Ні слова правди



Сторінка2/7
Дата конвертації09.03.2018
Розмір1.38 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

ОГЛАВ - II

Звичайно ж не за зіткнення з шляхтичем-економом відправили Грушівського в солдати. І не заступництво за п’яницю-кріпака спровокувало таке рішення. Та про останні відвідини рідного Села Панас Гількович дорогою до Оренбургської губернії вже і не згадував. Тверезий і зосереджений він спостерігав незнайомі російські пейзажі, що нескінченно пропливали повз арештанський кінний екіпаж і думав, згадував, аналізував прожите. Так, свідоме життя кероване було емоціями. Часом, незбагненними прагненнями до того, чого й сам не розумів. Багато що залежить далеко не від людини. Та й чи взагалі від неї хоч щось залежить... Чи прагнув він в дитинстві свободи? Чи мріяв про кар’єру художника? Чи хотів образити царя, чи царицю? Та й у голові такого не було. І слів подібних тим, що лягли у поетичні рядки ніхто з його родини, навіть не усвідомлював. То звідки ж такий фінал? Хіба у всьому винна смердюча рідина, що часто затуманювала пам’ять і збуджувала свідомість на неадекватні, найчастіше безглузді дії. Звідки взялося оте нестримне бажання годинами сидіти над малюнком. Порівнювати, перемальовувати, красти свічки, щоб і в ночі бачити фарби і відчувати ті солодкії муки, які дарує мистецтво. Де взялися ті крамольні віршовані рядки, що творчості солодкі плоди перетворили на фізичні страждання? У жандармському управлінні йому ставили запитання відповіді на які викликали поблажливу посмішку у поліцейських чиновників.



- Какими случаями вы доведены были до такой наглости, что писали самые дерзкие стихи против государя-императора и до такой неблагодарности, что сверх великости священной особы монарха забыли в нем и в августейшем семействе его лично ваших благотворителей , столь нежно поступивших при выкупе вас из крепостного состояния? – запитував чиновник 3-го жандармського управління суворо дивлячись у вічі, справді намагаючись збагнути мотиви вчинку.

Панас відповідав щиро, розуміючи, що це не найважливіше запитання, збрехавши на котре можна залетіти на Соловки.

- Будучи в Петербурге я слышал везде дерзости и порицания в адрес государя и правительства. Возвратясь в Малороссию я услышал еще более и хуже между молодыми и между степенными людьми; я увидел нищету и ужасное угнетение крестьян помещиками, поссесорами, економами-шляхтичами, и все это делалось и делается именем государя и правительства.

- Неужто вы пошлыми стишками могли бы что-то изменить?

- Не знаю, но очень хотелось бы. - Я ведь знаком с царской семьей. Некоторые взгляды разделяет и Жуковский, который является, так сказать, духовным отцом сына нынешнего государя - Александра. Думал и думаю, что культурное влияние на потомков и явится тем стимулом, который, невзирая на социальные и культурные уровни моих соотечественников, поможет утвердить справедливость и правду. Ведь людей всех Господь Бог создал одинаковыми. Без предубеждений и привилегий. Не этому ли учит вера наша православная.

- Ну, не только этому. Всякая власть от бога, говорит писание. Не приходило ли вам в голову, что помыслы ваши не только наивны, но и преступны? Ведь государство, которое, кстати, по достоинству оценило ваши способности и таланты и даровало вам свободу, построено на дисциплине и некоторых незыблемых правилах государственного строительства? И ничто без силовых методов не дается… Ни в займы, ни тем более, в подарок. Есть ли кто из ваших знакомых, которые озарены сепаратизмом и могли бы рассчитывать на применение силы. И какой? Ведь вас коллеги пророчили в гетьманы Малороссии, то бишь, Украины? Кстати, отношение государя нашего высочайшего императора Николая к вам очень благожелательное. Было. Я скажу вам даже, что он искренне смеялся над некоторыми метафорами. Даже по отношению к нему лично. Но вот относительно матери августейшего семейства, ваши высказывания возбудили в нем серьезные недоумения и даже неприязнь. Не смотря на заступничество весьма почтенных и уважаемых в России господ. Так-с. Мой вопрос насчет людей способных применить силу, или призывать к бунтам остался пока без ответа с вашей стороны. Я рассчитываю на взаимную искренность…

- Я не знаю таких людей. Организация имела сугубо мирные, гуманитарные цели. Просвещать, помочь власть и деньги имущим превращению человекоподобных животных, которыми стали по сути и содержанию подданные великой державы граждане, в людей свободных и мыслящих, честных и справедливых.

- И с этой целью вы небезуспешно сближались с именитыми семействами, щедро сея смуту в их помыслы? Каким образом сложились у вас отношения с высокопочтейнейшим семейством Репниных и княгиней Браницкой?

Це була окрема історія, яка і пов’язана якраз з головною, ще не зовсім усвідомленою метою – стати рівним серед рівних, освічених, розумних і всемогутніх людей. Але єдиним серед інших… Не поповнити натовп, яким би він не був і з кого б не складався, а очолити чи що?! Або й зовсім залишитися осторонь. Тому і відповіді, вчинки були на перший погляд дивні, що не піддавалися логіці усвідомлення високопоставленого жандарма. Панас не пам’ятав свої відповіді на зовсім не безглузді, запитання жандармського чиновника. Але думав про це постійно. Якщо з Репніними все для нього було зрозумілим: протестні, патріотично-націоналістичні погляди князя, а потім і його доньки Варвари повністю розділялися ним і ріднити його з Варварою почали суто платонічні почуття, то з Геленою Браніцькою все було інакше. Зрештою це і наклало негативний відбиток на почуття до Варвари. Унеможливило близькі стосунки... З Геленою він познайомився у Звенигородці на базарі, де намагався продати свою картину «Вечная молодость, или Малороссійская русалка». Тоді, по приїзді на батьківщину, він необачно розтратився, хоч про це і жодного разу не шкодував. Мова не йшла про випите з односельчанами біля церкви та щоденні позички землякам, просто постала необхідність придбати гідний подарунок на весілля другу і однодумцю Костомарьському, до якого мав дістатися одразу після відвідин рідного краю. Отже, на Звенигородському ринку звернула увагу на його творіння молода і дуже приваблива бариня.

- Це ж моє помістя! – не по-панськи сплеснула руками жінка. - Яка краса. А русалка геть схожа на тебе, - звернулася вона до дівчинки, яка супроводжувала бариню.

- Краса дійсно незвичайна, але ж яка нужда панує і глум тут над людьми... - хмуро відповів Панас, згадуючи мотиви написання картини. Юна сільська дівчина, свого часу втопилася, від людського осуду її вагітності від заїзджого дружка економа.

- Жінка з підозрілою цікавістю глянула на нього і прагматично запитала:

- Скільки пан хоче за картину?

- Три імперіали,- відповів з надією. Але не знаю, чи дадуть...

- О, з такими сумнівами ви її і за два не продасте... А картина, насправді, хороша. Правда ж Людмило? – звернулася вона, очевидно, до доньки, яка корчила кумедні міни на обличчі. Без сумніву, молодий пан, що так невимушено вів себе з вельможною панною їй сподобався.

- Це ж ставок в Керелівці.

- А це будинок нашого економа,- відповіла дитина, - я не знала, що в ставку русалки водяться....

- Це алегорія,- відповів Панас, - там де погані люди, там є і нечисть на зразок симпатичних русалок, колишніх зваблених кріпачок.

- А хіба дядько Павло нечисть?

- Ні, він просто погана людина, але його люблять русалки і лісовики.

- А чому він поганий?

- Годі, - перебила жінка. – Хто автор цього містичного пейзажу?

- Я.


- То ви художник. З Керелівки?

- Вже ні. З Санкт-Петербургу.

- Чи не Грушівський?

- Саме він. А ви звідки мене знаєте?

- Хто ж не знає історії з кріпацьким козачком і художником, котрого викупила за 1400 рублів царська сім’я ?! Картину я забираю. То ж яка кінцева ціна?

В очах художника сяйнула якась думка. ЇЇ помітила і паночка. Сприйняла по своєму.

- Я її вам подарую в обмін на велику послугу.

- Слухаю,- вдавано невдоволено кинула бариня.

- Ви поновите справедливість до мого односельчанина, якого побив ваш економ за ніби-то крадіжку клунка з вівсом. А він просто необачно ніс зерно дорогою біля панського поля. Його побачив економ і жорстоко покарав ніби-то за крадіжку. Ще й зерно забрав…

- Гаразд, засміялася пані. Тоді послуга за послугу. Чи не можна вам замовити портрет? Я добре заплачу.

- Воно то й можна було б, але через тиждень я відїзджаю до Києва. Звідти на Петербург. Чи встигну?

- А ви не баріться. Тим більше, що від Керелівки до Лисянки рукою подати. Завтра чекаю на вас у нашому маєтку. Його кожен мешканець знає. Не заблудитесь. Скажете лакею, що прийшли на запрошення княгині Гелени Браницької для художнього сеансу.

Не чекаючи відповіді, вона кивнула прислузі, вказуючи, щоб забрали картину і гордою ходою рушила в бік виходу, де чекав екіпаж.

Так, було й таке у його біографії. Якщо до Варвари зароджувалися цнотливі почуття чогось великого і взаємного, то Гелена їх придушила в зародку. Хоч, чого гріха таїти, свідомість завжди знаходить виправдання будь-якому власному вчинку. А вчинок був дійсно власний, нехай і спровокований занадто привабливою леді, що тим більше тішило особисту значимість. Ще б пак! З ним тиждень ділила любовне ложе княгиня. Така доступна і, як виявилося, похітлива. Саме, похітливістю дихав кожен штрих ретельно вимальованого на стіні панської спальні оголеної постаті Гелени. Рембрантівська «Даная» відпочивала на протилежній стіні в прямому і переносному значенні. Може підсвідоме передчуття небезпеки перетворитися з часом у сексуальну іграшку і відштовхувало Панаса від Варвари…

Так чи інакше, а гроші за роботу Гелена заплатила. І не погані. Вистачило б, у всякому разі, і на весілля товаришеві і на інші витрати. Шкода, що скористатися ними не довелося. У Києві його заарештували. І розпочалося семирічне заслання.

Про все це роздумував Панас, спостерігаючи безкінечні і одноманітні пейзажі Росії. Дорогою до місця заслання, здавалося, не користувалися з часів татарського нашестя, або половецьких загарбників. Шлях тягнувся нескінченною одноманітною смугою, без ознак життя. Хіба що хижак інколи проріже небесну блакить, уважно з висоти пташиного польоту, оглядаючи землю в пошуках здобичі, та жайворонок озветься у височині. Притрушені придорожнім пилом вояки давно вже перестали пильнувати за Панасом, незважаючи на його часті прогулянки за гарбою. Він не міг довго сидіти на возі майже нерухомо, як вони, дрімаючи. Втікати було нікуди та й ні за чим. Співрозмовниками супроводжуючі солдат та унтер були ніякими і не видавали будь-якої цікавості до новобранця. Єдине, що їх зацікавило, це наявність грошей у Панаса, оскільки дивом цивілізації серед степу забовванів трактир. Присутніх майже не було, тому подорожуючі розташувалися біля вікна в кутку. Гарненька молодичка казахської, чи то киргизької національності подала з пів літри горілки, кумедні варені плоди земляної груші та кілька шматків знову ж таки вареної баранини.

- Ты гляди, - мовив унтер,- в России уже лет сто картошку выращивают, а эти земляные груши лопают. Хлопот с картошкой намного больше. Полоть надо. Окучивать. А грушу - посади и она сама растет до осени.

- Зато здесь бахчи много,- відповів солдат,- А вот зелени у месных нет. У хохлов есть, а у них «не растеть». Никакой цивилизации. И водка здесь совсем не водка.

- Спробували б ви нашу горілку,- зрадівши, що затяжне мовчання порушено, озвався Панас.

- А вашу это какую?

- Малороссийскую.

- Малороссийскую… Но, там ведь хохлы. Они упрямы как черти, кровожадны и глупы. Не зря же их царица Екатерина переселила в Екатеринбург. Чтобы хоть как-то на людей похожи стали. А то, ведь своих резали как баранов. Да если бы мужиков, а то баб и детей, якобы за предательство.

- Это когда было-то? Байдуже запитав солдат унтера.

- Да в этих местах один слепой кобзарь ошивается. Как он здесь очутился? Вроде бы и не его вотчина… Так вот, он и пел эту былину. Атаман у них был. Серко, что ли… Так он от турков якобы малорусских селянок и казачек с детьми освободил, а те не выдержали длительного перехода и взмолились о возвращении. Так он их и кончил всех. Вместе с отпрысками. Такая вот у них героическая баллада. Да еще и к цивилизации пнутся. Ракеты, видите ли наш полковник с ихней фамилией Засядько придумал. Лучше пушек, говорят. Скоро и наш гарнизон это новое оружие получит. Что б ему...

- Да, - задумчиво протянул солдат. Выходит за предательство и малороссы люто карают.

- Так, була і така сторінка була в нашій історії, сумно констатував Панас. І виправдати її якимось патріотизмом чи героЇзмом не можна. Навіть, якщо за контраргументи наводити спалений Меньшиковим Батурин разом з усіма жителями міста та всіх, без винятку поневолених і пригнічених жителів України. Передати анафемі треба було не Мазепу, а Сірка разом з Петром-I і вояків його. Лише за те, що кривавою плямою осоромили волю і Вкраїну. Та ж чи гідний подібний захід? Скільки людей – стільки й судженнь... А дочок чиїхось та онуків не повернеш, царство їм небесне. Хоч і самого Сірка подібна доля спіткала. До цього часу не знаємо достовірно де поховане його тіло, а де голова, - відповів на те Панас.

Тим часом до світлиці, якщо можна було так назвати доволі довгий дерев’яний сарай, щупаючи палицею поріг, увійшов сліпий чоловік.

-А ось і той кобзар, - ніби зрадів унтер офіцер,- Зараз він нам заспіває... Якщо кварту хтось наллє.

- Я наллю, - поліз в кишеню за останнім півімперіалом Панас. – Тут і на нашу обідню вистачить, ще і йому чарчина-інша буде.

Кобзар, кліпаючи випаленими зіницями, дійсно розклав гуслі і, мов крик журавля в осінньому небі залунала журлива пісня. Цього разу кобзар розповідав про криваву битву ляхів з козаками. Картина бою завершувалася торжеством перемоги. Але яке то було торжество...


  Зiйшло сонце — ляшки-панки


  Покотом лежали.
  Червоною гадюкою
  Несе Альта вiстi
  Щоб летiли круки з поля
  Ляшкiв-панкiв їсти…
  Закрякали чорнi круки,
  Виймаючи очi;
  Заспiвали козаченьки
  Пiсню тiї ночi…

Грушівський, звичайно ж впізнав власні вірші, але чи не вперше йому від них стало ніяково. Ніхто не знав кому належать слова, думки, однак з приводу почутого знову ж змусили ожвавитися співрозмовників і виявились також неоднозначними.

- Такие вот хохлы, - зітхаючи дорогою, розмислював вголос солдат. Кровавые люди. Я понимаю, война. Кровь, убийства. Но, все ли поляки виноваты. Так ли уж одни паны «покотом лежали»? По своей ли воле они пошли на этих козаков? Вряд-ли…

Панас нічого на те не відповів, бо задумався над іншим: Вірші, картини, скульптури з одного боку… З іншого – кров, голодні ворони та злиденні, покалічені кобзарі. Чи можуть вони існувати разом. У подібному єднанні не бачилася цивілізація. А можливо – це лише ознаки «перехідного» дев’ятнадцятого століття. Адже після середньовікової ночі настав же таки сьогоднішній ранок. Завтра буде день. Без крові і страждань людських. Так, щоправда і до вечора не далеко. А потім що? Знову вічна ніч?! Що було воно, те й буде колись.., - згадалося святе писаніє… Не варте воно радощів чи смутку. Для людини одне має бути цінним допоки вона жива. Панас згадав Дзюню. Свою першу справжню жінку. Вони не лише кохалися по-дорослому, а й пізнавали одне одного, як люди різних національностей і культур. Так, Дзюня була полячкою. Багато розповідала про батьків. Про нелегку жіночу долю матері. Побутові та сімейні тяжби і негаразди змусили її переселитися разом з маленькою Дзюнею у Вільно.. І хоч мова була лише наполовину зрозумілою, але молодий Панас добре уяснив тоді одне: всі біди від байдужості і нелюбові… До ближнього, до людей заможних тобто панів. Від осуду бідняків… Чиї б вони не були. Польські, українські, російські. А ще від ліні думки людської та тваринячої стадності. Мав рацію Ісус Христос, закликаючи любити ближнього, хоч і бідного, як себе самого. Все трудом нажите пожертвувати на користь злиденних, бо такими їх створив Господь. Гріх то великий за будь-що когось осуджувати, переслідувати, або карати.

- Но Козаков то понять можно?! Они свое оборонялы, - вступився за земляків Панас.

- Оно то так... Но обязательно ли с таким злорадным восторгом рассказывать непосвященным, как вороны глаза убиенных выклевывают?

- Так это же в назидания,- чомусь посміхаючись, сказав унтер-офіцер. У них еще есть песня о том, как козаки украли Галю. Подманули и забрали с собой. Потом наигрались и зарезали, кажется, или утопили…

- То це ж пісня-страшылка, - знову відпарував Панас. Це щоб несмышленые дивчата здуру не довиряли чужим и вдома держались. Ведь сколько наших детей уланы да гусары обманывают. Сколько несчастных по людям ходят в поисках хлеба себе и ребенку.Не Украина, а одни покрыткы. Сколько русалок! Душ утопшых от людского осуждения бродят вночи берегами речек и ставков.

- То есть, бей своих, чтобы чужие боялись! Так, ведь выходит?

- Лучше свои пусть бъют да песней, чем чужие топором. – відповів і замовк надовго. Обдумуючи своє сьогоднішнє і майбутнє становище. Не на весілля ж їде. У військо! А не приведи господи, якщо і йому згідно з наказом доведеться когось колоти, рубати чи різати. Навіть винного. –Цього не буде! Хоч стріляють нехай, - вирішив так само вперто, як колись при Дзюні поклявся словом і ділом мститися багатим і дбати про людей простих та безхитросних.

А підвода котилася й далі широким степом, здіймаючи за собою куряву зітлілих мрій, надій та чистих помислів.

ОГЛАВ – III

Восени трагічна новина невимовним сумом наповнила мою і без того хвору і стомлену душу. У своїй квартирі на Подолі вночі помер Альберт Авраамович. Колишня дружина мого товариша без тіні смутку розповіла мені про це, посилаючись на газетний некролог і відомості «з перших», як вона висловилася рук про те, що мертвий Бронберг лежав у своєму ліжку, аж поки сосідка сморід не почула і зателефонувала комусь з дітей.

- Смерть наступила від серцевого нападу, - розповідала вона, - це ж треба було саме такою її заслужити! Уявляєш, лягав спати здоровий дідок. А прокинувся уже в іншому вимірі. Поталанило, чи не так?! Кажуть ховала його лише дружина, бо діти були за кордоном і на похорони не встигли... А шкода, бо у сейфі старого серед паперового мотлоху знайшли дореволюційний паяльник, кілограмів на два і таку саму скриньку для кипятіння медичного інструменту. Все чорне, закопчене. Хтось із його предків ніби зубні протези з їх допомогою виготовляв. А виявилося, що все це з чистого золота.

- А «паперовий мотлох» куди ж подівся?- вихопилося у мене .

- Не знаю. Та й кого б він цікавив, коли справжній скарб ледь на смітник не викинули... Поховали небіжчика у родинному склепі на Байковому цвинтарі.

Шкода було старого лікаря. І не тому, що я збирався до нього з візитом з приводу загострення, як здавалося старої болячки. Мені вкрай треба були його тлумачення дивних снів і напівреальних мареннь, що знову обступали мене з усіх можливих і неможливих боків. Адже з недавніх пір я я вже не можу однозначно стверджувати, що подорож у часі і просторі неможлива.Навпаки. Можу присянутися -описане мною далі було раніше так само, як і моя розмова з Бронбергом та божевільним робітником. А можливо і тому Бронберг організував відвідини Павлівської божевільні, бо наперед знав, що подібна недуга спіткає і мене. Можливо і готував до цього своїми роздумами з приводу відповідності аналізів конкретної людини усталеним нормам нормального функціонування людського організму взагалі? Я ще і ще раз повертався до розмов з лікарем. Намагався знайти відповідь на запитання, що мав на увазі психоаналітик, коли розповідав про великого Сергія Рахманінова. Що значила цитата з щоденника композитора про те, що особисто йому не належить жодна нота у створених Рахманіновим музичних шедеврах.

- Вся прекрасна музика надиктована мені кимось згори, - писав Рахманінов у еміграції, - а я лише один з нікчемних провідників, на зразок особливо чутливих до будь-яких токів матеріалів.

- В цьому даремно шукати ознаки божевілля, - говорив Бронберг, - це лише одна з ознак індивідуальності. Найчастіше, незручна і незрозуміла, але реально існуюча. Подібний стан душі сторонньої особи найпростіше пояснюється людям з традиційним, так би мовити мисленням – хворобою… Не переймайтесь особливо, якщо почуєте подібний діагноз.

Можливо і дійсно не цупили мого знайомого робітника з божевільні інопланетяни, а увійшло видіння в його нещасну голову через генетичний код далеких пращурів, які таки бували в чужих світах через ту, або іншу назавжди втрачену для людей можливість? І чому, нарешті всім смертним, за твердженням знаменитого лікаря Фрейда, притамані сексуальні фантазії з ознаками жорстокості та насильства по відношенню до осіб протилежної статі, яскраво продемонстровані численними безумцями у вигляді неспровокованих агресій та прилюдних маструбацій. А то і маньякальних вбивств? Але, облишимо на якийсь час всі теорії і повернемося до реалій старого українського села через призму сучасних подій.

Отже, західний небосхил ще рожевів, як затухаюче зарево далекої пожежі. На червонувато-м’якому небі малювалася темна пляма лісу. А обабіч дороги, поряд зі старезними зеленоголовими млинами вітали подорожніх міцними ще лапами окремі дуби-патріархи. Подумалось, що мало чим змінилася ця міжсільська дорога за півтора століття. Хіба, що вкрилася асфальтовим покриттям та замість цокоту копит наповнилась пружніми звуками моторів найновіших автівок. Оскільки ввечорі на Київ їхати не хотілося, я з’їхав з траси і зупинився біля одного з древніх дубів, що ще могутньою короною підпирав надвечірнє небо. Розстелив біля його підніжжя імпровізовану скатертину, розклав раніше заготовані бутерброди та четвертинку горілки, бо сподівався легко відкупитися сотнею американських доларів у випадку зустрічі з місцевими блюстителями дорожніх правил. Словом, заліг я на дно споминів та власних міркуваннь з приводу тлінності буття людського. Можливо і закімарив, бо скоро, геть, як наяву побачив і дорогу грунтову між селами і молодого ще Панаса і, що найцікавіше, ніби почув його голос. Мабуть це також можна пояснити, оскільки цікавився першоджерелами, чув спогади, читав щоденники. Тому за точність видіння ручаюсь чи не ще тверезою головою. Далі відтворити все життєве полотно знаменитої людини допомогли фантазії, на основі подібних снів і мареннь надиктовані з глибин всесвіту, як у Рахманінова. Справа це вдячна, тому, що не передбачає кримінальної відповідальності і осуду з боку ревнивих істориків та біографів, і ще живих сьогодні людей. Тому шанси перетворитися через переповідане на лісовика чи русалку у мене мізерні. На мою суб’єктивну думку, звичайно.



Мені часто дорікають непослідовністю. Що поробиш? З дитинства я був якимось недовершеним. Незакінченим тобто... Коли всі сміялися – я плакав, або коли торжествували, то я чомусь сумував... У нутрі у мене гинув актор, але теж дуже своєрідний.Ніким не зрозумілий і мною, в першу чергу. Фантазія в мені малювала страшні помсти за кров людську і кривду, а направді я не міг навіть справді розлютитися і гідно відповісти на підступність і підлість. Хіба, що словом. Я підсвідомо роздумував над поганим вчинком і мимоволі знаходив йому пояснення.Яким би негідним він не був. Лють, як правило випліскувалася на папері. В щоденниках, віршах, поемах. На величезний мій подив, у прозових творах. Де розум домінує над емоціями цієї злості немає. І чомусь Костромський, товариш мій запеклий, читаючи повісті сказав: знищ прозу, вона у тебе слабенька і не може відповідати прагненням народним. Це побутові історії, а народ жадає героїзму, боротьбі. Йому потрібене страждання, піт, біль і кров. Чужі, звичайно. Зазнач, серед панства і дуже вдалих людей теж трапляються приклади невдоволення, що набуває форми відкритого і навіть зброєного протесту, що веде до свідомої самопожертви. Згадай декабристів! Така людська натура. Чим вищий розум, тим більше розуміння, що світ непослідовний, тобто несправедливо облаштований. Але ж розуміння власної недолугості, чи недосконалості усвідомлюється погано і далеко не кожним. Мало серед нас святих апостолів, хто міг би свідомо все особисто нажите залишити бідним і пуститися в світи ні з чим. Зупиняє розум і усвідомлення, що бідність це стала форма існування, а не короткочасний стан. І в злиднях винна сама людина. Яка багатством не може і не не хоче розпоряжатися.

Однак, мабуть вища мудрість в тому й полягає, що людина повинна піднятися і над цим розумінням. Позбувшись матеріального і свідомо свою долю вручити Творцю, як Ісус Христос, вдається не кожному. Проти природи не попреш. Марні намагання! І ще одне. Людина в своїх сподіваннях, вкладаючи в когось свій хист, досвід, або банальні гроші, вимагає повної віддачі на свою користь якомога довше від іншої людини. Але природа зробила це явище також швидкоплинним. Через старість, немічність, хвороби. І тоді той, хто відчуває себе зобов’язаним, забуває довготривалі щедроти з боку покровителя, а той в свою чергу, щоб позбутися вже непотребу всіляко намагається спекатися колись люб’язного друга, робітника, або колишнього сподвижника на той світ. У цьому теж мені здається найвища суть справедливості. Або несправедливості.

Це розуміння прийшло до мене з роками, але єство моє людське всіляко цьому противилося і виробляло такі «колінця», які навіть собі самому пояснити було важко. Військова наука давалася мені важко, очевидно ще й тому, що я не докладав ні найменших зусилль для її опанування. Якщо сучасник мій – великий Бертель Торвальдсен своє артистичне поприще розпочав з вирізання орнаментів і тритонів з риб’ячими хвостами для тупоносих копенгагенських військових і купецьких кораблів, то я свою військову службу розпочав з випасання малочисельної гарнізонної худоби та курей. Тут я знайшов схованку від пустопорожньої муштри та насміханнь з боку примітивних і тому нещасних моїх однополчан. Як не дивно, але мені йшли назустріч старші офіцери і справді військові унтера, очевидно вбачаючи в нікчемних моїх потугах оволодіти військовою примудрістю марність своїх найщиріших потуг. Тому, спекати на кухню чи на пасовисько ідіота-штафирку було чи найліпшим виходом із становища як для кожного командира, так і для мене. Багато я дум передумав, спостерігаючи за безсловесною скотиною та птахами. І хоч фламандський живопис для мене і не притаманний, та почав я потайки малювати побутові картинки з натури існування моїх безсловесних героїв, чим забезпечував душевну рівновагу. Пізніше побачив, що задум прекрасний і згодом малюночки мої можна перетворити на чудові гравюри, що відображали б єдність усього живого з людиною та її прагненнями і уподобаннями. Щось схоже було між унтером, що муштрує солдат і ягнятами, котрих за собою веде на бійню баран-провокатор. Або між півнями, що зчепилися між собою за якусь тільки їм відому ідею і військовими дуелянтами, честь котрогось була чомусь ображеною і вимагала крові образника. А взагалі нічого нового для себе тут я не знайшов і ще раз пересвідчився у великій мудрості святого писання. «Не наситититься баченням око і не наситится слуханням вухо. Що було колись, те й буде знов, що діялось, те й діятиметься, - і немає нічого нового під сонцем». Не вдасться змінити людині нічого, як би вона не старалася. Хіба, що зміниться її людська суть... Але те, якщо і буде, то вже в кращому зі світів.. Як з Ісусом Христосом трапилося, посмів котрий замахнутися на сутність жидівського постулату, що саме жидам має належати світ. Всі інші є лише безкоштовним інструментом з допомогою якого іудеї мають досягати своєї лише для них відкритої мети. (Завоювати світ, як мені думається). Але для цього потрібно було бути сином божим і найшвидше повернутися до Отця.

Перші півроку для молодого Панаса виявилися нестерпними. Про неймовірно тяжкі солдатські будні писав близьким друзям і коханим жінкам. Майже однаковими словами, закінчуючи свої «послання з заслання». Муки фізичні дошкуляли набагато менше, ніж каторга душевна. Ще зовсім молода людина почувалася незаслужено ошукана і цим страшенно ображена. Чому,- думалося Панасові,- в нашому просвітницькому ХIX-му столітті, столітті філантропії і всього, що схиляється до користі людської при наявності найпотужніших засобів мене як негідного варнака відсторонено від життя і творчості на благо людства. За що багатьом втіленим у єство ангелам випадає найчастіше така скрутна, така гірка доля вигнанців суспільства? А можливо за те, що вони і є ангелами у плоті? Щоправда, подібні роздуми мабуть і віддаляють мене від жаданої волі. Адже подібні думки, всеодно ніхто не зрозуміє, бо ведуть вони до зримих протестних дій, виражених у неприхованій неповазі до безглузддя військової служби. Якось на чергових стройових навчаннях недавався ні стойовий крок, ні прийоми з гвинтівкою, ні повороти наліво, або направо. Це, зрештою так розлютило унтера, що він двічі вперіщив палицею бідного Панаса. Один удар прийшовся по правій руці. Біль настільки був нестерпним, що рука відмовилась коритися власним командам і повисла батогом уздовж тулупа.

- Мабуть я йому зламав руку, стурбовано подумав унтер і відправив солдата в казарму. І яке ж було його здивування, коли після занятть знайшов бідолашного за малюнком правою рукою у побутовому приміщенні казарми. Карандаш досить точно відобразив обідній інцидент, та ще й вирази обличч покараного та унтера.

- Що з того, коли йому дійсно поламати обидві руки, - розумно вирішив унер, - чи не краще знайти солдатові пристойніше застосування? Намалювати, наприклад, на стіні стройові прийоми?! З думками цими і пішов унтер-офіцер до батальйонного командира. Поскаржився, як і годиться спочатку на незграбу солдата. Розповів все, як було насправді, і додав: « не будет из него солдата, ваше благородиє! Не родился он для службы ратной. И не учитель я ему, хоть бей его, хоть меня убейте...

- Да я и сам об этом думал, Иван... Как тебя по отчеству?

- Прасковьевич, ваше благородие.

- Хм... Отчество какое-то у тебя женское...

- Байстрюк я, ваше благородие. Незаконорожденный, то есть. Мать то толком и не знала имени улана, который ее... Ну, сами понимаете...

- Понимаю, Иван Прасковьевич. И хорошо, что вы понимаете - не все люди одинаковые. Панас Гилькович человек высоко образованый. Петербургскую академию художеств закончил. Не чета нам с вами. Я хотел прошение подавать для того, чтоба в унтера его произвести, да видно судьба ему военная не дасться. У вас есть по этому поводу какие либо соображения.

- Так точно-с... Что если дать ему задание оформить учебные пособия по обращению с оружием и строевой подготовке?

- Хорошо бы... Но ведь собака то вот где зарыта – ему высочайшим повелением писать и рисовать возбраняется.

- Так мы его на хозяйственный двор оформим. Подальше с глаз. Никто, окромя нас и духом знать не бутет. Пускай себе малюет. Не дурной же он себя топить, рассказывая встречным и поперечным о задании нашем... Я ведь вез его сюда. Разговаривали мы. Вроде бы с пониманием мужик-то.

-Ну вот и порешили. С богом, Прасковьевич! И , все-таки, пришли ка ты его ко мне. Потолковать хочу. Убедится, что за человек такой. Не зря ли мы рискуем, игнорируя высочайшее повеление.

- Так точно-с. Исполню, ваше высокоблагородие!



Не інакше, як господь таки почув мої молитви. Неспотворене інтелектом обличчя унтера з особливо товстою нижньою губою та іссиньо- чорними вусамі раптом видалося мені чи не найприємнішим з усіх військових облиич, попри побиття перед цим палицею. Адже саме він повідомив мені найприємнішу новину: мене переводять на господарське подвір’я для догляду за гарнізонним вухастим, хвостастим та пернатим військом. Таким собі «унтером» над чотироногими та крилатими приятелями-солдатами. Цій звістці я зрадів невимовно бо тепер ніхто не змушуватиме мене ночувати в казармі, де від хропіння тікали під стелю навіть комарі і не маршируватиму я більше у подвірній куряві, від чого ніс і навіть легені наповнювалися піском. Я майже вільний! Умовно, звичайно. Ніхто тепер не заглядатиме через спину на «крамольні» малюнки і їх не відбиратиме, як останній раз... Кожен раз малюючи, я наражався на небезпеку бути покараним, але не малювати не міг. Тож кожного разу потайки, як в дитинстві я брався за олівець, чекаючи що ось-ось впіймає хтось за руку, або огріє унтерською палицею, забере малюнки і відправить в карцер. Хвалити бога, цього не сталося. Я йдосі не можу зрозуміти чому?! Мабуть є таки у мене ангел-хранитель від Бога посланий.

Викликає мене якось мучитель мій і наказує з’явитися на ясні очі батальйонному. Я і йду, чекаючи великих неприємностей з приводу порушення заборони на малювання. Тихенько стукаю до штабу, шанобливо знімаю безкозирочку, вітаюся, мов здоров’я бажаю його високоблагородію і завмираю за порогом. Батальйлнний невдоволено морщиться, спаостерігаючи мої цивільні вибрики, зрештою махає рукою і запрошує сісти.

- Думається мені, Панасе Гільковичу,- каже,- що не вийде з вас військового так само як з корови скакуна. То хотів би порадися з вами з цього приводу. Чи не згодилися б ви доглядати за господарством нашим гарнізонним, бо дружина прапорщика Левицького не в силах сама забезпечувати ретельний догляд. Там, навіть якась платня за це буде...

- Та я і без платні кажу, з задоволенням.

- Ну от і добре,- говорить він і додає,- від сьогодні ви командировані на господарський двір, але залишаєтесь підлеглим унтер-офіцера Кучнаренка Івана Явдоховича. Ні, зачекайте, Одарковича. Ні, нехай йому чорт! Парасковича...

Я було рота відкрив, щоб заперечити з приводу остогидлого мучителя, але вчасно спохватився, бо ще передумає комбат, не доведи господи... А він тим часом продовжував: слухати його у всьому будете, як мене. І не раджу вам щось переплутати, або підвести його під монастир. Розуміння не чекайте. З господарського двору – одна дорога і веде вона на каторгу!

Від Пескова, правда, я такого не чекав, бо були у нас і друзі спільні і авторитетами ми пишались однаковими. Але, всеодно був йому щиро вдячний. Видно у війську інакше не можна. До цього мені ще потрібно довго мабуть звикати...

Молода панянка, що зустріла Панаса на скотарському подвір’ї співала жайворонком про своє геть неспокійне господарство. Корова «Краснуха», згідно з її спостереженнями добре доїлася лише після лагідних слів. Вівці трималися купи тільки при умові доброго до них ставлення, а кури неслися ледь не на прохання. Щось дуже знайоме нагадував Панасу її облік, а пишногруда фігура вабила здоров’ям, жіночими принадами, добротністю та порядністю. Панас остерігався занадто гарних жінок, хоч ще і вважав, що чим красивіша жінка тим в ній має бути більше людяності, добра, хисту та розуму. Гарній жінці притаманний янгольський характер, що, звичайно ж повинно бути підкріплено найкращими людськими якостями. Хоч і був він уже в тому віці, коли приходить розуміння - подібні фантазіїї, не що інше, як міф. В реальному житті найчастіше траплялися абсолютно протилежні зразки. Насправді ж виходило – чим гарніша, молодша і привабливіша жінка, тим більше схожа вона на бездушну ляльку, що чомусь рухається і говорить пустопорожні речі. Красуні лише у романах ангели, а насправді ж вони або автомати, або гарно виліплені глиняні фігурки. І хоч назвалася нова знайома Катериною Левицькою, жінкою прапорщика лейб-гвардії Левицького, Панас легко вгадав у ній колишню селянку, або й кріпачку, яку свого часу звабив юний кадет та й одружився, попри світські та й військові закони і правила. Катерина виявилася чудовою співрозмовницею, справді чутливою і лагідною жінкою. За кілька днів знайомства стала вона для солдата зразком смиріння і виховання.

Я не тягався за нею відкрито, це не в моїй натурі, тим більше, що залицяння мої охолоджував факт її заміжжя, однак боготворив таємно. Зрештою, це загальна риса антивійськового характеру. Їй теж подобалась моя платонічна любов і вона майже не давала приводу для зближення в стосунках. Катерина уважно стежила за моїми художніми та літературними потугами, ніколи зайвого не говорила моєму приставленому надзиратилю, а якось ще й обох запросила на склянку чаю, як рівних. В голові у мене вже крутилася ідея створення присвяченої їй поеми, та бесхитрісна розповідь мого вартового дещо підкоректувала ці прекрасні плани. Іван Параскович, хоч і був на мою думку типовим представником «вусатого клану» виявився уродженим інтелігентом. Мав непогану освіту, тонку і жалісну натуру, і мякий, ретельно прихований характер. Як же треба було мені дістати цього чоловіка, щоб він колись двічі вперіщив мене палицею!? Словом, якось за чаєм, гостинно приготованим для нас моєю благодійницею розповів Іван Параскович таку історію. Народився він у сімї вже не дуже молодих і небагатих поміщиків. Змалку доглядала за ним наймичка. Любила його чи не ліпше ніж рідна мати. Ще більш серцем прикипіла, коли мати померли. Та і Парасчин (так звали наймичку) вік коротким виявився. А вже на смертному ложі нещасна зізналася в тому, що саме вона його народила і найнялася нянькою до поміщиків, яким і підкинула на подвіря попередньо байстрюка. Тобто Івана. Історія мене так розчулила, що я ледь не відразу кинувся писати повість, залишивши «на потім» мою любовну поему. Місяців за три по тому я попросив Івана Прасковича прочитати свій рукописний опус і сказати, чи нігде не схибив я бува у життєописі. Ще через день завітав до мене мій люб’язний приятель добре хильнувши перед цим оковитої, що за ним до цього не помічалося, і молив пробачекння за палицю, котру я давно забув та ще й клявся, що відтепер я його найщиріший приятель, а малюнок він збереже до кінця днів своїх, як найкращий подарунок, хоч я і не дарував йому те втілене в карандаші відчайдушне моє покарання. Відтепер він все життя почуватиметься зобов’язаним мені за пам’ятник своїй найщирішій ненці і дякуватиме скільки часу, скільки відведено йому долею. Сльози проступили на моєму обличчі від такого виливу найщиріших почуттів. І я теж сказав йому як умів про своє щире ним зацікавлення і приязність. Став напередодні Іван Параскович прапорщиком і я від усього серця радів за нього, усвідомлюючи, що для нього це дуже важливо.



Прапорщик Левицький байдуже ставився до примхи дружини знайти собі бодай якесь заняття у забутому богом і людьми укріпленні. Навіть дорікав її «простолюдинською» пристрастю. – Не царська це справа – за скотиною доглядати. Однак часу за світськими та й військовими турботами у нього для неї схоже не знаходилося. В гарнізоні повелося - дозвілля, а його було вдосталь, проводити за картами, пляшкою горілки та сигарами. Іншою розвагою було хіба що полювання. Панас ніколи не сприймав подібних утіх. Хоч і час за цими заняттями злітав швидко і сірі будні відлітали, немов птахи у вирій майже не помітно. Разом з ними, звичайно і життя. Герой мій просто розумів - у його становищі найкращий вихід – це схожі безглузді захоплення. Вони таки можуть доставляти сумнівне задоволення, хоча б тому, що подібні, хоч і не дуже єстетичні розваги дозволяють робити години вимушеної нудьги і бездіяльності коротшими. Примусити себе до таких дій було простіше, чим задумуватись над сутністю нікчемного буття. І як не намагався новоспечений прапорщик Іван Параскович Кучнаренко зацікавити Панаса світським дозвіллям у нього нічого не виходило. І хоч Панас навчився палити сигари на зразок його командирів і військових наставників та пити залпом горілку попри її кількість, подібні старання завершувалися відвертою нудьгою і потугами найскоріше залишити веселе товариство і залишитися наодинці з собою. Помітили це і Кучнаренко і Левицький. Останній хоч і не переймався подружньою вірністю, але щось підозріло невдоволене з’явилося у виразі його обличчя . Кучмаренко ж навпаки, пам’ятаючи наказ батальйонного командира та зберігаючи глибоку вдячність до цивільного художника і, як виявилося письменника, стурбовано спостерігав за Панасовими спробами найскоріше усамітнитися.

- Не те щось роблю я. І не так... А як? – міркував молодший офіцер,- спостерігаючи за душевними стражданнями Панаса. – Чим я можу зарадити? Хіба, що квартиру окрему підшукати... Для солдата?! Але ж для цього необхідні якнайскравіші обгрунтування. Які? Треба думати.

Панаса ж переймали інші проблеми. Він, споглядаючи за працею Катерини і все більше прив’язувався до неї. Очевидно і вона співчувала симпатичному горе-військовому. Щодалі більше подобалося дивакувате ставлення до тварин її ніби-то підлеглого. Дуже схожі почуття єднали їх загальною працею. Жодного разу він не підвищив голос ні на неї ні на її улюбденців. І лише йому корова Краснуха дозволила накинути на себе зашморг, коли захворіла і змушена була коритися неминучому дорізу. Навіть її до себе не підпустила, передчуваючи смерть. Щось було у ньому величне і незрозуміле, що приваблювало людей і тварин. Пірнатих, ходячих та мабуть і повзаючих. Їй дуже подобалося, як на пласкому папері лише з допомогою олівця проявляється з кожним його дотиком все виразніші риси її обличчя. Здавалося навіть, що там, тобто на листку вона виглядає кращою, ніж насправді. Натхненною чимось високим і до кінця її незрозумілим. В Катерині запалювався якийсь душевний вогонь кожного разу , коли він просив її позувати. Щоправда їй здавалося, щоразу більше, що за малюнком її справжню він якраз і не бачить. Це породжувало не лише відчуття безпеки, але й жіночої образи на несправедливість чоловічого ставлення до її суто жіночого початку. Чоловік з кожним днем віддалявся і вже нічого не відчував до неї, крім плотської похоті і то – чим далі тим не виразніше і швидше. Вона мимохіть порівнювала його з Панасом. І бравий офіцер завжди програвав у таких порівняннях. Щоразу рідше згадувала перші побачення з Левицьким. Його смішну, схожу на півнячу штучну пихатість. Зверхнє ставлення до вся і всього крім неї. Завжди уважне до неї ставлення, компліменти та обіцянки зрештою і посприяли і її пристрасті і безтямному бажанню. Він цілував її шию, груди і коли губами торкнувся нижньої частини живота, вона мліла і вже не могла ніяк себе контролювати. Тільки дуже згодом почала розуміти, що пристрасть і кохання речі дуже різні і тільки інколи перетинаються. Прекрасно, але дуже швидкоплинно. Нудьга, викликана порожнечею гарнізонних буднів вбили у її мужа все чоловіче до неї, натомість нагородивши пристрастю до оковитої та жадобою до запальних карточних ігор. Від Грушевського віяло вдумливою надійністю, впертістю і водночас людською добротою та розумінням будь-якої істоти чи ситуації. Панас не міг і хвилини всидіти без роботи. Навіть відпочиваючи, сонне обличчя випромінювало муки марення думок, що цього разу крізь сон пробиралася у його свідомість крізь глибини Всесвіту. Панаса неможливо було застати зненацька, звинувативши у негідному вчинку. Всі діяння пронизувала необхідність. Тому, коли Панас якось запропонував Катерині позувати оголеною, для неї це не побачилось образою. Навпаки – вона зраділа. Хоч і побачила спершу в цьому приховану чоловічу хитрість. Роздуми про те, що богу, очевидно це буде противно, заперечував розум, підказуючи зворотні доводи.

- Але ж це для мистецтва! Яким же іншим чином з’явилися на світ Джаконда, Даная, Секстинська мадонна, про яких спекотливими степовими вечорами, ніби готуючи її до сеансів так цікаво розповідав Панас? - запитувала себе жінка. – Однак, Панас чоловік. І неодмінно оголене гарне жіноче тіло його таки має звабити і Господь не простить її наруги над собою і обов’язково покарає , - заперечував голос інший.

ЇЇ підозри, так само як і сподівання виявилися безпідставними. Грушевський кілька раз, торкаючись її тіла поправляв руку, розвертав у вірному ракурсі плечі, просив зігнути, або розправити ногу. Інше обмежувалось гострими, як стріли амура поглядами та ретельним перенесенням на папір необхідних у такій делікатній справі штрихів. – Художник - він і є художник, - з гіркотою думалось Катерині. Жінка цікавить його не більше, ніж кам’яна статуя. Другий і третій сеанси точнісінько нагадували перший. І лише після закінчення малюнка Панас подякував і ніжно поцілував модель. Катерина не пропустила свого шансу. І не соромлячись власної наготи обняла солдата і відповіла довгим поцілунком на його цнотливу подяку. Далі все було, як у людей, оскільки обоє стомилися від забобонів та передсудів. Вони були щасливі у коханні і роботі, що без сумніву стало віддушиною для двох дуже самітних людей.

Так і минув рік служби. Затьмарений хіба що підсвідомим протестом проти тваринної стадності, що особливо проявлялася в людях в армійських умовах. Ніби абсолютно невинне гасло: «роби як я!», або «будь як усі» найбільше вражало творчу уяву художника. Навіть Катерина, чогось соромлячись, все робила як усі, тобто всіляко приховувала найменші почуття до Панаса. - Панасе, ти що не тямиш? Що люди скажуть? – відповідала вона на здивовані запитання Грушевського. - Невже ти не розумієш, я заміжня жінка, і не хочу, щоб мене звинувачували у блуді. Тобі може й байдуже, а я порядна людина і маю зважати на думку більшості. Панас не розумів. Вірніше, не хотів розуміти. Розум усвідомлював, що гуртом жити набагато зручніше. Людина, звичайно ж створіння суспільне і має від дня народження і до смерті дотримуватись законів суспільства у якому живе. Користуватися надбаннями, котрі зібрані і передані у спадщину попередніми поколіннями. Заповітами, що містяться у найголовніших писаннях. Для слав’ян – у Біблії. Старим заповітом… Тут мабуть і криються розбіжності. Грушівський спробував заперечити Катерині.

Головне не те, що люди скажуть, а твоє особисте світосприйняття навколишнього. На заміну старому прийшов заповіт Новий. І той, хто приніс його людям свідомо наражався на неабияку небезпеку. Лише суспільному вигнанцю під силу стало зламати старі догми, і, попри всенародний осуд, замінити їх новими настановами і правилами. Словом, стати «Спасителем». Хіба не мати спасителя та, що народила його від святого Духа, ім’я якому Любов, яка в свою чергу ніяк інакше в життя не втілюється ніж двома одинаками, попри правила вигадані натовпом.

- Не богохульствуй! – суворо припиняла його спроби переосмислити усталені цінності Катерина і чимось незрозумілим наповнились її очі, що однаково можна було назвати ненавистю і співчуттям до божевільної, але ще не байдужої людини. Жінки завжди, відчуваючи брак аргументів, намагаються сховатися за будь-який, навіть сумнівний постулат, що не вимагає ні роботи думки, ані пошуку кимось вже заготовлених контраргументів. Панас зніяковіло замовк. І більше до цієї теми не повертався. З цього моменту і полум’я стосунків почало поволі гаснути. Командування гарнізону визнало доцільним перевести рядового Грушівського для виконання господарських робіт з підготовки військової експедиції до Аральського моря у розпорядження майора Гуськова. Господарство котрого знаходилося за 20 кілометрів від фортеці на території сусіднього укріплення. Зітхнули з полегшенням і новоспечений прапорщик Кучнаренко, і командир батальйону Песков , та й прапорщик Левицький, котрий таки почав підозрювати дружину в подружній зраді…




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Ні слова правди iconОлександр Довженко захисник гіркої правди війни
Тема: Олександр Довженко – захисник гіркої правди війни
Ні слова правди iconБібліотека ім. М. Костомарова
Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди ”
Ні слова правди iconКонкурс «Марафон-проект»
Обладнання: посібник В. В. Оліфіренка «Уроки правди І добро. Література рідного краю. Донецьк», 2007
Ні слова правди icon«Нема байки без правди»
«Мікрофон», вправа «Криголам», робота в парі, робота в малих групах, елементи ейдотехніки
Ні слова правди iconКаланчацьке примор'я
...
Ні слова правди icon2-а клас Математика
Англійська мова: вивчити назви числівників від 11 до 20. Повторити слова теми. Виписати в словник нові слова с. 78. Читати та перекладати...
Ні слова правди iconУрок №8 література рідного краю. К. Перелісна «три правди»
Катерини Перелісної, митців рідної Харківщини, почуття любові до художньої літератури; прищеплювати інтерес до наслідків власної...
Ні слова правди iconТема. Літературно музична презентація з елементами екскурсії постійної експозиції «Правди й вольності Пророк» у Зразковому етнографічному музеї «Берегиня» з нагоди 200 – річчя від дня народження Т. Г. Шевченка. Мета
Тема. Літературно музична презентація з елементами екскурсії постійної експозиції «Правди й вольності Пророк» у Зразковому етнографічному...
Ні слова правди iconОлександр Трифонович Твардовський [ 1910-1971 ]. Біографія
Жоден інший журнал у тодішньому Радянському Союзі не висвітлив так багато правди про жорстокість сталінської доби, як «Новый мир»...
Ні слова правди iconЦикл «Літературні ювілеї року»
Рекомендаційний список літератури «На сторожі правди та любові» присвячено Гуменній Докії Кузьмівні українській письменниці, члену...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка