Ні слова правди



Сторінка5/7
Дата конвертації09.03.2018
Розмір1.38 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

После спектакля мой подопечный немедленно выразил желание познакомиться с молодой акртрисой лично. Узнав, что я являюсь товарищем ее отца, высказал пожелание познакомиться с Катенькой в кругу ее семьи. Первая встреча зачаровала без исключения всех. Панас за каких- то пол часа помолодел лет на десять. К нему вернулось сострословие, память моментально обновилась касательно театроведения и соответствующей критики, а лицо просто обновилось. Вобщем подобных чудесных превращений в моем присутствии не наблюдалось никогда. Молодая актриса с таким нескрываемы восхищением следила за импровизированными мизансценами, которые по ее просьбе демонстрировал Панас, что я даже усомнился в своих предположениях насчет обоюдной постели. Даже не знаю, к счастью ли, но я не ошибся, хоть и в стремительном движении к своей цели Панас, не только моментально избавился от подавляющего большинства своих недугов и вызвал из Петербурга легенду столичного театра, известнейшего режиссера и актера М.С. Щепкина, но и лично в присутствии отца избранницы сделал ей предложение стать его женой.

- Пусть подрастет еще девочка, - смущенно оправдывался Пеунов старший. Дете ведь еще малое. Вон как покраснела и дрожит вся, дурочка. Она ведь еще не смыслит своего будущего счастья… На что Катерина, не одеваясь и споткнувшись о порог, испуганной птицей вылетела из теплого дома на достаточно ощутимый ноябрький мороз. Хоть и длилась эта любовная эпопея более двух месяцев, но закончилась, как я и предполагал полной победой психо-терапевтических методов лечения и избавила меня от ложных подозрений. Одна неприятная деталь несколько затемняла торжество моей теории.

- Я впервые почувствовал старость, - сетовал часто Панас, Вы хороший доктор, но далеко не Бог, и не сможете вернуть мне физычну молодисть, а без нее, я и душею зачахну. Скоро стану ни на що не здатен и никому не потрибен. Нияка робота не врятуе...

К сожалению своему глубочайшему, я с ним вынужден был согласиться, ибо душевная старость влекла за собой телесную смерть. Тут уж ничего не поделаеш. Что вскоре и подтвердилось.

Тим часом у С.-Петербурзі подіїї розвивалися подібним чином. Останнє побачення Михайла Семеновича Щепкіна, широко відомого як всередині Росії так і далеко за її межами культурного діяча, з Грушівським змусило його особисто звернутися до князя Долгорукова з проханням пришвидшити вирішення питання про надання дозволу Грушівському в’їхати до С.-Петербургу. Аудієнція була короткою і зводилася до обіцянки шефа жандармів дати хід зібраним документам, котрі засвідчували лояльність опального поета до влади. Як довго це триватиме він сказати не може, бо останнє слово за імператором. Однак було б добре, аби хтось поручився за подальшу долю Грушівського. Допоміг йому, чи що, знайти заняття і довести, що з українським сепаратизмом у відомого малороса покінчено раз і назавжди. Іншими словами – критика влади має бути замінена таким само талановитим її звеличенням. На цьому і розпрощалися. Передав розмову з Долгоруковим Щепкін своєму товаришеві – ректору Національної художньої академії графу Толстому. Думали не довго. Толстой запропонував звернутися до імператора з проханням зарахувати П.Г. Грушівського до викладацього складу академії, враховуючи відомі досягнення останнього в галузі створення новітніх графічних художніх технологій, якими є фотографія, гравюра та офорт.

Свідомо, чи ні, а Василь Андрійович Долгоруков зіграв чи не найважливішу роль у звільненні Грушівського і поверненню його до повноцінного життя в північній слолиці. І не через співчуття до поета. Василь Андрійович, як ніхто інший, вірою і правдою щодня служив вітчизні – великій Росії. Працював ночами. Переймався долею батьківщини. Спокійно і врівноважено, як тоді казали, батогом і коржиком впроваджував політику демократичного поступу держави на шляху політичної інтеграції до Європи, враховуючи інтереси кожної людини. Нехай то буде малоросійський мужик, або його величність – імператор всієї великої Русі. Відверто дратувало, що й імператора і мужика в першу чергу переймали не державницькі справи, а банальні любовні втіхи та світські походеньки. Нісенітниця, що останнім часом коїлася при дворі не давала залишатися осторонь сумлінному слузі царю і батьківщині. Двоє, власне паралельних понятть, зливалися у єдине не лише у свідомості високопоставленого чиновника, а й у більшості вірнопідданих імперії. – Слабкий цар – така й імперія, думалося Василю Андрійовичу. А у силі переконаннь та послідовності дій Олександра - II міг запідозрити, хіба що абсолютно несвідомий малюк. Власне, інакше і бути не могло. Вихований у найсприятливіших умовах царського двору, ніколи ні в чому не нужденний, Олександр ніколи і нічим, окрім чергової спідниці не переймався. От і зараз: змарніла через постійні непорозуміння з чоловіком цариця Марія Олександрівна сохла на очах. Лікарські настійки та пігулки були безсилими зупинити вже запущені організмом механізми самознищення. У супруга ж споглядання за стражданнями дружини викликали неабияку лють і… бажання заховатися від сімейного жаху у поділ якоїсь молодої, гарненької і незарозумілої фрейлін. Йому це періодично вдавалося. І в такі періоди челяді було найкраще і найпростіше вирішувати державні проблеми з допомогою підготовлених Указів та поставлених підписів. Олександрові – II лише здавалося, що роспис під цими документами його особистий. Долгоруков розумів, що зараз настав момент, коли портрібнне саме його втручання. По-перше, - зростало селянське невдоволення політичною непослідовністю та «лінощами» імператора у зв’язку з проголошеним ним під час короноції «історичним курсом» на підвищення економічної могутності та скасування кріпацтва. По-друге, - оскільке від підневільної і безперспективної праці сільське господарство країни приносило щоразу значніші збитки і ставало малоефективним, поміщики та дворяни теж висловлювали невдоволення діями імператора. Щоправда негаразди бачилися їм якраз не у розкріпаченні селян, а в залізному кулаці імператора, котрий мав трощити голови незадоволеним селянам. По-третє, - економічні реформи не запрацювали через брак свіжої і зацікавленої робочої сили, що мала з’явитися внаслідок скасування кріпацтва. Всі ці чинники були добре відомі начальнику жандармського управління царської канцелярії і пахли масовими заворушеннями, а то і революцією. Бездіяльність могла призвести до катастрофічних наслідків. Популярний у інтелігенції та й у народі Грушівський бачився Довгорукову лише інструментом у реалізації власних і далеко не амбіційних планів. Свого часу покараний Миколою-II кріпацький поет, Олександром-I не лише помилуваний, а й влаштований на солідну державну посаду. Факт мав би сприяти підвищенню авторитету самодержця та підтверджувати послідовність курсу на демократизацію Росії. У цьому аспекті інші обіцянки нинішнього імператора виглядали б залежними від часу та чиновників невігласів. До того ж, зібрані матеріали свідчили, що основна ціль народного поета якраз і ставила метою подолати кріпацтво, що співпадало з кінцевою метою влади. І як результат, можна було вдало використовуючи царські амбіції та естетичні смаки мужика у ставленні до жінок через осіб протилежної статі ефективно маніпулюючи багатьма ситуаціями. З цими думками і потрапив на аудієнцію до царя Василь Андрійович.

- Ваше величносте! - обережно розпочав розмову Дорлгоруков, - я доповідав вам про стремління княгині Репніної до Грушівського. Та і, з огляду на різницю у соціальному та матеріальному становищі, було б корисно всіляко посприяти публічному їх шлюбові.

- Чи не вирішили ви, шановний князь, на старості років змінити професію? – глумливо запитав імператор. Генерал, а за сумісництвом сваха… Це щось нове. Не знаю чи вдасться вам таким чином потрапити в історію, а що в неї можна влипнути – знаю точно. До того ж – об’єднати в ціле те, що не об’єднується в принципі неможливо практично. Є якісь закони, котрими ігнорувати не можна і не варто.. Тяжіння, наприклад… Або ще там щось, - збагнув нарешті план Долгорукова імператор і задумався. Князь за якісь секунди виріс в очах самодержця до незбагненної висоти. Адже запропонована ідея руйнувала віками створені суспільні нашарування. Вони протягом столітть дбайливо висаджувалися поколіннями різних людей. Люди штучно створювали клани вибраних, оберігали їх від негативного впливу створіннь собі подібних розумом, тобто освітою, вихованням, релігією, мистецтвом, силою, нарешті. Зрештою, втрутилися в діяння Господа. Адже як можна пояснити те, що ротягом останнього часу стало мало народитися людиною. Щоб нею стати все життя, починаючи з розвитку підсвідомості до маразматичної смерті, потрібно було доводити собі подібним, що ти вищий, чистіший і розумніший. Словом, вибраний Богом навідміну від більшості. Чи не цього визнання прагнули євреї завдяки єдиній відмінності – тобто расовій ознаці. Хіба не згадане ставилося за мету масонами, але вже на основі виняткових професійних здібностей. І саме зараз Долгоруков пропонує йому Олександрові, по суті місію Бога. Тобто поламати вівіками створені основи суспільної моралі. Цю місію успішно виконав свого часу хіба що Ісус Христом. Але ж, якою ціною! Подібну платню відшкодовувати Олександр не хотів. Тому і запитав:

- Ти впевнений, любий князе, що родина Рєпніних це дозволить?

- Я впевнений, ваше величносте, що Микола Григорович, тобто батько Варвари, зуміє переконати рідню у правильності вибору княгині, виходячи з того, що Рєпніни є прямими нащадками останнього кошового запорізької січі Петра Калнишевського, запротореного царицею Катериною на Соловки. Згідно з моїми даними, Варвара йдосі безмежно кохає Грушівського і навіть дещо втратила здоровий глузд з цього приводу, оскільки у свої п’ятдесят жодного разу не одружувалась, зберігаючи духовну і тілесну вірність своєму колись возлюбленому.

- Так-так. Скільки її років ти кажеш, п’ятдесят? Престарілі жінки страшніші в своїх домаганнях за найпотворніших, але молодих жінок, - криво всміхнувся Олександр, маючи на увазі власну дружину і згадуючи свою коханку з якою мав близькі стосунки протягом останніх років десяти і котра зараз, у тридцять різко почала втрачати жіночу привабливість у його очах. – Гаразд, перейдемо до справ державницьких, - сказав Олександр, мов від мух подумки відмахуючись від невеселих спогадів, - тобто ти пропонуєш не лише дозволити Грушівському в’їзд до Петербуга, а й сприяти його подорожі до Малоросії.

- Саме так, ваша величність. Щей й запросити колишнього смуть’яна на літературно-містичний бал, котрі так полюбляє сестриця ваша Марія Миколаївна.

- Ваша мудрість, Василю Андрійовичу дійсно заслуговує найвищої відзнаки до якої, скажу по секрету, я дав розпорядження представити вас кілька днів тому. Скажу більше – від успішного виконання наших задумів залежатиме подальша, і без того блискуча кар’єра. Гадаю на бал варто запросити найпопулярніших і, зрозуміло найдемократичніших митців імперії. Після нього потрібно було б організувати публічні концерти демократичної еліти Росії. Для цього організувати відповідну рекламу та публікації у всіх без винятку популярних виданнях. У тому числі і малоросійських, але моє ім’я нехай залишається в тіні і присутнє буде у вигляді своєрідного німбу над головою, скажімо Миколи Чудотворця.

* * *

Панас звичайно не біг бути обізнаним з точкощами інтриг царського двору. Та й у гадці не мав, що його долею міг би хтось, крім нього перейматися. Пожертви Бронберга здавалися незрозумілими і невиправданими. Тим більше у контексті подій останніх місяців. Здоров’я відновилося майже повністю у ході щоденних ненав’язливих залицяннь. Зникли найменші атрибути недуги, навіть попри величезний гарбуз, котрого підсунула під самісінький ніс Катруся. Вона, як і раніше сприймала Панаса другим батьком, або рідним дядьком і зрозуміла розмову старших про заміжжя, як щось на зразок непристойних для дитячих вушок дорослих жартів. Тому і дещо дивне вбрання дядька бентежило уяву дівчини аж ніяк. Дорослий і дуже талановитий дивак у сільському, мабуть з театрального реквізиту, сільському кожусі та високій овечій шапці як і раніше нічого, крім глибокої поваги та почуття вдячності не викликав. У свою чергу Грушівський зрозумів своє невдале сватання, як прихід неминучої старості, але не хотів з нею миритися. Марудні сни довгих зимових ночей лише підтверджували власні переконання. Ось і сьгодні прокинувшись, збагнув, що снилися Катрусині ніжні , але чомусь зелені, ніби у Русалки колінця, а десь з поміж них сміялося обличчя мабуть відьми. А ще полювання на ворон. Військові мисливці стріляють у стаю. Зграя здіймається чорною хмарою над мисливцями і гадить на голови, залишаючи одинокі пташині трупи разом з марними надіями на регуляцію людьми пташиної популяції та гору випорожненнь у котрих захлинається Панас…



До кімнати увійшов Бронберг. Відразу з дверей голосно озвучив новину.

- В дорогу, Панасе Гільковичу! Все, тепер ви вільний неначе птах. Вам дозволено не лише оселитися в Петербурзі, а й вільно, без усякого нагляду пересуватися теренами великої російської імперії і всієї Європи, вікно у котру, як відомо, прорубав ще Петро перший, нехай би йому чорт!!!

Новина була дійсно чудовою, бо Панас вже якийсь час відверто нудьгував, сумно спостерігаючи надто повільне дорослішання Піунової. - Не час, - думав він, - і не її, і не мій. Раз так, то потрібно все якось обірвати і забути. Можливість виїзду його неабияк втішила, і без найменших проявів ностальгії, котра притаманна людям у зв’язку зі зміною насиджених місць, Грушівський одразу розпорядився готуватися до від’їзду.

* * *


Аби я насправді мав неабиякий хист письменника-пейзажиста, то неодмінно у всіх деталях описав би і старий Петербург і сніжні намети і поодинокі кінні екіпажі та байдуже бородаті обличчя візників на передках своїх екіпажів. Однак все згадане уява мені не малює. Зате малює бал-містерію, куди через графа Толстого запросили Грушівського. Серед вільно, з дозволу сказати, одягнених дам, що виблискували хіба що коштовностями та прозорою вдіванкою на той час модних суконь-пенюарів, вигляд високопоставлених чиновників та генералів впадав у певну дисгармонію. Китиці еполетів, вишукані жилети, фраки та різнобарвні метелики на шиях у поєднанні з усілякими нагородами, мов пара з під кришки гарячого казанка виказувала дійсні наміри присутніх на святі. Миколу Олексійовича Некрасова турбували, очевидно якісь інші проблеми, ніж наміри знайти собі пару на ніч серед всемогущих жінок, тому він, захопившись пустопорожніми теревенями з своїми молодими прихильниками зрідка спостерігав за парами та одинокими дамами. Майже однаково виглядали Федір Петрович Толстой і Панас Гількович Грушівський. Обидва в сірих фраках і майже однакових кремових жилетах. До них приєднався пристаркуватий франт Михайло Семенович Щепкін з своєрідною критикою організації театрального дійства.

- Неплохо організовано, милые мои, - весело промовив товариству Щепкін,- весенний маскарад – в этом что-то есть, если обратить внимание на почти оголенные женские тела и бессовестно обтягивающие гинеталии мужские рейтузы… К сожалению нет царицы – болеет, говорят. Но зато какова прелесть Мария Николаевна! А костюм!? Чем не подгулявшая русалка!? Я имею ввиду этот прозрачный зеленый шлейв от шеи до пят. В сочетании с подчеркивающим формы лифчиком и угадывающимися трусиками – она действительно прелесть! О, женщины. Именно в этих божественных телах и скрывается вся полнота власти, а отнюдь не мужских гинеталиях, даже отдаленно паску с яйцами не напоминающими.

- Зрозуміти вас – не штука, - мовив на те Панас,- а от як встояти перед такою спокусою!?

- Е-ее-е, молодой вы мой человечище, сие не зависит от вас. Ее желание плюс воля божья - и вы уже у нее в постели, а не она у вас. Со всеми вытекающими от последующего деяния последствиями… О боже, да предмет нашего соблазна направляется, кажется к нам.

Щось було там ще, про що історія цнотливо мовчить. Очевидно келихи з шампанським, здравниці та душевні розмови на зразок: вы знаете, Панас Гилькович, Варвара Николаевна так за вас все эти ужасные годы переживала, что просто была не в себе. У нее, кажется, начались изменения в психике и она больше, чем угодно богу, занимается сейчас религией. Ничем другим особенно не интересуясь.

- До біса ці перестиглі стосунки, - думав на ранок Грушівський. Кляті світські умовності, через котрі, як на дріжджах тісто, аж пре тваринна похіть. Але ж. настільки правий був Михайло Семенович! Як у воду дивився з огляду на запевнення Марії Миколаївни, що відтепер ніхто і ніколи пальцем не займатиме Панаса, щоб він не робив… Поїду на Вкраїну, вирішив після буремної ночі. А ще сяду за написання роману про життя жінки. І не якої небудь, а Святої діви Марії - матері Ісуса Христа, бо якби не була б вона матір’ю живого бога, то стала б повією, як і всі найвпливовіші і найпочесніші у цьому світі жінки…



Навесні, в рік, коли паводком до половини розрушило місто Кременчук, а у Києві вода піднялася аж до заснованого раніше «Київським братством» монастиря на Подолі, виїхав я з Москви по тульському, нещадавно відкритому шоссе. Їхав на поштовому возі до Тули два тижні, і до Орла тиждень. Разом – три тижні. А що мені довелося витерпіти за ці три тижні, так це ніяке перо не опише. Одне лише скажу, що я, не через спостереження якогось туриста, а на власному досвіді знаю, чого варта тарілка борщу і кусень хліба на поштовій станції; то особисто знайомий з комфортом поштових станцій, я, виїзджаючи з Москви, завантажив корзину всілякими соліннями і копченим добром. І що ж?! Все це добро я мав викинути на другій станції, тобто в містечку Подольську через те, що провізія моя, як і я сам викупалися кілька разів у брудній воді. Здоровий глузд вимагав повернутися до Москви, але ж спробуй побалакати з головою ( між нами кажучи, я таки не відстав від своїх земляків в цій якості, тобто у впертості, що ми із ввічливості називаємо силою волі). Отже від Подольська до Тули я подорожував на харчах Святого Антонія – тобто не їв майже нічого. А від Тули до Орла на оних харчах так само, бо місто Тула, хоч і славиться зброєю та гармоніками, але ковбасними лавками похвалитися не може; словом, я в Тулі з великим трудом, знайшов копченого судака, котрий потрапив туди з берегів синього Дону, або з берегів Уралу, або ж був виловлений з вод матінки Волги. З цим провіантом я доїхав до міста Орла. Нарешті мені дозволили відвідати рідну Вкраїну. Та ще й без жандармського нагляду з боку влади, що мене неабияк здивувало і збентежило. Жандармський високий чин, наближений до самого імператора князь Дюбельт вручив мені особисто документи, порадивши при цьому заїхати і передати вітання сімейству Репніних у Яготин, бо, за його словами, без їхнього постійного клопотання мені навряд чи вдалося б скоротити срок служби з 25 років до 7. Варвара Микаоївна! Я їду до тебе, щоб низько вклонитися тобі за принесені мною душевні муки, за ту любов, котра не зрадила мене і підтримувала у найважчі часи. Хоч як не критикував мене Пантелеймон за той клятий поетичний вечір у Імнераторському палаці націй, куди були запрошені найвідоміші літератори неосяжної Росі, мекні таки поталанило. Адже мав бути скандал. Лише я, хоч і хильнув для хоробрості чарчину другу і читав нерекомендовані друзями вірші-думи, але «зірвав» найпотужніші овації, хоч до кінця і не витримав злету власної слави. Зал ще вимагав Грушівського неймовірними оплесками, а я вже не міг підвестися зі стільця за кулісами, щоб, можливо в останнє вклонитися людям, бо було так погано, що думав там і помру від задухи та серцевого нападу.

- Ой, неосторожный вы человек, Панас Гилькович. Молите бога, чтобы все обошлось, - обіймаючи мене, шепотів на вухо Достоєвский

- Такой солидный человек! Такая народная любовь… Все может пойти насмарку при таком характере и любви к правде. Народ-то правду-матку по-своему трактует. Любить народ – дело тоже тонкое, - на мою думку, заздірсно, і дещо театрально вітав Некрасов.

Однак, на превеликий подив, на наступний день я отримав дозвіл на відвідини Малоросії. Невже світ дійсно поломився!? А може то Марія Миколаївна вже свої важелі ввімкнула, а державний механізм не встиг оперативно відреагувати на мої вибрики?

Хоч і її я, відверто кажучи, підвів. Нехай, однак, пробачить варнака. Бож це вона мабуть рекомендувала цариці Марії Олександрівні познайомитися з метою розвіяти великосвітську нудьгу з колись опальним поетом і вкрай непересічною людиною, як передав її запрошення мені граф Толстой. Знову вийшов таки конфуз. Бо завіявся я в той час з елітними акторами та поетами в «гостинний двір» і повернувся в своє убоге житло, аж через три дні.

- Вы могли бы быть величайшим росийским поетом-мыслителем, как Державин, например, при дворе его величества, - картав мене Федір Петрович, - как вы могли!?

- Ох, Федоре Петровичу, аби ви хоч раз побували б у звичайному українському шинку, а не у фешенебельному «гостинному дворі», ви б зрозуміли, що свободу вибору і правду народну, які б вони не були, не замінять найвеличніші прийоми і звання на зразок « придворный царско-русский поет». Здається відповідь моя крім чергового роздратування та розчарування у Толстого нічого не викликала.

* * *


Людині лише здається, що у неї є вибір. Життя це кимось вигадана Велика Ілюзія. Поки що ніхто не знає, як і навіщо воно зароджується, куди і коли зникне. Людям лише здається, що вони можуть хоч найменшим чином на нього впливати. Ми приходимо у цей світ повністю сформованими десь за межами біологічного існування особами. З закладеним характером, уподобаннями, схильностями і пристрастями. Від нас нічого не залежить. Геній – це еволюційна субстанція напрацьована кількома світовими поколіннями простих людей протягом їх земнимного життя. Сьогодні це можна пояснити на прикладі розвитку компютерних технологій. У 1966 році у нас в квартирі з’явився телевізор. Першу передачу, котру пам’ятаю, була передача про новини науки і техніки. Видучий запропонував академіку в галузі математичних наук Союзу РСР перемножити два п’ятизначних числа. Людина впоралася з завданням за 4 хвилини. А тепер, вів далі ведучий з цим завданням має справитися електронно-обчислювальна машина. Не пройшло й хвилини, як коричнева шафа завбільшки в двоповерховий будинок, видала вірний результат. – Однак ніколи,- резюмував ведучий, - машина не зможе грати в шахи, оскільки їй не притаманне логічне мислення. Не пройшло і десяти років, як у десятому вже класі я спостерігав матч машини з людиною. Тоді резюме ведучого змінилося на таку кінцівку, - так машина виявилася сильнішою, однак ніколи не зможе писати вона емоційні вірші. Сьогодні, ще через 30 років потому, я читаю в одному з популярних американських тижневиків, що зараз створений зразок ЕВМ, котрий взмозі написати віршований чи прозовий твір на запрограмовану тематику. І знову висновок: але ж ЕВМ не зможе відтворювати собі подібні зразки і тим більше передавати їм досвід. Було це лише 5 років тому. І от сьогоднішній феномен. Машина не лише може, використовуючи програму передбачати можливе зношення матеріалів та відповідний власний ресурс, створювати собі подібні машини, а й передавати протягом власного існування накопичений досвід. Чим не підтвердження це легенди про те, що Бог створив людину за власним зразком і подобою. Чим не Бог людина, що створює за своїм образом і подобою собі заміну у вигляді компютера, якому байдужі негативні атмосферні явища, кислотні чи радіоактивні опади, зміни клімату і.т.д!? Звичайно 200 літ тому Грушівський не міг знати всі ці незаперечні сьогодні факти. Однак, його остання поема «Марія» спонукає мене до думки, що він був не лише геніальним мислителем, а й справді пророком.

- Якщо Ісус Христос живий бог – у людському тілі, (бо без бога живого, не змогло б народитися ні найменше творіння природи та рук людських) то мати його має бути людиною з усіма притаманними їй властивостями? – приблизно так думав Панас, починаючи роботу над поемою, - тобто була вона звичайною жінкою, своєрідним провідником Вселенної. Народилася жінкою, нею і померла. Зрозуміло, що розпочавши писати масштабний поетичний твір, в котрому мало бути заперечення багатьох існуючих до цього часу суспільно-релігійних догм, Грушівський якимось чином ставив під сумнів божу сутність самого Ісуса Христа, або ж урівнював його з людьми. На це дозволу, чи благословіння дати не міг ніхто. Навіть сам цар, аби того і справді б захотів. Думав Панас і про те, що не піддаючи сумніву праведні діла Господні, міг зародити сумніви у душах мільйонів православних, оскільки людська маса не зрозуміє значимості Панасового письма і це могло б спровокувати неадекватні дії. Чи ставив він собі таку мету? Навряд чи. Однак, хто може заперечити, що попередніми поезіями він нічого подібного не робив. Хіба що вони надиктовані Вищим Розумом? Бо звідки ж у підсвідомості з’явилися образи і фантазії, що збуджували у тисячах людей думки , спрямовані на народження самосвідомості і збуджували до конкретних дій? І так – прортягом останніх двухсот років…



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Ні слова правди iconОлександр Довженко захисник гіркої правди війни
Тема: Олександр Довженко – захисник гіркої правди війни
Ні слова правди iconБібліотека ім. М. Костомарова
Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди ”
Ні слова правди iconКонкурс «Марафон-проект»
Обладнання: посібник В. В. Оліфіренка «Уроки правди І добро. Література рідного краю. Донецьк», 2007
Ні слова правди icon«Нема байки без правди»
«Мікрофон», вправа «Криголам», робота в парі, робота в малих групах, елементи ейдотехніки
Ні слова правди iconКаланчацьке примор'я
...
Ні слова правди icon2-а клас Математика
Англійська мова: вивчити назви числівників від 11 до 20. Повторити слова теми. Виписати в словник нові слова с. 78. Читати та перекладати...
Ні слова правди iconУрок №8 література рідного краю. К. Перелісна «три правди»
Катерини Перелісної, митців рідної Харківщини, почуття любові до художньої літератури; прищеплювати інтерес до наслідків власної...
Ні слова правди iconТема. Літературно музична презентація з елементами екскурсії постійної експозиції «Правди й вольності Пророк» у Зразковому етнографічному музеї «Берегиня» з нагоди 200 – річчя від дня народження Т. Г. Шевченка. Мета
Тема. Літературно музична презентація з елементами екскурсії постійної експозиції «Правди й вольності Пророк» у Зразковому етнографічному...
Ні слова правди iconОлександр Трифонович Твардовський [ 1910-1971 ]. Біографія
Жоден інший журнал у тодішньому Радянському Союзі не висвітлив так багато правди про жорстокість сталінської доби, як «Новый мир»...
Ні слова правди iconЦикл «Літературні ювілеї року»
Рекомендаційний список літератури «На сторожі правди та любові» присвячено Гуменній Докії Кузьмівні українській письменниці, члену...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка