Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни



Сторінка13/22
Дата конвертації09.03.2018
Розмір4.56 Mb.
ТипВитяг
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   22
План

  1. Синтаксис як розділ лінгвістики. Предмет синтаксису.

  2. Поняття про словосполучення. Типи словосполучень. Синтаксичний зв’язок слів у словосполученні (узгодження, керування, прилягання, інкорпорування, замикання, ізафет).

  3. Речення як одиниця синтаксису. Речення і судження. Ознаки речення.

  4. Типи речень. Члени речення.

  5. Історична змінюваність типів речення.

Література

  1. Білецький А. О. Про мову і мовознавство / А. О.Білецький. – К. : «АртЕК», 1997. – 223 с.

  2. Герета Н. М., Торчинський М. М. Вступ до мовознавства / Н.М. Герета, М. М. Торчинський – К. :Товариство «Знання», 2000. – 217 с.

  3. Глазкова О.В. Колесник Д.М. Вступ до мовознавства / О.В. Глазкова, Д. М. Колесник – Черкаси: ЧІТІ, 1999. – 211 с.

  4. Горох Г. В. Вступ до мовознавства / Г.В. Горох – Кам’янець- Подільський : Абетка, 2002. – 199 с.

  5. Карпенко Ю. В. Вступ до мовознавства: Підручник / Ю. В. Карпенко – К. : Видавничий центр «Академія», 2006. – 336 с.

  6. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства / М. П. Кочерган – К. : Видавничий центр «Академія», 2000. – 368 с.

  7. Левицький А. Е. Вступ до мовознавства: Навчальний посібник / А. Е. Левицький, А. В. Сингаївська, Л. Л. Славова – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – 104 с.

  8. Монжалєй Т. К. Вступ до мовознавства / Т. К. Монжалей – Суми : Університетська книга, 2011. – 183 с.

  9. Терехова Д. І. Вступ до мовознавства: Навчальний посібник для студентів першого курсу (напрям підготовки 6.020303 «Філологія», спеціальність «Переклад») / Автор-упорядник Терехова Д. І. – К. – Полтава : «Полтавський літератор», 2012. – 224  с.

  10. Харченко С.В. Вступ до мовознавства / С. В. Харченко – К. : Вид-во НАУ, 2004. – 164 с.

  11. Ющук І. П. Вступ до мовознавства /І. П. Ющук – К. : Рута, 2000. – 219 с.


Синтаксис як розділ лінгвістики. Предмет синтаксису. Синтаксис (гр. Syntaxys – побудова) – це розділ граматики, що вивчає будову зв’язного мовлення та включає в себе дві частини: учення про словосполучення; учення про речення.

У мовознавстві синтаксисом називають також науку про особливості (специфіку) функціонунання в мовленні лексико-граматичних розрядів слів (членів речення); синтаксис дієслова, синтаксис іменника тощо. Два розділи синтаксичної науки – синтаксис словосполучення і синтаксис речення – не можна ні розривати, ні змішувати. Основною одиницею синтаксису є речення, у складі якого виділяємо словосполучення.



Поняття про словосполучення. Типи словосполучень. Синтаксичний зв’язок слів у словосполученні (узгодження, керування, прилягання, інкорпорування, замикання, ізафет). Синтаксичне словосполучення – це синтаксична єдність двох і більше повнозначних слів, поєднаних за смислом і граматично. У сучасному мовознавстві прийнято вважати словосполученнями підрядне поєднання слів (непідрядні поєднання слів у синтаксисі називають сполученнями слів, скажімо сурядне сполучення сестра і брат).

Між компонентами словосполучення, поєднаними підрядним зв’язком, можливі насамперед такі семантичні відношення: означальні (зелене дерево), об’єктні (посадити дерево), обставинні (уміло посадити).

Основними видами синтаксичного зв’язку підрядного типу є: узгодження – це такий тип зв’язку, коли залежний член уподібнюється головному за своїми граматичними формами (білий сніг); керування – такий тип зв’язку, коли залежний член ставиться в тій відмінковій формі, якої вимагає головний член словосполучення (бачити майбутнє); прилягання є типом зв’язку, при якому незмінюваний залежний член словосполучення приєднується до головного лише за смислом (старанно працювати); ізафет (особлива конструкція тюркських мов) – це єдність двох іменників, з яких один визначає, тобто є означенням, напр.: тат. казан институты – казанський інститут; замикання є афіксом або службовим словом, що семантично відноситься до стрижневого слова, ставиться при першому слові, тим самим об’єднуючи в єдине ціле як прості, так і складні словосполучення, напр.: на великій швидкості, нім. wir haben heute eine prüfung abgelegt “ми сьогодні склали іспит”; інкорпорування (інкорпорація, включення) – це такий вид зв’язку, при якому основи, що мають афікси, поєднуються в єдине морфологічне ціле - інкорпоративний комплекс (у мові мексиканських ацтеків слово-речення нінакаква – “я їм м’ясо” складається з частин ні – “я”, нака – (із накатл – “м’ясо”, тобто морфема – м’яс-) і ква – “‘їм”, що буквально перекладається: “я-м’яс-їм”.

Залежно від морфологічної природи головного слова словосполучення поділяють на: дієслівні (прочитати книгу); субстантивні (план твору); означальні (з прикметником або дієприкметником у ролі головного слова: гідний нагороди, широко відомий); прислівникові (дуже важливо).



Речення як одиниця синтаксису. Речення і судження. Ознаки речення. Словосполучення, як і слово, виконує номінативну функцію. Комунікативну функцію виконує речення, яке Ю.О. Карпенко визначає як мінімальну комунікативну одиницю. В.В. Виноградов в основу визначення речення бере структурно-семантичний принцип: речення – це граматично оформлена за законами даної мови цілісна одиниця мовлення, що є головним засобом формування, вираження і повідомлення думки.

Речення співвідносне з логічним судженням, але не тотожне йому: кожне судження виражається у формі речення, але не кожне речення виражає судження (не є судженнями питальні речення, спонукальні тощо).

Речення має такі основні ознаки: предикативність (вираження мовними засобами співвідношення змісту речення до дійсності), грунтується на категорії часу, категорії особи, модальності; граматична оформленість; смислова повнота; інтонаційна оформленість.

Типи речень. Члени речення. Поширеною є така класифікація речень за: характером вираженого в реченні відношення до дійсності: речення стверджувальні й заперечні; метою висловлювання: речення розповідні, питальні, спонукальні; кількістю предикативних основ: речення прості та складні; наявністю головних членів речення: односкладні і двоскладні; наявністю другорядних членів речення: поширені й непоширені; наявністю чи відсутністю всіх необхідних членів даної структури речення: повні й неповні.

Члени речення – це повнозначні слова (чи словосполучення), що виражають певні синтаксичні відношення та перебуває між собою в синтаксичних зв’язках. Головні члени речення (підмет і присудок) утворюють предикативну основу речення, другорядні члени поширюють головні члени речення в цілому або доповнюють їх з атрибутивного (означенням), об’єктного (додатком) чи обставинного (обставиною) боку.



Історична змінюваність типів речення. Оскільки речення з його членами склалося в далекому минулому, то більш наочною зміною в синтаксисі є утворення складного речення. Спочатку прості за смислом речення просто ставилися поряд. Поступово речення і, відповідно, думки, поняття почали охоплюватися свідомістю як складні, і речення стали поєднуватися не тільки інтонацією, а й сполучниками. Насамперед панували сурядні сполучники, потім поступово розвивалися підрядні.

Історичний розвиток синтаксичної будови мови в цілому характеризується поступовим зростанням концентрації словесного вираження думки, становленням чіткої граматичної централізації речення, при якій другорядні деталі відмежовані від головних і підпорядковані їм.


Лекція № 1.

План лекційного заняття

1. Місце мовознавства в системі наукових досліджень.

2. Предмет мовознавства. Мовознавчі поля. Основні проблеми лінгвістики.

3. Зв’язок мовознавства з іншими науками.

4. Методи лінгвістичних досліджень.

Тема: Мовознавство як наука. Теоретичне мовознавство як навчальна дисципліна.

Мета: оволодіти знаннями про предмет мовознавства, основні проблеми лінгвістики; поглибити знання про методи лінгвістичних досліджень; усвідомити місце мовознавства в системі наукових досліджень; виховувати зацікавленість дисципліною, прагнення отримувати нові знання самостійно; удосконалювати професійну увагу (зосередженість, активність, стійкість).

Методи: розповідь, пояснення, елементи бесіди.

Дидактичні засоби навчання: навчально-методичний комплекс, мультимедійна презентація.

Література

1. Бевзенко С. П. Вступ до мовознавства: Короткий нарис : навч. посіб. / С. П. Бевзенко. – К. : Вища школа, 2006. – 143 с.

2. Білецький А.О. Про мову і мовознавство / А. О. Білецький. – К. : АртЕк, 1996. – 320 с.

3. Герета Н.М. Вступ до мовознавства / Н. М. Герета, М. М. Торчинський. – К. : Товариство „Знання”, 2000. – 44 с.

4. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства / Ю. О. Карпенко. – К. – Одеса, 1991. – 280 с.

5. Кочерган М.П. Вступ до мовознавства : підручник / М. П. Кочерган. – К. : Академія, 2000. – 368 с.

6. Левицький А.Е. Вступ до мовознавства : навчальний посібник / А. Е. Левицький, А. В. Сингаївська, Л. Л. Славова. – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – 88 с.

7. Українська мова. Енциклопедія / вид. 2-ге, випр. і доп. – К. : Вид-во „Українська енциклопедія” ім. М.П. Бажана, 2004. – 824 с.

8. Ющук І.П. Лекції зі вступу до мовознавства / І. П. Ющук. – К., 1995. – С. 25–106.

1. Місце філології у системі наукових досліджень

Професійна підготовка студентів-лінгвістів передбачає вивчення величезної кількості філологічних дисциплін.



Філологія – це сукупність наук, предметом вивчення яких у різних аспектах є мова й література: мовознавство, літературознавство та допоміжні – джерелознавство, текстологія, палеографія. Окремі з цих наук або їхні розділи перебувають на стику з іншими науками або можуть розглядатися в їхніх межах, напр., джерелознавство – в історії, математична лінгвістика – у прикладній математиці.

Первісно термін „філологія” означав тільки дослідження давніх писемних творів. Філологія виникла там і тоді, де й коли з’явилася потреба у їхньому витлумаченні. У Давній Індії це були священні ведійські гімни, у Давній Греції – передусім поеми Гомера. Пам’яткою давньої літературно-теоретичної праці тих часів є „Поетика” Аристотеля (384 – 322 до н. е.). Спочатку філологія була комплексною наукою, що включала мало не всі науки. Однак дуже рано від неї відділилася філософія, хоч чимало філософів продовжували звертатися до філології (у т. ч. мовознавства) й значно пізніше (Ф. Бекон, Р. Декарт, Г. Лейбніц, Г. Сковорода та ін.) – аж до ХХ ст. (П. Флоренський, О. Лосєв та ін.).

Уже в елліністичну добу в Александрії та Пергамі філологія звелася до безпосередньої роботи над текстами – їх коментування, встановлення достовірності та текстологічного з’ясування істинного, канонічного тексту. Лише античними текстами, до яких долучалися ще біблійні, філологія займалася до 18 ст. включно. Німецькі вчені того часу (Ф. Вольф) взагалі розуміли філологію як науку про античність.

Однак уже в кін. 18 – на поч. 19 ст. філологія, дещо звузившись тематично (оскільки від неї остаточно відокремилася історія) розширила свої межі у зв’язку з розвитком галузей, пов’язаних з окремими мовно-культурними спільнотами. Так, поряд із класичною, з’явилася філологія германська (брати Я. і В. Грімм), романська (Ф. Діп), слов’янська тощо. Кожна така галузь була пов’язана із вивченням мов і літератур відповідної групи народів. Важливе місце у філології посідала проблема дослідження старожитностей, але поступово в її сферу входили й інші проблеми словесної культури, які й розширили предмет філології до сучасного його розуміння.

Першими слов’янськими філологами вважають просвітителів Кирила й Мефодія, що створили слов’янське письмо й поширювали його серед слов’ян. У 17 – 18 ст. філологічну діяльність на східнослов’янському ґрунті розвивають Памва Беринда, Мелетій Смотрицький і Єпіфаній Славинецький.

Представниками нової слов’янської філології були Й. Добровський, Е. Копітар, О.Востоков, П. Шафарик.

У ХІХ ст. в Європі, в т. ч. в Україні, набув поширення порівняльно-історичний метод у мовознавстві. Питанням дослідження історії української мови ґрунтовно займалися О. Потебня, М. Максимович, П. Житецький, які й були основоположниками нової української філології.

У Білорусі дальший розвиток філології пов’язаний з іменем Ю. Карського, а в Росії – з іменами Пилип Федорович Фортунатова (засновник московської лінгвістичної школи), Олександр Веселовського (засновник порівняльного вивчення слов’янських літератур), Олексій Соболевського (розробка історичної граматики східнослов’янських мов), Олександр Шахматова (фундаментальні славістичні дослідження).

Серед зарубіжних славістів філологію репрезентували Франц Міклошич (австр. і словенський вчений; порівняльні словник та граматика слов’янських мов), Ватрослав (Гнат Вікентійович) Ягич (австрійський і російський лінгвіст, нар. у Хорватії; праці з історії слов’янської філології), Любор Нідерле (чеський лінгвіст; фундам. „Слов’янські старожитності”), Іван (Ян Неціслав Ігнацій) Бодуен де Куртене (польський і рос. мовознавець; вчення про фонему) та ін.

Для розвитку української філології багато зробив І. Франко, який опублікував та проаналізував низку староукраїнських пам’яток і фольклорних текстів, залишив глибокі літературознавчі та мовознавчі дослідження. Внеском в українські філологію стали також праці Я. Головацького, М. Номиса, О. Огоновського, М. Комарова, Б. Грінченка, С. Смаль-Стоцького, В. Гнатюка, О. Колесси.

Важливою сторінкою становлення української філології була полеміка М. Максимовича з М. Погодіним, а згодом А. Кримського з О. Соболевським про мову Київської Русі.

У наступні роки українська філологія висунула таких славістів та україністів, як А. Кримський, І. Огієнко, Є. Тимченко, І. Свєнціцький, М. Возняк, О. Курило, Л. Булаховський, В. Ганцов, О. Мельничук, Ю. Шевельов, В. Русанівський, Й. Дзендзелівський, А. Грищенко та ін. Плідно працюють такі вчені, як І. Вихованець, О. Тараненко, В. Скляренко, В. Німчук, В. Жайворонок та ін.

У ХХ ст. відбулася диференціація філології на окремі самостійні науки, які традиційно все ж продовжують об’єднуватися в групу філологічних наук, взаємодоповнюючи їх певними аспектами. Так, як правило, літературний аналіз 3 художнього твору доповнюється й характеристикою його мовних особливостей. Автори художніх і публіцистичних праць є водночас і тонкими дослідниками мови й стилю літератури (Б. Антоненко-Давидович, М. Рильський).

Взаємозв’язки мовознавства й літературознавства залишаються нерозривними, оскільки обидві науки вивчають витвори духовної культури. Мова є першоелементом літератури, тому кожен літературознавець має бути певною мірою лінгвістом, а кожен мовознавець орієнтуватися в літературознавстві.

Отже, у контексті навчання студентів спеціальності „Прикладна лінгвістика” під філологією розуміється насамперед мовознавство і літературознавство, як сукупність наук, які вивчають мову і літературу.

Лінгвістична підготовка студентів включає три основні цикли дисциплін: 1) дисципліни, які безпосередньо пов’язані з вивченням сучасної української літературної мови (сучасна українська мова, методика викладання, стилістика, культура мови тощо); 2) лінгвістичні дисципліни історичного циклу (історія української мови, історична граматика, старослов’янська мова, діалектологія); 3) „Загальне мовознавство”, складовою якого і є початковий курс „Вступ до мовознавства”.

Усі перераховані дисципліни об’єднуються загальним поняттям мовознавство (пізнання мови як загальнолюдського явища, наука про мову). Поряд із цим терміном використовується синонім лінгвістика (від лат. lingua – ‘мова). Значно рідше у цьому значенні послуговуються терміном глотологія (від греч. glotta – ‘мова’ и logos – ‘слово, вчення’).

2. Предмет мовознавства. мовознавчі поля. Основні проблеми лінгвістики

Мова – це особливий феномен людського духу. З одного боку, вона природна й проста річ: досягши відповідного віку, дитина не відчуває особливих труднощів в оволодінні мовою на рівні комунікації. І водночас мова у плані пізнання глибинних механізмів, закономірностей функціонування і розвитку, осягнення підвалин мовного існування людини належить до одного з найскладніших об’єктів наукового пізнання. Вивченням природної людської мови займаються мовознавство та суміжні з ним дисципліни.



Мовознавство, або лінгвістика, – наука про мову, її суспільну природу, функції, внутрішню структуру, закономірності її функціонування та історичного розвитку.

Мовознавство – одна з найскладніших і найдавніших наук світу.

Складність пояснюється такими причинами: а) мова є багатогранною структурою; б) мов є надзвичайно багато і всі вони різнотипні (на планеті – близько 7 тисяч мов. Точну кількість лінгвісти назвати не можуть. Більш як по 2 тисячі мов – в Азії (700 – папуаські) та Африці. Це становить близько 60 % від загальної кількості мов. Трохи більше як тисяча мов – у зоні Тихого океану (19 %). Тисяча мов – в Америці (15 %). Лише 225 мов існує у Європі (3 % від загальної кількості мов). в) зовнішні зв’язки мови з іншими системами – суспільством, природою, культурою, мистецтвом, накою і поведінкою людини дуже відрізняються; г) різні підходи до вивчення мови, відмінності принципів, аспектів, методів і методик вивчення мови.

На основі цього існує членування мовознавства на декілька полів (галузі мовознавства).

1. Відповідно до структурних галузей мови виділяють фонетику, фонологію, лексикологію, семасіологію, дериватологію, морфологію і синтаксис.

2. Відповідно до етномовних варіантів, тобто окремих конкретних мов, виділяють конкретне, або часткове, мовознавство, яке займається вивченням окремих мов або груп споріднених мов (богемістика, полоністика, україністика, славістика, японістика, літуаністика, романістика, тюркологія, кавказознавство, індоєвропеїстика) і загальне, яке вивчає різні мови світу для виявлення їхніх загальних закономірностей (це теорія науки про мову, яка вивчає суть мови, її природу, походження, мовні універсалії; створення додаткових засобів міжнаціонального спілкування).

3. Відповідно до соціального варіювання структури мови виділяють науку про літературну мову, діалектологію, стилістику.

4. Відповідно до напрямків, шкіл, методів і методик дослідження мови виділяють порівняльно-історичну, описову, структурну, дескриптивну лінгвістику, трансформаційну граматику, етнолінгвістику, психолінгвістику, експериментальну фонетику тощо.

5. Відповідно до мети вивчення виділяють теоретичне мовознавство, яке з’ясовує природу мови як явища, досліджує мовні закони, і прикладне, яке займається питаннями практичного використання мови (створення писемності для окремих мов, удосконалення систем письма, створення азбуки Брайля, різних транскрипцій, стенографії тощо; на сучасному етапі – це створення словників, унормуванням граматики, розробка методів викладання та вивчення мови) .

Мов на світі дуже багато (тільки на Новій Гвінеї виділяють від 300 до 1000 мов, які не розмежовують на діалекти). Незважаючи на різні відмінності, усі мови мають спільні властивості. Такі стійкі ознаки називаються універсаліями (їх дослідженням займається загальне мовознавство): усі мови є засобом спілкування; за її допомогою формують і виражають думки; мають звуки, слова, які мають значення, і граматику;– можуть функціонувати в усній і писемній формах; стримують за певних історичних умов літературне нормування і стильове членування.



Основні проблеми сучасного мовознавства

1. Сутність мови (що таке мова – з часів Платона (V–ІV), як з її допомогою люди спілкуються, яке значення вона має для окремої людини і людства взагалі).

2. Принципи розвитку мови (як і чому розвивається, зовнішні і внутрішні причини).

3. Структурне членування мови (з чого складається мова, взаємодія мовних одиниць).

4. Виникнення мови.

5. Класифікація мов.

6. Методологія вивчення мов (якими методами краще досліджувати).

7. Зв’язок мовознавства з іншими науками.

8. Практична користь мовознавства.

На ці питання немає однозначної відповіді, бо мова надто складне явище Отже, у процесі навчання основні теоретичні питання лінгвістики будуть вивчатися на двох предметах.



Вступ до мовознавства – елементарний курс загального мовознавства, який покликаний ознайомити з основами науки про мову, її основними поняттями, проблематикою та термінологією, розкрити і поглибити лінгвістичний кругозір, виробити початкові навики у спостереженні мовних явищ у науковому їх аналізі. Загальне мовознавство – це теоретична частина мовознавчої науки.

3. Зв’язок мовознавства з іншими науками

Мова – універсальний засіб спілкування, тому вона обслуговує всі сфери життя і діяльності людей. Мовознавство або допомагає іншим наукам, або користується їхньою допомогою. Часто це відбувається одночасно, тобто зв’язки мовознавства з іншими науками є переважно двобічними. Науки залежно від об’єкта дослідження поділяються на дві групи: – природничі, що за об’єкт має природу в усій її різноманітності; – суспільні, або гуманітарні, що за об’єкт мають різні явища людського суспільства. Мова – явище суспільне, тому й мовознавство – суспільна наука.



Суспільні науки: літературознавство (мова – засіб формування ідейно-художнього змісту творів); історія (мова – джерело інформації про минуле і є однією із сторін соціального життя народів. Знання історії допоможе з’ясувати походження та розвиток конкретної мови); логіка (логіка – це наука про закони і форми мислення, а мова є формою вираження одиниць мислення – понять, суджень, умовиводів); психологія (вивчення психічних процесів, пов’язаних із народженням і сприйманням мовлення); соціологія; – археологія; – філософія (вивчення мови як однієї з найбільших і найскладніших систем. Філософія становить основу світогляду і допомагає у принциповому розв’язанні таких головних лінгвістичних проблем, як суть мови, її роль у суспільстві, походження і характер розвитку).

Природничі науки: фізіологія, анатомія, медицина (вивчення апарату мовлення, де творяться звуки, і мозку, який оперує мовою); фізика (акустика вивчає коливання повітря – звуки, їхні фізичні властивості); математика (вивчення кількісного складу мовних явищ); антропологія (коли вивчається питання походження мови та класифікації мов); географія (з’ясовує територію поширення мови та мовних явищ). Ділянкою спільних інтересів для мовознавців та представників інших наук (географії, етнографії, історії, астрономії тощо) є ономастика. А в галузі термінології мовознавство пов’язується з усіма без винятку науками, бо всі терміни потребують лінгвістичного упорядкування. Проблема „мовознавство у системі наук” спонукає вивчати не тільки зв’язки між науками, а й формування нових наук у точках зіткнення лінгвістики та інших галузей знання.

Отже, у ХХ столітті навколо мовознавства сформувалися такі інтердисциплінарні науки: семіотика – наука про спільні властивості знаків і знакових систем, а мова – найбільша знакова система; інформатика – наука про опрацювання, зберігання, пошук і видачу потрібної інформації; психолінгвістика – (сформ. у 50-х рр. ХХ ст. у США) наука про взаємозв’язок мови з психічною діяльністю людини (досліджує вплив мислення та всієї психічної діяльності людини на мову і вплив мови на психічну діяльність, на мислення); соціолінгвістика – наука про функціонування мови в суспільстві. (Оскільки мова – це соціальне явище, то всі її зв’язки фактично зводяться до нерозривного зв’язку із суспільством. Тобто соціолінгвістика вивчає мовну політику, мовну ситуацію, мовне законодавство шляхом тестування, інтерв’ювання, спостереження); етнолінгвістика – наука про національну специфіку мов; зв’язок структури мови із віруваннями, побутом, культурою; з психологією народу; інтерлінгвістика – наука, що вивчає міжнародні мови, в тому числі й штучні, як засіб міжмовного спілкування; прагмалінгвістика – наука про мову в її відношенні до поведінки людей; нейролінгвістика – наука, що концентрує свою увагу на мовленні людей із відхиленнями у психіці; паралінгвістика – наука про засоби спілкування, що використовуються поряд із мовою (жести, міміка); інженерна лінгвістика – наука, що вивчає мову з метою застосування її для потреб науково-технічного прогресу (комп’ютерний переклад текстів з різних мов, укладання комп’ютерних словників, комп’ютерних правописних систем, зокрема „Рути”, тощо); лінгвогеографія – наука про ареальне розміщення мов та діалектів.



4. Методи лінгвістичних досліджень

Метод – сукупність прийомів, способів, методик вивчення мови, пов’язаних з певною лінгвістичною теорією.

Описовий метод – система дослідницьких прийомів, які використовуються для характеристики мовних явищ, опису системи мови на певному етапі її розвитку. Поширений був до ХІХ ст.

1. Прийом класифікації і систематики – виділення за допомогою відповідних операцій на підставі певних ознак різних розрядів мовних одиниць. Парадигматичний різновид передбачає розгляд мовних одиниць як складових частин мовної системи (парадигма роду, відмінка, особи), а синтагматичний полягає у послідовному членуванні складніших мовних одиниць на простіші (членування слова на морфеми, речення на слова).

2. Прийом трансформації – закономірно обґрунтована заміна однієї досліджуваної одиниці на іншу, рівноцінну або близьку за значенням, що зумовлюється потребами дослідження (ССР на прості з однорідними членами або СПР з підрядним означальним на прості з відокремленими означеннями).

3. Прийом статистично-математичний – дослідження кількісного боку мовних явищ за допомогою спеціального математичного апарату. Він набув особливого поширення у лексикографії, ним учені послуговуються для створення частотних словників .

4. Прийом експериментальний – проведення експериментів і спостереження за ними або за допомогою відповідних технічних засобів (експериментальна фонетика, що досліджує, які м’язи скорочуються при вимові окремих звуків).

5. Соціологічні прийоми : а) „слів і речей” – вивчення значень слів у тісному зв’язку з реаліями, які вони позначають; б) „тематичних груп” – дослідження слів, що належать до певних груп на підставі якихось ознак; в) „лінгвістичної географії” – виявлення територіального поширення різних мовних явищ.



Порівняльний метод – має 2 різновиди.

Порівняльно-історичний метод – це система дослідницьких прийомів, які використовуються для дослідження споріднених мов для виявлення закономірностей їхнього розвитку. Засновники: Расмус Раск (дат.), Якоб Грімм (нім.), Франциск Бопп (нім.), О. Востоков, Єжи Курилович (польс.), Ю. Шевельов (амер.). Мова не може змінюватися одночасно в усіх своїх елементах, тому за допомогою порівняльно-історичного методу можна відновити картину поступового розвитку та зміни мов з моменту їхнього відділення від певної прамови. Це дозволяють зробити такі прийоми:

1. Прийом встановлення генетичної тотожності – встановлення співвіднесеності між мовними елементами, що мають однакове походження, і розмежування запозичених мовних явищ.

2. Прийом внутрішньої реконструкції – відновлення мовних елементів, які не засвідчені або не повністю засвідчені у писемних пам’ятках.

3. Прийом хронологізації – встановлення абсолютної і відносної часової характеристики.

4. Прийом культурно-історичної інтерпретації – встановлення позамовних причин історичних змін у мові.

Порівняльно-зіставний метод (контрастивний) – це система дослідницьких прийомів, які використовуються для виявлення структурних особливостей переважно неспоріднених мов. Цей метод переважно спрямований на 8 виявлення відмінностей між зіставлюваними мовами. Ідея зіставного методу була обґрунтована І. Бодуеном де Куртене, який вважав, що зіставне вивчення мов може базуватися на виявленні подібностей та відмінностей між мовами незалежно від їхніх історичних та генеалогічних зв’язків.

Структурний метод – дослідження не окремих мовних фактів, а мови як системи структурних одиниць з певними відношеннями. Цей метод з’ясовує, у якому звуковому оточенні може стояти певний звук, як можуть поєднуватись окремі слова, як часто вживаються ті чи інші слова (комплексний підхід – система фонем, морфем, загальні висновки). Почав зароджуватися у 20–30-х рр. ХХ ст. (Копенгагенська школа структуралізму, Американська лінгвістична школа). Започаткував цей метод Ф. де Соссюр – праця „Курс загальної лінгвістики”, в якій диференціював терміни синхронії і діахронії, обґрунтував системний характер мови, розглядав її як систему знаків і як цілісну структуру.

Конструктивний метод – необхідність конструювання, моделювання теоретичних об’єктів (шляхом умовних позначок на комп’ютері можна моделювати різні системи). Виник у 60-х рр. ХХ ст. ((Аврам) Ноам Хомський, США: „З допомогою сукупності граматичних правил і понять люди можуть створити необмежену кількість речень, водночас створюючи речення, які ніхто раніше не висловлював. Здатність таким чином структурувати наші висловлювання є вродженою генетичною програмою людей”. Переконаний, що людина народжується зі здатністю говорити). За часовою належністю розрізняють 2 підходи до вивчення мови: синхронний – вивчення мови в певний відрізок часу, при цьому історичні зміни у мові не враховуються; діахронний – розгляд мовних явищ із врахуванням їхніх змін у часі.

За шляхом досягнення мети у мовознавчих прийомах (як і в будь-якій іншій науці) виділяють: індукцію, коли від окремих фактів ідуть до загальних висновків. Наприклад, у лінгвістиці так з’ясовують питання: Які ознаки має слово? Як взаємодіють різноманітні лексико-граматичні класи слів?; дедукцію, коли на основі загальних положень виводять певні твердження відносно окремих фактів. Наприклад, у лінгвістиці так з’ясовують питання До якого лексико-граматичного класу відносити певне слово? Чи є певний відрізок мовленнєвого ланцюжка словом?

Індукція і дедукція є спільними вихідними підходами для всіх наук. У мовознавстві частіше використовують індуктивний метод. До дедуктивного вдаються тоді, коли досліджують явища, які безпосередньо не можна спостерігати, механізм сприймання і породження мовлення. Дуже часто в мовознавчих дослідженнях індукцію і дедукцію використовують одночасно, що робить результати дослідження достовірнішими, об’єктивнішими.

Контрольні запитання для самостійної роботи

1. Визначте зміст і завдання курсу загального мовознавства.

2. Чим різняться конкретне і загальне, теоретичне і прикладне мовознавство?

3. У чому полягає різниця між курсами загального мовознавства і вступу до мовознавства?

4. Охарактеризуйте зв'язки мовознавства з іншими суспільними і природничими науками.

5. Яка роль курсу загального мовознавства в підготовці лінгвіста?



Лекція № 2-3

План лекційного заняття

1. Знакова природа мови.

2. Мова і мислення.

3. Мова і мовлення.

4. Структура мови.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   22

Схожі:

Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconНавчально-методичний комплекс з курсу
Навчально-методичний комплекс забезпечення викладання навчальної дисципліни «Історія економіки та економічної думки» для студентів...
Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconСистема менеджменту якості навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни

Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconНавчально-методичний комплекс навчальної дисципліни Сучасний поліьтчні технлгії ( 2 частина)

Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconСистема менеджменту якості навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни Психологія вікового розвитку людини для галузі знань 23 «Соціальна робота»

Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconСистема менеджменту якості навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни
Професійний відбір та професійна орієнтація для галузі знань 1301 Соціальне забезпечення
Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconКомплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни «Російська мова» Київ – 2012 Передмова Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни розроблено
Зауваження враховані. Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни відповідає стандартам вищої освіти, вимогам мон молоді...
Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconКомплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни «Історія української культури» Київ – 2012 Передмова Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни розроблено
В. М. Лободаєв, доцент кафедри міжнародних відносин та інформації, кандидат історичних наук
Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни icon«Іноземна мова» (англійська) Київ – 2012 Передмова Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни розроблено
Зауваження враховані. Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни відповідає стандартам вищої освіти, вимогам монмолодьспорт...
Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconКомплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни «Історія української культури» Київ – 2012 Передмова Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни розроблено
В. М. Лободаєв, доцент кафедри міжнародних відносин та інформації, кандидат історичних наук,викладач вищої категорії
Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconНавчально-методичний посібник (друге видання) Укладач В. В. Білецький Донецьк 2007 рік ббк 60. 54 Укря73 с 14
Посібник включає навчально-методичний комплекс: лекційні матеріали, навчальну програму курсу та методичні рекомендації для самостійної...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка