«немного биографии»



Сторінка1/3
Дата конвертації16.03.2018
Розмір0.66 Mb.
  1   2   3


П.О.Журба

СПОГАДИ

c:\users\lena\appdata\local\microsoft\windows\temporary internet files\content.word\павло опанасович.jpg





48

1



47



2



німецьку і працювала останнім часом у німців перекладачкою (у неї було багато чемоданів з усякою всячиною). Приїхала вона в Німечччину добровільно, хоч сама і не хотіла, та мати її вмовила. Так її все на допити викликали і тримали там з ранку до вечора. А дві дівчинки, дочки її, залишались з Галиною, щоб погодувала і доглянула… Потім Галя поїхала додому, а та ще залишилась і про подальшу долю тієї сім»ї нічого не відомо. А Галина , як прийшлося : де їхала, де пішки йшла, ну на Маковія добралася додому.Як об»явили Побєду - це така радость була, шо не можна передать…. Хто веселився, хто плакав, хто в воздух стреляв ! Це ж усе ось на місці - всі свої, фронтовики … Таке чуство, наче величезний груз , шо довго давив, з плечей звалився … Хоч і конець войні настав, ну порядок був : пускали додому зразу тих, у кого три ранєнія було, тоді - в кого два . Роботи було багато, грузи йшли (даже коней ранених з Германії привозили, підлічували і ще вони в народному хазяйстві робили). Одпустили нас в конці сорок п»ятого , перед Новим Годом. Їхав додому через Києв, поїзда ходили ще пагано. В Кролевець приїхав якраз неділя була перед Роздвом. Я з вокзала на базар пошов … Стрів там своїх - Федор Бруяка продавав гарілку з бочки, Макар Круковський був ізвозчиком, випивши вже добре…. Ну сказав : «Заберу обязатєльно!» Запріг волів и поїхали в село. Вернувся я додому через шість год .

«НЕМНОГО БИОГРАФИИ»


Коли моєму батьку було три годи, горіло село (це приблизно 1886 чи 87 год). Із-за великого пожару згоріла церква, вигорів весь Грудок – одна з центральних вулиць - . Церкву одстроїли на старому місці, а люди розлізлися, хто куди. Прадід мій, Іван Журба, почав строїться в Яру, де я і зараз живу. Хата наша стояла з правої сторони улиці, а зліва була прокопана канава, якою біг невеличкий струмочок, бо в кінці яру були джерела. А весною, коли танув сніг і з гори вода бігла лавиною, канава була переповнена і потоки вирували чер мосточки, які до кожного двору вимощені були.

Прадід Іван женився доволі раз, того, що баби мерли , а діти разні були (од разних жінок). Синам , Миколі і Свириду, він построїв дві хати і коли почали ділиться, так зразу він пішов до Миколи, бо в нього була менша сім᾽я і мабуть дід пожалів його, бо все ділилось на душу. Поділили хати, двір, землю і худобу, само собою. У Миколи була жінка і одна дочка Соломанида, до якої пристав приймак. А у мого діда Свирида і баби Оришки дітей було четверо: Федір , Артем (казали, що був як та «тігра» – бився дуже), мій батько Опанас і дочка Марія. Коли прадід перейшов до Миколи, то забрав ще трохи лісу, ниву і жеребця. хату, сказав діду Свириду: «Хай хлопці підуть жеребця назад заберуть, а то буде на йому там якийсь приймак їздить…» Ліс і нива так Миколі і осталися, а кінь той жив ще довго…Пам᾽ятаю, як батько мій, Опанас Свиридович, гній на ньому, вже старому і немочному, на город возив. Є така приказка : «Де воно старі коні діваються?» -«Та де- у людей на плечах»…

А прадід дожив до 107 год. Ще з᾽їздив останній раз по рибу на Дін, а тоді й помер..

Я народився 12 листопада 1919 года ( ну в метриках чогось записали 5 грудня ) в селі Божок Мутинської волості Кролевецького уєзда Черніговської губернії . (Село по новому стало називаться з двадцять другого года, а адрес з нової області мені вже у армію прислали…)

Баба Оришка мене любила дуже, завжди брала з собою, як їздила до своїх сестер в гості у Спаське, Мутин чи Морозовку, бо кроме мене в сім᾽ї були одні дівчата. А мати, Мотря Карпівна, з двору Буйвала Карпа Сергійовича і Тригуб Ганни (знаю, що в неї ще був брат Андріян).

В пам᾽ятку мені стара зборня (стояла вона, де зараз колонка біля медпункта) – велика хата з розваленою грубою і вибитими вікнами і дверима.

Як виповнилось 9 год мені, оддали в перший клас. Нас було 47 учеників, перша вчителька Піскун Гапа Федоровна (так ми її називали). Вона учила нас усьому: і арифметиці, і географії , і буквар читать, і писать. Попервах писали на грифельних дощечках, а тоді вже появились блокноти з такою бомагою як промокатки і видали нам чорнильниці, які ми й додому в торбах носили. Ой було страшне : торба в чорнилі, руки в чорнилі, спина в чорнилі. И пісні учили… «За городом зайчики…»

А ще наша вчителька находила час і прочотку нам читать, запомнилось про Робінзона Крузо І П’ятницю. Послі уроків тож оставляли, хто одставав. Були батьки, які просили :«Хай ще походить год в перший чи другий клас» … Сиділи по три учні на скамейці, в школу треба було всім обов’язково ходить. Як чотири класи одучився і тоді вже дома остався.

Через год одкрили в селі 5 клас , приходили вчителі, просили батька, ну я вже не пошов у школу , а пас череду. Дома треба було батьку помагати, на полі трьох полка була: хазяїн виоре ниву, заскородить, а тоді наймає овечок, щоб овчар устояв…Як скаже овчар, що нива готова, то хоч переорюють, хоч боронують бороною з дерев᾽яними колочками і сіяли. Таке було жито!..

При НЕПу наш Божок так піднявся!..Одноосібникам давали планок на посів культур, плантацію, добрива… А тоді вони збирали каждий своє - одвозили в город, шось їм там платили, сахар давали за зданий буряк. Ходили з села молотить найматься в Конотоп по рублю за день . На базарі за проданого коня чи корову можна було 50 – 70 пудов зерна получить (найбільше цінився горох). Жиди цим усім заправляли: давали квитанції (купони), а за їх можна було взять тоді зерно.

……Первого мая 1926 г. їхав Тарас Дячок по селу на тракторі. Того «Фордзона» він пригнав прямо з Чернігова, де був на курсах трактористов , (помошником у його був Тригуб Федор ). Дітвора бігла слідом, всі виходили дивиться… Зерно засипали на страховий фонд і хранили в гамазинах. Учот був строгий. Хоч голодовки великої в нашому селі не було, чоловік три, може , пропало.

Саме важче було в 32 – 33.., як його не було , а його требували. До 35 – го було нелегко, а тоді діло пошло і хорошо пошло ! (Тільки через п»ять год де взявся Гітлер…)

В тридцять другому первими пошли в колгосп люди бідніши. Разний був народ, разного характеру. Хто мовчки соглашався, хто огризався… Бандєр сперва активіст був, а тоді, як стали в колхоз заганять, він і «вивернув кожуха» Так індусом всю жизнь і прожив з своїм конем.

Приблизно у 1935 в селі встановили першу радіоточку : коло клуба повісили велику чорну «тарілку», всі сходились слухать. Цього ж року і перша автомашина прийшла (шофером був Іван Коваль), найінтересніші нам , хлопцям, були узорчаті резинові колеса , каждий торкнуться хотів і обліплювали ту полуторку , бо дивина була.

В тридцять шостому , як розвалили церкву, возив разом з хлопцями камінь з фундамента (був натуральний білий камінь, дикун називали), на обірку били його і робили дорогу. А з дзвіниці церковної дубової зробили нову школу . Був у мене однокласник Іван Бруяка, от ми з ним , розбираючи церковніий скарб, знайшли книгу таку «Брусов календар». А баба Палажка у Івана грамотна була , так вона той календар у нас забрала : «Рано вам ще такі книжки читать..»

Клуб новий в 1937 одкрили… ще долі тріски лежали , а вже привезли в клуб кіно «Ми з Кронштадта» . Люди стояли один в один і тільки й чутно було: «Ой, яке ж кіно!...» Раніше возили дивиться кіно в Кролевець машиною , ( на «Чапаєва») , бо в селі було німе кіно, а в городі «балакуче» . Кіномеханік , було , стоїть на столі навколінки і каже : «Я бачу , шо ти під столом хочеш пролізти..» Пацани помагали пльонки крутить, шоб даром подивиться. А Войнолович уже звукове крутив.

Знаю, як , було, в косовицю на лузі юшку варили косарям і для робочих і хліб давали по кусочку… Тоді якось люди до гурту тулилися, браталися, гуляли разом в празники. Було, заріжуть кабана, дадуть каждому м»яса, кому – штани, кому – колоши, дітям пакетики гостинців дадуть. Не менш як сто телят зарізали, бочок скільки вина під каждий двір розвозили… В общем, веселили людей… Тіятри свої були, п»єси в клубі ставили . Да й на роботі весело було: як перерив – посідають і співають, по –натуральному співають… Красивішого не було і не буде, бо то було все справедливо ! Зразу була велика чесность і велика довєрчивость. Все, шо було в колгоспі, ділилось на трудодень : полова, солома, зерно, картопля, мед….. Старались роботу давать так , шоб як сьогодні менше трудоднів заробив, дак шоб завтра більше получилось.

З начала пятілєток почались облігації. Роз»я снювали на зборах: «Треба государству построїть те то і те то…» (Правда шуткували : «Позичив, а не ддають..») Самооблог був – часть для школи, на медицину, колодязі, дороги сами ладили (було наряд дають : « Сьогодні на шлях!») Рішали все на зборах, кого може по бєдності освобождали от налога. А люди шо …. приймали, ляпали - все було так, як треба ! Тепер шо наробили – оце воно непридатнє !

,

У 1937- 38 в селі учили хлопців призовників стілять з малокаліберки, строєву проходили, на турнику підтягувались. Ганяв нас по спорт площадці вчитель Омельченко Микита Савич.



9 жовтня 1939 года призивна комісія Чернігівського воєнкомату працювала в Кролевецькому воєнкоматі (в приміщенні, де після війни поліклініка була). Воєнкомом район ним у нас тоді був майор Саковський. Я попав у соту команду, з станції Кролевець нас повезли в Конотоп, де добавили призовників, сформірували довгий состав і вагонами привезли в Харьков на Холодну Гору. Там уже була мед. комісія і «покупці» набирали новобранців.

«С ЭТОГО дня и началась моя настоящая биография..»

Тепер уже привезли нас в Первомайськ на Буг. Там у бувшому монастирі було багато казарм . Нас, новоприбувших, нагодували, а тоді повели в город і обмундирували. Стали проходить курс молодого бійця. Раніше в армії була велика школа: що ж навезуть туди таких недоучених (не отесаних) з усіх сіл, а тоді їм дають толк- командири там були розумні люди, здорово ловкі і хотіли, щоб ти знав усе. От зам. політ читає передову з газети , а йому всякі питання задають, якщо він зразу не може отвітить , то запише, а на другий день прийде і точно розкаже. Було стріне солдата : «Що з вами, якісь ви не такі?...» І вияснить причину, а як треба, то походотайствує за отпуск. Беспокоїлись, щоб солдат не був голодний. Учили нас усьому: політзаняття проводили, строєва, оружиє чистить, розбирать, стрелять. У мене хорошо получалось гранату кидать.Лейтенант було каже: «Ану, Журба, с разбега, а теперь с места. Молодец..и где так научился?» А мені однаково як кидать, ну я ж не кажу, що як череду пас так палки кидали… Вже у 43-му я того лейтенанта в госпіталі стрів, ну без руки і він повів мене до коменданта, а той дав талони на обіди і сніданки, щоб у столову ходить..

При дивізії у нас була парашутна вишка: під низом була викопана здорова яма, накидано туди лози, щоб пружинило. Хто хотів з солдат, той плигав. Я теж пробував.

В Первомайську і присягу перший раз приймав. За весь час служби приймать прийшлось присягу може п᾽ять чи й десять раз. Бо в войну, як тільки на переформірованіє, поповнення прийшло, так і ми , кадровики, знов разом з новобранцями приймаєм…

Часть дивізії була в Котовську, звідтіля і ешелон на Фінляндію одправляли. А нас в лютому зібрали у великій столовій, як клуня чи ангар, приїхав полковий комісар, роз»яснив політ обстановку про зимову фінську кампанію… Каже: «Хто бажає добровольцем?» У столовій тихо – муха не пролетить…ну він сказав:-Я довольний, що всі правильно поняли! І стали ми в Первомайську ночами грузить артилерію на состави, а вдень оддихали.

Був у мене сусід по казармі (койки рядом стояли) блотнячок такий собі Абісов. От він було все мене підбиває: «Пойдем в город». Питаю : «А увольнітєльна?» А він: «А зачем? Не надо. Я тебе часов навытаскиваю». Все предлагав : «Давай уйдем из части и разъедемся в разные стороны…» А я йому: «Ні! Поки не одслужу - не пойду некуда ». А тут і Фінляндія… Він знову до мене : «Видишь, а были бы уже на свободе!» Поїхали разом в Фінляндію… вернулись, а тоді вже він і каже : «Оце тобі спасіба, бо досі мене вже б не було..» Кажу: «Хоч дякуй – хоч як хочеш…»

23 лютого-День Красної Армії – празнували в дорозі…Ленінград состав не прийняв, прибули в Тихвин, а звідти на тягачах далі одправили. Поки нас туди доставили – вже місяць война йшла. Видали теплу одежу, рукавиці, печатки . Все було мініруване: І хати й фірточки, ручки в дверях…на столах було спеціально оставлено там часи , вазочки, якісь чи іграшки, а візьмеш – зривається…. Фіни здорово оборонялися (який тільки чесний та хороший народ….) А ми ж лізли «на лом»… Нечого в нас не буде.., бо каждий очі вилупить і каждий собі все… Сельські були слабшими морально, воно ж тільки починало ладиться…… Я ума набрався вже як служив. А послі цієї войни трохи діло пошло: шо там надивились, а шо сознатєльность повисилась.... Всякого було… мир великий – командир за всіми не вслідить, ну у каждого должна буть своя совесть!

Там погибли мало в боях, а померли да позамерзали… Морози в Фінляндії були до сорока, ну тихі : там сірник запали – поки не згорить – не тухне. І сонце : он зайшло і через чотири часи вже й видно! У нас капітан Рак руку приморозив, дак до конця войни лічили і не могли вилічить… Спать на морозі давали всього по повчаса. Наводчики були на орудіях, дак грілись об ствол, як одстреляють. Було таке, шо іде за пушку держиться і спить аж хропе, а як одорвався - пошов куди попало…

Учили нас як «кукушку» нейтралізовать ( це дівчата-фінки тепло одіті в шерстяну одежу у гніздах на деревах сиділи) Ну, не просто сиділи, а вони снайпери, їм за нашого вбитого офіцера Манергейм по гектару лісу давав.От вони і одстрілювали по білих кожухах. А ми вже як замітимо її, так починаєм сосну пилять, предлагаєм здаться . А як же.. і переводчики були.. А якщо вже прозіваєш – то вона між деревами на лижах ось так, ось так - і не догониш.Я перший раз автомат в Фінляндії побачив як «кукушку» «зняли»(дожно англійський), а до того ми з трьохлінійками учились і войовали да СВТ десятизарядной. Було, як «знімем» кукушку – зразу її і забирали. Можна було за шию двома пальцями придавить, а уничтожать не розрішали , поймать і все –гуманность була. Якось , коли з дота в дот переходили, то змішались наші і фіни, то один лейтенант , Герой Советского Союза, убив двох фінов (у його вихода не було : або він- або його), так за це його званія лишили і замість звєзди Героя дали тільки орден Красної Звєзди. Всякого було….

А в березні замирились, уже тепло стало, був приказ «не стелять», почали трупи прибирать . 18 березня ми сорок часов стояли під Виборгом.. .вивісили рупор, об»явили , що встановили лінію Манергейма і назад нас одправили. Правда, ще перед тим, як додому одправлять, як уже все кончилось, так ще кіно показали, як ми фінов шапками закидали… Всі стали сміяться і більш його не показували. А кіно ж зробили - дак показувать нада…

2 апреля в Ленінграді нас ще на екскурсію водили у дворець Меншикова ( обутих не пускали, ну ми були в валенцях, дак розрішили пройти.) Показували собори і церкви, розказували, скільки Харитоненко грошей на все давав. Пропаганда чи ні – не знаю. От перед початком фінської нам про Манергейма розказували, маршала «Юті-Муті» , шо «Он английский подлец, помощи просит у шведа» ( у його, в основному , шведи войовали). А поміж солдатами чутки ходили, шо він в Пітері учився і при царю на Дальньому Востоці войовав . І ще, казали , у його, як у нашого Сталіна, нечого не було , а тільки два чемодани з вещами.

16 квітня прибули в Котовськ , станція Біржова. Поскидали валенці, теплу одежу і почали готовиться до Первомайського параду. Сильний був парад: і танки, й пушки, самоходки…Солдати шагали . Більше на параді я не був негде. Ще нас водили на суд над Нікітіним, який продав Котовського. Багато нам, солдатам, про Котовського розказували і на могилу до його приїжджали син і дочка Григорія Івановича. А про Фрунзе пісню співали: «Тише, товарищи, шапки долой : красноармеец погиб молодой». Тут ми другий раз присягу приймали, коли одних демобілізували, а новачки прийшли.

Весною 40 –го нас готовили виводить на ученія. Уже все було оборудоване в Грушевських лагерях: стояли палатки, грибки для днювальних, оставалось провести уборку. Уже й виїзд назначили, якого всі ждали.

А тоді все одмінили, об»явили тривогу і пошли ми в Молдавію «Вьіручать тех людей, которьіх там угнетают»… Люди стрічали нас хорошо.. Робили вони, в основному , по наймах за 25 лей в день на жнивах. Гроші їхні леї називалися. За п»ять лей на базарі можна було купить десяток яєць або коробку сірників. Бєдность, справді, там була страшна : хати топили «по чорному», бо на кажду печну трубу чи окно встановлювала власть великі налоги. Правда, магазини були забиті імпортними товарами , за 60 лей можна було купить натуральну тужурку чи плащ їз хрому.. (ну все було залежане: ткнеш пучкою – і дірка).. А ми год постояли - і де все ділося… Тирасполь , де ми зразу стояли, красивий такий город у восьми кілометрах од Дністра (велика річка і бистра). Там мост великий желєзнодорожний, ну нас переправляли через подвісні мости, шо на тросах крепились. Сперва, днів три, наблюдали в бінокль за всім, а т оді стали двигаться далі, до границі. Без преград. Вони ж не думали , що ми такі нахальні. Правда у армії в їх розброд був . А молдавани не хотіли з руминами одступать : собираються в групки на дорозі там чи в полі… спорять, спорять про шось, а тоді , дивись, починають знимать з себе обмундірованіє , винтовки покидали , ботинки за спину - і босими по домах розійшлись в разни сторони. Раз прийшли вночі, устаєм вранці – з руминами разом спимо, тоді вони давай свої воли запрягать і орудія одтягувать… Розлучили нас , як череду. Підтягнулись польові кухні, нагодовали нас… Дороги у їх вже тоді хороши були, хоч самольоту приземляться можна… Шлях на Бухарест широкий, красівий під гору йшов.. Запомнились городки Сороки, Ганчешти, Манчешти, далі Бєльц поїзд не ходив.

Хороший такий город Бендери, з церквами, а службу в церкві правили по молдавськи… Було, як іде хресний ход, дак співають : «Домни милуєшти» , або у руминських солдат пісня така була : «Капрал, капрал, чумадукча, чумадукча…» Я їхній язик бистро поняв, ну там як спитать дорогу чи на базарі шо купить. Командир мені казав:»Учи, Журба, язик! Знатимеш молдавський – руминський виучиш, а руминський знатимеш - виучиш італьянський, а там і французький…»

В Молдавії нас переформіровали : була у нас 95 дивізія 161 пєхотний полк, хоч і артилерія в нас була, а називався полк пєхотний… В сороковому Їздили ми в командировку у Кіровоградську область по орудія, сорокап»ятки. Появились і автомати , у каждий роті був взвод автоматчиків.

В мирне врем»я давали по 16 пачок на місяць с Дисципліна була строга. Хоч і увольнітєльни давали і в магазини по пропусках можна було ходить. Ну, без казусов не обходилось. Був у нас Семен Семенович Семенов…як тільки вискочить в город - уже й п»яний. Майор каже: « Ну что с тобой, Семенов, делать?» Той проситься: «Я больше не буду!» Дак його в наказаніє у десантнтй полк в Ізмаїл одправили, сказали «Хоть и жалко, но иначе нельзя!» А Іллєнка судив товарищеський суд за те, шо в Первомайську на базарі стакан вина випив. Ну і правильно - більш він так уже не робив. Хоча, було там на День Красної Армії чи на Октябрьську видавали нам по чарці ( там сто грам чи було, чи мо й не було…). У войну разведчикам «для смілості» давали спирт. Ну, хто доволі пив, дак пошов і більш не вернувся. Бо развєдка – це така тщательна вещ, шо тильки на трезву голову треба.

игарет. Як зараз помню : прийдем в казарму – лежать розкладені по тумбочках сигарети «Ракета» Кримської фабрики і по чотири коробочки спичок (усім, хто курить, хто й ні). Годовали, одягали…Чисто все , благо . Командіри беспокоїлись, усім толк давали . Ходять було з санітарами, провіряють: не дай бог в кого вошу найдуть - усіх щодня в баню тиждень ганятимуть…

Переписувався я з другом своїм Дячком Олексієм Савичем, який на острові Котка в пограничниках служив. І додумались ми в конвертах сигарети пересилать з Молдавії на Фінську границю.. Доходили. На пошті у нас були солдати Шеромян і Кукарін. Написали мені з дому, що в цих краях служить Микита Омельченко і адрес його батько в другому письмі прислав. Я обратився до нач.штаба Корольова, шо у мене тут недалеко є земляк, дали мені увольнітєльну. Приїхав до Микити в часть, зразу до часового, той визвав начальника караула , прийшов лейтенант, культурний такий: «Пожалуйста , сей час…» Прийшли в расположеніє (а вони якраз мат часть изучали)… «Товариш Омельченко, узнаете ?» Микита так подивився..: «А, це ти…» Він же в селі до армії нас, допризовників, стрелять учив і строєвої. Розказав, шо з Московського воєнного округа його в Бесарабію з артилерією перекинули, тепер Микита був коректіровщиком огня, а це здорово опасно було, бо і в тил приходилось пробираться і координати точно давать. Побалакали … «Ну,-кажу-, може ще стрінемось».. . «Да, це таке : хоч стрінемось, хоч не стрінемось…», якось сумно одказав мені земляк. І більше я його не бачив. А тоді вже в войну стрічав хлопців , їх батарея вже стояла полу розбита, питав і вони сказали : «Нема вже Омельченка..»

Зупинились ми в Скуленах, де Прут впадає в Дунай. Спочатку ми границю охраняли, а тоді пограничники прийшли. Розселили нас , чоловік по двадцять, по хатах німецьких колоністов, які потікали і хазяйство з собою забрали ( один брошений комбайн так і остався стоять) . Попервах ми понад берегом вночі ходили в патруль. Проводили з нами політзанятія. В свободне врем»я нам Гліб Іванович Щедрін книжки читав, такий же, як і ми, солдат, ну до призива робив учителем. Був ще один бувший учитель Сиврюк, який перед войною землеміром робив, дак той багато про революцію і гражданську войну розказував. А капітан один, начальник склада АХЧ, казав нам у приватних разговорах: « Осенью будем воевать…» Питаємо: «З ким ?» - «А с теми, что пакт заключили». А , бач, до осені й не дожили…

21 июня вечором дивились кіно «Салават Юлаєв», давали увольнітєльні…. А вдосвіта , уже як сонце світило, розбудив мене капітан, каже: «Война началась!» Я нечого не поняв.. . самольоти летають німецькі (шо вже з Одеси вертались) да стрелянина на Пруту. Рупор висить, нехто некому нечого не каже… Один в одного питаємо - нехто нечого… Правда, Щедрін проговорився, що : «Уже Филипов повез документьі в тьіл. Пакет лежит, но никто его не вскрьівал.»

Командир дивізії Воробйов позвонив командиру полка Сереброву : «В Москву сообщили все. Ждем приказа…» Пограничники бились на Пруту, кілометров за повтора, а нас не пускали і стрелять не давали. До того дойшло, шо само льоти німецькі вже на трасу коло Кишиньова сідали…А ми ждали, шо з Москви скажуть…

Часов у десять зашумів на стовбі рупор.., обзивається Молотов. Виступив Молотов перебалакав і все розказав, шо на нас напали . шо « враг коварен и силен , вьіставил против нас 161 дивизию», шо «война будет трудная , длинная и серьезная….». І з тих пір ми вірили тільки в Побєду ! З цього і почалась для нас Велика Отєчествєнна Война . Зразу ударили наши орудія в направлєнії Бухареста. І пошли ми в бой штурмовать Прут. Перейшли річку і якраз за мостом уже й Дунай. Пограничників багато убитих вже було… Включились ми : вода в Пруту кипить, бомблять , не глядя… Цей первий бой був довгий – бились одинадцять суток. Тоді почали одходить до Дністра, пограничників зняли. І вже перед Бендерами побачили ми багато дотов, яких ще не було, коли ми в Молдавію входили год назад. Доти були по обидві сторони Дністра, ще вони УРИ називались. Казали, шо їх генерал Карбишев строїв… А я скажу : в цю войну вони зовсім не нужни. То в Фінляндії як ми войовали , дак там лінія Манергейма… а тут само льоти перелетіли – і все !

В боях здорово потрепало нас , командіров не хватало – хто ранений, хто вбитий.. Визвав мене, той же капітан, шо про войну первий сказав: «Надо отнести пакет через мост в ближайший хутор». А ми в цих прибережних лозах, де зараз стояв штаб армії, вже були, коли освобождали Бесарабію. Ну, тепер мост уже був замініруваний. Нам сказали пароль для часових, шо мост охраняли . Як тильки мост минув – движеться ескадрон донських козаков з лєнтами «ДОН – БЕРЛИН». Метров через сто послі моста почалась балка рівнинна. Вийшли два часових із замаркірованого поста, провели до себе під «грибок», позвонили по телефону. Прийшов офіцер ( тоді офіцери були ловкі, дружелюбні, було підійдеш, а він під козирок - розкаже тобі все.. ,) дав папиросу, забрав пакет, а мені передав якісь бомаги, сказав : «Счастливой дороги!» І я вернувся назад, оддав капітану бомаги. Нам попервах видавали сух. пайок, а тоді сказали, шо є польові кухні і послали трохи гарячого поїсти. Тільки прийшли , як ударила артилерія - де ті котли і ділись….

Вночі знайшов мене наш капітан : «Тебе дадут коня - поедешь возьмешь катушки для связи.»

Там зустрів двох солдат з сусіднього села Мутина, вигрузили катушки, кажуть : «Бери каски – вези на передову».. В складах було обмундірованія - хватило б всього необходимого, шоб 5 раз одіть…Плащ-палаток для маскіровки було - скільки хочеш бери. Машини у нас були полуторки, ЗІС, Урал, на їх снаряди возили. На кінець другої неділі боїв пришов приказ одступать на защиту Одеси . А в Бендерах нерозбериха була…: чи война, чи не война… Командіров наче й на світі нема… Движемось по обочинах, минаєм побросані орудія, танки. Люди по дорозі питають, а ми нечого не кажем… Стояли на аеродромах і самольоти наши.., питаєм : «Чого не летите ?» А нам кажуть : «Вода не горить». Само таке було , шо не продовольствія, не горючого не було. Случалось , шо ідем – танки німецькі... Назад. Обійдем - і далі. Було таке, шо в селах магазини одкривали, роздавали людям товар.

Дойшли до Роздєльної – спалена вся станція, бомбами розбита, нема некого і нечого, мухи живої не видно. Їсти хочеться – шкура болить… На окраїні зупинились, посіли на обочині, замітили: шось капає.. Одкрили кубишку, а там ковбаси залити олією. Подкрепились добре, йдемо далі. Самольоти німецькі (розвєдчики) летають… А на мосту наши б»ються : одним приказ – туди, другим – сюди і вийшло столпотворєніє.. На станції Вигода вже появились і офіцери, форміровали часті . Появився путній командир сказав: «Нечего в крестики играть – люди идут по мосту, техника - через воду». Угамовалось усе! Двоє суток були в лісополосі , ждали, не войовали. На трейті сутки появились ранені, само льоти німецькі і орудія почали бомбить…, наши тоже одбивались. Шо ж одступать? І так уже скільки здали, а колись же нада було і обороняться!.. Нам ще трохи і погода помагала : літо було дощове , а німці на чешських машинах все в грязі буксовали по южних чорноземах… Саме жнива були, скрізь понад дорогою копи і повкопи стояли, солдати на снопи присідали отдохнуть. В одному місці румини вбили німця, шоб їми не командував. В основному, були руминські солдати, шо на Одесу наступали. Послі вже німці своїх прислали. Раз случаймо полковника руминського пуд мостом взяли і одправили дальше в штаб. Був у нас один молдаванин, добре знав руминський і німецький, дак чуть не щодня в развєдку ходив. Думав, шо йому дадуть Героя Совєтского Союза. Ну, не дали.

Нас чоловік 5 чи 6 визвали: дали бікфордов шнур, послали назад на станцію. А там стільки горючки і все одкрите, випаровування йде страшне… Зустрівся якийсь чоловік : «Шо ви, хлопці, робить будете? Не здумайте палить, бо й сами погорите!» А рядом вагон стоїть повний кінолєнт. Один солдат каже : «Давайте нав»яжемо кінолєнт, хоча б кілометр..» Нав»язали може й більше, одійшли, запалили - страшний огонь, в воздусі прямо бензин горить!... Вернулись, добрались до госпіталя в Усатово, доложили, шо уничтожили.

В Усатово, коло Одеси, форміровали часті. Послі боїв, було, як полки поріділи, одправляють в тил, обмундирують, учать, формірують роти, командіров дають, номера меняються. У нас була 95 дивізія , 9 армія . Під Одесою висадилась 25 Чапаєвська дивізія да ще друга - кавалерійська. Вони трохи задержались. Наш комдив , генерал-лейтенант Воробйов , був не кадровий і передали командованіє генералу Петрову, який прибув з Ташкента з полкової школи. У нас командуючий був , контр – адмірал Жуков Гавриїл Васильович (лице у його наче в ямочках од віспи), балтієць старий. Ми з ним і в Одесі і в Севастополі войовали. Все казав нам : «Бьівают и неудачи, а завтра повезет в наступлении»! А комісар Ілля Ілліч Азаров , віце адмірал, такий ловкий , любив і уважав солдат, матросов…..було, як оддає солдату честь, дак і голову приклонить. Всєгда между нами ходив по фронту. Про Кулакова , армійського комісара Южного фронта, казали, шо іностранни язики знав, його я бачить бачив, а так не сталкувався… А один капітан 2 ранга у нас був, дак його дочку звали Ріоріта… Бог його знає, де таке імено взяв, казав шо французьке…

До войни женщин в армії не було : врач, санітар і все. А тоді вже 1-2 медсестри появились. Були і особісти. Палаточка така в його, визиває, питає про всяке : відкіля ти, чи не з розкулачених, де був , чи тікать думаєш, чи ні ?... Якшо й не долюблювали їх, дак того, шо бросали партбілети. Лівшиц, батальйонний наш комісар, той свій беріг. А так , дивись, ідуть в атаку за танками і несуть… Один два рази бросав, два рази йому приносили… Зразу шось казав, а тоді йому солдати : « Шо ж ти брешеш.., ти ж ховався, боявся, шоб румини не розп»яли» (Бо в плену розстрелювали первими комуністов, євреїв, моряків). А капатан Катерич казав : «Надо их, дизертиров, всех вместе собрать и послать на передовую, чтоб оправдали..»

У нас всякі були офіцери : і флотські, і армєйські. І солдати так само : от стоіть строй - один у морському, другий в галіфе і гімнастьорці… Матроси –це, конешно, гроза для нємців ( вони їх називали «чорними комісарами») ! Був приказ : виділить бригаду моряків на оборону Москви, а тоді одмінили, Одесу тож треба було оборонять. 5 августа почались бої за Одесу, а вже 13-го город був заблокірований з суші… Всі піднялись на защиту, даже гражданські одесити… Були люди чесні і благородні, шоб не захватив фашист ! Здорово важко було, як водокачку коло Одеси взорвали… ( є така книжка Поженяна «Жажда» дак там правда про все написана). Запомнились мені два солдати з Ленінграда Захаревич і Макаревич, вони до войни в театрі робили : один суфлером, другий гримером…, такі бедови хлопці були ! Так вони здорово Кірова чтили, казали, шо як завод строїли в Ленінграді тракторний, дак Сергій Миронович сам з людьми доску носив наровні…

Бомбили Одесу здорово… було, ніч бомби кидають, а вдень тоді тральщики ходять і підривають їх. Ну були такі міни акустічеські, шо зривались перед тральщиками - багато тоді воєнних і інженеров погибли, поки не приїхав Курчатов і не розобрався , шо вони од звука моторов детонірують. А сам Курчатов такий невзрачний, худий з борідкою...(Наши протівопєхотни, шо в дерев"яних ящиках, нємці тоже порозгадували…) Раз возили нас на торпедному катері в Трапезунд : там в бухту німецький самольот упав … Ну, поки добрались - уже пізно було. Нас учили тоже всьому: як пластир заводить, коли пробоїна в кораблі… Була і кавалерія , і артилерія й морська пєхота… . Був добровольчеський морський полк, було багато військ НКВД. А в кавалерійській дивізії так пришлось, шо на одного коневода по двадцять коней осталось і пришлось тих коней на ковбасу забивать, бо евакуїрувать ніяк було.

В началі сентября прибув до нас новий командуючий Приморською армією Віце адмірал флота Октябрьський. А тут німці прорвали оборону на Перекопі і хоч як не хотілось Одесу оставлять, а почали переправлять войська в Крим. Розказували, як поступив приказ зривать 120 батарею , дак солдати і матроси плакали…

А В ЦЕЙ ЧАС… У першу неділю вересня в Червоний Ранок ввійшли німці. Вірніше, вони скотилися з Кролевецької гори на мотоциклах і машинах, доїхали до центру і , повиносивши на вулицю парти, окупували місцеву школу. Зразу ж видали «нормальні» фашистські накази для місцевих жителів : розбили село на десяти хатки, щоб легше було старості управляти людьми, призначили податки навіть на собак, під страхом кари загадали принести до центру села всі книги ! Влаштували прямо на вулиці вогнище із зібраної літератури , а потім відкрили в клубі церкву. Зопалу зібрав і відніс майже всі книги і Опанас Журба, хоч дуже опісля жалкував – хороші книги були.. Щоправда, було не до читання в той час, доводилось сторожувати на торфорозробках.

Темної осінньої ночі хтось постукав в хату до Журб. Дівчата перелякались… А батько пішов відчинять. Зайшов в кімнату кремезний чоловік у формі радянського офіцера, попросив, щоб засвітили і розгорнув на столі біля каганця карту (завісили вікна). Почав питать, які найближчі села знаходяться в цій місцевості. Опанас Свиридович називав : Мутин, Камінь, Морозовка, Литвиновичі , Козацьке, Яцино. А командир звірявся по карті і після кожної назви говорив : «Верно. Правильно дед говорит.» Потім попросив провести, щоб селом не блудить. Вийшли з хати у непроглядну темінь. Навпроти двора росли кущі бузини. Ще не опало листя на деревах, але ніде ніщо і не шелеснуло у нічній тиші. « Ну, пошли, ребята !», - промовив офіцер і звідусіль – з-за заборів, чагарників і дерев - почали виходить солдати. Провів їх Опанас Свиридович на Мутинську гору через Павлишине, а там уже далі шлях стовбовий. Потиснув офіцер діду Опанасу руку і пішли вони виходить з оточення - повинні дійти до своїх, фронт не так далеко відійшов ще…. Але хтось же і побачив все це - на другий день Журбу зняли з сторожів. Місцевий поліцай сказав : «Хватить йому ночами партизанів водить…»

З Одеси до Криму перевозили нас на пароході «Котовський». А німці бомбили всю дорогу, не з чим не щитались : чи з красним хрестом і з полумєсяцем судно, чи з гражданськими людьми. Нагліли так, шо понад самою палубою летали, один нємець долетався – заплутався в корабельних тросах і тильки мигнув в море. А на Тендеровій косі зогнали наши пароходи на мєль. На Тузлі стояли дві наши батареї, одбивались. Там мене первий раз ранило. Попав в Феодосію в госпіталь, який розміщався в галереї Айвазовського . Ми були наверху, а первих два етажі картини висіли - великі, багаті картини… Правда, були у нас і такі з ранених, шо проходить мимо і каже : « Да нащо тобі ці картини ? » Пошти місяць лічився.

Послі госпіталя одправили на переформірованіє в Сариголь. Два молоденькі офіцери були, осетин і лезгін, дак все у солдат кадрових розпитували, як воно войовать… А ми отвічаєм : «Шо розказувать – самі побачите..» Велика п»ятиетажна казарма була давньої постройки а кругом, над улицю, осокори росли . Столова – на улиці. Два колодязі. Один солдат розказував, шо бував тут , як їм Урицький послі Кронштадського мятєжа обработку робив, їх тоді в Крим перевели. А ще один розказував, як Керенський тікав. Про Колчака, хто з їм войовав, казали, шо толковий був командір – розрішав носить царські награди.

Десь через неділю повезли нас на Чингарський мост (вночі погрузились на поїзд, скільки влізло) . А тоді на Арабатську стрєлку перевели 750 чоловік , організовали сводний морський батальйон (тут третій раз присягу примав). Були у нас три молоденькі лейтенанти послі офіцерської школи, дак не один не взявся командувать, а доручили нас морському старшині і повів він нас разом з офіцерами. Дві неділі жили в Турецькій крєпості , учили войовать : появились уже нови гранати з ручками і «лимонки» ( а сперва РГД були такі, як товкачки з ковганки…) Зразу стояли ми на трасі, шо йшла з турецького валу на Сімферополь.. А тоді були сильні бої в Армянську, Ішуні, бром завод здорово бомбили…Почали одступать в глиб полуострова, йшли вдоль желєзної дороги. Якось так получилось, шо нємці на тий стороні насипа, а ми - на цій двигались. Ми з німцями балакали до самого Сімферополя… все вони з нас насміхалися: «Рус, рус, давай менять кресало на машинку». Ну, конєшно, у нас зразу не то шо машинок (зажигалок) не було, а по всьому трудно приходилось… Може год пройшов чи й більше, поки фашисту почали прикурить давать. …

А в те перве літо вони такі бомби кидали , шо ями послі їх з хату величиною виривало. В Криму земля кріпка, а з висоти як кидать, дак кілограм рівняється пуду (так нам офіцери об»ясняли). Було так оце: як поб»ють сьогодні, завтра, послізавтра, а тоді прекращають. Прибираєм трупи , де яка яма чи воронка складуєм, шинелями понакриваєм, пощитаєм, у кого є медальйон – фамілії позаписують, одправлять додому ізвєстія. (Отак пуд Джанкоєм в воронку із бомби хоронили.) Медальйони у кадрових були обов»язково. Желізни, шо захлопувались, були некачественни (як у воду попав – то пропав). А тоді дали пластмасови, шо закручувались. Носили в спеціальному карманчику нагрудному – політрук загадував, так і привіз я його додому. А я тобі так скажу : як одступають – толку не зведуть, а як наступають - тоді вже учот чоткий !

30 –го октября щитається началом оборони Севастополя. Було усяке.. Ну, неякої паніки ! Бомблять - всі лізли в землю… . Були й такі, шо як залізе в траншею, дак сидить – не вилазить, трусить його… А як витягнуть, дак сивий весь , як молоко. По Севастополю били тільки вдень 615 міліметровими снарядами з «Дори» , ну вона вже як ударить дак ударить ! Манштейн пообіщав Гітлеру, шо як завезуть нові німецькі орудія «Дочь Дора» и «Карл», дак він Севастополь зразу візьме, первий штурм був назначений на 8 декабря і рощитували вони управиться за 4 – 5 днів . А , бач, хоч Манштейн і «цвет бранденбургских королей» , а , все одно, в його нечого не вийшло!

Ми тоже укрепляли оборону. Перекидали на защиту добровольчеські морські часті. Больнинство пополнєнія тоді було шахтьори з Донбаса … 30 і 35 батареї на расстоянії 40 кілометров защищали Севастополь. Наша Приморська армія снабжалась через Сєвєрну бухту. Пришов раз, зімою вже, параход – привіз національну дивізію з Баку. Ну, нехто з їх не войовав, бо ще на палубі в дорозі руки поодморожували. Їх зразу в плєн і бомажку на спину «Руському – не вояка, нємцю – не язик». (Шо ж, вони – народ южний, а пришлось в льодяну воду до берега плигать … і по руськи вони не знали…)

Були в нас і лодки і катєра. Ну було і время ограничене - постоянно бомбили…..(Були пояса і круги спасатєльни, ну це ж для теплої води…) Тут тільки можна- не можна. А як вилізе з моря да скільки води за собою витягне !... Були такі, шо роздівались і одежу на голові заматували. Ну ще ж і автомат…

17 декабря 41 года нємці почали штурм. Лупили так, шо двохметрови стіни в домах тріскались (там же білий камінь ракушняк). Раз коло Севастополя такий здоровий снаряд упав, шо наша плавуча батарея де й ділася… Авіація тоже здорово бомбила : було, летять… чого вони минають ? А тоді завертаються і з моря йдуть . Да як дасть із пулємьота попід кручі… Ми од їх одбивались зенітками. Од Севастополя до Чингара всю ніч було видно - прожектори висвічували.

Часто вночі в развєдку ходили. Раз пуд Севастополем развєдка боєм була: чоловік 60 нас йшло, а попереду наш патруль обнаружив німецьких развєдчиків. Ми залягли, пропустили їх, поскидали вещ мешки і ждали в засаді. Назад як вертались - уничтожили їх.

У нас і татари войовали, да ще й як войовали… Бачив, як вони мололяться : на мечеть вилазять, гукають, на три сторони кланяються (женщин у їх немає на молитвах) . Татари ж не бриються, а пінцетом вищипують бороду, було, сидить і скубе. У штольнях ремонтірували обмундірованіє, поточний ремонт робили. Нового тоже можна було брать скільки хочеш. Перед штурмом роздавали нам Георгієвські лєнти, а сухозлотку вже тоді сами моряки на безкозирки набивали !

Били і з кораблів - куди приказували. Просили все : «Дай огня! Дай огня! Огонька дай!...»

Уже, як здавали город, , склади попалили. Константіновський і Михайловський равеліни розбомбили. Партизани пошли в катакомби…. Женщин і дітей кораблями і баржами вивозили на Кубань.. Мира там було на причалах…. І міліція і НКВД.. Ну німці їх в дорозі здорово бомбили з самольотов, даже ранених… А так у нас був порядок до самого конця. І пошта ходила, ну тільки газетки на такій рудий бомазі - писали, де зараз фронт проходить, шо освободили, шо здали. Політруки читали і сами ми , бо з домом була тоді свіязь одна – оці сводки в газетах…

Красівий був город Севастополь, чистий зразу, строгий . І защищали його на совесть в разну пору года і в разну погоду. В сорок первому , як не важко було, ну одражали атаки, збили їхні плани, хоч і великою ціною, – удержали Севастополь ! Розказували нам про те , як погиб Павло Степанович Нахімов, шо Малахов Курган названий в честь мічмана Малахова… До весни трохи аж передишка була. У нас два мєсних солдати войовали, дак щодня додому ночовать ходили. А з весни вони почали форсіровать сильно. Топили корабліі наши з продовольствієм і боєприпасами. Снабженіє нам йшло тильки по морю, бо од суши ми були одрізани.…А море , було, як розбовтається, дак не дай Бог… В июні вже склалась така обстановка, шо з боєприпасами і людьми було у нас катастрофічне положеніє.. Це таке , шо як край нада який плацдарм удержать , а взять нігде, дак при частях сокращали до мінімума штат (з двох писарів чи поварів одного оставляли…) А нємці все нови часті кидали, шоб взять Севастополь, пуд конець уже штурмовали і з моря на лотках пуд димовими завісами, і з Ялтинського шосе наступали.. 17 июня вони окружили 30 батарею, командованіє з Октябрьським перейшло на 35. 21- го взорвали електростанцію. 25- го мене поранило в другий раз : розорвався рядом снаряд і більш я нечого не помню…. Перевозили нас, ранених , в Новоросійськ самольотами. Генерала Петрова з сином евакуїрували з Камишової бухти на подводних лотках А Октябрьський некуди і не тікав, їх , по розказках, вивезли вже в послідні дні, ну всіх не могли і багато наших погибли, або в плєн попали.

Я вже послі войни узнав, шо в Севастополі у гаубичний артилерії войовав Охріменко Павло Опентійович з нашого села. Якось зговорились, як ліс заготовляли, розказав, шо вони стояли в Каменний бухті і їх тоже з моря бомбили. Ну, йому пришлось і плєн пройти з Макаром Передерієм. Казали, шо як вели наших плєнних, дак колона од Севастополя до Бахчисарая розтягнулась… А Семен Дячок дак десь там і пропав… ( проказували, шо в якомусь домі інвалідов без рук чи ніг лежить, племінник і шукать їздив, ну нема)…

Через сутки доправили мене з Севастополя на Кавказ у госпіталь , без сознанія. Було сильно поранене лице , руки і контузія велика. Робили багато операцій по пересадці кожи, на голові так і остався шрам. Лічили, як положено. Коло Нальчика в Прикумську у госпіталі пробув сім місяців…

Врач, шо лічила мене, Клавдія Михайловна , з Дніпропетровська така була ловка, така привітлива, ранених любила… До каждог о в її подход був, уміла шо сказать. А Осмоловська була така сердита, шо не дай Бог! Запомнилась ще медсестра Клара, ця грузинка була. А в Єсентуках уже долічував професор, армянин. Він тоді сказав : «Не волнуйся. Все у тебя будет хорошо !»… А шо ж , двадцять три годи, а ти побитий ввесь…Правда, нас з госпіталя як виписували, дак питали :«Куда пойдешь учиться, на бухгалтера или еще куда ?» Мені по гарнізонний комісії дали послі госпіталя другу групу. Виписали разом з Павловим, ленінградцем ( у його рука була перебита, починала тильки шевелиться…). А послі комісії ти вже не воєннообязаний.

В госпіталі були у нас два козаки донські Грунтовий і Тищенко (співали наши пісні і балачки наши обикновенни). Раз пришов Тищенко до мене в палату, подає руку і питає : «З якої ти станиці ?» Кажу : «Не з якої станиці. Я з села….» Той удивився : «Дак у тебе ж фамілія Журба.., а у нас Журб багато ! » Дак цей Тищенко розказував, як в революцію виступали агітатори може з дванадцяти партій.. А тут де не возьмись - Троцький : він як вийшов і сказав : «Земля – крестьянам, заводьі – рабочим, мир - народам!» . І в усіх агітація зразу кончилась…

В гори мене возили на консультації до професоров. Неколи не виписували, як шось не долічене. Гарнізонна комісія всі бо маги провіряла. Був приказ такий «Лечить до полного вьіздоровления» . А не дай бог випишуть рано - тоді з часті вернуть…

Госпіталь наш у трьох етажний школі розміщався, часто шефи з концертами приїжджали і кіно пошти каждий день показували (а на фронті концерт був хіба на переформірованії). Організовували нам і екскурсії природу Кавказа показать - в Кабардіно- Балкарії здорово красіво… Ельбрус там рядом зовсім… , мінеральної води двадцять восім сортов. А тоді як почали з Ленінграда їхать туди такі слабкі люди, коли вже блокаду прорвали і вивозили їх по льоду…. Я попросився з»їздить до тьоті своєї в П»ятигорськ (це кілометров за сто). Там председатєль горсовєта була Білогрудова , дак казала, шо у їх восімдесят національностей жило в той період.

Пенсію мені хоч і назначили, ну нашо в войну гроши… Пудписувався на займи для фронта. Учиться не пошов, а записався на желєзну дорогу сопровождать грузи на фронт. От стоїть нас строй.., кажуть : «ТИ, ти і ти - ідіть вам все об»яснять». За войну я всю страну, щитай, проїхав. Бо на оборону і Сєвер і Юг робили - треба було грузи на фронт доставлять. Вагони требували, одправляли - їх тисячі треба було. Їхали, куди посилали. І по сто двадцять суток в дорозі були.

В Красноярську на конвеєрі школьники робили 12 - 14 год ( заряжали снаряди) , в кожушках, на пудставних пеньочках чи скамеєчках до росту. А в Ачинську в гостинниці висіло три рушники тканих і на їх написано « Кролевець» . Я Яшарову кажу : «Це з моєї Родіни рушники!» Він не поняв, як це тут з України рушники оказались…. Для мене самого це була приятна неожиданность! До Мінусінська їхали на оленях…, а люди там і на собаках їздили.

Запомнилась станція Тайга: морози там були такі, шо пар з паровозної труби падав льодом. Город весь був в огнях і вишок охранних - море. Од Урала до Красноярська скільки їхали - вишки і охрана…. Ми думали з Юрою Яшаровим : інтересно було б побуть тут і побачить, як война кончиться… (Яшаров - грек з Маріуполя - мій прямий начальник, а главний в Москві у нас Потєтєльников був. ) З Москвою по телефону связь була, на точку ходили. От составляєм заявку на вагони, а нам кажуть, шо заявок так багато, шо і вагонов стильки не буде… Ну, як стали перевозить заключонних, власовців своїх і других, вагонов на грузи для фронта більше стало…Як їхали до Клайпеди, давали довжелезни квитанції, де ставили прибитіє і отбитіє, а по путі слєдованія видавали талони на хліб і сахар. А так їжу в термосах давали, і готовили, і де шо доставали…

В Казахстані желізна дорога проходила через дубовий ліс. А в Алма Аті чуть не тиждень жили по адресу улиця Тараса Шевченко 103. Там уже тоді був парк 28 героїв Панфіловців. З казахстана форміровали состави і брали сопровождающих з українців евакуїрованих (самі приходили і просились). Їхали з охотою , по сім»ї на вагон, сопровождали скот на Україну. У Алма – Аті по триста голов на одних вісах важили, а тоді робили прив»язі , загородки. От було, ідуть ешелони до лінії фронту з разним скотом, а там уже забивають і на фронт м»ясо поставляють. Не спали і робили всі вдень і вночі. І ковбасу виготовляли, да й непогану ковбасу. А з Челябінська скільки ми тракторов і тягачів з ЧТЗ на фронт одправляли !,,, Грузили, уручували, охрану ставили. Був лозунг «Все для фронта , все для победьі ! »

. В Москві був у войну проїздом , з Яшаровим на Красну площадь ходили. Він розказував, як в гражданську Кремль охраняв (з незаряженими винтовками)…Коли кубанські козаки стояли в охрані Кремля, налет ів генерал Шкуро : вдарив по Кремлю, обобрав Кремль і утік в Новоросійськ , а тоді за границю ! От ходим ми, Юрій мені показує, розказує, а тут де не возьмись – шпік отой (одвернув ворот , а там значок НКВД). Питає : «Ваши документьі ?» А які у нас документи… Дали ми йому свої проїдни квитанції на поїзд. Він як розгорнув : «А что єто такое ?» Кажем : «Аж дивись…» Поворочав їх поворочав і прогнав нас. Тильки сказав : «Не надо здесь руками размахивать…» (Послі войни я вже їздив і преспокойно ходив по Кремлю. Спитав у одного : «А ти не знаєш, де тут Боровицькі ворота? » Він одступив так : «Почему не заю – вот они!» И на Бородінську панораму ходив дивиться, ой і здорово !.. Треба каждому там побуть.)

В сорок четвертому привезли нас в Маріуполь убирать оте все, шо нємці наробили і побросали послі себе. Тильки приїхали, цілий ешелон нас… , а Тимох Кривенко (наш, божківський, ще послі революції з села виїхав, коли його чуть не розстреляли як кулака ), от він і подумав : «Дай, случайно, попитаю…» Заходить у вокзал Мороз алтиновський і питає : «Чи є хто з Червоного Ранку ?» Кажу: «Як нема? Є.» Я й подумав : «Це , дожно, Тимох…» Вихожу – точно ! Я зрадів : «Здрастуйте, дядьку Тимофій.» А він каже : «А чий ти?» -Да, Журбенкового Опанаса…. Тимофій тоді каже : «Я зараз їду в город. А он, бачиш, моя хата - приходь у гості.» Я частенько до його навідувався, він недалечко од вокзала жив. Сад у його великий був, а от клубники - латочка невеличка і , казав, уже шо не робив, як не садив,доглядав правильно - цвіте, а не родить і все… ( У нас в селі при НЕПу Стеренчуки сильни спеціалісти по ягодах були, аж в Арзамас одправляли вагонами. ) Було питаю : «Дядьку, якби оце жизнь наладилась, поїхали б в село ?» А він каже, : «Знаєш шо, Павло, не хочу я туди їхать… Бо такі там у мене зяті – дітей попереводили… У Москву б оце злетав - онуків побачить!»

В Маріуполі починали одстроюваться і робить заводи, там тоже закази серйозни оформляли: по десяч тисяч палубних гвоздєй, трос палубний, лопати…, возили все, шо загадували. А як почали з Германії йти ешелони з оборудовані єм , дак Гребенников , інженер один, казав : «От спомните мене – шо привезли, так воно і пропаде…Того шо один вагон їде сюди, а другий – у Москву. А як нємці вивозили од нас усе і грузили, дак на всіх вагонах було понаписуване «Крупп. Крупп, Крупп…»

В Маріуполі плєнних нємців було багато, стильки вони там понастроювали…. за день дом двох етажний на чотири сім»Ї робили. Камінь брали над морем (був котлован бульдозером виритий). Робили без перекуров, мєдлєнно, ну качественно! Роблять нємці і патруль стоїть їхній. Як прохожу мимо, так і стоїть один Тельмановець, він по руськи знав, каже мені : «Здравствуй, господин!» А я йому : «Який я тобі господин?» Дак він розказував, шо за войну не одного патрона не вистрелив, робили на сооруженії оборонних об»єктов, а тоді в плєн здались. Неділя у їх був виходний, водили строєм на море купаться і стірать. Казав, було, той тельмановець : «У нас так пленньіх не чтили, как у русских» І ще : «Нам оружия никто не давал – ни Гитлер, ни Сталин…»

В Маріуполі ходив робочий поїзд з платформами одкритими – на смєну людей возив скількись раз на день. От раз побачив я там чоловіка з розпоротим носом. А тоді стрів його в Тимоха на другий раз. Каже Тимох: «То йому японець розпоров, спитай у його сам..» І розказав той старий матрос історію, як служив він на крейсері «Варяг», (було їх 650 чоловік команди), стояли в Чумільпо в Кореї і стали їх японці виганять одтуда. Наши потопили японські кораблі, а сами на суші оказались… от там в рукопашному бою і розпороли йому носа!

З разними людьми звела судьба за войну. Запомнився Воронков, сам родом з Кубані, а до революції він учився в Гамбурзі і робив у Ленінграді інженером на тринадцятому трубному заводі. Тоді сидів в Якутії у одиночці за вредітєльство… Ну, казав, шо нечого не робив, здря посадили. Як убрали Єжова , приїхав в Якутію Берія і випустив їх усіх. За сутки - в воєнкомат, стать на воєнний учот і на фронт. А там пошти зразу в плєн попав, ну на нємця і дня не робив. Бо пригнали їх на Ла-Манш у Шербур і оказались вони на англійській території. Розказував, шо було важко, ну спасли матроси Севастопольські , десята рота. Вони пудняли бунт в лагері : мов, як це так, шо ми страни союзники, а нас в лагері держать і просились, шоб їх німцям в тил висадили. Приїхали наши консули… не освободили, ну трохи легше стало. Сказали : «Вас туда нельзя, бо вьі Германию в клочья порвете! … ». А тоді вивезли їх в Мурманськ . Уже з Сєвєра Воронкова одпустили по возрасту і він приїхав в Маріуполь , устроївся там ветеринаром. Все писав скрізь, сім»ю шукав - не знаю, найшов чи ні…

Поки в нашій країні йшла жорстока кровопролитна війна, за тисячі кілометрів від рідного дому бідувала на чужині проста українська дівчина Галя Герасименко. Бо прийшли на її землю фашисти, споганили криниці і джерела, зламали калину та вербу і занапастили долю дівочу - відправили в неволю на чужину. Спочатку працювала дівчина в хазяїна (бауера). А після збору врожаю відправляли працівників на міжсезоння в табір. Зазнала лиха, набачилась людського горя і жорстокості. А на наступний сезон, повесні, пішла вже до іншого хазяїна. Там було двоє старих, німкеня чистоплотна, але з епілепсією. В полі у них робили інші остарбайтери, а Галина слідкувала за порядком у хазяйстві та в домі. А у німців все строго було: не дай бог що скажеш не те, чи візьмеш без дозволу - руку відрубають. А щоб ти їхав у поїзді без білета - Боже сохрани….все по часах і по хвилинах там було розписане. Своєю чесністю і працелюбністю підкорила українська дівчина господарів і хазяїн спочатку говорив : «Анна, будеш у нас жити…» А потім сказав якось : «Анна, скоро додому поїдеш!» Мабуть десь у його радіо було і він слухав новини з фронтів. Трохи повезло, що трапився чоловік не зловредний, добра бажав дівчині, хоч і німець… (Їхніх там теж стільки сиділо по тих буцегарнях !)

У кожного було свого горя багато… Сусідку-німку понівечило на роботі і вона померла, залишилось без матері троє діток, за якими доглядала наша дівчина білоруска. Дуже звикли до неї діти і полюбили як свою . Німець -хазяїн дуже просив ту дівчину, щоб залишилась у них в сім»ї. Спочатку вона не погоджувалась, а потім вговорили таки, зосталася з жалості до дітей.

Коли вже звільнили і готувались їхати додому, познайомилась Галя з новою подругою. То була вчителька з Одеси, яка добре знала німецьку і працювала останнім часом у німців перекладачкою (у неї було багато чемоданів з усякою всячиною). Приїхала вона в Німечччину добровільно, хоч сама і не хотіла, та мати її вмовила. Так її все на допити викликали і тримали там з ранку до вечора. А дві дівчинки, дочки її, залишались з Галиною, щоб погодувала і доглянула… Потім Галя поїхала додому, а та ще залишилась і про подальшу долю тієї сім»ї нічого не відомо. А Галина , як прийшлося : де їхала, де пішки йшла, ну на Маковія добралася додому.

Як об»явили Побєду - це така радость була, шо не можна передать…. Хто веселився, хто плакав, хто в воздух стреляв ! Це ж усе ось на місці - всі свої, фронтовики … Таке чуство, наче величезний груз , шо довго давив, з плечей звалився … Хоч і конець войні настав, ну порядок був : пускали додому зразу тих, у кого три ранєнія було, тоді - в кого два . Роботи було багато, грузи йшли (даже коней ранених з Германії привозили, підлічували і ще вони в народному хазяйстві робили). Одпустили нас в конці сорок п»ятого , перед Новим Годом.

Їхав додому через Києв, поїзда ходили ще пагано. В Кролевець приїхав якраз неділя була перед Роздвом. Я з вокзала на базар пошов … Стрів там своїх - Федор Бруяка продавав гарілку з бочки, Макар Круковський був ізвозчиком, випивши вже добре…. Ну сказав : «Заберу обязатєльно!» Запріг волів и поїхали в село.

Вернувся я додому через шість год .





3



46



45

4

було двоє старих, німкеня чистоплотна, але з епілепсією. В полі у них робили інші остарбайтери, а Галина слідкувала за порядком у хазяйстві та в домі. А у німців все строго було: не дай бог що скажеш не те, чи візьмеш без дозволу - руку відрубають. А щоб ти їхав у поїзді без білета - Боже сохрани….все по часах і по хвилинах там було розписане. Своєю чесністю і працелюбністю підкорила українська дівчина господарів і хазяїн спочатку говорив : «Анна, будеш у нас жити…» А потім сказав якось : «Анна, скоро додому поїдеш!» Мабуть десь у його радіо було і він слухав новини з фронтів. Трохи повезло, що трапився чоловік не зловредний, добра бажав дівчині, хоч і німець… (Їхніх там теж стільки сиділо по тих буцегарнях !)

У кожного було свого горя багато… Сусідку-німку понівечило на роботі і вона померла, залишилось без матері троє діток, за якими доглядала наша дівчина білоруска. Дуже звикли до неї діти і полюбили як свою . Німець -хазяїн дуже просив ту дівчину, щоб залишилась у них в сім»ї. Спочатку вона не погоджувалась, а потім вговорили таки, зосталася з жалості до дітей. Коли вже звільнили і готувались їхати додому, познайомилась Галя з новою подругою. То була вчителька з Одеси, яка добре знала німецьку і працювала останнім часом у німців перекладачкою (у неї було багато чемоданів з усякою всячиною).





Проте, прожив там днів два і повернувся в свою хату, сказав діду Свириду: «Хай хлопці підуть жеребця назад заберуть, а то буде на йому там якийсь приймак їздить…» Ліс і нива так Миколі і осталися, а кінь той жив ще довго…Пам᾽ятаю, як батько мій, Опанас Свиридович, гній на ньому, вже старому і немочному, на город возив. Є така приказка : «Де воно старі коні діваються?» -«Та де- у людей на плечах»…

А прадід дожив до 107 год. Ще з᾽їздив останній раз по рибу на Дін, а тоді й помер..

Я народився 12 листопада 1919 года ( ну в метриках чогось записали 5 грудня ) в селі Божок Мутинської волості Кролевецького уєзда Черніговської губернії . (Село по новому стало називаться з двадцять другого года, а адрес з нової області мені вже у армію прислали…)

Баба Оришка мене любила дуже, завжди брала з собою, як їздила до своїх сестер в гості у Спаське, Мутин чи Морозовку, бо кроме мене в сім᾽ї були одні дівчата. А мати, Мотря Карпівна, з двору Буйвала Карпа Сергійовича і Тригуб Ганни (знаю, що в неї ще був брат Андріян).

В пам᾽ятку мені стара зборня (стояла вона, де зараз колонка біля медпункта) – велика хата з розваленою грубою і вибитими вікнами і дверима.




А там пошти зразу в плєн попав, ну на нємця і дня не робив. Бо пригнали їх на Ла-Манш у Шербур і оказались вони на англійській території. Розказував, шо було важко, ну спасли матроси Севастопольські , десята рота. Вони пудняли бунт в лагері : мов, як це так, шо ми страни союзники, а нас в лагері держать і просились, шоб їх німцям в тил висадили. Приїхали наши консули… не освободили, ну трохи легше стало. Сказали : «Вас туда нельзя, бо вьі Германию в клочья порвете! … ». А тоді вивезли їх в Мурманськ . Уже з Сєвєра Воронкова одпустили по возрасту і він приїхав в Маріуполь , устроївся там ветеринаром. Все писав скрізь, сім»ю шукав - не знаю, найшов чи ні…

Поки в нашій країні йшла жорстока кровопролитна війна, за тисячі кілометрів від рідного дому бідувала на чужині проста українська дівчина Галя Герасименко. Бо прийшли на її землю фашисти, споганили криниці і джерела, зламали калину та вербу і занапастили долю дівочу - відправили в неволю на чужину. Спочатку працювала дівчина в хазяїна (бауера). А після збору врожаю відправляли працівників на міжсезоння в табір. Зазнала лиха, набачилась людського горя і жорстокості. А на наступний сезон, повесні, пішла вже до іншого хазяїна. Там було двоє старих, німкеня чистоплотна, але з епілепсією. В полі у них робили інші остарбайтери, а Галина слідкувала за порядком у хазяйстві та в домі.



44

5

Як виповнилось 9 год мені, оддали в перший клас. Нас було 47 учеників, перша вчителька Піскун Гапа Федоровна (так ми її називали). Вона учила нас усьому: і арифметиці, і географії , і буквар читать, і писать. Попервах писали на грифельних дощечках, а тоді вже появились блокноти з такою бомагою як промокатки і видали нам чорнильниці, які ми й додому в торбах носили. Ой було страшне : торба в чорнилі, руки в чорнилі, спина в чорнилі. И пісні учили… «За городом зайчики…»

А ще наша вчителька находила час і прочотку нам читать, запомнилось про Робінзона Крузо І П’ятницю. Послі уроків тож оставляли, хто одставав. Були батьки, які просили :«Хай ще походить год в перший чи другий клас» … Сиділи по три учні на скамейці, в школу треба було всім обов’язково ходить. Як чотири класи одучився і тоді вже дома остався. Через год одкрили в селі 5 клас , приходили вчителі, просили батька, ну я вже не пошов у школу , а пас череду. Дома треба було батьку помагати, на полі трьох полка була: хазяїн виоре ниву, заскородить, а тоді наймає овечок, щоб овчар устояв…Як скаже овчар, що нива готова, то хоч переорюють, хоч боронують бороною з дерев᾽яними колочками і сіяли. Таке було жито!..







43

6

здались. Неділя у їх був виходний, водили строєм на море купаться і стірать. Казав, було, той тельмановець : «У нас так пленньіх не чтили, как у русских» І ще : «Нам оружия никто не давал – ни Гитлер, ни Сталин…»

В Маріуполі ходив робочий поїзд з платформами одкритими – на смєну людей возив скількись раз на день. От раз побачив я там чоловіка з розпоротим носом. А тоді стрів його в Тимоха на другий раз. Каже Тимох: «То йому японець розпоров, спитай у його сам..» І розказав той старий матрос історію, як служив він на крейсері «Варяг», (було їх 650 чоловік команди), стояли в Чумільпо в Кореї і стали їх японці виганять одтуда. Наши потопили японські кораблі, а сами на суші оказались… от там в рукопашному бою і розпороли йому носа!

З разними людьми звела судьба за войну. Запомнився Воронков, сам родом з Кубані, а до революції він учився в Гамбурзі і робив у Ленінграді інженером на тринадцятому трубному заводі. Тоді сидів в Якутії у одиночці за вредітєльство… Ну, казав, шо нечого не робив, здря посадили. Як убрали Єжова , приїхав в Якутію Берія і випустив їх усіх. За сутки - в воєнкомат, стать на воєнний учот і на фронт.

При НЕПу наш Божок так піднявся!..Одноосібникам давали планок на посів культур, плантацію, добрива… А тоді вони збирали каждий своє - одвозили в город, шось їм там платили, сахар давали за зданий буряк. Ходили з села молотить найматься в Конотоп по рублю за день . На базарі за проданого коня чи корову можна було 50 – 70 пудов зерна получить (найбільше цінився горох). Жиди цим усім заправляли: давали квитанції (купони), а за їх можна було взять тоді зерно.

……Первого мая 1926 г. їхав Тарас Дячок по селу на тракторі. Того «Фордзона» він пригнав прямо з Чернігова, де був на курсах трактористов , (помошником у його був Тригуб Федор ). Дітвора бігла слідом, всі виходили дивиться… Зерно засипали на страховий фонд і хранили в гамазинах. Учот був строгий. Хоч голодовки великої в нашому селі не було, чоловік три, може , пропало.

Саме важче було в 32 – 33.., як його не було , а його требували. До 35 – го було нелегко, а тоді діло пошло і хорошо пошло ! (Тільки через п»ять год де взявся Гітлер…)

В тридцять другому первими пошли в колгосп люди бідніши. Разний був народ, разного характеру. Хто мовчки соглашався, хто огризався… Бандєр сперва активіст був, а тоді, як стали в колхоз заганять, він і «вивернув кожуха» Так індусом всю жизнь і прожив з своїм конем.

Приблизно у 1935 в селі встановили першу радіоточку : коло клуба повісили велику чорну «тарілку», всі сходились слухать. Цього ж року і перша автомашина прийшла (шофером був Іван Коваль), найінтересніші нам , хлопцям, були узорчаті резинові колеса , каждий торкнуться хотів і обліплювали ту полуторку , бо дивина була.




42

7

?» А він каже, : «Знаєш шо, Павло, не хочу я туди їхать… Бо такі там у мене зяті – дітей попереводили… У Москву б оце злетав - онуків побачить!»

В Маріуполі починали одстроюваться і робить заводи, там тоже закази серйозни оформляли: по десяч тисяч палубних гвоздєй, трос палубний, лопати…, возили все, шо загадували. А як почали з Германії йти ешелони з оборудовані єм , дак Гребенников , інженер один, казав : «От спомните мене – шо привезли, так воно і пропаде…Того шо один вагон їде сюди, а другий – у Москву. А як нємці вивозили од нас усе і грузили, дак на всіх вагонах було понаписуване «Крупп. Крупп, Крупп…»

В Маріуполі плєнних нємців було багато, стильки вони там понастроювали…. за день дом двох етажний на чотири сім»Ї робили. Камінь брали над морем (був котлован бульдозером виритий). Робили без перекуров, мєдлєнно, ну качественно! Роблять нємці і патруль стоїть їхній. Як прохожу мимо, так і стоїть один Тельмановець, він по руськи знав, каже мені : «Здравствуй, господин!» А я йому : «Який я тобі господин?» Дак він розказував, шо за войну не одного патрона не вистрелив, робили на сооруженії оборонних об»єктов, а тоді в плєн здались. Неділя у їх був виходний, водили строєм на море купаться і стірать. Казав, було, той тельмановець :

Бандєр сперва активіст був, а тоді, як стали в колхоз заганять, він і «вивернув кожуха» Так індусом всю жизнь і прожив з своїм коне

Приблизно у 1935 в селі встановили першу радіоточку : коло клуба повісили велику чорну «тарілку», всі сходились слухать. Цього ж року і перша автомашина прийшла (шофером був Іван Коваль), найінтересніші нам , хлопцям, були узорчаті резинові колеса , каждий торкнуться хотів і обліплювали ту полуторку , бо дивина була.

В тридцять шостому , як розвалили церкву, возив разом з хлопцями камінь з фундамента (був натуральний білий камінь, дикун називали), на обірку били його і робили дорогу. А з дзвіниці церковної дубової зробили нову школу . Був у мене однокласник Іван Бруяка, от ми з ним , розбираючи церковніий скарб, знайшли книгу таку «Брусов календар». А баба Палажка у Івана грамотна була , так вона той календар у нас забрала : «Рано вам ще такі книжки читать..». Клуб новий в 1937 одкрили… ще долі тріски лежали , а вже привезли в клуб кіно «Ми з Кронштадта» . Люди стояли один в один і тільки й чутно було: «Ой, яке ж кіно!...» Раніше возили дивиться кіно в Кролевець машиною , ( на «Чапаєва») , бо в селі було німе кіно, а в городі «балакуче» . Кіномеханік , було , стоїть на столі навколінки і каже : «Я бачу , шо ти під столом хочеш пролізти..» Пацани помагали пльонки крутить, шоб даром подивиться. А Войнолович уже звукове крутив.





41

8

Спитав у одного : «А ти не знаєш, де тут Боровицькі ворота? » Він одступив так : «Почему не заю – вот они!» И на Бородінську панораму ходив дивиться, ой і здорово !.. Треба каждому там побуть.)

В сорок четвертому привезли нас в Маріуполь убирать оте все, шо нємці наробили і побросали послі себе. Тильки приїхали, цілий ешелон нас… , а Тимох Кривенко (наш, божківський, ще послі революції з села виїхав, коли його чуть не розстреляли як кулака ), от він і подумав : «Дай, случайно, попитаю…» Заходить у вокзал Мороз алтиновський і питає : «Чи є хто з Червоного Ранку ?» Кажу: «Як нема? Є.» Я й подумав : «Це , дожно, Тимох…» Вихожу – точно ! Я зрадів : «Здрастуйте, дядьку Тимофій.» А він каже : «А чий ти?» -Да, Журбенкового Опанаса…. Тимофій тоді каже : «Я зараз їду в город. А он, бачиш, моя хата - приходь у гості.» Я частенько до його навідувався, він недалечко од вокзала жив. Сад у його великий був, а от клубники - латочка невеличка і , казав, уже шо не робив, як не садив,доглядав правильно - цвіте, а не родить і все… ( У нас в селі при НЕПу Стеренчуки сильни спеціалісти по ягодах були, аж в Арзамас одправляли вагонами. ) Було питаю : «Дядьку, якби оце жизнь наладилась, поїхали б в село ?» А він каже, :



каже: «Я бачу , шо ти під столом хочеш пролізти..» Пацани помагали пльонки крутить, шоб даром подивиться. А Войнолович уже звукове крутив. Знаю, як , було, в косовицю на лузі юшку варили косарям і для робочих і хліб давали по кусочку… Тоді якось люди до гурту тулилися, браталися, гуляли разом в празники. Було, заріжуть кабана, дадуть каждому м»яса, кому – штани, кому – колоши, дітям пакетики гостинців дадуть. Не менш як сто телят зарізали, бочок скільки вина під каждий двір розвозили… В общем, веселили людей… Тіятри свої були, п»єси в клубі ставили . Да й на роботі весело було: як перерив – посідають і співають, по –натуральному співають… Красивішого не було і не буде, бо то було все справедливо ! Зразу була велика чесность і велика довєрчивость. Все, шо було в колгоспі, ділилось на трудодень : полова, солома, зерно, картопля, мед….. Старались роботу давать так , шоб як сьогодні менше трудоднів заробив, дак шоб завтра більше получилось.

З начала пятілєток почались облігації. Роз»я снювали на зборах: «Треба государству построїть те то і те то…» (Правда шуткували : «Позичив, а не ддають..») Самооблог був – часть для школи, на медицину, колодязі, дороги сами ладили (було наряд дають : « Сьогодні на шлях!») Рішали все на зборах, кого може по бєдності освобождали от налога. А люди шо …. приймали, ляпали - все було так, як треба ! Тепер шо наробили – оце воно непридатнє !

,




40

9

У Алма – Аті по триста голов на одних вісах важили, а тоді робили прив»язі , загородки. От було, ідуть ешелони до лінії фронту з разним скотом, а там уже забивають і на фронт м»ясо поставляють. Не спали і робили всі вдень і вночі. І ковбасу виготовляли, да й непогану ковбасу. А з Челябінська скільки ми тракторов і тягачів з ЧТЗ на фронт одправляли !,,, Грузили, уручували, охрану ставили. Був лозунг «Все для фронта , все для победьі ! ». В Москві був у войну проїздом , з Яшаровим на Красну площадь ходили. Він розказував, як в гражданську Кремль охраняв (з незаряженими винтовками)…Коли кубанські козаки стояли в охрані Кремля, налет ів генерал Шкуро : вдарив по Кремлю, обобрав Кремль і утік в Новоросійськ , а тоді за границю ! От ходим ми, Юрій мені показує, розказує, а тут де не возьмись – шпік отой (одвернув ворот , а там значок НКВД). Питає : «Ваши документьі ?» А які у нас документи… Дали ми йому свої проїдни квитанції на поїзд. Він як розгорнув : «А что єто такое ?» Кажем : «Аж дивись…» Поворочав їх поворочав і прогнав нас. Тильки сказав : «Не надо здесь руками размахивать…» …» (Послі войни я вже їздив і преспокойно ходив по Кремлю.


на зборах, кого може по бєдності освобождали от налога. А люди шо …. приймали, ляпали - все було так, як треба ! Тепер шо наробили – оце воно непридатнє !

У 1937- 38 в селі учили хлопців призовників стілять з малокаліберки, строєву проходили, на турнику підтягувались. Ганяв нас по спорт площадці вчитель Омельченко Микита Савич.

9 жовтня 1939 года призивна комісія Чернігівського воєнкомату працювала в Кролевецькому воєнкоматі (в приміщенні, де після війни поліклініка була). Воєнкомом район ним у нас тоді був майор Саковський. Я попав у соту команду, з станції Кролевець нас повезли в Конотоп, де добавили призовників, сформірували довгий состав і вагонами привезли в Харьков на Холодну Гору. Там уже була мед. комісія і «покупці» набирали новобранців.




Запомнилась станція Тайга: морози там були такі, шо пар з паровозної труби падав льодом. Город весь був в огнях і вишок охранних - море. Од Урала до Красноярська скільки їхали - вишки і охрана…. Ми думали з Юрою Яшаровим : інтересно було б побуть тут і побачить, як война кончиться… (Яшаров - грек з Маріуполя - мій прямий начальник, а главний в Москві у нас Потєтєльников був. ) З Москвою по телефону связь була, на точку ходили. От составляєм заявку на вагони, а нам кажуть, шо заявок так багато, шо і вагонов стильки не буде… Ну, як стали перевозить заключонних, власовців своїх і других, вагонов на грузи для фронта більше стало…Як їхали до Клайпеди, давали довжелезни квитанції, де ставили прибитіє і отбитіє, а по путі слєдованія видавали талони на хліб і сахар. А так їжу в термосах давали, і готовили, і де шо доставали…

В Казахстані желізна дорога проходила через дубовий ліс. А в Алма Аті чуть не тиждень жили по адресу улиця Тараса Шевченко 103. Там уже тоді був парк 28 героїв Панфіловців. З казахстана форміровали состави і брали сопровождающих з українців евакуїрованих (самі приходили і просились). Їхали з охотою , по сім»ї на вагон, сопровождали скот на Україну.



39

10


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3

Схожі:

«немного биографии» icon«Українолюбець-українознавець» академик Фёдор корш
«Триединая Русь» (все – 1912 г.); «Об украинском национальном возрождении», «Украинский народ и русский язык», «Украинцы и Австрия»...
«немного биографии» iconБіографія Роберта Хайнлайна Биографии это всего лишь одежда и пуговицы человека биография
...
«немного биографии» iconВолодимир Коротенко к вопросу о биографии и генеалогии Михаила Билинского
Михайла Івановича Білінського, цікавої та непересічної особистості, міністра флоту Української Народної Республіки (1918-1919 рр.),...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка