Ні слова правди



Сторінка6/7
Дата конвертації09.03.2018
Розмір1.38 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Так чи інакше було насправді, але думалося Грушівському найкраще в дорозі. Наверстуючи відстань на ноги, довго бридучи за возом багнюкою доріг Панасові дегко думалося про людську природу, стосунки між людьми та поколіннями. Так доїхав до Пірятина. Скільки разів він малював в уяві зустріч з Варварою Миколаївною. Бачив її розумні карі очі. Чув ласкавий, мелодійний голос. Насправді все виявилося не так, як бачилося у мареннях. Тодішня господиня яготинського салону спершу і не впізнала його, адже пам’ятала Панаса тридцятирічним у модному тоді сурдуті з зав’язаним під самим підборіддям галстуком та буйним русявим волоссям. Тепер , ніяково мнучи смушеву шаку, перед нею стояв стомлений нескінченними мандрами майже старець у сільському кожусі та стоптаних чоботях.

- Не впізнаєте, Варваро Миколаївно? Панас я. Грушівський. З вашого дзволу навідався у Яготин.

- Ой,- зойкнула княжна. Адже перед нею стояла зовсім інша людина. Лише очі були такими ж. Втім і то лише з далося.., бо в його сірих виразних очах, що підкорили не одне жіноче серце було скільки болю, що Репніна не втрималася від сліз. Цілуючи її руку, Панас ледве втримався від затяжного кашлю, який все ще не полишав його попри всі потуги Бронберга. Княжна у відповідь торкнулася губами його лоба і сахнулася.

- Панасе Гільковичу, та ви ж як, вогонь - просто горите. У вас лихоманка! Не можна бути таким до себе легковажним. Вас терміново потрібно лікувати.

- Ще живий, значить, бо хіба ж ви хоч раз бачили Панаса без вогню? Застудився трохи в дорозі. Але вже минається, - сказав на те Панас, бо геть не хотілося, щоб зустріч майже через 10 років обмежилася лікуванням та балачками про підупале здоров’я. Але дарма, всеодно Варвара клопоталася приготуванням трав’яних настоїв та узварів від простуди і Панас таки зізнався, що нездужає давно і народні засоби навряд чи допоможуть, тому так перейматися не варто.

Розмова увійшла у звичне русло. Панас вже давно переймався створенням сім’ї, та думав про будівництво власної оселі. З цим і вирушив у далеку подорож в Україну. Звичайно, тягнуло до друзів, до власної родини, про яку пам’ятав чи не щохвилини. Але основною метою, звичайно було одруження.

Природа влаштувала будь-яке створіння парно обособленим тільки з ілюзією окремо-особистого життя. Насправді ж його повноцінного без другої половинки просто не буває. Людина одинока є інвалідом. Вона не має головної змоги – продовжувати рід, ефективно вести господарство і багато чого ще не може сама, - думалося Панасові. І навіть сенсу немає думати про те, що сімейне життя заважає творчості, сприяє неординарному мисленню, постійному пошуку істини, бо всеодно ж таки вск це знаходиться у поєднанні двох осіб протилежної статі. У цьому мабуть і є чи не найтаємничіше природне протиріччя, бо і любові, якою б високою і величною вона б не була, не вистачає надовго. Як і все тлінне, кохання зникає чи не найпершим… Залишаються почуття взаємної вдячності, повага, людяність та відповідальність за супутника, з яким колись єднала любов. Це у людей, - заперечувала свідомість, але ж тваринам байдужі означені почуття. Уних відсутні почуття, логічне мислення, совість, честь. Їм невідомі муки совісті, честі сумління. Облишені вони і здатності народжувати думки. Хіба що короткочасні і примітивні у людському розумінні. Тому самці не переймаються втратою колись жаданої самки, легко знаходячи втіху і відраду у самці сьогодні молодшій, віддак сильнішій, ніжнішій і бажанішій.

Думалося мивоволі про це Панасу з огляду на малоінтимну розповідь Варвари. Вона сумно повіствувала про зміст людського життя. Їй нарешті вдалося, як вона щиро вважала знайти філософський камінь. – Не серед людей та тварин його належить шукати, - стверджувала вона, - у Богові! Лише ось ця Любов дає і свободу і незалежність і розуміння всього сущого!

Панас споглядав її спокійне, немов на щось приречене, але ще молоде і досить привабливе обличчя, мляві рухи, і розумів, що власне Варварі більше немає чого робити у цьому житті. Бо не для приререченості і бездіяльності воно кимось таки створене. І хоч погляди її були і спрямовані на щиру допомогу обездоленій людській половині через богоугодні діяння, в них не бачилося ні найменшої шпарини для її особистого щастя. Суму і безвихідь спостереженнь підсилювала і атмосфера дому: воск з оплавлених свічок крихітними льодяними бурульками звисав з канделябрів, десь в кутку бачилося павутиння, або гра тінів відображала його в уяві, мертві обличчя античних богів зловіщо вглядалися у співбесідників з порожнечі спеціально облаштованих стінних ніш. Все дихало чужим, потустороннім світом.

- Спасибі тобі, Варваро! За гостинність і турботу сьогодні. За багаторічну любов і підтримку в минулому. Я знаю, що колись бачився я тобі омріяним лицарем на білому скакуні. Я знаю… Знаю тепер і, що життя не вималювана уявою найреальніша картинка. Воно таке, як є. І лицар колись перетворюється на старця, і лихий кінь стає нікчемною клячею і навіть красунь рано чи пізно чекає участь відьм. Добрих або поганих не суть, однак відьм… Та й хто може одназначно оцінити діяння відьми, лицаря, або і того ж самісінького коня? Так чи інакше вони за щось боролися. Значить, комусь шкодили, завдаючи болю. На добро те, чи на зло – не скаже ніхто. Мені небагато лишилося. Ти сама це бачиш, а я відчуваю. Але, навіть нікчемний залишок я хочу прожити, а не проіснувати. Тож, прощавай, моя голубонько, добра і давня платонічна любов… Не знаю: добре нам було з нею, чи погано, але не по-людськи.

* * *

Восени Санкт-Пететербург виглядає привабливо лише для корінних мешканців. Насправді, щось то таки є у в’їдливих туманах і сірій мряці, що напівпрозорою розмитою запоною ховає перехожих, площі, будинки, мости та архітектурні споруди. Щось містичне бачиться у кам’яних левах на бетонних тумбах. Ніби прияв’язав їх хто металевими ланцюгами до кращих часів. І зачакловані вони лише вичікують зручного моменту для нападу, щоб помститися своїм гнобителям. І знову ж таки, це тільки здається. Бо однаково цим кам’яним потворам, дощ на них падає, чи мороз кує льодяним панцирем їх кам’яні шкури. Їм всеодно, навідміну від живої людини, котра змушена реагувати на все і потребувати всього. Ще кілька тижнів тому Панас мріяв про хоч якесь помешкання у цивілізованому місті після виснажливої подорожі Україної з її меланхолійним провінційним життям, стосунками та звичаями. З її забобонами, пересудами та умовностями. Тепер перші захоплення та радощі минулися. Їх місце знову зайняли тривоги та непевності. Панас розумів, що значною мірою живилися вони безолаберним життям, котре повністю поглинуло його після повернення. Завдяки Федіру Петровичу Толстому Національна академія мистецтв допомогла Грушівському з квартирою на 4-й лінії Висилівського острова. З майстернею на першому поверсі і спальнею на другому, що скоріше нагадувала антресоль. Спальня правила за особистий кабінет. А от майстерня була одночасно вітальнею, майстернею та кухнею. Єдине вікно великою аркою освітлювало обидві кімнати, тому і нагадувала спальня антресоль над вітальнею. Грушевського це абсолютно не бентежило, оскільки після веселих дружніх компаній він майже ніколи не добирався до спальні. Засинав або в кріслі перед мольбертом, або на килимку перед холодним імпровізованим каміном.



- Це ж вигадали росіяни, - іноді скаржився товаришам,- ні, щоб грубу спорудити, то вони дірку в стіні проколупали, з якої дме холодом навіть влітку. До біса все! Повернуся таки на Вкраїну, ось нехай лише весняне сонечко засяє…

Потім згадки про останню подорож таки вгамовували тугу і звичне «наливай!» відштовхували благі наміри на задній план.

Тужити за нездійсненними мріями було чого, бо ще весною, готуючись до повернення на Україну, твердо вирішив купити земелькі поблизу рідної Керелівки, спорудити хату, посадити вишневий сад, одружитися на неодмітно молодій і гарній дівчині, зробити її господинею, та й доживати відведеного віку. Не судилося мабуть… Бо сама земля не рада була здійсненню таких намірів, і люди на ній. Хоч і гарно починалося та, як завжди, погано закінчилося. Надибала вони таки з братом Варфоломієм шматок земельки на пагорбі біля Канева. І Дніпро видно і кручі навкруги. Не місце, а рай господній. Місцевий поміщик Кришнаїтський аж зрадів, здавалося, що вигідний покупець сам об’явився, та ще й гроші живі пропонує. Не відтягуючи справу, виїхали вони з братом та землеміром наступного ж дня на облюбоване угіддя. Вже і місце для хати визначили і сіли перепочити з пляшкою оковитої, буханцем хліба, салом та дніпровським лящем під одинокою березою. Аж гульк, паничі їдуть. З собаками. На полювання, значить. Розцяцьковані. З колишніх гусар, чи уланів. Чоботи блищать, мундири підігнані. Еполетів і аксельбантів нема, хіба що.

- И чего расселись то здесь!? Дичь пугаете. Ану, вон отсюда, не то собак натравлю, - озвався молодший.

- Добрі люди вітаються зазвичай.

- З тобой, что ли, быдло!? – глянув зверхньо на Ворфоломія. Здесь косули пасутся. Рапспугали, небось…

- Гадаю, що це це ви їх давно налякали своїм обмундируванням. Та ще й парфумами заморськими… На версту чути. Не любить цього дичина, - озвався на те Панас, повірте відставному солдатові і дійсному члену Національної академії мистецтв, Господарі ми тут. Не сьогодні, то завтра купчу підпишемо на цей вигін. Так, що прошу до поляни.

Приїзджі спішилися. Попри невдоволення молодшого, старший представився Козловським, місцевим поміщиком і відставним поруччиком лейб-гвардії.

- Соседи, то есть, значит. Как-то не посоветовался Кришнаитський. Что-же же, всеравно, приятно.

- Насправді, приємного мало, - вів далі Панас. Приємне може полягати в тому, що сусіди не мають при першому знайомстві ототожнювати одне одного з тваринами. Навіть Ісус Христос застерігав проти цього. Хоч і він, як людина мав право на помилки.

- Вы и бога живого считаете обычным человеком?, - зацікавився Козловський.

- Дивлячись з якого боку розглядати. Бо ж якщо відкинути певні ідеологічні нашарування людський страх та невігластво, то ким він тоді ще був? Народжений людиною, у звичайній людській сім’ї. Чи може ви зможете заперечувати очевидне?

- Но, пазвольте, он же был зачат от святого Духа…

- А ви впевнені, що ви започатковані кимось іншим? Три речі, як говорили великі, не залишають найменших на землі слідів: слід птаха в небі, риби в воді і чоловіка в жінці…

- То есть, если я правильно понял, вы оспариваете божественное происхождение Отца Святого?! Но это неслыханно!!!

- Святого Отця? Ні, звичайно, і сина його, Ісуса Христа… Однак неможливо сприймати все незаперечне однозначно. Чи не так?. Над всим треба думати. Не сумніваюсь у людському початку матері його, це точно… Людина має рацію лише тоді, коли вона сумнівається. А якщо ні, то їй більше личить те найменування, котрим величав нас ваш брат кілька хвилин тому.

Та, здавалося б, пустопорожня розмова і лягла в основу доносу генерал-губеонпторові Черкас. Щоб не випробовувати долі той передав його в жандармське управління. А воно вже роздмухало вже згасле багаття аж до Петербурга.

* * *


Імператор Олександр Миколайович, читаючи звіт з Малоросії дещо здивований був повідомленнями з Чернігівської та Катеринославської губерній, де йшлося про заворушення. Народ, почувши про можливість омріяної волі, масово відмовлявся від роботи на панщині. За переконаннями начальника поліцейського управління князя Аделберга назрівав заколот. Власне, цьому значною мірою сприяли ліберальні забавки самої царської родини, - думалося начальнику поліцейського управління князю Адлербергу.

Цар якийсь час розмірковував над прочитаним, потім покликав Василя Андрійовича і між іншим запитав у Долгорукова, котрий геть не забарився і вже виструнчившись, чекав на вказівки його величності.

- А что, Василий Андреевич, неутешительные известия поступают с Украины.

- Демократия – вещь неоднозначная, - Александр Николаевич. На первом этапе даже рискованная. Образованные господа из числа интеллигенции, да и сами помещики порой провоцируют темных мужиков, будоража и подталкивая к неодуманым действиям самые широкие слои крестьянства. Это надо учитывать, начиная глобальные преобразования. Я об этом предупреждал, - м’яко нагадав Долгоруков.

- Но все мы прислушивались ко всем сонетам, внимательно и сей час наблюдаем за развитие событий. Стараемся не упускать малейших деталей. Кстати, как наш народный демократ? Я имею в виду Грушивского, котрому вы, поддавшись уговорам моей сестрицы, таки позволили посетить Украину?! Не тли его шимени среди зачинщиков? Князь Адлерберг говорит, что получил от Черкаского генерал-губернатора прелюбопытнейшие сведения, что, мол, вновь начинает бузить наш подопечный. Правда ли это? Он также утверждает, что Грушивский оказался там, минуя Варвару Репнину…

Долгоруков на якусь мить задумався. Бо стало очевидно, що нагляд над його управлінням санкціоновано, чи ні, здійснював міністр царського двору, котрому ще за часів батька була підпорядкована придворна поліція. Це дещо зачіпало самолюбство.

- Если вы говорите о путешествии нашего героя по Украине, то он полностью под нашим наблюдением. В частности, он таки посетил Яготин, где встречался, вопреки утверждениям князя Александра Владимировича Адлерберга, с графиней Репниной, но как говорится, сердцу не прикажеш… То есть, дала она ему от ворот поворот, ибо сменила за последние десяток лет приоритеты. Да и ранее ее в прелюбодействии обвинить было сложно, в отличии от Грушивского. Ничего неестественного не произошло, как видите.

- Па-азвольте, высокоуважаемый князь, - втрутився Адлерберг,- а как вы объясняете донесение киевского, волынского и подольского генерал-губернатора Иллариона Васильчикова? Здесь все написано,- з цими словами придворний міністр царського двору передав Долгорукому папери зі зведеннями, котрі щойно надійшли з Черкас.

Василь Андрійович заглибився в написане. Відразу зрозумів, що звіт складено на основі банального доносу якогось невідомого провінційного інформатора, котрий за всяку ціну намагався вислужитися перед найвищим у трьох губерніях начальником.

« Сиим сообщаю, Грушивский, прибывший в Межеричское имение для покупки дома, и по выбору места для дома Грушивский начал потчевать водкою, которой было распито четыре кварты, потом показывал крестьянину Садовому тут же оторванный от липы лист и спрашивал по-малоросийски: « кто это дал?» И когда Садовой отвечал, что Бог, Грушивский отозвался: «Дурак ты, веруеш в Бога…». Затем показал в сторону виднеющейся с бугра паровой мельницы сказал, что вскоре подобная машина будет умнее и безстрастнее некоторых присутствующих здесь людей, чем несомненно показал свое предрасположение к умопомешательству. Затем назвал Божию Матерь покриткою, высказывая свое верование в одного Ісуса Христа. Крестьянин Садовой начал крестится и уклоняться от такого рассказа Грушивского. Тога Грушевський начал бранить его словами: дурное животное, старый собака, невера и прогнал его от себя. Между тем официалистами межеричского имения рознеслись толки, будто Грушивский, кроме богохульства, говорил еще бывшим около него лицам, что не нужно ни царя, ни панов, ни попов.

- Ерунда какая-то. Не стоящая даже моего внимания. И уж, ни в коем случае, его величества. Простите, государь, но, думаю это как раз случай непомерно ретивого выполнения наших, в общем то, рядовых указаний. Но я все тщательнейшим образом проверю. Разрешите идти?

- Вас решительно никто из нас не задерживает, - мовив імператор, багатозначно глянувши на Адлерберга.

З розпорядження III управління імператормької канцелярії генерал-губернаторові Васильчикову випливало, що його рядовий звіт викликав ледь не переполох «на горі.» Цього якраз йому найменше і хотілося, тому він направив «слизьку» справу черкаському чиновникові з особливо важливих дорученнь Марку Олександровичу Андрієвському. Відчуваючи щось не добре, у попередньому звіті про виконання розпорядження, щодо нагляду за колишнім солдатом, цього разу Андрієвський ретельніше поставився до згаданого випадку. В першу чергу він ще раз опитав не лише інформатора Козловського, а й брата Панаса Варфоломія Грушівського та землеміра Садового. Картина доповнилася і… перевернулася з ніг на голову. Попри побоювання Андрієвського, що стосуються попереднього недбальства Марко Олександрович змусив себе написати новий звіт і додатком надіслати свідчення очквидців. Він довго над цим думав, але згрішити проти совісті, навіть у такому малому ділі, будучи російським офіцером він не міг. Тому на папір лягли такі рядки:

К изложеному ранее прилагаю нижеследующее: во время дальнейшей проверки в ходе которой Грушивский П.Г. был взят под стражу и содержался в указаном состоянии в течении 7 дней в Черкаксах, выяснилось, что бывший поруччик лейб- гвардии Козловский. питая неприязненое чувство ко всем нижним чинам, по недомыслию, но, по сути оговорил Панаса Грушивского, повествуя о его высказываниях во время обмера покупаемой Грушивським земли. Помещик Козловский воспринял намерения Грушивського написать поему о Божьей матери, действительно высказывал сомнительные вещи на ее адрес, но какими именно словами он ответить затрудняется. К тому же, Грушивский был достаточно пьян, чтобы что-либо возможно было понять из его слов. Присутствующий при разговоре Варфоломей Грушивський вообще отказывается что-либо обьяснять, мотивируя свое поведение тем, что брата знает с детства и никогда не понимал его фантазий, потому их вообще не слышит, ибо не обращает внимание на последние. Землемер Садовой пояснил, что Грушивський был сильно пьян. И когда начинал говорить, мы его не понимали, говорил Садовой, а когда просили объяснить, то он называл нас грубиянскими словами, а против панов и попов, он говорил, что если бы небыло царя, то последние народ просто бы додавили. Таким образом в действиях отставного солдата и ныне действительного члена Петербургской академии изящных искуств ничего предосудительного не замечено и я чиновник по особо важным поручениям М.А. Андриевский готов понести наказание, как офицер, изначально отнесшийся к своим должностным обязаностям с ненадлежащим усердием.

Читаючи ці рядки я дуже дивувався, чому якийсь інтелігент - чиновник Андрієвський двісті років тому переймався докірами совісті з приводу власних неправомірних дій по відношенню до одного, нехай найталовитішого мужика більше, ніж вся робітничо-селянська держава до дев’яти з половиною мільйонів замордованих нею українців?! В тому величезному числі – не менше талановитих, ніж Панас Гількович! Що ж керувало цими людьми? І чому це «щось» втрачено цілими поколіннями їх нащадків. І, чи назавжди?

* * *

Панас, тим часом уверх по Дніпру, щоб і далі не випробовувати долі вирушив до Києва. Зараз, після якогось часу, він з похмурою посмішкою, в деталях згадував свою недавню «малоросійську історію з ознаками географії» перед численними петербургськими друзями. Розповідав у деталях, віршуваннях, іронічно висміюючи, в деталях і особистостостях. Знаючи Панасові особливості характеру та той всплив, який має на Грушківського зайвий келих ним улюблених напоїв, товариші легко дарували, навіть образливі і не досить етичні витівки і висловлювання на свою адресу.



- І чому так буває, - нерідко з сумом дивувався Панас.- навіть найсерйозніші наміри, зокрема моя доля найчастіше прирікає на сумний жарт, чи тоніше, якусь недоречність. Чи не найбільше у світі я мріяв про свою хатину на березі Дніпра. І коли вже омріяне було найближче до реальності, все закінчилося казенною оселею з гратами на вікнах.

- Можливо сам ти винен з огляду на довгий язик та надмірне кохання до оковитої? – іноді розсудливо зауважував на те Семен, - котра тобі найчастіше замінює і улюблених жінок і домівку і взагалі, найщиріші бажання та помисли?!

Визнавати того свідомо не хотілося, але й шукати аргументів для заперечення очевидного було теж ліньки.

- Все тече у одному і незворотному напрямку, як задумано природою. І нехай собі тече, дідько з ним! Господу на радість і людям на втіху, - приречено відповідав на те Панас. Після веселих, а найчастіше сумних застілль Панас плентався додому, на Василівський острів. Хідні двері його камірчинивщент були вже давно вщент були списані вугільними та карандашовими посланнями тих, хто не застав Панаса вдома. От і цього разу величезна буква «А», перекреслюючи відразу всі записи красувалася у величезному колі на дверях. Якесь дивне передчуття залоскатало всередині, та відразу і минуло.

- І хто б це міг бути. Ні числа тобі, ні зворотньої адреса… Так само, як і призначеного місця зустрічі. Таке собі «А». А ти думай, що собі захочеш, - мимоволі подумалося не зовсім тверезому Панасові, - ну та й Бог з ним. Прийде, якщо захоче…

В холодній і неприбраній квартирі нічого робити, окрім залягти медведем на диван і заснути. Щоправда ненадовго. Без зайвих умовностей перед очима знову з’явився Семен Артемовський.

- Зарані ти таки пішов, - весело гигочучи заволам по- свійськи,- цигани завітали. З піснями, з танцями. Табором. І уяви собі, за тобою на візнику послали. Подавай, кажуть нам Панаса. Ми ж з Малорії аж їхали. Спеціально, значить, його побачити та порадувати…

- Так уже і спеціально, спросоня відповів Грушівський. – Не поїду, хоч убий! З трьох причин. Перша,- - дуже занеждужав. Друга, - офорт треба закінчувати. Днями – художня рада Академії, а у мене ще і кіт не валявся,- показав він на втілений у пензлі малюнок «Святого сімейства». Копію картини відомого іспанського художника Мурільо. - І третя, найповажніша, - не на тебе я чекаю, біса спокусника, а на даму, котра оту «А» на дверях намалювала. Бачив? - Сказав і прикусив язика. А може якраз і саме Семен ту «А» намалював днів зо три тому… Однак, пронесло. Товариш сприйняв доводи довариша справедливими і, чортихаючись, таки пішов геть.

Кажуть сни – це сконцентроване илюзорне відтворення іреальності на основі фантазій і враженнь давно минулого твого особистого, або чийогось життя. Сни з’являються і зникають протягом секунд, а після пробудження свідомістю розкриваються цілими розлогими на години і місяці мистецькими полотнами. Того осіннього вечора 1860-го року Панас у цьому вочевидь переконався. Тільки-но пішов Семен, а над диваном вже схилилася чиясь монаша фігура. Вуаль закривала обличчя. Якась бісова пелена спотворювала до болі знайомий голос.


  • Це я, одвічна Мрія твоя і Муза. Не впізнаєш?

  • Чекай же, як твоє ім’я? – він спробував підняти вуаль, але руки

не слухалися, а вона, весело сміючись розчинялася десь у пітьмі кімнати. Він поволі розплющив очі і відразу впізнав її миле і майже не зачеплене роками обличчя. Біля дивану сиділа Амелія. Колись юна коханка вже покійного Глушенка і його ніжне, завжди перше справжнє, тому незабутнє захоплення.

- Я вже не сплю? – вихопилося перше запитання, на котре спромігся Панас.

- Спишь!? Любимый ты бредиш, ибо у тебя температура высокая и ты, кажется, не совсем трезв…Иначе не бормотал бы ерунду всякую…

- Що ти розумієш, Амеліє… Скільки років минуло… Жодної звістки. Як ти?

- Я – нормально. Замуж вышла, дочь родила. К тебе пришла, заслышав, что ты опять в Петербурге появился. А вот на тебе лица нет. Как у тебя дела?

- Демобілізувався, як кажуть. Ось цю конуру від Академії отримав. Працюю потихеньку над здобуттям звання академіка. Вже з десяток офортів для здобуття академіка виготовив. Складна це справа. Хоч конкурентів і не досить багато, бо ніхто цим з часів Леонардо да-Вінчі серйозно не займався, тим більше в Росії, але й запитати ні в кого. Поради, тобто, плпросити…

- Ти вважаєш, що для подальшого життя тобі конче необхідні звання, офорти, визнання друзів? – тихо мовила Амелія, уважно розглядаючи незавершену картину в кутку на мольберті. – До речі, я вже десь бачила це безмертне полотно. У Луврі, якщо не помиляюся.

- Але ж ти не бачила офорту на тему «Святого сімейства.» Бо його немає і ніколи не було.

- А яке це має значення? Багато хто бачив картину. Цього достатньо колись народженим і нині живим…

- Вже народженим і ще живим можливо і достатньо. А от ненарожденним?

Він уже підвівся і, роздивляючись її обличчя, не зміг перешкодити власному бажанню її приголубити, прихилити до себе. Таку близьку і недосяжну водночас.

- Ну що ти, Панасе. Не варто роздмухувати полум’я, що вже майже згасло. Бо як роздмухаємо… Ти ж пам’ятаєш, сподіваюсь. Вона ненавмисне висловила сумнів у ментальному здоров’ї колись коханого чоловіка, бо спостерігаючи за обвислими вилицями та залишками волосся на голові справді засумнівалася у тому, що це саме той Панас, з котрим вони ночі наскрізь, використовуючи кожну можливість усамітнення, так щиро кохалася. Попри вдавану веселість та тіні колишньої ніжності, її душили сльози. Вона не могла зрозуміти їх походження, тому, щоб насправді не розплакатись, вичавила таку знайому всім жінкам фразу.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Ні слова правди iconОлександр Довженко захисник гіркої правди війни
Тема: Олександр Довженко – захисник гіркої правди війни
Ні слова правди iconБібліотека ім. М. Костомарова
Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди ”
Ні слова правди iconКонкурс «Марафон-проект»
Обладнання: посібник В. В. Оліфіренка «Уроки правди І добро. Література рідного краю. Донецьк», 2007
Ні слова правди icon«Нема байки без правди»
«Мікрофон», вправа «Криголам», робота в парі, робота в малих групах, елементи ейдотехніки
Ні слова правди iconКаланчацьке примор'я
...
Ні слова правди icon2-а клас Математика
Англійська мова: вивчити назви числівників від 11 до 20. Повторити слова теми. Виписати в словник нові слова с. 78. Читати та перекладати...
Ні слова правди iconУрок №8 література рідного краю. К. Перелісна «три правди»
Катерини Перелісної, митців рідної Харківщини, почуття любові до художньої літератури; прищеплювати інтерес до наслідків власної...
Ні слова правди iconТема. Літературно музична презентація з елементами екскурсії постійної експозиції «Правди й вольності Пророк» у Зразковому етнографічному музеї «Берегиня» з нагоди 200 – річчя від дня народження Т. Г. Шевченка. Мета
Тема. Літературно музична презентація з елементами екскурсії постійної експозиції «Правди й вольності Пророк» у Зразковому етнографічному...
Ні слова правди iconОлександр Трифонович Твардовський [ 1910-1971 ]. Біографія
Жоден інший журнал у тодішньому Радянському Союзі не висвітлив так багато правди про жорстокість сталінської доби, як «Новый мир»...
Ні слова правди iconЦикл «Літературні ювілеї року»
Рекомендаційний список літератури «На сторожі правди та любові» присвячено Гуменній Докії Кузьмівні українській письменниці, члену...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка