Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни



Сторінка15/22
Дата конвертації09.03.2018
Розмір4.56 Mb.
ТипВитяг
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   22
Тема: Філологія класичної давнини.

Мета: оволодіти знаннями передумови виникнення мовознавства в Давній Індії, Давньому Китаї, Давній Греції та Римі; сформувати вміння аналізувати спільне і відмінне в лінгвістичних традиціях Давньої Індії, Давнього Китаю і Давньої Греції; виховувати зацікавленість дисципліною, прагнення отримувати нові знання самостійно; удосконалювати професійну увагу (зосередженість, активність, стійкість).

Методи: розповідь, пояснення, елементи бесіди.

Дидактичні засоби навчання: навчально-методичний комплекс, мультимедійна презентація.

Література

  1. Амирова Т.А. История языкознания: учебное пособие / Т.А.Амирова , Б.А. Ольховиков, Ю.В. Рождественский – М. : ВЦ «Академия», 2006. – 672 с.

  2. Білецький А.О. Про мову і мовознавство: навчальний посібник / А.О. Білецький. – К. : «АртЕК», 1997. – 224 с.

  3. Дорошенко С.І. Загальне мовознавство: Навч. посібник / С.І.Дорошенко. – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – 288 с.

  4. Зеленько А. С. З історії лінгвістичних вчень. – Луганськ : Альма-матер, 2002. – 297 с.

  5. Зубкова Л.Г. Общая теория языка в развитии: учебное пособие / Л.Г. Зубкова – М. : Изд-во РУДН, 2003. – 472 с.

  6. Ковалик І.І. Загальне мовознавство: історія лінгвістичної думки / І.І. Ковалик, С.П. Самійленко. – К., 1985. – 373 с.

  7. Кочерган М.П. Загальне мовознавство: підручник / М.П. Кочерган. – К. : ВЦ «Академія», 2003. – 464 с.

  8. Кириченко Г.С., Кириченко С.В., Супрун А.П. Нариси загального мовознавство: навчальний посібник у 2-х ч. / Г.С. Кириченко, С.В. Кириченко, А.П. Супрун. – К. : ВЦ «ІнЮре», 2008.

  9. Семчинський С.В. Загальне мовознавство: підручник / С.В. Семчинський. – К. : АТ «ОКО», 1996. – 416 с.

  10. Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство. Історія лінгвістичних учень / Г. М. Удовчиенко – К. : Вища школа, 1980. – 305 с.

У давньому мовознавстві виділяють чотири наукові традиції: давньоіндійську, давньокитайську, класичну, арабську.

  1. Мовознавство в Давній Індії

Найдавнішою науковою традицією є давньоіндійська. Вона налічує 3000 років. Виникнення давньоіндійського мовознавства зумовлене суто практичними потребами. Із покоління до покоління віками передавалися усним шляхом священні гімни (Веди). Згодом вони були зафіксовані писемно й увійшли до чотирьох збірників — Рігведа, Самаведа, Яджурведа й Атхарваведа. Давні індуси вважали, що ці священні гімни є божественними і тому їх необхідно оберігати від псування. Якщо ж не буде збережена смислова і формальна, тобто орфоепічна, точність, то це перешкоджатиме спілкуванню з Богом. Прагнучи зберегти точність Вед і забезпечити їх розуміння (не всі старі тексти Вед для індусів того часу були незрозумілими), а також намагаючись уберегти їх мову від впливу розмовних варіантів давньоіндійської мови (пракритів) і здійснюючи нормалізацію санскриту — літературної мови, яка функціонувала як жива мова до V ст. до н. є., а далі використовувалася тільки в релігійній сфері, давні індуси детально вивчали мовні явища і створили оригінальну й добре розвинуту лінгвістичну науку. Уже в самих Ведах розглядаються деякі мовознавчі питання, зокрема питання фонетики, орфографії, граматики і лексики.

Давньоіндійське мовознавство першої половини IV — другої половини III ст. до н. є. досягло такого високого рівня, що вплинуло на розвиток порівняльно-історичного мовознавства в XIX ст.

Найвідомішим давньоіндійським мовознавцем є Паніні (V—IV ст. до н. є.) — один із основоположників мовознавства, автор першої граматики санскриту. Вва­жають, що його граматика створена в усній формі й розрахована на усне передавання. Для легкого запам'ятовування вона подана у вигляді 3996 віршованих правил (сутр). Через декілька століть її було записано.

Паніні трактує мову як систему, що складається з фонетичного, морфологічного, словотвірного і синтаксичного рівнів. Саме розуміння мови як системи зумо­вило введення ним понять фонеми та нульової морфеми, до чого європейське мовознавство прийшло лише наприкінці XIX ст.

Вихідною (початковою) одиницею мови Паніні вважав корінь, з якого з допомогою афіксів за правилами внутрішніх сандхі (поєднання морфем) утворюються слова, а відтак за правилами зовнішніх сандхі (поєднання слів) — речення і тексти. Орієнтація на синтез зумовила розгляд мовних одиниць від нижчих до вищих. Цим, очевидно, зумовлена його зацікавленість коренями і за­кінченнями. З часом це було перенесено і в лексикографію. Отже, його граматика нагадує ідеальну формалізовану схему і є породжувальною за своїм характером (у норму входило те, що могло породжуватися на основі правил Паніні). Породжувальний характер правил також пов'язаний з уявленням про мову як систему (в Європі про це заговорили не раніше XIX ст.).

Паніні вважають і родоначальником індійської діалектології (у своїй граматиці він звертає увагу на діалектні особливості Східної Індії), а також першим мовознавцем, який застосував зіставний метод (у багатьох випадках зіставляє санскрит із ведичною мовою). Граматика Паніні впродовж двох тисячоліть була зразком опису класичного санскриту.

Інші давньоіндійські граматисти Яска (V ст. до н. є.), Вараручі (III або II ст. до н. є.), Катьяяна (ІП ст. до н. є.), Патанджалі (П ст. до н. є.), Бхартріхарі (V—VI ст. н. є.) розвивають учення Паніні. Зокрема, вони виділяють чотири частини мови — ім'я, дієслово, прийменник і частку. Слово ділять на основу і закінчення. В іменниках визначають сім відмінків: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий і аблативуз, але називають їх за порядком розташування: перший, другий, третій і т. д. Детально описують звуки, класифікуючи їх за фізіологічним принципом. Слова ділять на склади. Складотворчим вважають голосний звук.

Давньоіндійські вчені започаткували ідею історичного розвитку мов і їх порівняльно-історичного вивчення. Так, Вараручі вивчав пракрити й дійшов висновку, що вони постали з однієї мови – санскриту. Отже, він застосував порівняльно-історичний метод задовго до того, як його стали використовувати в Європі.

Мовознавці Давньої Індії також укладали словники. Ще в V ст. до н. є. Яска склав коментарі до Вед – пояснення незрозумілих слів. Однак найвідомішим словником є словник Амари — «Амаракоша» (V ст. н. є.). Цей словник укладений за кореневим принципом, тобто в ньому наведено тільки корінь слова.

Давньоіндійські вчені не тільки описували мову, а й досліджували її філософські проблеми. Бхартріхарі вивчав співвідношення речення і судження (обчислював трансформації одного судження, за яких будь-яке судження еквівалентне іншому з погляду логічного змісту), роль слова у мові (виділив слово як абстрактний інваріант, особливу духовну сутність, тобто як одиницю мови, і слово як конкретну одиницю мовлення).

Датський мовознавець Вільгельм-Людвіг Томсен зазначав, що «висота, якої досягло мовознавство індусів, цілком виняткова, і до цієї висоти наука про мову в Європі не могла піднятися аж до XIX ст., та й то навчившись багато чого в індійців».


  1. Давньокитайське мовознавство

Перші мовознавчі праці в Китаї належать до І тисячоліття до н. є. Так, у V ст. до н. є. з'явилися тлумачення незрозумілих слів у давніх текстах, а також праці про зв'язок між словом і властивостями позначуваного ним предмета чи явища. У III ст. до н. є. китайці дійшли висновку, що назва нерозривно пов'язана з позначуваним, і так виникала теорія «виправлення імен», тобто вибору імені, яке б відповідало позначуваному. Наприклад, якщо правління імператора було невдалим, девіз правління оголошували «неправильним» і змінювали. Вважалося, що людина, яка займає певне соціальне становище, повинна поводитись відпо­відно до назви цього становища.

У II ст. до н. є. було укладено перший ієрогліфічний словник. Далі словникова робота стала провідною в китайському мовознавстві.

Першим класиком китайського мовознавства вважають Сю Шеня (І ст. н. є.). Він здійснив класифікацію ієрогліфів і виділив їх складові частини (цим користуються до наших днів).

Специфіка китайського мовознавства в тому, що до II—III ст. н. є. китайські вчені досліджували тільки значення й написання ієрогліфів, а не вимову слів. Опрацьований Сю Шенем аналіз ієрогліфів з'явився раніше, ніж перші праці з фонетики. Це пояснюється складністю структури китайських ієрогліфів, які ви­магають уміння членувати їх на частини і складати їх із частин. Створення таких словників зумовлене також великою кількістю ієрогліфів, запам'ятовування яких перевищує потенції людської пам'яті.

На китайську лінгвістичну традицію вплинув складовий характер китайської мови. Основною одиницею китайської фонетики вважають цзи — склад у цілому, який водночас відповідає писемному знакові та лексичній одиниці й розглядається як основна одиниця і лексики, і граматики. Спочатку цзи інтерпретували як неподільну одиницю, пізніше з розвитком фонетики як розділу мовознавства цзи почали членувати: відділили тон як особливу характеристику складу, а те, що залишилося після відрахування тону, ділили на дві частини, які в нашому мовознавстві прийнято називати ініціаллю і фіналлю. Ініціаль – приголосний, з якого починається склад, а фіналь – усе інше (голосний + приголосні). Фіналь утворює риму. З XI ст. китайські мовознавці складають таблиці, в яких склади впорядковуються за ініціалями і фіналями. Звуків (фонем) у китайському мовознавстві не виділяли аж до ознайомлення з європейською традицією та її прийняття. Такий підхід пов'язаний із жорсткою структурою китайського складу.

З III ст. н. є. з'являються перші словники омофонів і рифм. На початку XVIII ст. укладено великий словник, який містить 47 035 ієрогліфів і 1995 їх варіантів.

Граматиці в китайській лінгвістиці приділяли незначну увагу. Це зумовлено тим, що не було необхідності виділяти граматику в окрему дисципліну, бо в китайській мові немає словозміни й граматичної афіксації (правда, є службові слова, але їх описували в лексикографії). Класифікації за частинами мови також не було, за винятком виділення «повних» і «пустих» слів, що так само пов'язано з особливостями будови китайської мови (немає словозміни, а синтаксично більшість слів може виступати в найрізноманітніших позиціях). Хоча синтаксис є дуже важливим для китайської мови, він не став об'єктом вивчення. Граматична наука в Китаї почала формуватися лише наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Перша граматика китайської мови з'явилася 1898 р. і то під впливом європейської традиції.

Досліджували китайські мовознавці й питання діалектології та етимології. Так, ще на початку нашої ери Ян Сюн написав працю про народні слова, що ввійшли до літературної мови, вказавши на місце, звідки кожне з цих слів походить. У II ст. Лю Си уклав словник «Шимін» («Тлумачення імен»), у якому дано етимологію китайських імен.

Китайське мовознавство аж до кінця XIX ст. розвивалося самостійно без будь-яких впливів інших лінгвістичних традицій. У XIX ст. китайці ознайомилися з європейським мовознавством, і китайська традиція, на відміну від індійської, швидко піддалася впливу європейської. Нині в чистому вигляді вона вже не існує, хоча деякі її ідеї та методи, особливо ті, що стосуються ієрогліфіки, збереглися.

Китайська лінгвістична традиція справила істотний вплив на японське мовознавство.



  1. Мовознавство в Давній Греції та Римі

У Давній Греції мовознавство розвивалось дещо в іншому напрямі, ніж у Давній Індії і Китаї. Початок античному мовознавству поклали філософи, тому розрізняють два періоди: філософський (V—III ст. до н. є.) і александрійський (III ст. до н. є. — IV ст. н. є.).

Філософський період. У цей період предметом наукових дискусій було питання про природу слова і відношення слова до речі. Філософів цікавило, отримує кожна річ назву відповідно до своєї природи чи зв'язок між назвою і річчю є довільним, установлюється людьми за умовною згодою, свідомо. Так, Геракліт (VI—V ст. до н. є.) стверджував, що кожне ім'я нерозривно пов'язане з річчю, назвою якої воно служить. В імені розкривається природа речі. Протилежну думку висловив філософ Демокріт (V—IV ст. до н. є.): імена речам дають люди на свій розсуд. Як доказ своєї правоти він наводив приклади невідповідності між словом і річчю:

1) одне слово може називати декілька різних речей (багатозначність);

2) одна річ може називатися різними словами (синонімія);

3) різні слова можуть збігатися за формою і звучати однаково (омонімія);

4) значення слів можуть змінюватися;

5) існують поняття без однослівної назви.

Суперечки давньогрецьких учених відображені у творі філософа Платона «Кратіл, або про правильність імен» у формі діалогу між Кратілом, який обстоює тезу про природний характер назв, і Гермогеном, який наполягає на тому, що назви встановлюються законом. Сам Платон не підтримує жодної з цих точок зору, а лише резюмує: важливим є не протиставлення, а визнання, що в мові панує глибока внутрішня цілеспрямованість, а не невмотивована, свавільна примха. Платонові ж належить і перша спроба виділення частин мови: він розрізняє ім'я і дієслово.

Повнішу й точнішу картину частин мови окреслює Аристотель (384—322 рр. до н. є.) у своїх творах «Поетика» і «Риторика». Він виділяє імена, дієслова і допоміжні слова (сполучники та зв'язку). Щоправда, Аристотель не розмежовує частини мови і члени речення, тому імена ототожнює з суб'єктами, а дієслова з предикатами. Це є свідченням того, що Аристотеля, як і Платона, не цікавили частини мови як мовні категорії. Він їх виділяв у зв'язку з філософськими пошуками у сфері проблем мислення, тому ототожнював ці категорії з категоріями логіки чи, правильніше, підпорядковував логічним категоріям. Його якоюсь мірою можна вважати основоположником логічного напряму в мовознавстві.

Аристотелю мовознавство завдячує також введенням поняття початкової форми (для імен — форма називного відмінка, для дієслів — форма 1-ої особи) і граматичного роду (розрізняє чоловічий, жіночий і середній рід). Важливим є й те, що він перший наблизився до розуміння знакової природи мови.

Подальша робота з уточнення мовних категорій пов'язана з філософською школою стоїків – однією з головних течій елліністичної й римської філософії кінця IV ст. н. є., яка розробляла основи морального життя і вбачала їх у подоланні пристрастей, в «силі духа», що виявляється в підкоренні розумові та долі. Стоїки уточнили й розширили класифікацію частин мови (встановили п'ять частин мови: дієслово, сполучник, член, власні імена й загальні назви), уперше ввели поняття відмінка в систему відмінків і виділили прямий і непрямий відмінки. Вступивши в суперечку про «природний» чи умовний характер назв і вважаючи, що слова спочатку були «правильними, істинними», вони стимулювали розвиток етимології. Однак, не маючи наукових принципів етимологізування, вони довільно тлумачили «правильні» значення слів, чим завдали шкоди етимології.

Стоїки торкнулися питання аналогії та аномалії в мові, тобто наявності чи відсутності закономірностей у самій мові. Щодо розуміння цього питання виокремились аналогісти, які інтерпретували мову як систему чітких правил, що не мають винятків, і аномалісти, які доводили, що мова допускає відхилення від закономірностей. Ця дискусія мала важливе значення для створення нормативної граматики, де поряд із граматичними правилами («аналогіями») стали наводити винятки з правила («аномалії»). Суперечка між аналогістами й аномалістами була настільки популярною, що привернула увагу до проблеми і далеких від філософії та мовознавства людей. Є свідчення, що навіть Юлій Цезар написав працю про аналогію.

Александрійський період. Бурхливого розвитку класична традиція у мовознавстві зазнала в Александрійській державі Птолемеїв (III ст. до н. є. — V ст. н. є.) – Єгипті. Саме тут граматика відокремилася від філософії, стала самостійною наукою. Це було зумовлено виданням класичних літературних творів (Гомера, Есхіла, Софокла та ін.), необхідністю філологічної інтерпретації цих творів, нормуванням спільної єдиної літературної мови всієї Греції — так званого койне.

Найвідомішими мовознавцями александрійської школи є Арістарх Самофракійський (217—145 рр. до н. є.), Діонісій Фракійський (170—90 рр. до н. є.) і Аполлоній Діскол (II ст. н. є.). Арістарх Самофракійський видав і прокоментував твори Гомера, Гесіода, Архілоха, Піндара, Есхіла й Арістофана. Коментарі зводились до розбору текстів і виправлення помилок. Найбільшою заслугою Арістарха Самофракійського є створення повної класифікації частин мови. Він виділив вісім частин мови: ім'я, дієслово, дієприкметник, займенник, прислівник, сполучник, прийменник, член (артикль), і класифікація набула завершеного вигляду.

Учень Арістарха Самофракійського Діонісій Фракійський створив підручник граматики. У цьому підручнику він уперше трактує частини мови в суто морфологічному (не синтаксичному) аспекті й уводить поняття акциденцій, тобто граматичних категорій. Так, у дієслові він виділяє категорії часу (теперішній, мину­лий і майбутній), стану (активний, пасивний і середній) та особи (перша, друга і третя).

Аполлоній Діскол – основоположник грецького синтаксису, який він визначає як учення про словосполучення. У словосполученні, на його думку, головну роль відіграють дієслово та ім'я. Синтаксичну теорію Аполлонія Діскола, викладену в його основній праці «Синтаксис», взято за основу багатьох пізніших шкільних граматик.

Крім граматики александрійські мовознавці глибоко опрацювали фонетику. Вони чітко розрізняли звуки й букви. Звуки класифікували на голосні та приголосні. У букві розрізняли два елементи – зображення і назву.

Мовознавство Давнього Риму не залишило оригінальних праць. Римські мовознавці переповідали погляди давньогрецьких учених. Заслуговують уваги праця «Про латинську мову» Марка-Теренція Варрона (116— 27 рр. до н. є.), де описано граматичну систему латинської мови за давньогрецькими зразками, та підручник латинської мови Квінтпа-Реммія Палемона (І ст. до н. є.), де вперше подано впорядковану латинську граматичну термінологію, яка стала основою термінології сучасного мовознавства. Пізніше з'являються два варіанти (поширений і скорочений) граматики латинської мови Елія Доната (350 р. н. є.) і найповніша граматика латинської мови Прісціана (526–527 рр. н. є.). Обидва підручники майстерно написані й служили 1000 років (аж до середньовіччя) в Європі як зразкові граматики латинської мови. За їх взірцем створювали граматики живих європейських мов.

Внесок римських мовознавців у граматичну теорію полягає в тому, що вони вивели з частин мови член (артикль), якого немає в латинській мові, ввели вигук, відкрили новий відмінок — аблятив і числівники поділили на кількісні та порядкові. Вивчаючи ораторське мистецтво, вони глибоко досліджували і стилістику на всіх мовних рівнях (фонетичному, морфологічному, лексико-семантичному, синтаксичному, а також на рівні тексту). Прикладом є підручник із красномовства «Ораторські настанови») Марка-Фабія Квінті-ліана (35 — 96 рр. н. є.).



  1. Давнє арабське мовознавство

Арабське мовознавство досягло великих успіхів в епоху халіфату (VII—XII ст.). Халіфат був багатонаціональною державою, в якій проживали перси, сирійці, греки, євреї та інші народи. Його територія охоплювала Аравію, Передню Азію, Північну Африку та Піренейський півострів. Державна політика була спрямована на арабізацію всіх народів, що населяли країну. Цьому сприяла підтримувана державою релігія – магометанство (іслам).

Стимулом розвитку арабського мовознавства було тлумачення Корану (релігійного вчення, писаного чи укладеного Магометом у першій половині VII ст.) і боротьба проти засмічення літературної мови.

Арабські вчені були ознайомлені з багатьма досягненнями індійських і грецьких філологів. Спираючись на ті досягнення, вони досліджували арабську мову і створили детальний опис її фонетики, морфології та лексики.

В арабському мовознавстві розрізняють п'ять шкіл: басрійську з центром у м. Басра (Месопотамія), куфійську з центром у м. Куф (Месопотамія), багдадську з центром у м. Багдад, андалузьку (в Іспанії) і єгипетсько-сирійську. Найвідомішими є басрійська і куфійська школи.

Серед мовознавчих праць виділяється трактат «Аль-Кітаб» (у перекладі «книга») басрійського граматиста Сібавейхі (753 — 796 рр.). Це повна граматика класичної арабської мови, в якій детально описано словозміну імені та дієслова, словотвір, фонетичні процеси, що відбуваються при творенні різних граматичних форм, а також проаналізовано артикуляцію звуків та їх позиційні варіанти.

Арабські мовознавці розрізняли звук і букву, виявляли факти невідповідності між звучанням і написанням. Услід за Аристотелем вони виділяли три частини мови: ім'я, дієслово, службові слова. Виявили специфічне для семіто-хамітських мов явище – внутрішню флексію. На початку X ст. в арабському мовознавстві остаточно сформувався мовознавчий поняттєвий апарат. Термінологія і граматичне вчення були приведені в систему. Вивчали арабські мовознавці й загальнотеоретичні питання, зокрема проблему походження мови.

Однак найбільших успіхів досягли араби в лексикографії. Вони уклали чимало багатотомних словників, серед яких вирізняється двадцятитомний словник Сагані (1181-1252) і стотомний (за іншими джерелами, шістдесятитомний) словник аль Фірузабаді (1329-1414) «Камус», що в перекладі означає «океан». Він був настільки популярним, що словом камус стали називати словник узагалі. Аналіз арабських словників засвідчує надзвичайне захоплення їхніх творців словом, лексичним багатством арабської мови. Так, до слів на позначення лева і меча наведено п'ятсот синонімів, верблюда — тисяча.

