Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув



Сторінка12/18
Дата конвертації15.03.2018
Розмір2.56 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   18

Щоправда, впадала у вічі деяка хаотичність, а часом і плутанина в подачі матеріалу. Скажімо, стенд із назвою "Динаміка видобутку нафти на Чортопільщині. 1939 - 1985 рр." презентував палеолітичну стоянку первісних людей; під вивіскою "Примусова колективізація краю в пізніх 40-х і ранніх 50-х роках" можна було оглянути кілька кулеметів, протипіхотну міну і на всі боки прострелений червоний мундир; що стосується стенду "Кращі люди нашого краю", то на ньому чомусь демонструвалися фотографії зі зразками овечих порід, передусім карпатських мериносів. На це Пепа лише знизував плечима і продовжував рухатися далі, серед розсіяних мерехтіння і гомону - настільки ж нерозбірливого, наскільки й немовкнучого.

Це тривало вже не одну годину, і Пепа навіть почав звикати до навколишньої дивної атмосфери, тим більше, що спромігся розпізнати серед присутніх декілька знайомих облич. То були особи, на чиї похорони йому доводилося приходити упродовж недавнього часу: передусім той допитливий пролаза-журналіст, викинутий у ніч з вагонного тамбура; були також сусід із помешкання поверхом вище, знайдений з двома кулями в потилиці у своїй приватній таксівці, а також одна редакційна секретарка, задушена ланцюгами в ліфті; ніде правди сховати (чомусь Артурові цієї ночі дуже подобався цей вираз) - ніде правди сховати, були тут і інші особи з родини та оточення, що повмирали, як це називається, своєю смертю - за всіма ними упродовж останнього часу Пепі доводилося виносити вінки, хрести і натрунні віка. Цілком окремо стояв двадцятилітньої давності веснянкувато-стрижений мрець - товариш по армійській службі, що одного з пополуднів без попередження й пояснення пустив собі в лице калашніковську чергу, тільки-но заступивши на свій третій пост.

Артур Пепа загалом радів, знову побачивши цих людей. Виявлялося, що з ними все не так уже й погано і нікуди вони насправді не зникали. Хоча десь на денці Артурової душі залишалося малесеньке місце для сум'яття: непокоїла думка про те, що - раніше чи пізніше - їх усе одно доведеться ховати, тобто ще по разу переживати всі ці депресняки й безодні.

Цікаво, що значна частина присутніх (а саме це слово видавалося щодо них найточнішим - присутні) займалася всілякими корисними справами: передпокій був наповнений гудінням та дзижчанням веретен і прялок, тут-таки крутилися гончарні круги, жорна, центрифуги не знаних Артурові лісопильних станків; деякі з людей зосереджено скніли над вирізьблюванням усіляких вигадливо-райських узорів, ще інші вистругували дерев'яних коників чи, скажімо, ліпили їх з овечого сиру. "Артіль", - пригадалося Пепі з якихось підручникових часів, де це слово десятиліттями припадало деревно-стружковим пилом в очікуванні своєї хвилини зовсім неподалік від "артеріосклерозу" та "артилерії".

Тим часом Пепину увагу привернув нічим особливим, крім худизни і пшеничних вусів, не прикметний тип у костюмі, явно пошитому ще в сімдесяті якоюсь чи не коломийською швейною фабрикою. Так, привернув - але зовсім не медаллю відмінника наросвіти і не університетським ромбом на своєму сірому сімдесятницькому піджакові, а швидше тим, що занадто часто миготів десь поблизу, в Артуровому полі зору. І навіть, зрештою, не цим, а швидше своїми покашлюваннями та відхаркуваннями у велетенську, вим'яту і несвіжу хустину, яку видобував із кишені штанів, а потім, нервово жмакаючи, знову ховав туди ж. Зрештою, найголовнішим здавалося те, що вусань кілька разів недобре зиркнув на Пепу (той боковим зором бачив усе) і якимось гугняво-перестудженим голосом покликав: "Ти!". Для Пепи це була нагода переконатись у слушності свого попереднього здогаду, ніби цей тип є тут чимось на кшталт розпорядника.

"Ти, ти", - неввічливо повторив розпорядник і поманив Артура пальцем, на що той спробував образитись, але вчасно зрозумів, що тут не місце. Тому лише здивовано звів догори брови і, тикаючи пальцем собі у груди, перепитав, ніби фатально викликаний до дошки двійочник "Хто, я?". "Ходи за мною", - не лишив йому ні сумнівів, ані часу на роздуми пшеничновусий. І не озираючись поплив через увесь передпокій (що за слово таке передпокій, чому це передпокій, коли то була зала, справжня зала, рівна своїми розмірами найбільшим почекальням світу!), а Пепі не лишалось нічого іншого, як пуститися за ним. "Але чому я?" - хотілось йому крикнути в розпорядникову дещо згорблену худезну спину, яка бовваніла в десяти кроках попереду. Щоправда, саме тут з'явилась нова атракція: вони саме проходили обіч довгих столів, за якими група присутніх самозабутньо працювала над писанками, час до часу занурюючи яйця то у посудини з фарбами, то в гарячий віск, а потім напружено орудуючи писаками і зчищаючи з ідеальної яєчної поверхні все зайве; пахощі розігрітого воску й саморобних мінеральних фарб нагадали Пепі про недалекий Великдень; закінчені писанки котилися столом уздовж спеціального похилого жолобу, встигаючи при цьому обсохнути, а потім потрапляли до просторої, встеленої ватою скрині - кожна у своє власне заглиблення. І тільки одна з них - з оранжевими хрестами та звіздами на чорному позасвітньому тлі, та ще й з двома золотисто-хвилястими поясочками - так до свого заглиблення й не потрапила, в останню мить крадькома потягнута з жолоба Артуром Пепою і вкинута ним до просторої кишені плаща. "От і маю для Роми подарунок на свято", - задоволено констатував Пепа, цілком упевнений в тому, що ніхто й нічого не зауважив.

Нарешті вони підійшли до якихось височезних дверей у кінці зали і, вказавши на них рукою та сухо кашлянувши, розпорядник віддав наказ: "Геть! Геть негайно звідси!". "Але чому я?" - згадав про своє запитання Пепа. "Бо ти не смієш," - пояснив розпорядник. "Як це так, що всі сміють, а я ні?" - не погоджувався Пепа. "Ти з моєю жінкою живеш? - розпорядник починав не на жарт нервувати. - Геть звідси - і негайно!". Особливий притиск він зробив на слові живеш, перетворивши його в пароксизм шипіння.

Ах от воно що, зрозумів Пепа. От який він, цей колишній Ромин Lebenspartner! І поки він з потроєною уважністю вдивлявся в це землистого кольору роздратоване лице з опущеними донизу вусами, розпорядник сипонув новими звинуваченнями: "З жінкою спиш, дівок псуєш, горілку дудлиш?". Артур мовчав, бо не мав заперечень. "Вертайся ж до них і не крутися тут, як гівно в ополонці!" - спробував підвищити свій перестуджений голос добродій Воронич, але надовго зайшовся кашлем. "І віддай зараз же писанку!" - зажадав по хвилині, смачно відхаркнувши у свою, ще Ромою гаптовану хустку. "От я зараз прокинуся, - сказав тоді Пепа, бо мав уже досить, - а я можу хоч зараз прокинутися - і мені не буде нічого, а ти просто зникнеш!".

Як не дивно, погроза виявилася доречною: Воронич відчутно знітився, його колючі очі злякано забігали й він почав - у дослівному розумінні - відступати, задкуючи в неохопну глибину зали, де поквапився змішатися з іншими присутніми. Святкуючи потайки свою маленьку перемогу, Артур Пепа знову заглибився у навколишній розмито-місячний шелест і шемріт. Його упевненість у собі внаслідок останнього епізоду виросла настільки, що він уже збирався поз'ясовувати з тутешніми особами, де все-таки можна побачити… тільки от що він хотів побачити? Цього Артур Пепа вже не пам'ятав, закинутий хвилями своїх нічних мандрів надто далеко від тієї майсолодшої черешні. Отож він все напружувався, згадуючи і - ніде правди сховати - щоразу більше заплутуючись у домислах.

Але тоді він побачив (усе тим же боковим зором, котрий часом змушує нас навіть себе самих здивовано не впізнавати у дзеркалах), як прочинились інші, перед тим не зауважувані ним двері на протилежному боці зали - двері і справді були порівняно вузькі й невеличкі, якийсь такий запасний або службовий вхід, як пожартував би з них Пепа за інших обставин. І в ці бічні, побачені бічним зором двері так само боком протиснувся Карл-Йозеф Цумбруннен - з тільки йому притаманним розгублено-нетутешнім виразом. До того ж на ньому не було окулярів і він лише підсліпувато мружився, нерішуче поглядаючи на залу та присутніх. І хоч настільки бічна поява мусила б зійти йому з рук цілком гладко, тої ж миті звідкілясь нагадав про себе розпорядник Воронич, прогундосивши на всю залу своє "Готово! Починаємо!". Зрештою, цей носовий заклик міг і не стосуватись австрійцевої появи, задовільнився млявим припущенням Артур Пепа.

Звідусіль забриніла музика - з тих, які ніколи не вдається відтворити прокинувшись. Артур Пепа не знав ані нотної грамоти, ані спеціальної термінології, проте музику страшенно любив, особливо ту, що вчувалась у снах. Він так само жалкував, що свого часу не навчився гри на жодному інструменті, тож іноді залишав собі цей шанс для майбутнього втілення. І от, захоплений несамовито багатим, просто таки пишним звучанням велетенського невидимого оркестру (який там Ваґнер!), він побачив, як рушила в обидвох напрямках театральна завіса (схоже, вона до пори виконувала в цій залі функцію однієї зі стін) і за нею відкрився безмежний сценічний простір: то був дрімучий сад, біологічний вірш у двох відмінах - на похилому пагорбі, захаращений виткими рослинами і всіма відтінками зеленого, запущений і задушливий сад, ціле солов'їне місто з дванадцятьма ріками та зоряним небом, і в цьому зміїно-млосному просторі, між сьомою та восьмою водою, знаходився обвитий мохом і порослий липкими запаморочливими квітами постамент, навколо якого звивалися дві жіночі постаті (Артур Пепа відразу впізнав і блондинку, й брунетку).

Але він так само впізнав і режисера: двигаючи на плечі все ту ж відеокамеру з невсипним червоним оком, Ярчик Волшебник крутився навколо них, відходив і знову підходив майже впритул, повзав на животі й на колінах загусло-непролазною травою, схилом, заростями - це дозволяло Артурові бачити їхній танець у найменших деталях, режисер дотепно змінював і чергував плани, вириваючи з неохопної цілості найнестерпніші фрагменти гримас і поз, а потім знову складаючи все це докупи.

Хоча - ніде правди сховати - з іншого боку, все це нагадувало вельми дорогий і розкішно вдекорований стриптиз: танцівниці і справді поступово звільнялися від своїх барвистих одінь, летіли навсібіч пір'їни екзотично-пташиного одягу - пояси, стрічки, блискітки - щойно тепер Артур Пепа здогадався, що обидві мали на собі шати наречених, зі знанням діла підібраний весільний убір, тож вони мали що розплутувати, розшнуровувати, розв'язувати, розпускати й повільно розкидувати навколо себе (Артур зосередився на назвах окремих деталей вдяганки, але в голові крутилися тільки "плахта" і "спідниця" з наголосом над "і" - натомість "ліфчик" був геть ні до чого); зелене відразу ж поглинало кожну з деталей, ніби за кожним кущем і деревом так і чатував якийсь ошалілий від нетерплячки звір-фетишист; проте, коли навіть нижні сорочки було кинуто йому, багатоголовому, на поталу, з'ясувалося, що дурять нашого брата - і там, де автентична жива наречена вже не мала б нічого, крім власного непочєтого скарбу, обидві акторки ще прикривалися золотистими трикутниками на сріблястих зав'язках!

Що діялося з музикою? Так, її напруження зростало, додалося стогонів. Танцівниці зміїно полізли вгору постаментом, Пепа пригадав собі відразу два слова - серпентарій та серпантин, режисер Ярчик Волшебник у волохатому светрі щоразу виринав десь поруч, бризкаючи навсібіч екстазом і потом, вони майже одностайно втрьох виповзли нагору, де їх уже чекав пробуджений на своєму ложі коханець. "Професор?" - не повірив було очам Артур Пепа, але знову заспокоївся, пригадавши собі, що то сон, і, таким чином, варто все це сприймати радше на рівні символічному.

Дівчата, що викликали старого з темниць анабіозу, накинулися на нього з дедалі більш екстремальними ласками, одна з них робила це як Джина Вільд, нічна мрія всіх самців, інша як Доріс Фант, невситима тигриця пристрасті (Ярчик Волшебник недаремно два місяці лазив інтернетрями порносайтів!), вони здерли зі старого покривало і, захлинаючися власними стогонами, довели самих себе разом з музикою до ошаління; вони занурювали свої чутливі звинні язики в його старечу посинілу пахвину, знаходячи дотиками найпотрібніші зони і центри; за лічені хвилини змінений на виду професор почав перетворюватися на весни розспіваного князя, що врешті спазматично заворушився і, розплившись у сатировій неконтрольованій посмішці, став неочікувано жваво та захланно любитися з ними обома - губами, носом, долонями, головою, членом, усім, що в нього було - аж поки, доведений до межі, не бризнув на всі сорок чотири сторони світу, на ложе, на квіти, на мох, на гілки, на їхні спотворені насолодою обличчя і - ніде правди сховати - на відеокамеру, довгим і чорним струменем полегшення, після чого востаннє заревів на всі гори, як викопний одержимий ящур.

Тоді повсюди запала тиша, а відтак завіса знову з'їхалася докупи, Артурові ще вдалося почути тріумфальний вигук режисера "Знято! "Бальзам Варцабича" знято, дякую всім!" - і саме вчасно, бо вже за секунду він цього не почув би через овацію. Вона була такою стрімкою, що в залі здійнявся рвучкий і пронизливий вітер, він ударив Артура в живіт і груди, ще й сипонув йому в лице хмарами піску, колючок та огидної сарани, аж той заплющив очі й полетів сторчма в позбавлену будь-яких проблисків темряву, з усіх сил намагаючись не втратити ані волосини зі своєї бідної забинтованої голови.

А коли знову їх продер, то настав день, він лежав одягнутий під ковдрою, Роми на її половині вже як звичайно не було, і він, можливо, навіть кинувся б її шукати, щоб розповісти про всі ті видива - от тільки за якусь хвилину додув, що нічого не пам'ятає, лишалось хіба вигадувати.

III. Карузо ночі



9

Так, Роми вже не було - ані поруч у ліжку, ані в кімнаті: щойно перед світанком забувшись у нетривкому двогодинному чергуванні між сном та дійсністю, вона врешті рішуче перейшла на бік останньої. Потрапивши в коридор, упевнилась у тому, в чому і так була впевнена - Карл-Йозеф Цумбруннен досі не повернувся. Ніби це наслухання під його дверима, а потім обережний (дедалі вимогливіший) стукіт могли що-небудь змінити! Ще за чверть години вона зважилася натиснути на клямку, двері піддалися - звісно, ніякий ключ не зачиняв їх відучора і ніякого Цумбруннена там відучора не водилося.



Усі інші ще спали, пансіонат мовчав.

Тоді Рома Воронич пішла до більшої їдальні, звідки мала нагоду дивитися крізь вікно на полонинські підступи до будинку. При цьому вона розбила горнятко й заляпала підвіконня кавовими рештками. "Сьогодні навряд чи буде тепло", - вирішила вона. Учора ввечері їй довелося страшенно довго продиратись ялівцевими заростями крізь дивний холодний присмерк, що стрімко переходив у темряву ночі (куди, куди його понесло, цього бевзя?), Цумбруннен мусив рвонути вниз як підстрелений, вона занепокоєно глянула в бік трампліну, але відкинула думку про останній політ; аж під лісом вона його таки наздогнала й вони рушили стежкою разом. "Я піду з тобою", - сказала вона, перевівши подих. "Sounds cool", - погодився він. Щоразу, як тільки щось було не по ньому, вдавався до цих дурних англійських фраз. Деякий час він ішов на кілька кроків попереду. "Глянь, який місяць - ліхтаря не треба", - сказала вона. Але це не подіяло. "Чого ти мовчиш?" - запитала, пройшовши слідом ще з двісті кроків. "Ти повинна врешті когось вибрати", - відповів Цумбруннен, рішуче вибираючись із розкислої багнюки. Він повернувся до неї лицем, спинившися перед котримсь із шлаґбаумів. "До чого тут це?" - вдала нерозуміння вона, зосереджено дивлячись під ноги. Їй не хотілося бути заляпаною по коліна чи й вище. "Ти повинна вибрати між нами двома", - видихнув він усе, що мав. "Так не може тривати вічно, - сказав за хвилину, дивлячись, як вона крутить навсібіч головою, зважуючи наступний крок. - Мені здавалося, тобі зі мною добре. Ти просто вдавала, що тобі добре?". Не дочекавшись відповіді, він повів далі: "Я думав, це щось більше. Я дотепер так думаю. Тобі слід про все йому сказати - і всім нам відразу стане легше". "Ти вирішив це за мене? - озвалася вона, з жахом відчувши, як права нога провалюється в смердючу весняну твань. - Дякую!". "Не я. Ти сама все вирішувала. Мені здавалося, ти все вирішила ще тоді, першого разу, в тому готелі. І кожного наступного разу. Я пам'ятаю кожен з тих разів. Я думав, ти також пам'ятаєш. Якщо це не так, то ти просто…". "Хто, договорюй", - зажадала вона, почувши недобре багнисте чвакання тепер уже й під лівою ногою. "Тобі так цього хочеться?" - запитав він, спираючись обома руками на той гнилий шлаґбаум. "Мені хочеться, щоб ти договорив, - не лишила місця для втечі вона. - Ти вимагаєш від мене так багато, а сам?". Він стояв у місячному світлі цілком блідий. "Якщо це було тільки так собі, - його губи ніяк не складались у цинічну вузьку посмішку, - така собі тимчасова пригода з іноземним підопічним, то ти просто курва, повія - й нічого більше - от, я договорив!". Тоді вона ще раз подякувала, а потім сказала: "Дай нарешті руку! Не бачиш, як мені тут…". Отже, він подав свою жахливо зимну руку і, боляче стиснувши їй зап'ястя (вона почула цей холод навіть через куртку і светр), вирвав її з болотяної пропадні, але не відпустив, ґвалтовно потягнув на себе, друга його рука сповзла їй по спині до місця виопуклення сідниць, жадібно пропхалась у вузесеньку лазівку між колготами й трусиками, він став шукати губами її губи, незґрабно тицяючись то у щоку, то в шию, вона з усіх сил пручалася ("ах, я повія, так?"), він валився на неї всім тілом, замкнувши її рамена своїми, нишпорячи руками під светром і всюди, йому, вочевидь, забаглося вдерти її прямо на тому сраному шлаґбаумі, він дихав у неї застояною горіхово-спиртовою сумішшю, але як тільки вчепився пальцями у блискавку на її джинсах, вона спромоглася ("ну ні, аж такого задоволення тобі не буде!") вивільнити руку і вліпити йому збоку по щоці навідліг, збиваючи к бісовій матері ті його окуляри. Звичайно, вона не була б Ромою Воронич, якби все не закінчилось їхнім карколомним падінням удвох через той scheissener Schlagbaum. Він опинився знизу, раптово присумирнілий, тож вона підвелася першою. "Ти тварина", - сказала вона трохи згодом, поправляючи на собі розшарпаний одяг. "Візьми свої окуляри і не смій мене більше торкатися", - додала наскільки могла твердо. Він одягнув окуляри (праве скельце тріснуло) й так само твердо відповів: "Іди геть. Я не хочу, щоб ти йшла зі мною". "І шуруй собі, - сказала вона українською. - Пензлюй! П'яна тварина!". Вона ледве стрималася, щоб не заревіти вголос і рушила від нього навпростець по багнюці. Зараз потечуть дурні сльози - не вистачало б, щоб він це бачив. Карл-Йозеф зиркнув їй услід, махнув рукою, мов опудало порожнім рукавом, і ледь накульгуючи почвалав у свій бік.

А тепер його не було. Між десятою й одинадцятою до їдальні посходились інші, щоправда, не всі, а лише троє з них: Артур Пепа, Волшебник і Коломея. Розмова не клеїлася, побрязкування горняток і виделок доводило ситуацію до нестерпності ("непогано ж йому там сидиться, на тому тринадцятому", - звісно, це був Артур, завжди щось каже, щоб тільки не мовчати), режисер мовчки споруджував собі дедалі більші канапки, типи в чорних ґольфах - сьогодні, здається, інші - циркулювали між їдальнею й кухнею, Пепа затягнувся четвертою зранку "прилуцькою" ("маємо нового мешканця?" - питав, щоб тільки не мовчати).

Професор, схоже, від'їхав ще перед світанком ("то що, ми тепер без Антонича?" - Пепа скрушно втупився в оленячі роги на стіні. "Я його це саме… відпровадив, - сказав Ярко Волшебник. - Просив переказати всім вітання". "Що ж він так раптово", - зітхнув Пепа, струшуючи попіл у керамічний постолець). За хвилину піймав Ромин відсутній погляд, знову перевів очі на режисера ("а твої класні дівчатка сьогодні що, не снідають?"), переконався, що таким чином йому зараз Роминої уваги не відволікти, пустив пару димових кілець. Волшебник довершив будівництво їстівної піраміди листком салату ("вони теж… як би це… поїхали. Відзнялись - і до побачення. Кошторис такий…"), після чого взяв свій найновіший витвір обіруч за краї й з насолодою впився в його багатоповерхову структуру. Пепі ці справи були до глибокої дірки, але ж неможливо так увесь час напружено мовчати під пташині крики знадвору ("то вони що, разом зі старим поїхали?" - "Ну, якось так", - відповів Ярчик, пережовуючи). Артур уявив собі, як супроводжувані вайлуватим професором - хай притримує на вітрі капелюха двома руками! - Ліля й Марлена в турецьких куцих шкірянках запурхують до гелікоптера, потім підтягують за руки немічного дідугана - і як в останню мить його капелюх, знесений вітром з голови, відлітає в бік густої трансильванської темряви. Могло статися, подумав Артур.

Коля вийшла на терасу, постояла поруч з невідомим кучерявим хлопчиною (той розповідав щось веселе, бо вони вдвох трохи посміялися), знову зайшла до їдальні ("сьомий обруч - це коли з кимось раніше не знайомим почуваєшся легко і вільно, ніби сто років знаєшся"), почала вибирати з вази яблука ("маємо нового мешканця?" - повторив недавнє запитання Пепа). Коля вибрала два найбільші і найчервоніші ("ага, теж зі Львова, приїхав на вихідні" -"з компанією?" - "здається, сам"), повитирала з них серветкою водяні краплі і знову пішла на терасу ("шампунь у вашій кімнаті, ма? Я хочу помити голову"). Пані Рома провела її поглядом ("роби що хочеш, там у ванній на столику побачиш") - і знову очима за вікно, де нічого, крім набридлого неповторно чудового краєвиду: мінлива хмарність, прояснення, вітер, велика тінь на сусідньому хребті, кілометровий, чи не річковими каменями викладений, напис КАРПАТСЬКА ІНІЦІАТИВА: СВОГО НЕ ЦУРАЙМОСЯ ("а це звідки взялося: вчора ще не було - і як це на таку висоту стільки каміння виперли?"). Але вчора - не сьогодні, подумалось їй. Вчора було ще по-одному, а сьогодні вже зовсім по-іншому.

Десь між першою й другою почали висловлюватися вголос припущення. Передусім він міг заблукати в лісі. Там і вдень іноді заплутаєшся між соснами, а вночі й поготів. Ліс - це такий кошмарний лабіринт, велика зелена потвора, особливо цей не саджений людською рукою праліс, він впускає до себе легковажних віденських зайд, звиклих лише до вальцерів на палацових паркетах, і ні за що не хоче їх випускати. Але тут їм не Відень і навіть не Віденський ліс, де всі стежки поасфальтовано. Ліс - це зелене, а зелене поглинає. А проте ніч була місячна, заперечувала пані Рома, і я могла навіть бачити тріщинку на скельці його окулярів ("о, справді?" - Артур почухав бинт на голові), але передусім він такий досвідчений мандрівник - у нього за собою сотні кілометрів, та вже в самих тільки цих наших Карпатах у нього находжено десятки найскладніших маршрутів, і вогнище він розпалює з одного-єдиного сірника. Зрештою, невже він досі не вибрався б із того пралісу, не такого вже й дрімучого? До того ж, стільки орієнтирів: дерев'яні щити, просіки, стара залізниця, купи металобрухту, шлаґбауми. Тощо, сказав Артур Пепа, ховаючи навіки версію про заблукалого між трьох сосон віденського роззяву в чорному циліндрі й напарфумлених рукавичках.

Дикі тварини, сказала Коля, зійшовши до їдальні з рушником, зав'язаним на голові у тюрбан. Так, шаблезубі тигри й печерні ведмеді, підтримав її тато. Не обов'язково, заперечив йому Волшебник, трапляються тут і вовки, й рисі, і ці самі - кабани. Сам ти кабан, хотіла сказати пані Рома, однак уголос лише зауважила, що вони ж дорослі люди і щось треба вирішувати замість цих пустих балачок. Однак Волшебник правив своєї: ви ж бачили де-не-де серед лісу ці оленячі черепи, щелепи, огризки ребер і хребців! Хтось же - як би це сказати - задер тих оленів! Або, наприклад, лавина. Ви бачили, як сходить з гір лавина? Треба підняти службових собак, таких здоровенних, рішуче завершив Ярчик.

А я думаю, він просто п'є горілку на тринадцятому кеме, намагався всіх заспокоїти Пепа. Або просто десь відрубався дорогою і тепер спить, йому багато не треба. Хочете, я піду і приведу його звідти? Заодно й бухла наберу, бо день пропадає пусто, і свято на носі. Але пані Ромі його ідея не сподобалась, надто ж коли вона уявила собі, що й цей дурень так само піде і зникне. Найгірше, що він міг мати рацію відносно Цумбруннена. На якийсь час нею цілком заволоділа версія про нечувано жахне алкогольне отруєння, галони технічного спирту, параліч, коматозний стан або принаймні самогонний амок. Уже декілька років газета "Ексцес" багато писала про такі речі.

О третій п'ятнадцять його все ще не було, а о четвертій двадцять сім на схилі з'явилася чоловіча постать, що підіймалася до пансіонату старою військовою дорогою. Постать пересувалася вкрай повільно, раз у раз роблячи зупинки, роззираючись на всі боки, описуючи дивні петлі серед камінь і карликових беріз і тим самим усе ще залишаючи Ромі надію. О четвертій тридцять вісім постать підійшла достатньо близько для того, аби Ромі стало ясно, що то повертається з прогулянки, несучи в руках оберемок синіх і білих крокусів (угадайте для кого?), новий мешканець пансіонату.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   18

Схожі:

Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconСтали подією художні твори сучасних
У вибрані твори «Бу-Ба-Бу» увійшли кращі зразки поезії, прози та есеїстки українських письменників І поетів Юрія Андруховича, Олександра...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconТема Культура Нового часу Характерні особливості культури Нового часу. Людина І світ у бароко. «Золоте століття»
У попередні епохи культура Європи ще не була "європейською" у цьому розумінні, а у наш час вона вже перестала бути специфічно "європейською",...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconНа конкретному літературному матеріалі показати за допомогою компаративного аналізу спільні та відмінні риси в образах Марії Уласа Самчука і Дарусі Марії Матіос
Українці в необхідність нового прочитання роману-хроніки «Марія» та глибшого опрацювання роману «Трояка ружа»
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconУсний журнал «Від рицарського роману – до роману Сервантеса»
Відродження в Іспанії. Передумови створення Сервантесом роману «Дон Кіхот». Нелегка доля Сервантеса. Роман «Дон Кіхот» пародія на...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconЛітературний диктант за змістом роману Альбера Камю
Хто з персонажів роману першим помирає від чуми?
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconЮрій яновський
«Рубай, брати, білу кість!» Пил спадав. Дехто з Андрієвого загону втік. Дехто простягав руки, і йому рубали руки, підіймав до неба...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconВизволення житомирщини у великій вітчізняній війні 1941-1945 рр.
Чи вірний цей підхід, котрий давно вже став традицією для переважної більшості дослідників?
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconДослідження доведень Теореми Піфагора
Піфагора не асоціювалось би з теоремою Піфагора. Навіть ті, які давно не мають справи з математикою, зберігають спогади про «Піфагорові...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconНормальне функціонування будь якого сучасного суспільства неможливе без повноцінної системи освіти
Освіта вже давно стала одним із важливих інструментів політики будь якої держави. За великим рахунком, у цивілізованому суспільстві...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconІсторія України. Код Арійця. Науково-публіцистичний нарис Частина друга.. Вступ
Людська фантазія ніколи не була лише витвором уяви, а лише “пригадуванням“ того, що вже було давно в нашій історії І відкладалося...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка