«немного биографии»



Сторінка2/3
Дата конвертації16.03.2018
Розмір0.66 Mb.
1   2   3

«С ЭТОГО дня и началась моя настоящая биография..»

Тепер уже привезли нас в Первомайськ на Буг. Там у бувшому монастирі було багато казарм . Нас, новоприбувших, нагодували, а тоді повели в город і обмундирували. Стали проходить курс молодого бійця. Раніше в армії була велика школа: що ж навезуть туди таких недоучених (не отесаних) з усіх сіл, а тоді їм дають толк- командири там були розумні люди, здорово ловкі і хотіли, щоб ти знав усе. От зам. політ читає передову з газети , а йому всякі питання задають, якщо він зразу не може отвітить , то запише, а на другий день прийде і точно розкаже. Було стріне солдата : «Що з вами, якісь ви не такі?...» І вияснить причину, а як треба, то походотайствує за отпуск. Беспокоїлись, щоб солдат не був голодний. Учили нас усьому: політзаняття проводили, строєва, оружиє чистить, розбирать, стрелять. У мене хорошо получалось гранату кидать.Лейтенант було каже: «Ану, Журба, с разбега, а теперь с места. Молодец..и где так научился?» А мені однаково як кидать, ну я ж не кажу, що як череду пас так палки кидали… Вже у 43-му я того лейтенанта в госпіталі стрів, ну без руки і він повів мене до коменданта, а той дав талони на обіди і сніданки, щоб у столову ходить.. При дивізії у нас була парашутна вишка: під низом була викопана здорова яма, накидано туди лози, щоб пружинило. Хто хотів з солдат, той плигав. Я теж пробував.





38

11

Ленінграда їхать туди такі слабкі люди, коли вже блокаду прорвали і вивозили їх по льоду…. Я попросився з»їздить до тьоті своєї в П»ятигорськ (це кілометров за сто). Там председатєль горсовєта була Білогрудова , дак казала, шо у їх восімдесят національностей жило в той період.

Пенсію мені хоч і назначили, ну нашо в войну гроши… Пудписувався на займи для фронта. Учиться не пошов, а записався на желєзну дорогу сопровождать грузи на фронт. От стоїть нас строй.., кажуть : «ТИ, ти і ти - ідіть вам все об»яснять». За войну я всю страну, щитай, проїхав. Бо на оборону і Сєвер і Юг робили - треба було грузи на фронт доставлять. Вагони требували, одправляли - їх тисячі треба було. Їхали, куди посилали. І по сто двадцять суток в дорозі були. В Красноярську на конвеєрі школьники робили 12 - 14 год ( заряжали снаряди) , в кожушках, на пудставних пеньочках чи скамеєчках до росту. А в Ачинську в гостинниці висіло три рушники тканих і на їх написано « Кролевець» . Я Яшарову кажу : «Це з моєї Родіни рушники!» Він не поняв, як це тут з України рушники оказались…. Для мене самого це була приятна неожиданность! До Мінусінська їхали на оленях…, а люди там і на собаках їздили.





В Первомайську і присягу перший раз приймав. За весь час служби приймать прийшлось присягу може п᾽ять чи й десять раз. Бо в войну, як тільки на переформірованіє, поповнення прийшло, так і ми , кадровики, знов разом з новобранцями приймаєм… Часть дивізії була в Котовську, звідтіля і ешелон на Фінляндію одправляли. А нас в лютому зібрали у великій столовій, як клуня чи ангар, приїхав полковий комісар, роз»яснив політ обстановку про зимову фінську кампанію… Каже: «Хто бажає добровольцем?» У столовій тихо – муха не пролетить…ну він сказав:-Я довольний, що всі правильно поняли! І стали ми в Первомайську ночами грузить артилерію на состави, а вдень оддихали.

Був у мене сусід по казармі (койки рядом стояли) блотнячок такий собі Абісов. От він було все мене підбиває: «Пойдем в город». Питаю : «А увольнітєльна?» А він: «А зачем? Не надо. Я тебе часов навытаскиваю». Все предлагав : «Давай уйдем из части и разъедемся в разные стороны…» А я йому: «Ні! Поки не одслужу - не пойду никуда ». А тут і Фінляндія… Він знову до мене : «Видишь, а были бы уже на свободе!» Поїхали разом в Фінляндію… вернулись, а тоді вже він і каже : «Оце тобі спасіба, бо досі мене вже б не було..» Кажу: «Хоч дякуй – хоч як хочеш…»

23 лютого-День Красної Армії – празнували в дорозі…Ленінград состав не прийняв, прибули в Тихвин, а звідти на тягачах далі одправили. Поки нас туди доставили – вже місяць война йшла. Видали



23 лютого-День Красної Армії – празнували в дорозі…Ленінград состав не прийняв, прибули в Тихвин, а звідти на тягачах далі одправили. Поки нас туди доставили – вже місяць война йшла. Видали теплу одежу, рукавиці, печатки . Все було мініруване: І хати й фірточки, ручки в дверях…на столах було спеціально оставлено там часи , вазочки, якісь чи іграшки, а візьмеш – зривається…. Фіни здорово оборонялися (який тільки чесний та хороший народ….) А ми ж лізли «на лом»… Нечого в нас не буде.., бо каждий очі вилупить і каждий собі все… Сельські були слабшими морально, воно ж тільки починало ладиться…… Я ума набрався вже як служив. А послі цієї войни трохи діло пошло: шо там надивились, а шо сознатєльность повисилась.... Всякого було… мир великий – командир за всіми не вслідить, ну у каждого должна буть своя совесть! Там погибли мало в боях, а померли да позамерзали… Морози в Фінляндії були до сорока, ну тихі : там сірник запали – поки не згорить – не тухне. І сонце : он зайшло і через чотири часи вже й видно! У нас капітан Рак руку приморозив, дак до конця войни лічили і не могли вилічить… Спать на морозі давали всього по повчаса. Наводчики були на орудіях, дак грілись об ствол, як одстреляють. Було таке, шо іде за пушку держиться і спить аж хропе, а як одорвався - пошов куди попало…

комісії ти вже не воєннообязаний.

В госпіталі були у нас два козаки донські Грунтовий і Тищенко (співали наши пісні і балачки наши обикновенни). Раз пришов Тищенко до мене в палату, подає руку і питає : «З якої ти станиці ?» Кажу : «Не з якої станиці. Я з села….» Той удивився : «Дак у тебе ж фамілія Журба.., а у нас Журб багато ! » Дак цей Тищенко розказував, як в революцію виступали агітатори може з дванадцяти партій.. А тут де не возьмись - Троцький : він як вийшов і сказав : «Земля – крестьянам, заводьі – рабочим, мир - народам!» . І в усіх агітація зразу кончилась…

В гори мене возили на консультації до професоров. Неколи не виписували, як шось не долічене. Гарнізонна комісія всі бо маги провіряла. Був приказ такий «Лечить до полного вьіздоровления» . А не дай бог випишуть рано - тоді з часті вернуть…

Госпіталь наш у трьох етажний школі розміщався, часто шефи з концертами приїжджали і кіно пошти каждий день показували (а на фронті концерт був хіба на переформірованії). Організовували нам і екскурсії природу Кавказа показать - в Кабардіно- Балкарії здорово красіво… Ельбрус там рядом зовсім… , мінеральної води двадцять восім сортов. А тоді як почали з Ленінграда їхать туди такі слабкі люди, коли вже блокаду прорвали і вивозили їх по льоду…. Я попросився з»їздить до тьоті своєї в П»ятигорськ (це кілометров за сто). Там председатєль горсовєта була Білогрудова , дак казала, шо у їх восімдесят національностей жило в той період.



Пенсію мені хоч і назначили, ну нашо в войну гроши… Пудписувався на займи для фронта. Учиться не пошов, а записався на желєзну дорогу сопровождать грузи на фронт. От стоїть нас строй.., кажуть : «ТИ, ти і ти - ідіть вам все об»яснять».

37

12



Я вже послі войни узнав, шо в Севастополі у гаубичний артилерії войовав Охріменко Павло Опентійович з нашого села. Якось зговорились, як ліс заготовляли, розказав, шо вони стояли в Каменний бухті і їх тоже з моря бомбили. Ну, йому пришлось і плєн пройти з Макаром Передерієм. Казали, шо як вели наших плєнних, дак колона од Севастополя до Бахчисарая розтягнулась… А Семен Дячок дак десь там і пропав… ( проказували, шо в якомусь домі інвалідов без рук чи ніг лежить, племінник і шукать їздив, ну нема)…Через сутки доправили мене з Севастополя на Кавказ у госпіталь , без сознанія. Було сильно поранене лице , руки і контузія велика. Робили багато операцій по пересадці кожи, на голові так і остався шрам. Лічили, як положено. Коло Нальчика в Прикумську у госпіталі пробув сім місяців… Врач, шо лічила мене, Клавдія Михайловна , з Дніпропетровська така була ловка, така привітлива, ранених любила… До каждог о в її подход був, уміла шо сказать. А Осмоловська була така сердита, шо не дай Бог! Запомнилась ще медсестра Клара, ця грузинка була. А в Єсентуках уже долічував професор, армянин. Він тоді сказав : «Не волнуйся. Все у тебя будет хорошо !»… А шо ж , двадцять три годи, а ти побитий ввесь…Правда, нас з госпіталя як виписували, дак питали :«Куда пойдешь учиться, на бухгалтера или еще куда ?» Мені по гарнізонний комісії дали послі госпіталя другу групу. Виписали разом з Павловим, ленінградцем ( у його рука була перебита, починала тильки шевелиться…). А послі комісії ти вже не воєннообязаний.

36

13

Учили нас як «кукушку» нейтралізовать ( це дівчата-фінки тепло одіті в шерстяну одежу у гніздах на деревах сиділи) Ну, не просто сиділи, а вони снайпери, їм за нашого вбитого офіцера Манергейм по гектару лісу давав.От вони і одстрілювали по білих кожухах. А ми вже як замітимо її, так починаєм сосну пилять, предлагаєм здаться . А як же.. і переводчики були.. А якщо вже прозіваєш – то вона між деревами на лижах ось так, ось так - і не догониш.Я перший раз автомат в Фінляндії побачив як «кукушку» «зняли»(дожно англійський), а до того ми з трьохлінійками учились і войовали да СВТ десятизарядной. Було, як «знімем» кукушку – зразу її і забирали. Можна було за шию двома пальцями придавить, а уничтожать не розрішали , поймать і все –гуманность була. Якось , коли з дота в дот переходили, то змішались наші і фіни, то один лейтенант , Герой Советского Союза, убив двох фінов (у його вихода не було : або він- або його), так за це його званія лишили і замість звєзди Героя дали тільки орден Красної Звєзди. Всякого було….А в березні замирились, уже тепло стало, був приказ «не стелять», почали трупи прибирать . 18 березня ми сорок часов стояли під Виборгом.. .вивісили рупор, об»явили , що встановили лінію Манергейма і назад нас одправили. Правда, ще перед тим, як додому одправлять, як уже все кончилось, так ще кіно показали, як ми фінов шапками закидали… Всі стали сміяться і більш його не показували. А кіно ж зробили - дак показувать нада…



35

14

щодня додому ночовать ходили. А з весни вони почали форсіровать сильно. Топили корабліі наши з продовольствієм і боєприпасами. Снабженіє нам йшло тильки по морю, бо од суши ми були одрізани.…А море , було, як розбовтається, дак не дай Бог… В июні вже склалась така обстановка, шо з боєприпасами і людьми було у нас катастрофічне положеніє.. Це таке , шо як край нада який плацдарм удержать , а взять нігде, дак при частях сокращали до мінімума штат (з двох писарів чи поварів одного оставляли…) А нємці все нови часті кидали, шоб взять Севастополь, пуд конець уже штурмовали і з моря на лотках пуд димовими завісами, і з Ялтинського шосе наступали.. 17 июня вони окружили 30 батарею, командованіє з Октябрьським перейшло на 35. 21- го взорвали електростанцію. 25- го мене поранило в другий раз : розорвався рядом снаряд і більш я нечого не помню…. Перевозили нас, ранених , в Новоросійськ самольотами. Генерала Петрова з сином евакуїрували з Камишової бухти на подводних лотках А Октябрьський некуди і не тікав, їх , по розказках, вивезли вже в послідні дні, ну всіх не могли і багато наших погибли, або в плєн попали.



2 апреля в Ленінграді нас ще на екскурсію водили у дворець Меншикова ( обутих не пускали, ну ми були в валенцях, дак розрішили пройти.) Показували собори і церкви, розказували, скільки Харитоненко грошей на все давав. Пропаганда чи ні – не знаю. От перед початком фінської нам про Манергейма розказували, маршала «Юті-Муті» , шо «Он английский подлец, помощи просит у шведа» ( у його, в основному , шведи войовали). А поміж солдатами чутки ходили, шо він в Пітері учився і при царю на Дальньому Востоці войовав . І ще, казали , у його, як у нашого Сталіна, нечого не було , а тільки два чемодани з вещами. 16 квітня прибули в Котовськ , станція Біржова. Поскидали валенці, теплу одежу і почали готовиться до Первомайського параду. Сильний був парад: і танки, й пушки, самоходки…Солдати шагали . Більше на параді я не був негде. Ще нас водили на суд над Нікітіним, який продав Котовського. Багато нам, солдатам, про Котовського розказували і на могилу до його приїжджали син і дочка Григорія Івановича. А про Фрунзе пісню співали: «Тише, товарищи, шапки долой : красноармеец погиб молодой». Тут ми другий раз присягу приймали, коли одних демобілізували, а новачки прийшли.



Весною 40 –го нас готовили виводить на ученія. Уже все було оборудоване в Грушевських лагерях: стояли палатки, грибки для днювальних, оставалось провести уборку. Уже й виїзд назначили, якого всі ждали.

А тоді все одмінили, об»явили тривогу і пошли ми в Молдавію «Вьіручать тех людей, которьіх там угнетают»… Люди стрічали нас хорошо.. Робили вони, в основному , по наймах за 25 лей в день на жнивах. Гроші їхні леї називалися. За п»ять лей на базарі можна було купить десяток яєць або коробку сірників. Бєдность, справді, там була страшна : хати топили «по чорному», бо на кажду печну трубу чи окно встановлювала власть великі налоги. Правда, магазини були забиті імпортними товарами , за 60 лей можна було купить натуральну тужурку чи плащ їз хрому.. (ну все було залежане: ткнеш пучкою – і дірка).. А ми год постояли - і де все ділося… Тирасполь , де ми зразу стояли, красивий такий город у восьми кілометрах од Дністра (велика річка і бистра). Там мост великий желєзнодорожний, ну нас переправляли через подвісні мости, шо на тросах крепились. Сперва, днів три, наблюдали в бінокль за всім, а т оді стали двигаться далі, до границі. Без преград. Вони ж не думали , що ми такі нахальні. Правда у армії в їх розброд був . А молдавани не хотіли з руминами одступать : собираються в групки на дорозі там чи в полі… спорять, спорять про шось, а тоді , дивись, починають знимать з себе обмундірованіє , винтовки покидали , ботинки за спину - і босими по домах розійшлись в разни сторони. Раз прийшли вночі, устаєм вранці – з руминами разом спимо, тоді вони давай свої воли запрягать і орудія одтягувать… Розлучили нас , як череду. Підтягнулись польові кухні, нагодовали нас… Дороги у їх вже тоді хороши були, хоч самольоту приземляться можна



тоже можна було брать скільки хочеш. Перед штурмом роздавали нам Георгієвські лєнти, а сухозлотку вже тоді сами моряки на безкозирки набивали !

Били і з кораблів - куди приказували. Просили все : «Дай огня! Дай огня! Огонька дай!...»

Уже, як здавали город, , склади попалили. Константіновський і Михайловський равеліни розбомбили. Партизани пошли в катакомби…. Женщин і дітей кораблями і баржами вивозили на Кубань.. Мира там було на причалах…. І міліція і НКВД.. Ну німці їх в дорозі здорово бомбили з самольотов, даже ранених… А так у нас був порядок до самого конця. І пошта ходила, ну тільки газетки на такій рудий бомазі - писали, де зараз фронт проходить, шо освободили, шо здали. Політруки читали і сами ми , бо з домом була тоді свіязь одна – оці сводки в газетах… Красівий був город Севастополь, чистий зразу, строгий . І защищали його на совесть в разну пору года і в разну погоду. В сорок первому , як не важко було, ну одражали атаки, збили їхні плани, хоч і великою ціною, – удержали Севастополь ! Розказували нам про те , як погиб Павло Степанович Нахімов, шо Малахов Курган названий в честь мічмана Малахова… До весни трохи аж передишка була. У нас два мєсних солдати войовали, дак щодня додому ночовать ходили. А з весни вони почали форсіровать сильно. Топили корабліі наши з продовольствієм і боєприпасами. Снабженіє нам йшло тильки по морю, бо од суши ми були одрізани.…


34

15



33

16

Тут тільки можна- не можна. А як вилізе з моря да скільки води за собою витягне !... Були такі, шо роздівались і одежу на голові заматували. Ну ще ж і автомат…

17 декабря 41 года нємці почали штурм. Лупили так, шо двохметрови стіни в домах тріскались (там же білий камінь ракушняк). Раз коло Севастополя такий здоровий снаряд упав, шо наша плавуча батарея де й ділася… Авіація тоже здорово бомбила : було, летять… чого вони минають ? А тоді завертаються і з моря йдуть . Да як дасть із пулємьота попід кручі… Ми од їх одбивались зенітками. Од Севастополя до Чингара всю ніч було видно - прожектори висвічували. Часто вночі в развєдку ходили. Раз пуд Севастополем развєдка боєм була: чоловік 60 нас йшло, а попереду наш патруль обнаружив німецьких развєдчиків. Ми залягли, пропустили їх, поскидали вещ мешки і ждали в засаді. Назад як вертались - уничтожили їх.

У нас і татари войовали, да ще й як войовали… Бачив, як вони мололяться : на мечеть вилазять, гукають, на три сторони кланяються (женщин у їх немає на молитвах) . Татари ж не бриються, а пінцетом вищипують бороду, було, сидить і скубе. У штольнях реморемонтірували обмундірованіє, поточний ремонт робили. Нового тоже можна було брать скільки хочеш. Перед штурмом роздавали нам Георгієвські лєнти, а сухозлотку вже тоді сами моряки на безкозирки набивали !


на дорозі там чи в полі… спорять, спорять про шось, а тоді , дивись, починають знимать з себе обмундірованіє , винтовки покидали , ботинки за спину - і босими по домах розійшлись в разни сторони. Раз прийшли вночі, устаєм вранці – з руминами разом спимо, тоді вони давай свої воли запрягать і орудія одтягувать… Розлучили нас , як череду. Підтягнулись польові кухні, нагодовали нас… Дороги у їх вже тоді хороши були, хоч самольоту приземляться можна… Шлях на Бухарест широкий, красівий під гору йшов.. Запомнились городки Сороки, Ганчешти, Манчешти, далі Бєльц поїзд не ходив.

Хороший такий город Бендери, з церквами, а службу в церкві правили по молдавськи… Було, як іде хресний ход, дак співають : «Домни милуєшти» , або у руминських солдат пісня така була : «Капрал, капрал, чумадукча, чумадукча…» Я їхній язик бистро поняв, ну там як спитать дорогу чи на базарі шо купить. Командир мені казав:»Учи, Журба, язик! Знатимеш молдавський – руминський виучиш, а руминський знатимеш - виучиш італьянський, а там і французький…»

В Молдавії нас переформіровали : була у нас 95 дивізія 161 пєхотний полк, хоч і артилерія в нас була, а називався полк пєхотний…



32

17

витягнуть, дак сивий весь , як молоко. По Севастополю били тільки вдень 615 міліметровими снарядами з «Дори» , ну вона вже як ударить дак ударить ! Манштейн пообіщав Гітлеру, шо як завезуть нові німецькі орудія «Дочь Дора» и «Карл», дак він Севастополь зразу візьме, первий штурм був назначений на 8 декабря і рощитували вони управиться за 4 – 5 днів . А , бач, хоч Манштейн і «цвет бранденбургских королей» , а , все одно, в його нечого не вийшло!

Ми тоже укрепляли оборону. Перекидали на защиту добровольчеські морські часті. Больнинство пополнєнія тоді було шахтьори з Донбаса … 30 і 35 батареї на расстоянії 40 кілометров защищали Севастополь. Наша Приморська армія снабжалась через Сєвєрну бухту. Пришов раз, зімою вже, параход – привіз національну дивізію з Баку. Ну, нехто з їх не войовав, бо ще на палубі в дорозі руки поодморожували. Їх зразу в плєн і бомажку на спину «Руському – не вояка, нємцю – не язик».(Шо ж, вони – народ южний, а пришлось в льодяну воду до берега плигать … і по руськи вони не знали…)

Були в нас і лодки і катєра. Ну було і время ограничене - постоянно бомбили…..(Були пояса і круги спасатєльни, ну це ж для теплої води…)

В сороковому Їздили ми в командировку у Кіровоградську область по орудія, сорокап»ятки. Появились і автомати , у каждий роті був взвод автоматчиків.

В мирне врем»я давали по 16 пачок на місяць с Дисципліна була строга. Хоч і увольнітєльни давали і в магазини по пропусках можна було ходить. Ну, без казусов не обходилось. Був у нас Семен Семенович Семенов…як тільки вискочить в город - уже й п»яний. Майор каже: « Ну что с тобой, Семенов, делать?» Той проситься: «Я больше не буду!» Дак його в наказаніє у десантнтй полк в Ізмаїл одправили, сказали «Хоть и жалко, но иначе нельзя!» А Іллєнка судив товарищеський суд за те, шо в Первомайську на базарі стакан вина випив. Ну і правильно - більш він так уже не робив. Хоча, було там на День Красної Армії чи на Октябрьську видавали нам по чарці ( там сто грам чи було, чи мо й не було…). У войну разведчикам «для смілості» давали спирт. Ну, хто доволі пив, дак пошов і більш не вернувся. Бо развєдка – це така тщательна вещ, шо тильки на трезву голову треба.

игарет. Як зараз помню : прийдем в казарму – лежать розкладені по тумбочках сигарети «Ракета» Кримської фабрики і по чотири коробочки спичок (усім, хто курить, хто й ні). Годовали, одягали…Чисто все , благо . Командіри беспокоїлись, усім толк давали . Ходять було з санітарами, провіряють: не дай бог в кого вошу найдуть - усіх щодня в баню тиждень ганятимуть…




31

18

Почали одступать в глиб полуострова, йшли вдоль желєзної дороги. Якось так получилось, шо нємці на тий стороні насипа, а ми - на цій двигались. Ми з німцями балакали до самого Сімферополя… все вони з нас насміхалися: «Рус, рус, давай менять кресало на машинку». Ну, конєшно, у нас зразу не то шо машинок (зажигалок) не було, а по всьому трудно приходилось… Може год пройшов чи й більше, поки фашисту почали прикурить давать. …

А в те перве літо вони такі бомби кидали , шо ями послі їх з хату величиною виривало. В Криму земля кріпка, а з висоти як кидать, дак кілограм рівняється пуду (так нам офіцери об»ясняли). Було так оце: як поб»ють сьогодні, завтра, послізавтра, а тоді прекращають. Прибираєм трупи , де яка яма чи воронка складуєм, шинелями понакриваєм, пощитаєм, у кого є медальйон – фамілії позаписують, одправлять додому ізвєстія. (Отак пуд Джанкоєм в воронку із бомби хоронили.) Медальйони у кадрових були обов»язково. Желізни, шо захлопувались, були некачественни (як у воду попав – то пропав). А тоді дали пластмасови, шо закручувались. Носили в спеціальному карманчику нагрудному – політрук загадував, так і привіз я його додому. А я тобі так скажу : як одступають – толку не зведуть, а як наступають - тоді вже учот чоткий !

30 –го октября щитається началом оборони Севастополя. Було усяке.. Ну, неякої паніки ! Бомблять - всі лізли в землю… . Були й такі, шо як залізе в траншею, дак сидить – не вилазить, трусить його… А як витягнуть, дак сивий весь , як молоко. По Севастополю били тільки вдень 615 міліметровими снарядами з «Дори» , ну вона вже як ударить дак ударить ! Манштейн пообіщав Гітлеру, шо як завезуть нові німецькі орудія «Дочь Дора» и «Карл», дак він Севастополь зразу візьме, первий штурм був назначений на 8 декабря і рощитували вони управиться за 4 – 5 днів . А , бач, хоч Манштейн і «цвет бранденбургских королей» , а , все одно, в його нечого не вийшло!


все , благо . Командіри беспокоїлись, усім толк давали . Ходять було з санітарами, провіряють: не дай бог в кого вошу найдуть - усіх щодня в баню тиждень ганятимуть Переписувався я з другом своїм Дячком Олексієм Савичем, який на острові Котка в пограничниках служив. І додумались ми в конвертах сигарети пересилать з Молдавії на Фінську границю.. Доходили. На пошті у нас були солдати Шеромян і Кукарін. Написали мені з дому, що в цих краях служить Микита Омельченко і адрес його батько в другому письмі прислав. Я обратився до нач.штаба Корольова, шо у мене тут недалеко є земляк, дали мені увольнітєльну. Приїхав до Микити в часть, зразу до часового, той визвав начальника караула , прийшов лейтенант, культурний такий: «Пожалуйста , сей час…» Прийшли в расположеніє (а вони якраз мат часть изучали)… «Товариш Омельченко, узнаете ?» Микита так подивився..: «А, це ти…» Він же в селі до армії нас, допризовників, стрелять учив і строєвої. Розказав, шо з Московського воєнного округа його в Бесарабію з артилерією перекинули, тепер Микита був коректіровщиком огня, а це здорово опасно було, бо і в тил приходилось пробираться і координати точно давать. Побалакали … «Ну,-кажу-, може ще стрінемось».. .



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3

Схожі:

«немного биографии» icon«Українолюбець-українознавець» академик Фёдор корш
«Триединая Русь» (все – 1912 г.); «Об украинском национальном возрождении», «Украинский народ и русский язык», «Украинцы и Австрия»...
«немного биографии» iconБіографія Роберта Хайнлайна Биографии это всего лишь одежда и пуговицы человека биография
...
«немного биографии» iconВолодимир Коротенко к вопросу о биографии и генеалогии Михаила Билинского
Михайла Івановича Білінського, цікавої та непересічної особистості, міністра флоту Української Народної Республіки (1918-1919 рр.),...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка