Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув



Сторінка8/18
Дата конвертації15.03.2018
Розмір2.56 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18

Вони трохи помовчали. Коля вдала, ніби ретельно пережовує сирник. Але професор, вочевидь, не вмів мовчати надто довго.

– Цікаво й те, - заявив по хвилині, - які раціонально непояснимі образи знаходить поет, пишучи про весну. Наприклад, весни дванадцять обручів. Саме так: весни дванадцять обручів! Чи ви, люба панно, коли-небудь рахували до дванадцяти?

Коля знизала плечима і подумала, що дурнішого співрозмовника в неї ще не бувало. Але заради чемності змушена була зібратися на силах і відповісти:

– Рахувала.

– Чудово! - замалим не підстрибнув на стільці професор, ніби тільки цього й чекав. - Тоді спробуйте перелічити всі дванадцять весняних обручів, про які пише поет Антонич.

Коля подумала "ага, зараз" і сказала все, що спало на думку:

– Ну, перший обруч - це напевно… пояс невинності на дівчатах.

Вона й сама не знала, чому їй так сказалося.

– Чудово! - знову застрибав китайським божком Доктор. - А другий обруч?

– А другий… Другий - це напевно… такий танець, коли всі танцюють у колі. Ну там, стелять хусточку на підлогу й усі з усіма цілуються.

– Феноменально! Третій, четвертий? - заохочував далі Доктор.

Коля напружилась і сказала:

– Я мушу ще подумати.

– То хай це буде чимось на кшталт вашого домашнього завдання, люба панно, - потер руки професор. - Обіцяєте, що до кінця вакацій зможете перелічити всі дванадцять обручів? А втім, не обіцяйте нічого - це, перепрошую, з мене лізуть мої паскудні викладацькі методи (він сказав "метОди", але Колі було ясно, що малося на увазі). Не обіцяйте нічого - просто дивіться і тіштеся!…

Щоб не розчаровувати смішного добродія, Коля зосереджено подивилась у завіконний світ. Їй здалося, що вона кружляє на запаморочливій каруселі десь аж під небом. Ціла країна з лісами, струмками і крихітними залізничними станціями лежала під нею. Але це швидко минулося - майже водночас із вологим запахом пролісків. Залишилася тільки маленька постать невідомого, що повільно здіймалася дедалі стрімкішим схилом від лісу в бік пансіонату.

– Чи, скажімо, запахи, - вгадав її глюк професор. - Весна в горах дарує нам таку непересічну і хвилюючу гаму! Ви знаєте запах ялівцю? А глиці? А мокрих шишок? Або тих самих пролісків? Чи, скажімо, перстачу? Або просто - як пахне глина, звичайна глина, з якої всі ми вийшли і в яку повернемось? І все це дано нам не поодинці, а разом, єдиною трепетною субстанцією! Цікаво, що Антонич для всіх цих відчуттів знаходить один і той самий епітет - "п'янке". Але точніше цього не висловиш. Точніше цього не висловиш, правда?

– Правда, - сказала Коля, чомусь відсуваючи на третину спорожнений медовий слоїк з повільними темними патьоками на стінках.

– Або, скажімо, звуки, - ледь закотив очі професор. - Пориви вітру, немовкнучий шум дерев і води, блеяння овець і дзвіночки на коровах - ви їх ніколи не бачите, цих невидимих корів, але чуєте, як вони дзвонять своїми дзвіночками. Додайте сюди принесені вітром людські голоси чи пташині крики. Ви, люба панно, звичайно, любите птахів?

– Люблю, - сказала Коля. - Деяких.

– Треба всіх птахів любити, - м'яко зауважив Доктор. - А яких птахів ви любите найбільше?

– Орлів, - сказала Коля, хвилину подумавши, щоб не образити старого нечемною відповіддю. Хоч їй дуже кортіло сказати "пінґвінів".

– Пінґвінів поет Антонич також згадує, - потрапив в унісон професор. - Здається, у вірші "Полярія", хоч може й ні. "Полярія" або "Арктика". Ви не пам'ятаєте? Пінґвінів чи тюленів?

– Забула, - винувато знизала плечима Коля.

"Треба розпитатися в Пепи за цього Антонича", - подумала вона. Зазвичай вона піддавалася маминим настановам, уголос називаючи вітчима татом. Але в душі зберігала за собою свободу: жодне бо інше ім'я так разюче не пасувало до цього шубравця, як його власне прізвище. Пепа.

Професор дивився на неї посміхаючись. Вона кілька разів відводила очі, але раптом вирішила не здаватись і зиркнула в його окуляри сміливим і довгим, аж трохи нахабним поглядом - тим, що іноді тренувала з подружкою перед вечірнім виходом до міста. Про гобітів їй було відомо, що вони трохи боягузливі. Після нестерпно розтягнутих у вічність десяти секунд професор закліпав і знітився, його посмішка ледь затремтіла, скривилася й він капітулював. Колі навіть здалося, що він ледь зашарівся.

"Смішний дідок", - подумала вона.

За вікном усе було так само красиво, з тією різницею, що постать на схилі була вже значно ближче, і Коля могла би побитись об заклад, що то йшов австрійський знайомий її мами з чимось жовтим і білим у руках. (Карл-Йозеф саме повертався з ранкової розвідки, несучи букет ще вологих крокусів - угадайте для кого).

– Ну так, - гмикнув нарешті Доктор, ковзнувши засоромленим таємним поглядом по Колиних відкритих ногах і не зовсім зґрабно підводячися з-за столу. - Дякую, люба панно, за чудове товариство. Мені було вельми цікаво поговорити з вами.

– Прошу, - сказала Коля не цілком доречно.

Професор так само незґрабно вклонився і, ще більш непевний себе, ніби потрапивши в мішок власного одягу, трохи задом, а трохи боком проліз у двері.

– Я принагідно подарую вам свою монографію про поета Антонича, - запевнив її вже з коридору.

– Подаруй своїй теті, Плейшнер нещасний! - відказала на це Коля і їй зробилося настільки весело, що вона знову потяглася до слоїка з медом. - Ходять тут усякі пришелепки, - додала вона незлостиво.

Після чого з неї вирвалося щось уже цілком неочікуване:

– А третій обруч - це обійми мого далекого милого…

Аж після цього вона почула на ґанку важку саламандрову ходу переповненого весною і крокусами Цумбруннена.

6

Чутки про наближення до Львова Богдана-Ігоря Антонича вперше заволодівають увагою місцевого середовища, здається, ще 1928 року - тобто фактично за рік перед тим, як поет справді поселяється в цьому урочищі скам'янілих левів. У такій грі на випередження немає нічого надзвичайного - Антонича у Львові передчували, містові на той час несамовито бракувало схожої постаті, а тим часом з Перемишля, Сянока і Дрогобича вже систематично надходили тривожно-приголомшливі звістки про щоразу нові ескапади цього enfante terrible галицької альтернативної сцени. У відомому листі Бруно Шульца до Антуанети Шпандауер, датованому березнем власне 28-го, знаходимо, наприклад, цілком виразний пасаж про те, що "Дрогобич уже здригнувся неодноразово від його [Антонича] диких витівок. По всіх найвартніших уваги салонах пліткують лише про нього і про його недавній перформенс з відрубаною свинячою головою та настромленою на палю Малґоською. […] Попри всі дивацтва, він залишається явищем, доволі чистим у ліричному самовислові. І, як на свої неповні дев'ятнадцять, подає надії цілими оберемками трохи продряглих на цій щоденній провінційній сльоті екзотичних квітів. […] Не далі як учора ми з ним влаштували дещо химерну забаву в "Червоній лампі", рішуче проіґнорувавши містечкові уявлення про порядність і - що головне - різко несхвальне бурчання моєї риґористки Адельки. Не хочу вдаватися в подробиці - Ви, ласкава пані, й самі невдовзі про все дізнаєтеся зі скандальної хроніки. Вистачить хіба лише натякнути, що балетне трико цього разу сиділо на мені як влите, а брязкіт кайданів і свист канчука не міг не спричинити цілком акмеїстичного виверження. І от прошу - сьогодні ціле містечко збульверсоване, а цей так званий establishment просто-таки обсирається від лютого безсилля".

Ця згадка, єдина з відомих насьогодні в листуванні дрогобицького манекенника згадок про Антонича, є цілком промовистою щодо ролі, котру бездомний юнак свідомо обрав для себе в непростій ситуації моралістичного театру, повсякдень виконуваного так званою галицькою передовою громадськістю. Його роль, що спершу була роллю поганого хлопця і такого собі симпатичного шибайголови (NB - багатьма потаємно любленого!) з роками (хоч які там роки! - Антоничеве життя виглядає настільки блискавичним, а еволюція - настільки стрімкою, що мова мусить іти не про роки - про місяці, коли не про тижні!), так от, з місяцями ця його роль набувала дедалі серйознішого і навіть трагічнішого виміру, аби врешті явити найуважнішим з нас катастрофу особистості, цілком і повністю приналежної до світового співтовариства проклятих поетів. Слідів Антоничевої присутності варто шукати саме там, серед них, в їхньому нелеґальному нічному клубі, де Бодлер обкурюється опіумом, Ґеорґе галюцинує прекрасними юнаками, Рембо вибльовує власну передчасність, Тракль вдихає з бинта запаморочливо-терпкий ефір, а Джим Морісон захланно і необачно впускає всередину себе свою індіанську смерть. Саме там, де йдеться про радикальне розширення свідомості аж до її цілковитої втрати, саме серед них, пропащих та бісексуальних, мусить бути стале місце Антонича, десь між заляпаним горючими алкогольними сумішами шинквасом і обдертим подіумом безжально-безносої стриптизерки. "Прийми, прийми в свій дім мандрівця вічного й бурлаку, // прийми, прийми поета бунту, розкоші й розпуки", - звертається Антонич до Господаря Закладу і, намалювавши на вході свій особистий таємничий знак, назавжди переступає поріг.

До Львова він, таким чином, потрапляє не 28-го, як про це подейкували у навколобогемних колах, а 29-го, себто роком пізніше. Існує велика тека достатньо суперечливих спогадів про те, хто, коли і за яких обставин уперше побачив і - яке зухвальство! - привітав його. Не варто вірити жодному з них, особливо тим, які походять з університетських кулуарів та аудиторій. Усі ці спроби (що прикметно - датовані пізнішими десятиліттями) зобразити Антонича таким собі першим студентом, що завжди і на все мав готову помірковану відповідь і не пропустив жодної лекції з порівняльного мовознавства є ніщо інше, як наївне і спазматичне намагання того ж таки галицького театру захистити свої звичаєві вартості, згідно з якими великий поет просто не може не бути першим студентом, у противному разі звідки б узялась його поетична велич? Так, саме цим лицемірно-філістерським уявленням про те, яким повинен бути поет, виразник і володар дум народних, ми завдячуємо поширеними згодом леґендами про боязкого й недорікуватого дівича, про домашні пантофлі, халати, схильну до міґреней і тому вічно перев'язану рушником лисіючу голову, про опецькуватість і вайлуватість, а головне - про замалим не тваринний страх перед усім на світі: псами, дівчатами, автами, бацилами, протягами і передусім - деспотичною тетою, в якої нібито він змушений був мешкати в її будинку по Городоцькій, 50.

Остання версія виглядає особливо показовою щодо безцеремонності всіх постантоничівських фальсифікацій. Адже в дійсності ніякої тети там і близько не бовваніло. Особа, в котрої поет і справді мешкав на Городоцькій, була його кількалітньою (1929 - 33) коханкою, нестримною в тілесних розвагах і кондитерських вигадках вдовою цісарського поштового урядника, королевою новорічних балів і доброчинних лотерей зламу століть, що їй зелений пристрасний лемко зумів прикрасити останні спалахи бабиного літа своїм невсипущим нічним служінням. Про її більше ніж тілесну прив'язаність до молодого квартиранта яскраво свідчить хоча б той факт, що Антонича було залишено мешкати в неї навіть після поступового завершення їхніх сексуальних стосунків. Попри спільне замилування абсентом і міцними довгими самокрутками, вони зберігали ще багато інших платонічних взаємностей. Часом він грав для неї на скрипці, часом, коли нагадувала про себе її тяжка спадкова хвороба, подавав їй каву і вершки до ліжка. За притаманною більшості таємних коханців конспіративною звичкою він і справді грайливо називав цю істоту-вамп тетою - так само й вона кликала його котярою - і зовсім не через те, що їй було відоме справжнє прізвище його батька! Однак лише Ярослав Курдидик, один із братів-волоцюг і найближчих поетових друзів, наважився у своїх досі так і не опублікованих спогадах туманно зацитувати, як підпилий Антонич, десь уже за рік перед смертю, говорячи про тету, прохоплюється рідкісним зізнанням: "Не існує такої речі, котрої б ми з нею не вичворяли". А потім додає: "Із всіх явищ найдивніше явище - існування".

Саме його, Курдидиковим, спогадам про Антонича нині, здається, можемо вірити передусім, хоч і не беззастережно, бо й вони не позбавлені окремих натяжок та фальсифікацій. Але що найважливіше - там є життя, опис пульсуючих пияцьких дискусій і нічних збіговиськ по пролетарсько-бандитських кублах, там є невимовно соковита сцена імпровізованого читання Антоничем "Ротацій" 11 червня 1936-го року (перша у Львові джазова кав'ярня "За муром", соло на кларнеті Альфонса "Мурина" Кайфмана), а також невимовно щемкий епізод, коли повиснувши на підніжці першого світанкового трамваю, смертельно втомлений цілодобовою вакханалією поет, розкланюючись і блазнюючи, прощається з ватагою знайомих актрис та сажотрусів не цілком для них зрозумілими, але цілком пророчими словами "Від'їду вже. Тут був я тільки принагідним гостем". Трамвай рушає, а значення цих його слів усі вони зрозуміють лише за кілька тижнів, коли покладатимуть легке поетове тіло в землю Янівського цвинтаря. Хоч не тільки це знайдемо у спогадах одного з братів Курдидиків: є там і напруга інтелектуального метання, і гори опрацьованих словників, і вічна боротьба з нормативним наголосом, і тихе полювання за найрідкіснішими езотеричними рукописами по закамарках Оссолінеуму.

І що не менш важливо - там є Львів. Той, яким він був у тридцяті, місто, якого фактично вже не існує. А якщо все-таки існує, то десь у недосяжності, відокремлене від міста сьогоднішнього нездоланною прірвою, ім'я котрої Сон.

Так от, Львів і Антонич. Була це любов чи навпаки? Ніхто нині не зважиться відразу дати відповідь на це запитання. Бо що б не сказати, саме тут поет прожив найголовніші й найостанніші вісім років. І це якраз ті вісім років, які зробили його самим собою. Хоча, згідно з усіма подальшими аналітичними розправами (так, саме розправами - це добре слово!), він мусив почуватися зле. Його гнітили камінь і асфальт, а також несамовиті людські скупчення, церкви, цукерні, біржі. Багато хто з учених поетознавців, за природою своєю переважно мудрих лисів, бачить Антонича передусім таким собі лемківським Мауґлі, до безтями зануреним у глибинне, кореневе, етнографічне, зелене. Деякі навіть доводять за допомогою тих-таки його текстів, що в міру появи й розгортання в поетових креаціях урбаністичної картини світу його привітально-вітальний дух сповнюється дедалі відчутнішою мертвотністю і на місце буйного святкування біосу приходить сіро-чорне танатичне священнодійство з відверто зловісним знаком техносу, а відтак і хаосу.

Таку концепцію загалом годилось би прийняти, як висловлюються в колах тих-таки аналітиків, за основу, коли б не упевненість, що насправді її силоміць підігнано до тієї моделі Антонича, котра має страшенно мало спільного з його реальною (і сюрреальною) постаттю. І це вже хоча б тому, що ця модель була почасти прижиттєвою, але головним чином посмертною пасткою, налаштованою на поета згадуваним уже галицьким громадянським театром.

Бо насправді ніщо інше не притягувало його з такою жорстокою й невідворотною силою, як Львів. (До речі, натяки багатьох аналітиків на Відень, Париж, Лондон або Нью-Йорк лише свідчать про заплутування ситуації: поет щойно готував себе до Великої Подорожі, пишучи і не відсилаючи дедалі розпачливіші листи на ім'я митрополита графа Шептицького з проханням про фінансову підтримку його майбутніх виправ).

Так, Львів - місто поліційних духових оркестрів, провінційних публічних зібрань, народних кав'ярень і суспільних чайних, місто з велетенською в'язницею на головній вулиці, зовсім поруч із поетовим блудним притулком. Нескладно зауважити в цьому місті два головні притягальні для Антонича сеґменти.

Перший з них - це Львів підземний, похований і затоплений, з глухими шахтами й коридорами, таємними напівзасипаними лабіринтами й замурованою річкою, до берегів якої ще досі спазматично труться табуни осліплої риби, тиснучи на будівлі знизу і розпираючи навсібіч репану асфальтову шкаралущу.

Другий - це Львів пролетарський, можливо, навіть люмпенський, себто всі його жахливо освітлені й непролазні осінньо-весняні передмістя з усіма можливими гуральнями, гарбарнями, олійнями та броварнями, з повсюдними брудними базарчиками й вагончиками, а також розбитими й навіки загрузлими у багні лімузинами, з вуличною торгівлею псячими пиріжками, маковинням, денатуратом і дівчатами; ясна річ - з незліченною кількістю темних і теплих кубел, де днями й ночами, занурившись у нещадно деренчливу музику й без перерви лузаючи соняшникове насіння, висиджують якісь голені чоловіки та розмальовані, з волоссям, фарбованим насиньо, їхні подруги.

Зауважимо побіжно, що саме цей Львів багато в чому визначав Антоничеву життєву поведінку і спонукав до ненастанних загравань із ним тодішніх комуністів. Намагаючись якось долучити його до своєї преси - як леґальної, так і підпільної - вони не скупилися зі знаками уваги та зацікавленого співчуття, вміло чергуючи компліменти з претензіями, але так і не досягнувши остаточної мети.



Нині залишається тільки вірити свідченням згадуваного Курдидика-старшого, серед яких вельми показовою видається сцена в одному з борделів на Левандівці, що мусила відбутися десь приблизно на зламі 36-го й 37-го років, швидше за все, у грудні, незадовго перед Різдвом. "Того дня, - пише Курдидик, - було як ніколи понуро і сіро, смеркатися почало вже о третій пополудні. Ми стрілися з Богданом на Валах [Гетьманських] і взявши по одному грітому пиві, поволі рушили Підвальною в бік площі Різні, а потім на ріг Вуглярської та Котельної, де на той час містилося популярне серед кишенькових злодіїв кіно "Омана". Богдан любив кіно, особливо хроніку ріжних країн світу. Дорогою ми купили ще пляху досить гидкого ягідного - виключно з огляду на сміховинно невисоку ціну. Сидячи в затемненій кінозалі, ми передавали пляху один одному і так з неї потягували. На білому кіновому простиралі показували перше епізоди з еспанської війни. Якась холерно зле вишколена дивізія цілих сорок днів брала боєм фортецю супротивника. Альказар - так, здається, називалася фортеця, хоч минуло багато років і я не можу пам'ятати з певністю. Ми сиділи в першому ряді з огляду на Богданів слабий зір. Він часто ходив до кіна, а сідав завше у першому ряді. Ми попивали вино й час до часу сміялися. Було смішно з незґрабних і горбатих танків, а злодії позаду нас розмовляли вголос по-польському, аж Богдан, обернувшись, казав їм заткатися. "Напиши це собі на лобі", - відворкнув найгрубший зі злодіїв, мовляв, після кіна він йому ще перейде дорогу. Ті злодії мали велику шайку на Краківському ринку і в околицях. Богдан того разу змовчав, але я не подумав би ніколи, що зі страху. Потім показували ще одну хроніку, з Абісинії, де італійське військо ніяк не могло собі порадити з озброєними чорними племенами. Як тільки показали чорних вояків, що з луків стріляли по італійських аеропланах, банда позаду нас аж заґелґотала. Тоді Богдан одним духом допив решту ягідного солодкого і розвернувшися смальнув тому найбільшому порожньою пляхою по дурній польській голові, аж іскри з неї сипнули. Поки злодії приходили до себе, ми з Богданом вибігли на вулицю і через якісь, тільки йому знані, брами й закапелки перебігли аж на початок Янівської, де впевнилися, що ніхто нас не гонить. Після того ми засіли в знайомого Федя у "Вавилонській Святій", де все мали звичай замовляти пиво "Бокк" (темне) і по сотці питного спирту "Бон-Ґут". Всередині сиділо вже до біса пияків, а хлопчисько з вулиці приніс вечірню газету і викрикав на цілу кнайпу, що японський міністр заповідає війну. "Славку, Славку, - казав Богдан, потираючи обважніле чоло. - Щось недобре ся діє на світі: Еспанія, Абісинія, Японія". Й час до часу повторював: "Рим, Берлін, Токіо". Не пригадую вже, як довго ми там сиділи і чи, може, часом не замовили собі ще по сотці спирту. Зате пригадую, як глибокої ночі опинилися в певному клюбі на Левандівці. Там все збиралися колійові робітники, було, правда, й пару інженерів, але теж колійових. До нас зійшли по сходах кобіти зі смішними кокардами на дупах. Я взяв собі як звичайно гандрабату Ориську, бо не дуже люблю звикати до нової дупи, і купив їй лікеру. Щодо Богдана, то він лише повторював своє "Рим, Берлін, Токіо" і ніяк не міг когось вибрати, аж інженер Поворозник узяв його на кпини: "Чи пан поет шукає тут своєї музи?". Спересердя Богдан узяв собі малу й кістляву Люїзу, дочку левандівського нотаря-алкоголіка, що не мала ще й п'ятнадцяти років. Та Люїза була страшенно дурна і вічно ссала собі палець. Її переважно ніхто не брав, бо казали, що в неї падачка. Ми собі ще про п'яте-десяте дружньо з колійовцями погуторили, а як настав час розходитися з кобітами по спальнях, то Богдан купив для малої Люїзи солодкого лизака, щоби перестала вже ссати той свій палець. Так ми розійшлись, а Богдан і далі казав "Рим, Берлін, Токіо". Я замолоду був дуже бистрий, то вже за якісь півгодини в найкращому гуморі зійшов на долину почекати Богдана, прецінь ми умовилися, що недовго там пробудемо. Сиджу годину - нема, сиджу другу, тоді думаю собі "е-е, щось не так" і йду знову нагору до Люїзиної спальні. Бо то був такий заклад, що в ньому часом клієнтелю навіть і грабували або чимось труїли, як добре пішло. Стаю коло дверей, а там Богдан якраз декламує: "На купах чорних рук і чорних ніг червона кров і жовта піна, // слизька смертельна піна з уст, розтерзаних гарматним поцілунком". Я, запукавши до дверей, цілком занепокоєно входжу, а він своє далі: "Тюльпани надр підземних - вибухають, мов кущі вогненні, міни, // салютами з глибин землі вітаючи непереможно й лунко". І що я бачу, ввійшовши? Стоїть Богдан посеред спальні на дзиґлику й рецитує свіжо компонованого вірша, а мала Люїза, нічим янголятко, лежить собі в ліжку, дбайливо позатикана ковдрою, смокче собі Богданового лизака, дивиться на нього й так уважно, з повним решпектом, слухає. То було, як я тепер уже знаю, "Слово про чорний полк", яке я теж мусив вислухати до кінця, а потім ще й "Слово про Альказар" - обидва ці вірші Богдан уклав тої ночі. І поки їх не скінчив, нікуди ми звідтам не пішли. А на прощання мій незабутній приятель і колеґа церемонно вклонився, маєстатично зіступив з дзиґлика і схилившись над дитиною, поцілував її в чоло. Не сказав "На добраніч", сказав лише, щоб за всіх нас і за нього, прекрасна німфа, молилася. Десь я потім чув, ніби її в час війни просто серед вулиці застрелив німець. А ми з Богданом сяк-так на піхоту й під мокрим снігом допленталися до Городоцької, десь коло четвертої ранку. "Знаєш, - сказав мені, як уже курили на двох останню цигарку при його брамі під числом 50, - часом я маю враження, ніби ті вірші мені хтось нашіптує до вуха. Дослівно нашіптує". Мені аж мурашки побігли плечима, а він ще раз проказав те своє "Рим, Берлін, Токіо" і пішов по цих словах досередини, трохи згорблений, певно в передчутті тетиного шкандалю".

Цікаво, що ті самі слова - про нашіптування віршів - Антонич говорив принаймні ще двом людям. Адже знаходимо їх так само у спогадах іншого поетового приятеля, художника Володимира Ласовського, та нареченої поета Ольги Олійник.

Володимир Ласовський, автор винятково точної в деталях і тому переконливої статті "Два обличчя Антонича", за життя поета був не менш близький до нього, ніж обидва брати Курдидики. Достатньо згадати, що саме Ласовського Антонич запрошував до графічного оформлення своїх друкованих збірок. Тим дивніше, що з його, Ласовського, писань постає виразно інша особа - той самий перший студент і зразковий відмінник, дисциплінований тетин небіж, типовий галицький попович з недвозначним нахилом до академічного скніння, хатніх пантофлів, халатів і повноти.

Якщо порівнювати поведінкові характеристики Антонича, що їх наводять Ласовський і Курдидик, то нам ніяк не вдасться позбутися інтриґуючого враження, ніби йдеться про двох різних людей, у реальному своєму житті настільки взаємно віддалених, що їхні траєкторії навіть випадково навряд чи могли перетнутися. (При цьому Ласовський наче й натякає на присутню тут таємницю, вдаючись до образу "двох облич").

І справді: якщо в Ласовського Антонич постає переважно млявим і навіть якимось апатичним, то в Курдидика - напрочуд жвавим, аж наче спалюваним зсередини нікому не знаною жагою. "…зненацька вихопив скрипку та смичок з рук Ференца, циганського віртуоза, і пустився витинати "Чортівського бриджа", а потім відразу й аркана, так що присутнє товариство аж позіскакувало зі своїх місць, вітаючи його", - пише, наприклад, Курдидик про імпровізоване Антоничеве музикування в ресторані готелю "Жорж" навесні 36-го року.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18

Схожі:

Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconСтали подією художні твори сучасних
У вибрані твори «Бу-Ба-Бу» увійшли кращі зразки поезії, прози та есеїстки українських письменників І поетів Юрія Андруховича, Олександра...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconТема Культура Нового часу Характерні особливості культури Нового часу. Людина І світ у бароко. «Золоте століття»
У попередні епохи культура Європи ще не була "європейською" у цьому розумінні, а у наш час вона вже перестала бути специфічно "європейською",...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconНа конкретному літературному матеріалі показати за допомогою компаративного аналізу спільні та відмінні риси в образах Марії Уласа Самчука і Дарусі Марії Матіос
Українці в необхідність нового прочитання роману-хроніки «Марія» та глибшого опрацювання роману «Трояка ружа»
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconУсний журнал «Від рицарського роману – до роману Сервантеса»
Відродження в Іспанії. Передумови створення Сервантесом роману «Дон Кіхот». Нелегка доля Сервантеса. Роман «Дон Кіхот» пародія на...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconЛітературний диктант за змістом роману Альбера Камю
Хто з персонажів роману першим помирає від чуми?
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconЮрій яновський
«Рубай, брати, білу кість!» Пил спадав. Дехто з Андрієвого загону втік. Дехто простягав руки, і йому рубали руки, підіймав до неба...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconВизволення житомирщини у великій вітчізняній війні 1941-1945 рр.
Чи вірний цей підхід, котрий давно вже став традицією для переважної більшості дослідників?
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconДослідження доведень Теореми Піфагора
Піфагора не асоціювалось би з теоремою Піфагора. Навіть ті, які давно не мають справи з математикою, зберігають спогади про «Піфагорові...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconНормальне функціонування будь якого сучасного суспільства неможливе без повноцінної системи освіти
Освіта вже давно стала одним із важливих інструментів політики будь якої держави. За великим рахунком, у цивілізованому суспільстві...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconІсторія України. Код Арійця. Науково-публіцистичний нарис Частина друга.. Вступ
Людська фантазія ніколи не була лише витвором уяви, а лише “пригадуванням“ того, що вже було давно в нашій історії І відкладалося...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка