Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув



Сторінка17/18
Дата конвертації15.03.2018
Розмір2.56 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

"Ви знаєте, хто це такий?" - прогримів Перший всіма своїми порізами. "Нева чи Спутнік, Спутнік чи Нева?" - запитав би Пепа в усіх тих порізів п'ятистоповим ямбом, однак за інших обставин, а зараз лише ступив два-три кроки до стіни, де було звалено на підлогу цілі стоси старих жовтуватих газет. Йому довелося нахилитися вперед, щоб не впасти. Він так і стояв, однією рукою підпираючи стіну. "Ви знаєте, хто це такий?! - налетіли на нього ще два голоси. - Ви чуєте, про що вас питають? Чому ви нічого не кажете? Чому ви бліднете? Ви знаєте, хто це такий?!".

Пепа знав лише те, що про мерців переважно кажуть одну з двох речей - або цілком інша людина, або зовсім як живий. Проте зараз він не зміг би сказати ані першого, ані другого і, звичайно, не відсутність окулярів на довгастому - таки надміру довгастому - обличчі була цьому причиною.

"Це він", - сказав Артур Пепа. Його рука поїхала стіною вниз, але вони удвох - Другий і Третій - підхопили його під лікті й розвернули обличчям до Цумбрунненового трупа.

"Він - це хто? - не попускав Перший. - Ви можете членороздільно назвати його? Ви знаєте цю людину?".

"Цумбруннен, - почув Артур свій далекий голос. - Чому він мертвий?".

"Чому він мертвий?" - перепитали усі троє майже воднораз, але наголошуючи при цьому кожен на іншому слові: чому, він, мертвий. І тоді, ніби з найглибшої засідки - обидва, Другий і Третій, в обидва Артурові вуха: "А ви не знаєте чому?".

Запаси повітря в легенях і мозкові танули все швидше, відчуття халепи валилося на голову все оглушливіше, затуманюючи синкоповану скоромовку Першого, з якої Пепа виловлював лиш окремі сигнали: анонімний дзвінок - тіло на березі - за попередніми даними - громадянин іноземної - численні фізичні - смерть настала приблизно о - срібна пластина з іменем - мешканець міста Wien - Відень столиця Австрії - внаслідок удару тяжким предметом - не виключаємо що - сім-дванадцять годин у воді - безсумнівне вбивство - і ще щось таке, що перебувало між цими словами і, вочевидь, надавало їм значно щільнішого сенсу та порядку.

І тільки тоді, коли Перший, різко змінивши інтонацію, ткнув йому пальцем у груди (ми підозрюємо вас, ми вас підозрюємо, вас підозрюємо ми!), Артур Пепа остаточно допер, що саме цей тут Перший, отже, немає сенсу крутити замотиличеною головою на всі боки, відбиваючись від їхніх зізнавайтеся, а треба обов'язково докричатися до цього Першого про своє - як воно там називається?! - алібі, алібі, в мене алібі, я так само дещо тямлю в детективних романах, я спав тої ночі, моя жінка була поруч, у тому самому ліжку, але де вона зараз, мені погано, відчиніть вікно, вона вам усе підтвердить, куди ви її заподіли.

"Алібі? - Перший страшенно втішився цьому слову. - Звичайно, алібі! Так воно й називається! От тільки чому ви йшли за ними вслід? Ви ж ішли за ними тої ночі? Це ваше алібі?".

Якби не ці удари зсередини, подумав Пепа. Якби не ця відлига, не ця кліматична катастрофа, не триста тридцять пульсувань на хвилину. Він ступив два кроки назад - по тих жовтих газетах - і вперся плечима у стіну. Це на мить помогло: "Добре, якщо це я, то з яких мотивів?" - мотивів, мотивів! - саме те слово, хай скажуть, з яких мотивів, нездари!

Але Перший тільки цього й чекав, бо відразу став загинати пальці: побутове пияцтво, сварка на ґрунті п'яного суперництва, природне бажання вивищитися над іноземцем, ревнощі, вам цього не достатньо? Бо їм цього більше ніж достатньо!

"Ревнощі! - спробував засміятися Пепа, але нічого не вийшло. - Які ще ревнощі? На якій підставі (так, звичайно - підстава, саме те слово, підстава!)?"

Не відриваючи меланхолійного погляду від посірілого трупа на зсунутих докупи столах, Перший відповів: "Та хоча б на тій, що ваша дружина протягом кількох років спала з оцим бідолахою. Спала, розумієте? Вони були коханцями. І всі про це знали. А ви хіба не знали? Ніхто вам не повірить, що ви не знали!".

"Ніхто вам не повірить!" - застрибали у Пепи в очах Другий і Третій, точніше, їхні роти і вилиці - десятки, сотні людей знали, всі на світі знали, всі тільки й говорили про це - от!

Газети поповзли в нього з-під ніг. Йому хотілось якомога тихше - щоб не розгнівати іншого всередині - лягти на спину. Але там була стіна.

"Ви не можете говорити? Принести вам води? Боїтеся трупів? Смерті? Може, це ви її спричинили? Чому ви мовчите? Що ви робили позаминулої ночі? Очі! Чому ви очі закотили? Зізнавайтеся - вам полегшає!" - вони вискакували один поперед одного зі своїми запитаннями, ні, це запитання вискакували з них, але передусім вискакувало з них оте їхнє зізнавайтеся, та вже навіть і не зізнавайтеся, а їхнє куди професійніше колись, і тепер вони наввипередки вигавкували своє колись, ніби в кожного з них пролізло по Олегові Скрипці і всі вони разом повторювали колись, колись, а також закоси на нещасний случай, і тоді було приведено Рому Воронич - її появу розрахували до хвилини, її витримали у коридорі саме достатньо для того, щоб добити діло до кінця, отже, тепер вона була тут, але зависла десь посередині, майже в повітрі, однією рукою тягнучись до його забинтованого чола, іншою - до повік Цумбруннена, очна ставка - так це, здається, мало б називатися, хоч насправді то був тільки німий вигук, затиснутий у схлип.

Відтак, уже провалюючись, він іще встиг востаннє звернутися до Когось: "Чуєш, Ти, я ж просив - не зараз, не зараз!", а потім, вислизаючи у свою цілковиту самоту й ізольованість повз їхнє немовкнуче одностайне колись, повз витягнуту до нього Ромину руку, обважнілий та перекошений, устиг задерти їм перед носами середнього пальця, ніби хотів на чомусь наголосити. Другий і Третій розступилися, він - удруге за день! - загримотів усім собою, цього разу на газетні стоси, на їхню запорошену хрустку жовклість, на всі ці портрети, передові статті, ювілейні телеграми і листи трудящих.

Але цього разу чорнота, що його ковтнула, мала свою виразність. Його несло тунелем - кудись подалі від танучої оболонки світу, від повсюдного стугоніння талих вод, від нестерпно-млосної гірської весни, він опинився в якихось широких повстяних рукавах, так що зіткнення тіла з м'якими стінами йому зовсім не боліли, аж урешті невідомі пневматичні системи вистрелили ним, ніби з повітряної гармати, й він вилетів кудись назовні - в інші коридори, з іншим світлом, де товклося безліч якихось прохачів під зачиненими кабінетними дверима, всі вони про щось ненастанно перемовлялись, але Пепа не міг розрізнити жодного слова за винятком того, що всі прагнули потрапити до Илька Ильковича. Потім йому вдалося почути власне ім'я, вимовлене мегафонним голосом диспетчера, і то було ніби виклик.

Тоді всі інші невдоволено розступилися, звільняючи для нього вузенький прохід - підштовхуваний сильними повітряними струменями у спину і в зад, він спотикаючись перевалив за поріг апаратної, де з глибини, від пульту, з усіх боків оточене десятками увімкнутих моніторів, на нього глянуло жовтувато-мінливе мерехтіння, замкнуте у невловних і нетривких обрисах людської постаті. Артур Пепа став посилено терти очі, щоб роздивитись бодай що-небудь у цьому випромінюванні, але від того лише погіршало.

– Вітаю з прибуттям, - сказала жовта постать чоловічим голосом, за яким раптово прорізався мажор і комсюк, громадянськи активний і вічно моложавий, з волоссям на проділ і збитою набакир краваткою. - На жаль, я так і не викроїв часу, щоб якось вас усіх навідати на Дзиндзулі особисто. Знаєте, надто багато справ, передсвятковий настрій. І всюди треба, знаєте, встигнути.

Він кивнув на монітори, у кожному з яких щось відбувалося - десятки і сотні фільмів, сюжетів, кліпів, блискавична зміна операторських планів, тремтіння контурів та діафрагм, обертання гримас і рухів.

– Ви Варцабич? - спромігся на здогад Пепа.

– Зокрема так. У мене надто багато імен, щоб я зміг тут оголосити повний перелік. Та й навіщо вони вам? Сподіваюся, трохи попустило? Як загалом дихається?

Артур Пепа і справді відчував непередавану полегкість, лишивши всю свою тахікардію десь там, у кинутій на пожовклі газетні стоси тілесній оболонці.

– Я мушу висловити своє захоплення вашою дружиною - громадянкою Воронич, - продовжував господар. - Вона попросила заступитися за вас - і я не можу відмовити.

– Про що ви кажете? - зажадав ясності Пепа.

– Про телефонний мобільний зв'язок, - мерехтливий господар знову кивнув у бік моніторів, звідки клоунсько-демонські голоси вмить заверещали як на замовлення "Спілкуйся Вільно - Живи Мобільно!". А тоді, з усіх моніторів нараз, одне одного перекривлюючи: "Спілкуйся Вумно - Живи Бездумно! Спілкуйся Гідно - Живи Фригідно! Спілкуйся Стильно - Живи Дебільно! Спілкуйся Чемно - Живи Нікчемно!", після чого все це моніторівське кодло зайшлося безецним реготом і реготалось доти, аж поки господар не змахнув своїм насичено-жовтим променем.

– На щастя, вона мала при собі цю іграшку. Власне, навіть не свою, а бідного Карла-Йозефа. Можливо, сподівалася, що він почне дзвонити на свій власний номер? Хоч у тих наших горах ніколи й нікуди не додзвонишся - це також правда! Але з того світу - чому б і ні? Як би там не було - добре, що вона здогадалася взяти цю штуку з собою, а ще краще - що зуміла викликати з пам'яті мій - я маю на увазі Варцабича Илька Ильковича - телефонний номер.

– Усе це жахлива бридня, - пирхнув Пепа.

– Я цього не сказав би, - ледь ображено заперечив господар. - Коли ті так звані правоохоронці відвезли її на своє дознаніє, щоб чимскоріше, як вони це називають, розколоти у справі незручного австрійського трупа, вона ще нічого не знала про вбивство, як і, зрештою, ви. Але вона знала про те, що мусить вас рятувати - вас ударили автоматом у груди, ніби останнього бандита, ви впали на сніг - от і все, що вона бачила, потім її відвезли на так звану дачу -колишня психушка для жінок -, де тримали в зачиненій холодній камері і тут у неї з'явився час, аби цілком слушно згадати про мене, вона добру годину проморочилася, згадуючи мій номер, а потім її осінило, що Карл-Йозеф мусив би цей номер мати у телефонній пам'яті, і він справді мав - от тільки не на W і не на V, а на B - так ніби я Бартсабитш який-небудь… Але що там казати - розсіяний до краю був чоловік цей Цумбруннен Карл-Йозеф!… Добре, що принаймні колись він переписав їй свій персональний телефонний код - ви ж розумієте, стосунки були досить інтимними…

Мажорний комсюк непомітно перетворювався у захоплену власними скоромовками й домислами старосвітську даму-пліткарку.

– Вона до вас подзвонила - і? - нагадав про нить історії Пепа, витягаючи поперед пліткарки більш звичного комсюка.

– І сказала так…

Далі був телефонний гудок і воно заговорило Роминим телефонним голосом:

"Пане Варцабич, я вас не знаю, й ви не знаєте мене, але вони схопили мене й мого чоловіка, все-таки ми ваші гості тут, невже ви нічого не зробите для нас, може, вони вас послухають, усі тільки й говорять про вас і вашу всемогутність, вони його б'ють, вони його вб'ють…"

– І так вона це промовляла своїм жіночим трепетним голосом, - продовжило воно, вимкнувши телефонну Рому, - і найбільше про мою всемогутність, аж поки я не сказав: "Добре, як-небудь посприяю".

Останнє слово вже цілком не могло належати дамі-пліткарці - то знову був зачесаний на проділ діяч.

– Тоді вона розплакалась у телефон - і саме вчасно, - продовжив він, - бо якраз приїхала майорша з району, щоб її обшукати, то й мобільник у неї вилучили, от лише розкодувати їм так і не вдалося - занизький рівень профпридатності, специ з нормальними головами на плечах у приватний бізнес, а хто і в загранку чухнули, бо хто я їм такий, щоб за двадцять баків на місяць грижу наживати (Пепа зауважив, як Варцабич на мить робиться містечковим комп'ютерним генієм з претензіями найбрутальнішого зламувача кодів), от вони й дивляться тепер на ту мобілу, як чукчі. Подумати тільки - вони з вас уже вбивцю шиють, пінкертони довбані! Пародія на пародію! Ну який ви вбивця?

– І я теж, - зітхнув Пепа, перед яким раптово стали розверзатися інші глибини їхньої історії. - Ми всі потроху вбивці. Але хто по-справжньому, хто це зробив?

З крайнього лівого монітора в шостому верхньому ряді на нього кліпнуло велике, посічене червонястими прожилками каламутне око. Згодом камера від'їхала, око виявилося розташованим на нещадно зім'ятій щетинястій мармизі. Власне кажучи, таких мармиз було аж дві - обидві нажахані і заслинені, вони пласкими рибами металися в моніторному просторі, ніби намагаючись кудись із нього вирватися.

– Їх уже колють, - прокоментувало з боку Варцабича, цього разу бультер'єра і мордоворота. - Двоє відморозків з околиці, так собі, ніхто - грязь із-под ногтєй, шалупєнь і шелупонь. Дорвалися до його бабла - показалось нємєряно, ну їх на тьолок потягло - гулять так гулять. Якесь падло - ти його знаєш - здало їм Лільку і Марленку в Чортополі, тіпа там адреса, тєлєфони. Ну, вони там туда-сюда, потім діла-дрова, потім одна з дєвчьонок у Душмана чисто случаєм бумажник цього вот Карлуші засікла і вспомнила, шо то Карлушин бумажник, чисто случаєм запомнився - у нього там такий бумажник фірмовий з наворотами, ну там подумала чисто украли або на дорозі валявся, прикинь. Тоді в них по п'яні сварка, відморозки зразу в стакан, стали тьолок обіжати, наїзди там усякі, фуйо-муйо, Марленку защемили і давай душити на двох, тіпа розпишемо, а Лілька когті рванула, давай моїм пацанам дзвонити, з бригади - так і так, відморозки борзіють, іностранним баблом швиряють, мої з ходу налетіли, піздюлєй там, фуйо-муйо, тоді розкололи на сознанку - а-а-а, так вони фірмача замочили, ну ні я сєбє… Знаєш, мої пацани в такі розклади не клеяться, передали чмошників мєнтам - хай колють по-своєму. От вони зараз і колються, а то зовсім уже без понятій - взяли і гостя мені замочили…

– Причому замочили в дослівному сенсі, - втрутився на мить хворобливий шкільний вундеркінд, вискочивши з жовтого мерехтіння поперед замовклого бультер'єра. - Тіло упало в Потік - і замочилося. Тут етимологія як ніколи спрацювала на користь семантики: вдарили по голові й замочили. Хоч насправді вони лише знаряддя.

На лівому моніторі шостого верхнього ряду миготіли відбитки пальців, перекривлені фізії допитуваних та допитуючих, тремтіння рук, стогони, шал, скрегіт зубовний.

– Хоч насправді вони лише знаряддя, - повторив той найперший голос, Варцабич-1.

І всі інші (дама-пліткарка, мажорний банкір-комсюк, бультер'єр, віртуоз-гакер) підтвердили з жовтого мерехтіння:

– Насправді лише знаряддя.

Артур Пепа трохи помовчав, дивлячись на моніторне миготіння. Йому здалося, що він уже всередині таємниці, зараз настане спалах.

– Навіщо вам була його смерть? - несподівано для себе самого запитав він.

– А навіщо смерть узагалі? - відповів йому з інвалідної каталки маньяк-винахідник.

– Для вічного оновлення! - недобре зареготав злий цирковий ліліпут з бородою по коліна.

– Для вшанування Антонича, - нагадав шкільний відмінник-вундеркінд. - Для його вічного повернення.

– А отже для того, щоб ваша дочка, перепрошую, падчериця, позбулася нарешті гніту своєї незайманості, - знову випхалася поперед усіх дама-пліткарка.

– А ваша дружина, громадянка Воронич, - розштовхав усіх ліктями мажорний комсюк, - вибираючи поміж вами й коханцем, таки вибрала вас, а не, скажімо, Орфея…

– Кого ти сказав? - перепитав Пепа, відчуваючи, як йому пересохли вуста.

– Та ж Орфея! - закричали всі в один голос - і комсюк, і бультер'єр, і відмінник, і маньякуватий винахідник, і ліліпут-циркач, і старосвітська дама, і віртуоз-гакер, і хвойда, і шльондра, і гачкодзьоба відьма-панночка, і вовчиця, й ворона, і змія, і навіть мрія, бо всі вони були Варцабичем, точніше, тією насичено-жовтою субстанцією за операторським пультом.

– А ви не впізнали? - запитало звідти.

– То це було ритуальне вбивство? - вхопився за промінчик ясності Пепа.

– Усі вбивства ритуальні, - сказало воно. - Але ви маєте рацію в тому, що з мого боку це був акт моєї вільної творчості.

– То ви диявол? - пішов напролом Пепа, хоч і не був певен, чи його почуто - настільки в ньому все пересохло.

– Я автор, - весело сказало воно, знущаючись. - Чи принаймні власник авторських прав. І саме тепер настає пора самому приєднатися до дійства. Тобто зараз я стану богом з машини. Не пригадуєте, який номер Цумбрунненового телефону?

Але Пепа нічого такого не пам'ятав, задивлений у крайній справа монітор тринадцятого нижнього ряду - з тією самою кімнатою, метушнею силовиків, укритим до пояса тілом на зсунутих докупи канцелярських столах, Ромою та ще одним тілом, його власним і непритомним.

– Добре, я й без вас пам'ятаю, - заколихалося сміхом від моніторів і взялося за витискання якогось довжелезного цифрового ряду.

На моніторі задзвонило, і Перший схопив зі столу вилучений в Роми при обшуку телефон - його альо прозвучало ледь обережно і здивовано.

– Майор Вошивлюк? - заговорило від пульта. - Це вас Варцабич Илько Илькович. Знаєте такого?

Першому на мить забило подих, але він спромігся на своє дисципліноване так точно, Паршивлюк слухає, після чого напівзігнувся, дедалі більше приголомшуваний Власниковою потойбічною тирадою:

– Паршивлюче, як воно нічо, га? Настрій перед празником? Нормально? Проблеми? Ну в кого тепер без проблем? Вошивлюче, я от чого дзвоню. Там твої орли здуру перестаралися, взяли ні за що в мене двох моїх гостей, чоловіка і жінку - ну там тіпа вони когось порішили, якогось австралійця чи що. Так от, Перешиванюче, мої з бригади чисто случаєм вийшли на настоящих. Нє, на тих, які справді порішили. Нє, вони вже здали їх твоїм у роботу. Ті вже колються, Профанюче. Так що ти давай - гостей мені відпусти, га? Ти мене поняв, майор?

Той устиг зігнутися ще нижче, а потім тричі повторити своє нема питань, Ильковичу.

– Ну от, - задоволено сказав бог з машини. - Гостей моїх відпускай, тачку для них я піджену, поняв? І мотай уже додому, субота, знаєш, паску пора святити, яйця там, діла-дрова тощо. І тебе з тим самим, Зашиблюче, давай, розслабся, на тижні ще зіздзвонимося.

Монітори гасли один по одному, згори й донизу, зліва й направо, зникали всі на світі фільми, сюжети, кліпи, завмирали всі передсвяткові історії з перекошеними операторськими планами, людськими гримасами й жестами.

– Артур Пепа? - громово запитало від пульта.

– Я, - сказав той, відступаючи до виходу.

– Вас відпущено. Можете повертатися. До побачення.

"Коронарний спазм", - почув Артур Пепа десь угорі над собою. "Зверніть увагу на потовиділення", - додав ще хтось. "Так, відпускає", - зі знанням діла озвався ще один. Найближчою була Рома, вона обережно розмотувала йому той брудний посірілий бинт, а потім витирала чоло і скроні мокрою губкою, отже, він таки повернувся до цієї найсухішої з кімнат, і хоч на разі було страшенно важко визначити за кольором шкіри, хто з цих двох чоловіків більшою мірою мертвий, Артур Пепа і справді відчув, що його відпущено (рідшання чорноти і її миготливий перехід у дедалі світліше рябіння, поява перших обрисів і кольорів, затихання дзвону у вухах, дудніння водостічної ринви за навстіж відчиненим вікном, віднайдення легенями щасливої здатності до повітря і - що зараз подобалося найбільше - цей рясний піт полегкості, рятівний знак - ось тобі ще одна відстрочка-вісточка, мудаче).

Потім усі кудись виходили і знову заходили, часом вони залишалися тільки вдвох - Цумбруннен і він, потім Рома сказала, що машина вже чекає, ви зможете піднятись і йти, співчутливо запитав Перший, Артур Пепа підвівся з підлоги, налиплі до його спини газети з шурхотінням посипалися додолу, потім йому подали плащ і вилучену при обшуку писанку, він механічно поклав її до кишені, у коридорі його дбайливо підхопив під лікоть той самий, з калашніком, черговий мєнт, але вже за порогом Пепа нетерпляче вивільнився з-під його опіки і прожогом рвонув за ріг будівлі. Він відливав довго й захоплено, висвердлюючи своїм напрочуд ясним струменем щось на кшталт отвору у звільненій щойно від снігу розм'яклій глині; зробивши своє, теплий вітер утікав кудись далі, весна вибухала знадовкіл усе новими запахами, Пепа застібнув ширінку, за спиною його наздоганяли останні, дещо винуваті побажання Першого ("на вашому місці я таки звернувся б до лікаря - знаєте, цілих дві хвилини без сознанія, це вам не жарти"), рушив подвір'ям колишньої катівні, ну так, гауптвахти, у бік паркану й виходу на дорогу. Вже коло хвіртки, обвислої на петлях і напіврозчахнутої, він порівнявся з Ромою, щоб запитати:

– Ти справді спала з ним, так?

Прикметно те, що по них було подано той самий джипоїдний автомобіль з тим самим військовим кразівським двигуном. Та й водій був чи не той самий - великі вуха, міцна потилиця, чорна шкіряна куртка. А над усе - той самий щит на даху з тим самим написом "Благодійна Програма ГЕРОЇ БІЗНЕСУ - ГЕРОЯМ КУЛЬТУРИ". І тепер вони сиділи в ньому тільки удвох, десь аж у глибині, подалі від цього хлопця за кермом - справжні герої культури, пані Рома Воронич та її чоловік Артур Пепа.

Дорога робилася все більш вибоїстою, ними почало підкидати на їхньому задньому сидінні, Рома кілька разів занепокоєно глянула на чоловіка, обабіч дороги брели місцеві мешканці зі святковими кошиками в руках, вухатий водій обганяв усе, що бачив, перехожі сахалися ближче до куветів та скелястих обочин, рятуючись від брудних струменів з-під його коліс, ніде не лишалось ані сліду від розталих снігів, тільки зламані стовпи і дерева свідчили про нічну веремію. Але щойно тоді, як вони знову перевалили через шалено збурунене русло Річки і поперли лісовою розгрузлою дорогою, Рома вчепилася за рукав його плаща.

– Чому ти про це запитав?

Пепа прокинувся зі свого заціпеніння і відповів - не стільки їй, скільки лісові за вікном, усім його гілкам, що сполохано шмагали по вікнах машини:

– Хотілося знати, що при цьому відчувають.

Вона не зрозуміла, але він не став нічого пояснювати - про тіло, яке з нею кохалося, про споглядання його мертвим, про нерухомість і зсунуті докупи старі письмові столи. У нього не було слів, аби таке пояснити.

Жінки обов'язково плачуть, коли дивляться на мерця. У Пепи був досвід.

– Це я в усьому винна, - сказала Рома трохи пізніше. - Ти мусиш від мене піти. Я приношу смерть. Він уже другий, знаєш?

– Знаю. І тому нікуди не піду. Хочеться бути принаймні третім.

Вона не доцінила жарту, якщо це був жарт.

Минуло ще трохи часу, аби Пепа наважився випалити в повітря:

– Ти й зараз любиш його?

– Мені шкода, що він тепер сам. Усі ми лишаємось тут, і завтра свято, а його вже не буде.

– Усі ми лишаємось, але не так вже й надовго, - нагадав Пепа.

Він узяв її за лікоть і, продираючись їй до вуха крізь останню шпарину, десь між першим схлипом і першим здриганням плеча, видихнув єдине, що зміг:

– Хоч ми нічого про це не знаємо.

Дивно, але вона заспокоїлась.

Потім вони лишилися серед лісу тільки удвох: вухатий зарізяка по-каскадерськи розвернувся на тій самій галявині і висадив їх серед прив'ялих анемонів. На прощання відтарабанив щось ніби "вам туда, кілометрів сім, години за дві вилізете, завтра після трьох подають гелікоптер, вєщі пособирайте і ждіть, за вами прилетять, щоб до пожару вспіти", після чого, рвучко заклацнувши дверцю, попер звідки приїхав. Далеко вгорі, весь у призахідному світінні, чекав їхнього повернення всіяний сніговими плямами Дзиндзул з невиразною цяткою пансіонату на самому хребті.

Вони йшли під гору, часом подавали одне одному руку і підтримували на слизькому підйомі. Уже діставшись до нижчих ялівцевих чагарників, зупинилися трохи перепочити. Пепа роззирнувся по занімілих вершинах і сказав перше, що спало на думку:

– Насправді все може бути значно краще, ніж ми собі думаємо.

IV. Закінчуючи

Карл- Йозеф Цумбруннен дивився на Карла-Йозефа Цумбруннена. Другий з них був тілом і лежав на докупи зсунутих письмових столах, від ніг до пояса вкритий рештками старої мішковини. Перший натомість був чимось іншим, значно тоншим. Цієї ночі настала мить його вивільнення. Йому було дивно бачити себе ззовні і не в дзеркалі: власне кажучи, то було не що інше як зіткнення двох найбільших таємниць існування -Смерті з Я.

Карл- Йозеф, той, що відокремився, перебував десь вище -можливо, на стелі. В будь-якому разі своє недавнє тіло він бачив згори: початок розпаду, перші плями на шкірі, подальші прояви теж цілком передбачувані - гнильна емфізема, трупна зелень, відшарування епідерміса з утворенням пухирів, заповнених сукровицею. Карл-Йозеф усе це знав, хоч ніколи не студіював патологічної анатомії. Але тепер він безмежно багато всього знав і розумів.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

Схожі:

Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconСтали подією художні твори сучасних
У вибрані твори «Бу-Ба-Бу» увійшли кращі зразки поезії, прози та есеїстки українських письменників І поетів Юрія Андруховича, Олександра...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconТема Культура Нового часу Характерні особливості культури Нового часу. Людина І світ у бароко. «Золоте століття»
У попередні епохи культура Європи ще не була "європейською" у цьому розумінні, а у наш час вона вже перестала бути специфічно "європейською",...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconНа конкретному літературному матеріалі показати за допомогою компаративного аналізу спільні та відмінні риси в образах Марії Уласа Самчука і Дарусі Марії Матіос
Українці в необхідність нового прочитання роману-хроніки «Марія» та глибшого опрацювання роману «Трояка ружа»
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconУсний журнал «Від рицарського роману – до роману Сервантеса»
Відродження в Іспанії. Передумови створення Сервантесом роману «Дон Кіхот». Нелегка доля Сервантеса. Роман «Дон Кіхот» пародія на...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconЛітературний диктант за змістом роману Альбера Камю
Хто з персонажів роману першим помирає від чуми?
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconЮрій яновський
«Рубай, брати, білу кість!» Пил спадав. Дехто з Андрієвого загону втік. Дехто простягав руки, і йому рубали руки, підіймав до неба...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconВизволення житомирщини у великій вітчізняній війні 1941-1945 рр.
Чи вірний цей підхід, котрий давно вже став традицією для переважної більшості дослідників?
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconДослідження доведень Теореми Піфагора
Піфагора не асоціювалось би з теоремою Піфагора. Навіть ті, які давно не мають справи з математикою, зберігають спогади про «Піфагорові...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconНормальне функціонування будь якого сучасного суспільства неможливе без повноцінної системи освіти
Освіта вже давно стала одним із важливих інструментів політики будь якої держави. За великим рахунком, у цивілізованому суспільстві...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconІсторія України. Код Арійця. Науково-публіцистичний нарис Частина друга.. Вступ
Людська фантазія ніколи не була лише витвором уяви, а лише “пригадуванням“ того, що вже було давно в нашій історії І відкладалося...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка