Навчально-методичний посібник для студентів Інституту історії, політології І міжнародних відносин



Сторінка3/7
Дата конвертації18.04.2017
Розмір1.53 Mb.
ТипНавчально-методичний посібник
1   2   3   4   5   6   7


ІНФОРМАЦІЙНИЙ ОБСЯГ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ
Змістовий модуль 1. Основи теорії історичного джерелознавства
Тема 1. Основні етапи розвитку джерелознавчих знань

Зародження джерелознавчих знань в період античності та середньовіччя. Праці античних авторів – Геродота, Фукідіда, Тацита, Лівія, Страбона, Полібія та ін. «Батько джерелознавства». Втрата первинних джерелознавчих знань в середні віки.

Джерелознавство в Західній Європі в новий час. Італійські гуманісти Петрарка і Лоренцо Валла. Розробка теоретичних засад джерелознавства. Енциклопедисти Д. Дідро, Ж. д’Аламбер, Вольтер.

Особливості становлення джерелознавства в Україні у ХVІІІ – на початку ХХ ст. Луцький, Львівський, Київський, Харківський колегіуми, Острозька та Києво-Могилянська академії. Ф. Прокопович, С. Калиновський, Ф. Соколовський, П. Симоновський, В. Рубан. «Короткий літопис Малої Росії» невідомого автора, «Землеопис Малої Росії» князя Безбородька, «Записки» В. Григоровича-Барського. Київська археографічна комісія. Археографічна комісія НТШ. Д. Багалій, М. Грушевський.

Розвиток джерелознавства в Росії. Г. Міллер, В. Татищев, А. Шльоцер. «Скептична школа» М. Каченовського. Російські історики М. Погодін, В. Соловйов, В. Ключевський.

Розвиток джерелознавчих знань в зарубіжних країнах. Французька школа «Великих істориків». Тьєррі, Гізо, Міньє. Ідеї школи Леопольда фон Ранке. Американська історична асоціація.

Сучасний стан джерелознавства і завдання подальшого розвитку в Україні.

Тема 2. Основи теорії історичного джерела

Визначення історичного джерела. Теорія історичного джерелознавства як центральна проблема загального джерелознавства. Позитивістський, марксистський, неокантіанський і постмодерністський напрями у трактуванні поняття історичного джерела.

Основні етапи існування історичного джерела. Закономірності утворення історичних джерел, відбиття в них діяльності людей. Доджерельний і власне джерельний етапи існування історичного джерела. Джерело як історичне явище, історичний факт.

Історичне джерело як об’єктивно-суб’єктивний феномен, як продукт певних суспільних відносин і творчості людини. Втілення людської думки або дії в тій чи іншій формі як джерело історичного дослідження.

Джерельна інформація. Історичне джерело в світлі сучасного розуміння теорії соціальної інформації. Структура інформації джерела. Джерельна і позаджерельна інформація. Інформація відкрита й закрита, потенційна й актуалізована, пряма і опосередкована, прихована навмисне й ненавмисне.
Тема 3. Предмет, структура і завдання джерелознавства

Визначення предмета джерелознавства. Джерелознавство як спеціальна галузь наукових історичних знань, наука про історичні джерела, теорію і практику їх використання в історичних дослідженнях.

Завдання історичного джерелознавства. Теоретичні завдання джерелознавства. Розробка загальної теорії джерелознавства. Опрацювання теоретичних проблем окремих компонентів історичної науки. Вироблення принципів та методів наукового дослідження історичних джерел і використання джерельної інформації. Практичні завдання джерелознавства. Вдосконалення наукових методичних прийомів і засобів вивчення і використання історичних джерел. Аналітико-інформативне вивчення джерел. Забезпечення історичних досліджень вірогідними джерелами і фактичними знаннями. Формування на базі джерел сукупності наукових фактів.

Структура джерелознавства. Внутрішня структура джерелознавства як системи знань про історичні джерела та їх наукове використання. Логічний аспект та його складові: теорія джерелознавства, методологія і методика джерелознавства, джерелознавча практика. Аналітико-інформаційне джерелознавство як спеціальне вивчення окремих джерел та їх груп. Предметний аспект та функціональна структура джерелознавства.

Зв'язок джерелознавства з іншими галузями знання. Спеціальні історичні дисципліни як компоненти джерелознавства, їх класифікація. Група спеціальних історичних дисциплін, що визначають окремі види джерел і розробляють методи їх вивчення. Формування в окремі дисципліни певних етапів роботи з джерелами.
Змістовий модуль 2. Методологія і методика

історичного джерелознавства
Тема 4. Основні поняття методології джерелознавства

Поняття методики історичного джерелознавства. Принципи наукового дослідження джерел. Методологія джерелознавства як синтез загальної методології, методології історичної науки, загальних принципів та методів дослідження джерел.

Специфіка використання основних методологічних принципів наукового пізнання в історичному джерелознавстві. Принцип історизму в процесі пошуку, виявлення та аналізу джерел, їх доджерельної субстанції, генетичних зв’язків. Структурні та трансформаційні зв’язки джерел, їх вивчення в контексті конкретно-історичним досвідом.

Принцип наукової об’єктивності аналізу джерела. Репрезентативність джерел та їх сукупностей. Поняття оптимального обсягу джерельної інформації. Неприпустимість спотворення тексту, викривлення змісту джерел, навмисного їх замовчування або підміни. Принцип всебічності залучення джерельної інформації. Неупередженість історика на всіх етапах роботи з джерелами.

Співвідношення принципів роботи з джерелами і джерелознавчих методів. Зв'язок методології та методики в джерелознавстві. Джерелознавча термінологія.

Теоретико-методологічні питання джерелознавства історії України. Визначення кола джерел з української історії. Застосування принципів всебічності, історизму та об’єктивності до джерел з історії України. Врахування історичних умов життєдіяльності українського народу в різні історичні епохи та їх впливу на джерельний комплекс. Спростування сфальсифікованих джерел з історії України.


Тема 5. Основи методики історичного джерелознавства

Поняття методики історичного джерелознавства як сукупності методів і прийомів роботи з історичними джерелами. Співвідношення методики та методології джерелознавства.

Зміст і структура методів історичного джерелознавства. Загальнонаукові методи: аналітичний, синтетичний, логічний, ретроспективний, математичний, ілюстративний. Історичні методи: історико-порівняльний, хронологічний, синхроністичний, діахронний, типологічний та ін. Джерелознавчі методи: критичний, евристичний, метрологічний, археографічний, іконографічний, палеографічний та ін.

Головні етапи роботи з історичними джерелами: пошук, виявлення, відбір джерел, джерелознавча критика, використання джерельної інформації. Методика пошуку і виявлення історичних джерел. Джерелознавча евристика. Особливості пошуку опублікованих і неопублікованих джерел. Використання сучасних пошукових систем для виявлення джерел. Застосування методів історичної бібліографії.

Відбір джерел з теми дослідження. Залежність принципів відбору від мети і дослідницьких завдань. Суцільне і вибіркове вивчення джерел. Поняття наукової вибірки джерел. Основні вибіркові методи.

Тема 6. Класифікація історичних джерел

Наукова класифікація джерел як теоретико-методологічна процедура і метод опанування джерельним матеріалом. Завдання класифікації, вироблення її принципів. Поняття класифікаційної ознаки. Виявлення ознак, які характеризують типові зовнішні або внутрішні особливості різних джерел.

Поняття класифікаційної схеми. Застосування різних класифікаційних схем в історичних дослідженнях. Умовність класифікаційних схем. Загальні та спеціальні класифікаційні схеми.

Типологічна класифікація історичних джерел. Застосування ознаки способу кодування інформації для виділення основних типів джерел. Сучасні типи джерел, що несуть інформацію з допомогою технічних засобів.

Родова класифікація історичних джерел. Поділ певних типів джерел на роди за зовнішніми та внутрішніми ознаками.

Видова класифікація історичних джерел. Поняття виду джерела. Застосування формально-змістовних ознак для виділення окремих видів джерел.

Групування історичних джерел за хронологічно-географічною ознакою, за походженням, за рівнем збереженості, за способом зберігання, за унікальністю та масовістю, за оригінальністю, за способом створення, за палеографічними ознаками.

Класифікація писемних джерел за формою та змістом, за походженням.


Тема 7. Аналітична критика історичних джерел

Поняття джерелознавчої критики, її структура і завдання. Наукова критика історичних джерел. Критика аналітична і синтетична.

Аналітична критика історичних джерел. Основні завдання аналітичної критики: встановлення часу та місця створення джерела, обставини його створення та функціонування, авторства. Атрибуція джерела, з’ясування його первісного змісту та вигляду. Текстологічне дослідження джерела. Тлумачення тексту джерела. Лінгвістичний аналіз як один з методів джерелознавчої герменевтики. Зовнішня та внутрішня критика джерела як важливі елементи аналітичної критики. Використання здобутих знань про джерело для встановлення його достовірності, повноти та об’єктивності наукової цінності.

Синтетична критика джерел. Поняття сукупності джерел з теми дослідження об’єкту як синтетичної критики. Встановлення об’єктивних зв’язків між джерелами в межах комплексу. Систематизація джерельної інформації.

Методика використання масових джерел. Застосування методів контент-аналізу, кореляційного, факторного і графічного. Використання новітніх електронних технологій для опрацювання масових джерел.

Тема 8. Основні групи джерел та їх місце в джерельній базі історії України

Речові джерела. Пам’ятки матеріальної культури як історичне джерело. Археологічні джерела та їх значення для вивчення етногенезу українського народу. Нумізматичні джерела. Архітектурні споруди як історичне джерело.

Зображальні джерела, основні їх різновиди. Відображення в зображальних джерелах історичного минулого, національних традицій, вірувань, побуту і духовної культури українського народу. Фотодокументи як різновид зображальних джерел з історії України. Кіно- і відеодокументи. Специфіка їх дослідження і використання.

Основні види усних історичних джерел з історії. Роль фольклористики, етнографії в розробці методів збирання і дослідження усних джерел. Видання усних джерел і особливості їх наукового використання.

Основні види і особливості лінгвістичних джерел, їх інформативна цінність. Значення лінгвістичних джерел для вивчення етногенезу на території України. Іншомовна термінологія в історичному джерелознавстві. Історіографічні терміни як різновид лінгвістичних джерел. Роль лінгвістики та ономастики у вивченні та використанні джерел. Основні види писемних джерел. Провідне місце та роль писемних джерел у джерельній базі історії України. Літописна українська традиція. Українське книгодрукування.

Епіграфічні джерела з історії України. Масові джерела з історії. Періодична преса та її місце в джерельній базі історії України. Національний архівний фонд та архівні установи України.



КОНСПЕКТИ ЛЕКЦІЙ

Тема 1. Основні етапи розвитку джерелознавчих знань

1. Зародження джерелознавчих знань в період античності та середньовіччя.

2. Розвиток джерелознавчих знань в зарубіжних країнах у новий час.

3. Особливості становлення джерелознавства в Україні у ХVІІІ – на початку ХХ ст.

4. Сучасний стан джерелознавства і завдання подальшого розвитку в Україні.
1. Зародження джерелознавчих знань в період античності та середньовіччя

Історичне джерелознавство як спеціальна дисципліна, що має свої об'єкт, предмет, мету, завдання, методи, історію, теорію, склалося на рубежі XIX – XX століть. Тоді почали читатися у вищих навчальних закладах і створюватися навчальні та наукові праці з методології історії, тобто системи теоретичних знань, на основі яких формуються методи історичного дослідження, а в цих працях з'явилися розділи з джерелознавства. Проте елементи, з яких склалося сучасне історичне джерелознавство, виникли раніше. Джерелознавство має свою історію, яка розглядає питання теорії, методики і практики дослідження та викладання джерелознавства в розвитку і на сучасному етапі.

Джерелознавство зародилося у найдавніші часи і невіддільне від основних етапів становлення й розвитку історичної науки. Уже в працях античних авторів – Геродота, Тацита, Фукідіда, Лівія, Страбона та ін. – простежуються спроби критичного використання джерел, зіставлення їх з іншими носіями відомостей. Якщо Геродота вважають «батьком історії», то Фукідіда можна назвати «батьком джерелознавства», оскільки його «Історія» ґрунтувалася на багатьох джерельних документах – договорах, деклараціях, законах, листах, власних спостереженнях. Щоправда, інколи автор сам створював фіктивні промови учасників Пелопоннеської війни, а потім аналізував їх.

Особливістю джерелознавства періоду раннього середньовіччя було те, що історики користувалися будь-яким письмовим текстом або будь-яким усним висловлюванням як джерелами, якщо вони довіряли авторитету того, від кого виходили ці текст або висловлювання. Довіра до лиця або установі, від яких виходили подібні висловлювання, зумовлювали ставлення істориків до цих висловів. Авторитет не підлягав критичній перевірці. Історик в такому випадку запозичував у авторитетної особи або установи не тільки відомості про події та явища минулого, а й перспективу бачення цих подій чи явищ.

При цьому ранньосередньовічний історик вважав, що якщо він безпосередньо не спостерігав подій минулого, він повинен прийняти або відмовитися від передачі відомостей про ці події в залежності від того, визнавав він чи не визнавав авторитет осіб, які передавали йому їх. Умовою авторитетності такої особи були знання, мудрість і чесність цього авторитету. Наприклад, римський папа Целестин І (422–432) офіційно визнав християнського богослова і церковного діяча Августина Блаженного (345–430) «учителем церкви», що надавало йому особливий авторитет. Папа Гелазій І (492–496) визнав авторитет і за іншими отцями церкви.

Слідування думкам авторитетної особи істориками раннього середньовіччя тягло за собою визнання минулого не об'єктом пізнання, а об'єктом віри. Питання достовірності переказу подій минулого вирішувалося виключно з урахуванням того, передавався він авторитетною особою чи ні. Об'єктом критики могли служити особа чи установа, від якого виходив такий переказ, але не сам переказ.

У ранньосередньовічну епоху історик не міг знайти опис подій у публічних бібліотеках або архівах, в яких підробки перемішані з оригіналами і де ніхто не міг дати гарантії автентичності опису. Ранньосередньовічний історик не мав вільного доступу до описів подій минулого. Він знаходився в залежності від того, хто мав у своєму розпорядженні ці описи і хто робив їх доступними історику. З точки зору ж людей середньовіччя написаний текст не містив у собі ознак автентичності, але завжди повинен був бути підтверджений ким-небудь. Саме з подібним підтвердженим описом подій минулого мав справу історик середньовіччя. Це рятувало його від обов'язку самостійного встановлення автентичності такого повідомлення.

Ось чому не існувало причин, які давали можливість вважати, що усні повідомлення про минуле містять гіршу, менш точну інформацію в порівнянні з письмовими повідомленнями. Між усною і письмовою формами передачі відомостей про минуле для тодішнього історіографа не було принципової різниці. В обох випадках він отримував дані, за які поручилися певні особи, які представляли не тільки себе, але і якісь установи. Спосіб же, за допомогою якого відбувалася передача відомостей, мала тільки технічне значення, яке не приймалося до уваги.

У XIV – XV ст., в період Відродження довіра до освячених традицією уявлень почала слабшати. Гуманісти продовжили античну традицію, витягуючи справжній текст зі спотворень. Комплекс прийомів подібного вилучення тексту (текстологія) вироблявся в зв'язку з потребою традиційної європейської культури (ще з часів античності) в читанні книг великих авторів. Подібні книжки неодноразово перечитували в пошуках таємного змісту. На цій основі накопичувалися мистецтво розуміння і тлумачення текстів класичної давнини і Біблії, або Екзегетика (герменевтика), вміння відрізняти оригінали від підробок, судити про цінності твору та особливості авторського стилю. На матеріалі філології складалися звернення до авторства як способу розуміння твору.
За доби Просвітництва були започатковані спеціальні знання про джерела, їх пошук, вивчення та використання. Помітний внесок у розробку теоретичних засад джерелознавства зробили автори відомої «Енциклопедії», зокрема Д. Дідро, Ж. д'Аламбер, Вольтер. Вони значно розширили саме поняття джерела у таких статтях як «Факт», «Достовірність», «Критика», «Історія». Енциклопедисти відійшли від середньовічних догм, піддали критиці абсолютизацію авторитету писемних джерел. До історичних джерел були зараховані й «перекази старців-очевидців», речові пам'ятки, предмети мистецтва. Дідро вперше зробив спробу поділити історичні факти на три класи: божественні діяння, явища природи та дії людей, вважаючи при цьому, що всі вони мають підлягати критиці. Він звернув увагу на складність, суперечливість та багатоплановість поняття «факт».

В цей час виник поділ історичних творів на історичні джерела та історичні посібники. До перших почали відносити тільки первинний виклад даних відповідальними, знаючими людьми. У цей ряд стали відносити твори давніх авторів, середньовічних хроністів, старі документи і т.д., а також пізні списки і вставки таких переказів в пізніших творах, якщо більш ранні були втрачені.
Всі інші перекази вважалися історичними посібниками, що міняють інформацію джерел. У період Відродження історичними посібниками почали вважатися такі твори, в яких давалися авторські характеристики подій, відомих за джерелами, оцінки цих подій, висвітлення причин і наслідків описаних в джерелах явищ, виведення певних висновків.

У період Відродження виникає і поняття про історичну критику джерел, у тому числі, про визначення часу, місця і авторства джерела.

Чимало часу вивченню джерел присвятили католицькі ченці, переважно бенедиктинського і єзуїтського орденів, в XVII ст., що здобули популярність як «ерудити». В архівах найстарішого в Європі бенедиктинського ордена зберігалося чимало середньовічних грамот, документів про правочини, дарчі та інші джерела, як оригінали, так і копії. У 1619 р. в Ордені бенедиктинців була створена Конгрегація св. Мавра, в одну із завдань якої входило вивчення історії.
Ерудити були покликані допомогти католицькій церкві шляхом збору достовірних джерел відстоювати в полеміці з протестантами цінності католицизму. Збираючи і публікуючи документи, ерудити накопичували історичні факти і складали історичні посібники, нерідко багатотомні, – житія святих, історії чернечих орденів, історію церкви, історію окремих регіонів, держав, областей. Осмислення та аналіз зібраних ними документів, як правило, не здійснювалися.
Важливою заслугою ерудитів була розробка елементів історичної критики, в першу чергу, критики походження джерел, відмінності оригіналів від підробок, встановлення часу і місця створення джерела. Ерудити розробили основи таких допоміжних історичних дисциплін, як дипломатика (визначальними були справжність, походження, встановлення дати, зовнішні ознаки джерела), палеографія (вивчає зовнішній вигляд, матеріал, знаряддя листа, графіку джерела), хронологія (вивчає системи літочислення) та інших.

У творі Ж. Мобільона «Про дипломатику» (1681) були охарактеризовані основи експертизи автентичності джерел. У «Критичній історії Старого заповіту» Р. Симона (1678) були висвітлені прийоми виявлення стародавніх складових частин тексту. А в анонімно виданому «Богословсько-політичному трактаті» філософа Б. Спінози під сумнів була поставлена ​​не справжність джерел, а істинність його змісту.



2. Розвиток джерелознавчих знань в зарубіжних країнах у новий час

Загальне уявлення про принципи підходу до твору як до джерела на основі вивчення Нового завіту було дано німецьким богословом Ф.Е. Шлейермахером (1768 – 1834) в його творі «Про герменевтику і критику, особливо в їх відношенні до Нового Заповіту». Цей учений відділив герменевтику як «мистецтво розуміти чужу мову», від критики, якою слід займатися тоді, коли в джерелі «є щось таке, чого в ньому не повинно бути».

Німецький філолог Ф.А. Вольф (1759 – 1824) у своїх роботах про авторство «Іліади» та «Одіссеї» зробив «філологічну реконструкцію» творів приватного та державного побуту греків. Науково-критичний метод у вивченні минулого був розроблений іншим німецьким вченим Б.Г. Нібуром (1766–1831). У своїй «Римській історії» Б.Г. Нібур використовував критичний метод аналізу історичних свідчень для доказу легендарності стародавньої історії Риму. Необхідність критичного вивчення джерел та фактів минулого пропонувалася німецьким істориком Л. фон Ранке (1795–1886) в його творах з політичної історії Західної Європи XVI – XVII ст.

Провідну роль у підвищенні інтересу до історичних джерел зіграло зростання національної самосвідомості ряду європейських народів в останній третині XVIII – початку XIX ст. Значне місце при цьому займали серійне видання історичних джерел у Німеччині (Monumentа Germaniae historica), починаючи з 1826 р., план якого був розроблений на конкурсній основі Г.Г. Пертцем. Головний редактор цього видання Г. Вайц (1813–1886) неодноразово перевидавала складену Ф.К. Дальманном бібліографію «Джерелознавство німецької історії», яка допомогла становленню поняття «джерелознавство» у європейській історіографії.


Це поняття виникло в результаті збору, відбору, вивчення та систематизації історичних джерел. Робота Г. Вайца і його співробітників представляла собою науково-дослідницький напрямок, який сприяв становленню джерелознавства як науки.

І в Росії збір і видання історичних джерел були пов'язані з підйомом інтересу до минулого і формуванням історичної свідомості. У 1811 р. при Московському архіві Міністерства закордонних справ була створена Комісія друкування державних грамот і договорів. Після 1812 її діяльність активізувалася за підтримки Н.П. Румянцева (1754–1826). А з 1834 р. видання історичних джерел робилося Археографічної комісією при Міністерстві народної освіти, яка видала ряд багатотомних серій актів. З 1837 р. почало публікуватися «Повне зібрання російських літописів». Видання «Повного зібрання законів Російської імперії» очолив державний діяч М.М. Сперанський (1772–1839).

Аналогічні видання джерел з історії своєї країни випускалися у Франції та інших країнах. Для розвитку джерелознавства велике значення мала активізація в окремих країнах Європи архівної справи та підготовки архівістів. У 1821 р. в Парижі була створена Школа хартій. Це було викликано централізацією архівів у цій країні у зв'язку з Великою французькою революцією, зміною адміністративного аппарату. З середини XIX в. кадри французьких архівів формувалися з числа випускників Школи хартій.

Вищі школи були створені у Відні (1854), Мадриді (1856), Флоренції (1857). Тип джерелознавчої освіти в таких навчальних закладах докорінно відрізнявся від відповідної підготовки в університетах. Він диктувався розумінням державно-політичного значення зберігання і публікації джерел, їх ролі у формуванні образу країни як серед її громадян, так і в світі. Ось чому безпосередню участь у дослідницькій роботі з джерелами брали участь державні діячі переважно ліберальних поглядів: Г. фон Штейн (1757–1831) в Пруссії (він був одним з ініціаторів видання джерел німецької історії), Н.П. Румянцев і М.М. Сперанський в Росії, історик і політичний діяч Ф. Гізо (1787–1874) у Франції.


У ХIX ст. був накопичений чималий досвід методики вивчення письмових джерел. Це дало можливість створити основу для подальшого узагальнення методів джерелознавства, в першу чергу з питань послідовності основних етапів аналізу джерел. Спочатку більшість істориків не бачили необхідності в теоретичному узагальненні емпіричного досвіду вивчення джерел. Спроби розглянути методи вивчення джерел здавалися їм непотрібною справою. Таку думку висловив, зокрема, німецький історик і філософ І.Г. Дройзен (1808–1884) у своїй роботі про основи методики вивчення історії.

З другої половини ХIX ст. на методологію суспільних та природничих наук мало вплив позитивістське філософське вчення, яке розглядало наукове знання тільки як сукупний результат конкретних спеціальних наук. Позитивісти вважали своїм завданням встановлення історичних фактів, за допомогою критичного вивчення джерел. При такому підході історичні джерела потребували систематичного осмислення, а методи їх вивчення були предметом спеціального дослідження.


До цього часу допоміжні історичні дисципліни викладалися в більшості університетів Європи. Професор Віленського університету Й. Лелевель (1786–1861) знайшов вдалу форму найменування цих дисциплін. Він назвав написану в еміграції книгу про цілі, завдання і методи допоміжних дисциплін «науками, що дають можливість пізнавати історичні джерела».

Спеціальних робіт з джерелознавства в той період ще не було. Розвиток джерелознавства відбувався в рамках курсів з методології історії.

Важливе місце в розробці теорії та практики джерелознавства займає французька школа «Великих істориків» першої половини XIX ст. Тьєррі, Гізо, Міньє та інші її представники звернулися до ґрунтовного вивчення величезного масиву середньовічних джерел, що відображали події тієї епохи, коли формувалися економічні, соціальні та культурні передумови буржуазних революцій. Перевірка достовірності численних документів вимагала розробки основних засад джерелознавчої критики, конкретних методів дослідження та використання середньовічних хартій, актових книг. Найповніше проблеми джерелознавства були розроблені у працях Гізо, який розрізняв критику фактичну, текстологічну, логічну тощо. Йому належить знаменитий вислів про те, що ніщо так не фальсифікує історію, як логіка, оскільки факти самі по собі ще не складають історії, а в історика досить часто виникають різні мотиви для підтасування фактів.

З середини XIX ст. розпочався новий етап у розвитку європейської історичної науки в цілому та джерелознавства зокрема. Провідником нового напряму історичної думки виступив професор Берлінського університету Леопольд фон Ранке, якому вдалося створити унікальний напрям і наукову школу німецької класичної історії. Її представники проголосили основним завданням історіографії фіксацію історичних фактів, що містяться в «першоджерелах», створених очевидцями або сучасниками подій. Основна увага приділялася дослідженню документів зовнішньополітичних інститутів різних держав, а методика джерелознавчого аналізу зосереджувалася здебільшого на зовнішній критиці джерел.

Ідеї школи Ранке справили значний вплив на західноєвропейських позитивістів, які також чимало зробили для опрацювання теорії та практики джерелознавства. До того ж, створена у 1884 р. Американська історична асоціація на своєму установчому з'їзді проголосила ідеї Ранке каноном для американської історіографії.
3. Особливості становлення джерелознавства в Україні у ХVІІІ – на початку ХХ ст.

Епоха Просвітництва справила великий вплив на розвиток історичних знань, збагачення їх джерел в Україні. Велику роль у підготовці українських просвітників і мислителів відіграли Луцький, Львівський, Київський, Харківський колегіуми, Острозька та Києво-Могилянська академії, в яких історія, побудована на джерелах, поступово стала самостійною навчальною дисципліною. Києво-Могилянську академію можна вважати колискою історичної науки в Україні. У цьому навчальному закладі історіографію з використанням джерел читали Ф. Прокопович, С. Калиновський, Ф. Соколовський та інші видатні вчені. Зокрема, Ф. Прокопович у розділі «Про мету писання історії та про листи» свого курсу «Про риторичне мистецтво» використав значне коло джерел. Він посилався на античних авторів Фукідіда, Геродота, Анаксимена, середньовічних мислителів Григорія Богослова, Августина Аврелія, історика епохи Відродження Лукіана, звертався до польських хронік М. Поляка, М. Стрийковського, М. Кромера, літописів Київської Русі, історичних повістей, релігійно-повчальних творів тощо. Уся ця література рекомендувалася студентам академії, яка мала унікальну бібліотеку, для самостійного вивчення. До речі, майже всі відомі козацькі літописці були випускниками Києво-Могилянської академії, де їх навчали вести пошук та використовувати різноманітні історичні джерела.

Зі стін академії вийшло чимало відомих істориків кінця XVIII – початку XIX ст., зокрема П. Симоновський та В. Рубан. Останній, як відомо, збирав та видавав цікаві джерела з української історії («Короткий літопис Малой Росії» невідомого автора, «Землеопис Малой Росії» князя Безбородька, «Записки» В. Григоровича-Барського). Рубіжною віхою у розвитку українського джерелознавства стало відкриття університетів у Львові, Харкові, Києві, Одесі, Чернівцях, заснування Київської археографічної комісії (1843 р.), створення Архіву давніх актів у Києві, діяльність Історичного товариства Нестора-літописця. Національні та західноєвропейські традиції використання й оприлюднення джерел поєднувала Археографічна комісія Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, яка під керівництвом М. Грушевського започаткувала серійне видання «Жерела до історії України-Руси». Саме з іменем М. Грушевського, з його історичною школою у Львові та Києві пов'язані розробка і початок реалізації проекту, згідно з яким передбачалося видання літописних, правничих, актових, історико-літературних, історико-етнографічних, історико-статистичних пам'яток, унікальних зарубіжних джерельних матеріалів і матеріалів з історії церкви, освіти, матеріальної культури українського народу.

З нагромадженням джерел і розширенням рамок історичних досліджень, переходом до створення узагальнюючих, синтезуючих праць з історії назріла потреба в спеціальному опрацюванні питань, пов'язаних з пошуком, виявленням і залученням до наукових праць найрізноманітніших джерел, розробки методів перевірки їх достовірності, принципів описування та зберігання документів, їх публікації. Праці М. Бантиша-Каменського, О. Маркевича, О. Полетики та інших дослідників започаткували наукові підходи до вивчення джерел, їх відбору і методів інтерпретації, зокрема актових матеріалів, договірних грамот, реєстрів, привілеїв тощо.

Одним із піонерів збирання і наукового осмислення українських історичних пісень, дум, інших джерел народної творчості був М. Максимович – перший ректор Університету Св. Володимира, видатний історик, етнограф, знавець старовини. Він став ініціатором створення в Києві Археографічної комісії для збирання і вивчення старожитностей, їхнього порятування від нищення. Праці М. Максимовича з історії Києва, українського козацтва, Хмельниччини та інші побудовані на великому джерельному матеріалі, завдяки чому вони не втратили свого значення й сьогодні.

Помітним внеском у дослідження теоретичних і методичних засад пошуку і опрацювання джерел стали дослідження М. Костомарова, П. Куліша, діяльність таких істориків, як М. Владимирський-Буданов, О. Лазаревський, М. Іванишев, В. Антонович, В. Іконников, І. Франко, М. Грушевський, Д. Яворницький, Д. Багалій та ін. Великий ідейний вплив на національне забарвлення витоків українського джерелознавства справила творчість Тараса Шевченка, який особисто брав участь у збиранні пам'яток матеріальної і духовної культури українського народу як співробітник Київської археографічної комісії. У рамках історичних шкіл Києва, Харкова, Львова, Одеси, Чернігова сформувалися групи вчених, які плідно досліджували джерела з вітчизняної історії, заклавши тим самим фундамент національної джерелознавчої традиції. Найбільш помітною у цьому відношенні була київська історична школа, представлена В. Антоновичем, М. Іванишевим, О. Лазаревським, В. Іконниковим, І. Каманіним та іншими дослідниками. Вона увійшла в історію як школа документалістики.

Особливої уваги заслуговує джерелознавча діяльність професора Університету Св. Володимира В. Антоновича, засновника згаданої української історичної школи документалістики. Упродовж двадцяти років він був головним редактором Київської Тимчасової Комісії для розгляду давніх актів, головою Історичного товариства Нестора-літописця. В. Антонович уперше в Україні розробив і прочитав студентам у 1879 р. джерелознавчий курс з української історії. Він обґрунтував оригінальну класифікацію джерел, згідно з якою вони поділялися на три групи: літописи, юридичні документи, записки мандрівників і сучасників. Історик чимало зробив для створення Київського центрального архіву давніх актів, виявлення нових джерел та їх публікації. На багатому і різноманітному документальному матеріалі побудовані всі його праці з історії України та українського козацтва.

Курс історичного джерелознавства в Університеті Св. Володимира був започаткований у 1880–1881 навчальному році одним із піонерів українського історичного джерелознавства і творців Київської історичної школи документалістів В. Антоновичем. У праці «Моя сповідь» він наголошував, що будь-які судження історика не можуть бути голослівними, а мають доводитись науково і добросовісно, базуватись на документах, вірогідних фактах, історичних джерелах. Оцінюючи заслуги В. Антоновича перед українською історичною наукою, відомий історик, професор Київського університету О. Гермайзе підкреслював, що «з Антоновичових часів закріпилась у нашій історіографії оця нова традиція документалізму».

Неперевершеним зразком подвижницької праці в царині джерелознавства, пошуку, збирання, дослідження і публікації джерел є діяльність учня В. Антоновича, найвидатнішого українського історика М. Грушевського, творця першої документальної історії українського народу – багатотомних «Жерел до історії України-Руси». За словами Д. Багалія, «Історія України» М. Грушевського відповідала вимогам тогочасної європейської методології, була підсумком усієї попередньої української історіографії в її джерелах і розвідках і стояла на рівні з аналогічними історіями інших народів.

М. Грушевський дав блискучий приклад наукового використання творів античних авторів, давньоукраїнських літописців, зарубіжних істориків, хронік, найрізноманітніших архівних документів для створення історії українського народу. Характерною особливістю усіх його праць є ретельний аналіз і ефективне використання документів. Публікації джерел, здійснені М. Грушевським, не втратили значення і в сучасних умовах.

Варто також зазначити, що М. Грушевський широко залучав фольклорний матеріал, документи про розвиток письменства, друкарства, літератури. На таких унікальних джерелах побудована його п'ятитомна «Історія української літератури». Учений підготував цілу плеяду талановитих учнів, які добре прислужилися українському джерелознавству. Це, зокрема, С. Томашівський, І. Крип'якевич, М. Кордуба та ін.

Пошук, збирання, колекціонування, вивчення історичних старожитностей, у тому числі археологічних та архівних пам'яток, сприяли розвитку історичних знань, піднесенню історичної свідомості. Важливу роль у цьому процесі відігравали видання наукових праць НТШ, Українського наукового товариства в Києві та його історичної секції, публікації «Киевской старины», часописів «Україна», «Рідний край» та інших, діяльність губернських Учених архівних комісій.


4. Сучасний стан джерелознавства і завдання подальшого розвитку в Україні

Українське джерелознавство звільняється від ідеологічних нашарувань партійно-класового підходу до відбору, використання та інтерпретації джерел, їх фальсифікацій та спотворень. Відроджуючи національні джерелознавчі традиції, українські історики дедалі ширше опановують досвід зарубіжного джерелознавства, впроваджують нові підходи до пошуку, збирання, систематизації та використання джерел. Стає нормою видання історичних праць, в яких передбачається не тільки виклад конкретно-історичного та аналітичного матеріалу, а й публікація опрацьованих джерел у вигляді додатків. Така практика значно підвищує науковий рівень праць, аргументованість їхніх положень і висновків, що викликає значний інтерес у читачів.

Розроблено Всеукраїнську програму археографічних досліджень, видань документів, матеріалів до історії України, унікальних історичних пам'яток, хрестоматій з різних розділів історії, тематичних документальних збірників. Тільки за останні п'ять років вийшли друком збірники документів, присвячені голодоморам 20-х, 30-х і 40-х років в Україні, організованих тоталітарним режимом, Чорнобильській катастрофі 1986 p., масовим репресіям тощо. Великий резонанс викликали збірники документів про Українську Центральну Раду, український рух опору та ін. Ряд тематичних документальних збірників уклав проф. В. Сергійчук. Серед останніх визначних документальних публікацій заслуговують уваги видання універсалів Богдана Хмельницького із започаткованої багатотомної серії «Універсали українських гетьманів», а також матеріалів Архіву Коша Нової Запорозької Січі.

На сторінках історичної періодики обговорюються актуальні питання теорії і практики джерелознавства, його предмета, структури, місця у системі спеціальних галузей історичної науки, ролі спеціальних історичних дисциплін джерелознавчого циклу в підвищенні інформаційного потенціалу історичних джерел.

Помітною подією розвитку теорії вітчизняного джерелознавства став вихід у світ згаданого довідника «Джерелознавство історії України», в якому подаються сучасні визначення основних понять і термінів джерелознавства, вміщені короткі характеристики найважливіших джерел з української історії та біографії видатних українських джерелознавців, аналізується їх доробок у цій галузі. В підготовці довідника брали участь близько 30 провідних істориків України під керівництвом професора М. Варшавчика. Серед них доктори наук, професори різних вузів України Я. Калакура, М. Ковальський, П. Шморгун, Ю. Мицик, С. Макарчук, Л. Дубровіна, Б. Корольов, І. Войцехівська та ін. Кафедра архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Національного університету імені Тараса Шевченка спільно з науковцями інших вузів та наукових установ систематично проводить джерелознавчі та архівознавчі читання, на яких особлива увага приділяється питанням теорії і методики критики джерел, їх типології та класифікації. Відбувається пошук шляхів і прийомів оптимізації інформативної віддачі джерел, їх раціонального використання, застосування сучасних технічних засобів, інформаційних технологій та ЕОМ у джерелознавстві.

Плідно працюють історики-джерелознавці Львівського, Івано-Франківського, Дніпропетровського, Харківського, Чернівецького, Одеського, Ужгородського та інших університетів, Інститутів історії України, української археографії і джерелознавства НАН України та інших навчальних і наукових закладів.

Вивченням джерел, теорії і практики їх використання займається спеціальна галузь історичних знань – історичне джерелознавство. Тривалий час джерелознавство відносили до так званих допоміжних історичних дисциплін. Між тим поняття «допоміжна дисципліна» далеко не точно й не повною мірою окреслювало суть і призначення джерелознавства, його місце в системі історичної науки. Джерелознавство відіграє не обслуговуючу, не другорядну, не допоміжну, а цілком самостійну, спеціальну роль, є невід'ємною частиною і займає провідне місце в структурі історичної науки. Ось чому протягом останнього десятиріччя за джерелознавством закріпилось визначення як спеціальної галузі історичної науки. Історичне джерелознавство має свій предмет і об'єкти вивчення, систему специфічних дослідницьких методів. Джерелознавство, як і історіографія, входить до переліку наукових спеціальностей, за якими присуджуються наукові ступені в Україні.

Історичне джерелознавство займає винятково важливе місце і відіграє дедалі більшу роль у професійній підготовці істориків. Важко уявити собі образ модерного історика, який не опанував теорію і практику пошуку, виявлення, пізнання, аналізу й використання джерел як у науково-дослідній, так і в педагогічній діяльності, не оволодів сучасними методами опрацювання джерел, здобування джерельної інформації, перевірки її достовірності.

Сучасна концепція вищої історичної освіти в Україні спирається на світову і національну традиції, що передбачає вивчення самостійного нормативного курсу «Історичне джерелознавство», ряду спеціальних курсів з джерельної бази української, зарубіжної та всесвітньої історії, а також спеціальних історичних дисциплін: палеографії, геральдики, сфрагістики, нумізматики, ономастики та ін.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Навчально-методичний посібник для студентів Інституту історії, політології І міжнародних відносин iconНавчально-методичний посібник за кредитно-модульною системою для студентів вищих навчальних медичних закладів за спеціальністю «технологія парфюмерно-косметичних засобів»
Сторія україни: навчально-методичний посібник для студентів, працюючих за кредитно-модульною системою. (укладачі: кандидат історичних...
Навчально-методичний посібник для студентів Інституту історії, політології І міжнародних відносин iconНавчально-методичний посібник для студентів І курсу факультету філології та журналістики стаціонарної форми навчання. Доп., розш. Полтава: пдпу, 2009. 61 с
Тарасова н.І.,Чередник л. А. Організація самостійної та індивідуальної роботи з античної літератури: Навчально-методичний посібник...
Навчально-методичний посібник для студентів Інституту історії, політології І міжнародних відносин iconРобоча програма навчальної дисципліни історія міжнародних відносин для студентів IV курсу історичного факультету
Розробник: кандидат історичних наук, доцент кафедри нової та новітньої історії Страшнюк С. Ю
Навчально-методичний посібник для студентів Інституту історії, політології І міжнародних відносин iconНавчально-методичний посібник (друге видання) Укладач В. В. Білецький Донецьк 2007 рік ббк 60. 54 Укря73 с 14
Посібник включає навчально-методичний комплекс: лекційні матеріали, навчальну програму курсу та методичні рекомендації для самостійної...
Навчально-методичний посібник для студентів Інституту історії, політології І міжнародних відносин iconРобоча програма навчальної дисципліни соціологічні методи в дослідженні міжнародних відносин
Соціологічні методи в дослідженні міжнародних відносин Робоча програма навчальної дисципліни для студентів за спеціальністю 055....
Навчально-методичний посібник для студентів Інституту історії, політології І міжнародних відносин iconНавчально-методичний посібник для студентів зі спеціальності «Журналістика»

Навчально-методичний посібник для студентів Інституту історії, політології І міжнародних відносин iconЮ. Мороз Історія міжнародних відносин Програма курсу
Одночасно досягається усвідомлення масштабів відповідальності учасників міжнародних відносин за результати їхньої діяльності, розуміння...
Навчально-методичний посібник для студентів Інституту історії, політології І міжнародних відносин iconНавчально-методичний посібник для самостійної роботи студентів денної форми навчання галузі знань 0601 «Будівництво та архітектура»

Навчально-методичний посібник для студентів Інституту історії, політології І міжнародних відносин iconНавчально-методичний посібник Тернопіль
Л17 Історія України. Навчально-методичний посібник. – Тернопіль, 2005. – 62 с. – Бібліотека щорічника «Українська наука: минуле,...
Навчально-методичний посібник для студентів Інституту історії, політології І міжнародних відносин iconНавчально-методичний посібник Муровані Курилівці 2012 Серветник В. Г., керівник шахово-шашкового гуртка
Роль шахів І шашок у розвитку творчих здібностей дитини – Муровані Курилівці: Навчально-методичний посібник, 2012р. – 28 с


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка