Ні слова правди



Сторінка1/7
Дата конвертації09.03.2018
Розмір1.38 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7

НІ СЛОВА ПРАВДИ

В тиші ранкової аврори почувся скрип сходинок. Схоже, що жінка обережно підіймалася на другий поверх до оселі знадвору. Старий навіть запах її духів відчув. До болю знайомий. Майже зримий. Відразу впізнав її, ще до того як вона обережно постукала в двері.



  • Заходь, Амеліє, - запросив голосно, що аж Прохір прокинувся,-

Прохоре, запрошуй дорогу гостю до світлиці, бо сам я вже не встану...

  • Что? - зпросоня пробелькотів лікарський лакей, що останні дні

ціілодобово доглядав за хворим, - куда кого просить?

  • Та чи не чуєш ти, що до нас гості?

  • Где? – розплющив очі здивований чоловік.

  • За дверима. Та хутчіш відкривай. Амелія прийшла.

  • Вчера, якобы Катерина приходила, позавчера Оксана, сегодня

Амелия.., - тихо пробурчав помічник лікаря.

Прохір запалив свічку, шаркаючи босими ногами підійшов до дверей, відчинив їх, виглянув, знизав плечима і підійшов до ліжка хворого.



  • Нет там никого. Приснилось вам наверное...

  • Та чому ж приснилося? Що ти і запаха парфюму не чуєш?

Пішла, мабуть, поки ти очі роззявляв. Чуєш, на вулиці сніжок

скрипить під її каблучками.



  • Рано еще, барин. Пустынна улица еще. І никого там

нету. Сереть только начало. Кто придет? Врач часа через три обещался заглянуть. Может молока разогреть?

Я сам зійду до кухні.



  • Да куды уж вам... Лекарь не велел вставать. Да и клокотали вы

целую ночь как вулкан, прости Господи.. Я сам сейчас. Еще успеется. Позже...

- Ти теж хропів неначе кінь. Гостю проспав. Піду я сам на кухню,бо вже годі лижнем лежати. Ще тижнів зодва полікуюсь і гайда на Вкраїну. Там і клімат не такий вологий, та й весна вже бере своє. І Амелія мабуть далеко не пішла. А як і пішла, то повернеться, а ти її знов проспиш. Допоможи піднятися і йди відпочивати. Рано ще...

На превеликий подив Прохора старий таки піднявся і клекочучи хворими легенями почав спускатися дерев’яними східцями на перший поверх до кухні.


  • Молоко - в кадке на столе. Спички – в чуланчике, - навздогін

старому сказав слуга і обережно пішов за ним, підсвічуючи дорогу.

Старий таки дочвалав до кухні. Посміхнувся, навіть у сивий вус. Обвів поглядом стіни, стіл. Зупинився на вікні. Точніше, на сірій плямі світла в ньому. У блакитних, вже, мабуть, не видящих очах, запалала іскорка блаженства. Так, наче вгледів він там щось чисте і надто приємне, після побаченого далі не варто було б і жити. Ще стоячи він протяжно і зі свистом вдихнув, а видихнув вже на підлозі, обличчям донизу...

Прохір схилився над тілом. Якийсь час слухав серце та мацав пульс. Потім склав руки покійникові на грудях, підвязав щелепу полотняним рушником, щоб не захололо обличчя з відкритим ротом, одягнув на себе шапку і кожушину і пішов в бік Василівського острова, де мешкав його патрон – лікар Бронберг.
* * *


  • Такова была смерть великого художника и поета, - розповідав

мені за сотні півтори років по тому лікар Бронберг,- Умер Грушивский не столько от болезни серца, а, как ни странно, от старости и одиночества.. Хоть и было-то ему сорок семь лет, да и друзья его никогда надолго не оставляли. И тело не успело еще состариться... А душа всегда была одинокой и стариковской.

  • Что и вскрытие души делали? – перейшовши на мову

співбесідника, здивувався я.

- Чтобы обнажить душу нужна как раз не смерть, а напротив жизнь. Тело и его вскрытие здесь ни при чем, - как бы не замечая иронии, начал философствовать мой собеседник. А его последние, во всяком случае годы жизни я хорошо знаю как, впрочем, и все предыдущие, начиная с детства. Да это и не мудрено. Ведь именно после смерти и началась жизнь замечательного украинского поета и художника. Несколько, правда извращенная измышлениями советской, в частности, пропагаднды. Хотя именно она сделала Грушивского народным украинским поетом-пророком. Отцом истинно украинской словесности.

- А кто же тогда Котляревский? – позвольте спросить...Ведь он свою «Наталку-Полтавку» и «Енеиду» на малоросийском гораздо раньше написал... Ведь вы врач, а не литератор. Откуда вам известны тонкости литературной класики, еще и украинской? Да и с какой стати вы ее оцениваете?

- Я старый еврей и в добавок философ. Я ведь не хирург и даже не стоматолог, как поколения моих предков. Я психиатр. То есть специалист по душам, которые обнажает, как мы уже договорились не скальпель после смерти, а лупа и вся прожитая жизнь сквозь нее , или ее фрагмент, если хотите... И раз уж попадается уникальный екземпляр я с головой окунаюсь в эту жизнь. Делаю свои порой не свойственные социуму выводы, которые чаще всего не совпадают с мнением большинства. К примеру: знаете в чем причина многих заболеваний, скажем желудка? В том, что мать в раннем детстве во время кормления грудного ребенка сильно испугалась чего-то и резко перестала кормить малыша. Ужас утраты пищи, а следовательно и жизни, получил ребенок в результате такого первого жизненного опыта. Подсознательно он всю жизнь будет глотать пищу не пережевывая, опасаясь, что ее у него заберут. Оттого - гастриты, колиты, язвы. Рак, в конечном итоге, перед которым лекарства, или скальпель бессильны. Мише Кашпировскому в большинстве случаев удается нажать какую-то кнопку в человеческой психике и тяжелые болезни отступают, как и физическая боль во время операции. Помните хирургические вмешательство без наркоза, телесеанс которого транслировался по всей стране? Я удивляюсь идиотам, которые утверждают, что больная терпела часовую нечеловеческую боль из-за солидарности с Кашпировсому. А сам Кашпировский мошеник и бездарь. Очень отдаленно, но нечто подобное испытываете и вы по отношению к вашему идолу. Забывая, что на самом деле идол – это вымышленное, идеалистическое трактование личности. Не согласны?

- А Исус Христос? Тоже идеалистическое трактование жизни реальной личности?

- Мы, надеюсь, договорились, что я озвучиваю только свои выводы и они никогда не станут достоянием общественности, ибо это может нанести непоправимый вред обществу, или его членам. Но коль скоро вы затронули этот вопрос, мы к нему вернемся несколько позже. А сейчас я ознакомлю вас со своими выводами относительно Грушивского, основаных на тщательных записях в дневнике моего прапрадеда, перешедших мне в наследтво. И которые, кстати, в наибольшей степени повлияли на мою судьбу и, в целом, на уже практически прожитую жизнь.

Я звичайно розумів, що навряд чи відвертість якогось, хоч і іменитого жида, як за життя у літературних творах називав Грушівський представників еврейської меншини, може похитнути мої сформовані переконання, але цікавість до першоджерел взяла гору. Власне, мене мало цікавили особисті висновки психіатра, однак він пропонував щось більше – показати власноручні записи свого прапрадіда – останнього лікаря Панаса Грушівського. Ті записи, що пережили революцію, репресії і фашистську окупацію. Лише за зберігання чогось подібного більшовики, принаймні, однозначно карали смертю. Не знаю, як повелися б сьогоднішні можновладці, котрі здається понад усе ставлять національні цінності і культурні надбання та цнотливо ховають всі пов’язані з ними життєві нісенітниці і можливі негаразди. З Альбертом Бронбергом я познайомився через дружину мого товариша, котра як, і я страждала ознаками неврастенії по церебральному циклу. Іншими словами – фобіями, тобто беспричинними приступами страху з ознаками суїциду. Бронберга вона обожнювала, говорячи, що після його сеансів у неї з’являється справжнє відчуття повноцінного життя. Їй стає зрозумілою природа власних жахів і вони відступають. А ще вона розповідала, що Бронберг нащадок Грушівського, чи далекий його родич. А дід психіатра лікував весь мистецький бомонд середини дев’ятнадцятого століття. Ще, висловлювала жаль з приводу того, що хоч старий і неймовірно чуйний та добрий дід, але безперспективний імпотент. Очевидно, враховуючи такі позитивні характеристики, я і доклав чимало, повірте мені, зусилль, щоб не лише познайомитися, а й потоваришувати з завжди зайнятим і іменитим,- ні не професором, а просто лікарем-психіатром. Бо численні новітні терапії та голковколювання мені допомагали як собаці гвалт. Звичайно, про психоаналіз я чув, теорію Фрейда навіть пробував вивчати. Вабили мене однак, не описані методи та результати лікування видатного психоаналітика , а його особисті спостереження та засоби впливу на пацієнтів. Скажімо, я з неабияким здивуванням дізнався, що Фрейд застосовував у практиці роботи сповідь хворого, яку годинами вислуховув, сидячи напроти пацієнта і дивлячись йому у вічі. Невже щось подібне застосовував у практиці і Бронберг? Невже я зможу розгадати феноменальну загадку популярності мого знаменитого земляка, зрозуміти таємницю його самотності серед безлічі друзів, передчасної старості на порозі зрілості? Отже, на перше причащення, або побачення з лікарем я йшов сповнений ще і надіями торкнутися неоціненного скарбу спогадів та спостережень, за дійсно неординарною людиною. І, таки да, як кажуть в Одесі, «мне, простите, несказанно повезло». Результати перевершили сподівання.

Хоч і звернувся я до Альберта Авраамовича за медичною допомогою, наші зустрічі скоро переросли в дружні стосунки і перетворилися на багатогодинні літературні вечори. Я боявся записувати нюанси дивної російської мови з численни українськими словами, зворотами та ознаками єврейського діалекту, тому розмову нашу передаватиму максимально близькою до оригіналу, нехай вже пробачить мені кмітливий блюститель чистоти слов’янських мов. Хоч і розумію, що подібний заклик до мовознавців може викликати лише байдуже клеймо – «невіглас». Та справа не в цьому. Я почав часто навідуватися додому до Альберта Авраамовича. Жив він один в подільській однокімнатній квартирі у Києві, хоч і був одружений.

- С женой неувязочка вышла. Смею вас заверить, она прекрасная женщина, но в какой-то момент вспомнила мне все грехи молодости и даже сумела настроить своим неуважением ко мне детей. У меня, знаете ли, много работы и я что-то в этой жизни упустил, потому купил себе эту квартиру возле Днепра и живу здесь, уже который год. Дети иногда навещают. Не балуют, конечно. Особенно дочь. Но я ведь точно знаю: «чудеса приязненых отношений между всякими людьми, будь то даже самые близкие

родственники, совершаются токмо единою всемогущею волею божиею, и что он не подозревает даже ниже малейшего влияния человека на человека». Это сказал в свое время, мил человек, наш Грушивский. И был, конечно же, тысячу раз прав. Но, насколько я понимаю, вы пришли не за тем,чтобы слушать мои нравоучения.

- И за этим тоже. Я же, все-таки, пациент в первую очередь. И уже потом исследователь.

- А я и ищу подход к вам соответствующий лечению вашего недуга. И, знаете, я уже могу поделиться с вами первыми своими выводами. Вы, мне кажется, человек очень впечатлительный и легко ранимый. В юности представляли себя личностью значительной. Ставили перед собой амбициозные цели. Верили, что и все окружающие – люди возвышенные, честные и справедливые. Жизнь постоянно вносила свои коррективы, надежды болезненно рушились, мечты не сбывались. Более черствый человек многих деталей на подобном жизненном пути даже не заметил бы. У вас же каждая мелочь превращается в трагедию. И так много лет подряд. Вот психика и начала давать сбои. В медицине это явление называется фрустрацией, то есть, крушением надежд. Лечится путем глубокого переосмысливания всего предыдущего опыта, анализа поступков своих и чужих, но авторитетных для вас людей. Так что все нормально. Вы человек неглупый и с моей помощью одолеете болезнь, я уверен, полностью. Так что все идет по плану.

З цими словами дідок поправив окуляри. Середнім пальцем переніс їх з носа на очі, що нагадало мені чомусь дуже непристойний жест, і попрямував в кут охайної кімнати, де під прикроватну тумбочку був замаскований сейф. Крізь відчинені дверцята я помітив щось на зразок закопченого металевого молотка, кілька папок паперів та ряд різного калібру пляшечок.

Дідок якийсь час колупався в паперах і нарешті витяг зошит у коричневій, напевне шкіряній обкладинці.

-Это и есть мой клад. Здесь заметки, дневники, словом замечательные литературные образцы, собранные прапрадедом, но предназначенные для узкого семейного круга. Дети мало этим интересовались, потому за полтора столетия бумага хоть и претерпела значительные изменения, но читать записи, вполне можно.

Акуратно перегорнувши кілька сторінок я заглибися в досить неоднозначне читання.



Новопетропетровские укрепления, куда я попал отбывать повинность за казенное обучение после окончания медицинского курса Киевского университета святого Владимира встретила меня недружелюбным пейзажем, совсем не напоминающим мне родной малоросийский. При виде плоской возвышенности среди необъятных степей со стороны Хивинского шляху виднелись белые сооружения собственно крепости. Сделалось мне невыносимо грустно, как будь- то меня бог знает какое несчастие ожидало в этой крепости, а страшная пустыня, ее окружающая казалась мне разверстою могилою, готовая похоронить меня заживо. При себе, кроме нехитрых пожитков имел я объемный пакет для некоего Грушивского, который служил там солдатом и был весьма почитаем в киевском театрально-художественном обществе. Как ни бери, а я я рад был оказии посредством этого пакета встретиться и поговорить может быть с единственным образованным земляком.

Грушивский оказался совсем не варнаком, которого мне ранее рисовало мое молодое воображение. Ведь было за что поставить каторжное клеймо на его теле и отправить на каторгу, какой рисовалась мне дальнейшая жизнь в этой богом забытой крепости За одну эпиграмму, случайно попавшуюся мне в Киеве, он был этого достоин. Додуматься же надо! Царицу громогласно назвал «засушеным грибком на тоненькой ножке». А ведь женщина- то несчастная и сама была далеко не в восторге от своего мужа - царя самодержца...

Словом, вместо варнака смотрели на меня весьма милые серые глаза утомленного жизнью человека. В солдатской на выпуск нижней рубахе и скульпторской лопаткою в руке.

- Кого это вы лепите, - заинтересовано спросил я, - наблюдая ваяемое погрудие весьма, очевидно, почтенного человека с бородой и эполетами.

- Батальонный попросил. На день рождения. Я ему портрет предложил, но он отказался по причине высочайшего мне запрета малевать.

Я с недоумением взглянул на стоящий у ног его мастерски исполненый акварельный набросок уже знакомой мне крепости.

- На это мое увлечение, вобщем то, все смотрят сквозь пальцы. Как одинаково на пянство. Делать то здесь особо нечего,- ответил он мне на мой немой вопрос. Я ведь не политические рожи малюю... И никого виршами не раздражаю.

- А я вам посылочку привез. Поклон низкий вам от господ №№ и журналы. Полюбопытствуйте, это несколько «Современников», печатный вариант «Гараськової оды» Петра Петровича. Его новый оригинальнейший перевод Горация, другая интереснейшая литература.

- А на словах что передавали?

Этого вопроса я ждал, ибо и обрадовать и озадачить старого солдата было чем. Почтенные представители Киевского а также Петербургского либеральных обществ давно пекутся о его досрочном освобождении от служби. И кажется эти усилия на окончательном этапе. Жена нашего ректора будто бы при родовых схватках упоминала на много чаще имя Панас, чем законного мужа, что дало повод врачу утверждать, что истиный отец ребенка далеко не Максимович, а некто Панас Грушивский, то есть вы. Замуж графиня № так и нее вышла, натоместь ударилась в религиозную и благотворительную деятельность. Все это я и изложил молчаливо слушающему лысеющему и, казалось, смертельно уставшему солдату.

Зі стану поглибленого читання вивело мене досить недоречне запитання старого еврея: «Что, интересно, не правда ли? Во всяком случае ломает возведенные стереотипы».

- Видите ли... Нечто подобное я уже читал у гореизвестного Бузины.

- Э-э, не скажите... У этого писателя не просматривается ничего, кроме желания выделится любым путем из числа себе подобных и, вообще то посредственных писателей. Если ругают, так меня же ругают - не вас. Не молчат же, как по отношению к некоторым, даже более талантливым. Читают значит, опять же в отличии от некоторых, даже именитых писателей. Злобное самовыражение, на мой взгляд в случае, касаемом Бузины. Да еще инерция разрушения. До него сомнительную славу заимели критики всего и вся, касательно социалистического строя. В наше время – тема устарела, но инерция, жажда славы любым путем, даже найпростейшим доминирует в умах, как правило, примитивов и сейчас. Здесь же, то есть в дневниках, видится хоть и нечто похожее на первый взгляд, но совершенно другое. Сквозь личностное восприятие пишущего видится внутренний мир человека, его истинные устремления. Отнюдь не популистские. Пусть не до конца осознанное, ибо отражение литературное всегда останется только отражением. К тому же субъективным. Нечто подобное просиходит и в человеческой психике. Иногда устоявшийся стереотип не имеет ничего общего с действительностью. Как отражение в зеркале. Отражается только внешний образ, а суть всегда прячется. Мы, как правило, делаем выводы именно по отражению, не заглядывая во внутрь. А вы иначе думаете?

- Мне надо внимательно дочитать, чтобы делать какие-то выводы, - сказав я і попросив взяти на один день рукопис з собою. На що отримав категоричну відмову.

- Бачите, - миттєво збрехав я. У мене є ще одна вада. Я, практично не сприймаю читання мовчки. Мені для сприйняття потрібно читати голосно. Чим голосніше, тим зрозуміліше.

- Ну, это можно. Я с удовольствием послушаю, ибо сам то многое забыл. Не часто мне последнее время к этим записям приходится возвращаться. Да еще и с оказией.


Як я вже говорив, довідатися багато з перших відвідин лікаря про реальне життя Грушівського мені не вдалося. Тому наступного вечора, озброївшись диктофоном, уміло замаскованим під светр з великим значком-мікрофоном на грудях я вдруге завітав на квартиру до Бронберга. Те, що він повірив у байку про погане сприйняття від читання мовчки, дало мені підставу скористатися «цифровиком». Тепер все прочитане у щоденнику я мав змогу записувати на магнітофон, а вдома аналізувати, відтворюючи прочитане. Я навіть не помітив, що настрій і роботоздатність у мене значно поліпшилися. Внутрішня енергія якось переконцентрувалася з аналізу самопочуття на вигадки, що стосувалися шпіонського заволодіння цінною інформацією. Не визнаний друзями і спілкою письменників України як письменник, я будь за що намагався хоч самому собі довести протилежне.

Таке найчастіше буває з нездарами, до числа яких я себе і приписував останні роки. Тож, в умовлений час я натиснув кнопку квартирного дзвінка в очікуванні добре налаштованого на зустріч Бронберга.

Двері відчинилися, але райдужного прийому я не отримав. Навпаки, замість доброзичливого обличчя я побачив прохолодну міну дідуся і вибачливу фразу:


  • Сожалею, молодой человек, прошу прощения, но встреча

сегодня отменяется. С минуты на минуту ко мне должен заехать сын. Он возвратился из Италии и мне не терпится с ним пообщаться. Давайте на следующей неделе. Я постараюсь выкроить для вас время.

Дивно, але наступного тижня все повторилося майже в деталях. З тією лише різницею, що Бронберг чекав на доньку, яка завітала до нього з Німеччини.

- Надеюсь, что вы по дороге домой не застрелитесь, учитывая ваш суицидальный синдром, - грубо і невдало пожартував він. Цього я від нього не чекав, тому образився.

- Яка жидівська сволота,- з ознаками ненависті думав я. - Спекулює на моїй хворобі, а не лікує,- думав я дорогою додому. Мені ж вкрай потрібна була допомога, адже моє професійне «я» відчувало біль не менший за тілесний, останнього я майже не відчував, принаймні протягом тижня, що минув.

Я тоді ще не знав, що тібетьські лами широко використовували подібний лікарський прийом: коли людина останню надію покладає на зустріч зі знаменитими цілителями, вони відмовляють. І лише після тривалих умовляннь, вдаючи, що хворий їх не цікавить, беруться за лікування. Мов, тобі це потрібно – ти і лікуйся, а я буду лише сприяти. Не хочеш лікуватися – помреш! Власне хворому нічого і не залишалося, як вірити величному лікарю, який може все і нарешті знайшов благовеління на допомогу Всевишнього.

Зустріч таки сталася.Але через два тижні. Альберт Авраамович зателефонував сам і я, миттєво забувши образи, з магнітофоном під светром помчав до нього.

Не буду описувати всі розшаркування з приводу того, що сталося, а відразу перейду до «публічного» читання щоденника. Читати почав не там, де минулого разу закінчив, а з того місця, на якому в даний момент була закладка і воно здавалося найцікавішим.

В бытность мою студентом приучал меня к медицине дядя мой земский лекарь Исаак Краснер – когдато рыжий, а сейчас седеющий, чисто выбритый старичок. Слыл он в Немировской округе весьма искусным и влиятельным доктором. Попал в его руки один чудесный художник – учитель рисования по професии в местной гимназии, тонкий и чувствительный человек по духу. История, которую я записал из его слов, до глубины души потрясла мое воображение. Глушенко ( такова его фамилия) только что приехал из Питербурга по причине начинающейся чахотки. Но, со сменой климата, с ним начали происходить печальные метаморфозы. Благодатный подольский климат, как и следовало ожидать, до того подействовал на расстроеный организм художника, что едва запахло весной, как у него на груди образовались большие нарывы, вызвавшее наружу то, что долго скрывалось внутри, при неблагоприятствовавших грудным болезням климатических условиях. За два месяца лечения терапией и участливым отношениям, Краснеру удалось поставить его на ноги, а мне прибрести хорошего старшего друга и приобщиться к рисованию. В один из тихих провинциальных апрельских вечеров он и поведал мне леденящую мое юношеское воображения историю. Вот она. Такая как есть из его собственных слов.



«Настала осень 1837 года. Похоронив своего товарища, умершего от чахотки и скончавшегося на моих руках, я страшно скучал. Работа не спорилась. Тоска мучила меня и я предложил своему земляку Панасу Грушивскому, только что, и благодаря моим скромным связям и усилиям, выкупленому из крепостничества, перейти жить ко мне на квартиру, которую предоставила мне добрейшая немка Елена Альбертовна. Жила она с молодой племянницей. Панас, освободившись только- что от панских кандалов пошел учеником к известнейшому художнику Брюлову и вскоре за старание и прилежность стал его любимцем. Познакомившись со знатными барами посредством Брюлова, он часто разъезжал по вечерам, хорошо одевался и даже с претензиею. Словом, у него на некоторое время вселился светский бес. Досадно мне было и больно смотреть на его безалаберную жизнь, не свойственную нашему брату - бедняку-плебею. Так-то, думалось мне, понимал он свободу, стоившую ему такой борьбы, таких страшных усилий! Не раз я принимался уговаривать его, что бы он бросил разгульную жизнь и серьезно принялся за дело: «Эй, Панасе, схаменись! Чом ты дила не робиш? Чом тебе нечиста мати носить по тим гостям? Маеш таку протекцию, такого вчителя- благодийника. Куди тоби! Шуба енотова, ципочки не ципочки, шали да часы, да лихачи навощени. Закутит-же думаю мой Панас, не будет з нього ничого доброго!...»

Правда, по временам он сидел и дома, но делом все равно не занимался: То спивае, то пишет щось, та все до мене пристае: «а послухай но, Глушко, чи так до ладу воно буде? Да и начинает читать стихи свои да памфлеты.

-Да очнись ты, говорю. Чом дила не робыш?

Читаючи щоденник в голос, та мимохідь спостерігаючи задоволене обличчя Бронберга, я з прикрістю думав, що орфографію і пунктуацію першоджерела мені аж ніяк не вдасться передати, бо численних «Ъ», ком та лапок я всеодно не запам’ятаю. А мені здавалося, що ці мовні звороти неабияк підсилюють сприйняття від прочитаного. Та й стомився я зосереджувати увагу на вимові і на дикції одночасно, виловлюючи до того ще й зміст. Не розумів я і чому так тішиться старий Бронберг... Втім особливо думати про це не хотілося. Адже далі було ще цікавіше.

«-У хозяйки моей,- расскаывал далее Глушенко,- племянница была-



сирота. Дочь Выборгского бургомистра. Нашему брату-художнику влюбиться не долго. Мария Карловна , прехорошенькая немочка. И я полюбил ее от души. И даже (грешный человек) надумал было на ней жениться. Но Панас расстроил все мои планы. Он быстро повел атаку против Марии и отбил ее у меня. Долго я скрывал неудовольствие на их близкие отношения, наконец не выдержав, разбранил Панаса и выгнал его прочь из квартиры, хотя тем нисколько не помог своему горю. Мария стала уходить к нему. Уже по выезду из Петербурга я унал, что в академию, куда поступил Панас, подана жалоба какой-то немки на Грушивского. Как жаль мне было бедной Марии! Хотя и Панаса не возненавидел. Напротив, тепло и даже по-братски прощались мы по отъезду.И даже стихи, подаренные мне перед отъездом друзьями, думается мне написаны были не без его участия и безискуственного выражения братской привязанности.
И так, несчастный мой собрат,

По музе общей нам с тобою

Мы расстаемся. Очень рад

Хоть провожу тебя с тоскою..

Но ты зачах, как нежный цвет,

Перенесенный в хлад от зноя,

На утре лучших в жизни лет,

Чахотки злой начало кроя.

И жизнь и свет еще любя

К чему убийцею себя

Вдруг стать? Нет распростимся

Навечно, может быть... живи

Для славы, счастья и любви!»



Многое передумал я, слушая рассказ смертельно больного художника Глушенко, постоянно унижаемого на родине еще и своим чиновником-самодуром - директором гимназии. И хоть поступки Панаса я никоим образом не оправдывал, но к некоему выводу таки пришел: как бы ни была высока любовь к искуству, и человечеству в целом, а природа берет свое. И хоть и очень жаль было талантливого и трудолюбивого художника, а на ум приходили образы Моцарта и Сальери. Может Сальери тоже завидовал легкому успеху Моцарта и в душе роптал на несправедливость природы человеческой судьбы, так неравномерно и не по заслугам раздающей дары свои смертным. Потому-то и рисовался мне Грушивский неким вроде варнака. Злодея заклейменного и по заслугам упрятанного на каторгу.

Я, звичайно читав в голос лише те, що могло знадобитися у моїх літературних починаннях і замовкав на тих місцях, котрі стосувалися суто лікарської практики, хоч спостереження Бронберга, як лікаря також мали б бути без сумніву цікавими. Для мене у всякому разі. Як хворого, що намагався позбавитися недуги. Тому передаватиму текст своїми словами, не претендуючи на автентичність написаного. Попередній фрагмент містив ще й величезний шматок так ззаних приміток під скороченнням «п-ть», що значило, очевидно, як «проверить», «посмотреть», «прочитать соответствующую литературу» тощо... Я думаю. Щось, на зразок відомого P.S. в епістолярному стилі, що трактуємо ми, як «послесловие».

Так от, там зокрема йшлося про підсвідомий вплив психіки на організм від стресових ситуацій протягом розвитку у людини свідомості та накопичення нею певного досвіду, методом переосмислення життєвих перепитій. Наводилися факти незрозумілих, на перший погляд недугів. Описувалися спроби їхнього лікування, що звичайно ж до предмету моєї цікавості жодним чином не стосувалися, тому я їх не намагався запам’ятовувати, оскільки ні лікарем, ні психологом назвати себе не можу. А між іншим, саме ці записи допомогли мені повністю позбавитися від неврастенії, котрою, як свідчив наш сучасник, шонований Михайло Зощенко, відомий багатьом цінувальникам друкованого слова, як сатирик страждали в тій чи формі Блок, Лермонтов і Пушкін. Відомий світові Ніцше та інші знаменитості. Так от, ще молодий Бронберг свого часу намагався ще й дослідити, яким чином сухоти, що так швидко заволоділи Глушенком, стали без застосування особливих препаратів відпускати хворого вчителя малювання після, чого б ви думали!? Так, так... Весілля. Тобто Бронберг питав себе: чому після розлучення його з німкенею Марією Глушенка спіткали саме сухоти, а не неврастенія, наприклад, або важка дипресія, чи істерія? Чому він так швидко почав сохнути тілом і душею, що заради життя покинув всесвітньо відомого Брюлова, у якого брав майстер-класи і мав би блискучу кар’єру художника у Сан-Петербугзі, де логічно бачилося більше можливостей і засобів підтримувати себе відносно здоровим, ніж у богом забутому Немирові. Чи лише кліматичні умови цьому причина? Чому набагато несприятливіші соціальні обставини і, по суті, жебрацьке життя поправили здоров’я хворого ефективніше за всі зусилля медиків? Що саме спонукало універсальний людський організм до самоодужання? Щоб не занурюватися у відверту, як мені здавалося, нісенітницю, я підняв очі на Альберта Авраамовича і попросив його трактувати написане.

Мені знову здалося, що мій ескулап чекав саме цього, а не якогось іншого запитання.

- Так, молодий чоловіче, раптом заговорив еврей чистою українською мовою, і я не помітив навіть натяку на характерний акцент. Отже, зараз ми і перейдемо до основного етапу нашого лікування.Тобто аналізу причини нервових розладів, які і призводять до найнебезпечніших хвороб всього організму. Бережіться, бо якщо ви не усвідомите суті лікування, вам найскоріше загрожує рак щитовидної залози, бо аналізи показуюють, що саме цей орган вражений у вас найбільше. Чому? Питання до терапевтів. Гадаю десь ви мали тісний контакт з Чорнобилем. Але до психотерапії це не стосується. Хоча... Але то вже інший зріз... Робота цього важливого органу у вас, принаймні, стабілізується. Але про це пізніше. Давайте разом проаналізуємо причину хвороби нашої знайомої. Ви давно її бачили?

- Почувається вона набагато краще, але стосунки з чоловіком значно погіршилися. Здається йде до розлучення. Чи це не має відношення до лікування? – в свою чергу запитав я.

- Найпряміше, - зрадів по дитячому лікар.- Її природа завжди протестувала проти якихось сталих сімейних стосунків з чоловіком, якого ніколи не кохала. Передбачала лише протекціоністські, кон’юктурні і фінансові гаразди, що притаманне власне кожній людині. Такою створила її природа. З тонкими стосунками між свідомістю і підсвідомістю. Божими намірами і чортовими фантазіями простіше кажучи. Всі роки спільного життя її свідомі вчинки зв’язувалися по рукам і ногам підсвідомими прагненнями. Такого щоденного навантаження жодна психіка не витримає. Та ще й подразник поряд. З педантичним ставленням до всього, що забезпечувало їхнє заможне життя навіть в дрібницях, таких як ретельно вимита чашка від кави вранці, бездоганно зав’язанана краватка і без жодної пилинки взуття.

- Це ж найбільшее подобається жінкам, - здивувався я.

- Так, але лише в тому разі, коли це розбавлено непередбачуваними вчинками, або помилками. Науці достеменно невідомо, чому людям завжди приємніші стосунки з людиною, а не у всьому передбачованою машиною. Якщо навпаки, то подібне явище теж закінчується хворобами. Компютерна залежність, наприклад, так само складна для лікування, як і наркоманія, чи алкоголізм. Єдність і боротьтба протирічь – один з основних механізмів людського існування, як на мене. Пам’ятаєте, основні вимоги майбутнього чоловіка до нареченої: щоб була незаймаю. І відвертість після весілля?

- Якщо до мене вона була нікому не потрібна, то навіщо вона мені?! Десь на цій межі й ховається ментальний мазохізм. Найбіше він притаманний жінкам.

Я, здається почав здогадуватися, що має лікар на увазі.

- Діагноз мабуть відповідає,- сказав я. А що ж ви її порадили?

- Розлучення, звичайно. І зняти запобіжники з гальмів. Тоді все налагодиться.

Власне до цього воно і йде, - подумки підтвердив власні спостереження я, а в голос додав: - добре, що хоч сили для лікування залишилися у старої суки. Це ж треба було скільки років чоловіка мучити...

- Власне все досить просто, щоб позбавитися хвороби, треба знайти першопричину її виникнення, потім зняти гальма з запобіжників, які антиприродно поставила людська мораль. В даному випадку ви розумієте про що я. Це не до всього стосується, але принцип один. Власне, приклад з вашою знайомою, хочете ви цього чи ні, але яскраво характеризує й інших людей. У когось сильно розвинене почуття стадності. Мовляв, потрібно з усім миритися, когось наслідувати, купувати дорогі речі, автівки, модно одягатися, грати у модні ігрища, бо цього вимагає суспільство, або стадо. Іноді це викликає протест у індивідуальності. Виражається це у прихованому, або відкритому протесті проти умовностей. Суспільство в свою чергу, не залишається осторонь. Воно нерозумінням і осудом заганяє індивідум в глухий кут, прирікаючи на самотність, передчасну старість, хвороби та смерть. Я впевнений, що саме через це і страждали Грушівський, Пушкін, Ісус Христос, якщо хочете…

- Я почитаю ще щось, - зробив вигляд я, що заглиблююсь у записи:

Насправді ж заглибився в роздуми. Згадалася свята Марія Магдалена. Чи не є алегорією біблейська історія. Адже там теж розповідається про грішницю, яка піддалася на диявольську спокусу і після омивання ніг Христа стала чистою, мов краплина вранішньої роси... Тобто зцілила власний дух завдяки розумінню її єства…

- Чому ж ви не читаєте вголос. Чи ваше сприйняття наскільки поліпшилося, що це вам більше не потрібно?

Я оцінив еврейський жарт, але змушений був читати вголос, однак, уже навмання. Не міг же я пояснювати власну вигадку, а відтак і природу виникнення ідеї «публічних читаннь».

- Утром я вышел из дверей казенной больнички, больше похожей на манеж для умалишенных, и едва не столкнулся с фигурой, чем- то отдаленно напоминающей солдата.



- А-а, ваше благородие, здравствуйте. - Фигура цивильным жестом приветствия приподняла бескозырку, предварительно опустив в придорожную пыль винтовку, - как спалось?

- Какой сон?! - машинально ответил я, узнавая в почти видении Панаса Гильковича.

- Куда это вы? С холстами и красками, да еще с винтовкой?

- Караул менять на гауптвахте.

- Не разбегутся заключенные от вида вашего, иронично спросил я.

- Может и разбежались бы, да некуда. Степь кругом. Захоронит жара, а песок возмется быть сторожем куда похлеще моего. Или вы насчет этого, указал он на винтовку и холсты.

-Ну, в общем да.

- Тут ничего умоудовлетворительного ответить не смогу, ибо винтовка с искусством ладит подобно корова с седлом. То есть, совсем не ладят. А меня, видишь ли, сам царь благословил на подобное сотрудничество. Издохнуть бы поскорей, чтобы не ятрить природе и людям души.

- Истребляли во мне в свое время унтеры это возмутительное несоответствие первозданной натуральной формы с вонючим войлочным нагорбным устройством ежедневной муштрой, даже палками били, ан нет! Ведь сказано: кому не написано на роду быть военным человеком , так тот хоть в аршин запусти усы , а все останется « штафиркой». С этими словами Грушкивский поднял ружье и заковылял горесно по склону. Не знаю почему, а меня вместо смеха охватила почти жуткая печаль, по окончанию сей мефистофельской сцены.

Сознание уже заканчивало оформление печального образа художника-мученика, отверженого самодержавием и гонимого судьбой бесконечными степями Казахстна. Но непредвиденный случай внес в него существеные коррективы.



«Мозг хорошо устроеный, стоит больше чем мозг хорошо наполненный», - утверждал в свое время Мишель Монтень и я в этом смог еще раз убедиться на примере Грушивского. Свои рисованные картины последний иногда изготавливал на заказ и, с оказией, лично, или через знакомых передавал в Оренбург заказчикам. Однажды просит меня Панас Гылькович передать портреты в городе некоему N, который должен был ждать его именно сегодня на почтовой площади.

- А не угодно ли вам, сударь отправиться со мной вместе и лично выполнить поручение.

- Собственно, решительно ничего не случится за несколько часов моей самовольной отлучки, но я должен переодеться.

Я немало удивился молниеносному превращению, в общем то гадкого милитаризованного утенка в светского журавля. Черное, почти до колен пальто «нараспашку», едва прикрывало колени. Отличного пошива брюки подчеркивали ладно сбитую фигуру. Рыжие «висячие» усы дисгармонировали правда с черной шляпой, но и в этом был своеобразный шарм, ибо они подчеркивали принадлежность хозяина к «усатому сословию» -главной черте военных, отличающей от пренебрежительных гражданских деятелей - «штафирок». Уверенная, но несколько сутуловатая фигура, правда, чуть тучно передвигалась, но от этого делалось впечатление солидности.

-Дабы скрасить преотличную и неизбежную скуку от путешествия, я взял несколько шаржей и набросков, чтобы обсудить по дороге. Места они много среди готовых картин не занимают, потому не откажите в любезности их просмотреть и обсудить.

С этими словами Панаса Гильковича мы и двинулись в путь.

Показываемые шаржи действительно чередовались с набросками и сочетались… как парное молоко с нашатырным спиртом. Пустынные пейзажи отражали первозданную степь, и словно издавали присущие ей звуки и запахи знойного покоя, голубых лужиц, еще дышащих озоном после недавнего дождя. Любопытные ящерицы на причудливых островках жизни выглядели живыми, искусно вырисованные в мельчайших деталях. И другие картинки. Два бравых унтера с торчащими, прямо тараканьими усами лупят палками солдата-неудачника, который для защиты имел только узловатые мышцы, в общем, немощных рук.

Цивилизация, словом дисгармонировала с природой наподобие аппетитного куска сыра в отвратительных железных лапах мышеловки.

- А знаетэ, поведал мне Панас после паузы, вызванной демонстрацией картин,- я пэрэконаний, що Людына – це велика божа або природна помылка, бо вси дияння наши протыприродни. За грихы чиїсь нас мильйонами пущено по колу повторюваты власни помылкы. Книга Евклизиатова цэ пидтверджуе. Помните? «Что было оно под солнцем, то и будет когда-то. И ничего нового нет и не будет в мире сьом.» Я улыбнулся несколько вольному пересказу писания, но промолчал, дивуясь причудливому сочетанию языков.

- Я оцэ думаю описля вольнои повернутися на Вкраину, хатку збудуваты и оженитися на гарний неосвидчений молодычци, навить дивчыни. Хоть и говорят, что за ученого двух неграмотных дают, вот только никто не берет.., я не отношусь к числу «никто». И за одну дал бы двоих очень грамотных. Да и давал всегда. Вот, что значит природа в личном исполнении.

- А если не удастся обмен, - чего-то вдруг спросил я.

- Помру до биса!

Зачем я задал вопрос, ответ на который был логично очевиден: ни одна симпатичная крестьянка не отказала бы достаточно богатому и еще не старому образованному мужчине. И почему подсознательно, ибо ответ был на родном украинском ( словно в бреду), он именно так ответил мне, открылось гораздо позже. О чем я непременно опишусь.

- Основна наука, яку в першу чергу має опанувати людина, це, як відомо, наука добра. Не важливо, якою конкретну людину бачиш ти. Недосконалою, самовпевненою, лінивою чи, навіть підлою. В першу чергу на «оціночні» ваги мають лягти її вчинки. А за ваги має слугувати загальнолюдське Добро. Єдиний вірний оціночний критерій. Всі інші знання не підуть на користь, або ж обернуться на зло, якщо першонаука не далася, - обірвав моє одноманітне бубніння Бронберг, - основа всіх хвороб – це дисбаланс між добром і злом. Між твоїм тваринним єством і загальнолюдською мораллю. Тіло дається нам природою. Розум – це той місток між людиною і твариною, який ми теж отримуємо звідти. Моральні принципи формуються суспільством. Совість, честь, зрада, лінь, підлість і так далі – моральні цінності, що зрештою відрізняють людину від тварини. Опанувавши людську природу, можна з певним успіхом налагоджувати баланс конкретного людського організму. Прикладів скільки завгодно. Навіть всередині творчості нашого героя. Вірніше, в його оцінці різними категоріями високоморальної частини суспільства. Чи відомо вам, шановний добродію, що у творчості Грушівського знаходили майже одні й ті ж самісінькі заклики до повалення існуючих несправедливих суспільних засад більшовики і їхні ідейні вороги – націоналісти? Чи відомо вам, що цар, читаючи саркастичні памфлети про себе, щиро сміявся, оцінючи геніальність автора. Щиро дивувався, щоправда, нищівному негативу на адресу цариці, котра особисто доклала найбільше зусилль, щоб зібрати гроші та викупити Панаса з кріпацтва. Це і дало, зрештою підставу самодержцю відправити Грушівського на перевиховання в солдати.

- Як це може бути !?

- Погано ми знаємо історію і методи імперського виховання. Але я не маю наміру заповнювати пробіли сучасної освіти. Це було б недоречно. Та й хто я такий. Можу лише поділитися власними припущеннями. В той час у солдати посилали і офіцерів, які зрадили моральним цінностям суспільства і талановитих військовополонених, які якраз їм не зраджували, і поетів- майбутніх політиків, для яких моральні поняття були початково викривленими. Для справді небезпечних вбивць, злодіїв та бунтарів існували каторги та буцигарні. До них було і відповідне ставлення з боку владних кіл. Чи можна стверджувати, що на Грушівського влада дивилася саме, як на невиправного злочинця? Мені здається, що ні. Адже колишні полонені воїни за три роки сумлінної служби солдатом отримували офіцерські чини, і після служби поверталися до мирного життя. Чи світило це Панасу? Безсумнівно, але йому це було не треба. Своєю службою він вкотре доводив, що його життєве амплуа ні дня не служити будь-яким проявам насильства. Навіть гвинтівку як слід він тримати так і не навчився, судячи з записів мого прапрадіда.

Співрозмовник, за моїми спостереженнями виявився людиною унікальною, тому, подумавши мить, я вирішив задати питання, котре давно і безуспішно намагався розв’язати самотужки і яке часто в тій чи іншій формі задавали мені глядачі і читачі моїх «нетлінних» журналістських робіт.

- Ви чудово володієте українською. Навіть без акценту та національних особливостей.

- Є... Я яскравий представник свого старого народу. Ні, я не думаю, що еврейський народ старший за український, але що більшість націй до нього ставиться з осудом – знаю точно. В усіх країнах – ми чужі, звичайно. Чому в усіх? Тому, що ми по природі, люди вільні.Шукаємо, люби боже правду, місця комфортні для свого існування і життя дітей. Ми комфортніші для оточуючих в аспепктах спікування і порозуміння. Знову ж таки природа заклала нам у підсвідомість обережність у всьому і обов’язковість у стосунках з іншими людьми. Як я вже казав, ми всюди чужаки, тому, щоб «аклімазуватись» у чужорідній суспільній масі нам завжди треба було чимось вигідно відрізнятися від мешканців країни перебування. Зазвичай ми наполегливіше вчили історію країни, звичаї народу, мову, якщо хочете. Завдяки таким якостям та впертості, чим в певному розумінні українці досягають набагато більших успіхів, і завоювали, знову ж таки, як мені здається, беззаперечний авторитет у цілому світі. Подивіться які професії ми, в основній масі обираємо: торгівців, лікарів, артистів, науковців, винахідників...

Нам майже байдужі кар’єри військових, політиків, охоронців... Лазарь Мойсєєвич Каганович та інші разом з ним засновники більшовицького перевороту – то скоріше прикрі винятки, аніж правило. До речі, я дуже далекий від думки, що Грушівському були геть не притаманні жидівські, за його словами уподобання. І хоч він завжди з притаманною українцям нетерпимістю описував «жидівські звичаї», завжди публічно насміхався над особливостями натури, однак обожнював смажену курочку з часничком. Подивіться в записи – там про це є зі слів самого Панаса Гільковича.

Сторінку за сторінкою я листав щоденник і таки знайшов.

Интереснейшую историю рассказал мне как-то Панас Гилькович однажди за совместным ужином с остатками имевшегося у меня медицинского спирта.



- Хочу рассказать вам забавнейшую детскую историю. Как я изживал из себя страх и заразил им всю деревню. В общем нашел я за селом самую жуткую пещеру. Обследовав ее днем, я решил посетить ее ночью. По дороге спер у хозяина моего курицу, прихватил достаточное количество чеснока и спички, чтобы чертей огнем и запахом отгонять и мисячною ничкою пошел в пещеру. Зажарил там курку, повечерял и двинулся обратно. Прихожу в свою коморку, а там уже сам пан жде. И злой такой. В общем свечку я забыл уходя загасить. Ох и выпорол же он меня за то, что чуть пожару не наделал. Но дело не в этом. Следующей ночью я уже не чертей боялся, хоть все сделал честь по чести, то есть свечку загасил, рисунки в дупло дуба спрятал, что бы хоть за это не влетело и двинулся в свою пещеру. Кушать мне в юности всегда сильно хотелось, потому очередную курицу я стащил уже у богатого соседа, и устроил себе полуночний пир. С костром, чесноком и курицей. Так повторялось раз пять. Какое то утро встречаю старшего за меня парубка, который рассказал следующее: «Збиговище чертей в селе объявилось. Ровно в полночь из пещеры, что под ястребиной горой пламя видно и тени с хвостами шастают рядом. Куры пропадают... Обряды жертвоприношения в святой пост устраивают, наверное. Сегодня днем с парубками идем смотреть. Не хочеш с нами? Я, конечно, согласился. Вот, человек з десять парубкив да еще пяток дивчат собралось у пищеры. Стали решать, кому идти туда первым. И тут я с ужасом вспоминаю, что панские журналы для распалки там остались. Поскольку я один панский казачок, все подозрения сразу же на меня упадут. - Я пойду, ужасно волнуясь, кричу я,- привяжите меня длинной веревкой за ногу и чуть чего, тяните назад. Так и сделали. Убрав уличающие листки, я вышел к товарищам. – Кроме следов шабаша, никого там нет,- сказал я товарищам и пригласил их самих в этом убедиться. Словом, я не только избавился от своих детских страхов, но и завоевал звание самого смелого малыша в округе.

- Це вам ще одне підтвердження того, що страх сміхом заміщується. І тим самим виліковується, - гнув своє старий Бронберг. Ви розповідали, що вам здається, що за вами хтось слідкує. Іноді бачите тіні в темному кутку кімнати. Це один з наслідків психічного розладу. Давайте проаналізуємо причину галюціонацій. Вам в дитинстві часто доводилося чути, що ваші вчинки неадекватні? Що так роблять тільки погані діти!?

- Так, звичайно.

- Що, якщо не будете слухати старших, з вами обов’язково трапиться щось погане, чи не так? І траплялося, правда ж?

Промайнули картинки раннього дитинства. Ось я втік зі старшим братом на річку і ледь не втопився, оступившись при спробі потрапити на риболовецький човник. Я надто злякався і довго плакав, коли мене брат витяг з води та ще й нагримав, сказавши, що я каліка. Попри заборону відвідувати увечері стадіон, я таки туди пішов і отримав великого синця від набагато старших хлопців, але дослухатися порад старших так і не навчився... Хоч дуже з цього приводу і страждав. Часом мені здавалося, що хтось десь мене завжди чекає з метою заподіяння шкоди. Я ж не такий, як усі... Розповідаючи це Бронбергу, я навіть згадав власне зображення на старих дитячих фото: похмурий недовірливий погляд з під лоба, в очікуванні обіцяної пташки, яка мала вилітити з об’єктиву, однак так і не вилетіла... Але ж то дитячі страхи і образи. Вони давно забулися, як і, в цілому, непогане дитинство.

- Не скажіть. Пам’ятаєте щось про рефлекс Павлова? Ну, врезультаті методичного, але легкого подразнення психіки собаки методом світлового спалаху, а потім задоволення апетиту тварини чимось для неї смачненьким у піддослідної з’являється стійкий рефлекс. Тобто апетит частково задовольняєтя не від їжі, а від світлового спалаху, навіть якщо спалах – результат небезпечного вибуху. Щось подібне відбувається і в людини. Хоч людина і не собака. І має набагато складнішу психіку та довше життя. У вашому випадку, придбані жахи базуються ще і на генетичному підгрунті. Можливо чогось тривалий час боявся дід, прадід, або батько. Подумайте про це. Пошукайте першоджерела фрустрацій. Іншими словами причини нездійсненя мрій та багатьох ваших негараздів. Адже жахи і галюцінації – це ніщо інше, як сумний привіт з негативного досвіду представників попередніх поколіннь, що перебували з вами у тісних родинних зв’язках.

Я задумався, але до толку нічого згадати не міг. Чув з розповіді бабці, що діда розстріляли більшовики, перестрівши у лісі і запідозривши у зв’язках з місцевою бандою «зелених». Батько часто розповідав, що в юності найбільше боявся репресій. І хоч успішний випускник-історик і ретельно готувався до своїх уроків, але присягтися, що кожне мовлене ним слово співпадало з партійним трактуванням історії не міг, тому кілька років спав дуже чутливо, очікуючи на нічний візит НКВДістів. Після війни матір залишив на призволяще з трирічним братом живий і здоровий чоловік за те, що село наше захопили німці і жителі, серед яких була і мати перебували в окупації. Мати навіть руки на себе накласти намагалася... В дитинстві я мріяв бути льотчиком. Кімната була обклеєна фотографіями літаків і льотчиків, про яких писали як про відданих вітчизні чесних і бескомпомісних повітряних лицарів. Розуміння, що вони були такі ж самісінькі люди, як всі занурило мене чомусь в тривалу депресію. Бронберг багато в чому мав рацію.

- Ви читайте, читайте. Там багато є речей, що без сумніву, допоможуть вашій свідомості навести порядок у бардаку темних закутків вашої ж підсвідомості.

- Я буду про себя читать, - чомусь перейшов на російську мову я, - так лучше усваиваєтся.

- А почему вы собственно заговорили по-русски?

- Не знаю, - чесно зізнався я,- переобдумую- , мабуть все вами сказане.

- Нет конечно. Это говорит о том, что подсознание вам подсказывает: после воспоминаний язык родной вам кажется опасным почему-то, а мне трудно общаться на украинском. Я все-таки, еврей. И последние лет пятьдесят российская империя пыталась всячески изжить во мне любой язык, кроме русского. А я, как и многие, был ее законопослушным гражданином. Украинским же, я серьезно начал заниматься с началом развала Союза, и вот результаты за почти два десятилетия труда. Вы же подсознательно определили, что делать мне это все равно еще достаточно трудно и невольно «перескочили» на язык собеседника. Неудобств меньше, да и труда вам особого єто не составляет. Вот вам и своеобразный пример игры сознания с подсознанием. Читайте же. Форма чтения безразлична. Главное – правильность выводов,- байдуже закінчив Бронберг і полегшено занурився у щось свое.

Після почутого, бубнявіти на схований біля нагрудної кишені диктофон, зовсім не хотілося. Тому, даруйте, подальші записи особистого лікаря Грушівського я цитую з певними мовними та синтаксичними огріхами, пов’язаними з далеко не ідеальними властивостями моєї пам’яті.

...Гуляя после завершения дел наших праведных вечерним Оренбургом, мы с Панасомя Гильковичем заглянули в демократичный кабачок, опрокинули по штофу водки с перцем, кое-как закусили фаршированой щукой, которую Панас обожал не менее моего и уже готовы были отправляться в обратный путь. Как я уже писал, Панас был с тростью, облачен в гражданское черное пальто до колен и с с завернутым на шее в виде банта легким шарфом. Ничего в этом лысеющем франте даже отдаленно не напоминало солдата. Он только что удачно продал картину и был в отличном расположении духа. Со стороны отеля к нам приближалась веселая парочка. Дамочка на ходу кокетливо убирала с бедер руки ухажера – стройного и уже изрядно подвыпившего офицера, притворно смеясь и охая при очередной его попытке ее обнять.



- Отстаньте. Право же, какой вы ненасытный... Мы же битый час были вместе.., - донеслись к нам ее слова.

- Да это же жена нашего командира!- восклинул возмущенно Панас.

- А это прапорщик Долматов, - спокойно ответил я, указывая на пьяного ухажера, - что поделать… Такова жизнь.

- Постойте, - бросил Панас, решительно направляясь в сторону не в меру развеселившейся парочки. Через минуту трость уткнулась в грудь незадачливого любовника.

- Па-азвольте, закричал тот. Что вы себе па-азваляете. Кто вы такой, черт возьми!

- Солдат Грушивський, - отрекомендовала девица Панаса офицеру. К несчастию, близкий друг моего мужа. По совместительству – грязный сыщик и грубый мужлан. И как только таких земля носит?! С этими словами она резко развернулась и через секунду скрылась за углом отеля.

- Стреляться. Да-с. Непременно стреляться-с, - гунявил прапорщик на обратном пути.

- Хоть вешаться, - хмуро отвечал Панас, очевидно думая о предстоящей встрече с другом и последствиях разоблачения.

- И зачем он это сделал, -недоумевал я. Ведь все укрепления знали нравы супруги престарелого подполковника Пескова. Но ведь жили же как-то.

А теперь? Что будет с ненасытным хватом, разгильдяем и пьяницей Долматовым? Простит ли жене явную измену Песков? Как отнесется он к самовольной отлучке из части своего солдата?

Скандал разразился на следующий день и имел свое продолжение на протяжении месяца. Бедный Панас очутился на гауптвахте. Долматовым, учитывая многочисленные предыдущие жалобы, таки занялось жандармское управление. Прапорщик же со своей стороны писал жалобы в высочайшие инстанции с требованиями прекратить попустительства Пескова относительно солдат, бывших крепостных, необразованных и иже с ними морально опустившихся мужиков. Его послания дивным образом, на мой взгляд, остались без ответа. А сам жалобщик был таки переведен в солдаты на исправление с правом восстановления в звании после указанного срока действия наказания. Жена Пескова, наконец, окончательно порвала с мужем и уехала в центральную Россию к своим именитым родителям. Не потому ли Панас Гилькович, высоко просвещенный человек, так панически боялся женихаться с представительницами высоких сословий, подозревая виной в обязательных супружеских изменах их образование.

Да на что мне эта жизнь? Говорил мне после возвращения из-под очередного ареста Панас Гилькович, — кому она нужна?!… Со свету бы поскорей!…Столько труда! И все коту под хвост... А кто сейчас письма мне такие... Письма, дети мои горькие... Кто мне сейчас письма-то напишет? Да ще таки душевни?! Как вы могли их в печку?



- Но ведь угроза ареста подразумевала куда более весомые неприятности,- оправдывался я.- У меня не было времени их читать на предмет соответствия лояльности существующему строю их авторов.
А рисунки? Вам же высочайшим повелением не разрешено было ни малевать ни писать. А жандармы вот-вот могли появиться с обыском. Что я мог сделать? Ждать доколе они все не поизымают?


- Да нет, все правильно вы сделали. Но мне-то теперь как прикажете жить? Где силы взять для повторного начинания?! Ведь это уже в который раз…

- Ну я, положим, некоторые рисунки акварелью, угольком и маслом с собой прихватил… Взял грех на душу. Думал, что ежели спросят, скажу, что сам малярством увлекаюсь. Скажу, мол, друг университетский подарил, Благо на них нет подписей… А с подписями я все, честь по чести - в печку…

- Правильно, неожиданно сделал вывод Панас, - с прошлым надобно легче расставаться. К черту прошлое. Завтра начинаю сначала. Может, послезавтра. Займусь серьезно гравюрой. Да такой, что фотографии… К стати, насчет фотографии. Думаю за ней будущие технологии в изящных искусствах. Как в офорте во времена Рембрандта. Знаете, со временем человечество найдет способ разукрасить и разнообразить фотографию. Придет время, но готовиться к нему надо сейчас.

 Ну-с, вот, таким то манером жили мы поживали да про крымскую войну читали, обсуждали поступки и подвиги простых матросов, описываемых подробно «Морским вестником» - журналом военно- морского министерства, доставляемого нам регулярно из Петербурга. И вдруг, точно гром с неба! — получаем известие о смерти Императора Николая-1. Пригорюнились таки мы все при этом, а очень, очень многие таки и всплакнули-с…В том числе и Панас. К моему величайшему изумлению.



-Что же вас так огорчило? Ведь враг вам был Николай Павлович злостный. И царица тоже…

- Люди все одинаковые. Мы все люди. Царь, может быть, лучше был многих других в своих добродетелях. И, быть может, лучше меня. Тем более, царица. Ведь, благодаря ее стараниям, меня раскрипачили, по большому счету. Но что это за старания, когда менее настырные, но такие же люди тысячами остаются в неволе. Что моя-то жизнь, которая, по сути, кончилась? Был в последний раз на Украине. Противно мне… Кругом слезы горькие. Проклятия. Бога все гневят. А за сокиры вилы да серпы взяться?! Мочи нет, говорят. И я тоже это понимаю. Давили ведь, на протяжении целых поколений что есть мочи. Попробуй пикнуть. Живем сожгут непокорных и праведных заодно. Чтобы другим поколениям неповадно было. Если кто и виноват здесь, то, наверное, не только покойный Николай Павлович, а тем более, даже косвенно, несчастная царица. Но нашим людям конкретного виновника подавай! Мазепа – так Мазепа. В том, что предатель, а москали поэтому в Батурине даже мальцов годовалых не пожалели. Царь – так царь. Лучше Петра первого. Царица, так царица. Ведь народу все равно. Была бы жертва. И охотник. Оттого и ненавистна мне охота. Затравят до смерти, хоть животное, хоть человека, псари и пируют по завершению, так называемой охоты. А виноват, в случае чего, кто угодно, только не конкретные охотники, ревностно оберегающие строй. Чтобы изменить это, нужно всем миром на гидру обрушиться. А один царь здесь – не воин. В определенных условиях он сам может стать жертвой, как и я, например.

Откровенно говоря, я не совсем понимал Панаса, но он этого и не требовал, искренне предаваясь своей скорби.

Час від часу я таки бубнявів щось собі під ніс, згадуючи про свою не досить звичайну місію, але Бронберга це хвилювало мало. Він дійсно думав, що, читаючи в голос, я краще сприймаю прочитане.



Мало-по-малу, ободрились мы все-таки: новый царь, новые, значит, милости! Ободрился при этом и наш Панас. Но проходит год, проходит коронация, получается и манифест, а про Панаса, как говорится, ни гу-гу! Запечалился он тогда еще более, бедняга, так запечалился, что иногда, верите ли, я побаивался, как бы он и руку на себя не наложил?! Вот, в эту-то пору он и стал особенно попивать горькую; а до того когда-когда, разве уже в компании!… Часто в эту пору я и уговаривал, и утешал его, что «Бог де не без милости», так только, бывало, махнет рукой да скажет: «для всех, да только, видно, не для меня!»

Но работал по ночам, как лошадь на перегоне. Бывало утром вийдет с красными, как у быка, глазами, откашляется минут десять и уставится на восходящее над степью солнце, на всякое присутствие очень не охотно реагируя.

  По поздней осени 1856 г. отправился я в отпуск, в Уральск, погулял неплохо там, а по весне 1857 г. опять вернулся в Ново-Петровск, где застал Панаса в добром настроении и как будто немножечко ставшего подобрее.



К этому времени он сделал уже несколько гравюр с помощью воска и кислоты на граверной каменной пластине и рисуночных набросков для офортов, как он объяснил мне несведущему. Изучал усиленно фотографию. Я же отметил необычайную бледность лица и, едва ли не пышущее пламенем, воспаленное дыхание. Здоровье Панаса Гильковича, без сомнения, отклонилось в худшую сторону.

Великие чудеса творит сознание свободы, подумал я тогда. Человеку совсем худо, а он не только свое состояние здоровья не замечает, но и искренне радуется предстоящей свободе и возможности предаться любимым занятиям

Получил он, изволите видеть, несколько писем от разных друзей и от какой-то даже графини, которые утешали его надеждою на скорый возврат до дому. Он сам мне и показывал эти письма

Читання щоденника знову перервав черговим зауваженням, щодо плинності людського життя та переосмислення його вічних цінностей мій ескулап. Хоч, чесно кажучи, мені дуже б хотілося прочитати про те, що я і без щоденника знав з розповідей та життєописів Грушівського від моїх земляків і безсторонніх біографів. Про що розповім згодом. До зустрічі з Бронбергом я, на жаль, не сприймав Грушівського в цілому, саме через обов’язковість вивчення його поезії та визначених кимось і причесаних рис біографії. Тому для мене він був в уяві людиною довершеною у всьому і тому не цікавою.

В даний момент мене дуже обурював лікар, що своєю безцеремонністю порушив тонку духовну матерію, яка пов’язувала мене з минулим.

- Вас, певно, дивує таке розмаїття чинників, що зараз впливають на формування вашої власної оцінки. Я б радив ці місця пропустити. Адже читаєте ви зараз про генія. Його життя, як і окремі вчинки, не в силі оцінити пересічні люди. Бо живуть, відчувають і діють вони за певними сформованими кимось cуспільними стандартами. Інстинктами громади, я б сказав… Здавалося б - це так само просто, як поставити правильний діагноз у двох абсолютно однакових людських істот, я маю на увазі саме істот: з двома руками, п’ятьма пальцями на кожній кінцівці, двома очима, вухами і таке інше… Однак, що стосується людини - тут дуже багато непередбачених факторів, які формуються свідомо, або підсвідомо, з доброї волі індивідуума чи за чиїмось примусом діють не лише на людський організм, а й на суспільство в цілому. Коли мова йде про генія – його можна належно оцінити лише з точки зору іншого генія, або ж вічності. Взяти хоча б відомі історичні події… Особливості битви поблизу Сіракуз не знає сьогодні майже ніхто, оскільки ні досвід військовий, ні політичні пристрасті за давниною повністю втратили сенс для вивчення, але кожна освідчена людина знає, що у цій битві загинув простий чоловік по імені Архімед. Деталі його життя з точністю до розгляду конкретного вчинку не дослідив ніхто. У вічність потрапила лише суть його філософських думок та визначень. Я дав вам почитати щоденники, як один з потужних засобів впливу на вашу психіку. І якщо є небезпека, що вона не витримає певної ломки, краще ці місця не читати.

На цьому і закінчився мій черговий візит до психіатра. Власне і потреби особливої більше у додадкових візитах не було. Організм поступово сам здолав розлади найважливішої психо-моторної системи і блокував можливі ускладнення. Я ретельно вголос прочитав не лише більшість записів старого Бронберга, а й ксерокопії особитих спостереженнь Грушівського. Почерк, у всякому разі дуже нагадував авторський рукописний текст, сьогодні оприлюднений для широкого загалу в кожному музеї, що носить його ім’я. Щоправда була і ще одна важлива деталь у нашому знайомстві. Під час чергового візиту до Альберта Авраамовича він, посилаючись на невідкладні справи, запросив мене створити компанію на час візиту до психіатрічної лікарні, де на нього чекав «интересный случай умопомешательства, как бы ваш отдаленно напоминающий». Я згодився. Тим більше, що ще ніколи не бачив справді збожеволених людей. Нещасним виявився чоловік, років сорока, без найменших ознак хвороби. На мій, звичайно ж, погляд. Він абсолютно спокійно повідомив Бронбергу, що вже змучився розповідати кожному, про причини госпіталізації. І вже і сам переконаний в тому, що ніякого контакту з чужерідцями, а може інопланетянами не було. І все про що повіствує його історія хвороби лише сон, який він необачно і надто емоційно переповів на роботі. Бронберг, однак уважно вислуховував розповіді хворого про його галюцінації в які він і сам уже не вірив. Просто розповідав тому, що вимагав лікар. Але і момент «викрадення» і цікавість до нього роботів у людському обличчі, скоріше схожих на бездушних машин, та найменші деталі інопланетної подорожі до «технічного світу» описував так правдиво, що я зрештою переконався - чоловік справді божевільний.

-Так, по закінченню візиту, констатував Бронберг, - випадок дійсно цікавий. Аналізи, як те мало б бути, не показують найменших розладів ні внутрішніх органів ні збоїв кров’яного тиску. Немає і порушеннь пам’яті. Та й фантастикою людина не захоплювалась ніколи.

- Але ж він однозначно божевільний, - заперечив я.

- Лише тому, що ніхто йому не йме віри? – Запитав Альберт Авраамович.

- І тому також.

- В тому то й справа... Однак питання в тому, де і звідки взялися галюцінації? Чим мотивовані? Адже він – робітник. Не знає імені жодного фантаста. Найменшими знаннями астрономії не володіє. Сам уже впевнений, що це був сон. Однак, ми ж з вами знаємо, що сни це перекручене відображення дійсності... Якої, у даному випадку? Загадка. Зрештою, подібні випадки у мене і раніше траплялися. Наприклад, людина тимчасово потрапляла в майбутнє і досить точно відтворювала події, які дійсно траплялися згодом. Або подорожувала минулим і переповідала такі деталі, про які не знає ніхто. Згодом виявлявся, що наведені факти незаперечні. Але то зрозуміліше. Майбутнє, минуле і сьогодення – це єдина субстанція. Своєрідна трійця, якщо хочете... Щось подібне до біблейського Отця, Сина і Святого духа. Якщо отець і син поняття більш менш конкретні, то святий дух – абстрактне, але без нього не існуватимуть два попередніх. О, почув би мене якийсь теолог, неодмінно звинуватив би у всіх гріхах. Однак, віра моя в недовірі. Гаразд, бувайте. Ви вже, мені здається занадто здорові, щоб витрачати час на подальші побачення. Бажаю успіху. І ще на одне запитання: я хотів би почути від вас відповідь. Як ви гадаєте, що в житті людини є чи не найголовнішим?

Я знизав плечима. Занадто багато чинників можуть бути для конкретної людини найголовнішими.

- Головною в житті субстанцією, якщо можна так сказати, звичайно, є смерть. Правильна і вчасна. Слово «вчасна» я поставив би на перше місце. У свої вісімдесят я маю право це стверджувати. І не сумнівайтеся. Якщо дітям я залишу речі матеріальні, то для вас хотів би залишити відомі вам папери. Всеодно з рідні я не знайшов когось, щоб ними щиро зацікавились...

З цими словами він попрямував до зупинки тролейбуса, а я залишився стояти посеред прилікарняного парку неподалік від сумнозвісної Кирилівської церкви, роздумуючи, що робити далі.

Прокинувшись вранці наступного дня я відчув знайому тривогу. Котру вже міг і самостійно подолати. Потрібна була лише концентрація свідомості на чомусь важливішому. Як наркоману на пошуках чергової дозі ширки, наприклад. Словом, захопився я знову Грушівським. Не відкладаючи намір, поїхав до себе на батьківщину, де не був років з п’ять, мабуть. Зустрітися, правда, з Килиною Петрівною, родичкою Грушівського не вдалося. Померла старенька на 95-му році життя за три місяці до мого приїзду. Зустріла мене стара, але ще жива хата, котру купили, мабуть, заради присадибної ділянки завбільшки з пів гектару. І вже інші господарі повідали мені печальну звістку. Як і колись, в дитинстві, я скуштував кілька білих шовковиць зі старезного за часів Грушівського дерева , що так і росло посеред двору і котре за часів дитинства слугувало для нас, дітлахів і фруктово-ягідною їдальнею, і спостережним пунктом та дзвіницею з відомої в наші часи повісті Аркадія Гайдара «Тимур і його команда». Робити було нічого, тому дорогою до музею Грушівського, де нічого нового почути не сподівався заглибився я в дитячі спогади. Бабка Килина була родичкою Грушівського по його рідному брату Петру. Оскільки Петро був наймолодшим у сім’ї Грушківських і прожив найдовше, бабуся Килина відмінно пам’ятала батька і його розповіді про іменитого дядька, який з самим царем ледь не родався. І хоч нам, дітлахам з радянських сімей, Грушівський і в школі достатньо набридав, та старенька так уміла «закрутити» чергову історію, що нам вона здавалася найцікавішою казкою. Чи вдасться зараз її переповісти так само цікаво? Спробую, якщо це когось зацікавить і не дратуватиме, звичайно…

- У перший свій приїзд, - розповідала бабка Килина, - дядько Панас завітав до села у модному на той час плащі, юхтових чоботях та штанах, більше схожих на підштаники. Комірець сорочки облягав хитренько зав’язаний бантик. Здалося зразу, що панок якийсь приблудився і заглядає чи не в кожне кріпатське подвір’я, щоб визначии, як хто живе.

- Панас, - аж злякано дивувалися земляки,- Оце запанів! Чи не до Теклі свататися приїхав?

- Та куди йому вже Текля!? Йому сільська наша вже не пара… Хоч і писанкою нехай вона буде… Але ж не столична.

Батько казали, що до середини століття залишалося якихось десять чи тринадцять років. Тож приїхав Панас у село в 1835 чи 38 році. Молодий, гарний, освідчений. З самого Петербурга. Закінчив він якусь академію. І призначення получив у найкращий тоді Київський університет святого Володимира. Вчителем креслення мав служити. За добру платню.Клубів і там різних культурних палаців тоді не було, тому молодь збиралася у вибраному колись місці, неподалік від церкви. Там і бував найчастіше Панас. Гульки, звичайно, як гульки. Плітки, скарги на долю, горілочка, щоб її... І сільські парубки нароблятьтся за день та з ранку знов на роботу, а Панас то у нас вчений! Розкаже, як жить по правилах треба, та й з дівкою у гречку. Насміхатися почали, що теревені, мовляв, розводить, а робити нічого не може. То він і зробив собі на біду. Як з’ясувалося потім, не судилося гарної долі небораці. Казали тоді, що за людей, аби не заступався, то все було б гаразд. А так, заарештували його і забрили в солдати. Історія ж трапилась ось яка. Тоді жили люди в селі може й краще ніж зараз, та на пана доводилось працювати два дні на тиждень. Люди були темні, то управитель Браніцького шляхтич Козельський, заставляв і третій і четвертий день робить. І нестерпне ж таке було... Якось упіймав з мішком вівса Миколу Підгаєвського, що вкрав його на панському полі, то привселюдно заставив їсти його те зерно. Та ще й побив. Дійшло те до Панаса. І не його б діло, здавалося б. Ан - ні! Крепко він посварився з Козельським. І хоч той теж грамотним був, але перед вільним Панасом спасував. А нашим того й треба. Вже й управитель - не указ. І слухать його перестали. І на панщину ходили вже не так, як раніше. Панас же бо й скаргу писав і їздив кудись, бо друзів багато мав. І горілочку возив кому слід. Словом, і на Козельського найшлась управа. Бо панка наче підмінили... Та не на руку було те Панасові. Бо, казали, що по дорозі до Києва, не дивлячись на його університетські бомаги, заарештували його жандарми, а потім і забрили в солдати. Щоб не був таким розумним. На спомин лишилася, хіба що розмальована Панасом якимись «хитрими» фарбами Одарчина хата, що одинокою крашанкою стояла на краю села і пережила і художника, і тітку нашу Одарку. Полущилась, та й канула у вічність десь аж перед революцією.

- Та він ще з дитинства був «нарваним», - переповідали по тому панські спогади селяни про козачка Панаса. Ще з тих часів, як той і на яйцях крадених з панського курника попадався, що ховав в дупло, і панський флігель ледь не спалив, бо малював до ранку і багато свічок згаяв. Потім заснув, а недопалок зайнявся. Словом, якийсь час ще розмови навколо цієї історії точилися, а потім все забулося і життя увійшло в своє звичне русло...



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Ні слова правди iconОлександр Довженко захисник гіркої правди війни
Тема: Олександр Довженко – захисник гіркої правди війни
Ні слова правди iconБібліотека ім. М. Костомарова
Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди ”
Ні слова правди iconКонкурс «Марафон-проект»
Обладнання: посібник В. В. Оліфіренка «Уроки правди І добро. Література рідного краю. Донецьк», 2007
Ні слова правди icon«Нема байки без правди»
«Мікрофон», вправа «Криголам», робота в парі, робота в малих групах, елементи ейдотехніки
Ні слова правди iconКаланчацьке примор'я
...
Ні слова правди icon2-а клас Математика
Англійська мова: вивчити назви числівників від 11 до 20. Повторити слова теми. Виписати в словник нові слова с. 78. Читати та перекладати...
Ні слова правди iconУрок №8 література рідного краю. К. Перелісна «три правди»
Катерини Перелісної, митців рідної Харківщини, почуття любові до художньої літератури; прищеплювати інтерес до наслідків власної...
Ні слова правди iconТема. Літературно музична презентація з елементами екскурсії постійної експозиції «Правди й вольності Пророк» у Зразковому етнографічному музеї «Берегиня» з нагоди 200 – річчя від дня народження Т. Г. Шевченка. Мета
Тема. Літературно музична презентація з елементами екскурсії постійної експозиції «Правди й вольності Пророк» у Зразковому етнографічному...
Ні слова правди iconОлександр Трифонович Твардовський [ 1910-1971 ]. Біографія
Жоден інший журнал у тодішньому Радянському Союзі не висвітлив так багато правди про жорстокість сталінської доби, як «Новый мир»...
Ні слова правди iconЦикл «Літературні ювілеї року»
Рекомендаційний список літератури «На сторожі правди та любові» присвячено Гуменній Докії Кузьмівні українській письменниці, члену...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка