Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув



Сторінка15/18
Дата конвертації15.03.2018
Розмір2.56 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

І щойно пізніше, за невизначений жодною хронометрією проміжок часу, Рома Воронич вислизнула з його обіймів, завела старезний автомобіль і пустилась їздити ним по незліченних покоях пансіонату, врізаючись у стіни і збиваючи з постаментів урни й вогнегасники. Що снилось Артурові, невідомо - на все своя таємниця.

Але коли йому почала снитися собача зграя, що гонить берегом Річки, настав ранок. Погода внадцяте змінилася - усе, що вночі було снігом, тепер прискорено тануло, стікало, скрапувало, нестерпно теплий вітер намагався позривати всі голови з плечей, навіть отут, на дні провалля.

Побачена уві сні зграя виявилася насправді одним-єдиним псом, щоправда, доволі великим, якимось вівчарковим мішанцем, і він самозабутньо заливався гавкотом, підвівшись на задні лапи і тицяючись писком у крайслерові віконні скла. Безумовно, йому не могла подобатися ця заскочена уві сні і сполохана пара двоногих. Якого хріна вони тут роблять? Що це взагалі за діла?

Розлючений пес був не самотнім у своєму обуренні. Він прибіг сюди в супроводі аж трьох мєнтів, з яких один тримав напоготові калашніка. Інший - судячи з ряду золотих зубів та фізіономії в цілому, найстарший - жестом наказав їм вилазити. При цьому ще один, третій, зі знанням справи узяв пса на шворку, від чого той став захлинатися ще запекліше.

Мружачись від вітряного світла, що тепло і боляче різонуло по очах, трохи безпорадні й сильно заспані, Артур Пепа і Рома Воронич, після кількох дурнувато-невдалих спроб відчинити крайслерові двері, все-таки спромоглися повилазити - через переднє сидіння. Щойно ступивши на танучу під ногою землю, Артур відчув, як бездарно і ганебно він відлежав ногу. Тепер стояти доводилося фактично на одній. А тут ще й на додачу: жахливий вітер, від якого колеться голова, шум таловини, біль очей, тризуби на кашкетах, доведений до встеклості гавкіт, гидота в роті, напівнацілений калашнік і всі ці питаннячка на кшталт хто такі? звідки взялися? що робимо? удостовірєнія?.

Артур Пепа зміг відповісти на перші три з них. Документів при собі вони, звісно, не мали, і досвідчена Рома також. Туристи, казав Артур Пепа (третій з мєнтів урешті цитьнув на пса і той в момент заткався, старий шланг), туристи ми зі Львова, відпочиваємо в Карпатах.

Туристи ми зі Львова, в Карпатах відпочиваємо, у Львові проживаємо за адресою, сказала Рома. А тут ховалися ми від бурі, такі промоклі, що йой.

Пані, вас не питають, вишкірився всіма зубами главний. Дійде очередь - і вас питати будемо.

То я й кажу, продовжив Артур Пепа. Вийшли над вечір з пансіонату прогулятися (спросоння він вимовив прогулєтиси), а тут - самі знаєте - буря з громом, і сховатися ніде, то ми збіглисьмо сюда та й тут си сховали.

Чуєте, сказав на це до хлопців главнюк. Чуєте, за кого нас мають - за імбецилів придурошних. Чуєте, вони від грому в желізі си сховали!

Почувши таку голіму нісенітницю, мєнти як стій зареготалися, навіть пес реготнув, підлабузник на службі.

Ну чого ви смієтеся, хлопці, по-доброму до них Рома. Чого ви, хлопці, смієтеся? Ми, як у цю машину від бурі ховалися, про ніяку фізику навіть не думали - аби сховатися тільки. А ви, хлопці, смієтеся, бо не розумієте.

Пані, знову до неї камандующій, але різкіше. Пані, лишіть оту свою фізику! Бо ми вам, пані, поки що ніякі не хлопці - ви ще під нами, пані, не лежєли.

Старшина, сказав на це Артур Пепа. Старшина, перестаньте таким тоном з жінкою. Вона моя жінка, старшина.

Але той йому ще крутіше: Якщо вона тобі жінка, то чого по машинах їбетеся? Може, вона курва тобі насправді, а не жінка? Може, вона з усіма по машинах їбеться, курва?

Тоді Артур Пепа, кавалер ордену Шляхетних Мечоносців, провалюючись у свою внутрішню найглухішу темряву, відлежаною ногою - вперед, заїхати в золотозубий рийник вошивцеві в погонах, щоб не смів ніколи прекрасних дам ображати. Але зустрічний мєнтяра так віддушевно приклався - від слова приклад - до нього калашніком, що тільки іскри на всі боки і дивно, як ще бинт з голови не злетів.

Отже, Артур тільки ляпнув непритомно на рештки снігу, розбризкуючи сірі фонтани навколо себе, а Рому вони від нього силою відтягли, щоб не голосила, мов на похороні. Та й пес не в міру рохвилювався через казла львівського.

Тільки вона все одно пручалася й називала їх, курва, бандитами та убивцями, аж главнокамандующій став було подумувати, як би її теж по тімені шолопнути, щоб, курва, затихла й не мішєла по рації докладувати. Так вони її й вивели - з плачами, криками й голосіннями, а потім раптово затихлу і переможену - в супроводі того, що тримав на шворці пса.

Так вони її й вивели нагору з провалля, стрімко вгору, слизькими каміннями, з каменя на камінь - її ступні ковзали щоразу небезпечніше - але якось усе-таки видерлася і була посаджена до "уазика" і відвезена в їй не знаному напрямі.

Звісно, поки могла, вона озиралася й бачила, як двоє інших - калашнік та гавнокамандующій - зобабіч прикувалися до Артура Пепи наручниками і (Артурова голова в брудних бинтах безвільно хилиталася над плечима) потягли його силоміць поміж іржавих бамперів та каркасів туди ж - на вихід.

І лише від'їхавши, кілометрів за п'ять-сім, коли повз її заґратоване вікно промайнули аж дві зустрічні міліцейські машини, вона усвідомила, що це по Артура і що в житті не буває жахливіше.

11


Настільки прикро, підло і гірко йому ще не бувало - Карл-Йозеф Цумбруннен хотів би вилізти з власної шкіри і довго топтати її тяжкими безжальними черевиками. Чому так сталося? Чому він так повівся? Чому зараз він сам у цьому білому від місячного світіння лісі?

Weil ich die ungluckliche Liebe habe, хотілось йому пояснити своєму старезному гімназійному менторові, котрий у цю хвилину з німим вимогливим докором глянув на нього звідкілясь чи то з місяця, чи з найближчого совиного дупла. Ментор був поведений на пункті ґалантності, він цілих тисячу років утовкмачував їм, своїм учням, що ґалантність є насправді синонімом європейськості, і для того, аби гідно репрезентувати австрійськість, необхідно про це пам'ятати завжди і всюди, за будь-яких обставин. Ментор помер багато років тому, але зараз він дивився на Карла-Йозефа, одного з тисяч своїх вихованців, і хотів бодай щось почути від нього у виправдання.

Weil ich die ungluckliche Liebe habe, повторив Карл-Йозеф дещо твердіше, аби той відчепився. Останні два слова замалим не римувалися. Вони надовго заволоділи його кульганням - за якийсь час, уже виходячи з лісу і не перестаючи паленіти від сорому та кохання, Карл-Йозеф усе крутився навколо цієї незугарно-знущальної парочки (Liebe habe, Liebe-habe, Liebehabe). Хіба це нічого не пояснювало, пане гімназійний менторе?

Ментор ще трохи поперебігав за ним, виникаючи то на мості, то відразу по обидва боки шосе - і тут, і там - він явно не міг задовільнитися відповіддю, тож дійшовши до розвилки над місцем впадіння Потоку в Річку, Карл-Йозеф рішуче рубонув повітря і сказав: "Гаразд, гаразд, я винен, я тепер ніякий не європеєць, а п'яна свиня!". Цього вистачило, аби ментор урешті відстав. Самокритичність - ось на чому йому, виявляється, залежало! Карл-Йозеф повернув праворуч і, рухаючись берегом Потоку вгору, зненацька заговорив з Ромою, адже йшлося про неї.

Навіщо ти йшла за мною, навіщо ти бігла схилом униз, навіщо ми були разом, запитував Карл-Йозеф, хоч і не сподівався жодної відповіді. Навіщо ти сказала про той місяць, вимагав правди Карл-Йозеф. Адже коли серед ночі хтось каже іншому про місяць, то це означає їхню близькість, чи не так? Адже коли двоє дивляться знизу на місяць, то між ними виникає щось більше, вірно? Я ніколи не говорив би про місяць комусь, мені байдужому. Я ніколи не біг би услід за кимось, мені байдужим. Рома мовчала, в неї не було слів.

А якщо так, розвивав логічну лінію Карл-Йозеф, то я мусив почати про те, про що почав. Бо це не могло тривати вічно - ці зустрічі по готелях і чужих помешканнях, таємні шифри, умовні знаки. Ще кілька років такого томління - і ми провалимось у старість, і буде пізно. Усе, чого я добивався - це ясності. Хіба ми не заслужили відкритості у стосунках? Якби ти хоч раз, хоч один-єдиний раз висловила своє досить, не хочу, я відступив би й ніколи більше не наблизився б ані на крок. Але ж ти цього не зробила!

Карл- Йозеф мав рацію: він і справді ніколи не чув її досить. У той же час він радше обманював її та передусім себе, заявляючи, що відступив би. Навряд чи він уже був на це спроможний. Швидше за все, він так і ходив би за нею, ніби побитий пес, і все випрошував би якісь чергові українські візи для чергових таємних побачень. Але в цю мить, з головою накритий алкогольною хвилею, він ладен був повірити у свою мужню відмову. Головне, що Рома не зважувалась йому перечити, слід було скористатись її провинною мовчанкою до решти.

Так, я, здається, сказав тобі найгірше зі слів, які ти могла від мене почути, ще патетичніше заговорив він трохи згодом, аж камені посипалися з-під його рішучих черевиків. Пробач, я справді образив тебе, це так. Але ж ти навіть не почулась ображеною - навпаки, попросила моєї руки. Ти попросила, щоб я подав тобі свою руку! Карл-Йозеф зупинився мов укопаний перед сосновим стовбуром. Ти! Попросила! Щоб я! Тобі! Руку! Як я мав це розуміти, не скажеш? Сосна, як і Рома, мовчала, тож він пошкандибав далі.

Адже коли серед ночі у лісі хтось подає іншому свою руку, спокійніше попровадив він, то це означає близькість, чи не так? Я можу чогось не розуміти у ваших звичаях, я згоден. Ви, наприклад, цілуєтеся в губи вже при знайомстві, танцюєте з чужими партнерами, надто близько до них притискаючись, у вас майже не існує приватності особистого простору, ви дихаєте одне одному просто в обличчя і ходите в занадто коротких спідницях. Але зараз мені йдеться про те, що ти подала свою руку! Це щось цілком інакше, це вже не жест, це запрошення.

Карл- Йозеф і тут мав рацію лише часткову: навряд чи в нього були підстави вбачати за Роминим проханням допомогти їй вибратися з багнюки якийсь вищий метафоричний зміст. У глибині душі він і сам це чудово усвідомлював. Але в запалі атаки всі арґументи були придатними -головне, що Рома мовчала, головне, що її не було поруч.

І тому він міг дозволити собі ще одну відвертість, а краще сказати - зухвалість. Я трохи знаю ваше життя, казав він, ковзаючи по шишках і глиці, трохи знаю, так. Я переконаний, що тут є десятки знайомих тобі жінок і дівчат, які понад усе хотіли б опинитися на твоєму місці. Переважно вони у вас тільки й мріють, як би вискочити на Захід, усі ці шлюбні аґенції, професійні звідники, модельний бізнес, проституція і так далі. Добре, ти не така - я все ще сподіваюся, що ти не така - от тільки я справді не знаю, яка ти. І чого ти хочеш, я теж не знаю. Адже ти подала мені руку, чіплявся він за останнє, що в нього лишалося. Рука, рука, подана нею рука - далі його арґументи вичерпувалися. Він тримався за цю руку з усіх сил, а потім стомився.

Бо далі вже починався суцільний шум у голові: глухе борюкання, неконтрольована сваволя вимученого безмежно довгим очікуванням еросу, спроба зближення, що перейшла у брутальність, перший за все життя удар навідліг в обличчя, тріщання шлаґбума, провальне падіння кудись до дідька двох жахливо ворожих тіл.

Домовмося так: то був не я, і ти була не ти, сказав на прощання Ромі Карл-Йозеф Цумбруннен, урешті відпускаючи її разом з рукою.

Це прощання трапилося незадовго перед тим, як він дійшов до цілодобової кнайпи на тринадцятому кілометрі - місця, де він уже встиг побувати котрогось попереднього дня, розвідуючи околиці в пошуках майбутніх об'єктів. Того разу він запам'ятав усе, що вимагалося: алюмінієво-пластиковий павільйон на підвищенні (Карл-Йозеф не знав, що згідно з традицією тутешньої країни такі споруди прийнято називати поплавками чи - більш вишукано - акваріумами), залиті цементом і геть роздовбані сходи, така ж цементована тераса перед вхідними дверима, на яку влітку, вочевидь, виносяться столики - ну і так далі, включно з покинутими там і сям на прилеглій території мангалами, грибами альтанок, слідами вогнищ, переповненими сміттям контейнерами. Нічого надзвичайного, вирішив тоді Карл-Йозеф, якому під час минулих блукань Східними Карпатами подібних місць траплялося десятками. "Цим людям, - якось уже писав він у котромусь із листів, - особливо подобається влаштовувати пиятики серед природи, однак це не зовсім те, що в нашому світі звикли називати пікніками. Гірські й лісові терени, що їх я обійшов останньо, неймовірно засмічені слідами таких не в міру веселих посиденьок: бите скло, порожні бляшанки, папір і всіляке старе ганчір'я не лишають шансів для нормального переживання довколишньої краси. Трагікомічним чином це майже всюди поєднується з агітаційними щитами, на яких у віршованій формі (!) вас закликають берегти народні багатства. Хоча з іншого боку тут важко звинувачувати людей як таких - система змалечку привчала їх до вседозволеності. До речі, ось він, вельми показовий парадокс - уседозволеність для рабів!… Тож справою честі нових поколінь є долання цієї інерції".

Так він писав одного разу, навіть не здогадуючись про те, що нові покоління вже взялися долати згадану ним інерцію, зовсім не чекаючи на рекомендації заїжджих мудрагелів. От і ця забігайлівка, зведена ще в часи, коли на сусідній полонині правив запеклий промотор лижного спорту Малафєй, от і вона, задумана спершу як форельний ресторан для лісорубів та гостей краю (розташування над Потоком нібито й могло посприяти такій ідеї, про що сигналізувала й початкова назва - "Сріблясті водограї", але все це призвело лише до кількох її фінансових крахів та багаторічного простоювання наглухо зачиненою) - от і ця забігайлівка врешті дочекалася справжніх господарів. Якась вельми розгалужена родина, що називається, взяла місце в оренду у власника-підприємця Варцабича И. И. і налагодила цілодобовий бізнес. Звісно, про ніяку форель при цьому вже не йшлося - як лісоруби, так і закохані в рідну природу гості краю й без форелі вибирали для себе цю пастку, де солодко й непомітно пропивалося всю наявну готівку.

І в ці двері десь між годинами одинадцятою та дванадцятою ночі забрів черговий гість краю.

Не цілком упевнено просуваючись між алюмінієвих столиків і стільців у підсвічуваній цвєтомузикою півтемряві, Карл-Йозеф Цумбруннен пам'ятав, що з нього пляшка, яку він передусім повинен тут купити. Всередині бавилось якесь молоде товариство (так, спортивні костюми й лосіни, і ты называла меня своим солнечным зайчиком), його кілька разів зачепили ліктями, поки він пробивався до стійки серед танцюючих (чорт забирай, от так гульня з чистого четверга на страсну п'ятницю! - подумав би хтось інший і здивувався), але Карл-Йозеф уже давно нічому не дивувався, як не дивувався й тому, що, прибитий внутрішніми задушливими хвилями до бару, ніяк не може дочекатись уваги з боку господині - та саме була зайнята кокетуванням із кимось набагато ближчим та ріднішим, а точніше з якимись двома типами, що їм удесяте відмовлялася давати на бороду. Карл-Йозеф не бачив у цьому жодного сенсу, ніхто з них ніякої бороди не мав, але завдяки паузі він зумів подумки сформулювати своє замовлення (він так і не знав, як буде правильно - пляшка чи фляшка, доводилося чути і таке, й інше); отже, хвилин через п'ять, намагаючись перекрити навколишній гамір включно з музикою ("крошка моя, я по тебе скучаю"), профальцетував своє "я вас пгошу… гогілька для мене!" - з третього разу його було почуто, господиня, густо наквецяна жіночка все того ж віку, повернулась до нього врешті лицем, а не низько посадженим задом, і відповіла щось ніби "ви сідайте, до вас підійдуть". Карл-Йозеф ще деякий час обдумував, чи добре він усе розчув ("вас під'їбуть"?), але єдино можливе тлумачення казало йому врешті відступити і впасти за першим-ліпшим вільним столиком. Звідти він довго дивився на танцюючих, нікому тут не потрібний, самітник на чужому святі, чужинець, але найрозпачливішу з молитов таки було почуто - і до нього підійшов хлопчина в бейсболці, напевно, господинин син, хоча, зрештою, чому обов'язково син, просто хтось із так само низько, як і в неї, посадженим задом. "Я вас слухаю, добрий вечір", - ледь роздратовано сказав хлопчина і почувши від Карла-Йозефа "гогілька… одна бутилька пгошу", мовчки відійшов.

Карл- Йозеф подумав, що ніхто з них не має підстав так вороже до нього ставитись. Але відразу ж по тому згадав про тріснуте скельце -можливо, через нього? Про всяк випадок знявши окуляри, він розчинився зором у плямах і спалахах - це був жах, не менший від попереднього, сидіти в цій мерехтливій ямі, в цьому пересмаженому м'ясиві запахів, серед невідомих йому людей, слухати, як вони слідом за магнітофоном незґрабним хором тягнуть "а я нашел другую" - і нічого не бачити! Минуло ще багато хвилин, і аж тоді над ним виринула вся у зелених і червоних спалахах голова, цього разу дівчини, але з добрим голосом ("ви заказували?"), після вдягання окулярів з'ясувалося, що в неї настільки ж добрі очі - й вона поставила перед Карлом-Йозефом склянку горілки. "Не, - сказав той, - не стакан, не шклянка! Дуже пгошу… бутилька. Одна…". Дівчина запитала щось ніби "з собою?", але Карл-Йозеф не зрозумів запитання ("з водою? чому з водою?"), тож лише рухом показав, щоб вона не забирала склянку, і подякував. "Будете шашлик?" - з легким співчуттям запитала вона, але він ще раз лише подякував. Добра дівчина, здається, знизала плечима і відійшла.

Він влив у себе кілька гидких ковтків і подумав, що завжди встигне одержати ту кляту програну пляшку. Треба тільки звикнути до всього, що тут відбувається, і як слід проартикулювати своє замовлення. Тим більше, що перші ковтки блискавично спрацювали на старих дріжджах, і Карл-Йозеф негайно відчув, як йому попускає, в якихось там центрах було наказано зняти з постів не в міру чутливих вартових, він перестав судомитися і разом з теплом прийняв у себе цей шум, тупіт, цю музику. Йому попустило настільки, що він уже й не відчував на собі двох поглядів з-за котрогось далекого столика (чи не ті самі типи, з якими нудно цвірінькала за стійкою господиня, коли він зайшов?). Але йому попустило - отже, він нічого не знав про ці погляди.

Через десять хвилин він дозрів до того, аби знову підійти до стійки і замовити ще одну склянку. Цього разу там орудував господар, очевидний батько тієї дівчини з добрими очима та голосом, бо так само, як і вона, подавши горілку, спитав, чи не візьме Карл-Йозеф шашлика. Той замотав головою (ці велетенські шматки обвуглено-сирого м'яса з цибулею ніяк не пролізли б йому крізь горло), але, щоб не ображати господаря, вичавив щось на кшталт "один помаганч пгошу". Господар його бажання не зрозумів ("ха, а вона мене ще переконувала, ніби Apfelsinn по-їхньому помаранч!") і після короткого вагання видав йому снікерса.

Повертаючись на місце зі склянкою й дурнуватим снікерсом у руках, Карл-Йозеф здивувався собі самому, як плавно і зґрабно він рухається, йому вдалося піймати такт, і це виявилося справжнім танго белого мотылька, навіть самі танцівники замилувались його пластикою. Цей успіх слід було розвинути, тож наполовину спорожнивши склянку трьома жадібними ковтками, Карл-Йозеф підвівся з-за свого столика і крикнув "Achtung, Achtung!". Вони не переставали танцювати свого "белого мотылька у открытого огонька", але всі воднораз глянули на нього - і пацани, і дєвчьонкі, і доброокий господар від бару, і його добросерда донька від кухні, і, ясна річ, тих двоє, що не мали борід - усі дивилися на нього і бачили, як він кидається сторчголовою вперед і стає на руки…

Безодня гойднулась і потягла його на себе, звідусіль падали стільці, потім не було нічого, якісь руки вели його крізь червоні й зелені спалахи, а коли він знову став бачити, то було багато головастих плям над ним, зате чомусь не було музики, він сидів коло свого столика, а вони про щось таке між собою шварготіли ("в дупель уриканий" - що таке "в дупель уриканий"?), і господарева дочка одягла йому на ніс окуляри. Карла-Йозефа розібрав сміх, йому страшенно сподобалися всі ці люди, і як вони про нього потурбувалися, тож він захотів їх якось підбадьорити, плеснув у долоні і з криком "Go dance!" відігнав їх від себе.

Вони справді пішли від нього, і як на його бажання справді пустили музику, отже, він укотре залишився сам, його розмлоїла дивно-приємна сонливість, із глибин якої він усе-таки спостерігав за новими й новими танцями, за тим, як вони хвацько п'ють і цілуються, п'ють і цілуються, п'ють і цілуються - і так тривало ще довго-предовго, аж він жбурнув у когось із них снікерсом, але вони вдали, ніби не зауважили. Щойно тоді лисий заводіяка у шкіряній куртці оголосив останній танець для іменинниці (was, eigentlich, soll das bedeuten, diese іменинниця?), після чого залунала жахливо душевна пісня "Дзєнь раждзєнья празнік дзєцтва". Вони крутилися під неї невимовно довго - Карл-Йозеф устиг десятки разів заснути і знову прокинутись, а вони все крутилися й тоді знову ставили її з самого початку і всі співали щось ніби "нікуда, нікуда, нікуда ат нєво нє дзєцца", найбільше йому подобалося те їхнє "нікуда, нікуда, нікуда", але тут з дівчиною в середині кола трапилась істерика, вона кинула до підлоги склянкою, шкіряний заводіяка нещадно шмагав її по щоках ("в дупель урикана, в дупель урикана", знову шварготіли вони, завдяки чому Карл-Йозеф зрозумів, що це якесь таке заклинання від нещастя - "в дупель урикана - в дупель уриканий").

Наступного разу він розплющив очі, коли товариство вже галасливо виходило з кнайпи, хтось іще допивав, хтось доціловувався, іменинницю вели під руки до дверей, Карл-Йозеф устиг побачити брудні блювотинні патьоки на її білому блузоні, надворі вони ще якийсь час кричали, хтось повертався, доплачував якісь гроші господареві, потім довго заводилися всілякі "джипи" та "ниви", а потім Карл-Йозеф поклав змучену голову на стіл.

Однак перше, ніж це зробити, він почвалав попри стійку, ловлячи на собі переважно осудливі і глузливі погляди всіх чотирьох членів родини власників (був, щоправда, один співчутливо-жалісний серед них) - отже, він побрів кудись у закапелки (в якесь закапекло) цього приміщення, в якийсь коридор, де мусив бути туалет. Він як міг рвучко хапався за стіни, що сходилися й розходилися, стеля з єдиною тьмяною жарівкою падала вниз, підлога вставала дибки і їхала на нього, він штовхнув ногою двері з вирваним і обвислим замком і ступив усередину, де не виявилося жодного унітазу, лише підмурована цементом діра з двома, також цементованими, слідами у формі ніг сорок третього розміру; але не це було головне - Карл-Йозеф побачив передусім той голий зад, спущені нижче колін спортивні штани, ритмічні поштовхи стегон, далі було перехилене вперед жіноче тіло, що відповідало поштовхам у тому ж ритмі, з руками, спазматично затиснутими на ребрах калорифера. "Хто тут?" - визойкнула вона, вертячи головою. "Почекай, почекай", - відповіло з нетерплячими придиханнями чоловіче тіло і, поки Карл-Йозеф щось несамовито темне виливав із себе в цементовану діру (йому подобалося тримати в руках свій такий масивний, такий великий, такий обважнілий тепер член), вони не переставали шворитися, витискаючи з себе всю свою тваринність. Але як тільки Карл-Йозеф припинив, чоловічий зад востаннє напружився і врешті завмер. "Отак-о", - сказав власник заду, підтягаючи штани. "Тепер ти", - мотнув головою на Карла-Йозефа і, плеснувши його по плечу, вийшов у коридор.

Дівчина підвелася з колін і, розвернувшись до Карла-Йозефа виваленими з розхристаної сорочки грудьми, сіла на калорифер. "Будеш?" - запитала його без найменшої інтонації. Він наблизився до неї впритул, хоч звідкіля було йому знати, що це вже останній такий подарунок, але він з цілком захланним розпачем кинувся вимацувати її губами і пальцями, провалюючись язиком в її горілчану ротову порожнину, ніби і справді все це було для нього востаннє. Дівчина завовтузилася в його руках і розвела ноги, втискаючи його у себе. Він почав сповзати додолу, до нього зненацька дійшло, наскільки він, щиро кажучи, стомлений укупі з цим своїм величезним і нікому не потрібним членом, вона, мабуть, саме так усе і зрозуміла, бо попустила вузол - розімкнула замок ніг у нього за спиною і знову звела їх докупи, гладячи його бідну голову, точнісінько так, як це траплялося робити Ромі за інших часів і обставин. Отоді він і занурив голову в її коліна, і так забувся. Дівчина нечутно для нього вивільнилася і пропала.

І в цю хвилину чиясь рука почала все настирливіше термосити його за потилицю. Карл-Йозеф, не піднімаючи голови, стріпував її зі себе (і таким чином демонстрував Ромі, що вже не потребує її запізнілих ніжностей), але Рома не відставала, її долоня була велика і тверда, вкрита жахливо рапавою, шкарубкою шкірою, а пальці - товсті й короткі, отже, вмить переваливши за середину відстань між сном та явою на шляху до останньої, Карл-Йозеф усвідомив, що то ніяка не Рома, бо не може ж її долоня бути настільки по-чоловічому сильною й недоглянутою та й всі ці креми, що він їй дарував, де вони, де їхня благодатна дія?! Щойно тоді він урешті відірвав свою голову від липкої й зимної алюмінієвої поверхні.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

Схожі:

Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconСтали подією художні твори сучасних
У вибрані твори «Бу-Ба-Бу» увійшли кращі зразки поезії, прози та есеїстки українських письменників І поетів Юрія Андруховича, Олександра...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconТема Культура Нового часу Характерні особливості культури Нового часу. Людина І світ у бароко. «Золоте століття»
У попередні епохи культура Європи ще не була "європейською" у цьому розумінні, а у наш час вона вже перестала бути специфічно "європейською",...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconНа конкретному літературному матеріалі показати за допомогою компаративного аналізу спільні та відмінні риси в образах Марії Уласа Самчука і Дарусі Марії Матіос
Українці в необхідність нового прочитання роману-хроніки «Марія» та глибшого опрацювання роману «Трояка ружа»
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconУсний журнал «Від рицарського роману – до роману Сервантеса»
Відродження в Іспанії. Передумови створення Сервантесом роману «Дон Кіхот». Нелегка доля Сервантеса. Роман «Дон Кіхот» пародія на...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconЛітературний диктант за змістом роману Альбера Камю
Хто з персонажів роману першим помирає від чуми?
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconЮрій яновський
«Рубай, брати, білу кість!» Пил спадав. Дехто з Андрієвого загону втік. Дехто простягав руки, і йому рубали руки, підіймав до неба...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconВизволення житомирщини у великій вітчізняній війні 1941-1945 рр.
Чи вірний цей підхід, котрий давно вже став традицією для переважної більшості дослідників?
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconДослідження доведень Теореми Піфагора
Піфагора не асоціювалось би з теоремою Піфагора. Навіть ті, які давно не мають справи з математикою, зберігають спогади про «Піфагорові...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconНормальне функціонування будь якого сучасного суспільства неможливе без повноцінної системи освіти
Освіта вже давно стала одним із важливих інструментів політики будь якої держави. За великим рахунком, у цивілізованому суспільстві...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconІсторія України. Код Арійця. Науково-публіцистичний нарис Частина друга.. Вступ
Людська фантазія ніколи не була лише витвором уяви, а лише “пригадуванням“ того, що вже було давно в нашій історії І відкладалося...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка