евфемізми – це описовий зворот, часто словосполучення, що приховано передає назву предмета, явища, істоти, особи справжнє ім’я чи назву, боячись його назвати (брехня – неправда, чорт - нечистий). Евфемізми часто поширюються у художньому і розмовно-побутовому стилі.
Синоніміка мови розвивається поступово, поповнюючись за рахунок:
а) створення нових слів на основі старих (згадати, нагадати, пригадати);
б) запозичення слів (асиміляція – уподібнення);
в) поява слів із різним емоційно-стилістичним забарвленням: померти – попрощатися з життям, скласти голову.
Антонімія. Антоніми (від гр. Anti – проти і оnуmа – ім’я) – це різні за звучанням слова, що виражають протилежні, але співвідносні одне з одним поняття: правда – брехня, добрий – злий, легко – важко, почати – закінчити. Об’єднуються в антонімічні пари не всі слова, а лише ті, які мають якісні характеристики (високий - низький). Крім різнокореневих, трапляються антоніми однокореневі: вхід – вихід, налити – вилити, наземний – підземний.
Багатозначні слова вступають в антонімічні зв’язки з кожним зі своїх значень: тихий голос – гучний, тиха їзда – швидка, тиха вулиця – шумна, тиха людина – буйна та ін.
Антоніми класифікуються за значенням: 1) контрарні – позначають протилежні поняття, що мають «якісного посередника» (молодий – літній - старий); 2) комплементарні – передають абсолютну протилежність, без можливих виявів додаткової ознаки (жонатий - холостий); 3) векторні – позначають протилежні поняття щодо руху (вперед – назад, увійти - вийти).
Протилежні значення можуть історично розвиватися в одному й тому самому слові (явище енантіосемії): напевне “мабуть” – напевне “можливо”. Антонімам мовним протиставляються антоніми мовленнєві, чи контекстуальні антоніми: “у наших жилах кров, а не водиця” (В. Маяковський).
Стилістичне розшарування словникового складу мови. Слова можуть протиставлятися як за граматичними і лексико-семантичними ознаками, так і за сферою вживання. У словниковому складі будь-якої мови виділяють два основні шари: загальновживану лексику і лексику, обмежену у своєму вживанні певними стилями мови і мовлення.
До загальновживаної лексики відносяться слова, без яких не можливе спілкування в жодній сфері людської діяльності. Загальновживана лексика є тим фоном, на якому виділяються обмежені у своєму вживанні слова.
Стилістично забарвлена лексика передусім поділяється на книжну і розмовну.
Книжна лексика використовується переважно в літературно-писемній мові (науковій літературі, документах, художній літературі). У ній виділяється:
-
термінологічна лексика: фонема, морфема, синтагма;
-
історизми й екзотизми: забрало, князь;
-
архаїчна лексика: зениці, перст;
-
поетична лексика: діва, ангел, чорні / сині очі, голуби.
Розмовна лексика використовується насамперед у невимушеній бесіді, переважно на побутову тему. У ній виділяється:
-
просторічна лексика: доця, картошка, башковитий;
-
вульгаризми і жаргонізми: морда, тачка, дід;
-
діалектна лексика: бутля, кип’ячка.
Термінологія та спеціальна лексика. Термін – це слово або словосполучення, яке виражає чітко окреслене поняття з певної галузі науки, техніки. Галузь, яка вивчає терміни називається термінологією.
Характерні ознаки термінів:
-
Однозначність.
-
Нейтральність (відсутність стилістичних відтінків).
-
Спеціалізація (у певній сфері).
Класифікація термінів за:
-
структурою – прості, складні;
-
за походженням – власне мовні, запозичені;
-
за сферою функціонування – загально-наукові, власне наукові.
Лекція 7 Граматика. Способи вираження граматичних значень. синтетичні й аналітичні мови
План
-
Граматична будова мови як предмет граматики. Морфологія і синтаксис. словотвір і граматика.
-
Граматичне значення слова в його зіставленні з лексичним.
-
Структура слова. класифікація морфем. Історична змінюваність морфемної будови слова.
-
Граматична форма слова.
-
Способи вираження граматичних значень (афіксація, внутрішня флексія, чергування звуків, наголос, інтонація, суплетивізм, редуплікація, службові слова, порядок слів).
-
Синтетичні й аналітичні мови.
Література
-
Білецький А. О. Про мову і мовознавство / А. О.Білецький. – К. : «АртЕК», 1997. – 223 с.
-
Герета Н. М., Торчинський М. М. Вступ до мовознавства / Н.М. Герета, М. М. Торчинський – К. :Товариство «Знання», 2000. – 217 с.
-
Глазкова О.В. Колесник Д.М. Вступ до мовознавства / О.В. Глазкова, Д. М. Колесник – Черкаси: ЧІТІ, 1999. – 211 с.
-
Горох Г. В. Вступ до мовознавства / Г.В. Горох – Кам’янець- Подільський : Абетка, 2002. – 199 с.
-
Карпенко Ю. В. Вступ до мовознавства: Підручник / Ю. В. Карпенко – К. : Видавничий центр «Академія», 2006. – 336 с.
-
Кириченко Г. С. Нариси загального мовознавства : у 2 ч.: навч. посібник / Г. С. Кириченко, С. В. Кириченко, А. П. Супрун ; за ред. А. П. Супрун. – К. : Ін Юре, 2008. – Ч. 1 : Мова, її будова та функції в суспільстві / ред. А. П. Супрун. – 2008. – 168 с.
-
Кочерган М. П. Вступ до мовознавства / М. П. Кочерган – К. : Видавничий центр «Академія», 2000. – 368 с.
-
Левицький А. Е. Вступ до мовознавства: Навчальний посібник / А. Е. Левицький, А. В. Сингаївська, Л. Л. Славова – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – 104 с.
-
Монжалєй Т. К. Вступ до мовознавства / Т. К. Монжалей – Суми : Університетська книга, 2011. – 183 с.
-
Терехова Д. І. Вступ до мовознавства: Навчальний посібник для студентів першого курсу (напрям підготовки 6.020303 «Філологія», спеціальність «Переклад») / Автор-упорядник Терехова Д. І. – К. – Полтава : «Полтавський літератор», 2012. – 224 с.
-
Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство. Історія лінгвістичних учень / Г. М. Удовчиенко – К. : Вища школа, 1980. – 305 с.
-
Харченко С.В. Вступ до мовознавства / С. В. Харченко – К. : Вид-во НАУ, 2004. – 164 с.
-
Ющук І. П. Вступ до мовознавства /І. П. Ющук – К. : Рута, 2000. – 219 с.
Граматична будова мови як предмет граматики. морфологія і синтаксис. словотвір і граматика. Слово в мові існує у поєднанні граматичного й лексичного значень. Граматика – це розділ мовознавства, який вивчає граматичну будову мови, і складається з двох взаємопов’язаних розділів – морфології та синтаксису. Морфологія (від гр. Morphe – форма і logos – наука) є граматичною наукою про слово, його структуру і форми, а також про лексико-граматичні класи слів.
Синтаксис (від гр. syntaxys – побудова, стрій) – граматичне учення про будову речення, про сполучуваність і функції форм слів у мовленні. Традиційно в граматику включають і словотворення як науку про способи творення слів.
Граматичне значення слова в його зіставленні з лексичним. Лексичне значення властиве кожному слову індивідуально й виражається основою слова. Граматичне значення – це абстрактне значення, властиве цілим класам слів і виражається формальними засобами мови (передусім флексіями).
Лексичне та граматичне значення слів тісно пов’язані між собою і взаємодіють. Цей зв’язок зумовлений більш загальним зв’язком лексики та граматичної будови мови.
Структура слова. Класифікація морфем. Історична змінюваність морфемної будови слова. Морфема є мінімальною значеннєвою одиницею мови, що виділяється у слові. За значенням і роллю в мові виділяють морфеми: кореневі: ліс – лісник – лісництво. Корінь – це основна смислова частина слова. Він несе в собі предметне значення і є стрижневою частиною споріднених слів; афіксальні (від лат. affixus – прикріплений): а) префікси (від лат. рrае – попереду і fixus – прикріплений): вибігти – забігти – прибігти – недобігти; б) суфіксальні (від лат. sufixus – прибитий): столик; в) флексія (від лат. flexio – згинання, вигин), або закінчення: школа, село; г) інфікси: vici – “переміг” і vinco “перемагаю”; д) інтерфікси: атомохід; е) постфікси: умиватися.
Суфікси і флексії не завжди розташовуються в тій послідовності, як вони вказані у прикладах; порівняйте слово української мови малюночок і його еквівалент з німецької – bilderchen, де суфікс стоїть після закінчення.
За функцією афікси поділяють на словозмінні, чи формотворчі (реляційними є переважно флексії й інфікси), і словотвірні (дериваційними є переважно префікси, суфікси й інфікси). Однак префікси і суфікси можуть бути і формотворчими і словотворчими кращий – найкращий, schreiben – geschriеben “написаний”.
Виділяють також продуктивні (студент-к-а, артист-к-а) і непродуктивні (ши-л-о, ми-л-о) афікси.
Граматична форма слова. Сукупність кореня і словотвірних афіксів – основа слова. Основа, що складається з одного кореня, непохідна (біг, вода); основа, що складається з кореня й афіксів, – похідна (бігати, водиця). Похідна основа пов’язана з непохідною і співвідносна з нею. Для характеристики відношень між взаємопов’язаними основами споріднених слів використовують термін твірна основа (тобто основа, від якої безпосередньо утворена основа даного слова:
вод-: – водн-/ий/; – підводн-/ий/; – підвод-/ник/.
Способи вираження граматичних значень (афіксація, внутрішня флексія, чергування звуків, наголос, інтонація, суплетивізм, редуплікація, службові слова, порядок слів). Для вираження відношень між словами у словосполученнях, а також для утворення форм слів існують різні способи: фонетичні, морфологічні та синтаксичні.
Способів вираження граматичних значень не так уже й багато, і використовуються вони в усіх мовах нерівномірно. це такі способи: афіксація, службові слова, порядок слів, чергування звуків і внутрішня флексія, наголос та інтонація, редуплікація і суплетивізм.
Афіксація – це приєднання до кореня або основи афіксів (префіксів, суфіксів, інфіксів, флексій). Так, за допомогою префіксів в українській мові часто знаходить своє вираження вид дієслова: писати – написати, їхати – приїхати, за допомогою суфіксів – граматичне значення пестливості: стіна –стінка, ліс – лісок; за допомогою закінчень – граматичне значення числа: стіл – столи; відмінка: дорога – дорогою тощо.
За способом поєднання афіксів із основами виділяють два різновиди афіксів: аглютинацію та фузію.
Аґлютинація (від лат. agglutinare – приклеювати) полягає у приєднанні до незмінюваної основи однозначних і стандартних (однакових) афіксів. наприклад, татарська словоформа кул “рука” має граматичне значення однини й називного відмінка, кулда “на руці” – значення місцевого відмінка, куллар “руки” – значення множини, кулларда “в руках” – значення множини й місцевого відмінка.
Фузія (від лат. fusio – злиття) притаманна флективним мовам. Її суть – у приєднанні до змінюваного кореня багатозначних нестандартних афіксів. так, у словоформі на конях флексія -ях одночасно виражає граматичне значення місцевого відмінка і множини. У дієслові несу закінчення -у є носієм дійсного способу теперішнього часу першої особи однини. Нестандартність афіксів полягає в тому, що, наприклад, форма місцевого відмінка може виражатися різними закінченнями: на столі, на коневі.
Службові слова не виконують у реченні самостійної функції, а стоять при повнозначних словах, тобто таких, які можуть бути членами речення й виражають при цьому ті чи інші граматичні значення.
Службові слова не виконують номінативної функції, у них предметне значення збігається з граматичним. До службових слів відносять прийменники, сполучники, частки, артиклі, допоміжні дієслова.
Наприклад, за допомогою прийменника на у сполученні слів на столі виражається граматичне значення місцевого відмінка. у тих мовах, де іменники не відмінюються (англійська, французька, болгарська та ін.), відношення між словами та граматичними значеннями виражаються за допомогою прийменників.
Сполучники можуть виражати сурядні й підрядні відношення: читає і пише; читає, щоб писати. частки в українській мові є насамперед засобом вираження способу: поїхав би (умовний спосіб), нехай пише (наказовий спосіб).
Артиклі як засіб утворення граматичного значення надзвичайно важливі в германських, переважно в німецькій мові, наприклад: der deutsche “німець” має граматичне значення чоловічого роду, die deutsche “німкеня” – граматичне значення жіночого роду. Допоміжні дієслова можуть виражати категорію часу (читати – буду читати. часопис цікавий. часопис був цікавий).
Порядок слів відіграє значну роль у мовах із нерозвиненою або слабкорозвиненою системою словозміни. Наприклад, у китайській, англійській, французькій мовах за допомогою порядку слів відрізняють члени речення і частини мови. У китайській мові: во да ні “я б’ю тебе”, ні да во “ти б’єш мене”; тролейбус зачепив автомобіль – автомобіль зачепив тролейбус.
Чергування звуків і внутрішня флексія – це закономірна для певної мови зміна звуків усередині кореня чи голосного з нулем звука. Вона протиставляється зовнішній флексії – граматичному показнику, що приєднується до кореня або основи. внутрішня флексія притаманна семітським мовам, наприклад арабській. у ній корінь є поєднанням приголосних, між якими вставляються голосні; закономірна зміна голосних утворює або нове слово, або нову форму слова. так, корінь к-т-б має значення “писати” і за дапомогою внутрішньої флексії утворюється слово катаб – “він писав”, кутуба – “він був написаний”, катібун – “пишучий”.
Внутрішня флексія вживається в німецькій та англійській мовах у вигляді чергування звуків, наприклад, англ. foot [fut] – “нога” / feet [fі:t] – “ноги”; нім. тосhter – “донька” / тöchter – “доньки” (множина). в українській і російській мовах внутрішня флексія представлена у вигляді чергування звуків, однак вона не використовується в чистому вигляді, а в поєднанні з афіксацією: день – дня, називати – назвати.
Наголос уживається як у смислорозрізнювальній функції (замок – замок), так і у форморозрізнювальній: вікна – вікна. таку функцію наголос може виконувати в мовах, де він рухомий.
Інтонація (йдеться про інтонацію як модуляцію голосу, тобто його підвищення чи зниження) може виступати і як засіб словотворення, і як засіб формотворення. так, у мові індійського племені такелама на алясці слово хіл, що вимовляється зі спадною інтонацією, означає “пісня”, а з висхідною – “співай”. сін, якщо вимовляється низьким током, означає “продавав”, а високим тоном – “буду продавати”. В українській мові інтонація має широке застосування як засіб вираження відношення мовця до предмета мовлення, до сказаного, наприклад, вираження задоволення або невдоволення.
Редуплікація (від лат. reduplicare – подвоювати) – це повтор цілого кореня, слова чи початкового складу. редуплікація широко вживається в усіх мовах світу, пор.: маленький і маленький-маленький, ледве і ледве-ледве, де вона служить засобом посилення ознаки. у багатьох мовах редуплікація є засобом утворення граматичного значення множини: у малайській мові оrапg –“людина”, оrапg-оrапg – “люди”.
Суплетивізм (від лат. suppleo – доповнюю). Цей спосіб вираження граматичного значення полягає в тому, що недостатню для певного слова сукупність форм доповнюють формою від іншого кореня чи від іншої основи. Так, у слов’янських мовах існує парність дієслів за видами (доконаний і недоконаний): писати – написати, де форма доконаного виду утворена за допомогою префіксації, однак говорити – сказати, беру – візьму. Такі форми доконаного виду утворені за допомогою суплетивізму і називаються суплетивними формами.
Синтетичні й аналітичні мови. Огляд засобів утворення граматичного значення синтетичних та аналітичних мов показує, що той чи інший засіб може траплятися в різних мовах, але в одних він може переважати, в інших – ні. Залежно від переваги одних засобів над другими виділяють різний склад мов, а саме: мови аналітичного / синтетичного складу.
Синтетичні мови характеризуються тим, що в них переважають синтетичні способи, за допомогою яких граматичне значення виражене в самому слові. Це відбувається при афіксації, коли лексичне і граматичне значення поєднані (синтезовані) в одному слові.
Крім афіксації, до синтетичних способів належать внутрішня флексія, наголос, повтори, суплетивізм. Синтетичними мовами є старогрецька, латинська, старослов’янська, сучасні слов’янські мови, крім болгарської, литовська та ін.
Аналітична будова мов характеризується вживанням аналітичних способів, при яких граматичне значення відділене від лексичного й виражається спеціальними словами, які супроводжують лексичне значення і визначають граматичну характеристику слова.
Такими способами є службові слова, порядок слів, інтонація. До аналітичних мов відносять англійську, французьку, новогрецьку, болгарську. чисто аналітичних і чисто синтетичних мов немає.
Поділіться з Вашими друзьями: |