Арабська лінгвістична традиція вплинула на середньовічного тюрколога Махмуда аль Кашгарі (XI ст.), відомого в мовознавстві своєю оригінальною працею «Диван тюркських мов» (написана в 1073-1074 рр., опублікована у Стамбулі в 1912-1915 рр.), що є своєрідною енциклопедією тюркських мов (тут слово диван означає «зібрання»). У цій праці вперше застосовано порівняльний метод як науковий принцип дослідження.



Японська лінгвістична традиція

Японське мовознавство в значній мірі розвивалося своїм шляхом і мало свої особливості, хоч і під впливом індійського та китайського мовознавства, а потім і європейського. До середини XIX століття воно не являло собою самостійної науки і входило складовою частиною у філологію й поетику.

Ранні писемні пам’ятки японської мови відносяться до VШ – Х століть, коли складалася японська писемність. У цей період в Японію проникають ідеї китайського та індійського мовознавства. В цей же період у Японію проникає буддизм, вивчається санскрит і індійська культура. За зразком стародавніх пам’яток відбувалась нормалізація літературної мови, що відрізнялась від розмовної. Вивчення мови часто пов’язувалося з поетичними і риторичними дослідженнями. Створювались посібники з віршування в різних поетичних жанрах. З Х століття посилено коментуються давньояпонські тексти, тлумачиться смисл невідомих слів. Кожне слово, вважали вчені, має свій первинний смисл, даний людям богами. Цей смисл може забутися і завдання етимолога – відшукати цей первинний смисл у найдавніших пам'ятках. Таке етимологізування довго трималось, та інколи ще й у наш час зустрічається в японському мовознавстві. Одночасно в давню епоху вивчалась також історична лексикологія, історичні в ній зміни, що розглядалися тоді як псування мови. Перші словники в Японії з’явилися ще в IX столітті за зразком китайських ієрогліфічних.

У кінці 16 – на початку 17 століть японське мовознавство вступило в новий етап свого розвитку, пов’язаний з іменем буддійського монаха Кейтю, що вивчав японську національну культуру, історичну орфографію, етимологію. Японці познайомилися з європейським мовознавством. В Японію приїздили португальські місіонери, що володіли грамотою дослідження мови. З’явилася перша граматика японської мови, автором якої був місіонер Ж.Родрігіс. Місіонери зробили і перший запис алфавітним (латинським) письмом японської мови. Особливо інтенсивно розвинулося японське мовознавство до середини ХІХ століття. Сформувалась як самостійна дисципліна стилістика, що раніше входила в поетику. Дається класифікація стилів (стародавній, середній, новий), класифікація лексики, різних поетичних жанрів, виділяються архаїзми і неологізми, літературна мова, діалекти і просторіччя (Араи Хекусекі, Мотоорі Нарінага та ін.). Ще в ХІІІ ст. з’явились перші спроби зіставлення японської мови з іншими (японська – корейська). Велась лексикографічна робота. Найбільшим словником того часу був 93-томний тлумачний словник “Вакункан” Танігава Котосуга (1777 р.). Останні 18 томів, що вийшли в світ уже в ХІХ ст., відображали розмовну і діалектну лексику японської мови. Велись і граматичні дослідження. Нагромаджено великий матеріал. Виділяються 4 частини мови., досліджується дієвідмінювання в японській мові (Фудзітані Наріактр, Мотоорі Норнага). В 5-томній праці (1773 р.) Фудзітані Наріактра дає першу спробу в історії японського мовознавства класифікацію частин мови, відділяє дієслова від прикметників. Гімон дає схему дієвідмінювання. У 1833 році з’явилася праця Цуруміне – перша загальна граматика японської мови, укладена вперше японцем, хоч і написана за зразком шкільних граматик голандської мови. В другій половині ХІХ ст. з’явились і інші подібні граматики, але уже за зразком граматики англійської. Інтенсивно розвивалася семасіологія, історична фонетика. Значний внесок у вивчення фонетики давньояпонської мови належить видатному японському вченому Мотоорі Нарінага (ХVІІІ ст.). У цілому японське мовознавство детально розробило питання історичного правопису, на основі якого почала складатися її історична фонетика. Дослідження Кейтю і Мотоорі Нарінага надовго визначили рівень розвитку фонетики японської мови, аж до розвитку фонології в XX столітті.

На початку ХІХ ст. в Японії з’явилася перша теорія походження мови. Видатний японський вчений Судзукі Акіра вважав, що мова – результат звуконаслідування людиною голосу тварин, людей, наслідування звукам природи, зображення дій і станів. І хоч ця теорія була уже відома європейському мовознавству, все ж вона на фоні тодішньої віри в надлюдське походження мови була необхідною й історично виправданою.

Запитання та завдання

1. Чим зумовлене виникнення мовознавства в Давній Індії, Давньому Китаї, Давній Греції та Римі?

2. Назвіть спільне і відмінне в лінгвістичних традиціях Давньої Індії, Давнього Китаю і Давньої Греції.

3. Які питання мовознавства досліджували давньоіндійські, давньокитайські й давньогрецькі вчені? Які з порушених ними проблем є актуальними й нині?

4. У чому полягає специфіка давнього арабського мовознавства?

Лекція 5

План лекційного заняття


  1. Мовознавство епохи Середньовіччя і Відродження.

  2. Зародження порівняльно-історичного мовознавства.

  3. Зародження типологічного мовознавства.

  4. Розквіт порівняльно-історичного мовознавства.

  5. Натуралізм і психологізм у мовознавстві.

  6. Соціологізм у мовознавстві.

  7. Мовознавство другої половини 20 – початку 21 ст.

Тема: Історіографія мовознавства (XIV-ХХІ століття)

Мета: оволодіти знаннями про специфіку розвитку мовознавчої думки у XIV-ХХІ століттях; виховувати зацікавленість дисципліною, прагнення отримувати нові знання самостійно; удосконалювати професійну увагу (зосередженість, активність, стійкість).

Методи: розповідь, пояснення, елементи бесіди.

Дидактичні засоби навчання: навчально-методичний комплекс, мультимедійна презентація.

Література

1. Бевзенко С. П. Вступ до мовознавства: Короткий нарис : навч. посіб. / С. П. Бевзенко. – К. : Вища школа, 2006. – 143 с.

2. Білецький А.О. Про мову і мовознавство / А. О. Білецький. – К. : АртЕк, 1996. – 320 с.

3. Герета Н.М. Вступ до мовознавства / Н. М. Герета, М. М. Торчинський. – К. : Товариство „Знання”, 2000. – 44 с.

4. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства / Ю. О. Карпенко. – К. – Одеса, 1991. – 280 с.

5. Кочерган М.П. Вступ до мовознавства : підручник / М. П. Кочерган. – К. : Академія, 2000. – 368 с.

6. Левицький А.Е. Вступ до мовознавства : навчальний посібник / А. Е. Левицький, А. В. Сингаївська, Л. Л. Славова. – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – 88 с.

7. Українська мова. Енциклопедія / вид. 2-ге, випр. і доп. – К. : Вид-во „Українська енциклопедія” ім. М.П. Бажана, 2004. – 824 с.

8. Ющук І.П. Лекції зі вступу до мовознавства / І. П. Ющук. – К., 1995. – С. 25–106.

1. Мовознавство епохи Середньовіччя і Відродження

В часи Відродження вчених особливо цікавили проблеми походження мови. Ще на початку XIV ст. італійський письменник Данте Аліг'єрі (1265-1321) у трактаті «Про народне красномовство» (1307-1308) писав про спільне походження італійської, провансальської та французької мов. У XVI ст. з'являється праця французького вченого Гівельма Постеллуса (1538) «Про спорідненість мов», де вчений вирізняє 12 мов, довівши їх походження від давньоєвропейської. Про подібність мов йдеться й у «Розповіді про європейські мови» Йосифа Юстуса Скалігера (1559): всі європейські мови поділяються на 11 основних мов, серед них виділяються 4 великі мови з багатьма діалектами. Вперше вживається термін «споріднені мови» (мови, що походить від однієї мови-матері) поняття «материнська мова». Це — перша, найдосконаліша, як на той час, класифікація європейських мов.

У 1666 р. хорват Юрій Крижанич опублікував «Граматичні дослідження про російську мову», де навів фонетичні відповідники між слов'янськими мовами і на цій основі здійснив першу класифікацію слов’янських мов.

Універсальна граматика

Цікавою спробою встановити принципи, спільні всім мовам, і причини головних відмінностей, що в них зустрічаються, є видана в Парижі у 1660 р. «Граматика загальна і раціональна...» , авторами якої були вчені-ченці з монастиря Пор-Рояль (що під Парижем) Антуан Арно і Клод Лансло. Через це праця отримала назву граматика Пор-Рояля. Хоча граматика й називалася «загальною», поставлені у ній завдання здійснювалися на фактичному матеріалі тільки французької, латинської, грецької і частково давньоєврейської мов. Автори граматики Пор-Рояля виходили з того, що мова – вираження мислення, категорії мови – втілення категорій мислення; граматика, що вивчає мову, має спиратися на логіку; і оскільки мислення і логіка у всіх людей єдині, єдиною має бути і граматика; Отже, єдина граматика не може бути граматикою окремої мови, вона може бути тільки загальною, універсальною і раціональною, тобто логічною.

Звідси ототожнення речення з логічним судженням, членів речення з логічними категоріями суб'єкта, предиката і т. п. Автори стверджують, що існують єдині фундаментальні правила функціонування граматичної структури. При цьому вони чітко розрізняють формальну і семантичну структуру речення (чого не розуміли лінгвісти XIX і навіть першої половини XX ст.). Більше того, вони дійшли до розуміння глибинних і поверхневих структур — положення, яке лише в наш час стало ефективно застосовуватися в синтаксичних дослідженнях. Відштовхуючись від поверхневих явищ, автори перейшли до опису глибинної семантики, яка не має прямих формальних відповідників.

Універсальна мова

Готфрід-Вільгельм Лейбніц у 1704 р. висунув завдання порівняння всіх мов світу між собою і виступив з ідеєю створення універсальної символічної мови, близької до логіко-філософських та математичних побудов. За основу цієї концепції взято тезу: всі складні ідеї є комбінаціями простих. Ця мова, як проста система символів для вираження будь-якого знання, буде, на його думку, міжнародною допоміжною мовою і служитиме знаряддям відкриття нових істин з уже відомих за певними формальними правилами.



2. Зародження порівняльно-історичного мовознавства.

Справжнім поштовхом для зародження порівняльно-історичного мовознавства, яке передбачає синтез порівняльного та історичного дослідження мов, стало ознайомлення із санскритом. Досліджуючи велику кількість слів з санскриту, вчені дійшли висновку про вражаючу подібність у мовах, яка могла бути поясненою лише наявністю певної прамови. Італійський мандрівник Ф. Сассеті, вперше висловив припущення про спорідненість санскриту з італійською мовою, тобто вперше залучив санскрит до порівняння з європейськими мовами. Однак детальне ознайомлення із санскритом почалось наприкінці XVIII ст. завдяки працям англійця Уільяма Джонса (1746-1794), який багато років прожив у Індії і вивчав індійську культуру. У 1786 р. він виступив у Королівському азіатському товаристві (Інститут східних культур) у Калькутті з доповіддю, в якій звернув увагу на регулярний збіг між дієслівними коренями і граматичними формами санскриту і латинської, грецької, кельтської, готської та перської мов. На його думку, така велика кількість збігів не може бути випадковістю і є свідченням походження цих мов від одного спільного предка (прамови). Оскільки санскрит серед названих мов -- найстаріша мова, то, за твердженням Джоунза, він і є цією прамовою

З огляду на це, у 1786 році У. Джонсом була започаткована порівняльно-історична граматика індоєвропейських мов. Отже, зародження порівняльно-історичного мовознавства як наукової дисципліни мало місце наприкінці 18 – початку 19 ст.

Знамените відкриття Джонсона підтвердив німецький учений Фрідріх фон Шлегель (1772-1829) у розвідці «Про мову і мудрість індіанців» 1808 р. Він довів близькість санскриту до латинської, грецької, німецької та перської мов як за лексичним складом, так і за граматичною структурою. Як і Джонсон, він вважав санскрит найдавнішою мовою, що нібито є прамовою розглянутих у його праці мов. В порядку зменшення близькості він пов’язує з давньоіндійською латину, грецьку, германську, перську, вірменську, слов’янську і кельтську мови. Основною ідеєю цієї праці є думка про необхідність порівняльного дослідження мов. Уперше в мовознавстві тут вжито термін порівняльна граматика.



3. Зародження типологічного мовознавства

З ім'ям Фр. Шлегеля пов'язаний перший досвід типологічної класифікації мов. Він впроваджує поняття флективних мов (на матеріалі санскриту, грецької та латинської), що протистоять мовам, які відмінні від них за своєю граматичною організацією та займають нижчу ступінь в ієрархії типів мов (як китайська). Вченим висловлювалася думка про первинну відмінність флективних (Флективні – граматичні значення виражаються здебільшого системою флексій, корінь може виступати в кількох варіантах; одне значення може виражатися різними афіксами ) і нефлективних (афіксальних) мов. Флективні мови були оголошені естетично досконалими. Мови типу давньоіндійської характеризувалися як такі, що здатні виражати (у силу внутрішнього осяяння) найскладніші і разом з тим надзвичайно ясні поняття і думки. Фр. Шлегель закликав до створення порівняльного словника і порівняльної граматики слов'янських мов з метою усвідомити їх місце в спорідненій ієрархії щодо давньоіндійської і «старшинства» однієї із слов'янських мов по відношенню до інших. Він формулює поняття «історичного родовідного древа», що відображає справжню історію виникнення тієї чи іншої мови. Старшим братом Фр. Шлегеля, Августом Вільгельмом фон Шлегелем (1767-1845), було введено розрізнення мов, позбавлених граматичної структури (в пізнішій термінології аморфних або ізолюючих), мов афіксальних і мов флективних. Була дана докладна і точна характеристика флективних мов; впроваджено терміни синтетизм і аналітізм, із зазначенням руху європейських мов від синтетичного типу до аналітичного, особливо в умовах взаємодії різних мов. Ще в 1803 р., раніше свого брата, він говорив про збереження давньоіндійською мовою найбільшою ступеня рис промови, про «досконалість» і «ясність» давньоіндійської, про походження з неї перського, грецької, латинської, германської і втрати ними в процесі розвитку певних якостей.



4. Розквіт порівняльно-історичного мовознавства

Початок 19 ст. відзначений справжньою революцією в порівняльно-історичному мовознавстві, пов’язаною з прізвищами основоположників цієї галузінімецьких учених Ф. Боппа, Я. Грімма, датчанина Р. Раска і росіянина О. Х. Востокова.

Основи систематичного порівняльно-історичного вивчення мов заклав і Франц Бопп (1791-1867). Він видав у 1816 першу спеціальну роботу з порівняльної граматики індоєвропейських мов, яка послужила програмою подальшої його наукової діяльності – «Про системі дієвідміни санскриту в порівнянні зі дієвідміною грецької, латинської, перської і німецької мов». Ним було складено першу в Німеччині граматику санскриту (1822-1827). Активно розроблялася теорія кореню. Розробляється перша в історії компаративістики схема морфологічних відповідностей в індоєвропейських мовах (на основі порівняння закінчень дієслів).Учений вважав, що на основі порівняння фактів живих і мертвих мов можна встановити їх первісний стан. Виводячи праформи, він пояснював явища однієї мови за допомогою фактів іншої. Це було новим у методології лінгвістичних досліджень. Свій метод Бопп апробував на матеріалі 45 залучених до дослідженнямов. Він увів у лінгвістичний обіг поняття звукового закону і термін «індоєвропейські мови» (його попередники вживали термін індогерманські мови).

У 1818 р. вийшла праця датського мовознавця Расмуса Раска (1787--1832) «Дослідження в галузі давньопівнічної мови, або Походження ісландської мови». У ній Раск доводить наявність споріднених зв'язків між ісландською, грецькою, латинською і балтослов'янськими мовами та відсутність будь-яких ознак спорідненості між ісландською і такими мовами, як гренландська, баскська, фінська. Раск знав величезну кількість не тільки мертвих, але і живих мов, нерідко вивчав їх заради можливості порівнювати різні мови і встановлювати між ними відносини подібності та відмінності. Він написав граматики низки мов. Раск розумів мову як явище природи, як організм, який повинен вивчатися за допомогою природничо-наукових методів. У його роботах містяться наміткі розмежування синхронії і діахронії в дослідженні мов. Мови поділяються на мови і види мов. Фактично вперше саме Р.К. Раск дав вихідний перелік мов, що входять до індоєвропейську спільність (але без використання цієї назви). Йому належить думка про циклічний розвиток мов (не по колу, а по спіралі) – від кореневоізолюючого (аналітичного) типу через афіксальні типи і знову до кореневоізолюючого типу.

Першу порівняльно-історичну граматику однієї з груп (а саме германської) всередині індоєвропейських мов створив Якоб Грімм (1785-1863). Видає «Німецьку граматику» (4 т.) – фактично історичну граматику германських мов (1819-1837). Праці Я. Грімма – це перший досвід поєднання компаративної та історичної методики дослідження мов. Під впливом Р. Раска, з яким Я. Грімм перебував у листуванні, він створює теорію умлаута (регресивної асиміляції голосних). Я. Грімм переконаний у важливості для доказу спорідненості мов регулярних звукових переходів. Ним установлюються регулярні відповідності в області консонантизму між індоєвропейськими мовами в цілому і німецькою, зокрема.

Другий етап розвитку компаративістики відзначений лінгвістичними розвідками В. фон Гумбольдта – засновника концепції загального мовознавства. Першою лінгвістичною розвідкою Гумбольдта була доповідь «Про порівняльне вивчення мов стосовно різних епох їх розвитку», виголошена в 1820 р. в Берлінській академії. У цій доповіді викладені ідеї стадіальної концепції мови. Гумбольдт прагне виявити загальні закономірності історичного розвитку мов світу. У своїй типологічній класифікації спирався на розробку мовної типології братів Шлегелів. Вона ґрунтується на загальних принципах граматикалізації мов світу (на базових ознаках: понятті слова і морфеми, їх співвідношення, способу вираження граматичного значення, характеру морфем, об’єднаних у слові, способу їх об’єднання та позиції словотвірної або словозмінної морфеми відносно кореневої). Усі мови світу поділяє на чотири морфологічних типи: 1) мови аморфні (кореневі, ізолюючі); 2) аглютинативні; 3) інкорпоруючі (полісинтетичні); 4) флективні (фузійні) (перший, другий і четвертий типи було виділено до нього А. Шлегелем, а інкорпоруючий уперше виокремив Гумбольдт). Ізольовані мови – це безафіксні мови чистих коренів, не мають словозміни, складаються з кореневих морфем, граматичне значення виражається переважно за допомогою порядку слів, службових слів і зв’язку смислового прилягання. В чистому вигляді трапляються рідко, близька до них в’єтнамська. Аглютинативні мови передають граматичне значення регулярними однозначними словозмінними афіксами, що приєднуються до кореня або основи за характером звучання кореня і сполучаються з ним аглютинацією. Словозмінні афікси є тут єдиними виразниками граматичного значення. Флективні – граматичні значення виражаються здебільшого системою флексій, корінь може виступати в кількох варіантах; одне значення може виражатися різними афіксами (усі слов’янські, германські, балтійські та інші індоєвропейські мови, мови афразійської родини). Інкорпоруючі мови характеризуються поєднанням у висловленні аморфних основ-коренів у складні комплекси із використанням певних службових елементів. Такі утворення є водночас і словами, і реченнями, компоненти яких передають зміст головних і другорядних членів речення (частина палеоазіатських мов та індіанські мови Америки).

Ці типи мов учений розглядає як відображення хронологічно послідовних етапів світового мовотворчого процесу, як перехід від нижчої до вищої, досконалішої форми (стадіальна концепція мов). За ступенем розвитку мов можна судити про ступінь інтелектуального розвитку народу: народ, який більше від інших обдарований природою і який перебуває у сприятливіших умовах, порівняно з іншими, повинен отримати й найдосконалішу мову. І хоч нині положення Гумбольдта про перехід кореневих мов у аглютинативні, а далі аглютинативних у флективні як найдосконаліші вважають помилковим, сама ідея структурного зіставлення мов стала основою нової мовознавчої дисципліни, яка успішно розвивається, – лінгвістичної типології.

Найціннішою є тритомна праця «Про мову каві на острові Ява», яку вчений не встиг завершити. її було опубліковано посмертно в 1836-1840 pp. У теоретичному вступі до неї «Про різноманітність будови людської мови та її вплив на духовний розвиток людства» Гумбольдт виклав свою теоретичну концепцію, свою філософію мови.

Отже, в першій половині 19 ст. здійснюються спроби показати різні структурні типи мов як стадії єдиного процесу розвитку мов – з менш досконалих до більш досконалих.


  1. Натуралізм і психологізм у мовознавстві

Наступний третій етап розвитку лінгвістичного компаративізму (початок 50-х – друга половина 70-х рр. 19 ст.) ознаменувався спробами реконструювати гіпотетичну індоєвропейську прамову, відмовою від логічного підходу, який передбачав орієнтацію на незмінну і універсальну структуру мови і не давав пояснення її історичної мінливості і різноманітності її форм. Мовознавці звертаються до тих наук, які досліджують природу змінних явищ, а саме до природознавства (біології), що займається матеріальними явищами, або до наук про духовну (психічну) діяльність людини. Це теорії натуралізму і психологізму в мовознавстві. Видатним представником натуралізму як етапу розвитку лінгвістичного компаративізму був дослідник-систематизатор Август Шлейхер / Шлайхер (1821 – 1868). Він вважав, що природничо-науковий принцип передбачає наступні постулати: 1) «мови – це природні організми, які виникли без участі людської волі, виросли і розвинулися за певними законами і в свою чергу старіють і відмирають»; 2) «життя мови», як і життя природи, є розвитком, а не історією; справжнє життя мови проявляється в діалектах, а літературно-письмові форми є штучними утвореннями; історичний період характеризується розпадом форм, старінням і відмиранням форм мови та самих мов (так як розкладаються організми в природі); 3) лінгвістика повинна бути заснована на точному спостереженні організмів і законів їх буття, на повному підпорядкуванні дослідника об'єкту дослідження. Основні роботи Августа Шлейхера: «Морфологія церковнослов'янської мови» (1852), «Про морфологію мови» (1859), «Теорія Дарвіна в застосуванні до науки про мову» (1863) та ін..

У праці «Компендіум порівняльної граматики індоєвропейських мов» (1861) викладається принципово нова концепція порівняльної граматики індоєвропейських мов, що відрізняється від граматики Ф. Боппа. Шлейхер створює теорію родовідного древа індоєвропейських мов. На його думку, індоєвропейська прамова в доісторичний період розпалася на дві групи прамов – проміжних мов, мов-основ): 1) північноєвропейську (слов’яно-германську); 2) південноєвропейську (арно-греко-італо-кельтську). В історичний період найближчою до індоєвропейської виявилася давньоіндійська мова, найвіддаленішою – німецька і балтослав’янска прамови.

Враховуючи все різноманіття мов світу, Шлейхер стверджував, що «неможливо встановити загальну прамову для всіх мов, швидше за все існувало безліч прамов». Висунута Шлейхером теорія родовідного дерева отримала в історії лінгвістики назву «парадигма Шлейхера».

Робиться спроба реконструкції індоєвропейської прамови, яка більше не ототожнюється з санскритом, тобто не є історичною реальністю, а уявленням про звукову систему і систему форм слова, отже, ідеалізованою моделлю, яка необхідна для динамічного розгляду різноманітного матеріалу індоєвропейських мов.

А. Шлайхер першим здійснює спроби реконструкції індоєвропейської прамови. Епохальне значення має його байка, написана на гіпотетичній прамові.

Праці Шлайхера зробили величезний внесок у розробку лінгвістичної типології.



Психологічний напрям – сукупність течій, шкіл, концепцій, які розглядають мову як феномен психологічного стану і діяльності людини чи народу. У цьому напрямі одразу виокремилися дві концепції — індивідуального психологізму і колективного психологізму. Обидві концепції спираються на ідеї Гумбольдта, який, з одного боку, пропагував індивідуально-психологічний підхід до тлумачення мовних явищ із врахуванням фактору людської особистості, індивідуальної психіки, а з іншого, говорячи про загальнолюдський розум, мислення духа, стверджував, що об’єднувальна функція свідомості виробляється колективно у процесі спільної життєдіяльності, в якій мова відіграє вирішальну роль.

Представники індивідуального психологізму досліджували психологію мовлення, тобто психічні процеси, пов’язані з мовленнєвими актами, а представники колективного психологізму — психологію мови, тобто психологічні закономірності, що виявляються в системі мови і в її історичному розвитку. Основоположником психологізму в науці про мову вважають Геймана Штейнталя (1823-1899) – професора Берлінського університету, послідовника ідей В. Гумбольдта і психолога Й.-Ф. Гербарта. Видатними представниками напряму вважаються також О. О. Потебня і В Вундта.

Концепція Г. Штейнталя базується на асоціативної психології Гербарта, відповідно до якої утворення уявлень абсолютно механічним чином управляється психічними законами асиміляції (поєднання і закріплення тотожних або близьких уявлень), апперцепції (залежність нового сприйняття від маси попередніх уявлень у свідомості індивіда) й асоціації (встановлення зв’язків між уявленнями за подібністю, контрастом, суміжністю тощо). На основі цих законів Г. Штейнталь намагається пояснити як походження мови, так і процеси її розвитку. При цьому він категорично відкидає участь мислення у становленні мови («Категорії мови і логіки несумісні і так само мало можуть співвідноситися одна з одною, як поняття кола і червоного»). Вся увага дослідника зосереджується, таким чином, на індивідуальному акті мовлення, розглянутому як явище психічне. '

Через вивчення явищ індивідуальної психології Г. Штейнталь прагне осягнути «закони духовного життя» в різного роду колективах – в націях, у політичних, соціальних і релігійних спільнотах – і встановити зв'язки типів мови з типами мислення й духовної культури народів (етнопсихологія). Виконання цього завдання є можливим тому, що внутрішня форма мови (яка і обумовлює національний тип мови) безпосередньо доступна спостереженню тільки через його зовнішню форму, звукову сторону мови.

Свою психологічну концепцію мови Штейнталь виклав у працях: «Граматика, логіка і психологія, їх принципи і взаємовідношення» (1855), «Вступ до психології та мовознавства» (1871), «Філософія мови» (1858), «Філософія, історія і психологія та їх взаємовідношення» (1863).

О.О. Потебня (1835-1891) – «найбільший лінгвіст нашої країни і один з найбільш видатних філологів слов'янства» (Л. А. Булаховський). Все життя Потебні пов'язана з Харківським університетом, де він вчився і де пізніше протікала вся його наукова і викладацька робота в якості професора кафедри російської словесності. На відміну від Г. Штейнталя, О. О. Потебня не відриває мову від мислення, але разом із тим підкреслює специфічність логічних і мовних категорій.



Молодограматизм був течією німецької лінгвістичної думки. Центральними фігурами цього напряму є Карл Бругман (1849-1919), Бертольд Дельбрюк (1842- 1922), Герман Пауль (1846-1921) та ін. Програмні ідеї напряму викладені у передмові до першого тому «Морфологічних досліджень» Г. Остхофа і К. Бругмана (1878), що став свого роду маніфестом нової школи, і в книзі Г. Пауля «Принципи історії мови» (1880). Молодограматики відмовилися від багатьох ідей першої половини 19 ст. (перехід мов від початкового аморфного (кореневого) стану через аглютинацію до флективного строю; ідеї В. фон Гумбольдта про внутрішню форму мови, обумовлену національним «духом» народу; вчення А. Шлайхера про мову як природний організм і про два періоди в житті мови – творчий доісторичний, коли відбувалося становлення форм мови, і історичний, коли відбувалося руйнування цих форм). Молодограматики звернулися до вивчення людини-мовця, до трактування мови як індивідуального психофізіологічного явища, що забезпечує спілкування і розуміння завдяки однаковим умовам життя мовця і слухача, спільності їх уявлень. Вони стали визначати мову не як природне, а як суспільне явище, яке не існує саме для себе. Мовознавство було віднесено до культурознавчих наук, що базуються на психології індивіда. Поряд з психологією враховувалася і фізіологія, що призводило до дуалізму у трактуванні мовних явищ. Найбільші досягнення – в області порівняльно-історичної фонетики і морфології: створили досить цілісну картину індоєвропейського вокалізму і звукових чергувань, заклали основи індоєвропейської морфонології; уточнили поняття кореня, встановили його історичну мінливість. Вимагали суворого підходу до етимологічного аналізу. Ними була досягнута висока ступінь достовірності в лінгвістичній реконструкції, отримані досить точні знання про звуковий склад та морфологічну структуру індоєвропейської прамови і про закономірності змін мов в історичну епоху. Проте у працях молодограматиків надавалася перевага вивченню живих мов, а не реконструкції індоєвропейської прамови. У центр уваги була поставлена індивідуальна жива мова, фізіологічні і акустичні аспекти звуків мови, що стало стимулом для виділення фонетики в самостійну мовознавчу дисципліну. Була вичленована семантика як самостійна лінгвістична дисципліна. Завдяки інтересу до живої народної мови і життя діалектів виникла діалектографія, яка фіксує на географічних картах поширення звукових явищ

  1. Соціологізм у мовознавстві.

Антуан Мейе шукав причини мовних змін в соціальних чинниках і бачив у прамові лише гіпотетичну систему відповідностей між спорідненими мовами. Його праці фокусуються на проблемі етногенезу, дослідження територіальних діалектів як свідоцтв історичного розвитку суспільства та соціальних діалектів як відображення класового та професійного розшарування суспільства, на взаємозв'язках діалектів з національною мовою.

Ім’я А. Мейе зазвичай пов’язують з французькою соціологічною школою в мовознавстві, яка висуває на перший план комунікативну функцію мови поряд з визнанням її системності і знакової природи її одиниць. Звернення до соціологізму, який оформляється на рубежі 19-20 ст., було реакцією на натуралізм А. Шлайхера, індивідуалістичний психологізм молодограматиків. Соціологізм в мовознавстві сприяв розвитку діалектології і лінгвістичної географії. У його руслі ведуться дослідження історії мов і діалектів, співвідношення мови і культури, мовних і соціальних структур. Він пов'язаний із становленням в той же історичний період структурної антропології, вивчає співвідношення соціальних і мовних структур у процесі розвитку мислення на різних щаблях етногенезу (Клод Леві-Строс).

Мейе показав зв'язок між розвитком цивілізації і змінами у складі словника, між інтелектуальним прогресом і переосмисленням або виникненням нових граматичних форм і категорій, прикладом чого може служити розвиток семантики граматичного роду або редукція флексій і спрощення морфологічної структури слова в історії західноєвропейських мов . У наш час ці положення звучать вже як аксіоми, але в перші десятиліття XX століття вони стали одкровенням для багатьох вчених.


  1. Мовознавство другої половини 20 – початку 21 ст.

Цілком природною реакцією на крайнощі структуралізму є бурхлива експансія в 60-70-ті роки семантики, а в 80-ті роки формування функціоналізму, переходу від внутрішньо системного аналізу до вивчення мови у зв’язку з її носіями і середовищем функціонування. Функціоналізм забезпечує вивчення мови як діяльнісного, цілеспрямованого, живого організму, представленого численними мовленнєвими продуктами у відповідних актах комунікації.

Отже, поряд із двома виявами мови, виділеними Ф. де Сосюром – мовою і мовленням, виділяється третій – комунікація, яка має свої одиниці і категорії: дискурс, мовленнєвий жанр и мовленнєвий акт. Основними ознаками мовознавчих студій другої половини 20 – початку 21 ст. є фокусування на динамізації мови як об’єкту дослідження й антропоцентичне її сприйняття і визначення. У 60-70-х роках вчені звернулись до прагматичних (соціально-психологічних, контекстних та ситуативних) чинників уживання мови. Водночас в ракурсі анропоцентичного підходу на початку 80-х років 20 ст. народжується ідея поєднання вивчення механізмів живої природної мови із когнітивними аспектами людини-мовця, носія конкретних мовних картин світу.

Всередині 90-х років 20 ст. починає домінувати комунікативна (дискурсивна) парадигма, що репрезентує методологічний поворот від класичної парадигми філософії свідомості до посткласичної парадигми філософії комунікації. Із середини 80-х років спостерігається посилення впливу функціонально-комунікативного підходу на теоретичні засади лінгвокогнітивізму. Із виникненням когнітивної теорії дискурсу (моделі контексту, ситуаційні моделі, макропропозиції, пропозиції тощо) у світовому мовознавстві відбувається «друга когнітивна революція».

Інтерпретативний аналіз дискурсу розглядає соціальні чинники комунікації як організованої діяльності, взаємодії, враховує когнітивні чинники установок, пам’яті, емоцій, знань, вірувань, оцінок.

Контрольні запитання для самостійної роботи


  1. Розкрийте значення в історії мовознавства граматики Пор-Рояля. Чому її називають універсальною і раціональною?

  2. Сформулюйте основні передумови виникнення порівняльно-історичного мовознавства.

  3. Назвіть основоположників порівняльно-історичного мовознав­ства і розкрийте їх внесок у порівняльно-історичне мовознавство.

  4. Які основні положення лінгвістичної концепції В. Гумбольдта? Чому його вважають основоположником загального мовознавства?

  5. Чим зумовлене виникнення натуралістичного напряму в мовознавстві?

  6. Які основні ідеї натуралістичної теорії А. Шлейхера? Оцініть їх із позиції сучасного мовознавства.

  7. Сформулюйте основні теоретичні положення психологізму. Визначте їх сильні й слабкі сторони.

  8. У чому полягають заслуги молодограматизму? Чим зумовлені слабкі сторони молодограматичного напряму?

  9. Охарактеризуйте мовознавчі напрями, які з'явилися наприкінці XIX — на початку XX ст.

Комплекс контрольних робіт (ККР) для визначення залишкових знань з дисципліни

І курс


Базовий рівень

1. Фонетика – це розділ мовознавства, що вивчає:

фонетичні зміни

артикуляційні характеристики звуків



звукову будову мови

акустичні характеристики звуків

2. До позиційних змін належать:

кількісна редукція

протеза

акомодація



якісна редукція

3. Фонема виконує функцію:

комунікативну

дистинктивну

мислетворчу

емотивну

4. Основна функція слова:

комунікативна

номінативна

дистинктивна

мислетворчу

5. Ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна їхнього звучання:

акомодація

асиміляція

дисиміляція

редукція

6. Віднесеність слова до предмета називають:



денотативним значенням

сигніфікативним значенням

структурним значенням

конототивним значенням

7. Процеси найменування вивчає:

ономастика



ономасіологія

семасіологія

етимологія

8. Звукову систему мови на певному етапі її розвитку вивчає:

загальна фонетика

конкретна фонетика

зіставна фонетика

описова фонетика

9. Визначається частотою коливань така акустична характеристика звуків:

тембр

довгота


висота

сила



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   22

Схожі:

Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconНавчально-методичний комплекс з курсу
Навчально-методичний комплекс забезпечення викладання навчальної дисципліни «Історія економіки та економічної думки» для студентів...
Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconСистема менеджменту якості навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни

Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconНавчально-методичний комплекс навчальної дисципліни Сучасний поліьтчні технлгії ( 2 частина)

Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconСистема менеджменту якості навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни Психологія вікового розвитку людини для галузі знань 23 «Соціальна робота»

Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconСистема менеджменту якості навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни
Професійний відбір та професійна орієнтація для галузі знань 1301 Соціальне забезпечення
Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconКомплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни «Російська мова» Київ – 2012 Передмова Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни розроблено
Зауваження враховані. Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни відповідає стандартам вищої освіти, вимогам мон молоді...
Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconКомплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни «Історія української культури» Київ – 2012 Передмова Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни розроблено
В. М. Лободаєв, доцент кафедри міжнародних відносин та інформації, кандидат історичних наук
Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни icon«Іноземна мова» (англійська) Київ – 2012 Передмова Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни розроблено
Зауваження враховані. Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни відповідає стандартам вищої освіти, вимогам монмолодьспорт...
Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconКомплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни «Історія української культури» Київ – 2012 Передмова Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни розроблено
В. М. Лободаєв, доцент кафедри міжнародних відносин та інформації, кандидат історичних наук,викладач вищої категорії
Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни iconНавчально-методичний посібник (друге видання) Укладач В. В. Білецький Донецьк 2007 рік ббк 60. 54 Укря73 с 14
Посібник включає навчально-методичний комплекс: лекційні матеріали, навчальну програму курсу та методичні рекомендації для самостійної...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка