Ні слова правди



Сторінка7/7
Дата конвертації09.03.2018
Розмір1.38 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

- Вибач, Панасе, я дуже насправді поспішаю, тому зайшла на хвильку. Вдома донька.., та й чоловік чекають. Турбуються… А йти ще і йти… Я обов’язково повернуся. Познайомлю тебе з Маринкою. Вона дуже на мене схожа. Обов’язково, чуєш? А зараз піду. Прощавай!..

Йди люба, нехай боронить тебе Бог, а повертає любов небесна, - не заперечував Панас, бо й сам розумів, що у подібному становищі навряд-чи комусь може бути цікавим і бажаним. Це лише чоловікам собачого племені притаманно задовільнити похіть за будь-яких обставмн, незважаючи на бажання партнерші.

Після того, як її поспішливі кроки розчинилися у лункій тиші порожньої вулиці Панас довго не міг очей зімкнути. Дивився в темну пляму стелі, мов у безодню порожнього від зірок неба і непевні думи павутинням обсотували його душу.

- Все. Кінець. Цьому життю я вже непотрібний , як пароплаву баласт. Закінчилася буря і забортна вода в танках, котра щойно утримувала судно на хвилі, стає зайвою. Заважає рухові вперед. . Він щойно це ясно зрозумів. Панас по старечому піднявся з дивану, запалив свічки і сів за стіл. На випадковий шматок аркушу паперу, як в ранній юності лягли рівним ланцюжком букви:



Не жди весни – святої долі!

Вона не зійде вже ніколи

Садочок твій позеленить,

Твою надію поновить!

І думу вольную на волю

Не прийде випустить… Сиди

І нічогісінько не жди…

18 жовтня 1960 р.

С. - Петербург

* * *


Панас Гількович вже тижнів зодва не з’являвся на вулиці. Пішов навіть на собі непритаманну хитрість. З допомогою двірника запер вхідні двері з надвору, щоб ніхто не здогадувався, що він вдома. Запискою повідомив Федора Петровича, що з місяць буде відсутній в Петербурзі, оскільки терміново має закінчити роботи для пред’явлення художнії раді. І не збрихав, бо справді, незважаючи на погане здоров’я, вдень і до глибокої ночі сидів над офортами, закінчуючи вже початі і обдумуючи нові роботи. Як і колись в каюті на «Пожарському» повітря в кімнаті напонилось смрадом кислотних випарів змішаних з недоїдками по куткам. Його це геть не бентежило. Непокоїло інше. Думи мов скаженні бджоли атакували вулики, але замість меду залишали в сотах пам’яті гірке каяття за даремно прожите життя. Пошана, слава, сльози… Кому крім мене вони потрібні!? І чи має значення все це взагалі? Адже природа вільна від цих понять, якщо сльози не викликані фізичним болем, звичайно. Все інше вигадали люди… І навіщо? Щоб когось возвеличити в очах інших. Або принизити, що всеодно. А людині, якщо вона вже з’явилася на цей світ у людському обличчі треба жити по-людськи. Кохати, будувати собі пристойне житло, народжувати дітей. І йти гідно з цього світу. У цьому полягає її шана, і слава і гідність і честь. І все таке інше, що не залежить від навколишнього натовпу зовні собі подібних.

Подібні думки на кшталт назойливим мухам почали витали навколо голови з тих пір, як отримав Панас лист-відповідь від Варфоломія про те, що Кришнаїтський після скандалу навколо ділянки навідріз відмовився продавати землю будь-кому, а тим більше Панасу. Власне звістка стала для Грушевського байдужою з огляду на подальшу розповідь Варфоломія. Виявляється і Христя, братова наймичка оголосила про своє заміжжя ближче до різдва. А Панас же до неї по дорослому залицявся. Мав на неї найсерйозніші і, очевидно, останні надії. Просив щиро брата пособити… А той, бачте, так підсобив.

- Чи ти не зійшов з ума, Панасе,- писав Варфоломій у листі,- вона ще геть дитина. До того ж кріпачка і неписьменна. А ти – чоловік з освітою великою. Уяви собі, що у тебе у свої хаті над Дніпром народилися… Ні не діти нетямущі, а серйозні думки, і тобі своїми великими помислами з кимось хочеться поділитися. А вона, твоя дружина, як дитя маленьке – нічого не тямить. Яку пораду ти почуєш? Ніякої! То ж бо й воно…Я їй і розповідав про тебе після твого відїзду. І малював життя в Петербурзі олійними фарбами, і казав, що в сорок п’ять життя у чоловіка тільки починається (це жінки у сорок п’ять оп’ять, тобто вдруге, стають ягодками, а мужики – завжди вперше). Нівкакую тобі. Каже – хороший дядько Панас Гількович, але не любий, бо старий і занадто мудрий.. Ну що ти її вбєш? Нехай іде дівчина за свого Вакулу з Богом, про якого і я взнав, як живота у Христі побачив. Їй ще й вісімнадцяти немає, а вона уже з дитиною у спідниці.. А я то, по наївності святій гадаю, як ота ворожка: чому ж це вона від волі святої і панства твого цурається?

- Он воно що, - думав Панас, читаючи листа. - Та не пішло б воно все попід три чорти! Разом з хатою моєю уявною, Кришнаїтським, Христею та й з вашою Україною! Трясця вашій матері!!! Панас лише зараз у гніві неcправедному помітив, що сидить перед колись тріснутим люстерком за столом, що слугував йому одночасно кухонним і кабінетним. А там… Ну до чого тут молода дівчина і Україна, коли по той бік задзеркалля на тебе витріщився престарезний дідуган, що ловить повітря на зразок щойно виловленого окуня. А тут ще й цей недоречний візит Амеліії… Щось таки він переосмислив за ці два тижні, бо тсьогодні спогади після повернення з України і пов’язані з ними загалом, звичні перепитії набули нового і досить цікавого забарвлення. Він вже не думав, про те, яких сил і наснаги і зв’язків варто було задіяти, щоб опублікувати свої сльозні спогади про власну долю і долю закріпачених людей у Лейпципгському популярному виданні під анонімним призвіськом Шевченко.

- Переборщили вы, говоря вашим языком, Панас Гилькович, - картав його на черговому побаченні князь Долгоруков. – Мы же с вами накануне договаривались, что статья должна быть нейтральной, и возбуждать у читателя только один из мотивов, по которому государь наш Александр Николаевич, вынужден будет отменить крепостничество. А вы со свойственным вам максимализмом, такого со своей статьей натворили… К чему этот оправдательно злостный материал крепостника и литератора Сигмунда Фиалковского, появившийся в том же издании несколько недель спустя? Я понимаю, что вы к публикации опровержения никакого отношения не имеете. Но после его статьи ваша выглядит, как клевета на общественно- политический строй России. Как я должен реагировать?

- Если говорить правду, то никак. Лично я имею дело с простой полемикой на тему крепостничества и социального обустройства России. И только читатель имеет право выбирать между двумя опонентами. В этом и заключаются основы демократии, над рождением которых в обществе мы с вами совместно и работаем, - відповів тоді Грушівський. И не мешайте вы мне. Я и так массу сил и здоровья трачу в ежедневных пьяных дискуссиях с представителями литературного бомонда, с глубины народного мнения и высоты величайшего благословения, убеждая их в необходимости отмены крепостничества. Мне кажется, что свое я вполне отработал и за избавление от крепостничества и моих родных и неветы своей и доныне крепостной Хрыстины, как вам известно.

Так, тоді з високоповажним князем Василем Андрійовичем Долгоруковим вийшла розмовка.І, як вияснилося опісля двотижневого самовільного ув’язнення порожня. Але ж, яка дурна і несправедлива людська природа!? Христя, після скількох клопотань, навідріз відхилила щирі пропозиції Панаса, завагітніла від якогось кріпака і надала йому неоспориму перевагу! Навіщо і кому тоді потрібен я зі своїм дипломатичним, літературним та й художнім таланом, коли над усим домінує сутнісь людська, що скоріше нагадує тваринну?!

Втім, за два тижні самотності завдяки роботі над полотнами, навіяний гіркотою реальності та хмільним вітром туман, таки розсіявся і Панасові знову захотілося повноцінного життя. Побачити друзів. Щоправда без хмільних застіль.

Півмісячна Петербургська волога геть стерла крейдою намальовану літеру «А» з Панасових дверей. Натомість з’явилося кілька інших надписів хімічним карандашем, що входив тоді у моду та шматочком вугілля. Серед них він знайшов і запрошення подружжя Карташевських, котрі пропонували завітати на вечірку опівдні в середу листопадовоЇ днини. Нічого неприємно це запрошення в собі не передбачало, тому Панас Ількович, натягнувши на себе кожух та шапку по обідні попрямував за вказаною адресою. Обійстя Карташевських нагадувало царські хороми з непритаманним їм домашнім затишком водночас. Зустріла на порозі кареока, трішечки кирпата з ледь помітними на обличчі веснянками служанка Карташеських. Згодом з’явилася і господиня – Варвара. Давня знайома.

- Ми вже і не надіялися! Нарешті… Негідно забувати добрих друзів і земляків. Проходьте, будь ласка, дорогим гостем будете.

- та чи й насправді, - засумнівався Панас, скоса глянувши на служницю.

- Як можна сумніватися, - попри етикет, здивовано вихопилося у служниці. – Людина, яку кожен знає і цінує не може бути не бажаною серед нас.

- Мабуть родичка, - зробив висновок гість, бо служниці навряд чи собі подібне дозволять. Спостерігаючи за поведінкою господині, здогадки скоро підтвердилися. Необхідні розпорядження Варвара віддавала покоївці, мов поради молодшій подрузі, і та виконувала їх теж, ніби була подругою господині.

Помітивши зацікавлення дівчиною, Варвара прощаючись з Панасом, ніби мимохіть мовила: «подобається, Панасе Ільковичу, дівчина? Чарівне створіння, чи не правда? Тільки ж дивіться но. Ви ще завидний парубок. А вона з України до нас приїхала саме з метою вдало вийти заміж. Тож, якщо щось та якось… Будете мати справу з Миколою Яковичем. Це по його лінії рідня. А так, звичайна служниця. До того ж – кріпачка.

- І чому мені подобаються кріпачки? А чи кріпачки? З ними ж стільки клопотів! Визначне слово, все-таки, мабуть, молоді… Це теж людська природа, котру до кінця днів я не в змозі подолати, сумно відзначив потому Панас.

Лев Миколайович Толстой кількома десятиріччями поспіль зі здивуванням скаже на восьмидесятому році життя, що нарешті він спромігся подолати стидливу, сміхотворну і похітливу людську натуру і відмовився від сексу навіть з дружиною, відкривши таким чином вільний шлях до творчості та вдосконалення власної особистості. Але це станеться не менш, як за шістдесят років потому, коли вже не буде ні кріпацтва ні багатьох інших умовностей, що нібито заважали людському звеличенню. Натомість зароджувалась інша епоха – тотальної ненависті, загальної зневаги, заздрощів та самознищення. Але те буде потім.

* * *

З того часу Панас Грушевський почав щоразу частіше навідуватися до Карта шевських. Свідомість підказувала щоразу нові і оригінальні приключки, а ество прагнуло одного – ще раз побачити і можливо поспілкуватися з дівчиною, Якось він приніс офорт «Святого сімейства», ніби-то для поради і обговорення у вузькому, сімейному, як він висловився, колі перед представленням художній раді Академії. Після ухвалення «сімейним колом» заходився доробляти іншу роботу. Розпочав третій, найліпший офорт на тему «недосяжного» на його думку майбутнього, що у темних тонах відображало день нової машинної ери, де на фоні майже чорного неба сяяло яскраве сяйво, а під його проміннями снували майже прозорі тіні з якимось механізмами всередині, замість звичних сердець, легенів та кишок. Зверху ніби над полотном вгадувався ніб, що асоціювався з райдугою людства. Як пояснював Панас. Зрештою, це і виявилися три роботи з десяти, котрі одноголосно були прийняті художньою радою Академії, як задовільні» для здобуття звання «академіка изящніх искуств России».



По пташиному, нахиливши головку, перед обличчям художника вона ловила кожне його слово, радіючи власному розумінню митця. Дивувалася його пророцтвам, щодо майбутнього людства у залізній шкурі, без болю і страху перед смертю і забуттям. В одну з таких хвилин, перебуваючи у гарному дусі і оздоровленому тілі Панас зважився на запитання – а чи не згодилася б ти любезнійша Лукеро, вийти за мене заміж? Дівчина почервоніла і задумалась. По паузі, розсудливо сказала.

- Я б з задоволенням, не думаючи ні хвилини, але ж ви такий високоосвічений, мудрий, розсудливий і недосяжний… А я лише кріпачка без роду і племені, та ще й повія, мабуть, десь глибоко всередині. Бо дивлюсь на вас, такого дорослого і статного, і іноді таке робиться, що хочеться аж задушити вас у ліжку… Оце нещодавно кохалися ми Остапом. Він лакей у Карташевських. На псарні працює. То він мене ікрою чорною та рябчиками з хазяйського столу звабив, а потім силою взяв… Та що я кажу, але ж ви все одно б дізналися , бо хазяйка побачила… Так от, цілую його, а думаю про вас, прости гоподе. Як любо було б з вами, одним…

- Ти правду кажеш, серденько? Я не осуджую тебе, ластівко. Що було, те і було колись. А ми, якщо ти згодна, забудемо все погане і негідне нас. Хатинку поставимо на Україні. Діточок наживемо… І нехай, хоч хто бачить та пліткує. Згодна, любонька?

- А Микола Якович що скаже? Я ж кріпачка. Він і так потратився, щоб домовитися про мене з паном. А тут ще такі витрати…

- Все владнаємо. Нічого турбуватися, аби ти була згодна.

- Та згодна я. Ще й ой, як згодна. І за кодон з вами. І дітей вам народжувати. І доглядати, хоч за своїми, хоч за чужими… Аби не прислужувати ні Варварі, ані Миколі. Хоч на край світу, повірте. У вашу Мотовилівку, наприклад на берег Дніпра. Нехай так і буде…

Наступного дня Панас повідомив про свої наміри Варварі. Микола Якович був десь у відрядженні в Італії. В тої, звичайно ж, очі на лоб полізли, аж чаєм захлинулася. Однак світська вихованість швидко вгамувала господарку, і вона, мило посміхнувшись, лише запитала, чи знає про це Лукера.

- Та звичайно ж, і згодна, - радо відгукнувся Панас.

- То добре, врівноважено відповіла, - але ж без згоди Миколи Яковича я не можу дати згоду. А він, як відомо вам, повернеться лише за три місяці.

- Та Господь з вами, Варваро Андріївно, я б її зараз забрав до себе, а то ще чекати три місяці!?

- Зачекайте, можливо і раніше заберете, але не зараз. Я йому листа напишу. Відповідь прийде раніше, ніж за три місяці, а поки що гамувати доведеться вашу любовну спрагу.

* * *


Панас справді не терпів ні найменшого насилля. Навіть на полюванні, куди згодом запрошували освіченого земляка однополчани, він обмежувався роллю кухаря чи охоронця офіцерського майна або здобичі. Здавалося б, що вроджений пацифізм, а відтак і неуцтво до військових наук, мало б викликати насмішки та знущання з боку «вусатого клану», так Панас називав військових за царську привілею носити бороди та вуса на відміну від штатських чиновників, але ж ні! І в армії знайшлися люди, котрі гідно оцінили суто людські якості у горе-військовому.

Брехня це все, скаже поміркований критик з числа офіційної письменницької спілки, прочитавши подібний опус за пляшку горілки з мого боку. Не було цього ніколи та й ні з ким. Я абсолютно згоден. І Грушівський не Грушівський. І Панас – не Панас. І батька Гільком у старій Керелівці нікого ніколи не називали. І династії жидів не було. І не «чворили» вони справ праведних павпіл з диявольськими. І не треба згадувати блага в ім’я спасіння людства Ісусом Христом та диявольські витребеньки Володимира Бланка-Леніна і Лазаря Кагановича, що знищили інтелектуальну верхівку цілої української нації. Брехня це все! Ні слова правди!!! Не можуть же в природі поєднуватися плюси з мінусами, як, скажімо вареники в горщику. Одні ж з сиром – інші з яйцями... Або як сметана з сажею. Їжте ы сприймайте окремо, щоб вам не повилазило, бо так у нас прийнято. Великий гріх очорнювати людину. Та ще й ту, якої ніколи не було.

Власне і я – не я. І хата в Новосілках на київщині не моя. І ніколи тут ночами нічого не писалося. Просто приснився дурний сон, а дурне його й записало здуру. Дурне ж бо! Мудрість французького філософа Мішеля Монтеня це ще раз підтверджує, якщо трошки його перекрутити, зрозуміло. «Дурні сни кожному сняться, але розумна людина не буде їх озвучувати.» А з дурнями ж як? Не судіть суворо. Дурнями земля тішитьтся. І нічого тут не поробиш...

Словом, до біса сни, ілюзії, ідолів і чортів в придачу! Житимемо правильно і головне здоровими людьми! Розумним на втіху. Бо розумні ж світом правлять. І в спілку мені таки треба вступати, бо це не лише престижно, а й необхідно. Принаймні для того, щоб хоч інколи розумні речі друкували. Тобто, суцільні протиріччя, а не цивілізоване життя з квартирою, дачею, машиною, жінкою та двома дорослими дітьми у яких кляті протиріччя лише починаються. Але я, чомусь з цього лише тішусь, бо після зустрічі з лікарем точно знаю, що немає на землі ідеальних людей. І лише великим притаманні неосяжні диватства і протиріччя, природу яких не кожному дано зрозуміти та ще й не осуджувати.



Юрій Горовий.

Новосілки - Київ-2008

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Ні слова правди iconОлександр Довженко захисник гіркої правди війни
Тема: Олександр Довженко – захисник гіркої правди війни
Ні слова правди iconБібліотека ім. М. Костомарова
Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди ”
Ні слова правди iconКонкурс «Марафон-проект»
Обладнання: посібник В. В. Оліфіренка «Уроки правди І добро. Література рідного краю. Донецьк», 2007
Ні слова правди icon«Нема байки без правди»
«Мікрофон», вправа «Криголам», робота в парі, робота в малих групах, елементи ейдотехніки
Ні слова правди iconКаланчацьке примор'я
...
Ні слова правди icon2-а клас Математика
Англійська мова: вивчити назви числівників від 11 до 20. Повторити слова теми. Виписати в словник нові слова с. 78. Читати та перекладати...
Ні слова правди iconУрок №8 література рідного краю. К. Перелісна «три правди»
Катерини Перелісної, митців рідної Харківщини, почуття любові до художньої літератури; прищеплювати інтерес до наслідків власної...
Ні слова правди iconТема. Літературно музична презентація з елементами екскурсії постійної експозиції «Правди й вольності Пророк» у Зразковому етнографічному музеї «Берегиня» з нагоди 200 – річчя від дня народження Т. Г. Шевченка. Мета
Тема. Літературно музична презентація з елементами екскурсії постійної експозиції «Правди й вольності Пророк» у Зразковому етнографічному...
Ні слова правди iconОлександр Трифонович Твардовський [ 1910-1971 ]. Біографія
Жоден інший журнал у тодішньому Радянському Союзі не висвітлив так багато правди про жорстокість сталінської доби, як «Новый мир»...
Ні слова правди iconЦикл «Літературні ювілеї року»
Рекомендаційний список літератури «На сторожі правди та любові» присвячено Гуменній Докії Кузьмівні українській письменниці, члену...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка