Нижньоторгаївська зош I – III ступенів на уроках хімії Вчитель Базик Валентина Володимирівна



Скачати 338.31 Kb.
Дата конвертації19.01.2018
Розмір338.31 Kb.

Нижньоторгаївська ЗОШ I – III ступенівc:\users\user 2013\pictures\33-f-10.jpg

на уроках хімії



Вчитель Базик Валентина Володимирівна

c:\users\user 2013\pictures\симв.jpg

Поняття патріотизму включає в себе усвідомлення прогресивної ролі передових діячів нашої країни у розвитку наукової громадської і думки. Саме з цього на всіх уроках учні школи готують доповіді про життя і творчість, про наукові працях видатних людей України



ТВОРЦІ ХІМІЇ З УКРАЇНИ

От де, люде,
наша слава,
Слава України!
Тарас Шевченко

На території сучасної України хімічні виробництва, якщо так можна сказати, існували споконвіку. Одним з найдавніших було чинбарство – чинення та дублення шкір. Для їхньої обробки тоді використовували попіл, відвари дубової кори та інших рослин. Три-чотири тисячоліття тому кіммерійці, які мешкали в Північному Причорномор’ї, уже вміли виплавляти із болотної руди залізо. У скіфських похованнях (Vi-iV ст. до н.е.) було виявлено бронзові, срібні та золоті вироби. Тут, у стародавній Скіфії (сучасна Запорізька область), археологи знайшли визначний центр металургії та металообробки. Знахідки біля Бахмута (нині Артемівськ) свідчили про виробництво міді ще 4000 років тому. Внаслідок ретельних досліджень та порівнянь учені припускають, що давня мідна індустрія на теренах сучасного Донбасу існувала значно раніше копалень на острові Кіпр, від якого й походить латинська назва елемента № 29 – «купрум».

У добу середньовіччя в Україні високого рівня досягли технології фарбування тканин, виготовлення ліків, барвників, винокуріння, скловаріння, а особливо – виробництва поташу, селітри та курного пороху. Так, запорізькі козаки у бою з ворогом у 1516 р. застосували дивовижний винахід – шестиступінчасті порохові ракети, що падаючи вибухали, летіли далі, знову падаючи вибухали, і так шість разів.

Іноземців, які за різних часів побували в Україні, приводило в захват селітроваріння і порохове ремесло.

У другій половині ХІХ ст. в Україні почала бурхливо розвиватися нова галузь хіміко-харчової технології – цукроваріння.  А на рубежі ХІХ і ХХ ст. вівся інтенсивний видобуток кам’яного вугілля й залізної руди, набирала сили коксохімія.

Сьогодні потужна хімічна індустрія в нашій країні розвивається, спираючись на хімічні ремесла минулих епох, здобутки світової науки, а також на досягнення наших українських учених-хіміків.

Про деяких з них, зокрема про В. І. Вернадського, І. Я. Горбачевського, М. Д. Зелінського, К. Б. Яцимирського, А. Т. Пилипенка ти прочитаєш  у цьому розділі. Про багатьох інших хіміків-вихідців з України (М. Ю. Корнілова, О. В. Кірсанова, А. М. Голуба, М. А. Бунге, Ю. К. Делімарського, І. В. П’ятницького, А. К. Бабка, В. О. Кістяківського та ін.) ти зможеш довідатись із журналу «Біологія і хімія в школі» та з газети «Хімія. Біологія».

 

 http://www.chl.kiev.ua/bibliograf/himiya/01.jpg



Вернадський Володимир Іванович

(1863-1945)

Народився Володимир Іванович Вернадський 12 березня 1863 р. Закінчив фізико-математичний факультет Петербурзького університету. У 1917-1921 рр. працював в Україні, організатор і перший президент Української Академії наук, почесний академік ряду зарубіжних академій. Наукові праці присвячено дослідженням хімічного складу земної кори, атмосфери, гідросфери, міграції хімічних елементів у земній корі, ролі і значення радіоактивних елементів в її еволюції. Творець науки біогеохімії, засновник вітчизняної школи геохіміків, основоположник учення про біосферу та ноосферу, історик науки, філософ, натураліст [10].

Рід Вернадських походив від литовського шляхтича Верни, який воював разом з Богданом Хмельницьким за визволення України. І вже нащадки його були українськими козаками. Прадід Володимира Івановича, запорожець Іван Никифорович, закінчив Києво-Могилянську академію, а після розгрому Січі Катериною ІІ став священиком на Чернігівщині. Дід, Василь Іванович, служив військовим лікарем. Батько, Іван Васильович, був професором політекономії та статистики Київського університету Св. Володимира, пізніше – працював у Москві та Петербурзі, де в 1863 р. і народився майбутній учений. Мати, Ганна Петрівна Константинович, теж походила з українського козацького роду. Через чотири роки після народження Володимира батьки переїхали в Харків. Тут пройшли його дитячі роки. Майже щороку на літо родина приїздила у село Великі Шашаки на Полтавщині, де Вернадські мали садибу. У 1873 р. Володимир пішов у перший клас Харківської гімназії, але провчився лише рік, бо сім’я на кілька років поїхала за кордон, а звідти повернулася в Петербург. Тут тринадцятирічний Володя продовжив навчання в гімназії. З наукових джерел  відомо, що молодий В. Вернадський був небайдужий до історії України, читав книги, навіть написав статтю. І все ж, під впливом батька, він віддав перевагу природознавству і по закінченні гімназії вступив на фізико-математичний факультет Петербурзького університету. Ще студентом Володимир став членом одного з народницьких гуртків, де познайомився з Наталією Єгорівною Старицькою – своєю майбутньою дружиною. Вони прожили «душа в душу і думка в думку» майже 56 щасливих років, виховали сина Георгія і дочку Ніну.

Закінчивши університет у 1885 р. В. Вернадський працює в Мінералогічному музеї цього закладу і веде активну пошуково-дослідницьку роботу в галузі мінералогії, кристалографії та інших наук. Для вдосконалення знань через деякий час його відряджають в Італію, Німеччину, Францію. До тем, що його цікавили, додалась органічна і неорганічна хімія. Після повернення В. І. Вернадський очолив кафедру мінералогії фізико-математичного факультету Московського університету. Згодом він захистив докторську дисертацію і став професором. До цього періоду відносяться його перші роботи з нової науки – геохімії, а також геологічні дослідження на Лівобережній Україні, у Польщі, Криму, на Уралі.

На час першої російської революції В. І. Вернадський – відомий професор, а також борець за вільнодумство і демократію. На знак протесту проти урядової політики учений залишає Московський університет і переїжджає до Петербурга, продовжуючи наукову і політичну діяльність.

Жовтневу революцію Володимир Іванович рішуче не сприйняв. Після приходу до влади більшовиків залишатися в Росії стало небезпечно і він переїхав в Україну. Згодом уряд гетьмана Скоропадського запросив ученого до Києва, де В. І. Вернадський очолив Комісію з організації Академії наук і Української національної бібліотеки, а також комісію з питань вищої школи. 27 листопада 1918 р. Володимира Івановича обирають першим президентом УАН. За його ініціативи почалося створення біогеохімічної лабораторії. Досліджуючи геохімію рослин, учений висунув гіпотезу про те, що в землі є вже відомі на той час 87 хімічних елементів.

Невдовзі Україною пронеслися катаклізми політичних потрясінь: гетьман зрікся влади і виїхав за кордон, почалася громадянська війна та довгий ланцюг зміни влад. У цьому вирі подій В. І. Вернадському все ж таки вдалося зберегти УАН як чинну установу. Подальший життєвий шлях ученого був складним, багатим на переїзди і пильну увагу влади. 1920 р. – обрання ректором Таврійського університету, 1921 р. – повернення в Петроград, призначення директором Радієвського інституту, 1922-1926 рр. – відрядження до Франції на запрошення Сорбонни для читання лекцій з геохімії. З поверненням уже в Ленінград Володимир Іванович видає монографії «Біосфера», «Нариси з геохімії», організовує відділ живої речовини в АН СРСР, створює під своїм головуванням Комісію з вивчення важкої води. У 1935 р. він переїжджає в Москву, де працює над проблемою «життя в космосі». У 1940 р. учений ініціює створення Комісії з проблем урану при Президії АН СРСР, фактично поклавши початок ядерному проекту в СРСР.

На початку другої світової війни В. І. Вернадський з дружиною евакуюється з Академією наук у Казахстан. Тут він працює над своєю найбільшою роботою «Химическое строение биосферы Земли и ее окружения», задум якої вражає своїм розмахом і сьогодні.

У 1943 р. Володимир Іванович повернувся до Москви. Через рік він видав свою останню працю «Декілька слів про ноосферу». 6 січня 1945 р. видатного ученого не стало.

У повному обсязі роботи В. І. Вернадського не публікувалися аж до 1990-х років. Але його праці та ідеї не втратили актуальності та практичного значення і в наші дні, тому що характерною рисою досліджень  є фундаментальність. Із більш ніж 700 опублікованих праць 100 присвячено мінералогії, 70 – біогеохімії, 50 – геохімії, 43 – історії наук, 37 – організаційним питанням, 29 – кристалографії, 21 – радіогеології, інші – різним проблемам науки.

Многие идеи В. И. Вернадского оказались пророческими, хотя не находили понимания у современников. Он предвидел глобальные экологические проблемы, о возможности которых в начале ХХ в. никто не задумывался:  «В геологической истории биосферы перед человеком открывается огромное будущее, если он поймет это и не будет употреблять свой разум и свой труд на самоистребление».

В.И. Вернадского справедливо называют Ломоносовым ХХ в. за редкую синтезирующую способность, всеохватность творческого гения. Великий естествоиспыталь-мыслитель создал не только целый комплекс наук о Земле, но и оставил в наследство потомкам целостное видение мира и задач человека разумного, предсказав будущие пути его развития. Недаром говорили, что В.И. Вернадский в одном лице может представлять целую академию [9].

Ім’ям видатного ученого і патріота України Володимира Івановича Вернадського названо кратер на зворотному боці Місяця, підльодові гори в Східній Антарктиді, підводний вулкан в Атлантичному океані, мінерал вернадит, діатомову водорість, рудник у районі озера Байкал, науково-дослідне судно НАН України, Національну бібліотеку України, українську наукову станцію в Антарктиді. За видатні наукові роботи в області мінералогії, геохімії і космохімії АН Росії і НАН України присуджують премії ім. В. Вернадського. У 2000 р. на Всеукраїнському шоу «Людина року» ученого назвали «Людиною століття»!

Це далеко не все, що можна розповісти про цю геніальну людину. Сторінки книжок і статей, що рекомендуються нижче, знач-но доповнять розповідь про особисте життя В. І. Вернадського і його родину, внесок ученого у розвиток науки, політичні переконання з позицій сучасності.

1. Баландин Р. К.  В. И. Вернадский: Кн. для учащихся 9–10 кл.– М.: Просвещение, 1987.– 128 с.: ил.– (Люди науки).

2. Корсунская В. М. В.И. Вернадский: Науч.-худож. кн. / В. М. Корсунская, Н. М. Верзилин; Оформ. В. Цикоты.– Л.: Дет. лит., 1982.– 95 с.: ил.

3. Щербак М. П. Володимир Іванович Вернадський / Оформ. В. З. Куниці.– К.: Наук. думка, 1979.– 91 с.: ілюстр.

*            *           *

4. Баландин Р. К. Вернадский (1863-1945) // Р. К. Баландин. Сто великих гениев.– М., 2004.– С. 314–320.

5. Бушак С. З Україною у серці: 140 р. тому народився академік В. І. Вернадський // Київ.– 2003.– № 7–8.– С. 145–149.

6. Ємченко О. Біоколиска Вернадського // Біографи голубої планети.– К., 1988.– Кн. 2: Етюди про великих мандрівників.– С. 136–145.

7. Мусский И. А. Владимир Иванович Вернадский // И.А. Мус-ский. Сто великих мыслителей.– М., 2000.– С. 530–539.

8. Ситник К. Пророк, народжений Україною / К. Ситник, В. Багнюк // Уряд. кур’єр.– 2003.– 22 лют.– С. 6.

9. Харченко Т. Н. Вернадский Владимир Иванович / Т. Н. Хар-ченко, О.Ю. Очкурова, И.А. Рудычева // 100 знаменитых людей Украины.– Х., 2004.– С. 68–77.

10. Шаров І. Вернадський Володимир Іванович // І. Шаров. 100 видатних імен України.– К., 1999.– С. 73–76.

Горбачевський Іван Якович

(1854-1942)

Серед дійсних членів НТШ був геніальний український учений-хімік і біохімік Іван Горбачевський (1854-1942)... І. Горбачевський синтезував і дослідив сечову кислоту, добув її штучно і встановив роль сечової кислоти у живих організмах. Ці дослідження мали велике значення для вивчення біохімічних процесів уремії та вагомий вплив на розвиток клінічної медицини. І. Горбачевський висловив думку про амінокислотний склад білків. Праці І. Горбачевського присвячені також гігієні,  епідеміології та судовій медицині. Великі заслуги його в опрацюванні української хімічної та медичної термінології. Він видав українською та чеською мовами підручники з хімії [1].http://www.chl.kiev.ua/bibliograf/himiya/03.jpg

2004 рік ЮНЕСКО визнало роком академіка Івана Яковича Горбачевського. Ім’я цього видатного українця в радянські часи було мало відоме навіть у Галичині – його батьківщині. Понад 60 років І. Горбачевський жив і працював за межами України, але залишився вірним їй. Тепер його ім’я повертається на рідну землю.

Ім’я великого ученого і патріота  носить Тернопільська державна медична академія, а студенти, які мають великі успіхи у навчанні, отримують стипендію ім. Івана Горбачевського. В Україні відзначалося 150-річчя від дня його народження.

Народився майбутній учений 1854 року в селі Зарубинці (нині Збаразький район Тернопільської області) у сім’ї священика. Закінчивши 1872 р. Тернопільську гімназію, Іван поїхав здобувати медичну освіту до Відня. У 1875 р. він закінчив медичний фа-культет Віденського університету і в цьому ж закладі почав свою викладацьку діяльність. Згодом місцем його праці стає Інститут лікарської хімії. Тут Іван Якович розпочав цілеспрямовані дослідження над синтезом сечової кислоти, які привели його до відкриття світового значення. Відкриття Івана Горбачевського дозволило встановити джерела і шляхи утворення сечової кислоти в живому організмі, виявляючи її складники. Згодом це дозволить зробити дійовий метод діагностування захворювань [4].

Після такого наукового успіху 29-річного асистента запросили на посаду професора медичного факультету Празького університету. Тут І. Я. Горбачевський продовжує досліди, розпочаті у Відні. Йому належить ідея гідролізного розщеплення нуклеїнових кислот, відокремлення сечової кислоти від ксантину та гуаніну. Значення цих досліджень Івана Яковича можна повною мірою оцінити лише під сучасну пору, коли пильне та всебічне вивчення подвійної спіралі життя наближає нас до розкриття таємниць механізму відтворення і втілення генетичної інформації на молекулярному рівні. Вчений одним із перших виділив у чистому вигляді амінокислоти і показав, що вони є «будівельними цеглинками» білків [2].

І. Горбачевський був не тільки відомим ученим, дослідником, але й державним діячем – довічним членом палати австрійського парламенту. Йому судилося стати першим міністром охорони здоров’я в Європі. Таке відомство було спочатку організоване в Австро-Угорській імперії.

1921 р. І. Горбачевський став професором кафедри хімії щойно створеного у Відні Українського вільного університету, а через два роки – ректором такого ж закладу у Празі. Одночасно учений був одним із засновників і професорів Української господарської академії в Подебрадах.

Учений ніколи не забував про свою Батьківщину. У 1924 р. він підготував кілька підручників з хімії: «Неорганічна хімія», «Органічна хімія», «Фізіологічна хімія», які були написані чеською та українською мовами.

Ще навчаючись у Віденському університеті, Іван Горбачевський познайомився зі своїм земляком Іваном Пулюєм. Вони стали побратимами і однодумцями на все життя. Професори-тернопільці заснували у Празі студентське земляцтво – Українську академічну громаду, де читали студентам лекції, фінансово підтримували бідних студентів.

6 квітня 1925 р. І. Горбачевського було обрано академіком ВУАН за спеціальністю «біохімія». Він був також дійсним і почесним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка, доклав великих зусиль для створення і становлення Українського лікарського товариства при ньому, був його першим почесним головою.

І. Горбачевський є автором майже п’ятдесяти наукових праць, значна частина яких не втратила свого наукового значення донині.

У травні 1942 р. І. Горбачевський знайшов вічний спочинок. Його поховано у Празі. Із запропонованої нижче літератури ти детальніше довідаєшся про вченого як цікаву особистість, про його наукові відкриття.

1. Вадзюк О. Видатні природодослідники – члени Наукового товариства ім. Т. Шевченка // Біологія і хімія в шк.– 1998.– № 3.– С. 54.

2. Василега-Дерибас М. Іван Горбачевський / М. Василега-Дерибас, М. Береславський // Біологія і хімія в шк.– 1999.– № 4.– С. 34–39.

3. Шот М. Міжнародний рік академіка Горбачевського // Уряд. кур’єр.– 2004.– 12 трав.– С. 13.

4. Юркевич О. Г. Український вчений світової слави // Аксіоми для нащадків: Укр. імена у світовій науці.– Л., 1991.– С. 152–160.

 http://www.chl.kiev.ua/bibliograf/himiya/04.jpg



Зелінський Микола Дмитрович

(1861-1953)

Безграничной была сфера научных интересов Николая Дмитриевича. Химия нефти и аминокислот, практическое применение  теоретических представлений о катаклизме и проблема происхождения нефти, синтетический каучук и создание угольного противогаза, реакции при сверхвысоких давлениях и при ультрафиолетовом излучении – вот далеко не полный перечень вопросов, занимавших ученого в течение его долгой жизни [1].

Народився майбутній хімік-органік 6 лютого 1861 року в м. Тирас-полі Херсонської губернії. Батьки хлопчика рано померли і він залишився на вихованні бабусі Марії Петрівни Васильєвої. Вона уважно стежила за його фізичним і духовним розвитком, турбувалася про освіту.

Початкові знання Микола Зелінський отримав удома. Потім три роки він навчався в Тираспольському повітовому училищі, а після – в Одеській гімназії. Саме там хлопець зацікавився природничими науками. Важливу роль у виборі його життєвого шляху відіграли й лекції знаменитого фізіолога І. Сєченова. Через два десятиліття, уже в стінах Московського університету, двох видатних учених зв’язала міцна дружба.

У 1880 р. Микола Зелінський закінчив гімназію і поступив на фізико-математичний факультет Новоросійського університету в Одесі. Цей навчальний заклад славився своїми демократичними традиціями. У ньому працювали відомі учені: І. Сєченов, І. Мечников, М. Соколов, П. Меликішвілі та ін. З усіх предметів, які викладалися в університеті, М. Зелінського найбільше цікавила хімія. У 1884 р. він отримав диплом про закінчення університету і залишився працювати в ньому на кафедрі хімії. Згодом його направили для стажування в Німеччину. У 1888 р. молодий учений повернувся в Одесу і став приват-доцентом Новоросійського університету, а вже через три роки захистив докторську дисертацію, яка стала першим в Росії значним дослідженням зі стереохімії.

У 1893 р. М.Д. Зелінського запросили професором на кафедру органічної й аналітичної хімії Московського університету. Тут повною мірою виявилися видатні педагогічні здібності Миколи Дмитровича. На основі вже існуючих підручників і власного багатого досвіду він створив оригінальний курс органічної хімії.

Очень скоро Н.Д. Зелинский приобрел широкую популярность среди университетской молодежи. Да это  и не могло быть иначе. Увлеченный сам и обладавший даром увлекать других любимой своей наукой, вдохновленный самыми новейшими, самыми яркими научными идеями, Н.Д. Зелинский своим обаянием покорял всех, кому приходилось с ним сталкиваться [1].

Діяльність професора М. Зелінського не обмежувалася універ-ситетом. Він також організував кафедру органічної хімії на Московських вищих жіночих курсах під своїм керівництвом. На початку 900-х років за пропозицією Міністерства фінансів Микола Дмитрович обладнав у Москві Центральну лабораторію, яка згодом перетворилася в Інститут хімічних реактивів і особливо чистих хімічних речовин. У 1908 р. він брав активну участь в організації народного університету ім. А.Л. Шанявського. Учений був членом Російського фізико-хімічного товариства і зробив на його зборах близько 150 доповідей.

Займаючись суспільною діяльністю, професор М. Зелінський продовжував активну експериментальну і теоретичну роботу  в області органічної хімії, виявляв нові шляхи синтезу і нові закономірності. У його розпорядженні була маленька лабораторія. Последующие исследования Н.Д. Зелинского были направлены на определение химических свойств углеводородов, разработку синтетических методов их получения. Они сыграли особую роль в последующей многолетней работе ученого по созданию методов переработки нефти и по нефтехимическому синтезу. Особое внимание Н.Д. Зелинского привлекли циклические нафтеновые углеводороды [1].

У 1904-1905 рр. Микола Дмитрович відкрито підтримав революційний рух студентської молоді. У 1911 р. царський уряд знову спробував втрутитись у життя Московського університету. На  знак протесту М.Д. Зелінський разом з групою прогресивних професорів покинув університет, де він створив одну із найкращих лабораторій, і переїхав у Петербург. Майже рік він не міг знайти роботу. У 1912 р. М.Д. Зелінський очолив Центральну лабораторію Міністерства фінансів у Петербурзі.  Одночасно він викладав у Політехнічному інституті. Під час першої світової війни, коли застосовувались хімічні бойові речовини, професор М. Зелінський розробив противогаз, який допоміг зберегти життя тисячам солдатів.

У 1917 р. М.Д. Зелінський повернувся в Московський університет. У 1924 р. він став членом-кореспондентом Академії наук, у 1929 – академіком. Учений був одним із засновників Інституту органічної хімії Академії наук. Пізніше він організовував і очолив хімічний сектор Всесоюзного інституту експериментальної медицини.

Восени 1952 р. здоров’я М.Д. Зелінського значно погіршилось, а влітку 1953 р. його не стало. Пішов із життя один із найвидатніших учених. Роботи М.Д. Зелінського – то ціла епоха в історії органічної хімії. Великою заслугою Миколи Дмитровича перед наукою є створення всесвітньо відомої школи хіміків-органіків, куди ввійшли Верещагін, Баландій, Кочетков, Казанський, Несміянов, Лавровський та ін. Учений неодноразово нагороджувався орденами та іншими державними нагородами. Його ім’ям названо Інститут органічної хімії,  одна з московських вулиць,  а в будинку, де він мешкав, створено меморіальний музей.

Значно більше про життя та наукову діяльність цього видатного ученого ти прочитаєш у рекомендованих джерелах.

1. Андрусев М. М. Н. Д. Зелинский: Кн. для учащихся  / М. М. Андрусев, А. М. Табер.– М.: Просвещение, 1984.– 79 с.– (Люди науки).

2. Волков В. А. Зелинский Николай Дмитриевич / В. А. Волков, Е. В. Вонский, Г. И. Кузнецова // Химики.– К., 1984.– С. 198–199.

3. Галерея русских химиков: Зелинский Николай Дмитриевич // Химия.– 1996.– № 35.– С. 3.– (Прил. к газ. «Первое сентября»).

4. Николай Дмитриевич Зелинский // Биографии великих химиков / Г. Фукс, К. Хайниг, Г. Кертшер и др.;  Пер. с нем. В. А. Криц-мана.– М., 1981.– С. 212–219.

5. Степанов Б. Крупнейший химик нашего времени:  (К 90-летию академика Н. Д. Зелинского) // Знание – сила.– 2001.– № 2.– С. 7.



Пилипенко Анатолій Терентійович

(1914-1993)

Усе своє життя присвятив науці Анатолій Терентійович Пилипенко – академік НАН України, доктор хімічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України, відомий учений у галузі аналітичної хімії та хімії комплексних сполук.http://www.chl.kiev.ua/bibliograf/himiya/05.jpg

Роботи А. Пилипенка та очолюваної ним школи хіміків-аналітиків сприяли тому, що Україна посіла одне з провідних місць у галузі спектрофотометричних, люмінесцентних та інших методів аналізу.

У колі постійних інтересів Анатолія Терентійовича знаходилися проблеми захисту водного басейну України від забруднення техногенними відходами... Учений займався такими важливими проблемами, як створення замкнутих циклів водопостачання в промисловості, розробка технології комплексної переробки шахтних вод [1].

Анатолій Терентійович Пилипенко народився 3 травня 1914 р. в с. Шевченкове (колишня Кирилівка) Звенигородського району Черкаської області в селянській родині. Після навчання у школі 1931 р. вступив на хімічний факультет Київського політехнічного інституту, успішно закінчив його і 1936 р. почав навчатися в аспірантурі на кафедрі аналітичної хімії. І вже через три роки йому було присуджено учений ступінь кандидата хімічних наук.

З 1939 року  вчений працював у Київському технологічному інституті силікатів. Його наукова діяльність перервалася через хворобу, а в 1944 р. він добровольцем пішов на фронт.

Свою наукову діяльність у післявоєнні роки Анатолій Терентійович продовжив на кафедрі аналітичної хімії Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка, керівником якої був академік А. Бабко – талановитий учений, який створив в Україні велику школу хіміків аналітиків. Захистивши у 1960 р. докторську дисертацію, А. Т. Пилипенко став професором цієї кафедри.

У 1968 р. учений очолив відділ теоретичної хімії в Інституті загальної та неорганічної хімії АН УРСР, а в наступному році його було обрано членом-кореспондентом АН УРСР.

З 1976 р. А. Пилипенко – директор Інституту колоїдної хімії та хімії води ім. А. Уманського АН УРСР та завідувач відділу аналітичної хімії інституту. У цьому ж році він став академіком АН УРСР.

А.Т. Пилипенко віддав багато сил та енергії науковій та науково-організаційній роботі  в галузі охорони та раціонального використання водних ресурсів. До кінця життя він керував виконанням аналітичної частини державних програм «Чиста вода» та «Питна вода», брав  активну участь у ліквідації наслідків Чорнобильської трагедії, багато разів бував у Прип’яті, вирішував нагальні питання, пов’язані з очисткою води.

У творчому доробку А.Т. Пилипенка – більше 1000 робіт. Він автор та співавтор 19 монографій, підручників, довідників. Під керівництвом ученого були успішно захищені 69 кандидатських та 5 докторських дисертацій. Його учні працюють у багатьох установах нашої країни та за її межами. Завдяки зусиллям професора А. Пилипенка у 1979 р. створено журнал «Хімія та технологія води». Також він був членом редколегій інших наукових журналів, за його підручниками навчалося і продовжує навчатися не одне покоління студентів хімічного та біохімічного факультетів.

Професор А. Пилипенко був людиною суворою і вимогливою, недосяжним прикладом працелюбності і працездатності: помер учений, працюючи над монографією.

У наведеній нижче літературі ти прочитаєш більш докладно про наукову роботу талановитого ученого, про його участь у вітчизняних та зарубіжних організаціях.

1. Дяченко Н. Життєвий і творчий шлях А. Пилипенка / Н. Дяченко, О. Каретникова // Хімія. Біологія.– 1999.– № 17.– С. 2.

2.  Зуй О. Анатолій Терентійович Пилипенко (1914-1993)  / О. Зуй, О. Каретникова // Хімія. Біологія.– 2004.– № 27.– С. 1.

3. А. Пилипенко – учений, педагог, керівник (1914-1993)  // Хімія. Біологія.– 1999.– № 17.– С. 1.

 http://www.chl.kiev.ua/bibliograf/himiya/06.jpg

Яцимирський Костянтин Борисович

Нар. 1916 р.

 

Костянтин Борисович Яцимирський – видатний вітчизняний учений у галузі фізико-неорганічної, аналітичної і біонеорганічної хімії, академік НАН України, лауреат Державної премії України, премії АН СРСР ім. Л.О. Чугаєва та премії НАН України ім. Л.В. Писаржевського, нагороджений Золотою медаллю ім. Я. Гейровського Чехословацької АН... Він є автором понад 1000 наукових праць, у тому числі 24 монографій і підручників. К.Б. Яцимирський – засновник і голова вітчизняної школи з фізико-неорганічної хімії, серед його учнів 16 докторів  і 55 кандидатів наук [1].



Костянтин Яцимирський народився 4 квітня 1916 року в с. Пологи Тепликського району Вінницької області в родині вчителя.  У 1931 р., закінчивши семирічну школу в м. Черкаси, він вступив до Черкаського лісового технікуму, а потім перевівся до Чугуєво-Бабчанського лісового технікуму. Після закінчення навчання К. Яцимирського призначили помічником лісничого в Малинівське лісництво під Чугуєвим. Він любив займатися лісовими справами, але не  адміністративними та фінансовими. А згодом Костянтин Яцимирський зрозумів, що йому треба обирати іншу стежку, пов’язану з викладацькою або науково-дослідницькою роботою. Після листування зі своїми колегами в Ташкенті – вихідцями з України, К. Яцимирський переїхав до Узбекистану займатись гірським лісоводством. Він потрапив у дружний колектив, але робота не зовсім відповідала його нетерплячому характеру. Костянтин знову згадав про хімію, якою він так захоплювався ще в школі. У 1936 р. К.Б. Яцимирський вступив до Середньоазіатського державного університету (м. Ташкент) на хімічний факультет. Навчався він на «відмінно». Уже на другому курсі займався науково-дослідницькою роботою на кафедрі органічної хімії, а на третьому – захопився оригінальною теорією  кислот відомого хіміка М. Усановича. Одержані дані він узагальнив у своїй дипломній роботі, а пізніше – використав у кандидатській дисертації, яку захистив у 1941 р.

У роки війни К. Яцимирський служив викладачем військово-хімічної справи в Подольському піхотному училищі в м. Іванові. Навіть у цей важкий час учений продовжував наукову роботу. Ним були здійснені теоретичні дослідження в галузі термодинаміки гідратації іонів та енергії ґратки комплексних солей, які стали в майбутньому фундаментом для введення в хімію поняття про тер-мохімічні радіуси, розраховані К.Б. Яцимирським.

З 1945 по 1961 рр. наукова і педагогічна діяльність К.Б. Яцимирського була пов’язана з Іванівським хіміко-технологічним інститутом, де він пройшов шлях від асистента до заступника директора. ...К.Б. Яцимирський виконував піонерські дослідження в перспективній, але практично не вивченій на той час галузі фізико-неорганічної хімії – термохімії комплексних сполук. Результати цього циклу робіт узагальнені К.Б. Яцимирським у  монографії «Термохимия комплексних соединений», яка була першою у світі фундаментальною працею у цій галузі. Одержані термохімічні характеристики процесів комплексоутворення, їх аналіз і узагальнення стали основою дисертації на здобуття вченого ступеня доктора хімічних наук, яку К.Б. Яцимирський захистив у 1948 р. [1].

У 1951 р. учений побував  на всесоюзній конференції у Києві  і відчув непереможне бажання повернутися на рідну землю. У 1961 р. К.Б. Яцимирського було обрано членом-кореспондентом АН УРСР, а через рік він переїхав до Києва, де працював завідувачем відділу хімії комплексних сполук Інституту загальної та неорганічної хімії АН УРСР. З 1964 р. Костянтина Борисовича було обрано  академіком АН УРСР. З 1969 по 1982 рр. професор К. Яцимирський очолював Інститут фізичної хімії ім. Л.В. Писаржевського АН УРСР, продовжував наукову роботу. Він сформулював основні положення, завдання фізико-неорганічної хімії, проводив фундаментальні дослідження. У 70-х роках учений розпочав дослідження в галузі біонеорганічної хімії – науки про біологічні функції металів, будову та функції активних центрів металовмісних природних молекул. Наразі академік К. Яцимирський вивчає вияви релятивістського ефекту в хімії  і пояснює  з позицій цього феномену багато властивостей важких атомів.

Наукові праці К. Б. Яцимирського відомі далеко за межами України. Він є засновником і визначним лідером вітчизняної школи фізико-неорганічної хімії.

Мабуть, комусь із вас, дорогі читачі, цікаво буде прочитати спогади талановитого ученого про свій життєвий та науковий шлях, іншим – деталі його наукових досліджень.



Хімічна промисловість України, її значення, галузева структура і сучасний етап розвитку

Хіміко-лісовий комплекс охоплює галузі промисловості, що продукують сировину і конструкційні матеріали.До них передусім належать хімічна промисловості, які забезпечують народне господарство мінеральними добривами, содою, фарбами, паливно-мастильними продуктами, пластмасами, синтитичними волокнами, та багатьма іншими видами сировини і матеріалів. Особливістю хімічної промисловості є здатність забезпечити народне господарство матеріалами з наперед визначеними властивостями, поліпшеної якості і в необхідній кількості. Хімізація народного господарства України виявляється в широкому використанні мінеральних добрив у різних галузях та сферах народного господарства, у впровадженні хімічних технологій у промисловості й сільському господарстві, сприяє інтенсифікації виробничих процесів, економії витрат суспільної праці.

Багатогалузева хімічна промисловість України випускає продукцію більш як 120 тис. найменувань. До її складу входить більше 200 підприємств, таких галузей: гірничо-хімічної, коксохімії, основної хімії, хімічних волокон, синтетичних волокон і пластмас, лакофарбових і синтетичних фарбників. Найбільш важливі галузі: гірничо-хімічна та основна хімія.

За виробництвом мінеральних добрив Україна займає третє місце в Європі після Німеччини – 8,7 млн т і Росії та п’яте місце в світі (після названих країн, США – 20 млн т і Китаю – 18 млн т).



2. Характеристика галузевої структури хімічної промисловості.

Хімічна промисловість належить до складних галузей. У структурі хімічної та нафтохімічної промисловості виділяють такі підгалузі: гірничо-хімічну; основну хімію; хімію органічного синтезу; галузі з виробництва полімерних матеріалів, хімію тонкого органічного синтезу (лаків, фарб, фотохімічних товарів); побутову хімію. Останнім часом як окремі галузі виділилися мікробіологічна і фармацевтична промисловість, які не належать до хімічної. Основу хімічної промисловості становлять видобуток сировини, виробництво мінеральних добрив і полімерних матеріалів.

В Україні розвинута багатогалузева хімія і нафтохімія. Найкрупнішими підрозділами названої галузі є виробництва основної хімії (49 % всієї товарної продукції галузі), лакофарбова (6 %), промисловість пластмасових виробів, скловолокнистого лиття (5 %), шинна (10 %), гумоазбестова (7 %) та багато ін. На власне хімічну промисловість припадає близько 80 % випуску продукції всієї галузі, на нафтохімічну – 20 %.

Неорганічна хімія переважно виробляє напівфабрикати, що використовуються в інших галузях промисловості. Виняток становлять мінеральні добрива, котрі продукує окрема галузь.

До органічної хімії входять виробництва вуглеводневої сировини, органічних напівфабрикатів, синтетичних матеріалів. Основною сировиною для хімії органічного синтезу є вуглеводні нафти, природний та супутній газ. Використовуються також вуглеводнисті сполуки, що одержуються з вугілля.

Гірничо-хімічна промисловість утворює сировинну базу передусім для неорганічної хімії. Функцією гірничо-хімічної промисловості є видобуток сировини: сірки, фосфатів і калійних солей, кухонної солі, карбонату.

Основна хімія як галузь обіймає кислотну, содову промисловість та виробництво мінеральних добрив. Сірчанокислотна промисловість виробляє продукт, що потрібний у багатьох галузях – сірчану кислоту. Основним джерелом є поклади самородної сірки, сірчаного й залізного колчедану, нафти й природного газу. Сірка міститься також у відходах металургійної промисловості. Промисловість мінеральних добрив виробляє азотні, фосфорні та калійні добрива. На азотні добрива припадає половина усього виробництва, а фосфорні й калійні добрива продукуються приблизно в однаковій кількості. Україна займає значне місце виробництві добрив. Виробництво кальцинованої соди зосереджено в районах залягання солей та вапняків; каустична сода ширше використовується, грунтуючись на виробництві хлору, що застосовується для випуску неорганічних продуктів, отрутохімікатів, полімерів.

Промисловість хімії органічного синтезу використовує як сировину нафту. Це багатогалузеве виробництво. Підприємства тяжіють до районів нафтовидобутку, масового споживання нафтопродуктів та магістральних нафтопроводів.



3. Розміщення галузей хімічної промисловості.

Сучасне розміщення галузі сформувалося під впливом географічних, економічних і технічних факторів.

Географія сировинних ресурсів, їх потужність, умови залягання істотно впливають на розміщення підприємств гірничо-хімічної промисловості. Зростання потреб у нафті і газі, що стали основною сировиною в галузі органічного синтезу і нафтохімічної промисловості, посилює вплив фактора сировинних ресурсів у розміщенні виробництва. Щоправда, наявність розгалуженої мережі трубопроводів зумовлює наближення виробництва до районів споживання.

Обгрунтування розміщення конкретних хімічних виробництв пов’язане з урахуванням факторів, що випливають із структури витрат на одержання і споживання хімічної продукції. Це передусім:

– сировинний фактор (частка сировини і матеріалів в 1 т готового продукту);

– енергетичний фактор (витрати палива в умовних тоннах на одну тонну готового продукту);

– водний фактор (розміри водоспоживання і кількості стічних вод, які потребують очищення);

– трудовий фактор (виділення виробництв з високими затратами живої праці на одиницю готової продукції);

– споживчий фактор (наявність споживача готової продукції).

У хімічній промисловості більше, ніж в інших галузях, використовується вода. Для виробництва 1 т хімічних волокон потрібно у 25 разів більше води, ніж для виплавляння 1 т чавуну, і вдесятеро більше, ніж для виплавляння 1 т міді, свинцю або цинку. Загалом норми витрати води у хімічній промисловості коливаються від 50 м3 у виробництві хлору й соди – до 6000 м3 у виробництві синтетичних волокон. Фактор водомісткості дуже обмежує можливості вибору при розміщенні підприємств хімічної промисловості. Це тим більш важливо, що чимало видів сировини зустрічається у маловодних місцевостях.

У багатьох галузях хімічної промисловості спостерігається висока потреба у паливі та енергії. Наприклад, для виробництва синтетичного каучуку на базі ацетилену необхідно 15 тис. кВт-год, а фосфору – до 20 тис. кВт-год на 1 т продукції. При виробництві багатьох видів синтетичної продукції поглинається теплова енергія – пара. Тому дуже часто хімічні виробництва орієнтують лише на паливно-енергетичний фактор.

Енергомісткість основних підгалузей хімічної промисловості, %



Підгалузі

Частка галузі в енерговитратах хімічної промисловості

Частка енерговитрат у собівартості продукції

Високоенергомісткі







азотна

32,5

21,9

хімічних волокон

13,9

9,7

каустичної соди

9,7

18.5

содова

5,7

23,4

Середньоенергомісткі







основна хімія

4,3

7,6

гірнича хімія

3,7

14,5

пластмас і синтетичних смол

2,9

7,2

калійна

2,9

13,9

анілінофарбова

2,1

7,2

Малоенергомісткі







переробка пластмас

1,8

3,3

хімічних засобів захисту рослин

1,7

8,3

лакофарбова

1,6

2,4

сірчана

1,4

15,1

склопластиків

0,9

6,4

реактивів

0,9

4,3

фотохімічна

0,9

5,6

киснева

0,6

27,0

побутова хімія

0,6

2,1

Споживчий фактор поширюється переважно на галузі основної хімії – на виробництво мінеральних добрив (крім калійних) та сірчаної кислоти. У галузях хімії органічного синтезу споживач має важливе значення лише при розташуванні підприємств кінцевої продукції. У цих випадках важливий також вибір робочої сили.

На форми розташування хімічної промисловості також впливає технологічний фактор. Якщо виробництво не схильне до внутрішньогалузевого комбінування і являє собою технологічно самостійні спеціалізовані підприємства, воно не зосереджується на певній території. Таким є виробництво мінеральних добрив, фарб, лаків, переробка пластмас. Навпаки, якщо комбінування є необхідною умовою функціонування підприємств, їх розміщення має форму взаємопов’язаних виробництв-комплексів. Такими є нафтохімічні комплекси, що виробляють полімерні матеріали та напівфабрикати для їхнього одержання, барвники та неорганічні хімікати.

Дуже важливим фактором, що впливає на розміщення хімічних виробництв, є утворення різноманітних твердих, рідких і газоподібних відходів. Особливо багато відходів у гірничій хімії. Значення кожного фактора випливає з структури витрат на виробництво продукції в хімічній і нафтохімічній промисловостях.

Вирішальний вплив на основні фактори, що визначають вибір району розміщення хімічних виробництв, має науково-технічний прогрес. Істотно змінюється значення сировинного та енергетичного факторів. Поступово зменшується їх граничний вплив. Впроваджуються безвідходні технології, автоматизація виробництва.

Ефективність розміщення окремих підприємств у хімічній промисловості прямо залежить від форм організації виробництва: концентрації, спеціалізації, кооперування й комбінування. Особливо ефективною є концентрація виробництва, зумовлена значною фондомісткістю виробництва, великою потребою народного господарства в хімічній продукції, високими темпами науково-технічного прогресу. Виробництво слід концентрувати як на основі збільшення підприємств, так і завдяки підвищенню потужності діючих агрегатів і технологічних ліній, від чого зростатиме заводська концентрація. Концентрація виробництва має свої раціональні межі, порушення яких призводить до зниження ефективності її. Зростання обсягів виробництва зумовлює підвищення транспортних витрат на доставку сировини, палива й води, збільшує радіус перевезення готової продукції, строків будівництва, небезпеку виникнення аварійних ситуацій. Так. підвищення за один рік потужності агрегатів для виробництва, етилену від 50 до 300 тис. т знижує виробничі витрати вдвоє, а від 300 до 500 тис. т – тільки на 7 %.

Оптимальний розмір виробництва залежить від багатьох факторів – розвитку транспорту (особливо трубопровідного), забезпечення сировиною, наявності трудових ресурсів, надійності технологічних апаратів тощо.

Спеціалізацію виробництва в хімічній промисловості слід здійснювати одночасно з кооперуванням, що створює сприятливі умови для організації неперервних технологічних процесів, створення спеціалізованої техніки, нових форм організації праці, впровадження комплексної механізації та автоматизації виробництва; підвищує рівень використання устаткування і виробничих потужностей; спрощує виробничу структуру хімічних підприємств; удосконалює матеріально-технічне постачання і збут; активно сприяє зростанню продуктивності праці.

Рівень спеціалізації в основних підгалузях хімічної промисловості різний. У багатьох з них профільна продукція не є головною, що пояснюється високою ефективністю комбінування, яке зумовлюється наявністю великої кількості процесів, що грунтуються на послідовній і комплексній переробці мінеральної та органічної сировини, значними масштабами виробництва напівпродуктів, які характеризуються низькою транспортабельністю, високим рівнем споживання паливно-енергетичних ресурсів, наявністю потужних обслуговуючих і допоміжних цехів.

Комбінування виробництва поєднується з його концентрацією і зменшує в нафтохімічній промисловості використання нафти й газу на 25-31 %, а в промисловості хімічних волокон – зниження собівартості 1 т волокна на 4 %. Комбінування на базі комплексної розробки родовищ або комплексного використання сировини, утилізації відходів дає змогу успішно розв’язувати проблеми охорони навколишнього середовища.

4. Характеристика територіальної структури комплексу.

За особливостями розміщення хімічна і нафтохімічна промисловість є однією з найскладніших. Численні міжгалузеві, внутрішньогалузеві та технологічні зв’язки, широкий асортимент продукції, використання великої кількості палива, енергії та води зумовлюють своєрідність територіальної організації хімічної промисловості.

Більшість виробничих потужностей хімічної промисловості створено за останнє десятиріччя. Введено в дію Красноперекопський бромний завод, 2-й содовий завод в Слов’янську, підприємства по виробництву азотних добрив – у Горлівці та Дніпродзержинську, пластмас і виробів з них – у Дніпропетровську, Прилуках, Харкові, хімічного волокна – в Києві, кінофотоматеріалів у Шостці та ін. Розширювалися діючі підприємства, створювалися нові цехи, організовано випуск широкого асортименту хімічних виробів. Збудовано Івано-Франківський завод тонкого органічного синтезу. Сиваський анілінофарбовий завод, Рівненський, Черкаський та Одеський заводи азотних добрив; створено великі комплекси по випуску нових видів хімічної продукції – капролактаму, поліхлорвінілових смол, полістиролу, вінілацетату та ін. Випуск цієї та іншої продукції організовано в Горлівці, Черкасах, Калуші, Первомайську. Переробку пластичних мас зосереджено в Сімферополі, Броварах, Луцьку. Великі заводи по випуску шин введені в дію у Дніпропетровську і Білій Церкві. Найбільшими в країні центрами видобутку сірки стали Новий Роздол і Новояворівське (Львівська область).

Хімічна промисловість зосереджена у Донбасі, Придніпров’ї та Прикарпатті. З інших районів виділяються Сумщина, Причорномор’я, Черкащина, Волинь. Але тільки у Донбасі зосереджена майже третина виробництва всієї галузі. На Луганщину припадає 17% випуску хімічної та нафтохімічної продукції. В області сформувався Лисичансько-Рубіжанський промисловий вузол хімічної спеціалізації. На Донеччині створено потужний Горлівсько-Слов’янський промисловий вузол, на Дніпропетровщині – Дніпропетровсько-Дніпродзержинський вузол, на Львівщині – Дрогобицько-Бориславський, Львівський та інші промислові центри. Великі промислові центри є також в Івано-Франківській, Сумській областях, у Причорномор’ї. Важливими регіонами хімічного виробництва стали Київ, Чернігів, Рівне.

Україна займає одне з провідних місць у світі і має великі експортні можливості щодо мінеральних добрив. Це визначається сировинним фактором – наявністю багатих родовищ калійних солей і фосфоритів. Калійні солі є в Прикарпатті (Калуш, Стебник), а фосфорити – у Донбасі та Придністров’ї. Наявність сировини дозволила Україні створити розвинену технологічну базу для виробництва мінеральних добрив на експорт. Більше 90% експорту мінеральних добрив становлять азотні добрива, а їх головними покупцями є Китай, Індія, Бразилія, Туреччина, Молдова, Туркменистан. Заводи по випуску азотних добрив на основі переробки природного газу споруджені у Рівному, Черкасах, Лисичанську.

Продукцією гірничо-хімічної промисловості є калійні солі Калуша і Стебника, сірка Роздолу та Яворова, кам’яна сіль Артемівська і Слов'янська, вапняки Донецької області та Автономної Республіки Крим. Галузь в основному сконцентрована у Карпатському. Донецькому і Придніпровському економічних районах.

Розміщення коксохімічної промисловості зорієнтоване на сировину – кам’яне вугілля та споживача – виробництво чорних металів. Протягом багатьох десятиріч Україна експортувала кокс у Росію (1,5–2,0 млн. т щорічно), країни східної Європи (біля 4 млн. т щорічно). В останні роки виробництво коксу скоротилось. Обсяг його експорту становить не більше 0,6 млн. т на рік. Коксохімічне виробництво зосереджене на 16 підприємствах в Донбасі та Придніпров’ї.

У хімічній промисловості широко використовуються кислоти. Найбільш масово застосовується сірчана кислота, сировиною для виробництва якої є самородна сірка, що видобувається в західній частині республіки (близько 2 млн т у рік), сірчані колчедани, які привозяться з Уралу, сірчані домішки в газах тощо. У зв’язку з низькою транспортабельністю сірчаної кислоти її виробляють переважно в місцях споживання. Оскільки найкрупнішими споживачами цього хімічного продукту є підприємства по виробництву фосфатних добрив, основні центри випуску цих добрив є одночасно центрами виробництва сірчаної кислоти (Суми, Вінниця, Одеса, Костянтинівка). Сірчану кислоту виробляють також коксохімічні заводи, розташовані у Придніпров’ї і Донбасі.

Нафтопереробна промисловість зосереджена в районах видобування нафти, в портових містах України, у Донбасі. Придніпров’ї. Прикарпатті та центральній частині України. Це нафтопереробні підприємства Одеси, Херсону, Бердянська. Кременчука, Лисичанську, Запоріжжя, Вінниці, Дрогобича. Борислава, Надвірної та Львова. На базі нафтопереробки, виробництва сажі, переробки довізного синтетичного і натурального каучуку розвивається нафтохімічна промисловість.

Україна – раніше основний регіон виробництва соди (центрами випуску цієї продукції є також Білорусія і Урал). Підприємства содового виробництва у своєму розміщенні тяжіють до сировини – вапняків та кухонної солі. Напрочуд сприятливі умови для розташування содового виробництва є у Донбасі (Слов’янську та Лисичанську) та в Криму (Красноперекопськ). Відмітною особливістю содового виробництва є висока питома вага випуску кальцинованої соди.

В Україні організовано виробництво лакофарбових матеріалів, їх випуск налагоджено в багатьох містах усіх регіонів (Дніпропетровськ, Маріуполь, Донецьк, Харків, Кривий Ріг, Київ, Ніжин, Львів, Борислав, Одеса та ін.).

Гумова промисловість виробляє тисячі найменувань різноманітної продукції. Вона представлена Дніпропетровським шинним, Білоцерківським комбінатом шин та гумоазбестових виробів, Київським АТ “Київ-Гума”. Київським і Сумським регенераторними заводами, підприємствами у Бердянську, Запоріжжі. Харкові, Одесі, Ніжині та інших містах. Сажу виробляють у Дашаві, Стаханові та Кременчуці.

Виробництво хімічних волокон та ниток зосереджено в Києві, Черкасах, Житомирі, Чернігові. Виробничий процес на підприємствах цієї галузі в значній мірі залежить від імпортної сировини. Так, для виробництва віскозних ниток необхідна целюлоза, яку в Україні виготовляють в обмеженій кількості, до того ж незадовільної для цього виробництва якості.

Підприємства з виробництва смол і пластмас розміщені в районах видобутку кам’яного вугілля, нафти, газу (Донбас, Придніпров’я).

Значне місце у хімічній промисловості належить фармацевтиці. Перше промислове підприємство хіміко-фармацевтичного профілю в Україні виникло в 80-х роках XIX ст. в Одесі. В 1881 р. почало працювати спеціалізоване підприємство в Києві. Хіміко-фармацевтичні підприємства були споруджені в Миколаєві, Харкові, Кременчуці, Львові та інших містах. У повоєнні роки збудовано Київський завод медичних препаратів; центрами виробництва вітамінів є Київ, Умань, Одеса. Взагалі в Україні функціонує близько 80 хіміко-фармацевтичних заводів і фабрик.

Найбільшими центрами фармацевтичної промисловості в Україні є: Київ, Львів, Одеса, Луганськ, Лубни, Горлівка та ін.



Основні перспективи розвитку хімічної промисловості України

1. Хімізація народного господарства України сприяє широкому використанню мінеральних добрив у різних галузях та сферах народного господарства, впровадженню хімічних технологій у промисловості й сільському господарстві, інтенсифікації виробничих процесів, економії витрат суспільної праці.

2. Україна має потужну сировинну базу для розвитку хімічної промисловості: унікальні родовища самородної сірки у Прикарпатті (Роздол, Язів, Яворів), значні родовища калійних солей (Калуш-Голинська і Стебницька групи), практично необмежені поклади кам’яної солі в Донбасі (Артемівськ, Слов’янськ), Закарпатті (Солотвин) і Прикарпатті (Болехів. Дрогобич). Невичерпні запаси самосадної солі в озерах і лиманах Причорномор’я та Криму. Особливо багате на хлоридні солі натрію, магнію і брому озеро Сиваш. Сировинну базу хімічної промисловості України становлять також вугілля, продукти коксового виробництва, горючі гази і нафта. Завдяки розгалуженій системі трубопроводів підприємства органічної хімії наближаються до районів масового споживання її продукції.

3. Непогані перспективи для розвитку має фармацевтика. Останнім часом в галузі йде процес запровадження сучасних технологій, модернізація заводів, що виробляють найнеобхідніші ліки. Деякі зарубіжні фірми почали виробництво запатентованих препаратів на українських заводах. Фармацевтична промисловість України має у своєму складі близько 90 підприємств. В Україні ведеться будівництво потужного заводу “Фармація”, який належить концерну “Стирол”. Цей завод буде виготовляти біля 950 млн. таблеток і капсул на рік. Розміщується він у м. Горлівка.

4. У хімічній промисловості використовуються різні види енергії: електричну, теплову, механічну, світлову, штучний холод. Енергоносіями є електричний струм, пара. гаряча вода, паливо, охолоджена вода. повітря, інертні гази. Хімічна промисловість наложить до енергомістких. За енергомісткістю її продукції можна виділити три групи підгалузей. Однією із перспектив розвитку хімічної промисловості є зменшення енергомісткості виробництва за рахунок впровадження досягнень науково-технічного прогресу.

5. Список використаної літератури. 1. Розміщення продуктивних сил України: Підручник / Є. П. Качан, М.О. Ковтонюк, М.О. Петрига та ін.; За ред. Є. П. Качана.– К.: Вища школа, 1998

2. Географія України: У 2-х книгах / Ф.Д. Заставний.– Львів: Світ, 1994

3. Розміщення продуктивних сил: Підручник / В.В. Ковалевський, О.Л. Михайлюк, В.Ф. Семенов та ін; За ред. В.В. Ковалевського, О.Л. Михайлюк, В.Ф. Семенова.– К.: Товариство “Знання”, КОО, 1998

c:\users\user 2013\pictures\хімія.gif

Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Нижньоторгаївська зош I – III ступенів на уроках хімії Вчитель Базик Валентина Володимирівна iconМетодичні рекомендації для занять мовного гуртка «Дивослово». Відкритий урок конкурсу «Учитель року 2007»
Коритько Валентина Іванівна (спеціаліст вищої кваліфікаційної категорії, старший вчитель, педагогічний стаж – 28 років) вчитель української...
Нижньоторгаївська зош I – III ступенів на уроках хімії Вчитель Базик Валентина Володимирівна iconУрок хімії Органічні сполуки в побуті. Пестициди
В. О. Лотюк, учитель хімії Нетішинської зош І-ІІІ ступенів №4, Хмельницької обл
Нижньоторгаївська зош I – III ступенів на уроках хімії Вчитель Базик Валентина Володимирівна iconШевчук А. В. Робота з обдарованими учнями на уроках української мови
...
Нижньоторгаївська зош I – III ступенів на уроках хімії Вчитель Базик Валентина Володимирівна iconРайонний методичний кабінет
Рибачук Валентина Володимирівна, Голюк Олена Степанівна – вчителі української мови та літератури Бутовецької зош І-ІІІ ст. Старокостянтинівської...
Нижньоторгаївська зош I – III ступенів на уроках хімії Вчитель Базик Валентина Володимирівна iconЗагальноосвітній навчальний заклад І – ІІІ ступенів опитування учнів на уроках української літератури у 7 класі методичнийпосібни к
...
Нижньоторгаївська зош I – III ступенів на уроках хімії Вчитель Базик Валентина Володимирівна iconПро підведення підсумків моніторингу щодо ціннісного ставлення до праці у загальноосвітніх навчальних закладах району
Ставлення до праці у загальноосвітніх навчальних закладах району, моніторинг проведено в таких загальноосвітніх навчальних закладах:...
Нижньоторгаївська зош I – III ступенів на уроках хімії Вчитель Базик Валентина Володимирівна iconЯновська Оксана Юріївна, учитель Миколаївської зош I iii ступенів №24 Михайло Грушевський людина, політик, історик

Нижньоторгаївська зош I – III ступенів на уроках хімії Вчитель Базик Валентина Володимирівна iconПрограма тижня Понеділок. Лінійка-відкриття тижня
Підготувала та провела учитель географії Гужівської зош І-ІІІ ступенів Івченко Тетяна Володимирівна
Нижньоторгаївська зош I – III ступенів на уроках хімії Вчитель Базик Валентина Володимирівна iconСтарокостянтинівський районний методичний кабінет Решнівецька загальноосвітня школа І-ІІ ступенів
Яцюк Інна Леонідівна, вчитель фізики Решнівецької зош І-ІІ ступенів Старокостянтинівської районної ради Хмельницької області
Нижньоторгаївська зош I – III ступенів на уроках хімії Вчитель Базик Валентина Володимирівна iconШпак Валентина Михайлівна, вчитель математики Гришівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, ІІ категорія. Розробки урок
Рецензенти


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка