Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув



Сторінка10/18
Дата конвертації15.03.2018
Розмір2.56 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   18

– Прошу шановне товариство звернути увагу на присутні тут предмети. Яка дивна і цілісна вишуканість! Так, ще для наших дідів та бабусь був "дім", був "колодязь", знайома їм вежа, нарешті, їхнє власне (він казав "вуасне", але майже всі розуміли, що "власне") убрання, їхнє пальто. Майже кожна річ правила за посудину, з котрої вони брали людське і в котру складали людське про запас. І от з Америки вторгаються до нас порожні, байдужі речі, речі-привиди, бутафорія життя. Оживлені, пережиті нами речі, речі - наші співучасники - сходять нанівець і не можуть бути чимось замінені. Ми, можливо, останні, хто ще знав такі речі.

Або:


– Невипадковим у цьому сенсі є звертання Ніцше до образу праіранського пророка Заратустри. Творчі індивідуальності Редьярда Кіплінґа та Джозефа Конрада породили цілий сплеск так званої "екзотичної культури" у Великій Британії. Цілком особливий різновид символістської екзотики явив нам видатний ібероамериканський поет Рубен Даріо, творчість якого є химерним переплетінням античних, середньовічних і тубільних, себто індіанських та афро-американських, мотивів.

Або зненацька:

– Богдан-Ігор Антонич - і це цілком зрозуміло - теж не міг стояти осторонь цих симптоматичних для його часу шукань. Коли читаєш деякі його рядки, в уяві мимоволі постають старовинні морські мапи, де з глибин і хвиль океанських просторів показуються огидні й химерні створіння, жахливі монстри і покручі, єхидни, дракони та "морські єпископи" - увесь той водяний бестіарій, що стане прологом не лише для фантазмів сюрреалістичного малярства його сучасників, але й для запатентованої згодом у Голлівуді кінопродукції жахів.

– Тиць-пиздиць, - несподівано відреаґував на це Пепа і пирхнув над своєю тарілкою.

– Уже встиг? - осудливо покосувала на нього пані Рома, якій зробилося геть незручно за чоловіка.

– Встиг? - перепитав її викритий Артур. - Що ти маєш на увазі, ластівко?

– Нализатися з ранку, - пояснила пані Рома, яку порівняння з ластівкою зовсім не переконувало, а швидше непокоїло.

– Та ні, що ти, я ще тут не лизав нікого, - з усією, як йому здавалося, гамлетівською іронічністю заявив Пепа і підморгнув до Лілі, бо так вийшло, що вона сиділа навпроти.

Ліля не знітилась і подумала, що цей мужчинка тоже так нічо.

– Ви маєте цілковиту рацію, - посміхаючись тепер уже персонально до Пепи, заговорив професор, - коли заперечуєте моїй попередній тезі. Я навмисне вдався до неї, як до свого роду інтелектуальної провокації. Ваша реакція - це саме те, чого я потребував для радикалізації нашої дискусії. Але хіба можливо заперечити той факт, що Антонич напрочуд часто оперує океанічними образами?

– Та ніхто й не заперечував, пане, - як міг іронічно, відбився Пепа. - Ви, напевно, сестри? - запитав він і Лілю, й Марлену водночас.

– Banusch, - дещо заголосно повідомила пані Рома, - ist eine typisch huzulische Speise, eine Spezialitat sozusagen, etwas wie italienische Polenta…

– Гаваріт па іспанскі, - прокоментував Пепа носовим голосом.

– Я знаю бануш, - квапливо запевнив Карл-Йозеф, якому часом вдавалися деякі фрази українською.

– Сестри? - перепитала Ліля.

– Тіпа цього, - погодилася Марлена.

Пепа піймав її за руку, що саме тяглася над столом до кавника, і присвиснувши вигукнув чи замалим не вигикнув:

– Оце так нігті! Нащо тобі такі чорні нігті, ластівко?

– Артур! - владно прикрикнула його дружина, рукавом лляної сорочки збиваючи склянку з-під соку, цього разу порожню.

– Артур? - перепитав Пепа, а тоді погодився. - Так, я Артур. Я вже тридцять сім років, як Артур.

"Уже старий, а ще нічо", - подумали водночас і Ліля, й Марлена, причому другій вдалося висмикнути руку.

– Не звертайте увагу, - холоднувато сказала їй пані Рома замість можливого в такій ситуації вибачення.

– Уваги, - виправив її Пепа. - Родовий відмінок - уваги. Знахідний - шию. Не звертайте шию. Гарні дівчатка, правда ж?

Пані Рома вдала, що запитання не до неї й голосно почала вставати з-за столу. І справді - скільки можна снідати? Вона підійшла до вікна, за яким того прозорого на рідкість дня було видно чималий шмат гірської країни і вкриті снігом верхи на українському боці.

Обидві подружки зі знанням діла перезирнулись, а професор Доктор виявився тут як тут.

– Це чудово, що ви так уважно ставитеся до слова, пане Пепо, - захоплено промовив він. - Це зраджує у вашій особі непересічного поета. Пам'ятаєте в Антонича: "Тоді слова швидкі й доцільні, // мов леза, схрещую з громами"?

– Що ви, що ви, добродію, - скромно не прийняв Пепа його похвали. - Куди вже там! З якими громами? Хоч самі по собі схрещення мене часом цікавлять, мушу визнати…

Але цього разу йому не вдалося піймати ані Лілиного, ані Марлениного погляду: дізнавшися, що цей вмазаний чудак всього лише поет, вони подумки в унісон сказали "свабодєн". Поетів їх змушували вивчати напам'ять у школі і це не було по кайфу. "Ну й пішли ви кобилі в тріщину, рагулихи дурні", - подумав у відповідь Пепа і закурив цілком брутальну "прилуцьку", від якої очікував ще сильнішого запаморочення, чи, іншими словами, розширення свідомості.

Карл- Йозеф дивився в бік вікна, бо йому над усе хотілося підійти до Роми і бачити щось таке, що видиме тільки їй.

– Es ist heute so unglaublich sonnig, dass wir dort auf der Terasse sitzen konnten, - проголосила пані Рома, не думаючи про наслідки.

Але слово Terasse виявилося почуте й іншими. У Лілі й Марлени воно легко засоціювалося з їхніми фантастично відкритими купальниками. Артур Пепа подумав, що непогано б завалитися в шезлонґ і дотягнути половину прихованої під ванною горіхівки просто з пляшки. Коля ледь утрималася, щоб не сказати вголос "Четвертий обруч - це обійми теплого вітру, кружіння енергій". А Ярчик Волшебник, професіонал, зробивши собі сьому велику канапку з холодною телятиною, сиром, кружальцями помідорів, листками салату, майонезом, сардинами та кетчупом, запитав зненацька у професора Доктора:

– А ви… це саме… казали, що дивитесь продукцію Голлівуду?… Я тут маю касету з моїм… ну, новим кліпом. Про цього вашого… "Старий Антонич" називається… Подивимось?

– Я лише казав, що кожна картина мусить бути відображенням глибокого відчуття, - з доброзичливою посмішкою відповів йому професор, - а "глибоке" означає "дивне", тоді як "дивне" означає "невідоме" й "незнане". Для того, щоби твір мистецтва був безсмертним, необхідно, аби він вийшов за межі людського.

– Ага, - кивнув режисер, - це правильно. А ви, пане Артур? Мене ваша думка також… ну це саме…

– Звертайся до мене на ти, старий, - дозволив йому Пепа.

А потім усі знову замовкли, навіть професор Доктор - напевно, щоб не дратувати суворих типів з персоналу і не відволікати їх від розмірено-відстороненого прибирання зі столу всього, що півгодини тому ще могло називатися сніданком.

Екраном велетенського і плаского "Телефункена" миготіли чорно-білі, переважно під брунатну сепію, кадри, що мусили б асоціюватися відразу з кількома популярними стилістиками, передусім з ретро і андеґраундом. Сам по собі цей технічний виверт жодною новацією не був, адже ним уже встигли досхочу накористуватися цілі леґіони кіноробів - від Берґмана й Тарковського і до недавнього Мулен Ружа. Новим було те, що все це діялось у Львові: щосекунди виникало якесь інше тло з черговим закапелком, старезним подвір'ям, смітником, підвальним лабіринтом, одного разу різко нахилилась і майже впала на глядачів ратуша з трубачем, іншого - розлетілась на друзки від вибуху Порохова вежа, потім якийсь дельтапланерист карколомно падав на промислові руїни Підзамча, а його штучні крила частинами відривалися й осипалися, вдаряючись об фабричні комини і кістяки кранів. Це слід було розуміти як знаки: дух катастрофи панував у цьому світі, кінець кінців і присмак апокаліпси.

Відеоапокліп Ярчика Волшебника був зроблений до пісні "Старий Антонич" у виконанні групи "Королівська Крільчиха" - цілком локального гіта з нальотом типово львівської індепендизації на межі всіх можливих в останню годину музичних трендів і струйовин. Тому передусім на екрані поблимували самі музиканти, очолювані якимось двостатевим фронтменом у терново-пластмасовому вінку на голові; музиканти виникали то з інструментами, то без них, то в обдертих кімнатах якоїсь покинутої вілли, то на сходах розваленого костелу, то під розписаним англомовними лайками середньовічним муром. І співали вони приблизно таке:

старий антонич досі ще жиє

він ще не вмер у нього аритмія

у нього джез і він багато п'є

його любоффф солодка як повія

Після цього йшов шістнадцятиразовий рефрен лише з двох слів - "старий антонич!". На екрані цілувалися всілякі покручі, пудровано-білі повії юрмами пхалися в невідомі затемнені лімузини, вибухало шампанське, хтось ширяв себе на кахляній забрьоханій підлозі громадського туалету, одного разу промайнув фасад "Ґранд Готелю" з неймовірними тріщинами й ліанами, ватага бомжів танцювала навколо багаття перед Оперою. Цей кадр особливо розвеселив Артура Пепу, котрий в паузі між сніданком і переглядом саме приклався до пляшки з горіхівкою й тепер енергійно тупав ногами у такт музиці, вловлюючи лише окремі слова про те, як

старий антонич лазить уночі

із бару в бар у нього сну немає

вже триста років сови і сичі

над ним літають хто його не знає

Отже, там і справді був цей ніби Антонич - якийсь довготелесий стариґань у капелюсі та плащі і з кульчиками у вухах, такий собі урбаністичний фантом; він ішов містом, відкриваючи ногою двері підвальних забігайлівок і занурюючись в їхнє пекло, ніби здійснюючи свій власний патрульний обхід ("а цей актор, як його прізвище?" - півголосом запитала пані Рома, виконуючи прохання Карла-Йозефа), а потім він кохався, не знімаючи капелюха і навіть плаща, з якоюсь напівмертвою татуйованою красунею і навколо неї вився титр "MY NAME IS FANNIE - I'M REALLY FUNNY"; відносно цікавою знахідкою дотепного Волшебника можна було вважати поодинокі вкраплення кольорів у загальну чорно-білу брудну картину; так, коли Антонич пив з високого келиха вино, то ця рідина була червоною; так само червоно текла вона стравоходом його прозорої коханки; були ще жовті квіти на задимленому звалищі під чиїмось задрапірованим пам'ятником; був також золотистий зоряний пил, що сипався на тьмяне місто, ніби сніг, але це сталося пізніше, коли осамотілий Антонич уже зникав у місячному промені ("ви його все одно не знаєте, це аматор" - так само півголосом відповів кліпмейкер).

Тим часом акція йшла до завершення - звідусіль прибували потоки підземної води, місто з усіма його грішниками та грішницями занурювалось у чорні глибини, в шумовинні вод крутилися мертві птахи, кондоми, шприци, старі грамофонні платівки; лишалися тільки музиканти на сцені вимерлого клубу чи то оперного театру, фронтмен здирав з голови і розпачливо жбурляв на воду свій тимчасовий вінок, камера стрімко віддалялася, створюючи цілком метафізичну просторову перспективу з малесенькою цяточкою сцени над усесвітнім потопом; решту слів було проспівано в цілковитій темряві і глухому віолончельному супроводі - ніби з напівзатопленого приміщення або зіпсованої часом магнітної стрічки:

старий антонич ходить по землі

старого міста виклятого місця

його дівчатка ще такі малі

і смерть його ще дивиться на місяць

То був кінець. Усі присутні на перегляді відітхнули. Артур Пепа не міг не заговорити першим, адже йому першому засвербіло на язиці, тож він сказав:

– Знаєш, Ярку, все було б чудово, якби не остання рима. Ну що це за "місця - місяць"? Куди краще звучало б "міся - піся"…

Але замість гомеричного реготу всього товариства, на який він щойно розраховував, отримав лиш Ромине зауваження "Вельми дотепно!".

– Тут на касеті є ще… це саме… деякі пояснення, ну… якби коментар, - відповів йому Волшебник і, трохи прокрутивши плівку, зупинив на сюжеті, де сам він, розвалившись у кріслі посеред студії, розповідав якійсь телевізійній аудиторії про свій задум.

– …іщо інше. Я декілька років ішов до цієї роботи, - казав екранний двійник Ярчика, внаслідок ретельного телевізійного монтування позбавлений усіх своїх "це саме" і "ну". - Мене притягувала якась така універсальна історія про вічно живого ідола, наприклад, поета. Зараз нашою роботою вже цікавляться продюсери з ентеве, емтіві. Я дуже радий, що "Королівська Крільчиха"… як би це сказати (тут невідомі монтувальники дозволили собі розлабитися)… знайшла для мене цей образ.

Тоді на екрані виник фронтмен "Королівської Крільчихи". Цього разу він виявився дівчиною з пляшкою пива і сигаретою в руках. Її відзняли десь у старому місті, на тлі того самого по-англійському розмальованого муру.

– Нас усіх у дитинстві лякали старим Антоничем, - розповідала вона, перебиваючи саму себе частими затяжками і ковтками. - Пам'ятаю, коли мої батьки вважали, що я нечемно поводжуся, то вони казали "От прийде старий Антонич і забере тебе до себе в темний підвал". Нібито колись таку людину в нашому місті поховали, а потім вона всюди з'являлася. Про це знали в кожній родині. Він жив по якихось підвалах, збирав порожні пляшки, макулатуру там усяку і ходив у такому довгому плащі. І розмовляв такою довоєнною мовою, з усіма тими фішками. Я часом справді боялась його, а часом не дуже. Одного дня я малювала на піску біля нашого дому свої таємні знаки, я їх сама вигадувала, а потім знищувала, ну тобто стирала з піску. Я намалювала один такий знак і вже хотіла його стерти, коли відчула, що наді мною хтось є. То був він, чоловік у довгому плащі. Я спочатку злякалася, тому що він сказав "Отсим знаком ти викликала мене. Чого тобі треба?". Тоді я стала дуже вибачатися, молоти всіляку фігню, що я випадково, не знала ітеде, а він зітхнув і пішов собі далі. Тепер я думаю, що то мені тільки снилось. Але все одно не можу його забути. Назва нашого другого альбо…

На цьому запис урвався, екран заповнився сіро-білою шиплячою масою, проте всі лишилися на місцях - почасти тому, що пані Рома все ще перекладала Цумбрунненові п'яте через десяте зміст розказаної щойно історії. Хоч історія для нього й не мала значення - головне, вона, Рома, зверталася до нього. І цього вистачало.

"Цікава коза, - думав Артур Пепа про дівчину з пивом. - Не змигнула й оком. Треба якось…," - але він полінувався фантазувати далі, як вони будуть знайомитися, курити й пиячити, говорити про поезію, музику, містику, секс і так далі - менше з тим, нецікаво.

– То як воно це саме… вам, пане професоре? - нагадав про себе Волшебник, видобуваючи касету з програвача.

– На мій скромний погляд, саме тут маємо загалом тактовне проникнення у світ архетипів, - радо заговорив Доктор, від чого Волшебник відразу пожалкував, що зачепив його. - Саме вони, згідно з Юнґом, утворюють зміст так званого колективного несвідомого. Їхній безпосередній вигляд, що вражає нас у сновидіннях і мареннях, має багато індивідуального, незрозумілого і навіть наївного. Архетип являє, по суті, несвідомий зміст, який замінюється у процесі його становлення свідомим і чуттєвим, і притому в дусі тієї індивідуальної свідомості, в якій він з'являється.

– Дуже вам дякую, - затрусив кудлатою головою Волшебник.

– Цей дивний місячний коханець, - не зупинився професор, - цей таємничий незнайомець у плащі є безумовним архетипом, постійно присутнім на межі несвідомого та свідомого у фантазійному світі кожної напіврозквітлої жіночністю дівчинки, що саме опинилась у стадії свого індивідуального трепетного очікування.

Останні слова професор Доктор вимовив, ковзнувши всміхненим поглядом по як завжди гранично відкритих ногах Коломеї й зупинивши його на її ледь спалахнулому лиці. І цього разу не витримала вона.

– Чи не краще продовжити на терасі? - енергійно запитала пані Рома, якій щось у цьому всьому не сподобалося.

Але на терасі ніхто й нічого вже не продовжив - усіх розморили такі нездоланні й безмежні лінощі, які трапляються лише на весняному сонці. Звідси - осування в сон, весніння, сонлива розм'яклість душ і тіл, блаженно-нірванне зависання, що починається десь у найтонших структурах кісток, заволодіває всіма без винятку тканинами, сповільнює кров і серце, а натомість мобілізує рецептори - чутливістю шкіри й ніздрів ми вподібнюємося до теплих тварин: так багато доторків і запахів, і жодному з них немає назви!

Що взагалі діялося з погодою? Чому це місце, знане передусім зі своїх циклонів, невпинно-пронизливих вітрів, боротьби між стихіями й атмосферними фронтами, сьогодні було таким нагрітим, ясним, сумирним і прозорим? Чому температура повітря сягала під сонцем двадцяти двох? Чому вітер був не вітром у полонинському значенні цього слова, а - лише вітчизняним поетам дається це надміру красиве слово - леготом? Чому все навколо - і скелясті визубні хребта, й білі вершини двотисячників, і кам'янисті недеї - було таким виразним, окресленим і винятково добре видимим? Чому з усіх можливих звучань і бринінь, поскладаних на дно цієї тиші, залишалося тільки одностайне стікання і скрапування талої води? І жодного пташиного крику? Як таке могло статися? Як могло статися, що навіть професор Доктор не виповів уголос: "Тиша - це мова, якою говорить до людини Бог"?

Як би не сталось, але тривати вічно це не могло. Мовчання світу було порушене ваговитим збіганням по сходах пущеного на власну волю чоловічого тіла - з'явився Артур Пепа з великою шахівницею в руках.

– Ага, всі тут! - закричав він, оцінюючи поглядом розкидану людську конфігурацію. - І всім так добре! А спілкуватися, розважатися? Ви що сюди, вмирати приїхали?

– Артур! - з напівсну озвалася до нього пані Рома.

Вона сиділа в шезлонзі і їй хотілося через голову зняти свою груботкану лляну сорочку й відкрити плечі. "Ну чому, чому я не взяла купальника?" - скрушно думала вона в напівсні, поки цей дурень, дурень, дурень не перебив його.

– Так, це я, - відповів їй дурень. - Не бажаєш у шахи?

– Які шахи? - промурмотіла Рома, не розплющуючи очей. - Які ще шахи?

По цих словах напівсон з новою силою здолав її, й вона побачила саму себе приблизно з тієї відстані, де сидів на парапеті, граючись фотокамерою, Карл-Йозеф; отже, вона рішуче стягувала через голову хвилююче пропахлу дезодорантом та потом сорочку і красиво жбурляла її кудись подалі; фотокамера клацнула в мить, коли вона встигла прикрити руками свої великі груди, але все це у напівсні, сні, сні (її груди приснились їй значно більшими, ніж були насправді).

– Старий, може, ти? - зачепив Артур Волшебника. - Слон, тура, ферзь…

– Та якось… це…, - залопотів з розкладачки волохань, але Пепа вже рушив до пари кішечок у бікіні, що вигрівалися звіддалік на надувних матрацах.

– Ого які спортсменки! - присвиснув Пепа. - Партію на трьох?

І Ліля, й Марлена невдоволено припідняли голови й, так само невдоволено крутнувшися, змінили пози, лігши на животи. Їм здавалося, що цей вічно вмазаний казьол заслонив їх від іностранця, якому так і хочеться їх познімати в купальніках.

– Не боїтеся згоріти? - діставав Пепа. - Давайте, понатираю вас кремом! У вас є крем від сонця?

– Свабодєн, - відповіла котрась із них, так само з напівсну.

– Понял, - заспокоївся Пепа й обламався, однак лише на пару хвилин.

Професора він, щоправда, не рушив, обійшовши його плетений фотель десятою дорогою. Так само не став пропонувати гру Коломеї - по-перше, тому, що взагалі остерігався лишатися з нею сам на сам, а по-друге, тому що вона була захищена п'ятим обручем весни - своєю зеленою неторканістю. Залишався австрієць на парапеті, й Артур, струсонувши в повітрі шахівницею, аж усі фігури дерев'яно в ній торохнули, запитав:

– Шахшпілен? Айне кляйне шахшпілен, га?

Карл- Йозеф поклав камеру на парапет і зістрибнув з нього.

– Ну добге, - сказав найпростіше що зміг, бо сформулювати відмову та ще й з якимось увічливим викрутасом було майже неможливо. До того ж йому зробилося трохи жаль цього нікому не потрібного підпилого чоловіка.

– Яволь? - перепитав Артур і тут-таки подумав "На біса мені ці шахи здалися? Я ж зовсім не вмію грати".

За пару хвилин вони вже сиділи на табуретках і розставляли фігури. Й тоді почалася гра, про перебіг якої можна було б судити лише з Артурових не завжди доречних вигуків ("кінь! пішак! ґарде! слон! шах! цейтнот! цуґцванґ! ферзь! ферштеєн, ферзь?"). Зате Цумбруннен мовчав. Йому випало грати білими - так наполіг його суперник, бо "ти ж у нас гість, ясно?". Зрештою, Цумбрунненові було все одно якими фігурами грати - свого часу він багато займався шахами, перемагав на міських турнірах, листувався з подібними собі учнями приватної школи Віктора Корчного і легко розв'язував задачі у спеціалізованих журналах. На четвертій хвилині гри Артур Пепа сказав "ендшпіль! капут!" і запропонував зіграти ще одну - "тільки я тепер білими, ясно?".

Ясно, що він програв і цю, і протягом наступних півгодини ще чотири партії, й аж тоді витягнув свою таємну зброю у вигляді останньої в портсигарі "прилуцької", набитої для різноманітності цілком якісною конопляною сумішшю. Після першої ж його затяжки гра набула сповільненої осмисленості, а Карл-Йозеф, пожвавлено ворухнувши ніздрями, запитав:

– Hasch?


– Воллен? - підморгнув йому Пепа і передав сигарету.

– Nicht schlecht! - оцінив Карл-Йозеф, потягнувши.

– А ти думав! - підтвердив Артур.

За недовгий час він дійшов висновку, що розвиток подій на шахівниці відомий йому далеко наперед. На сто партій наперед. Не було сенсу переставляти фігури - усе й без цього рухалося до переможного кінця. Він міг не збиваючись перелічити всі ходи на сто років наперед. І свої, й суперникові. Бо він перетворився у суцільний Мозковий Центр, от у що він перетворився, Артур Пепа. Це був здвоєний Мозковий Центр: один сидів у ньому всередині, а другий був просто Артур Пепа, так його звали. Від цієї думки йому зробилося трохи лячно.

– Слухай, ми такого тут натворили, - заклопотано сказав Пепа. - Земля горить під ногами!

Він глянув у небо й побачив, що сонце зникає за параваном далеких вершин. Артур Пепа не надто добре знав, що таке параван, але був упевнений, що зараз сонце зникає саме за параваном. Ще він побачив навколо себе голови - ціле товариство згромадилося над шахівницею, збуджено обговорюючи становище й тицяючи своїми завбільшки з колоди пальцями в недобиті фігури.

– Шлехтерсмайнкопфбляйбен! Штрайхмальвідерцурюкк унд брухшляйфенвандерндцузаммен! - аґресивно сказав Карл-Йозеф.

На це Артур Пепа хитро посміхнувся і рішучим помахом руки скинув усі фігури з шахівниці.

Однак ще того самого пополудня, чи вже наступного, дуель було продовжено. Сталося це, щоправда, не на терасі, а вище - на вежі, розташованій з південно-західного боку пансіонату, куди всі перемістилися слідом за рухом сонця. Згори на вежі був оглядовий круглий майданчик, з якого відкривалися всі сторони світу з трансильванською включно - і тут виявлялося, що світ цей складається переважно з гір. І ще виявлялося, що немає в цьому світі нічого цікавішого від спостерігання за тим, як напівзасніженими гірськими верхами пересуваються тіні від хмар. Адже пополудні з'явилися хмари.

І дивлячись на них крізь тьмяні скельця своїх захисних окулярів Giorgio Armani, режисер Ярчик Волшебник обдумував, як він усе робитиме: "Я посаджу його в це… в одне з крісел… там є такі красиві… справжній тобі цей… ну трон. З дуже дорогим фоном - шпалери там, гобелени… Одна перед ним на колінах… чи краще раком?… ну, це все одно на колінах… побачимо. Друга ззаду… за спинкою цього… трону. Що вона може робити?… Обіймати його?… Може, не ззаду?… Тоді вертикалі не вийде… Класна така вертикаль: тіло один - потім він сам - тіло два…".

Зрештою, не тільки Ярчик Волшебник перебував тої хвилини в полоні задуми. Споглядання гір і хмар спонукало до самозаглиблення. Обмінявшись першими захопленими вигуками з приводу краєвидів, усі затихли, можливо, мріючи про віднайдення втраченої на терасі нірвани.

Проте нова поява Артура Пепи пожбурила їх із хмар на землю, чи принаймні на вежу.

– Ага! - закричав Пепа. - Я знову тут, поживо для шакалів!

На голові в нього був якийсь перекошений берет, але справа навіть не в береті - справа в тому, що в руках він тримав по мечу і це були справжні бойові мечі, трохи затуплені і щербаті, але кожен десь із метр завдовжки (насправді один метр і сім сантиметрів - так щонайменше всім здалося), і ці мечі були вже самі по собі небезпечні, але ще небезпечніше було те, що Пепа говорив п'ятистоповим ямбом:



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   18

Схожі:

Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconСтали подією художні твори сучасних
У вибрані твори «Бу-Ба-Бу» увійшли кращі зразки поезії, прози та есеїстки українських письменників І поетів Юрія Андруховича, Олександра...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconТема Культура Нового часу Характерні особливості культури Нового часу. Людина І світ у бароко. «Золоте століття»
У попередні епохи культура Європи ще не була "європейською" у цьому розумінні, а у наш час вона вже перестала бути специфічно "європейською",...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconНа конкретному літературному матеріалі показати за допомогою компаративного аналізу спільні та відмінні риси в образах Марії Уласа Самчука і Дарусі Марії Матіос
Українці в необхідність нового прочитання роману-хроніки «Марія» та глибшого опрацювання роману «Трояка ружа»
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconУсний журнал «Від рицарського роману – до роману Сервантеса»
Відродження в Іспанії. Передумови створення Сервантесом роману «Дон Кіхот». Нелегка доля Сервантеса. Роман «Дон Кіхот» пародія на...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconЛітературний диктант за змістом роману Альбера Камю
Хто з персонажів роману першим помирає від чуми?
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconЮрій яновський
«Рубай, брати, білу кість!» Пил спадав. Дехто з Андрієвого загону втік. Дехто простягав руки, і йому рубали руки, підіймав до неба...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconВизволення житомирщини у великій вітчізняній війні 1941-1945 рр.
Чи вірний цей підхід, котрий давно вже став традицією для переважної більшості дослідників?
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconДослідження доведень Теореми Піфагора
Піфагора не асоціювалось би з теоремою Піфагора. Навіть ті, які давно не мають справи з математикою, зберігають спогади про «Піфагорові...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconНормальне функціонування будь якого сучасного суспільства неможливе без повноцінної системи освіти
Освіта вже давно стала одним із важливих інструментів політики будь якої держави. За великим рахунком, у цивілізованому суспільстві...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconІсторія України. Код Арійця. Науково-публіцистичний нарис Частина друга.. Вступ
Людська фантазія ніколи не була лише витвором уяви, а лише “пригадуванням“ того, що вже було давно в нашій історії І відкладалося...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка