Небезпечний маршрут малюнки г. Малакова



Сторінка1/12
Дата конвертації01.08.2017
Розмір2,52 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Я 11–17… Небезпечний маршрут

Василий Иванович Ардаматскнй


Василь Ардаматський
Я 11–17…
НЕБЕЗПЕЧНИЙ МАРШРУТ

МАЛЮНКИ Г. МАЛАКОВА




Я 11–17…
ПОВІСТЬ ПРО ПРИГОДИ КАПІТАНА ДЕМЕНТЬЄВА

1


Кінчалася остання воєнна зима. Наша армія з боями пробивалася до Берліна, а тут, у глибокому тилу радянських військ, залишався цей мішок з гітлерівськими дивізіями, і вже давно тривали запеклі бої. Цілком боєздатні, добре озброєні гітлерівські дивізії не зуміли уникнути оточення і тепер виявляли велику упертість і військове мистецтво. Спочатку їм дуже допомагало і те, що в їхньому розпорядженні були порт і вільний морський шлях в Німеччину, — вони безперебійно одержували озброєння і боєприпаси.
Однак мішок поступово затягувався і становище оточених погіршувалось. Не приходили вже транспорти з Німеччини — гітлерівській ставці було не до цих оточених дивізій. Про контрнаступ з мішка німецьке командування більше не мріяло. У нього з'явилися зовсім інші турботи…
Теплої березневої ночі солдати розвідроти капітана Дементьєва, повернувшись з нічного рейду, притягли гітлерівського офіцера. Це був штабний капітан з красивим прізвищем Едельвейс.
Розбудили Дементьєва. Похитуючись спросонку, він ішов у штаб і з досадою думав, що йому доведеться зараз допитувати ще одного істерика. Цікаво тільки, якої цей заспіває «Хайль Гітлер!» чи «Гітлер капут?» Дементьєва однаково дратували обидві категорії він не вірив ні тим, ні іншим.
Німецький офіцер спокійно, але з цікавістю розглядав Дементьєва, поки той знайомився з відібраними у полоненого документами. Переглядаючи їх, Дементьєв задав німцеві кілька питань, і його вже в першу хвилину допиту вразило те, як спокійно поставився гітлерівець до свого полону. Поводився він вільно і охоче відповідав на запитання…
— За яких обставин вас узяли в полон?
Капітан Дементьєв завжди любив ставити це питання. Відповідь полоненого цікаво було порівняти з тим, що вже було відомо з рапорту розвідників.
— За звичайнісіньких… — Німець сумно посміхнувся. — Я повертався з передових позицій, у моєму мотоциклі заглух мотор. Я розібрав карбюратор, а зібрати його перешкодили ваші солдати. От і все…
— Видно, війна в тому й полягає, — посміхнувся Дементьєв, — що солдати обох сторін перешкоджають один одному жити. Але погодьтесь, що мої солдати обрали для вас перешкоду не найважчу.
— О, звичайно! — Німець посміхнувся, але одразу ж посмішка зникла з його обличчя. — Та, мабуть, ця найважча перешкода чекає на мене зараз?
З напруженого погляду німця Дементьєв зрозумів, що він запитує серйозно.
— У нас полонених не розстрілюють.
— О, звичайно! Їх вішають!
— Це залежить від того, наскільки тяжким був ваш злочин перед нашим народом, — суворо і трохи підвищивши голос, відповів Дементьєв.
— Кажуть, за найбільший злочин ви вважаєте приналежність до партії Гітлера. Чи не так? А я саме переконаний націонал-соціаліст. З тисяча дев'ятсот тридцять сьомого року.
— Переконаний? — Дементьєв допитливо подивився німцеві в очі. — Переконані мають не такий вигляд і поводяться інакше.
— Щохвилини кричать «Хайль Гітлер»?
— Або «Гітлер капут».
Німець засміявся, відкинувшись на спинку стільця. Разом з ним засміявся і Дементьєв.
— Ви не позбавлені дотепності, — сказав німець. — Між іншим, ви говорите по-німецькому, мов справжній берлінець. Звідки це у вас?
— Мій батько багато років працював у радянському торгпредстві в Німеччині. Я виріс в Берліні.
— Берлінський акцент, як слід віспи, витравити не можна. — Німець помовчав, потім допитливо подивився на Дементьєва — Приємно, капітане, вигравати війну? Таку війну!
— Дуже! — щиро вигукнув Дементьєв.
— Вірю, вірю… — сумно промовив німець. — Адже ми це теж переживали і…
— Правда, трохи передчасно, — безжалісно зауважив Дементьєв.
В очах у німця блиснув і одразу ж згас злий вогник. Він нахилив голову, плечі його обм'якли, і він тихо промовив
— Так, сорок п'ятий рік — це не сорок перший.
Як тільки він це сказав, Дементьєву ніби війнуло в обличчя жахливим вогнем сорок першого року. Він швидко спитав
— Де були в сорок першому?
Від зовсім нового, сухого і злого голосу капітана німець одразу випростався. Він, мабуть, зрозумів хід думок радянського офіцера і відповів чітко, по-військовому
— Брест — Мінськ — Смоленськ — Вязьма. Тут зимував… — Німець помовчав і додав — Там ми і зазнали краху ілюзії швидкої перемоги. Далі була вже служба, почуття обов'язку, словом, робота. Частково успіх. Частішим поразка. А історія війни робилася вже без ЦІН».
— Проте зараз ваші дивізії сидять у мішку і не поспішають скласти зброю. На що ви сподіваєтесь?
— Я ж сказав служба. Краще не думати і не розпитувати.
— Ви вірили в можливість перейти в контрнаступ?
— Ні. Але такий наказ, наскільки мені відомо, на початку оточення готувався. А тепер діється щось протилежне. Кажуть, нас повинні евакуювати звідси морем і перекинути на захист Берліна.
Дементьєв розумів усю важливість цієї новини, але запитав якомога недбаліше
— Це чутка чи наказ?
— Напевне, наказ…
За вікнами будиночка, де відбувався допит, пролунав автомобільний гудок, почулися чоловічі голоси, сміх. Хриплуватий басок весело спитав
— Де тут ваша дичина?
Німецького капітана повезли в штаб армії. Як тільки машина від'їхала, Дементьєв подзвонив своєму безпосередньому начальникові полковнику Довгальову і повідомив його про евакуацію військ із мішка.
— Так, ці відомості у нас теж є, — підтвердив полковник. — Дякую.
Ні полковник Довгальов, ні Дементьєв у цей час не думали, що вже вранці їм доведеться зустрітися спеціально для обговорення саме цього питання і що їхня розмова буде початком нової сторінки у військовій біографії Дементьєва.

2


Полковник Довгальов говорив, походжаючи по кабінету. Коло вікна він зупинявся, замовкав і кілька секунд дивився, як мокрий лапатий сніг падає і розтає на чорній спині автомобіля, що стояв під вікнами. Потім він круто повертався і знову починав говорити, повільно крокуючи до протилежної стіни. Уже не перший рік Дементьєв працював з полковником, добре знав цю сувору людину і тепер бачив, що Довгальов хвилюється…
Дементьєву було незручно сидіти у низькому, глибокому кріслі. Він просто не звик до таких меблів, не знав, куди подіти ноги, що раптом стали занадто довгі. Це дратувало, хоча все, що він чув, тішило його сміливе солдатське серце.
Дементьєву завжди подобалися складні завдання. Він був розвідник, а займатися цією справою без риску неможливо. Ну, а коли ще й самовіддано любити свою справу, то хіба не природно бажати найскладніших і найцікавіших завдань? Виконуючи завдання, Дементьєв не шукав легкого шляху. Він був переконаний у тому, що в розвідці найкращий результат дає найважче і найнебезпечніше. Він міг би розказати чимало різних історій, які підтверджували цю теорію. Але Дементьєв зовсім не збирався гинути. Він, майже як фаталіст, вірив у свою щасливу долю. Справді, він пройшов розвідником усю війну і навіть подряпини не мав. Була в Дементьєва кохана дівчина. Її звали Тамарою. Жила вона у Підмосков'ї. Познайомилися вони в ту тяжку зиму сорок першого року, коли Дементьєв опинився на постої в будиночку, де жила Тамара… Всю війну одержувала вона від Дементьєва листи Один з останніх його листів закінчувався так «… ще раз кажу тобі —не хвилюйся. Гітлер не передбачив багато чого. І, зокрема, він забув виготовити кулю для моєї персони. Живу! І житиму! Разом будемо жити!..» Ні, ні, Дементьєв гинути не збирався.
Слухаючи зараз полковника Довгальова, Дементьєв чудово розумів усю складність і небезпечність особливого завдання, яке він мав виконати, і його охоплювало знайоме почуття радісного збудження.
— Ви повинні знати, — говорив полковник, що завдання це зовсім не схоже на всі ті, які ви мали досі. Не ліс, не болото, а велике портове місто. І вам треба буде діяти там не одну ніч, а може, тижні, якщо не місяці. У місті повно гітлерівської офіцерні.
— На цьому якраз і можна зіграти, — швидко вставив Дементьєв.
— «Зіграти, зіграти»… — поморщився полковник. — Обережніше, Дементьєв! Обережніше! За нашими відомостями, в місті скупчилася величезна кількість гестапівців, які втекли з Талліна, Риги і Каунаса. Багато гестапівців з розбитих військових частин. Всі вони розлючені, намагаються вислужитися перед начальством. Щодня в місті арештовують і розстрілюють десятки людей. Ми дамо вам кілька явочних адрес, але всі вони не зовсім реальні.
— Ненадійні люди? — насторожено спитав Дементьєв.
— Ні. Люди якраз надійні. З самого початку війни тримали зв'язок з нами. Виконували велику роботу. Але зараз ми про них нічого не знаємо. Переважно це латиші, і зв'язок з ними йшов через латиських партизанів. Тепер зв'язок втрачено. Одним словом, плануючи операцію, ми мусимо тверезо продумати і той варіант, що наші явки розгромлені. Але якщо навіть з ними все гаразд, жодна з них вашою постійною базою бути не може. Рискувати цими людьми нам не дозволено. Ви зможете одну з явок використати тільки як перший притулок на два-три дні. А потім повинні самі знайти собі надійну базу. На одній з явок є законсервована рація; ви її візьмете. Надалі зв'язок з підпільниками — тільки в крайньому разі. А краще без зв'язку з ними.
— А раптом явка з рацією розгромлена? Може, краще мені взяти рацію з собою.
— Ні. Рація — не сірникова коробка. А ваша перша поява в місті з чемоданом занадто рискована. Якщо протягом п'яти днів ви в ефірі не з'явитесь, ми скинемо вам рацію в умовленому місці.
— Ясно. А як я попаду в Н.?
— Вночі ми влаштуємо масовий наліт на місто, і під час переполоху ви сплигнете із спеціального літака.
— Коли?
— Завтра вночі.
— Завтра? — Дементьєв, не вірячи, дивився па полковника.
Довгальов підійшов до нього впритул. Капітан встав.
— Так, Дементьєв, завтра вночі.
— Ну що ж, завтра, то й завтра. Дозвольте йти до оперативників?
— Ідіть, Дементьєв.
Капітан вийшов з кабінету своєю швидкою і легкою ходою. Коли двері за ним зачинилися, полковник Довгальов промовив уголос
— Він завдання виконає. І лишиться живий! — Полковник сказав це так, ніби хотів переконати не тільки себе, але й саму долю.

3


Наші бомбардувальники, прилітаючи невеликими групами, бомбили Н. понад дві години. Літак, на якому був Дементьєв, зробивши обманний маневр, наближався до міста з боку моря. Він летів на невеликій висоті. Притулившись до вікна, Дементьєв бачив пожежі в різних кінцях міста. В небі шастали промені прожекторів, вибухали зенітні снаряди.
Дементьєв стежив за всім так спокійно, ніби це не стосувалося його.
А думав він у цей час про найнесподіваніше… От досада — забув вичитати лейтенантові Козиркову за його неохайний вигляд. Просто дивно, як він не розуміє, що зовнішній вигляд офіцера — це його друге посвідчення особи… Шкода сержанта Малова — дуже сумного листа одержав він з дому. Ні кілка, ні дрючка. Половина великої сім'ї загинула. Як утішити людину в такому горі? Однак треба було поговорити з сержантом щиро… Цікаво, яким буде перший день миру? А раптом уперіщить дощ? Або вдарить гроза, і люди подумають, що б'є артилерія?.. Дементьєв задумливо посміхався.
Другий пілот вийшов з кабіни і торкнув Дементьєва за плече
— Давай сюди. — Льотчик підвів Дементьєва до зяючого отвору відчинених дверей. Спокійно, ніби йшлося про щось звичайне і буденне, сказав — Дивись на лампочку. Загориться — стрибай! — Він посміхнувся до Дементьєва, поруч з ним прихилився до стінки літака і почав дивитися на лампочку.
Тепер крізь двері Дементьєв бачив густу темряву ночі і більше нічого. Мабуть, літак віддалився од міста… Страшнувато було, хай йому грець, думати, що ось через цю чорну дірку треба ступити в невідому, темну прірву.
Лампочка повільно, ніби нехотя, зайнялася тьмяним жаром. Дементьєв кивнув льотчикові і ступив у безодню. У вуха вдарило ревіння моторів. Пружне повітря відкинуло його од літака. І ось моторів уже не чути. Залопотів, розкриваючись, парашут. Різкий ривок. Тиша. Спокій. Ніч…
Протягом кількох секунд спускання з парашутом Дементьєв подумав про дві речі. З досадою про те, що, поспішаючи, він не мав і п'яти хвилин, щоб написати листа Тамарі. Невідомо, скільки доведеться йому пробути в місті Н., а вона думатиме хтозна-що… І занепокоєно про те, як він приземлиться, — все-таки це був тільки третій його стрибок з парашутом…
Раптом Дементьєв побачив землю. Вірніше, він побачив чорні плями чагарника на білому снігу. Приземлився він, як і було розраховано, на засніженому болоті, недалеко від шосейної дороги. Загрузнувши в сніг до пояса, він підтягнув парашут, відстебнув його і затоптав у снігову яму. Потім обережно вийшов на шосе, висмикнув з-під ременя підібрані поли німецької офіцерської шинелі і неквапно рушив до міста.
По шосе йшов уже не Дементьєв. Це був капітан німецької армії Пауль Рюкерт, уродженець Берліна, віком — тридцять один рік, стаж військової служби — вісім років. Остання посада… На це питання Пауль Рюкерт міг дати кілька відповідей. І, що найдивніше, він міг витягти з різних кишень стільки ж документів, які з цілковитою достовірністю підтверджують кожну з його відповідей. Усі вони виготовлені чудовими майстрами графіки і літографії. Той німецький начальник, який у свій час підписав подібний документ, подивившись на цей, сказав би «Так, це мій підпис». Більше того, якби ці документи серед інших показали спеціалістові і німецької воєнної документації, він навряд чи помітив би, що вони підроблені. Дементьєв міг свято вірити в непогрішимість своїх документів. І він вірив. Однак мільйон разів продумав, як уникнути занадто частого пред'явлення документів. У звичайних його рейдах по ворожих тилах, якщо доводилося зіткнутись з гітлерівцями, ситуацію миттю вирішувані за допомогою вогнестрільної або холодної зброї. Тут це виключалось, і до нового свого становища Дементьєву треба було звикати…
Увага, Дементьєв! Назустріч рухається колона машин.
Дементьєв заклав руки назад, зчепив їх там і йшов, утупивши очі в землю, йшов серединою шосе. Що ви хочете? Офіцер, ідучи в місто, задумався. Слава богу, фронтовикам зараз є про що думати. Ось він і задумався так, що нічого не бачить і не чує.
Уривчастий сигнал сирени. Дементьєв відскакує вбік і погрожує кулаком. Машини з ревінням пролітають повз нього, розбризкуючи мокру снігову кашу. Дементьєв устиг помітити, що машини навантажені ящиками з снарядами. Отже, в місті у них якісь запаси снарядів ще є. Ну що ж, спасибі й за це.
Місто наближалося. Звідти долинали глухі й важкі розриви фугасок, у двох місцях шугали в небо заграви величезних пожеж. Дементьєв почув рівне гудіння над головою і подивився на годинника. Так, в атаку на місто йшла остання хвиля наших літаків. «Щасти вам, рідні! І прохання — хоч одну фугаску покладіть ближче до їхнього штабу. Для мене дуже важливо, щоб вони нервували…»
Дементьєв увійшов у місто, коли бомбардування припинилося, а зенітки ще продовжували розстрілювати чорне небо. Та ось стрілянина враз припинилася і прожектори загасли, ніби місто відчуло, що Дементьєв увійшов у нього і притаївся перед цією новою для нього небезпекою, ще не знаючи, як проти неї діяти.
Вулиця, по якій ішов Дементьєв, була вузенька, кроків зо три в ширину. Старовинні, міцні будинки із скривленими лобами мансардних покрівель щільно тулилися один до одного. Вулиця була схожа на кам'яну траншею. Аж у кінці її видно було стрункий і гострий силует костьолу. Дементьєв ішов серединою вулиці, цокаючи підковами чобіт об присипаний снігом брук. Від його кроків котилася глуха луна, яку чути було ніби звідкілясь зверху.
Те, що Дементьєв потрапив у місто під час повітряної тривоги, мало і свій неприємний бік — його рух безлюдними вулицями був дуже помітний. Тільки-но Дементьєв про це подумав, як із темряви кам'яного тунелю воріт мого гукнув обережний голос
— Пане офіцер, сховайтеся сюди.
Дементьєв на мить завмер, але зразу ж слухняно звернув до воріт. Біля кам'яної стіни стояли два солдати. Один з них виструнчився перед Дементьєвим і боязко, ніби пробачаючись, сказав
— Повітряну тривогу ще не відмінили.
Дементьєв засміявся
— Я бачу, у вас тут все, як по нотах. А у нас… там… — Дементьєв повів плечем, і солдат зрозумів, що офіцер говорить про фронт, — такого зразкового порядку нема. Прилітають і шпурляють на нас бомби без попередження. Вдень і вночі.
— Важко зараз… там? — помовчавши, запитав солдат.
— Все гаразд, мій солдате! — жартівливо відрапортував Дементьєв. — Скажи-но краще, як пройти на Шестигранну площу. Є тут така?
— Є, є! — з поквапливою готовністю відповів солдат. — Це недалеко. Ось цією вулицею до костьолу і праворуч. Вам, мабуть, потрібний об'єкт номер три?
— Що мені потрібно, я знаю. А ось тобі, мій солдате, не треба базікати у підворіттях про секретні об'єкти! — сердито промовив Дементьєв.
Солдат клацнув каблуками і став струнко. Дементьєв, не оглядаючись, пішов далі.
Таким чином, перша зустріч з німцями пройшла чисто. «Так, панове фашисти, — думав Дементьєв, — видно, вам тут не солодко, якщо перший стрічний солдат починає розмову про труднощі…» Дементьєв пам'ятав гітлерівців сорок першого року — ті про труднощі війни не думали.
Біля костьолу Дементьєв повернув праворуч і пішов іншою, такою ж вузенькою і темною вулицею, яка вела на Шестигранну площу. Солдат там, на воротях, міг не старатись Дементьєв і без нього знав, що на Шестигранній площі, в приміщенні банку, розташований головний штаб оточених військ, який називається об'єктом номер три. Але було на цій площі й інше, що дуже цікавило Дементьєва у маленькому двоповерховому будиночку, саме навпроти штабу, містилась та явочна квартира, де зберігалася законсервована радіостанція. Полковнику Довгальову дуже не подобалось, що Дементьєву доведеться одразу ж іти на явку, розташовану небезпечно близько від головного штабу, однак полковник погодився з Дементьєвим, що краще одразу, на самому початку операції, з'ясувати становище з радіостанцією…
Дементьєв ішов вулицею упевнено, як міг йти фронтовий офіцер, для якого місто зі всіма його страхами і перешкодами не більше, як частина фронту, і до того ж найменш небезпечна. В цей час він у своїй чіпкій пам'яті розвідника перебирав відомості про явку. Двоповерховий будиночок з конячою головою і підковою на фронтоні, квартира номер сім. Хазяїн квартири — Павло Арвидович. Його дочку звати Лідою. Крім них, у квартирі нікого не повинно бути. Пароль «Скажіть, чи не у вас живе військовий лікар Нельке?» Відповідь «Ні, у мене живе майор Фохт».
Дементьєв вийшов на площу. Вона дійсно була шестигранна. Одна її грань — великий похмурий будинок. Неважко було здогадатися, що це і є об'єкт номер три. Там біля під'їзду чорніли автомашини і маячив вартовий. А ось і будинок з конячою головою на фронтоні. Він стояв ліворуч, другий від рогу. Дементьєв зробив уже до цього будинку кілька кроків та раптом круто повернув і пішов через площу до штабу. Думка зайти спочатку в штаб виникла раптово, як завжди це бувало з Дементьєвим, коли він під час операції вмить змінював попередній план. І завжди ці сміливі експромти кінчалися для нього успішно.
Вартовий мовчки перегородив Дементьєву дорогу.
— Я офіцер штабу восьмої дивізії! — суворо сказав Дементьєв. — Мені терміново потрібно до полковника Гешке!
Такий полковник у штабі був, — Дементьєв знав точно. Знав він і те, що цей Гешке — німець, а це означає в штабі його зараз нема. Вночі німці сплять. Цього порядку вони, по можливості, додержуються навіть на передньому краї.
Вартовий мовчав — видно, думав, що робити.
— Викличте начальника караулу, — підказав йому Дементьєв.
— Хвилиночку! — Вартовий кинувся до дверей і натиснув на кнопку.
Минуло хвилин п'ять, перш ніж прийшов заспаний фельдфебель.
— Що тут трапилось?
— Офіцер восьмої дивізії — до полковника Гешке! — чітко доповів вартовий.
Фельдфебель зійшов з ґанку, наблизився до Дементьєва і вдивився в його обличчя.
— Що ви, з неба впали? — насмішкувато запитав він.
— Я попросив би розмовляти зі мною, як належить розмовляти фельдфебелеві з капітаном армії рейху! — підвищивши голос, сказав Дементьєв.
Фельдфебель рушив до дверей
— Ходімте зі мною…
Вони ввійшли в яскраво освітлений вестибюль. Після нічної темряви світло вдарило в очі Дементьєву — він затулився од лампи рукою. Фельдфебель пройшов за столик, позад якого стояло розібране ліжко. Сісти фельдфебель запропонував тільки після того, як Дементьєв стомлено опустився в крісло перед столиком.
— Зараз п'ята година. Мабуть, полковник Гешке на вас не чекав? — не без єхидства запитав фельдфебель.
— Війна… війна, — безтурботно промовив Дементьєв. — Але я не спав зовсім. У вас є готель для офіцерів, які приїздять з фронту?
— Є, — швидко відповів фельдфебель.
— Направте мене туди або подзвоніть.
— Це можна… — фельдфебель схопив телефонну трубку, але одразу ж її поклав. — Покажіть ваш документ…
— Тепер я знаю, навіщо нам видають посвідчення. На фронті про них чомусь не питають… — Посміхаючись, Дементьєв недбало кинув на стіл чорну книжечку.
Увага, Дементьєв! Адже це перша перевірка твоїх документів…
Фельдфебель з серйозним обличчям, не поспішаючи, розглядав посвідчення, йому, видно, не сподобались насмішки Дементьєва, і він, як це люблять робити штабні вояки, вирішив показати польовикові, що тут йому не бункер посеред поля, і що тут для всіх невблаганно діють свої закони і порядки.
— Скільки часу ви пробудете в місті, капітане?
— Не знаю, — втомлено відповів Дементьєв, а сам весь напружився од відчуття близької небезпеки.
— Якщо більше доби, то завтра вам треба зайти в комендатуру. На вашому посвідченні поставлять спеціальний штамп про перебування в місті. Такий порядок…
У Дементьєва відлягло од серця, і він вирішив підлестити фельдфебелеві в його штабній зарозумілості
— Звідки я можу знати, на скільки днів мене викликали? Хто я такий? Генерал? Фельдмаршал? Скажуть у вашому штабі — назад, тільки й бачило мене ваше місто.
— Наказ є наказ… — доброзичливо згодився фельдфебель і знову взяв телефонну трубку. — Говорить черговий комендант об'єкту номер три. У вас є місце?.. Дуже добре. Зараз до вас прийде… Запишіть капітан Пауль Рюкерт… Дякую… — Фельдфебель поклав трубку. — Ви місто знаєте?
— Я тут лише вдруге.
— До готелю звідси йти хвилин десять.
— Може, у вас є чергова машина?
— Нема. Вона чергує тільки до третьої години ночі.
— І за годину не дійдеш до вашого готелю. Адже на кожному розі — патрулі. Пояснюй кожному…
Фельдфебель вирвав папірець з настільного календаря, поспіхом щось на ньому написав і простягнув Дементьєву. Той хотів узяти його, але фельдфебель відсмикнув руку
— Прочитайте і запам'ятайте.
— Дуже вдячний вам, — запам'ятавши пароль, промовив Дементьєв, важко підвівся, побажав фельдфебелеві на добраніч і пішов.

4


Усе гаразд. Тепер, якщо з явкою неблагополучно, є де провести решту ночі. Дементьєв подивився на годинника — скоро почне розвиднятися. Треба поспішати…
Дзвінок у явочній квартирі, мабуть, не діяв. Дементьєв натискував на кнопку кілька разів, у відповідь — глуха тиша сонного будинку. Дементьєв постукав рішуче і гучно. За дверима почулися кроки і обережний старечий голос
— Хто там?
— Відчиніть! — владно наказав Дементьєв.
Двері прочинилися трохи, але хто там був у темряві, за дверима, Дементьєв розгледіти не міг.
— Скажіть, чи не у вас живе військовий лікар Нельке?
— Ні. У мене живе обер-лейтенант Грімм.
Дементьєв завмер. Початок пароля-відповіді було сказано вірно, а кінець не сходився.
Крізь прочинені двері висунулася сива голова, і Дементьєв почув шепіт «Завтра в залі поштамту о чотирнадцятій годині…»
Двері захлопнулися. Дементьєв швидко пішов сходами униз. Думка його працювала швидкими поштовхами; ніби гострий промінчик світла, вона встромлялася в тривожну темряву небезпеки… Явка в руках гестапо? Але тоді навіщо їм було міняти пароль? Хіба не краще б для гестапо, якби він вірно сказав пароль і увійшов у квартиру, де б його можна було легко схопити? Може, вони спочатку хочуть узнати його зв'язки і спеціально для цього перекрутили пароль, а тепер за ним почнуть стежити?.. А може, явка просто в небезпеці і її хазяїн сповіщає про це зміною пароля? Але як розцінювати призначення зустрічі на поштамті?.. Чесне бажання хазяїна явки?.. Чи це зроблено під диктовку гестапо?.. Але навіщо гестапо відкладати його арешт на якихось десять годин і потім робити це в людному місці, а не зараз, тут, без свідків?.. Лишається одне ці десять годин вони все-таки хочуть за ним постежити. І ось коли стане в пригоді готель для офіцерів…

Каталог: download
download -> Наталія звольська
download -> «Це склад книжок» так скептик говорив, «Це храм душі» естет йому відмовив, Тут джерело всіх радощів земних, І їх дарують нам без цінним словом…»
download -> Для вчителів зарубіжної літератури
download -> Зміст Біографія
download -> Методичні рекомендації щодо викладання світової літератури в загальноосвітніх навчальних закладах у 2013-2014 навчальному році // Зарубіжна літератури в школах України. 2013. №7-8
download -> Талант людини це божий дар
download -> Василь Стус постать,що єднає


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Небезпечний маршрут малюнки г. Малакова iconМаршрут віртуальної мандрівки
Північної Америки та майже половину площі континенту, простягаючись від Атлантичного окену на сході до Тихого океану на заході
Небезпечний маршрут малюнки г. Малакова iconДеякі риси спільності педагогічних методів Петра Соломоновича Столярського І Шинічі Сузукі
Скрипка – це небезпечний інструмент. На ньому не можна грати непогано або просто добре, як на роялі. Посередня скрипкова гра є жахливою,...
Небезпечний маршрут малюнки г. Малакова iconЗакарпатський центр туризму, краєзнавства, екскурсій І спорту учнівської молоді
У посібнику представлено маршрут екскурсії по мальовничих набережних Ужгорода – Київській та Незалежності, які пролягають по обидві...
Небезпечний маршрут малюнки г. Малакова iconЗробити на А4 наступні малюнки

Небезпечний маршрут малюнки г. Малакова iconПроект Неймовірна клітина Маршрут захоплюючої подорожі у країну-місто “Клітина”
Жива клітина неймовірно складна. Біолог Френсіс Крік намагався якомога простіше пояснити її діяльність, але врешті решт зрозумів,...
Небезпечний маршрут малюнки г. Малакова iconНімецька дорога казок. Маршрут пані Метелиці. Frau Holle Route
Мета: поглибити знання про німецькі народні казки І їх збирачів Якоба І вільгельма Грімм; розвивати інтерес до німецького фольклору...
Небезпечний маршрут малюнки г. Малакова iconІндивідуальний освітній маршрут «Добро І зло в контексті творчості видатного японського письменника Акутагави»
Притча про злочинця, який мав шанс врятуватися із пекла, та не використав його, змалку відома кожному японцю. У культурній спадщини...
Небезпечний маршрут малюнки г. Малакова icon«Тореадори з Васюківки»
Обладнання: портрет письменника, плакат з портретами головних героїв, малюнки учнів до твору, підписи груп
Небезпечний маршрут малюнки г. Малакова iconМаловисківська загальноосвітня школа №3 І ііі ст
Обладнання: портрет Ч. Діккенса, виставка книг письменника, малюнки до твору, текст повісті, робоча картка
Небезпечний маршрут малюнки г. Малакова iconТема: Позакласне читання. Література рідного краю. Платон Воронько. Збірка поета «Читаночка» («Липка», «Наше ластів’я» та ін.). Яскраві малюнки дитинства



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка