Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни



Сторінка14/22
Дата конвертації09.03.2018
Розмір4.56 Mb.
ТипВитяг
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   22
Тема: Теорія мови.

Мета: усвідомити знакову природу мови, структуру мови; сформувати вміння розмежовувати мову та мовлення, аналізувати взаємовідношення мови та мислення; виховувати зацікавленість дисципліною, прагнення отримувати нові знання самостійно; удосконалювати професійну увагу (зосередженість, активність, стійкість).

Методи: розповідь, пояснення, елементи бесіди.

Дидактичні засоби навчання: навчально-методичний комплекс, мультимедійна презентація.

Література

1. Бевзенко С. П. Вступ до мовознавства: Короткий нарис : навч. посіб. / С. П. Бевзенко. – К. : Вища школа, 2006. – 143 с.

2. Білецький А.О. Про мову і мовознавство / А. О. Білецький. – К. : АртЕк, 1996. – 320 с.

3. Герета Н.М. Вступ до мовознавства / Н. М. Герета, М. М. Торчинський. – К. : Товариство „Знання”, 2000. – 44 с.

4. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства / Ю. О. Карпенко. – К. – Одеса, 1991. – 280 с.

5. Кочерган М.П. Вступ до мовознавства : підручник / М. П. Кочерган. – К. : Академія, 2000. – 368 с.

6. Левицький А.Е. Вступ до мовознавства : навчальний посібник / А. Е. Левицький, А. В. Сингаївська, Л. Л. Славова. – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – 88 с.

7. Українська мова. Енциклопедія / вид. 2-ге, випр. і доп. – К. : Вид-во „Українська енциклопедія” ім. М.П. Бажана, 2004. – 824 с.

8. Ющук І.П. Лекції зі вступу до мовознавства / І. П. Ющук. – К., 1995. – С. 25–106.

1. Знак – матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який е представником іншого предмета, явища або події і використовується для отримання, зберігання, перетворення і передачі інформації.

Знаки мають подвійну природу. З одного боку, він є матеріальним (тобто має план вираження), з іншого — він є носієм нематеріального смислу (план змісту). Своє значення знак отримує в певній системі. Поза системою він не є знаком. Так, якщо, зустрічаючи знайомого, англієць на знак ввічливості торкається свого капелюха, це буде знаком ввічливості. Але він сприймається як такий через те, що існують інші знаки ввічливості, передбачені ситуацією зустрічі знайомих. З іншого боку, якщо англієць торкається капелюха, сидячи вдома у телевізора, тобто за межами ситуації, що передбачає залучення знаків ввічливості, такий жест не носитимете комунікативного змісту, не буде знаком ввічливості. Але він може стати іншим знаком, якщо включиться в відповідну знакову систему, тобто буде щось означати: акторську гру, розгубленість тощо.

Різні системи та системні властивості природних та штучних знаків вивчає семіотика.

Мова є однією зі знакових систем. За допомогою мовного знаку можна передати знак будь-якої іншої семіотичної системи. Так, дорожній знак можна передати словами «проїзд дозволено», «обмежити швидкість», кивок головою – словом «згоден» тощо.

Розділ лінгвістики і семіотики, об’єктом якого є мовні знаки, називається лінгвосеміотикою. Фундаторами Л. вважаються Ф. де Соссюр у Європі, У. Уітні в Америці, який ще до Соссюра висунув концепцію довільності мовного знака, і Ч. Пірс, який насамперед вбачав у знаку його здатність до інтерпретації, розробив концепцію загальної семіотики і виокремив 10 типів знаків, серед яких головними є іконічні, індексальні і символічні. Австралійський психолог і лінгвіст К. Бюлер запропонував першу модель комунікативного знака, яка стала відправним моментом до моделювання комунікативної ситуації, тексту, дискурсу (семіотичні моделі Романа Якобсона, Юрія Лотмана, Умберто Еко). Згідно з Ч.В.Моррісом, для семіологічного методу притаманне виокремлення трьох рівнів дослідження знакових систем: 1) синтактика вивчає відношення між знаками та їх мовну операбельність, 2) семантика інтерпретує знаки і повідомлення, 3) прагматика вивчає відношення між знаковими системами та їх інтерпретаторами.



Мовний знак – двобічна матеріально-ідеальна одиниця системно організованого мовного коду, яка довільно, символічно і конвенційно фіксує у чуттєвій сприйманій формі певний зміст і служить засобом збереження, отримання, обробки і передачі інформації.

Уперше поняття М.з. було введене стоїками (ІІ – І ст.. до н.е.). З одного боку, стоїки розглядали дві сторони мовного знака: позначене і позначення, З іншого, відмічали поєднання трьох речей: позначеного, позначення і об’єкту, проте об’єкт не сприймался приналежним до світу дійсності, тобто у визначенні М.з. стоїки оперували діадою мови і думки.



Довільність, символічність, конвенційність мовного знаку

Розпочинаючи з 20-х років 20 ст. загальноприйнятим у лінгвістиці стало положення Ф. де Сосюра про довільність зв’язку поняття та його акустичного образу. Проте зазначене положення не завжди було таким беззаперечним для мовознавства минулих років. Не є воно аксіоматичним і для сучасної лінгвістики.

Так, проблемне лінгвосеміотичне питання стосовно антиномії природного чи конвенційного, довільного зв’язку знака і позначеного походить ще з часів античності. Існували 2 течії – фісея і тесея. Прибічники фіcеї відстоювали природний зв'язок слів і речей, тесеї – довільний. Так, Геракліт (VI—V ст. до н. є.) стверджував, що кожне ім'я нерозривно пов'язане з річчю, назвою якої воно служить. В імені розкривається природа речі. Сократ вважав, що імена – спосіб дослідження і пізнання речі. Протилежної думки дотримувався філософ Демокріт (V—IV ст. до н. е.): імена речам дають люди на свій розсуд. Як доказ своєї правоти він наводив приклади невідповідності між словом і річчю: 1) одне слово може назива­ти декілька різних речей (багатозначність); 2) одна річ може називатися різними словами (синонімія); 3) різні слова можуть збігатися за формою і звучати одна­ково (омонімія); 4) значення слів можуть змінюватися; 5) існують поняття без однослівної назви. Суть дискурсії відображено у діалозі Платона «Кратіл». Ще раніше за греків У III ст. до н. є. китайці дійшли висновку, що назва нерозривно пов'язана з позначуваним, і так виникала теорія «виправлення імен», тобто вибору імені, яке б відповідало позначуваному. Наприклад, якщо правління імператора було невдалим, девіз правління оголошували «неправиль­ним» і змінювали. Вважалося, що людина, яка займає певне соціальне становище, повинна поводитись відпо­відно до назви цього становища.

У 20 столітті дискусія щодо природного зв’язку імені й поняття відроджується в концепції іконічності знаків Ч. Пірса: згідно з класифікацією знаків Ч. Пірса, іконічний знак є знаком структурної і якісної подібності з позначеним – напр., скульптура, живопис, кінохроніка; серед мовних знаків – це звуконаслідування або ідеофони.

Що стосується проблеми довільності або природності мовного знаку, то можна стверджувати, що в мові є й довільні знаки, і вмотивовані. Більшість знаків є довільними, тобто не мотивованими якостями речі, яку вони позначають. Про довільність мовних знаків свідчить той факт, що одні й ті ж поняття в різних мовах передаються різними словами (укр.квітка, рос. цветок, англ. flower) і, навпаки, тотожна звукова форма не означає однаковості значень (пор. польське «склеп» (магазин) і українське «склеп» як приміщення для поховання).

До зовнішньо вмотивованих мовних знаків передусім належать звуконаслідувальні слова типу бух, ляп, хлоп, хіхікати, грім, а також слова, що передають емоції : ойкати, хрипіти, хіхікати). 

Внутрішня вмотивованість має місце не лише на рівні словотвірну, але й на вищих рівнях маніфестації мовних знаків. Так, текст як макрознак вмотивований знаковим простором інших текстів, за законами яких він створюється і інтерпретується; культурним «кодом», культурно-семіотичною моделлю інтерпретації референта (ситуації або положення речей), що визначає спосіб концептуалізації ситуації як автором, так і адресатом. Інституційний (наприклад, політичний текст) вмотивований стереотипним способом позначення певних референтів, що «видається» за реальний стан речей.

Отже,  дискусійним питанням залишається сьогодні питання про довільність або випадковість вибору мотиватора знака у мовній системі. Вибір мотиватора детермінований не лише законами мовної системи, але й стереотипами етносвідомості, культурними й дискурсивними чинниками, що впливають на процес номінації.

Специфічною ознакою мовного знака є непаралельність, асиметрія плану вираження і плану змісту, яка полягає в тому, що:

а) план вираження (експонент, позначувальне) є лінійним і дискретним, а план змісту має кумулятивну властивість, характеризується структурною глобальністю (саме через це в наведених вище моделях знаків, окрім форми (експонента), визначаються і розрізняються значення / денотат (предметна віднесеність знаку) і смисл / сигніфікат (суб'єктивне уявлення про предмет / об’єкт реальності) .

б) асиметрія в синхронії: один експонент (позначувальне) може мати декілька позначуваних, тобто тут існують відношення одне – декілька і декілька – одне (явища полісемії, омонімії, синонімії, синкретизму й аналітизму);

в) асиметрія в діахронії: позначувальне і позначуване характеризуються автономністю розвитку. з плином часу може змінюватись або зовнішня форма знаку (наприклад, фонетичний вигляд слова: наостаток в давньоукр. замість наостанок ), або значення знаку (наприклад, свастика).

Непаралельність плану вираження і плану змісту отримала в мовознавстві назву асиметричного дуалізму мовного знака (термін С. Карцевського), суть якого полягає в тому, що позначувальне (позначення) прагне мати інші функції, а позначуване (значення) прагне виразитися іншими засобами. Будучи парними, вони перебувають у стані нестійкої рівноваги. Саме завдяки цьому асиметричному дуалізмові структури знаків лінгвальна система може еволюціонувати.

Крім аксіоми асиметричного дуалізму, головними аксіомами, що представляють властивості мовних знаків, є: аксіома стійкого зв’язку позначеного і позначення; аксіома структурності знака як його цілісності і не розчленованості.



Класифікація знаків. Існує декілька класифікацій знаків. Найвідоміші серед них — класифікація за типом відношень між матеріальною формою знака і позначуваним об’єктом та класифікація з погляду фізичної природи. За першою класифікацією всі знаки поділяють на знаки-індекси, знаки-копії, знаки-сигнали і знаки-символи.

Знаки-індекси (знаки-прикмети і знаки-симптоми) — згідно з класифікацією знаків Ч. Пірса, є різновидом знаків, зміст яких відповідає формі за суміжністю причини і наслідку. Тобто такі знаки пов’язані з позначуваними предметами як дії зі своїми причинами. Наприклад, дим як знак вогню (без вогню диму не буває), низькі чорні хмари як знак дощу, висока температура у людини як знак хвороби, дзенькіт скла як знак розбитого посуду тощо.Індексальними знаками є жести на позначення певних станів, дій тощо. Серед мовних знаків індексикальними вважаються займенники, хоч між ними і їх антецедентами можна встановити лише умовно суміжний зв'язок причини і наслідку.

Знаки-копії або іконічні знаки – згідно з класифікацією знаків Ч. Пірса, є знаками структурної і якісної подібності з позначеним. До них належать сліди лап тварин, фотографії, зліпки, відбитки тощо; скульптура, живопис, кінохроніка; серед мовних знаків – це звуконаслідування або ідеофони.

Знаки-сигнали – знаки, які потребують певних дій, реакцій. Наприклад, звук сирени як знак повітряної тривоги, ракета як знак атаки, свисток як знак дозволу ввести м’яч у гру, дзвінок як знак початку чи закінчення заняття тощо. Знаки-сигнали завжди прив’язані до ситуації. Через ситуативну обмеженість сигналів деякі вчені (Е. М. Ахунзянов та ін.) не кваліфікують їх як знаки.

Знаки-символи – знаки, які використовують для передачі (визначення) абстрактного змісту. Згідно з класифікацією знаків за Ч. Пірсом, це знак умовного, довільного зв’язку з позначеним. Символ собору як духовної єдності України, п’ять кілець як символ олімпійських ігор, голуб як символ миру, маска як символ театру. До знаків-символів належить хімічна, географічна та математична символіка. Тут названі символи, що є міжнародними. Мовні знаки переважно є символами, довільними замінниками змісту, який вони закріплюють за певною формою, однак ця довільність не поширюється на певний мотиваційний зв'язок знаків у межах певної кодової системи природної мови.

Знаки-сигнали і знаки-символи — штучні, умовні знаки. Це знаки спілкування. Вони мають відправника та адресата (отримувача) і виконують комунікативно-прагматичну функцію. Знак-індекс і знак-копія можуть стати знаком-сигналом чи знаком-символом, коли відправник і отримувач домовляться про їх значення. Так, звичайно, дим є симптомом, наслідком вогню, але в часи козаччини дим, що йшов від підпаленої на вишках соломи, сигналізував про набіг ворога.



З погляду фізичної природи, або, іншими словами, за способом сприйняття їх людиною знаки поділяють на 5 видів: 1) акустичні (слухові, вокально-інструментальні); 2) оптичні (зорові); 3) дотикові (брайлівський алфавіт для сліпих); 4) нюхові; 5) смакові (існують вони більш теоретично, ніж практично; як приклад можна навести те, що на українському Поліссі подача гостям киселю є сигналом закінчення гостини, через що цю страву тут називають кисіль-розганяй).

Знак у мовній системі

Проблема співвідношення знаків і мовних одиниць існує лише в білатеральній теорії. Для унілатералістів у мові все — знаки. Найменшою мовною одиницею є фонема. Оскільки вона є односторонньою одиницею (має тільки план вираження і не має значення), її не можна вважати знаком. Однак вона слугує для конструювання і розрізнення одиниць вищих рівнім мовної системи – морфем і слів. Це субзнак або, за термінологією Л. Єльмслева, фігура. Морфема є двосторонньою одиницею, тобто має і план вираження, і план змісту. Наприклад, службові морфеми виражають граматичні значення: -ів у слові студентів – значення родового відмінку і множини. Однак ці значення реалізуються не самостійно, а тільки в складі цілого слова. Отже, її слід уважати напівзнаком (термін В. Кодухова). Слово — двостороння одиниця, йому притаманні всі знакові функції, через що є підстави саме слово вважати мовним знаком.

Л. Єльмслєв представляв мовний знак як результат семіозису, який відбувається в мовленні, і наголосив на тому, що поряд із знаками-словами, можна говорити про знаки-висловлення і знаки-дискурси. Зараз така точка зору є загальновизнаною в лінгвосеміотиці (див. вище моделі комунікативних знаків), однак при цьому потрібно уточнити, що макрознаком є не дискурс (як сфера спілкування або комунікативна ситуація), а його макрознакові компоненти – висловлення або тексти, що, позначають певну ситуацію або положення речей (дискурс – процес означення, семіозис, текст – результат означення). 

Отже, у мові виділяють субзнаковий, знаковий і макрознаковий рівні. Фонеми належать до субзнакового рівня, морфеми – напівзнакового, слова — до знакового, висловлення і тексти – до макрознакового.



Паралінгвістика – мовознавча галузь, що вивчає паравербальні засоби комунікації, їхні типи, семіотичну природу, функції, походження, зв'язок з вербальними знаками тощо. Предметом П. є паравербальні знаки (кінеми) – супровідні для вербального мовлення знакові засоби, що відіграють значну роль в процесі спілкування: доповнюють і уточнюють його, надають експресивності тощо. Термін уведений американським лінгвістом А. Хіллом у 40-і р. 20 ст. Становлення П. як самостійної дисципліни – у 50-60-х р. в межах американської антрополінгвістки, хоч окремі дослідження здійснювалися ще у 30-х р.

2. Мова та мислення. Слід розрізняти поняття «свідомість» та «мислення». Свідомість — це весь процес відображення дійсності нервово-мозковою системою людини; це усвідомлене буття, суб’єктивний образ світу. Мислення — це узагальнене відображення дійсності в свідомості у формах понять, суджень й умовиводів (силогізмів). Отже, свідомість не зводиться до мислення, вона охоплює як раціональне, так і чуттєве відображення дійсності, як пізнавальне, так і емоційно-оцінне ставлення людини до світу. Одиниця мислення – поняття, одиниця свідомості – концепт.



Типи: Абстрактне мислення — це розумовий процес сходження від конкретного до абстрактного, тобто, пізнаючи конкретний предмет чи явище, суб'єкт пізнання абстрагується від несуттєвого в предметі і виділяє суттєве, яке фіксується засобами мови у формі понять (абстракцій). Головна особливість абстрактного мислення — це оперування абстрактними поняттями і на їх підставі створення нових абстракцій за допомогою логічних методів аналізу, синтезу, узагальнення тощо. Існує в дихотомії із конкретним мисленням — це розумовий процес оперування найпростішими, конкретними поняттями, які визначають предмети і явища об'єктивного світу в їх безпосередній данності людині.

Практичне мислення або «мислення в дії» – нерозривно зв'язано з конкретними діями, які здійснює людина в таких видах діяльності як гра, навчання, професійна робота, суспільна праця і виконує функцію обгрунтування діяльності. Практичне мислення спрямоване на вирішення практичних завдань і проблем; на вирішення проблемних ситуацій, які виникають перед людиною або соціальною групою; інтелектуальну підготовку до фізичного перетворення дійсності, що включає постановку мети, складання плану дій, пошук засобів, необхідних для досягнення мети. В історії філософії поділ мислення людини на практичне і теоретичне вперше був здіснений філософами античності (Платон, Арістотель), в Новий час Кант, Гегель та інші філософи визначали особливості практичного і теоретичного мислення, їх функції.

Дискурсивне — це розсудливе, обґрунтоване попереднім знанням мислення.

Недискурсивне мислення — це інтуїція та уявлення (миттєве осягнення сутності речей, миттєве розуміння чогось, миттєвий умовивід; передбачення оптимального варіанта в пошуку, передчуття проблеми).

Види мислення

Чуттєво-образне мисленн властиве всім людям, а особливо представникам творчих професій (письменникам, художникам, артистам, режисерам, балетмейстерам тощо). Існування цього типу мислення переконливо заперечує поширену донедавна думку, що мислення протікає тільки в словесній формі.

Технічне (практично-дійове) мислення також здійснюється без участі мови. Властиве вищим тваринам і людині. Одним з перших на цей тип мислення звернув увагу німецький філософ Г.-В.-Ф. Гегель, який, зокрема, вказав на те, що безпосередня трудова діяльність, скажімо праця каменяра, обов'язково вимагає мислення. Осмисленими є не лише трудові дії людини, алей й елементарні дії вищих тварин.Так, наприклад, якщо високо підвісити банан, то мавпа, щоб його дістати, ставить ящик, бере в передні кінцівки палку, вилазить на ящик і збиває банан. Практично-дійове мислення притаманне всім людям, але найбільшою мірою спеціалістам технічних професій.

Поняттєве мислення – здійснюється за допомогою мови. Абстрактні поняття про справедливість, гуманізм, мову й мислення, науку й культуру осмислити і передати без участі мови неможливо. Однак слід зауважити, що людина і в цьому випадку не завжди мислить вслух, тобто вимовляючи слова. Частіше люди мислять за допомогою внутрішнього мовлення, яке відрізняється від зовнішнього тим, що є згорнутим, зредукованим.

Мова і мислення нерозривно пов'язані між собою. Мова є необхідною умовою виникнення мислення, формою його існування і способом функціонування.Значний внесок у вирішення цієї проблеми зробив Лев Семенович Виготський. Слово, писав він, так само відноситься до мови, як і до мислення. Воно являє собою живу клітинку, що містить у самому простому вигляді основні властивості, притаманні мовному мисленню в цілому. Слово – це не ярлик, наклеєний як індивідуальна назва на окремий предмет. Воно завжди характеризує предмет або явище, що позначається їм, узагальнено і, отже, виступає як акт мислення. Але слово – це також засіб спілкування, тому воно входить до складу мови.

У свою чергу є види мислення, які не пов'язані з мовою, наприклад наочно-дієве, або практичне, мислення у тварин. У маленьких дітей і у вищих тварин виявляються своєрідні засоби комунікації, не пов'язані з мисленням. Це виразні рухи, жести, міміка, що відображають внутрішні стани живої істоти, але не є знаком чи узагальненням. У філогенезі мислення й мови виразно вимальовується до мовленнєва фаза в розвитку інтелекту і доінтеллектуальна фаза в розвитку мови. Ця фаза є характерною і для онтогенезу: Л.С.Виготський уважав, що у віці близько 2 років у відношеннях між мисленням і мовленням настає критичний карколомний момент: мовлення починає ставати інтелектуалізованим, а мислення – мовним.

Тобто мова і мислення є взаємопов’язаними, але не є тотожніми. Ототожнювали мову і мислення німецькі лінгвісти Вільгельм фон Гумбольдт і Макс Мюллер, а також вчені, які розглядають мову як форму мислення (А. Шлейхер, Е. Бенвеніст), бо форма і зміст завжди стосуються одного й того самого явища. Проте мова не є єдиною формою мислення. Тільки поняттєвий тип мислення протікає в мовних формах.

Поняттєве мислення притаманне тільки людині. Доведено, що вищі тварини користуються всіма відомими звичайній (тобто формальній) логіці методами – дедукцією, індукцією, синтезом, аналізом, експериментом, абстрагуванням тощо – аж до утворення родових понять, тобто всіма тими методами, які використовує людина. Завдяки цьому вищі тварини виявляють здатність до планомірної, навмисної (з передбаченням результатів) діяльності, що й характеризує власне мислення на відміну від суто інстинктивної діяльності нижчих тварин. У розумовій діяльності людини всі три типи мислення переплітаються.

Про те, що єдність мови і мислення не означає їх тотожності, свідчать і такі факти: 1) мислення характеризується певною самостійністю: воно може створювати поняття і втілювати їх в образи, які не мають відповідних конкретних предметів і явищ у дійсності;

2) мова — матеріально-ідеальне явище, тоді як мислення — ідеальне;

3) мова — явище національне, мислення – інтернаціональне;

4) будова і закони розвитку думки і мови неоднакові.

Зовнішнє, внутрішнє, егоцентричне мовлення. Вивчення ролі мовлення в становленні й розвитку мислення вимагає широкого розуміння мовних процесів: це не тільки процедури оперування знаками, але й процеси спілкування людини з іншими людьми, пізнання, осмислення об'єктивної реальності. У мовленні виділяють дві сторони – зовнішню, що виражає мовні форми і їх сполучення, і внутрішню, семантичну. Психологічною одиницею аналізу мовного мислення є внутрішня, значеннєва сторона слова, його значення. У значенні слова відбита функціональна єдність мислення й мови.

Зовнішнє мовлення – це основний засіб комунікації в спільній діяльності, що дозволяє використовувати мову для вказівки зовнішніх предметів (індикативна функція мови), їх позначення (сигніфікативна функція), називання (номінативна функція), пізнання їх істотних сторін й відношень (гностична функція). Зовнішнє мовлення може здійснюватися в різних формах: усній і письмовій, діалогічній і монологічній. Завжди орієнтовано на співрозмовника.

Внутрішнє мовлення – це мова «для себе». Якщо за допомогою зовнішнього мовлення можна впливати на інших людей, то внутрішнє мовлення – засіб організації й керування власною життєдіяльністю. Особливістю семантики внутрішньої мови є аглютинація, тобто своєрідне злиття слів в одне з їх істотним скороченням. Основною синтаксичною характеристикою внутрішнього мовлення є предикативність. Її приклади виявляються в діалогах людей, які добре знають одне одного, «без слів» розуміють, про що йдеться в їх «розмові». Таким людям немає, наприклад, ніякої необхідності іноді обмінюватися словами взагалі, називати предмет розмови, він їм в більшості випадків і так добре відомий. Крім аглютинативності і предикативності внутрішньому мовленню притаманні: образність, схематичність, редукованість.

Егоцентрична мова. Проміжне положення між зовнішньою і внутрішньою займає егоцентрична мова. Це мова, спрямована не на партнера по спілкуванню, а на себе, не розрахована на зворотню реакцію з боку іншої людини. Особливо помітна у дітей дошкільного і молодшого шкільного віку, коли вони грають і як би розмовляють самі з собою в процесі гри.

Елементи цієї мови можна зустріти і в дорослого, який, вирішуючи складну інтелектуальну завдання, розмірковуючи вголос, вимовляє в процесі роботи якісь фрази, зрозумілі тільки йому самому, мабуть, звернені до іншого, але не передбачають обов'язкового відповіді з його боку. Егоцентрична мова – це мова-роздум, що обслуговує не стільки спілкування, скільки саме мислення.



3. Мова і мовлення

Проблему мови і мовлення вважають однією з найважливіших і найскладніших у сучасному теоретичному мовознавстві. Дихотомія «мова — мовлення» є чи не найважливішим досягненням лінгвістики XX ст.

Проблема мови і мовлення порушена вже В. фон Гумбольдтом та багатьма іншими мовознавцями дососсюрівського періоду. Так, зокрема, Гумбольдт уважав, що «мова завжди розвивається тільки в суспільстві, і людина розуміє себе настільки, наскільки досвідом установлено, що її слова зрозумілі й іншим

Основоположник психологізму Гейман Штейнталь розрізняв мовлення (говоріння), здатність говорити і мовний матеріал. Мова, за його уявленням, – це сукупність мовного матеріалу одного народу.

Спроби попередників Ф. де Соссюра розмежувати поняття «мова» і «мовлення» довго залишалися непоміченими. Вони привернули увагу лише в світлі вчення Ф. де Соссюра, який взяв дихотомію «мова — мовлення» за основу всієї своєї загальнолінгвістичної теорії.

Основні положення швейцарського вченого, викладені в «Курсі загальної лінгвістики», такі:

1) слід розрізняти три поняття: лінгвальну діяльність, мову і мовлення;

2) лінгвальна діяльність, яка охоплює все, що пов'язане зі спілкуванням людей (усю сукупність мисленнєвих і мовленнєвих дій, яка здійснюється за допомогою мови), поділяється на дві частини: основну (мова) і другорядну (мовлення);

3) мова — це щось соціальне за суттю і незалежне від індивіда; мовлення включає індивідуальний аспект лінгвальної діяльності;

4) мова — форма, а не субстанція. Субстанція, тобто звуки і значення, належать до мовлення;

5) мова і мовлення тісно між собою пов'язані і передбачають одне одного: мова необхідна для того, щоб мовлення було зрозумілим і тим самим було ефективним, а мовлення у свою чергу необхідне для того, щоб усталилася мова; історично факт мовлення завжди передує мові.

Оскільки існує два об'єкти, то, природно, їх повинні вивчати дві різні науки — лінгвістика мови і лінгвістика мовлення.

Послідовники Ф. де Соссюра внесли істотні зміни в теорію швейцарського лінгвіста, неоднаково трактуючи зміст і значення дихотомії «мова і мовлення». Більшість із них (Женевська, Празька школи) приймають соссюрівську дихотомію «мова — мовлення», але й вони не цілком погоджуються з позицією Соссюра. Так, замість термінів мова і мовлення Л. Єльмслев вживає схема й узус, Н. Хомський — компетенція і виконання. Е. Бюйссанс замість двох понять протиставляє три: мова, дискурс, мовлення. Протиставляє три поняття і Л. В. Щерба: 1) мовленнєва діяльність, що охоплює процеси говоріння і розуміння; 2) мовний матеріалу тобто сукупність усього сказаного і написаного; 3) мовна система (словники і граматики мов). Він зауважує, що це якоюсь мірою штучне розмежування, оскільки мовна система і мовний матеріал — це лише різні аспекти єдиної даної в досвіді мовленнєвої діяльності». На відміну від Ф. де Соссюра Щерба стверджує, що мова — це не конкретна, а абстрактна сутність, яка конструюється шляхом розумових операцій учених.

Дещо відмінну схему запропонував румунський мовознавець Еуджен Косеріу, який виділяє три рівні: рівень індивідуального мовлення, рівень норми і структурний рівень. Під рівнем індивідуального мовлення він розуміє реальний акт мовлення, що включає мовця і слухача з їх індивідуальними особливостями вимови і розуміння, та акустичні процеси, тобто акт, який сприймається органами чуттів. Рівень норми є більш абстрактним. Норма охоплює лише ті явища індивідуального мовлення, які є повторенням прийнятих у пев­ному людському колективі зразків. Так, до поняття норми не належать тембр голосу, жести, хрипла чи шепелява вимова звуків, але належить, наприклад, для української мови тверда вимова шиплячого [ч] перед голосними, крім [і], наголошування слів, їх сполучуваність тощо. Норма має два аспекти — матеріальний (певні мовні явища, які вимовляються і сприймаються на слух, вважаються такими, що відповідають нормі) та ідеальний (нормативність встановлюється традиційно й умовно, і саме поняття правильності є відносним). Структурний рівень є найбільш абстрактним. Він охоплює лише ті явища рівня норми, які впливають на розуміння.

Сучасні лінгвісти для розмежування мови і мовлення використовують переважно ті ознаки, які запропонував Ф. де Соссюр, але якщо в основі дихотомії, за Ф. де Соссюром, лежить сукупність декількох ознак, то у його послідовників помітна тенденція звести їх до однієї чи двох. У теперішньому мовознавстві все менше уваги приділяється таким протиставленням, як: 1) мова — психічне явище, а мовлення — психофізичне; 2) мова — соціальне явище, а мовлення — індивідуальне; 3) мова — системне явище, а мовлення — асистемне.

Ці ознаки багато вчених уважають нерелевантними через те, що нині помітна тенденція до заперечення психічної природи мови і соціальним явищем визнається не тільки мова, а й мовлення, яке також вважа­ється системним.

Після Ф. де Соссюра для розмежування мови і мовлення були запропоновані ще такі ознаки: 1) мова — щось загальне, мовлення — конкретне (М. С. Трубецькой); 2) мова — постійна, довговічна, мовлення — перемінне, нестійке, недовговічне (М. С. Трубецькой, Л. Єльмслев).

Для правильного пояснення співвідношення мови і мовлення потрібно враховувати всі три можливих підходи до досліджуваного явища: гносеологічний (філософський), онтологічний (власне лінгвістичний) і прагматичний (цільовий).



У гносеологічному (філософському) аспекті мову і мовлення потрібно розглядати як явища різного ступеня абстракції. Мова — це загальне, абстрактне, а мовлення — окреме, конкретне. Знаходячись у діалектичному зв'язку, мова і мовлення є відносно незалежними явищами, про що свідчить факт неоднакового ступеня їх зміни, деякої асиметричності їх розвитку. Оскільки структура мови — явище абстрактне, то вона окремо не спостерігається. Досліднику доступне тільки мовлення, в якому реалізується мовна система. Якщо ж мовна система в мовленні не реалізується, вона існує потенційно.

У плані онтологічному мова належить до психічних явищ, а мовлення до психофізичних (психофізіологічних), доступних сприйманню. Певною мірою мова відноситься до мовлення як ідеальне до матеріального.

З прагматичного (цільового, функціонального) погляду мова являє собою щось стабільне і загальноприйняте, тоді як мовлення є оказіональним (випадковим, унікальним), рухливим.

Мову і мовлення протиставляють і за іншими ознаками. Так, зокрема, мовлення розгортається в часі і реалізується в просторі, тоді як мова не має цих параметрів. Мовлення безконечне, система мови конечна. Мовлення лінійне, синтагматичне; мова має парадигматичну і рівневу організацію. Мовлення є послідовністю мовних елементів; мові притаманна ієрархічна органі­зація її елементів. Мовлення контекстно і ситуативно зумовлене; мова не залежить від обставин спілкування. Мовлення співвіднесене з об'єктивною дійсністю і може характеризуватися з погляду істинності або хибності; до мови такий підхід неможливий.

Мовлення характеризується також деякими ознаками, які не протиставляються безпосередньо окремо взятим рисам мови. Мовлення може мати дві форми — діалогічну й монологічну, характеризуватися темпом, тембровими особливостями, тривалістю, гучністю, артикуляційною чіткістю, акцентом тощо. У мовленні відображається психологічний стан мовця, через що мовлення можна кваліфікувати як емоційне, схвильоване, спокійне та ін. Узагалі будь-яке мовлення можна оцінити зі змістового, етичного й естетичного погляду (змістовне, пусте, правильне, неправильне, зразкове, образне, художнє, добірне, витончене, вишукане тощо).

З історичного погляду мова вторинна, а мовлення первинне (мова склалася з фактів мовлення). Із синхронної (сучасної) точки зору мова первинна, а мовлення вторинне: будь-який мовленнєвий витвір будується з уже наявних у мові елементів.



4. Структура мови.

Мова не є простим нагромадженням її одиниць — фонем, морфем, лексем, конструкцій. Це складний, багатоплановий механізм, який має свою внутрішню організацію — структуру. Поняття структури мови введене в науку вченими Празької лінгвістичної школи. Згодом воно отримало своєрідну інтерпретацію в глосематиці, де зв'язки і відношення всередині мови абстрагувалися від її елементів. У сучасному мовознавстві в термін структура мови нерідко вкладають різний зміст. Інколи його вживають як синонім терміна система мови, хоча більшість мовознавців ці терміни диференціюють.



Системний характер мови

Уведення поняття системи щодо мови пов'язують з іменем Ф. де Соссюра, хоча пріоритет у цьому належить І. О. Бодуену де Куртене. Особливу роль в обґрунтуванні системного підходу до мови відіграли праці українського мовознавця О. О. Потебні.

Ф. де Соссюр називав мову системою знаків, які виражають ідеї. Усі частини мовної системи, за Соссюром, можливо і необхідно розглядати в їх синхронічному зв'язку. Що ж стосується діахронії, то Соссюр заперечував її системність.

Поняття системи мови базується на взаємозаленості її елементів. Системні відношення не є чимось зовнішнім для окремих компонентів системи, а входять у ті елементи, утворюючи якісну їх характеристику. Нерідко відмінність системних відношень є єдиною основою розрізнення й самих елементів.

Мова — це система систем, які взаємозумовлені й пов'язані в одне ціле: зміна в будь-якій із цих систем викликає зміни в інших системах. Так, зокрема, фонетичний закон відкритого складу, який діяв ще в слов'янській мові доісторичного періоду, призвів до інтеграції відмін іменників.

Матеріальні системи складаються з елементів, які мають матеріальну субстанцію. Розрізняють первинні і вторинні матеріальні системи. Первинні матеріальні системи — це системи, елементи яких значеннєві самі собою, тобто представляють у системі самих себе. Матеріальні системи, в яких матеріальні елементи мають значення для системи не стільки завдяки своїм субстанціональним властивостям, скільки завдяки приписаним їм властивостям, називаються вторинними матеріальними системами.

Ідеальні системи — це системи, елементами яких є ідеальні об'єкти — поняття або ідеї, пов'язані з певними взаємовідношеннями. Так, наприклад, якщо взяти систему понять будь-якої науки, то там зафіксовані ідеальні об'єкти, а не власне субстанція. На відміну від матеріальних ідеальні системи завжди виникають тільки завдяки мисленнєвій діяльності людей. Вони не існують поза якоюсь матеріальною субстанцією, вони породжуються нею. Ідеальні системи становлять собою системи певних видів інформації.

Закритою є система, яка складається зі строго визначеної кількості одиниць, і цей кількісний склад є незмінним. Відкритою є система з непостійним, змінним числом елементів. Мова є відкритою системою, оскільки вона поповнюється новими елементами, що забезпечує їй здатність завжди бути комунікативно придатною в різні періоди історичного й економічного розвитку народу — носія мови. Мова не існує ізольовано від суспільства, а розвивається водночас із суспільством і мисленням. Цим мовна система різниться від біологічних, кібернетичних та ін. Вона відкрита для мислення. З відкритістю пов'язана така властивість мовної системи, як динамічність, яка виражається в постійній зміні, постійному розвитку мови, пристосуванні до умов існування. У динамізмі й відкритості мовної системи виявляється її потенційність, яка полягає не тільки в тому, що в мові є, але й у тім, що в ній можливе. Якщо б мова вичерпала всі свої можливості, вона перестала б задовольняти суспільство, не могла б виразити нові явища, перестала б бути засобом спілкування. Дехто з мовознавців навіть уважає, що мова має здатність до саморегулювання. Гетерогенність мови полягає в тому, що вона складається з неоднорідних одиниць, які розпадаються на підсистеми й утворюють структуру.

Отже, мова є відкритою динамічною гетерогенною матеріальною функціональною системою.

Як будь-яка система, мовна система базується на відношеннях. Відношення між мовними одиницями бувають парадигматичні, синтагматичні й ієрархічні.

Парадигматичні відношення – відношення вибору, асоціації, що ґрунтуються на подібності й відмінності позначувальних і позначуваних одиниць мови.

Так, парадигматичними у фонетиці є відношення між дзвінкими і глухими, м'якими і твердими звуками; в граматиці — між відмінковими формами слів.



Синтагматичні відношення — відношення одиниць, розташованих лінійно; це здатність мовних елементів поєднуватися.

Синтагматичними зв'язками спричинені такі фонетичні явища, як асиміляція, дисиміляція, сингармонізм, акомодація, гаплологія тощо. У словотворі синтагматичні відношення виявляються в тому, що існує певна



Ієрархічні відношення — відношення структурно простіших одиниць до складніших: фонеми до морфеми, морфеми до лексеми, лексеми до речення.

Якщо парадигматичні й синтагматичні відношення охоплюють мовні одиниці однакового ступеня складності (одного рівня) — фонема + фонема, морфема + морфема, слово + слово тощо, то ієрархічні відношен­ня об'єднують одиниці різних ступенів складності.

У науковій літературі немає чіткої диференціації термінів система і структура. Так, наприклад, В. І. Кодухов ці два терміни вживає як синоніми. Вперше розмежував ці терміни О. О. Реформатський, який запропонував термін система використовувати для позначення системних відношень між одиницями одного рівня мови, а термін структура для визначення системних відношень між різними рівнями. Таким чином, за О. О. Реформатським, система — це зв'язок і взаємо­залежність по горизонталі, а структура — це вертикальний аспект; система — єдність однорідних елементів, структура — єдність різнорідних елементів. Уся мова — система через структуру.

Загальноприйнятою стала інтерпретація понять «система» і «структура» О. С. Мельничука. О. С. Мельничук термінологічне значення виводить із загально­вживаних значень цих слів. Так, наприклад, можна сказати система міністерства і структура міністерс­тва, але не можна сказати замість система важелів структура важелів, замість структура ґрунту система ґрунту. Під структурою ґрунту тут розуміють його склад. Звідси О. С. Мельничук доходить висновку, що система — це сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених елементів, а структура — це склад і внутрішня організація єдиного цілого.

Мовна система не є однорідною, тобто вона має складну структуру, оскільки складається з часткових систем, які називаються рівнями, або ярусами.

Ідея рівневої організації мови набула поширення в середині XX ст. в американській дескриптивній лінгвістиці. Вона була підготовлена традиційним виокремленням у мовознавстві фонетики, морфології, лексикології, синтаксису, які, правда, розглядались як явища одного порядку, а не як ієрархічно організовані.



Рівні мови — деякі «ділянки» мови, підсистеми мовної системи, кожну з яких характеризують сукупність відносно однорідних одиниць і набір правил, які регулюють їх використання і групування в різні класи і підкласи.

Для розрізнення рівнів мови використовують такі принципи:

1) кожен рівень повинен мати свою одиницю; оди­ниці одного рівня повинні бути однорідними;

2) одиниці будь-якого рівня виділяються шляхом сегментації складніших утворень;

3) одиниці нижчого рівня входять до одиниць вищого рівня, тобто між ними існують ієрархічні відношення.

Розрізняють основні й проміжні рівні. До основних рівнів належать фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний і синтаксичний. Кожен із рівнів має свою основну одиницю: фонологічний — фонему, морфологічний — морфему, лексико-семантичний — лексему, синтаксичний — конструкцію (синтаксему).

За роллю в структурі мови виділяють нижчі та вищі рівні. Так, фонологічний рівень належить до нижчого, оскільки фонема — одностороння одиниця (не має пла­ну змісту), яка використовується для побудови одиниць вищого рівня — морфем і лексем. Найвищий рівень синтаксичний, бо він обслуговує комунікативні потреби і підпорядковує собі одиниці всіх інших рівнів.

Мовні рівні не існують ізольовано. Вони взаємопов'язані: саме на стику рівнів виникають проміжні рівні. їх одиниці мають подвійний характер: вони утворюються в одному рівні, а функціонують як одиниці іншого рівня. До проміжних рівнів належать морфонологічний, словотвірний, фразеологічний.



Морфонологічний рівень виникає на стику фонем і морфем. Предметом морфонології, вважає її основоположник М. С. Трубецькой, є дослідження морфологічного використання фонологічних засобів мови. Морфо­нологія вивчає чергування голосних та приголосних, наголос і сполучення фонем у складі морфеми і слова.

Словотвірний рівень є проміжним між морфологічним і лексико-семантичним. Предметом словотвору є творення слів на основі морфем, твірних основ, словотвірних моделей.

Фразеологічний рівень як проміжний виникає на стику лексико-семантичного і синтаксичного. Предметом фразеології є вивчення утворення номінативних одиниць на основі поєднання двох чи декількох слів.

Теорію ізоморфізму запропонував польський мовознавець Єжи Курилович. Згідно з цією теорією в мові існує структурний паралелізм між рівнями. Так, зокрема, структурну подібність можна побачити у складі й реченні (структурна тотожність голосного в складі і предиката в реченні). Теорія ізоморфізму має важливе практичне значення. Для прихильників цієї теорії обґрунтованим є запозичення методів та понять, які використовуються при вивченні одного рівня, для дослідження іншого, наприклад запозичення методів і понять фонології у дослідженні лексики або граматики.

Не всі вчені приймають теорію ізоморфізму. Так, зокрема, російський мовознавець В. І. Кодухов уважає, що ідея ізоморфізму не пояснює всієї складності мовної структури, а зводить її до найпростіших структур з площинною будовою.

Іншу оригінальну теорію щодо структури мови — теорію ієрархії рівнів — сформулював у 1962 р. французький мовознавець Еміль Бенвеніст. Суть цієї теорії полягає в тому, що мовні одиниці планом вираження спираються на нижчий рівень, а планом змісту належать до вищого рівня.

Система мови, на думку деяких мовознавців, — це не тільки те, що реально існує в мові, а й усе те, що може бути в ній створене.


Запитання та завдання

  1. Розкрийте основні етапи в дослідженні питання про співвідношення мови і мовлення.

  2. Які принципові відмінності в інтерпретації цієї проблеми характерні для концепції Ф. де Соссюра, Л. В. Щерби і Е. Косеріу?

  3. Як трактується проблема співвідношення мови і мовлення в сучасному мовознавстві?

  4. Яке теоретичне і практичне значення має дихотомія «мова — мовлення»?

  5. Доведіть, що мова має системний характер.

  6. Які типи систем розрізняє сучасна наука? До якого типу систем належить мова? Обґрунтуйте відповідь.

  7. На чому ґрунтується системність мови? Які відношення існують між мовними одиницями?

  8. Чому проблема співвідношення мови і мислення належить до однієї з найскладніших проблем мовознавства?

  9. Які тенденції щодо питання про співвідношення мови і мислення існують у мовознавстві?

  10. Які є підстави вважати, що мислення може здійснюватися без допомоги мови? За яких обставин це буває?

  11. Доведіть, що єдність мови і мислення не означає їх тотожності.

  12. Сформулюйте визначення знака. Назвіть його основні властивості.

  13. Як називається наука, що вивчає структуру та функціонування різних знакових систем?

Лекція № 4.

План лекційного заняття

1. Мовознавство в Давній Індії.

2. Давньокитайське мовознавство.

3. Мовознавство в Давній Греції та Римі.

4. Давнє арабське мовознавство.

5. Мовознавство в Японії.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   22

Схожі:

Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconНавчально-методичний комплекс з курсу
Навчально-методичний комплекс забезпечення викладання навчальної дисципліни «Історія економіки та економічної думки» для студентів...
Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconСистема менеджменту якості навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни

Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconНавчально-методичний комплекс навчальної дисципліни Сучасний поліьтчні технлгії ( 2 частина)

Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconСистема менеджменту якості навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни Психологія вікового розвитку людини для галузі знань 23 «Соціальна робота»

Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconСистема менеджменту якості навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни
Професійний відбір та професійна орієнтація для галузі знань 1301 Соціальне забезпечення
Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconКомплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни «Російська мова» Київ – 2012 Передмова Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни розроблено
Зауваження враховані. Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни відповідає стандартам вищої освіти, вимогам мон молоді...
Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconКомплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни «Історія української культури» Київ – 2012 Передмова Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни розроблено
В. М. Лободаєв, доцент кафедри міжнародних відносин та інформації, кандидат історичних наук
Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни icon«Іноземна мова» (англійська) Київ – 2012 Передмова Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни розроблено
Зауваження враховані. Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни відповідає стандартам вищої освіти, вимогам монмолодьспорт...
Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconКомплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни «Історія української культури» Київ – 2012 Передмова Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни розроблено
В. М. Лободаєв, доцент кафедри міжнародних відносин та інформації, кандидат історичних наук,викладач вищої категорії
Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconНавчально-методичний посібник (друге видання) Укладач В. В. Білецький Донецьк 2007 рік ббк 60. 54 Укря73 с 14
Посібник включає навчально-методичний комплекс: лекційні матеріали, навчальну програму курсу та методичні рекомендації для самостійної...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка