Навчальний посібник для студентів першого курсу (напрям підготовки 6.020303 «Філологія», спеціальність «Переклад») / Автор-упорядник Терехова Д. І. – К. – Полтава : «Полтавський літератор», 2012. – 224  с.

  12. Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство. Історія лінгвістичних учень / Г. М. Удовчиенко – К. : Вища школа, 1980. – 305 с.

  13. Харченко С.В. Вступ до мовознавства / С. В. Харченко – К. : Вид-во НАУ, 2004. – 164 с.

  14. Ющук І. П. Вступ до мовознавства /І. П. Ющук – К. : Рута, 2000. – 219 с.


Лексико-семантичні угруповання слів. Слова в мові живуть не ізольовано, а об’єднуються в різні групи, створюючи лексичну систему мови. Лексична система є внутрішньо організованою сукупністю одиниць мови, які пов’язані між собою певними відношеннями:

  1. смислової схожості (синоніми);

  2. смислової протилежності (антоніми);

  3. включення (родо-видові: дерево – сосна);

  4. відношення однорідності (підпорядковані одне одному поняття, що входять до одного родового: сосна – ялина – кедр);

  5. наявності (предмет і його частина; ознака, пов’язана з нею дія: сосна –шишка, хвоя, рости; скрипка – скрипаль).

Слова в різних мовах утворюють різні мікросистеми, які і створюють специфіку певної мови у сфері лексики. Пари / трійки слів, пов’язані вказаними вище відношеннями утворюють системні угруповання:

  • синонімічний ряд: гарячий, жаркий, спекотний та ін.;

  • антонімічні пари: гарячий– холодний;

  • семантичне поле (лексико-семантичну групу): ряди синонімів із головними словами гарячий, холодний, теплий утворюють семантичне поле з загальним значенням “температурне відчуття”. Багатозначні слова зі своїми різними значеннями входять у різні семантичні поля, напр.: спортсмени пробігали повз трибуну (рух); стежина пробігала серед високих хлібів (місцезнаходження).

Синонімія. види синонімів. Синонімічні ряди слів. Синоніми (від гр. Synonymos – одноіменний) – це слова близькі / тотожні за значенням, що виражають одне і те саме поняття, але відрізняються відтінком значення чи стилістичним забарвленням або і тим і іншим.

Для синонімів характерні дві основні ознаки:



  1. Здатність означати те саме поняття;

  2. Вони чимось відрізняються між собою, мають якісь відтінки, що стосується значення чи стилістичної характеристики. Відтінки бувають: семантичними (завірюха, віхола); емоційними (ворота, брама); стилістичними (суверенітет, незалежність).

Група слів, об’єднаних синонімічними відношеннями, називається синонімічним рядом, синоніми групуються навколо стрижневого слова – домінанти: одежа – плаття, сукня, костюм, убрання, шати. У мові виділяють:

  • абсолютні синоніми (лексичні дуплети): бегемот – гіпопотам, мовознавство – лінгвістика;

  • семантичні (ідеографічні) синоніми: бій, битва, січ, баталія, нім. fluß – “річка” і strom “ріка”.

  • стилістичні синоніми: рос. красивый – прекрасный, пригожий, красный; нім. frühling (нейтр.) і lenz (поет.);

  • семантико-стилістичні синоніми: пити – дудлити.

Окремо виділяють контекстуальні синоніми – це слова, за якими у мові закріплені одні лексичні значення, а в певному контексті вживаються з іншим лексичним значенням, яке власне і синонімізується (молоти, товкти, плести). Ці слова вживаються як контекстуальні синоніми до слова говорити, але їх не можна розглядати як лексичні.

Різновиди контекстуальних синонімів:



  • перифрази – це описові звороти, які вживаються у мові і за допомогою яких передається зміст того чи іншого слова або виразу (лев – цар звірів, і. франко - каменяр).


  • Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   22

Схожі:

Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconНавчально-методичний комплекс з курсу
Навчально-методичний комплекс забезпечення викладання навчальної дисципліни «Історія економіки та економічної думки» для студентів...
Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconСистема менеджменту якості навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни

Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconНавчально-методичний комплекс навчальної дисципліни Сучасний поліьтчні технлгії ( 2 частина)

Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconСистема менеджменту якості навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни Психологія вікового розвитку людини для галузі знань 23 «Соціальна робота»

Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconСистема менеджменту якості навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни
Професійний відбір та професійна орієнтація для галузі знань 1301 Соціальне забезпечення
Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconКомплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни «Російська мова» Київ – 2012 Передмова Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни розроблено
Зауваження враховані. Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни відповідає стандартам вищої освіти, вимогам мон молоді...
Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconКомплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни «Історія української культури» Київ – 2012 Передмова Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни розроблено
В. М. Лободаєв, доцент кафедри міжнародних відносин та інформації, кандидат історичних наук
Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни icon«Іноземна мова» (англійська) Київ – 2012 Передмова Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни розроблено
Зауваження враховані. Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни відповідає стандартам вищої освіти, вимогам монмолодьспорт...
Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconКомплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни «Історія української культури» Київ – 2012 Передмова Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни розроблено
В. М. Лободаєв, доцент кафедри міжнародних відносин та інформації, кандидат історичних наук,викладач вищої категорії
Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconНавчально-методичний посібник (друге видання) Укладач В. В. Білецький Донецьк 2007 рік ббк 60. 54 Укря73 с 14
Посібник включає навчально-методичний комплекс: лекційні матеріали, навчальну програму курсу та методичні рекомендації для самостійної...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка