Ні слова правди



Сторінка3/7
Дата конвертації09.03.2018
Розмір1.38 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

ОГЛАВ- IY

Було це в липні місяці року мабуть 1857. Біля опівдня Панас Грушівський вийшов з хати і сів собі на присьбі. Чоловік він був уже не молодий, але ще й не літній. Силою і здоров’ям, мов соком стигле яблуко були налиті його груди і руки, хоч вуса і рештки колись непокірної на голові чуприни припорошила, ні не сивина, а скоріше сірість семирічної військової служби. Спідня сорочка, хоч і мала сіруватий казенний відтінок, була бездоганно чистою. Такі самісінькі шаровари. Він не любив різнокольорових московських китайок, віддавав перевагу хоч і відносній, але білизні. Лише вишитий орнамент визначав у ньому українця. Чорними були хіба що чоботи, але начищеними і ще добротними. Це спонукало до висновку, що володар нехитрого одягу має бути людиною безхитрісною, досвідченою і самодостатньою. В обличчі і в одежі було щось таке, що попри навколишню військову буденність давало змогу бути від неї незалежним. Щойно завершилася наукова експедиція до Аральського моря. З тривалими, спекотливим вдень і холодними вночі переходами та привалами, що залишилися не лише в пам’яті, а й на замальовках, зроблених олівцем, у навколоаральських степових пустелях. Малюнків було чимало і окремі з них вже дочекалися своєї черги на втілення у воску та камені, що в кінцевому варіанті кислота та фарба мають перетворити напівфабрикат у нетлінний мистецький шедевр, котрий має назву – офорт.

Виробництво гравюр та офортів, численні олійні та акварельні малюнки не лише давали змогу бути матеріально незалежним від будь-яких обставин, оскільки виготовлялися часом на замовлення та продавалися, а й стимулювали до наукових спостережень та відповідної діяльності. На основі матеріалів зібраних в експедиції з’явилася ціла низка нотаток, що могла б бути суттєвим додатком до будь-якої науково-обгрунтованої роботи, оскільки вже тоді, окремі спостереження вказували на можливість зникнення з землі обличчя унікальної водної акваторії. Разом з нею флори і фауни. Відтак і людині, котра в дрібнішанні повинна втрати тільки їй притаманні властивості. Завдяки загальній еволюції, де є безумовно роль і аральської ящірки, і баклана, що нею кормиться, і морського ссавця, котрий їжою обирає баклана, і людини, що харчується всім цим разом узятим.

- Відтак – зображені на малюнках і притаманні лише описаним кліматичним та природним умовам Приаралля пейзажі могли б поповнити майбутнє неповторним скарбом минулого, аби увічнені вони були у фотографії, гравюрі, чи офорті,- думалося Панасові. Він розумів, що еволюція і прогрес на землі змінять усе: рослини, тварин, риб, природу, обставини, почуття, мораль і совість. Можливо і людей перемістять у досконалішу, не біологічну оболонку, в котрій перебуватиме розум. Власне всі ці дорогі серцю обличчя, усталені пейзажі почуття і поняття лише данина реальному часу і моді, вигаданої суспільством, тобто більшістю представників «Тварини розумної», або «гомо сапієнс», як нарікли нащадки своїх недостатньо свідомих пращурів. Все це Панас розумів і в письмових нотатках намагався описати не лише побачене, а й пробував відобразити сутність явищ з середини. Зрештою, все описане разом з малюнками він відправив поштою старій подрузі – княгині Репніній, оскільки потуги розумові і фізичні мали б бути кимось оцінені, а не спущені у безвість. Грушевський був у цьому переконаний на всю умовність існуючих відсотків.

Підійшла Мотря. Жінка, років сорока, чисто і добре одягнена, в жовтих юхтових чоботях, в плахті і червоній шовковій спідниці. Все це жінці, хоч би і не на літній, то було б до лиця. Принесла Мотря листа, бо виконувала обов’язки поштарки поряд з іншими притаманними військовому гарнізону жіночими обов’язками, як то прибирання, миття посуду та іншими, так необхідними чоловікам справами. Назвати її повією у солдат та офіцерів вуста не роззявлялися, хоч згаданими послугами і користувалися всі кому не лінь. Історію її появи ніхто толком не пам’ятав. Казали, що з’явилася вона в гарнізоні з якимось прапорщиком. Його перевели на інше місце служби, а Мотря з невідомих причин залишилася. Чи то на новому поприщі прапорщика місця для неї не знайшлося, чи може набридла, як часто буває у військових хватів, але прижилася вона в укріпленні і не заважала нікому. Дітей бог її не дав, то так і жила серед мужиків, переймаючись їхніми проблемами та пристрастями. Не цуралася й Панаса, хоч той іноді й діставав її своїми сердобольними розмовами.

- Листа от тобі принесла з волі. Переймається, мабуть жіночка. А ти охляв тут і забув її геть,- сказала посміхаючись.

- Плотське кохання і любов душевна – речі, що лежать в абсолютно різних площинах. І нігде не перетинаються. Це я вже точно знаю. Та й який толк у цих листах? Нічого нового. Бо все у нас залежить від волі однієї людини. ЇЇ і лише її одноосібного розуміння і рішення. Ще й чужої для нас з тобою, Мотря. Хохлушка ти моя нещасна. Тож, нам з тобою, холостякам затятим, - відповів Панас, приймаючи з рук жінки листа, - залишається одне, - грішне прелюбодіяніє. Ходімо до хати та розженемо кляту нудьгу, бо нічого ліпшого за близькі стосунки між гарною жінкою і ще молодим чоловіком природа не вигадала. І слава тобі господи, що цим дивом вона нас ще не обділяє… Він ніжно торкнувся її розкішного тіла під спідницею і відчинив двері в оселю. Мотря слухняно пройшла в світлицю. Ніхто не заважав і нічого поганого не було в їх любовних утіхах, що нагадували скоріше данину людському початку, аніж всепоглинаючому коханню.

Лист дійсно був від Варвари. «Любезный и незабываемый мой друг Панас», - писала Репніна. Ваши записки относительно експедиции на Аральское море показались мне очень интересными и я сочла нужным ознакомить с вашими наблюдениями небезисвесного Вам графа Толстого. Уж не знаю каким образом, но рукописи попали на стол к самому императору. Посредством великого князя Долгорукова. И он, о всемогучий Господи, счел возможным пересмотреть дело о досрочном освобождении Вас от воинской повинности. Об этом сообщил графу Толстому под большим секретом его величество князь Долгоруков, известный Вам, как начальник третього жандармського управления. Вам, правда, ограничен въезд в Москву и С.-Петербург, но ведь это все-таки свобода. Так, что похоже Ваша семилетняя ссылка подходит к завершению. Молю Бога и всех святых, чтобы сказанное в этом послании оказалось правдой. Это первая и основная новость, которой спешу поделиться с Вами, любезнейший мой друг, ибо понимаю, что сердце Ваше, разум Ваш великий, естество Ваше бренное ждет именно ее. И я несказанно рада, что Вам сообщаю ее первой. Держитесь, Бога ради. Пусть Господь Вам помогает и дарует Вам смирение и Любовь, раз уж мне он жаловал только последнее и основное, чем наградил меня в этой жизни. Искренне надеюсь, на скорую встречу и жду свидания.



P.S. Отец мой, Николай Григорьевич , основательно состарился и прихворал. Но остается все еще молодцом. Давече закончили строительство церкви святого Петра. Ее освятили торжественно. И отец попросил священника произвести молебен с упоминанием преданного анафеме гетьмана нашего в изгнании Филипа Орлика и , последнего кошевого Запорожской сечи Петра Калнышевского и… Вас до сих пор опального земляка и друга нашого. Обошлось все, вроде бы благополучно, но Вы можете себе представить, какую бы бурю страстей и гнева неправедного вызвало бы это решение, кабы кто-то донес об этом необдуманном решении в Петербург. Я просила его не делать этого, но он настоял на своем, мотивируя решение тем, что Бог един, но служить ему можно по-разному, исключая имперскую ересь. Его идея новая лежит сейчас в создании фундамента для новой Украинской, как он говорит, православной автокефальной церкви, служить, которая должна Богу от имени всегда порабощенного украинского народа. И если бы не было Святого апостола Петра, то церковь все равно носила бы его имя, ибо был другой Петр несомненно заслуживший канонизации 25 годами тюремного заключения на Соловках. Я с ним согласна, хоть это решение и напоминает мне безумие. Тихое, спокойное, и тем грустнее и безнадежнее. Отец имеет ввиду Петра Калнышевского. Я же отношу к людям Святым и Праведным, простите и Вас, людезнейший мой друг, потому решение отца считаю правильным. Бог не дал нам обоюдной любви. На это его высшая воля. Я с этим уже смирилась. Но за это он подарил мне благо любви великой к людям всем с их слабостями, пороками и неизменным величием.

С надеждой на Ваше скорейшее возвращение, ваш бескорыстный друг, Варвара Репнина.

Панас не повірив очам своїм власним. Ходив, як неприкаяний хатою з одного кінця в інший. Знайшов, залишений земляком своїм Андрієм Оберемком недопалок сигари. Поспішно закурив, хоч і не балувався цим зіллям щонайменше три останніх роки. - Бути такого не може, думалося Панасові, бо такого не може бути ніколи. Скільки ночей провів він безсонних, в очікуванні височайшого Указу про амністію від нового царя російського Олександра-II. Адже знав з листів численних друзів, що той демократом хоче бути в очах підданих короні його імперії. Чекав помилування, як манни небесної. Молився Богові і всім святим, як може молитися лише праведник незаслужено покараний людьми. Але минали місяці, за ними рік, відбулася коронація, сталася й амністія. - А про мене ніде й слова… Чи не писав я друзям своїм прохання замовити хоч словечко про безвинно осудженого, чи не молив їх сльозно і покаянно простити гріхи молодості моєї не путьової! Важко було. Ой як важко усвідомлювати себе нікому не потрібним, викинутим на смітник людської цивілізації. Руки на себе накласти хотів. Аби не горілочка, та не друзі вірні, то так воно і сталося б… Та Бог очевидно не без милості. І почув таки молитви, бо хто ж як не Він надоумив самодержця змінити своє рішення?! Бо хіба ж навіть найцінніші спостереження якогось мужицького художника могли б на царя вплинути та справити вірне враження?! Думки роїлися в голові, ніби зграя голодних чайок над морем, намагаючись виловити серед хвиль, хоч якусь поживну річ, котрою можна затамувати голод. Її однак знайти не вдалося. Тому Панас у розпачі послав за Андрієм. Той був у пекарні, коли вістовий передав йому прохання Грушівського терміново запрягати коней та збиратися до фортеці на зустріч з начальником гарнізону Гуськовим. Бо той обов’язково мав щось знати і прояснити.

- Їдемо. Зараз же їдемо, - крикнув з порогу Панас завбачивши госпітальну бричку з Оберемком на передку. Крім пікарні Андрій Оберемко служив ще й санітаром у гарнізонному шпиталі, тому мав доступ до санітарної брички.

* * *


Звичайно ж все було трохи не так, як описувала у своєму листі княжна Варвара Репніна. Хоч і тіні в її листі не було на лукавство. Просто вона все оцінювала з висоти своєї освіченості, патріотизму та жіночої логіки. Шкода, але далекою були її ідеалістичні переконання від реальностей земного життя. А насправді все зводилося до хибної приповідки, що яблуко від яблуні не далеко падає. Це повною мірою стосувалося Олександра Романова, сина Миколи першого. Новокоронований імператор всія Русі відрізнявся від свого предка не тільки зовнішністю, а й характером. В свої тридцять дев’ять років він уже мав міцну репутацію такого собі ліберала-душки, який сприймав усе передове і прогресивне. Рівниво цінив і опікувався музами, науками і… жінками. Вступивши на престол у 1855 році після падіння Севастополя і заключивши Паризький мир Олександр-II відразу ж приступив до здійснення реформ. В їх необхідності переконувала всіх поразка Росії у Кримській війні. Оскільки ж реформування вимагало детального ознайомлення з станом справ в імперії, Олександр –II, не відзначаючись особливою посидючістю, все ж частину свого часу віддавав ознайомленню з різного роду звітами. Його величність тільки-но покінчив з науковим звітом, що стосувався перспектив розвитку Аральського моря. Надзвичайно нудним і малоперспективним, де, до речі, не було жодного слова, що стосувалося відомих нам спостережень Грушівського, перейшов до більш зрозумілих йому буденних звітів. На очі потрапив опус шефа жандармів князя Долгорукова. І хоч події на Україні і не викликали занепокоєння, а саме їм присвячений був звіт, Олександра зацікавила стара справа про усунення небезпеки малоросійського сепаратизму. Тодішній шеф третього управління граф Орлов запевняв, що своєчасне знешкодження Кирило-Мифодіївського товариства, яким керували Грушівський, Костомаров та Куліш «на десятки років зміцнить на Україні спокій, що міг би бути там порушений. І хоч справа була давно і назавжди закрита, одне прізвище спливло в пам’яті у зв’язку з нещодавною розмовою з ректором художньої академії Петербурга графом Федором Петровичем Толстим, котрий нагадував йому про свого талановитого випускника, учня відомого Брюлова і Жуковського не заслужено жорстоко покараного солдатчиною його покійним батечком.

- Чи не пора змилоститися. Адже часу вдосталь пройшло для перевиховання засудженого? – м’яко запитував Толстой. Олександр пообіцяв тоді розібратися. З оказією побачив, що у діях Грушівського справді кримінального було мало. Хіба що художня балаканина, якщо не враховувати кілька пустопорожніх публікацій на захист Польщі та нікчемних розмов на зразок: «не пропаде Польща, бо її розбудить Україна» та «з повстанням на Україні розворушився б і Дін, бо там давно вже не задоволені заходами російського уряду…»

- Звичайно ж, батечко перебрали,- думалося Олександрові. Але ж яка людина той Грушівський? – запитав себе Олександр Миколаєвич і дзвіночком виклав до себе шефа третього жандармського управління.

Хитро примружившись, дивлячись прямо у вічі чиновнику від жандармів цар відверто запитав: чи правда, що Грушівський, ну художник-бунтар з України, якого батько мій запроторив у солдати мав неабиякий успіх у жінок. Княгині Репніної, наприклад, або графині Браницької?

- Не можу знати, Ваше величносте…- вихопилося у Долгорукова за звичкою.

- Та не дури ти тут. Маєш знати все. Бо я засумніваюсь чи на своєму ти місці.

Князь відразу виструнчився перед пильним поглядом імператора, інтуїтивно вловивши, що клоунада не вдасться і підтвердив: так, Ваша величносте. Однак, якщо княгиня Репніна висловлювала до Грушівського дружні почуття, то з Браницькою було інакше.

- Не може бути…

- Було, ваша величність! Ще й як було. Маєтки у неї на Київщині, якраз недалеко від того місця, де народився бунтівник. Там десь і познайомилися. На ярмарку, здається. Так Браницька тиждень його зі своєї опочивальні не випускала. На дверях тієї опочивальні Грушівський її і зобразив. В натуральному вигляді, так би мовити…

- Себто, нагою? – розсміявся не за етикетом Олександр. І на мить задумавшись, наказав: звільнити його з армійської служби. Готуй розпорядження. Я підпишу.

Долгоруков не ламав довго голову над тим, з якого ж то дива зволив імператор помилувати того самісінького Грушівського, якого був уже обійшов своєю ласкою у своєму всемилостиійшому маніфесті про амністію у зв’язку з вступом на престол. Бо вже де-не-де, а в третьому управлінні знали напевне, хто власноруч викреслив прізвище Грушівський з списку амністованих. Знав Долгоруков й інше, як єдиноутробна сестра Марія Миколаївна заїкнулася братові про помилування Панаса, а той злісно вигукнув: не бути цьому, бо цей паскудник образив неньку нашу рідну, яка викупила поганця з кріпацтва. Що ж змусило Олександра–II кардинально змінити власне рішення?! Схоже, чергова примха імператора…

* * *


- Дядько «Полохало» приїхав, - зраділо побігла сповістити новину Катруся, що значно подорослішала за два останні роки. Найбільше у цьому світі Панас насправді любив тварин та дітей. Завжди з сумом спостерігав за дорослішанням останніх. Дітям властиво було бути природніми. Все сприймати і ділитися з оточуючими безпосередньо, без огляду на думки і застереження старших. Без остраху, мов, а що про це подумають люди інші. Без огляду на те, якими вони виглядатимуть в очах оточуючих. Панас свого часу навіть палити покинув, враховуючи факт несприйняття цього дійства Катрусею. Наймилішому створінню господньому з усієї поважної сім’ї Гуськових. Хоч і проти родини начальника Ново-Петрівського укріплення він нічого поганого ніколи сказати не міг. Він завжди з розчуленою посмішкою згадував, як зачаровано Катруся слухала його віршовані з неабияким талантом актора декламовані казки про чародія Івана і його перемогу над багатоголовим драконом імператором. А коли дитина злякалася його спроби кресалом викликати вогонь для сигари, взагалі покинув палити. Раз і назавжди. Тоді мати Агата, заспокоюючи дитину, з образою кинула Панасу: « ви наче якесь «полохало», їй богу!». Відтоді Катруся, вбачаючи Панаса, незмінно називала його «дядьком Полохалом».

Гуськов піднявся з за робочого столу свого домашнього кабінету і з розкинутими для обіймів руками рушив назустріч Панасу.

- Панасе Гільковичу, любий. Я вже за вами вістового послав. От і дочекалися… А то, вже геть духом охляли: «навіщо мені таке життя!? Піду геть з цього світу»… Хіба можна у вашому віці про таке навіть думати!? Та й на вигляд зовнішній ви геть увагу звертати перестали. Хоч і солдатська форма вам геть не личить, але й костюм цивільний виглядає… Власне, дещо мішкувато.

Гуськов хотів навести міцніший образ, але звернув увагу на вишиванку, що ніби кольоровою латкою прикрашала груди. Мить подумавши він вирішив: будьяке негативне порівняння одежі з рукавом на непристойному, в даному випадку жіночому місці, мало б зачепити національну гідність товариша і в останню мить обмежився словом «мішкувато». Після обіймів Олександр Оксентійович повернувся до письмового столу, взяв щойно підготовлений папір і з непевним почуттям вручив його Панасові.

Панас жадібно вп’явся очима в написане.

« Предъявитель сего, служивший в Ново-Петровском укреплении линейного Оренбургского батальона №1, рядовой из бывших художников Санк-Петербургской Академии художеств Панас Гилькович сын Грушивського, согласно предписанию командира означеного батальона от 26 июля за № 1651, последовавшего к заведующему здесь двумя ротами того же батальона и мне сообщенного в его рапорте от 29 июля по высочайшему повелению уволен от службы и ныне по желанию его отправлен в г. С.-Петербург. В следствие чего прошу покорнейше господ начальствующих по тракту чинить Грушивському свободный пропуск, а также на месте в С.-Петербурге впредь до высылки ему надлежащего паспорта на свободное проживание, в удостоверение чего дан сей билет с наджежащим подписом с приложением печати.



Укрепление Ново-Петровское, августа 1-го дня 1857 года.

Новопетровский комендант, состоящий по армейской

пехоте, майор Гуськов А.А.».

Панас, прочитавши своє проїзде посвідчення, яке, все таки дещо вагаючись, підписав Гуськов з непроханою сльозиною на очах вдячно поглянув на Гуськова. В горлі щось пересохло і ковтаючи закінчення слів, Панас звернувся до товариша

- Олексанре Оксентійовичу, адже за подібний документ вас можуть покарати за перевищення повноваженнь. Адже мені відомо, що в’їзд до Москви і С.-Петербурга мені тим же височайшим повілєніем заборонений. Я знав, що ви ви заради товариша набагато здатні. Але переважній більшості людей притаманно ризикнути багато чим: грошима, наприклад, майном, дружиною, навіть… Все це завдяки розуму, терплячці, молодості і кар’єрі так чи інакше розумній людині повертається…Але становищем власним у суспільстві, кар’єрою і молодістю жертвувати може свідомо далеко не кожен.

- Я і сам над цим довго думав. Вагався, складаючи цей документ. Роздумував над вашими вчинками протягом служби тут. Помітив цікаві речі. Наприклад: мене часом дивувала ваша щедрість відносно вже створених вами мистецьких робіт. Вони коштують неабияких грошей, що і не одноразово ви доводили, продаючи картини. Але ще більше ви їх дарували всім, очевидно вважаючи, що подібне легко повернеться, варто лише забажати і витратити певний час. Спостерігав за стосунками вашими з дружиною моєю Агатою. Навіть ревнував спершу. А потім вирішив – хіба я щось зможу змінити, коли Агата щось для себе вирішить не так, як мені цього захочеться. Що я зможу змінити? Хіба, що Агату…А от у справі, котрій я віддав багато років щось, принаймні на краще, я вже не поміняю. Вже не можливо розпочати з молодого корнета у якого життя і служба попереду. В житті однак, людина мусть зробити крок за який принаймні перед собою буде не соромно. І не важливо, що цього ніхто не зрозуміє. На те воно і стадо, щоб керував ним саме один вожак… Пусте це все, та невже ви вже не збираєтеся відвідати свою мистецьку колиску і навіть попри всілякі заборони зустрітися з друзями. Ну, а Гуськов, як і кожна людина має право хоч на одну в житті помилку. До того ж , подібний лист позбавить вас необхідності тривалий час поневірятися Оренбургом в очікуванні дозволу на подальше пересування імперією. Так, дивися і рік мине. Я вже якось впораюся з можливими ускладненнями, а ви збирайтеся в дорогу.

Панас таки діждався! Проте радісне піднесення от-от мала поглинути хвиля смутку, яка вже підіймалася з глибин свідомості і несла в собі безліч гірчичних краплинок. Надто довгим було очікування цієї щасливої хвилини. Надто багато повітряних замків вже згинуло під попелом часу. Багато здоров’я, а головне літ безслідно змила тривала попередня хвиля, Поховала в собі надії, сумніви та сподівання. Та мабуть найголовнішою причиною була туга за втраченою молодістю. І хоч розум ще сподівався на велике кохання, купу власних законнонароджених дітлахів, щось в глибині все це заперечувало.

- Не буде вже нічого Панасе, - вперто звучав внутрішній голос, - все, що було колись в юності і тут в оцих степах не повториться ніколи. Мутне і темне поглине світле й чисте, а потім з’явитьтся порожнеча. Неприродня в тобі живому наче небуття… Смерть за життя. Ось, що найстрашніше. Скільки триватиме подібний стан – залежить лише від тебе.

- Але ж мені лише сорок п’ять. Я ще байдуже виглядаю, - заперечив розум і випадково поглядом вперся у своє дзеркальне відображення. Образ у люстерці ожвавився, відчуваючи до себе увагу. З протилежного боку у дзеркало дивилося вуглувате обличчя з загостреними, червонувато-синіми від спеки та хронічної втоми вилицями, обвислими вусами та лисою головою. В дивному полотняному вбранні, що скоріше нагадувало мішок з візерунком біля зав’язки.

- Панас вкрай здивувався, згадуюючи Мотрин комплімент з приводу того ж самісінького вбрання з національними ознаками, що характеризував його, за її словами як впевнену, молоду і самодостатню людину.

- Вибачте, О-О-Олександре Оксентійовичу. Піду зби-иратися, - мовив Панас, відчуваючи, що кожне слово дається важче ніж попереднє. І ще кілька реченнь і мова перетвориться в незрозумілий набір перевернутих слів. Такий стан є наслідком порушеннь мозкового кровообігу, вважають лікарі, але діагностують безпомилково лише посвячені. Простому ж грішному просто захотілося напитися. Попрощавшись, Панас побрів до найближчого «генделика». Замовив склянку і якусь смаженю. Почав чекати, а перед розчиненим вікном попливли, мов паперові кораблики по весняній калюжі фрагменти вже минулого життя: ось вони з сусідською Оксанкою забрели далеко від села.Тут семирічний Панасик, відчуваючи у всьому тілі тремтіння, неслухляними губами просить дівчинку підняти спідничку і показати… Ні, просто показати. Вона на мить підіймає і… просить його приспустити штанці… Ось Дзюня… Підходить шляхетною ходою до образу, щиро молиться пресвятій діві Марії і скоса поглядає на юнака, що з протолежного боку катетдри не зводить з неї очей. Потім… Потім було потім. А ось і Звенигородка. Базар… Ясновельможна і старша пані… Вітальня. Малюнок на стіні. Гроші. Досить холодне прощання… Русалки, немов солдати на параді… Княгиня Репніна. Повні сльозами очі. І його чомусь байдужі спостередення її відвертого вирізу на грудях. Порожні, на той момент слова про волю народну, щатстя для людей злиденних. Для нього… Для України… А на сінозвалищі чекає Лукера. Молода, безтурботна і дурна покоївка сім’ї Репніних…Здається «цю справу» вона любила більше за життя. А може то й було їхнє життя. Щоправда, пізніше вона втекла з уланом. І слід її втратився у метушні людського буття.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Ні слова правди iconОлександр Довженко захисник гіркої правди війни
Тема: Олександр Довженко – захисник гіркої правди війни
Ні слова правди iconБібліотека ім. М. Костомарова
Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди ”
Ні слова правди iconКонкурс «Марафон-проект»
Обладнання: посібник В. В. Оліфіренка «Уроки правди І добро. Література рідного краю. Донецьк», 2007
Ні слова правди icon«Нема байки без правди»
«Мікрофон», вправа «Криголам», робота в парі, робота в малих групах, елементи ейдотехніки
Ні слова правди iconКаланчацьке примор'я
...
Ні слова правди icon2-а клас Математика
Англійська мова: вивчити назви числівників від 11 до 20. Повторити слова теми. Виписати в словник нові слова с. 78. Читати та перекладати...
Ні слова правди iconУрок №8 література рідного краю. К. Перелісна «три правди»
Катерини Перелісної, митців рідної Харківщини, почуття любові до художньої літератури; прищеплювати інтерес до наслідків власної...
Ні слова правди iconТема. Літературно музична презентація з елементами екскурсії постійної експозиції «Правди й вольності Пророк» у Зразковому етнографічному музеї «Берегиня» з нагоди 200 – річчя від дня народження Т. Г. Шевченка. Мета
Тема. Літературно музична презентація з елементами екскурсії постійної експозиції «Правди й вольності Пророк» у Зразковому етнографічному...
Ні слова правди iconОлександр Трифонович Твардовський [ 1910-1971 ]. Біографія
Жоден інший журнал у тодішньому Радянському Союзі не висвітлив так багато правди про жорстокість сталінської доби, як «Новый мир»...
Ні слова правди iconЦикл «Літературні ювілеї року»
Рекомендаційний список літератури «На сторожі правди та любові» присвячено Гуменній Докії Кузьмівні українській письменниці, члену...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка