Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув



Сторінка4/18
Дата конвертації15.03.2018
Розмір2.56 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

І, хоч на той час у господарці не лишилося жодного безвідмовного гуцулика, а залізничне відгалуження від станції було на дві третини розібране ще в перші повоєнні роки, та все ж однієї з весен на полонині Дзиндзул знову почалося.

Ця картина має дещо відмінний від попереднього вигляд: уперше фіксуємо тут появу якихось гусеничних монстрів, ревіння моторів уперше влаштовує конкуренцію ревінню надхребетних вітрів, проте головним двигуном будови і цього разу виявляється горілка, щоправда, підсилена горловими прорабськими матюками, що їх, як і все інше у цій місцині, тими ж вітрами відносить у Трансильванію.

До нового зимового спортивного сезону інтернат з недобудованим трохи нижче трампліном було урочисто відкрито. Кілька десятків найобдарованіших дітей зайняли свої місця у класах та спальних кімнатах, користаючи водночас із вигод автономного опалення, душових та каналізації, не без натуги реанімованих над підвалинами метеостанційного минулого.

Однак при цьому районне керівництво припустилося помилки, що мала згодом цілком фатальні для всього проекту наслідки. Зрештою, чому помилки? Насправді в них просто не було іншого виходу - ніхто з місцевих не піддавався ні на вмовляння, ані на погрози, при цьому деякі навіть відверто кивали на недобре місце. Тож директором інтернату врешті погодився стати такий собі Малафєй - обсипаний ластовинням і прищами, відверто миршавий тип років тридцяти, випускник фізкультурного технікуму родом звідкись із братнього Нечорнозем'я, стрибун-невдаха, що свого часу посів чи не сімдесят дев'яте місце на обласній спартакіаді, а відтоді перебивався пісними заробітками вчителя фізичного виховання по восьмирічках, животіючи самотньо, нехлюйно і загалом непомітно, хоча вряди-годи з получки дико напиваючись. "А нам татарам адін хрєн", - сказав Малафєй, приймаючи під свою оруду далекий інтернат у горах. "Добре, що хоч коло нас москалем не смердітиме", - подумав на це завідувач відділу, гидливо тиснучи Малафєєву спітнілу руку.

А проте опинившись на безпечній відстані і - головне - висоті від настопизділого фізруцького існування, відчувши, крім того, повноту і фактичну необмеженість своєї влади бодай над підлітками, новопризначений директор інтернату приголомшливо швидко перестрибнув у своє чергове втілення. За місяць-другий безвилазно ситого й теплого правління підхмарною карликовою державкою з нього раз і назавжди вивітрилася колишня недорікувата сором'язливість, його долоні перестали пітніти, а вуха наливатися червінню; що стосується відверто курячого носа, то він, звісно, орлиним не зробився, але все-таки набув якогось багатозначного лоску. Усі ці метаморфози можна було б тільки вітати, якби вони не супроводжувалися найбурхливішим вивільненням усього, що впродовж років невдоволено залягало в цього чоловічка на самому споді майже без надії коли-небудь повихлюпуватися. І так настала Малафєєва година.

Передусім він урешті дорвався до жіночих статевих органів. За лічені тижні перемотлошивши кількох нещасних і безборонних учительок (українська мова, географія та історія середніх віків), ніби навмисне засланих йому на поталу, він перекинувся було на майже шістдесятилітню пропахлу комбіжирами глухоніму кухарку, але врешті порушив і останню межу законності, змушуючи до заборонених фізичних занять деяких учениць. Поводячись аґресивно й нахраписто, він усвідомив, що найкращими методами керівництва є диктаторські, тому тримав усі свої жертви в цілковитій прибитості та покорі, досягаючи мети за допомогою щипків, кулаків і невідь з якої зони привезених наручників, частіше за все на килимі власного кабінету, хоч іноді й посеред класів, на матах тренувального залу чи в підземних закамарках душової.

Крім того, завдяки новій посаді в нього з'явилася можливість пиячити по-справжньому безпробудно, не обмежуючись лише днями получки. Для цього він використовував переважно учнів хлоп'ячої статі, вигадавши щось наче норматив на довгу дистанцію до забігайлівки на 13-й кілометр і назад, бєг по очєнь сільно пєрєсєчьонной мєстності, врємя пашло! - і нікому з вихованців не рекомендувалося приходити з пузирьом пізніше, як за дві години тридцять чотири хвилини та шістнадцять і сімдесят сім сотих секунди. З часом він вигадав для них ще одну, значно довшу, напівмарафонську вправу - до крамниці на залізничній станції, куди часом завозились популярні одеколони ("Шипр"? може, "Хвойный"? О ці пахощі дитинства!). Бо місцевої самогонки Малафєй чомусь терпіти не міг.

В усьому іншому йому велося добре і як член капеерес він навіть іноді, трохи відлежавшися, відмокнувши і привівши себе до сякої-такої кондиції, сам спускався в долину на збори первинного осередку.

Його панування над інтернатом і світом тривало б ще не один рік, якби не нова учениця, посеред навчального року переведена з іншого району зважаючи на непогані успіхи в гірських лижах. Дівчина виявилася занадто традиційного виховання, за якийсь рік мала виходити заміж і, що називається, берегла себе, тож упродовж кількох тижнів примудрялася вислизати з-під дедалі більш оскаженілих Малафєєвих атак і погроз (матку вирву, сука пазорная!), але врешті, пізнього вечора, вже після адбою відчергувавши на кухні й перемивши півсотні брудних тарілок з-під манної каші, затиснута в безнадійно глухому куті коло виходу з їдальні (розчепірені вкриті ластовинням клешні, клацання вимикача, тяжка одеколонно-утробна суміш), вона таки піддалася, в останню мить виблагавши пошепки єдину ласку, отже, згідно з народною формальністю, лишилася цнотливицею.

Наступного ранку вона втекла, пропала, розчинилася в туманах і вітрах, насправді ж за п'ять днів і ночей виникла у своєму районі (цілком окрема історія з попутками, приміськими потягами й переповненим п'яними лісорубами останнім автобусом) - тепер нам залишається уявити собі ці її свідчення, розмазані покусаними губами сльози, медичні обстеження, синці на сідницях, мазок з ануса, зняття побоїв, скрегіт зубовний, телефонограми, закриті збори освітян та правоохоронців, прийняття виконавчою владою нелегкого рішення.

Усе, як і першого разу, закінчується вкрай погано: пізньої ночі, під снігову заметіль, у приміщення школи олімпійського резерву вривається цілий десант (як їх туди закинули - гелікоптером?) - насправді ж троє-четверо дебелих дядьків, і вони йдуть коридорами, кабінетами, класами, але ніде його не знаходять, хоч урешті хтось із дітей боязливо вказує на підвал, якась заревана й напіводягнена сикса вистрибує з душової, потоки гарячої води летять на цементну підлогу, він забарикадовується зсередини шафою, вони дають йому десять хвилин на одягання (і без фокусів там, герой!), але оскільки він не виходить з повинною й через двадцять хвилин, то починається штурм. На двадцять другій хвилині вони вриваються досередини і, продираючись крізь найщільнішу пару та давлячи ногами спустошені одеколонні флакони, насамкінець знаходять його в останній з кабін, де вже цілком червоно. Надбитий флакон саме придався для успішного розтинання вен на обидвох руках і б'юсь об заклад, що заключною його фразою було почуте в улюбленому з дитинства кінофільмі "врьош - нє вазьмьош"…

Тут фактично кінець другої передісторії, бо про те, що гірськолижний інтернат з так і недобудованим трампліном неподалік було невдовзі ліквідовано, розповідати зайво. Найдосвідченіші з нас пам'ятають, як ще того самого сезону керівництво країни зробило різкий поворот від гірських лижів до веслування на байдарках і каное.

А відтак - знову запустіння, нищення і розтягання на всі можливі боки всього, що хоч якось до чогось надавалося.

Відносно ж третьої - і незакінченої поки що - передісторії, то для її початку мусила минути ще одна чверть століття, але минути не просто так. Ця третя частина не змогла б ніколи розпочатись, якби не цілий ланцюг фантастичних катаклізмів, унаслідок яких в далекому від полонини Дзиндзул місті Берліні впала Стіна, східноєвропейська географічна мапа зазнала досить радикальних змін як у кольорах, так і подекуди в контурах, натомість у молодій державі Україні з'явився новий тип людей, тобто виникла вузька, ніби вушко голки, можливість вельми швидкого і беззастережного збагачення. Отже, як тільки перевалило десь за середину дев'яностих, усе знову закрутилося: договори, сертифікати, гіпотека, цінні папери, акції, кілька ефемерних банків, трастів і голдинґів, а потім нікому не знаний громадянин Варцабич И. И. зненацька хапонув усе за безцінь, та й, зрештою, кому про те йшлося? І добре, що такий знайшовся, і чудово, що хапонув, бо куди поділись би мої герої тієї ночі?…

Тож усього за якісь два-три місяці відому споруду було знову піднято разом з вежею та лоджіями на всіх трьох поверхах: фінська металочерепиця, німецький гіпсокартон, облицювальна плитка з Іспанії, паркет з Італії, сантехніка з Еміратів, ні, перепрошую, паркет з Еміратів, а сантехніка з Бельгії, ну і, звичайно, ексклюзивні опалювальні котли, мідні труби, вода, вогонь, ламінат, вікна-металопластик і мансардні вікна по триста баксів за штуку - усе це разом було названо пансіонатом "Корчма "На Місяці" - саме так, з асиметричними лапками посередині, це писалося.

Як бачите, зовсім коротка ця третя передісторія, проте ще незакінчена.

Тим часом настав ранок і варто розбудити Цумбруннена. Він буде нам потрібен для того, щоб оглянути будинок ізсередини, поки всі інші сплять. Слід сподіватися, що його короткозоре око професійно уважніше від багатьох інших присутніх тут очей. Тому варто розбудити саме його. Але як?

Карл- Йозеф Цумбруннен прокинувся від того, що за стіною хтось із кимось недвозначно і голосно -як би це сказати? - кохався. При цьому жіночий голос досягав таких пронизливо високих частот звукової ієрархії, що годі було й уявити собі всю невичерпність пристрасті, часом до нього приєднувався ще один - так само доведений до шалу. Що стосується голосу чоловічого, то щодо нього не було жодної певності, втім, двічі долинуло вдоволене горлове мурмотіння, до того ж усі приявні у тій кімнаті меблі - не лише перетворене на батут ліжко - здавалося, підстрибували в єдиному дедалі прискорюваному ритмі. Не знаючи, як йому бути з мимовільною ерекцією, Карл-Йозеф подумки визначив, що кімната за стіною жодним чином не може належати подружжю Воронич - Пепа, від чого йому суттєво попустило на душі. Так, він був цілком певен того, що пані Рома з чоловіком отримали покій, по-перше, через двоє дверей від нього, по-друге, з іншого боку. Залишалося, ще раз напруживши пам'ять, дійти не надто реалістичного висновку, що згадана звукова феєрія долітала з кімнати старезного професора Доктора. Відмовившися шукати цьому феноменові будь-яких пояснень, Карл-Йозеф (ерекція не проходила) саме відвернувся від стіни, коли раптом усе закінчилося ураганним оргазмом, обидва голоси востаннє затрепетали в дуеті, а відтак усе намертво заспокоїлося включно з меблями.

Однак про те, аби знову заснути, вже не йшлося. Розпалена уява наказала Карлові-Йозефу підвестися, виконати необхідний мінімум процедур (збудження остаточно відпустило тільки після вмивання під зимним душем) і походити завмерлим будинком. Отже, хвилин за десять він вийшов у коридор і перш усього деякий час постояв коло дверей сусідньої кімнати. Але тиша в ній - як і всюди - була такою глибинною, що залишалось уявити собі смертний сон, який зламав невідому пару, як тільки та осягнула вершину любощів. Подібний випадок описано в поета Антонича (див. "Баладу про блакитну смерть"), але Карл-Йозеф цього не знав. Як не знав він і того, чи цього разу справді йшлося про пару.

Усе, що Цумбруннен побачив, блукаючи з поверха на поверх, переходячи з крила у крило, минаючи більші зали й меші відсіки, залишало враження дивної комбінації часів, коли цілі шматки минулого існування щоразу нагадували про себе, цілком виразно вклинюючись у теперішнє - то незаштукатуреним фрагментом стіни, викладеним з передвоєнної цегли SERAFINI, то ділянкою мозаїчного панно з радянськими космонавтами і штучним супутником. То в цілком несподіваній ніші виникала, безсоромна у своїй неприкритості, чавунна австрійська ванна зі шляхетно позеленілими кранами, то фосфоресцентний олень - вершина декоративного мислення шістдесятих, але в натуральну величину - ошелешував з постаменту, викладеного шліфованим річковим каменем.

Друге, що впадало у вічі, була несамовита речова захаращеність - причому все, що траплялося вам під руку в цих кімнатах, коридорах і на сходах, мало на собі ту саму печать химерного співіснування відразу кількох побутово-предметних нашарувань, бо були тут передусім:

якісь комп'ютери, ксерокси з факсами, принтери, симулятори й синтезатори, а також обплутані кабелями стимулятори й субліматори, причому деякі з них цілковито розпотрошені; лазерно-цифрова розкіш посилювалася покинутими напризволяще відеокамерами, домашніми кінотеатрами, сателітарними і просто антенами, телевізорами різних поколінь, музичними центрами з караокі й без, моніторами, вакуум-клінерами, кухонними комбайнами, там і сям вилежувалися всілякі пульти дистанційного керування та інший дріб'язок на кшталт модемів, гнізд, галогенних світильників, радіостанцій, блоків живлення, компакт-плеєрів, тетрісів, мобільних телефонів та відповідних до них жучків; уся ця різноманітність легко переходила в розпусту, бо серед неї траплялися й цілком уже надлишкові депілятори, масажер-вібратори, еякулятори, потенціометри з електрошоковими паличками, прилади нічного бачення, автомати швидкісного збудження, аґреґати машинного доїння, а відтак уже взагалі без ладу і складу - коктейлеві та звукові мікшери, тостери, бустери, окремі вінчестери, міні-системи "земля - небо - земля", фени для пахвин і підпахв, а також півпіхв - тож не було б нічого дивного, якби й валіза з ядерною кнопкою випадково десь там залежалася; проте все це становило заледве третину, позаяк були там також

якісь тарелі - різьблені, металеві та керамічні (кольори: жовте, зелене, брунатне), топірці ще й ковані бляшки, крисані, кріси й череси, лаковані дерев'яі орли, ведмеді, вовки, кабанячі голови з плексиглазу і натуральні, вишиванки, ґердани і звичайні намиста, сирні коники та єдинороги, лелеки у гніздах, лилики, дерев'яні ж таки змії на гнучкій пластині, дримби, дараби, трембіти, Бахметюкові кахлі, бубни, тобівки, денцівки, авторучки з ереґованими гуцулами, флояри, джоломії, інкрустовані річковими камінцями та мушлями шкатули, коралі, плахти, сардаки, кептарі й капузи, китайські спортивні костюми "адідас", постоли з ногавицями, ножиці для овець та інші - для кнурів, ліжники (кольори: сіре, чорне, малинове), єльцин-матрьошки, писанки з космічною та олімпійською символікою, вишиті хрестиком портрети Святого Юрія, Юрія Федьковича, Івана Франка і діючого президента, глеки, куманці й баклаги, попередньо вже згадувані як "кераміка", скульптурна група "Комісар Руднєв братається з генералом Шухевичем" - коротше, складалося враження, що нині увесь музей гуцульського мистецтва вкупі з косівським базаром чомусь перевезено саме сюди; проте, щоб і цього не виявилося замало, траплялися там крім уього

мечі самурайські, арабські й турецькі, драконячі зуби, кілька полотен Фраґонара (оригінали) і приблизно стільки ж Фрауенгофера (копії), слонові та мамутові бивні; скам'янілі з часів, коли тут ще було море, мезозойські до зойку молюски; друковані ґотикою антикварні книжки з кабали й балістики, корені мандраґори, заспиртовані в самогонці вкупі з лацертинами й саламандрами; сечові та місячні камені, венеційські люстри і люстра, ферлямпікс, халцедон, перо золотого птаха, яйця археоптерикса, набір срібних куль, над якими прочитали відповідні молитви сім ксьондзів, сім попів і сім рабинів; іспанські дуельні пістолети "дуенде" (кожен в окремому футлярі), різницькі ножі, стилети, браслети (як у прямому сенсі, так і в переносному), амулети, арбалети, балетні пачки, гіпсові плакальниці, купальниці та міньєтниці, олеографічна порнографія вікторіанської доби, урни з рештками не знати коли й за що спалених панів і пань, скромна колекція черепів під червоне вино, опудала, віяла й піддувала, шерсть Кінґ-Конґа, волосся ангела та курячі лапки в асортименті, а також безліч інших пам'яток матеріальної культури минулого.

Друга обставина, що тяжко вразила Карла-Йозефа під час обстеження будинку, була пов'язана з дверима, але не так із їхньою неохопною кількістю, що мусила свідчити про відповідну їй кількість приміщень і переходів, як із написами на них. Більше того, на весь будинок не було двох дверних табличок, виконаних однаково - так, ніби їх просто позривано звідусіль де лише вдавалося і потім звезено до цього дивного місця, тож відчуття дурної хаотичності лише підсилювалося, заганяючи досить непевного себе Карла-Йозефа у глухий кут безплідних блукань і здогадів.

Певна частина табличок (ПРОЦЕДУРНА, ЧЕРГОВИЙ ПРОКТОЛОГ, ПРОЗЕКТОРСЬКА) наче і вказувала на теперішнє санаторно-оздоровче призначення закладу, деякі виглядали загалом універсально й ані про що не свідчили (ПЕРШИЙ ЗАСТУПНИК, КАФЕ-ЇДАЛЬНЯ, ПТАХОРІЗКА, АКУМУЛЯТОРНА, ВІДДІЛ СКАРГ І ДОНЕСЕНЬ), ще інші носили цілком звичний у цій країні рекомендаційно-розпорядчий характер (КІМНАТА ДЛЯ ДЕПУТАТІВ, КУРІННЯ ЗАБОРОНЕНО, ЗАКРИТА ПАЛАТА, ХОДА НЕТ). Але якщо з усім цим ще можна було якось давати собі раду, то вже цілком незрозумілими виглядали написи КАБІНЕТ ПЕЧАЛЕЙ, ОСТАННЄ ПРИЧАСТЯ чи ДО ТУНЕЛЮ. Траплялося й дещо зовсім легковажне: ВЕСНЯНА БІЛЬЯРДНА, МОВЧАЛЬНЯ ЯГНЯТ, КІМНАТА СМІХУ № 6.

Карл- Йозеф уже схильний був думати, ніби всі ці непорозуміння походять від його недостатнього володіння місцевою мовою -версія, що її в цілому можна було б і прийняти на віру, якби його тут-таки не зацькували таблички мовами більш знаними: FUCKING ROOM, RED ARMY OF THE UNIVERSE, DO NOT MASTURB' PLEASE, потім ішли EXQUISITE CORPSE, ETERNAL DAMNATION, HELLFIRE, KISS OF DEATH, TORTURES NEVER STOP (мимоволі згадалися якісь криваво-чорні обкладинки з тих років, коли він ходив до гімназії й гинув за металом, з дна пам'яті майже автоматично виринула якась перша, уся в чорних шкірах і ланцюгах, лахудра з кривавими губами на мертвотно-білому фейсі), далі було нічим не гірше - DANCE MACABRE, SUICIDE REHABILITATION, просто THE DOORS, чомусь у множині, а потім ще ПЕРВЫЙ ОТДЕЛ, НАЧАЛЬНИК ОТДЕЛА КАДРОВ, ОТДЕЛ ВИЗ И РЕГИСТРАЦИЙ, PIEPRZENIE NA ZIMNO, ACHTUNG - SCHEISSE, VAMPIRENTREFFPUNKT, цілком уже недоречне REGIONALBAHN NACH BADEN (зі стрілкою чомусь на підвал) і безмежно алогічне DAMEN-PISSOIR…

Від усього цього йому чимшвидше захотілося кудись назовні, він таки дивним дивом натрапив на веранду, де впізнав поскладані з ночі й досі не розпаковані сумки, саквояжі та наплічники і, хвилин тринадцять проморочившись із замком на вхідних дверях, вистрибнув на підґанковий, ще невідталий схил, де врешті заспокоїв себе думкою, що позаяк вийшов зі свого номера без окулярів, то більшість побаченого йому просто наверзлася.

І тепер він рішуче, розрубуючи повітря руками, сходить униз, пригальмовує на слизькому, озирається і шукає поміж перших ялівцевих чагарників будь-якої стежки в долину, де немає цього вітру, холоду, пташиних криків, де вже кілька тижнів, як весна. Карл-Йозеф уперше йде цим шляхом, але не востаннє.

А нам потрібно йти слідом, якщо ми справді хочемо побачити цю місцевість. Отже, позаду - хребет і трансильванський кордон, а попереду, себто внизу - весна, якої з кожною сотнею метрів робиться все більше й ось вона вже дихає з лискучих каменів на старій військовій дорозі, а потім нагадує про себе запахом нагрітого ялівцю. Камені, ялівець, а також і жереп, і потім нова, вже цьогорічна трава. За тиждень-другий, згідно з усіма святоюрськими приписами, сюди мали би прийти пастирі з отарами. Але вони не прийдуть, бо на полонину Дзиндзул вони не приходять ніколи. І з цієї причини трава на ній, певно, найсолодша.

Ми залишимо праворуч на схилі, метрів за двісті, карячкувату споруду недобудованого трампліну, що її Карл-Йозеф Цумбруннен запише в пам'яті як об'єкт для майбутнього мазохістичного альбому: поржавілі й через один повиламувані східці на естакаду і жолоб для спуску з цілковито знищеним покриттям.

Нижче почнеться праліс, тобто не саджений людською рукою, а самим Антидухом сіяний ліс. Тобто жоден Карл-Йозеф Цумбруннен-старший, цісарський заслужений лісівник, до цього стосунку не мав, але зумів підглянути за Антидухом (природою?), як слід садити дерева в цій країні.

На рівні пралісу, куди, ніби у приміщення велетенського вокзалу, заходить через деякий час Карл-Йозеф Цумбруннен-молодший, так от, на рівні пралісу дорога робиться дедалі похилішою, іноді майже рівною, зате сповненою всіляких перешкод: обліплені мухами величезні калабані, повалені дерева, затверділі на камінь глиняні гребені гусеничних слідів (щось тут ще робилося минулого літа, чи як?), згодом і сам застряглий без надії на повернення трактор - от якби протягом літа він заріс травою, ліанами, квітами, то вийшло б непогане фото для кічової поштівки! -, потім звідкись виникають колючі дроти, рештки стовпів, позеленілі шлаґбауми, фанерні щити з попереджувальною заборонною символікою, але тут лише ми, а ніякий не шпигун-фотограф, маємо право здогадуватися про недалеку присутність покинутих ракетних шахт, про їхні пропахлі грибами, сечею й цілковитою таємністю колодязі, про випотрошені пульти і розбиті на самому дні пляшки з-під пива.

Але не тільки це: тут, зовсім поруч, є ще одна підземна мережа, свого часу не менш таємна: бункери. Останній з них було засипано гранатами десь на початку п'ятдесятих, і ніхто не вийшов назовні. Зрештою, версія з гранатами значно шляхетніша від тієї, з нервово-паралітичним газом.

А тоді на нашому з Цумбрунненом шляху виникне ще один рудимент - залізнична колія, точніше її абсурдний відтинок, обрубок, нізвідки внікуди, без початку і кінця, якраз придатний для гадюк, що вперше виповзають на шпали 7 квітня вдень, а потім живуть між ними до глибокої осені. Карл-Йозеф нічого не знає про цей зміїний звичай, тому зараз він ризикує, ступивши на ті самі шпали й нічого не бачачи під ногами. Проте цього разу йому проститься як іноземному гостеві, тож він без ушкоджень пройде над невидимими плазунами, випадково ставлячи ступні саме куди слід й особливо не прислухаючись до невдоволеного сичання знизу.

Цей залізничний рудимент, як і все інше в лісі, тепер належить Варцабичеві, але ніхто не скаже, навіщо він йому. Може, просто так?

Колія закінчиться, врізавшись у кам'янистий насип, тож Цумбрунненові доведеться якийсь час продиратися крізь ліщинові зарості, знову шукаючи легковажно полишену лісову дорогу. Якщо б він її знайшов, то вийшов би нею просто на річкову луку, вже цілком придатну для випасу, тобто молоду й зелену, але ще з глибокими слідами недавньої повені, всю в болотяних пастках і з глиною, що чвакає під його добротними грубезними черевиками.

Саме за ними, за цими саламандрівськими черевиками, а ще за особливою незґрабною нетутешністю вони і впізнають його - троє або четверо підлітків у продертих на ліктях старих светрах, фланелевих просторих штанах, заправлених у гумаки по коліна, замурзані і крикливі, вони перетнуть йому шлях, вибігши зі своєї курної халабуди трохи вище над Річкою, вони почнуть з усіх боків до нього чіплятися, далекі діти покараних брахманів з індійськими кульчиками у вухах і в носах, вони благатимуть усіма мовами цього краю (gimme, gimme some money, sir, gimme some candy, some cigarette, gimme your palm, your soul, your body!) - ну, о'кей, о'кей - не англійською, тут я загнув, але всіма іншими мовами, тобто багатьма словами багатьох мов із санскритом включно. Вони супроводжуватимуть його аж до моста, бо він таки рушить до моста (це там, де закінчується лісова дорога), і він подумає, що за віком вони можуть бути його дітьми, але все одно не дасть їм ані ескудо, тільки п'ять гривень насамкінець.

Коли ж він ступить на міст, вони без жодного зайвого кроку відстануть - адже туди, за міст, їм уже не можна, там заборонений світ - шосейна, вся у вибоїнах, дорога, потойбіч якої провалля, що влітку буйно поростає лопухами, а на дні провалля - десятки старих розбитих автомобілів - це така автомобільна яма, останній світ, десятки кузовів, кабін, іржавих "ролс-ройсів", "мерседесів" та "фольксваґенів", не кажучи про "лади" і "шкоди", і все це теж його, Варцабича, хоч ніхто не знає, навіщо його люди звозять сюди весь цей брухт. Отже, провалля, а відтак, приблизно навпроти моста, від шосейки відгалужується ще одна дорога, точніше шлях, чи навіть Шлях, тобто якась лісорубська стежка, вона петлятиме обіч Потоку вгору за його течією, здіймаючися вище й вище, але нею йти не треба, не треба, не треба, бо там - кінець кінців, 13-й кілометр, глухий кут з останньою на світі кнайпою для тих-таки лісорубів чи сновид.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Схожі:

Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconСтали подією художні твори сучасних
У вибрані твори «Бу-Ба-Бу» увійшли кращі зразки поезії, прози та есеїстки українських письменників І поетів Юрія Андруховича, Олександра...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconТема Культура Нового часу Характерні особливості культури Нового часу. Людина І світ у бароко. «Золоте століття»
У попередні епохи культура Європи ще не була "європейською" у цьому розумінні, а у наш час вона вже перестала бути специфічно "європейською",...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconНа конкретному літературному матеріалі показати за допомогою компаративного аналізу спільні та відмінні риси в образах Марії Уласа Самчука і Дарусі Марії Матіос
Українці в необхідність нового прочитання роману-хроніки «Марія» та глибшого опрацювання роману «Трояка ружа»
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconУсний журнал «Від рицарського роману – до роману Сервантеса»
Відродження в Іспанії. Передумови створення Сервантесом роману «Дон Кіхот». Нелегка доля Сервантеса. Роман «Дон Кіхот» пародія на...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconЛітературний диктант за змістом роману Альбера Камю
Хто з персонажів роману першим помирає від чуми?
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconЮрій яновський
«Рубай, брати, білу кість!» Пил спадав. Дехто з Андрієвого загону втік. Дехто простягав руки, і йому рубали руки, підіймав до неба...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconВизволення житомирщини у великій вітчізняній війні 1941-1945 рр.
Чи вірний цей підхід, котрий давно вже став традицією для переважної більшості дослідників?
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconДослідження доведень Теореми Піфагора
Піфагора не асоціювалось би з теоремою Піфагора. Навіть ті, які давно не мають справи з математикою, зберігають спогади про «Піфагорові...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconНормальне функціонування будь якого сучасного суспільства неможливе без повноцінної системи освіти
Освіта вже давно стала одним із важливих інструментів політики будь якої держави. За великим рахунком, у цивілізованому суспільстві...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconІсторія України. Код Арійця. Науково-публіцистичний нарис Частина друга.. Вступ
Людська фантазія ніколи не була лише витвором уяви, а лише “пригадуванням“ того, що вже було давно в нашій історії І відкладалося...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка