Навчально-методичний посібник за кредитно-модульною системою для студентів вищих навчальних медичних закладів за спеціальністю «технологія парфюмерно-косметичних засобів»



Сторінка7/14
Дата конвертації14.08.2017
Розмір2,42 Mb.
ТипНавчально-методичний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14

Запитання для самоконтролю


  1. Чому розпочалася боротьба за гетьманську булаву під час хвороби та після смерті Б. Хмельницького?

  2. Обґрунтуйте антизаконність втручання Москви у внутрішнє життя Української держави після 1654 р. і назвіть їх наслідки.

  3. Які сили, на ваш погляд, спричинили Руїну?

  4. Гадяцький договір 1658 р., його зміст та значення.

  5. Висловіть свій погляд на укладенні Росією і Польщею договори та обґрунтуйте його.

  6. Визначте політику Петра І щодо України.

  7. Чим була викликана переорієнтація зовнішньої політики І. Мазепи? Хто він насправді?

  8. У чому суть і значення Конституції Пилипа Орлика?

  9. Соціально-політичний розвиток Правобережної України другої половини XVII-XVIII ст.

  10. Чому царський уряд завжди тиснув на Запорожжя, постійно урізав його права і навіть руйнував Січ?

  11. Якою була доля запорозьких козаків після зруйнування Запорозької Січі?

ТЕМА 6. УКРАЇНА ІМПЕРСЬКОЇ ДОБИ (КІНЕЦЬ ХVІІІ- ПОЧАТОК ХХ ст.)

План

6.1. Українське національне відродження (кінець ХVІІІ- перша половина ХІХ ст.)

6.2. Соціально-економічна модернізація України в другій половині ХІХ ст.

6.3. Україна на початку ХХ ст.

Україна в цей період не становила єдиного цілого. Вона знаходиться у складі двох імперій:



  • 9/10 території України (слобідська, Лівобережна, Правобережна, Волинь, Південь) – у складі Російської Імперії. Ці землі пізніше отримали назву Наддніпрянської України;

  • 1/10 території України , а саме Західна Україна (Східна Галичина, Закарпаття, Північна Буковина) – у складі Австрійської Імперії (Австро-Угорщини).

Поділ України російсько-австрійським кордоном, політика гноблення з боку імперії негативно впливали на формування української нації.

При розгляді цього надзвичайно насиченого подіями періоду головна увага буде приділена тим питанням, які відповідають найбільш характерним тенденціям української історії ХІХ – початку ХХ ст.



6.1. Українське Національне відродження (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.)

Основна риса української історії ХІХ ст. – це національне відродження України, під яким розуміють:



  • Формування національної свідомості українців;

  • Зростання інтересу до української мови, історії культури;

  • Активізацію зв’язків між західними і східними українцями, їх національну інтеграцію;

  • Розгортання українського національно-визвольного руху.

До того ж, хід історичного розвитку поступово свідчив про неминучий розклад панщинно-кріпосницької системи. Країна відчувала ознаки того, що самодержавство у своєму старому вигляді вже не відповідає вимогам часу і навряд чи може надалі існувати без змін. Уперше і перед верховною владою, і перед суспільством реально постало питання про правомірність необмеженого самовладдя та кріпосного права. Триває процес усвідомлення необхідності докорінних змін.

Причини піднесення національних процесів в Україні.

Це перед усім політика російського та австрійського урядів, які організували свого роду змагання хто більше знущатиметься над українським народом. Звичайно пальма першості належала Російської імперії. Це яскраво проявилося к циркулярі 1863 р. міністра внутрішніх справ Валуєва, який заборонив друкування і викладання українською мовою, цинічно заявивши, що „ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може”. У 1876 р. підписано Ємський указ Олександра ІІ, який заборонив ввезення літератури українською мовою, українські пісні та п’єси (їх треба було перекладати на російську), використання української мови в початкових школах, державних закладах. Навіть назва „Україна” була заборонена.

В Австро-Угорщині здійснювалося національне гноблення не в таких грубих формах, яка на відміну від Росії була конституційною монархією. Українська мова і культура тут формально не заборонялися, існували певні політичні свободи, рівність громадян, зокрема Галичина і Буковина мала своїх представників і парламент і крайових сеймах. Саме Західна Україна стала центром національного відродження.

Активізації національного відродження була давня традиція визвольної боротьби в Україні, яка набула інших форм і змісту.

Активізації національного руху сприяло збільшення кількості української інтелігенції, яка виступила ініціатором і організатором цього руху.

Центрами підготовки інтелігенції стали міста, де діяли університети: Львів (у 1661 році відкрито перший на українських землях університет), Харків (у 1865 р). У західній Україні значну роль у національному відродженню відіграло українське духовенство. У той час, коли православне духовенство в Наддніпрянщині було зросійщене і виступало опорою російському царизму, греко-католицьке духовенство прагнуло бути разом зі своїм народом, відображати його інтереси.

Важливим чинником національного пробудження стали події європейського життя. Ідеї Великої французької революції кінця ХVІІІ ст.. радикалізували українське суспільство, спрямували його кращих представників на пошуки шляхів перетворення існуючих порядків. Значний вплив на піднесення громадсько-політичного життя справили Вітчизняна війна 1812 р. (в якій українці виступили на боці Росії), засвідчивши марність сподівань українців на поліпшення їхнього становища, та зарубіжні походи 1812 р., учасники яких побачили переваги європейських форм суспільного і державного устрою. Представники передової частини українства переконалися у тому, що ніхто нам не допоможе, покращення життя у наших власних руках і тільки. Про це потрібно пам’ятати і зараз.

Щодо характеристики національно-визвольного руху в Україні ХІХ ст. Це перед усім культурницька діяльність української інтелігенції (у 1798 р. І. Котляревський видає поему „Енеїда”, вперше уживши українську народну мову як літературну, видання анонімної „Історії Русів”, п’ятитомної „історії Малоросії” Миколи Маркевича (1842-1843 рр.) плідна наукова діяльність Миколи Костомарова, Володимира Антоновича, Олександра Єфименко, Дмитра Багалія, а з кінця ХІХ ст. і Михайла Грушевського), справила значний вплив на піднесення національної свідомості народу, на активізацію процесів національного відродження.

Масонські ложі, що виникають на початку ХІХ ст., започаткували організований опозиційний царизму рух в Україні.

Кращі представники дворянства – декабристи вперше в історії Росії створили революційну організацію, розробили політичну програму та здійснили збройний виступ проти самодержавства. У 20-ті роки ХІХ ст.. в Україні також засновуються таємні декабристські організації:


  • Південне товариство (1821-1825 рр.) з центром у Тульчині, очолюване полковником П. Пестелем.

  • Товариство об’єднаних слов’ян у Новограді-Волинському (1823-1825 рр.) на чолі з офіцерами – братами Борисовими. Основні вимоги – ліквідація самодержавства та кріпосного права. Серед декабристів не було єдності у вирішенні національного питання. „Південне товариство”, виступало за „єдину і неподільну Росію”, не визнаючи за українським та іншими народами імперії права на самовизначення; „Товариство об’єднання слов’ян” передбачало створення федерації слов’янських народів, однак воно не розглядало Україну об’єктом цього федеративного союзу. Після невдалого повстання в грудні 1825 р. декабристські організації були розгромлені.

На початку 40-х років ХІХ ст., із відкриттям університету, центром національно-визвольного руху став Київ, де у 1845-1847 рр. діяла перша суто українська таємна політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Нараховувала 12 осіб, серед них – Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Василь Бєлозерський.

Програмні завдання організації викладено в „Законі божому” („Книзі буття українського народу”) та „Статуті”.

Основні цілі братства:


  • ліквідація самодержавства і кріпосного права;

  • національне визволення України;

  • утворення на демократичних засадах федерації слов’янських народів із центром у Києві.

Програмні документи наголошували на мирному характері перетворень, досягненні стратегічних завдань через освіту та виховання, поширення літератури, залучення до своїх рядів нових членів.

Поміркована програма братства викликала критичне ставлення Т. Шевченка та радикально налаштованих братчиків, які поділяли революційно-демократичні погляди.

За доносом члени братства були заарештовані і засуджені до різних строків ув’язнення та заслання. Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства була першою спробою української інтелігенції перейти від культурного до політичного етапу боротьби за національне визволення України.

Т.Г. Шевченко – ідейний натхненник українського національного відродження. З виходом у 1840 р. „Кобзаря” за українською мовою остаточно затверджується статус літературної, „рівної серед рівних”. Своєю творчою та громадською діяльністю Т. Шевченко пробудив національну свідомість українців, сприяв розгортанню ними боротьби за своє соціальне і національне визволення.

Наприкінці 50-х рр. ХІХ ст. Почали організовуватись напівлегальні гуртки – Громади. Перша Громада виникла в Києві в 1859 р. на базі таємного гуртка „хлопоманів” (від польського „хлоп”- селянин), очолив її відомий вчений Володимир Антонович. Власті цей рух називали „українофільством”. Їх діяльність мала, в основному, культурно-просвітницький характер (відкриття недільних шкіл, пропаганда художньої і наукової літератури, вивчення української мови, історії, етнографії). Серед найактивніших учасників громадського руху були: композитор Микола Лисенко, письменник і драматург Михайло Старицький, письменники Олександр Кониський, Володимир Cамійленко, Панас Мирний, історик Михайло Драгоманов, соціолог Сергій Подолинський, етнограф Павло Чубинський, засновник української статистичної науки Олександр Русов.

Громади підтримували зв’язки з представниками національного руху Західної України.

Після прийняття горезвісного Валуєвського циркуляра проти громадівців прокотилася хвиля репресій, і в другій половині 60-х рр. громадівський рух пішов на спад, так закінчився його перший етап.

Заслуговує на увагу заснування журналу „Основа” у 1861 р. (членами Кирило-Мефодіївського товариства, які з’їхалися у Петербург після заслання). Це був перший український журнал у Російській імперії, який знайомив читачів з життям українського народу. Він сприяв пробудженню національної свідомості українського народу. Він сприяв пробудженню національної свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій імперії, та установленню зв’язків з Громадами.

Певний вплив на розвиток українського руху справило польське визвольне повстання 1863-1864 рр., спрямоване проти російського самодержавства.

На початку 70-х років після деякого послаблення контролю за внутрішнім життям українського суспільства громадівці активізують свою діяльність, починається другий етап громадівського руху. Київська громада навіть мала власний друкований орган „Київський телеграф”.

Громади, хоч і утримувалися у своїй більшості від політичної діяльності, все ж таки не влаштовували владу і у 1876 р. З прийняттям Ємського акту їх діяльність була заборонена.

Частина громадівців виїхала за кордон. Серед них був і Михайло Драгоманов, який упродовж 1878-1882 рр. видавав у Женеві перший український журнал за кордоном „Громада”. Драгоманов розробив так звану концепцію громадського соціалізму. Основу справедливого суспільного устрою українського народу він вбачав у феодалізмі – в існуванні децентралізованих, політично вільних і самостійних громад, об’єднаних для спільної праці на спільній землі, фабриці чи заводі. Обстоюючи право українського народу на національне самовизначення, він не закликав до створення незалежної України. Будучи поборником дружби і рівності усіх народів, учений виступав за автономію України в рамках федеративної демократичної Російської держави.

Наприкінці ХІХ ст. відбувається політизація національно-визвольного руху. Першою політичною організацією на цьому етапі стало „Братство тарасівців”, яке діяло впродовж 1891-1893 рр. (засновники студенти М. Міхновський, І. Липа, В. Шемет). Братство поставило за мету реалізацію основних ідей Т.Г. Шевченка, підготувало сприятливий ґрунт для поширення державницько-самостійних настроїв.

Першою політичною партією в наддніпрянській Україні стала утворена в 1900 р. у Харкові Революційна українська партія (РУП). Засновник Д.Антонович, М. Русов, Д. Матусевич та ін. Програму цієї партії написав Міхновський. Вона вийшла брошурою під назвою „Самостійна Україна”. В ній на перший план висувалася ідея самостійної, соборної України: „Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна від Карпат аж до Кавказ”.

У кінці 1901 – на початку 1902 р. Міхновський створює Українську народну Партію (УНП). Великого розголосу набув твір М. І. Міхновського – своєрідний маніфест, катехізис самостійників – „Десять заповідей УНП”, написаний у 1903 р. і широко відомий в Україні за кордоном.

В Україні як складовій частині Російської Імперії поруч з українським Національно-визвольним рухом розгортався і загальноросійський революційний рух (народницький).

Програма керівного органу народників – організація „Земля і Воля”, створеної у 1876 р., передбачала захоплення влади шляхом насильницького перевороту, здійснення демократичних перетворень, передачу землі, фабрик і заводів у народну власність. Стосунки між національно-визвольним і загальноросійським революційними рухами були неоднозначними. З одного боку, єднанню рухів сприяла їх спрямованість проти самодержавства на соціальні перетворення. Але ж, з іншого боку, нехтування інтересів української справи відштовхувало від загальноросійських революційних організацій учасників українського визвольного руху.



Зачинателі національного відродження в Західній Україні вийшли із середовища греко-католицького духовенства. І. Могильницький створив „Граматику” української мови, довівши, що українська мова є рівноправною слов’янською мовою, а не діалектом російської чи польської.

У 30-ті рр. ХІХ ст. центр діяльності, спрямованої на пробудження національної свідомості західних українців, переміщується до Львова, де з 1830 по 1837 рр. діяв культурно-освітній гурток „Руська трійця” (засновники студенти Львівського університету Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький), який видавав альманах „Русалка Дністрова.

Ці перші культурно-освітні організації сприяли зростанню національної свідомості українців, активізації національних процесів.

У травні 1848 р. українська інтелігенція та уніатське духовенство у Львові створили першу в Західній Україні українську політичну організацією – Головну Руську Раду на чолі з єпископом Якимовичем. Для сприяння розвиткові української культури Рада утворила культурно-освітню організацію – „Галицько-Руська митниця”.

У листопаді 1848 р. відбулося збройне повстання у Львові з вимогою утворення української автономії. Революційним рухом були охоплені Буковина і Закарпаття.

Якщо говорити про значення визвольної революції 1848-1849 р. яка охопила Австрійську імперію та воно вводиться до слідую чого:



  • було ліквідовано в Австрійській Імперії кріпосне право, проголошувалося конституційне правління та громадянські права;

  • покладено початок політичної боротьби населення Західної України за своє національне і соціальне визволення.

У другій половині ХІХ ст. у суспільно-політичному русі в Західній Україні діяло три напрями:

Москвофіли – реакційний, представники якого не визнавали існування українського народу та його мови, пропагували ідею «єдиної» російської народності від Карпат до Камчатки, виступали за приєднання до Росії.

Народовці – національний напрям, який спрямовувався на служіння інтересам українського народу, звідки й дістав свою назву. Головною метою народовців був розвиток української мови, підвищення культурно-освітнього рівня і національної свідомості українського населення.

У 1868 р. народовці заснували у Львові культурно-освітнє товариство „Просвіта” яке очолив А.Вахнянин.

У 1885 р. народовці заснували свій політичний орган – Народну Раду, яку очолив Юліан Романчик. Рада висунула вимогу надати українським землям автономію в межах Австро-Угорщини. Народовський рух поступово поширився на Буковині і Закарпатті.

Радикальний напрям, який виник під впливом ідей М.Драгоманова. Радикали виступали за утворення незалежної України, пропагували революційні методи боротьби, закликали до політичної діяльності широкі народні маси. Очолювали напрям Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький.

У кінці ХІХ ст. починають формуватися українські політичні партії. Першою такою партією стала Русько-українська радикальна партія, утворена 1890 р. у Львові (організатори І.Франко та М.Павлик). Партія мала своєю метою створення незалежної української держави.

У 1899 р. народовці на чолі з Е.Левицьким та В.Охримовичем утворили українську націонал-демократичну партію, до якої приєдналися М.Грушевський та І.Франко. Партія стояла на ліберальних позиціях, головною метою проголосила незалежну українську державу.

У 1889 р. була створена Українська соціал-демократична партія (М. Ганкевич, С. Вітик), яка стояла на засадах марксизму.

Таким чином, ХІХ ст. стало періодом справжнього національного відродження: зросла національна свідомість українців, значних успіхів досягла українська культура. Національно-визвольний рух у Наддніпрянській, так і в Західній Україні пройшов шлях від культурно-просвітницького до політичного етапу, висунувши за мету політичну самостійність України.

6.2. Соціально-економічна модернізація України в другій половині ХІХ ст.

У ХІХ ст. Російська та Австрійська Імперії переживають кризу феодально-кріпосницької системи. Усвідомлення цієї кризи змусило як російський, так і австрійський уряди ліквідувати кріпосне право та реформувати державний устрій. В Австрійській імперії реформи були здійснені в 1848-1849 рр., в Росії – 60-70-тих рр.. ХІХ ст. Реформи, незважаючи на свою обмеженість, мали епохальне значення; Вони створили чудові умови для прискореного капіталістичного розвитку України.

Реформи другої половини ХІХ ст.

Скасування кріпосного права, 1861 р. – проголошувала: право власності; право юридичної особи; селянське самоврядування; викуп землі; розвиток капіталізму.

Земська, 1864 р. – органи земського самоврядування; губернські та повітові збори та управи; вибір курії; майновий ценз.

Міське самоврядування, 1870 р. – Міські думи та управи, гласні.

Судова, 1864 р. – загальний та рівний суд; відкритий та гласний; установи загальної юстиції: окружний суд – судова палата – Сенат; установи мирової юстиції: дільничний мировий суддя-повітовий з’їзд мирових суддів – Сенат; Інститут присяжних засідателів; адвокатура.

Військова, 1863-1888 рр. – нові статути; скорочено строки служби; військові округи; переозброєння; скасовано тілесні покарання.

Шкільна 1864 р. – єдина система освіти; гімназії; автономія університетів.

Цензурна, 1865 р. – цензурні установи у складі МВС; нагляд за друком.

Фінансова, 1860-1864 рр. – державний банк; мережа приватних комерційних акціонерних банків; акциз; державні каси; державний ревізійний центр.

Названі реформи сприяли розвитку капіталізму в Україні.

Які особливості капіталізації економіки Наддніпрянської і Західної України?


  • Упродовж 60-80-х років ХІХ ст.. відбувався промисловий переворот, тобто перехід від мануфактур до заводів і фабрик.

  • особливо швидкими темпами розвивалася вугільна, залізорудна і металургійна промисловість, зосереджена в Донецько-Криворізькому басейні. На кінець ХІХ ст. Україна давала майже 65% усього вугілля імперії, понад 50% чавуну, трохи менше 50% заліза і сталі, 85% загальноросійського виробництва цукру, 50% усього тютюну. Сільськогосподарських машин в Україні вироблялося більше половини від тих, що вироблялися в Росії.

Загальна протяжність залізниць в Україні становила 1/5 залізничної мережі Росії

  • Частка іноземного капіталу – передусім німецького, англійського, французького і бельгійського у промисловості на 1900 рік досягла 80-90%.

  • На кінець ХІХ ст. вже було чотири великих міста (понад 100 тисяч жителів) Одеса (понад 400 тис.), Київ (250 тис.), Харків (175 тис.), Катеринослав (115 тис.), у яких було сконцентровано 35% усього міського населення України.

  • Не дивлячись на швидкий процес індустріалізації, в Україні переважало сільське господарство, капіталізація якого йшла двома шляхами:

Прусським, при якому відбувався повільний перехід поміщицьких землеволодінь до капіталістичних способів господарювання (застосування вільнонайманої праці, машин, добрив). Цей шлях переважав на Правобережній Україні;

Американським, при якому використовували найману працю і постачали продукцію на ринок. Фермерські господарства переважали на півдні.

Перехід на капіталістичну систему господарювання сприяв піднесенню сільськогосподарського виробництва. На кінець ХІХ ст. Україна давала 43% світового врожаю ячменю, 20% - пшениці, 10% кукурудзи. Але в самій Україні, яка мала статус „європейської житниці”, - українець у середньому споживав хлібу менше, ніж жителі розвинутих європейських країн.

Таким чином, Наддніпрянська Україна була одним із найбільш розвинених аграрних та індустріальних районів Російської імперії. Але при цьому її розвиток мав ряд особливостей:

По-перше, лише 15% підприємств України виробляли готову продукцію, а всі інші постачали сировину для виробництва такої продукції у Росії. Вартість російських готових товарів була високою, а ціни на українську сировину – низькими;

По-друге, розвиток української економіки базувався не на місцевому національному капіталі, а капіталі, що находив ззовні-з-за кордону і з Росії. Більша частина прибутків іноземців вивозилася.

Україна позбавлялася потенційних прибутків і підпорядкувалася інтересам іноземного капіталу.

Щодо західної України, слід констатувати уповільненість темпів економічного розвитку. Політика Австро-Угорщини була спрямована на те, щоб закріпити за цим регіоном статус аграрно-сировинного придатку до розвинутих провінцій імперії.

Господарство Західної України було аграрним. Зміни в сільському господарстві відбувалися повільно, воно розвивалось переважно прусським шляхом.

Темпи розвитку промисловості були надзвичайно низькими. Провідними галузями були нафтодобувна промисловість (зосереджувалася в районі Дрогобича та Борислава, на початку ХХ ст. давала 5% світового видобутку нафти), деревообробні галузі (наявність великих масивів лісу) та харчова промисловість.

У промисловій домінував іноземний капітал – австрійський, німецький, англійський та французький.

Повільно йшов процес зростання міст. Найбільшим містом був Львів, який в 1910 році нараховувало до 200 тисяч чоловік.

Порівняно з Наддніпрянщиною, економіка Західною України була відсталою і носила яскраво виражений колоніальний характер.



Соціальні зміни, спричинені модернізацією економіки.

У другій половині ХІХ ст. різко зросла чисельність населення. Населення Наддніпрянської України збільшилося за цей час із 13.4 до 23.4 млн. чол., і Західної України – із 3.9 до 5.9 млн. чол. Причому збільшення населення відбулося не тільки за рахунок природного приросту, а й за рахунок переселення в Україну представників інших національностей, що заохочувалося урядами Росії та Австро-Угорщини.

Українське суспільство залишалося аграрним. Селянство складало приблизно 74% населення наддніпрянського і приблизно 90% населення Західної України. В умовах розвитку капіталізму йшов процес розшарування селян, майже половина з яких була бідняками.

Загострилася проблема малоземелля, у зв’язку з цим з кінця ХІХ ст. почалося переселення селян Наддніпрянщини на Далекий Схід і масова еміграція західноукраїнських селян до Канади, США, Бразилії, Аргентини

Капіталізація економіки обумовила зростання робітничого класу і буржуазії. Особливістю цих класів був їх багатонаціональний склад. Серед кваліфікованих робітників переважали росіяни, а в Галичині – поляки. У промисловості переважала іноземна буржуазія, в торгівлі – єврейська. Українська буржуазія зосередила в своїх руках переважно харчову промисловість. Умови праці робітників були надзвичайно важкими, що призвело до поширення серед них соціалістичних і комуністичних ідей.

Відбулися зміни в етнічному складі населення України. Питома вага українців протягом ХІХ ст. скоротилася з 90% до 80%. Зросли національні меншини (за рахунок природного приросту і переселенців), перш за все, росіян, які склали 12% населення, євреї та поляки – 8%. Українці переважали серед селян (понад 90%). Але серед населення міст українці становили не більше одної третини. Серед робітників, підприємців; інтелігенції переважали росіяни, євреї, поляки.

Таким чином, українська нація формувалася як аграрна нація. Це пояснюється не стільки психологічними факторами (глибоке вкоріненою любов’ю українців до землі), скільки соціально-політичними та економічними чинниками, зокрема імперською політикою Росії та Австро-Угорщини.

6.3. Україна на початку ХХ ст.

На початку ХХ ст. українські землі, як і раніше, залишалися у складі двох імперій – Російської та Австро-Угорської. Ці країни переживали новий етап свого розвитку – становлення монополістичного капіталізму та консолідації української нації, але загальмувала згадані процеси І Світова війна, що стала для українського народу національною трагедією. Територія України перетворилася на два ворогуючі воєнно-політичні блоки, внаслідок чого українці змушені були воювати один з одним.

Як у Наддніпрянській, так і в Західній Україні на початку сторіччя революційний настрій охопив усі кола суспільства.


  • Активізувався робітничий рух, перейшовши від економічної до політичної боротьби;

  • Посилився селянський рух, для придушення якого досить часто використовували війська;

  • Зросла активність студентської та учнівської молоді, яка протестувала проти обмежень її прав, виступала за соціальну справедливість. У 1901 році за участь у студентському русі царський уряд віддав у солдати 183 студентів Київського університету. У цьому ж році виступили і студенти Львівського університету.

  • Посилився опозиційний рух ліберальної буржуазії, поміщиків, інтелігенції за проведення реформ.

В умовах загального революційного піднесення посилився і національно визвольний рух.

Слід підкреслити, що в Західній Україні національний рух розвивався в більш сприятливих умовах і мав значно більші здобутки, ніж у Наддніпрянщині:



  • Тут активізувалася діяльність політичних партій, основним їх гаслом було гасло політичної самостійності України. У Львові видається робота М. Міхновського „Самостійна Україна”;

  • Діяли українські школи, культурно-освітні організації видавалася українська література і преса. Діяльність товариства „Просвіта” яке мало 78 філій, видавався „Літературно-науковий вісник”. Упродовж 1899-1917 рр. понад 300 видань випускала українсько-руська видавнича спілка;

  • Зросла кількість українських представників у центральному парламенті та крайових сеймах;

  • Розгортали діяльність масові молодіжні спортивні організації „Сокіл”, „Січ”, які розвивали в української молоді почуття патріотизму, дисциплінованість, знання;

  • Широкого розмаху набув кооперативний рух, спрямований на економічне відродження селянства, на виховання його національної самосвідомості. Цьому руху сприяли „Просвіта” та уніатська церква.

У Наддніпрянській Україні національно-визвольний рух проявився: в процесі політизації українського руху, зростання кількості національних партій. РУП, утворена у 1900 році розкололася і дала початок трьом партіям:

- Народній українській партії (НУП, 1902 р.) на чолі з М. Міхновським, що виступала за утворення української незалежної держави, опираючись на інтелігенцію;

- Українській соціал-демократичній спілці („Спілка”, 1904 р.) на чолі з М. Меленевським. Відстоювала марксистські позиції, прагнула виражати інтереси робітників незалежно від їх національності. У 1905 році влилася у меншовицьку фракцію РСДРП;

- Українській соціал-демократичній робітничій партії (УСПРП, 1905 р.) на чолі В. Винниченком і С. Петлюрою. Прагнула поєднати марксизм і націоналізм. Орієнтувалася на селян і робітників, вимагала автономії для України;

- У 1904 році були створені дві ліберальні партії – Українська радикальна партія (Б. Грінченко, С. Єфремов) та Українська демократична партія (А. Лотоцький, Є. Чекаленко). Основні їх вимоги – конституційна монархія, земельні реформи, автономія Україні в складі Росії;

Національний рух в Наддніпрянській Україні в цілому не набув масового характеру. Українські партії були мало чисельними, недостатньо згуртованими і організованими. У національному питанні всі вони, крім НУП, не йшли далі вимоги автономії України в складі Росії.

У Наддніпрянській Україні, на цей час вже значно зросійщеній, більш масовими і впливовими були загальноросійські партії:


  • Російська соціал-демократична партія (РСДРП) – виникла в 1898 році, у 1903 розкололася на більшовиків і меншовиків. Стояла на позиціях ортодоксального марксизму, визнання керівної ролі пролетаріату та диктатури пролетаріату;

  • Партія соціалістів-революціонерів (есери) – утворилася на межі 1899-1900 рр. на основі поєднання народницьких ідей з марксизму. Соціальну опору складало селянство;

  • Конституційно-демократична партія (кадети) – утворилася в 1905 році, виступала за конституційну монархію з двопалатним парламентом, за свободу культурного розвитку для всіх національностей;

  • „Союз 17 жовтня” (октябристи) – утворилася в жовтні 1905 року, виступала за збереження царської влади, єдину і неподільну Росію;

  • „Союз російського народу” – чорносотенна організація, виникла в 1905 році, стояла на позиціях націонал-шовінізму, проголошувала боротьбу з євреями і іншими національними меншинами.

Загальноросійські партії не прагнули до вирішення національного питання, крім кадетів, які вимагали культурної автономії для національних окраїн імперії.

Україна в революції 1905-1907 років

У Російській імперії революційно-визвольний рух вилився в демократичну 1905-1907 років, у якій населення України взяло активну участь. В Україні революція носила і національно-визвольний характер, оскільки національне питання було на передньому плані боротьби.

Національний рух в період революції мав значні здобутки:


  • Після Маніфесту 17 жовтня з’явилася легальна українська преса. Усього в 1905-1907 рр. виходило 24 періодичні видання;

  • Виникла культурно-освітня організація „Просвіта”, яка мала філії у багатьох містах України;

  • Відкривались українські школи, здійснювалися спроби викладання українською мовою в університетах;

  • Активну діяльність в першій Думі (1906 р.) та в другій Думі (1907 р.) розгорнула українська фракція, яка вимагала автономії для України, вільного розвитку української мови та культури. Допомогу українській фракції надавав М. Грушевський, який з цією метою переїхав зі Львова до Петербурга.

З 1907 по 1910 рр. тривав період реакції – жорстокого переслідування опозиційного та українського руху. З метою координації діяльності українських сил у нових умовах українські діячі в 1908 р. створили між партійний політичний блок - Товариства українських поступовців (ТУП).ТУП одстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за національне відродження.

Столипінська аграрна реформа в Україні.

У Росії з 1906 по 1911 рр. з ініціативи П.Столипіна проходила аграрна реформа, яка передбачала:

- Зниження общинного землекористування і перетворення селян на індивідуальних власників землі – фермерів;

- Ліквідацію аграрної перенаселеності європейської частини країни шляхом переселення селян у східні райони Росії.

У цілому по Росії реформа не досягла поставлених цілей. Але саме в Україні вона мала найбільший успіх - з общин вийшла майже половина селянських господарств, що сприяло розвитку капіталізму на селі. Україна дала найбільшу кількість переселенців до Сибіру (близько 1 млн.)

Зростали посівні площі, валовий сбір зернових, товарність сільського господарства.

Але реформа не змогла послабити соціальну напруженість на селі. У 1914 році кількість малоземельних селян сягнула 2 млн. Бідняцькі господарства залишалися малопродуктивними і малотоварними.

Україна в роки І Світової війни (серпень 1914- листопад 1918 рр.).

Світова війна велася між троїстим, згодом четвертим союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антантою (Росія, Англія, Франція), до якої згодом приєдналися Італія, Румунія і США. Для всіх сторін мала загарбницький, несправедливий характер.

Характеризуючи становище України під час війни, необхідно виділити такі обставини:


  • Західна і Наддніпрянська Україна опинилися по різні боки фронтів, оскільки Росія і Австро-Угорщина належали до протилежних блоків. Українці, мобілізовані в армії цих країн, вимушені були битися один проти одного. У російській армії нараховувалося 3.5 млн. українців, а в австрійській – 250 тис.

  • Війна розколола українські політичні сили і цим ослабила український рух.

У ставленні до війни українські партії зайняли різні позиції. Партії Західної України активно підтримували уряд Австро-Угорщини і Німеччини у війні з Росією, сподіваючись, що у разі поразки Росії держави-переможці допоможуть українцям створити самостійну державу.

Уже в перший день війни – 1 серпня 1914 рік – вони об’єдналися в Головну Українську Раду (ГУР) з метою мобілізувати сили українців для війни з Росією. На заклик ГУР 6 серпня 1914 р. із добровольців – молодих вихованців організації „Сокіл”, „Січ”, „Пласт” – був сформований легіон Українських Січових Стрільців чисельністю 2.5 тис. осіб. Полк УСС було визнано найстійкішим в австрійській армії. Після війни він брав активну участь в українській національно-демократичній революції 1917-1920 рр.

Партії Наддніпрянської України поставилися до війни неоднозначно:


  • більшість українських партій, у т.ч. частина УСДРП на чолі з С. Петлюрою, керівництво ТУП підтримали Росію у війні;

  • частина ТУП (його Київська рада) пропонувала українцям дотримуватися у війні нейтралітетом;

  • частина УСДРП на чолі з В. Винниченком засудила війну і виступала за поразку Росії;

  • Найбільш вороже налаштовані щодо Росії соціалісти (УСДРП, „Спілка”) емігрували до Західної України і створили у Львові 4 серпня 1914 р. Союз Визволення України – СВУ. Серед них – В.Дорошенко, Д.Донцов, М.Меленевський, М.Залізняк, А.Жук. Своєю метою СВУ проголосив утворення самостійною української держави і для її досягнення вирішила співробітничати з Німеччиною та Австрією проти Росії.

У роки війни значна частина Україна перетворилася на райони запеклих бойових дій (Галичина, Закарпаття, Буковина, Поділля, Волинь). Протягом 1914-1916 рр. в Україні закрилося більше 1400 підприємств, посівні площі зменшилися на 1,9 млн. десятин.

Держави, в інтересах яких проливали свою кров українці, мали агресивні плани щодо України, ігнорували українські національні інтереси, прагнули використати воєнне становище, щоб назавжди покінчити з національно-визвольним рухом українців.



Плани сторін щодо України.

Австро-Угорщина мала намір приєднати до своїх володінь Волинь і Поділля.

Німеччина прагнула створити у ході війни Пангерманський союз, включивши до нього і Україну.

Росія планувала приєднати до Імперії Західну Україну.



Політика сторін щодо України.

Росія, окупувати в 1914-1915 рр. Західну Україну, утворила тут нове генерал – губернаторство на чолі з реакціонером Г. Бобринським, за наказом якого було закрито всі українські школи, культурні установи, періодичні видання. Особливих переслідувань зазнала греко-католицька церква. ЇЇ митрополита А. Шептицького було депортовано до Суздаля.

Австро-Угорщина, повернувшись у травні-червні 1915 р. в Західну Україну, звинуватила українців у своїх поразках і розгорнула проти них репресії.

Уряди Росії та Австрії, залежно від того, кому належала влада здійснювали масові репресії проти українства.



Таким чином, Перша світова війна стала для українців справжньою національною трагедією. Єдиним позитивним для України наслідком війни було те, що війна виснажила обидві імперії і прискорила їхній крах.

Каталог: bitstream -> 123456789
123456789 -> Урок позакласного читання у 8 класі Презентація проекту
123456789 -> Творчість А. Міцкевича апогея польського романтизму
123456789 -> Ключове запитання: Справжній Митець… Який він? Для реалізації проекту було створено групи „Біографи”
123456789 -> В. Стефаник. Новаторство письменника. Експресіонізм у його творчості
123456789 -> Урок 1 Тема. Як не любить той край Матеріал уроку. Володимир Сосюра "Як не любить той край "
123456789 -> Конспект уроку із світової літератури для 7 класу Тема. Поетизація давньоруської минувшини в баладі О. С. Пушкіна «Пісня про віщого Олега»
123456789 -> 5 клас Тема уроку. Шлях Мауглі від вихованця джунглів до їх володаря. Мета уроку


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14

Схожі:

Навчально-методичний посібник за кредитно-модульною системою для студентів вищих навчальних медичних закладів за спеціальністю «технологія парфюмерно-косметичних засобів» iconНавчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних медичних закладів
Бідзіля П. О., кандидат історичних наук, викладач Дідик С. С видання доопрацьоване та доповнене. Запоріжжя: здму, 2016. 175 c
Навчально-методичний посібник за кредитно-модульною системою для студентів вищих навчальних медичних закладів за спеціальністю «технологія парфюмерно-косметичних засобів» icon«Етика ділового спілкування» на 2010-2011 навчальний рік напряму підготовки 050109 «Управління персоналом і економіка праці»
...
Навчально-методичний посібник за кредитно-модульною системою для студентів вищих навчальних медичних закладів за спеціальністю «технологія парфюмерно-косметичних засобів» iconНавчальний посібник до змістового модулю №1 для студентів І курсу фармацевтичного факультету спеціальність «Фармація» та «Технологія парфумерно-косметичних засобів»

Навчально-методичний посібник за кредитно-модульною системою для студентів вищих навчальних медичних закладів за спеціальністю «технологія парфюмерно-косметичних засобів» iconНавчальний посібник до змістового модулю №3 для студентів І курсу фармацевтичного факультету спеціальність «Фармація» та «Технологія парфумерно-косметичних засобів»

Навчально-методичний посібник за кредитно-модульною системою для студентів вищих навчальних медичних закладів за спеціальністю «технологія парфюмерно-косметичних засобів» iconНавчальний посібник до змістового модулю №2 для студентів І курсу фармацевтичного факультету спеціальність «Фармація» та «Технологія парфумерно-косметичних засобів»

Навчально-методичний посібник за кредитно-модульною системою для студентів вищих навчальних медичних закладів за спеціальністю «технологія парфюмерно-косметичних засобів» iconРобоча програма навчальної дисципліни дерматологія, венерологія для студентів вищих медичних навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації
За редакцією чл кор. Намн україни, професора Зіменковського Б. С., – Львів, 2015р.; та типової програми навчальної дисципліни : Дерматологія,...
Навчально-методичний посібник за кредитно-модульною системою для студентів вищих навчальних медичних закладів за спеціальністю «технологія парфюмерно-косметичних засобів» iconМетодичні рекомендації з елективного курсу «косметології» для студентів / магістрів вищих навчальних закладів львів 2017
Методичні рекомендації підготовлені згідно вимог, які передбачені типовими навчальними програмами для студентів медичних І стоматологічних...
Навчально-методичний посібник за кредитно-модульною системою для студентів вищих навчальних медичних закладів за спеціальністю «технологія парфюмерно-косметичних засобів» iconНавчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів напряму
Концепції сучасного документознавства : навч метод посіб для студ вищ навч закладів напряму 020105 “Документознавство та інформ діяльність”...
Навчально-методичний посібник за кредитно-модульною системою для студентів вищих навчальних медичних закладів за спеціальністю «технологія парфюмерно-косметичних засобів» iconКонтрольні роботи для студентів заочної форми навчання спеціальності «технологія парфумерно-косметичних засобів»

Навчально-методичний посібник за кредитно-модульною системою для студентів вищих навчальних медичних закладів за спеціальністю «технологія парфюмерно-косметичних засобів» iconПолтавський державний
Словник футбольних термінів – методичний посібник для вчителів фізичного виховання, викладачів вищих навчальних закладів, тренерів,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка