Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув



Сторінка9/18
Дата конвертації15.03.2018
Розмір2.56 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   18

Якщо в Ласовського Антонич - переважно нудний й до того ж замкнутий, нездатний ані розпочати розмову, ані підтримати її, то в Курдидика він неймовірно вигадливий і часом дуже дотепний: "Усі ми так і впали від реготу, коли Богдан вискочив на циркову арену в блазенських широчезних споднях у червоно-зелені кратки, а потім вони з нього ще й злетіли. Того вечора він заложився з Гаврилюком і Тудором, що покажеться привселюдно без штанів. І, ясна річ, виграв".

У Ласовського Антонич неприродно боязкий (варто лиш уявити собі, як він, мало не паралізований страхом, дріботить львівськими хідниками, з останніх сил намагаючись триматися подалі від автомобілів і тому втискаючись усім тілом у стіни будинків!). Зате в Курдидика маємо до діла з постаттю, радше нерозсудливо-зухвалою. Цитований вище епізод з розбитою на голові кримінальника пляшкою може слугувати цьому найкращим підтвердженням. Хоча ні, є підтвердження ще промовистіше - ось він першим вилазить на дах палаючого будинку і рятує чотирирічну дівчинку з притиснутим до грудей кошенятком (спекотне літо 35-го, околиці Кайзервальду).

Ласовський пише, що Антонич мав опінію суб'єкта доволі скупого, тож якщо вже комусь у товаристві і вдавалося затягнути його, скажімо, до кав'ярні, Антонич неминуче створював цілу купу проблем під час розрахунку, мнувся, шарівся, щось невиразне лепетав - не кажучи про те, що для себе замовляв переважно найдешевший бліденький чай - і той без цитрини. Курдидик не просто акцентує на Антоничевій гіпертрофованій марнотратності - з його спогадів випливають замовлені й оплачені Антоничем ріки пива з принагідними потоками горілки, шнапсу, пуншу, коньяку та бренді; Антонич так і сипле навсібіч монетами, купуючи собі екстраординарні паризькі шмати, найдорожчих повій з Театральної чи, скажімо, іранський гашиш із крамниці колоніальних товарів на Замарстинові.

І якщо в Ласовського Антонич загалом вимальовується в такого собі не по літах підстаркуватого й дуже кабінетного товстуна в окулярах, то в Курдидика перед нами безсумнівний улюбленець жіноцтва і серцеїд, мандрівний музика і тесля, що в кожному селі й містечку залишає після себе столочені квітники, безсонні ночі-виплакані очі і позашлюбних дітей. Зрештою, сам поет сказав про це найкраще: "Горіли молодиці і дівчата в п'янім щасті. // Ой, не одна згубила з них вінок!".

Але, з іншого боку, Ласовський цілком тактовно врівноважує свій доволі несимпатичний образ одним-єдиним, зате визначальним, протиставленням. Його Антонич - це в той же час і поет. До того ж не просто поет, а нічний візіонер, істинне життя якого розгортається у снах. "Вранці півсонний Антонич накладав окуляри, вставав із ліжка та якстій сідав за розхитаний столик, щоби спішно записати поезію, яка назріла уві сні", - пише Ласовський, не уникаючи при цьому деякої, м'яко кажучи, белетризації (ну чому, чому той столик мусить обов'язково бути розхитаним!), але разом із тим гідно проектуючи ієрархію. Що стосується Курдидика, то якраз у нього майже не знаходимо якихось глибших проникнень у поетову метафізику - Антонич для нього передусім друзяка, з ним добре пити й волочитися містом, влазити у скандали, втікати від поліції, але нічого поза тим. Час до часу, щоправда, виникають колоритні сцени з рецитуванням поезій - як не в борделі, то у кнайпі, однак усі вони не надто пасують до реальної хронології поетової творчості, породжуючи небезпідставні сумніви в кожного, хто обізнаний з цим предметом неповерхово.

У пошуках третейського судді вдаємося до спогадів ще однієї особи - нареченої поета Ольги Олійник. Ця кругловида і модно як на ті часи підстрижена панянка, що зовні нагадує - так на знімку - типових кіноакторок другого плану, імена котрих сьогодні безповоротно забуті навіть істориками жанру, мала стати провідною супутницею Антоничевого життя. Одруження планувалося на осінь 37-го року і, якби не поетова смерть у липні, то справа неминуче мусила б увінчатись їхнім щасливим шлюбом. Антонич присвятив їй кілька двострофових віршів з "Першого ліричного інтермеццо" у збірці "Зелена Євангелія", передусім "Весільну", де, ніби навмисне, цнотливо обійдено будь-яку еротику. Ну хіба що вважати еротичними натяками слова "В твоє волосся, моя люба, // заплівся місяць кучерявий" або "чому тремтить твоя долоня".

Здається, можемо цілком сміливо припускати, що поет не мав жодного передшлюбного статевого контакту зі своєю нареченою. Так вимагала тодішня мораль, ці нестерпно святенницькі правила гри, запроваджені сідоглавими інтендантами галицького публічного театру. Тож навіть такий beastly bad boy як Антонич нічого не зміг проти цього вигадати. Усі його спроби спокусити тверду в переконаннях панну передчасною інтимною близькістю розбивались об її незворушну добропорядність і гідність на межі з фригідністю. Можна припустити, що Оля жодного разу не дозволила обставинам повернутися таким чином, аби вони з нареченим опинилися сам на сам. Ні, завжди у чиїйсь присутності - якихось подруг, виховательок, черниць-василіянок, не в останню чергу її батьків. Усі вони мали препаскудну здатність відверто розглядати й недоброзичливо оцінювати Антонича, ніби перед ними якийсь Мінотавр або Фантомас, що заповзявся втягнути їхнє нерозумне дитя до свого потаємного розпусного лігва. "А з чого він живе?" - неодноразово допитувалася, наскрізь лорнетуючи дочку, пані Олійникова, що її аж ніяк не могла задовільнити відповідь про якусь ефемерну премію Товариства письменників і журналістів чи глибоко символічну стипендію від Його Превелебності митрополита графа Андрея.

Тож нічого дивного, що у спогадах своєї нареченої Антонич постає радше ніяким. Вона воліє звертати увагу на його м'якість, доброту і замріяність. Або, скажімо, на те, яким старанним він був у навчанні, як цілими вечорами й тижнями не вилазив з бібліотек (сама собою напрошується гіпотеза про істинні мотиви й місця його надто постійної відсутності). З усіх розмито-невизначених Антоничевих фраз, нібито вимовлених в її присутності, запам'ятовується по-справжньому лиш одна, можливо, вичитана нею в того ж таки Курдидика: "Знаєш, часом маю вражіння, якби мені хтось нашіптував до вуха. Дослівно нашіптував".

Зайво казати, що Антонич переживав такого штибу стосунки як доволі болісну драму. Ясно усвідомлюючи своє особливе місце в метафізичному товаристві проклятих поетів, на всі боки шматованих демонами бунту і руйнування, він занадто виразно бачив найближчу життєву перспективу: одруження, побутова рутина й нудьга, відмова від найголовнішого, капітуляція, а відтак - ганебне доживання віку в оточенні безмежно чужої й вимогливої родини на вчительській посаді де-небудь під Коломиєю. Саме ці його настрої просто-таки волають до найуважніших серед нас, коли читаємо в нього "У черепі моїм пошлюбне ложе двох гадюк" або - що показовіше - "Мальовані квітчасто кубла чесних сімей, // канарка, ліжко, цуцик і стандарт кохання". А найголовніше - і тут уже драма переростає саму себе - це відсутність варіантів, тобто цілковите усвідомлення того, що так воно все й буде, що по-іншому просто не буває.

Літо 1937-го року мало стати останнім літом його свободи. Час невблаганно наближав його до одруження. Розірвати цієї залежності він уже не міг - відомий нам театр людських взаємовідносин уже не пробачив би йому цього дезертирства й нікуди не відпустив би, а якщо й так, то все одно не дав би дихати. Ситуація відчутно ускладнилась його новим бурхливим захопленням, що обіцяло стати навіть чимось більшим, ніж просто захоплення. Антонич зустрів його у нетрях середмістя, серед примарних кам'яниць і млосних подвір'їв з вузькими й мокрими сходами, десь чи то на Вірменській, чи на Сербській.

Його захоплення мало на ім'я Фанні, було їй ледь за тридцять і в неї було двоє дітей, котрих вона виганяла на дно подвір'я зі своєї захаращеної штучними квітами комірчини, як тільки навідувався котрийсь із її сталих клієнтів (а такими були дільничний поліціянт, вічно підпилий тачкар з Галицького ринку, кілька студентів медицини і вислозадий реґент хору Успенської церкви). З появою в її житті Антонича Фанні перестала приймати їх усіх, чим накликала на себе несамовитий гнів передусім дільничного, що єдиний користувався її тілом надурняк, зважаючи на особливі службові повноваження. Фанні мала довгі, як струмки молока, ноги, шовково-теплий живіт і оксамитову чисту піхву, а шкіра її була настільки білою, що, як написали б у середньовічному романі, коли вона пила червоне вино, то було видно, як воно тече її стравоходом. Свого часу її переконували стати нічною танцівницею в "Золотому Цапі", але Фанні відкинула цю пропозицію як надто непристойну.

З плином тижнів і місяців Антонич відкривав у ній все нові й нові потаємні джерела. При цьому навряд чи вони коли-небудь говорили про поезію - вони самі були поезією й цього достатньо. Кохаючись на купах штучних квітів, вони досягали тієї втраченої цілості двох половин, про яку так багато й марнотно пишеться у релігійних і медичних трактатах. Для кожного з них це було чимось, що трапилося вперше в житті, себто раніше вони могли тільки чути про щось подібне. Але - що важливіше - кожне з них певного дня і майже водночас усвідомило, що це велика випадковість і в жодному іншому разі, ніколи й ні з ким цього не вдасться пережити вдруге. "Коли в тебе весілля?" - запитала Фанні якось на початку червня, в одну з тих ночей, що переходять у світанок, так і не почавшись. Точніше, це було вдень, бо Фанні жодного разу не виганяла дітей на дно подвір'я серед ночі, тож вони з Антоничем зустрічалися тільки вдень.

"За три з половиною місяці", - відповів Антонич і тої ж миті відчув, як йому спирає дихання. Здається, саме тоді в ньому вгніздився його намір.

Наприкінці червня він зайшов до неї на умовлену годину й вони ретельно позачиняли всі вікна та двері. Роздягаючись, вони не промовили ані слова. Тоді Антонич написав вугіллям на стіні свої останні шість слів, які за значенням, можливо, перевершують усі шість строф його містики: "Ніхто не винен, злочинця не шукати!". Після цього відкрутив газові крани і вони лягли на ложе. Ні, звичайно, була ще платівка - Фанні поставила на патефоні "Синього янгола", їхню улюблену джазову п'єсу із солом на кларнеті Альфонса "Мурина" Кайфмана. Вони вміли кохатися настільки віддано і в той же час зібрано, що смерть - чи то пак вічна порожнеча - мусила б їх накрити безпосередньо після останнього кларнетного схлипу й - так само останнього - млосного вибуху. Все це вже було описане ним у "Баладі про блакитну смерть", про що вона швидше за все не здогадувалась.

Усе вже було описане - крім фіналу, якого навіть він у своїх кількарічної давності візіях не зміг передбачити. Тож непритомніючи - чи то від любові, чи від отруєння - вони ще почули ззовні, з майже неіснуючого світу, гуркіт виламуваних дверей. А вже за хвилину, коли їм усе стало однаковісінько, до Фаниної комірчини вдерлася ватага перекошених і зачмелених рятівників, очолюваних крикливим дільничним. Хоча навіть його командирсько-нажахані крики не змогли повернути Фанні назад - її вже було годі докликатись.

Натомість Антонича було терміново перевезено до клініки на Кульпаркові (карета медичної допомоги несамовито клаксонила серед забитого пішоходами, селянськими возами і трамваями міста), де збіговисько найтитулованіших і відповідно найцинічніших лікарів під час короткотривалого консиліуму дійшло рішення про початок боротьби за життя потерпілого. Ця акція мала полягати передусім у відтруєнні, тобто цілковитому переливанні крові. Таким чином, наступні півтора доби Антонич простовбичив у ледь освітленому коридорі між двома світами, під безсило-пильним медичним наглядом і громіздкою та від того не менш крихкою спорудою зі скляних посудин.

Звістка про його перебування в лікарні відразу опанувала Львовом. Проте керівництво театру не могло погодитися з істинною версією його катастрофи: спроба самогубства аж ніяк не належала до усталених на поприщі рідної літератури сюжетів. З іншого боку, самого факту тяжкої хвороби не було найменшої змоги ані затерти, ані приховати. Моделюючи свідомо свого власного Антонича, театральні діячі запустили в обіг перше-ліпше з того, що спало комусь із них на думку й мало досить невинний, себто нейтральний вигляд: гострий апендицит з подальшою операцією на сліпій кишці. При цьому виходилося з міркувань, що після успішного переливання крові хворому доведеться відлежати у клініці приблизно стільки ж часу, скільки триває післяопераційне одужання. Не було, щоправда, жодної певності, як поведе себе сам пацієнт, вийшовши згодом з лікарні - перш усього чи не почне він розповсюджуватися наліво й направо про справжню причину свого балансування між світлом і темрявою. Але найбільш рішучі серед маніпуляторів бралися залагодити й це. Третього дня після нещасного випадку вони відрядили до клініки цілу делегацію, котра, обсівши Антоничеве ліжко й обклавши його зусібіч півоніями та помаранчами, таки витиснула з нього вимучений кивок головою на знак упокорення.

"Він суттєво змарнів, його шкіра має землистий колір, але духом він цілком бадьорий і ще довго служитиме великій громадянській справі", - так відзвітували члени делегації про свої враження, і більшість часописів підхопили цю їхню формулу. Тим часом уже наступної по їхніх відвідинах ночі Антонич почувся категорично гірше і знову запав у непам'ять. Його тіло не бажало миритися з чужорідністю в собі - швидше за все, при переливанні було допущено помилку з групою крові. Не варто виключати й факту свідомих зловживань: то були роки, коли все місто просякало чутками щодо чорного ринку донорів і махінацій з внутрішніми органами.

Бравурні запевнення лікарів про те, що все йде до кращого, вже наступного дня поступилися місцем неприховано панічним заявам про раптове погіршення ситуації. Театр майже миттєво відреаґував на це новим поворотом думки: так, операція на сліпій кишці була дійсно успішною, здоров'я поета неминуче покращувалось, однак тут на його виснажений організм упало нове випробування - запалення легень. Що це не таке вже й типове для початку липня захворювання, автори фальсифікації не надто переймались. Як усі посередні белетристи і брехуни, вони змушені були доповнювати й розвивати сюжет усілякими побічними виправдальними обставинами, нашвидкуруч захаращуючи його й без того не надто струнку споруду. І звідси - ідея лікарняних протягів, на яких, мовляв, поетові судилося лежати кілька день, що й призвело до ускладнення. При цьому різко запротестували їхні спільники-лікарі: образ вічного протягу, що гуляє не лише коридорами, але й палатами клініки, ніяк не узгоджувався з поняттями про ретельність і стерильність персоналу. Вигадники змушені були додумувати далі: ні, умови лікування цілком добрі, але ж усім відомо про те, наскільки той Антонич хворовите і чахле створіння, а про те, як панічно боїться він саме протягу, хоча б найменшого, у Львові знали навіть горобці. Саме тоді з'являються відомі свідчення про хронічні Антоничеві застуди, нежиті, серцеві недостатності і - що, вочевидь, мало бути вершиною образотворення - звичку перев'язувати рушником замучену міґренями голову. І вся ця, позбавлена будь-якого елементарного сенсу, метушня над поетовим умираючим тілом повинна була служити вкрай важливій, на думку її учасників, справі порятунку його моральності.

Антонич був сам у своєму вмиранні, за найвищим виміром уже недосяжний для всіх на світі рятувальників. Жодне з їхніх марнотних зусиль не могло повернути його туди, де він почував себе принагідним гостем, розуміючи, що його справжній дім не тут. Кілька років перед тим, у вірші іронічно названому "Ars Poetica", він передбачив і ці свої останні години, написавши а ти, як завжди, будеш сам, щоб все забути. Забути перш усього про тих, котрі так старанно в'язали його до землі, метушливо і неохайно намагаючись оплутати і приручити.

Його смерть настала в ніч із 6-го на 7-ме липня. Хтось добачив у цьому чергову витівку розбуялих знаків - танець пралісу і купальських вогнів навколо останнього ложа, запрошення в нуртуючу веремію зеленого. Зелене прийшло по нього, щоб забрати і розчинити в собі.

Насправді була шестигодинна агонія, понад межі якої нам усе одно не заглянути, бо ми можемо судити лише про найнижчі ступені цієї метаморфози, пов'язані з речами цілком намацальними, як кровообіг, серце, мозок, нирки і початок розпаду.

Наступного дня його відвезли додому на Городоцьку, де заходами театру було влаштовано всю належну для таких випадків і суворо відцензуровану процедуру. Добра половина присутніх так і не могла усвідомити, що це таки сталося. Деякі з них приходили прощатись упевнені, що йдеться лише про черговий перформенс - можливо, й блюзнірський, а проте вельми типовий для цього жертовного жартівника. Здавалося, що за мить він просто підведеться у труні й почне декламувати свої найкращі, обов'язково ямбічні строфи, а відтак поведе усіх до "Вавилонської Святої" чи ще кудись - відгуляти свій день народження номер два. Він так і лежав - одягнутий у чорне з білим, тобто святково, з легким макіяжем, трохи штучний у своєму овосковінні, але все це завжди належало до його арсеналу, всі ці фокуси з гримуваннями, перебираннями й пантомімами. От лише присутність близької й далекої родини, стишені до напівшепоту розмови, діловиті маніпуляції з вінками, свічками, папірцями й відправами, а над усе заціпеніла в найдальшій кімнаті тета (з того дня й до самої смерті вона вже не промовить ані слова) переконували в тому, що це сталося насправді, бо жодна забава не могла зайти аж так далеко.

Його похорон супроводився деякими дивними проявами. Так, Оксана Керч згадує про тривалі й безрезультатні пошуки Ольгою Олійник його останніх рукописів. Наречена пам'ятала, що Антонич донедавна працював одночасно над двома збірками, першу з яких - "Зелену Євангелію" - фактично завершив, друга ж - "Ротації" - була готовою десь трохи більше, як на третину. Але вона нічого не могла знайти! Кількаразове і дедалі більш нетерпляче нишпорення по шухлядах і шафах підкидало їй лише всілякий непотріб у вигляді старих рахунків, газетних реклам і, що найдошкульніше, надто відвертих фотознімків з вуличними красунями. Кусаючи губи й замалим не плачучи, Оля готова була повірити, що ніяких рукописів просто не існувало, а все, що він час до часу поривався їй декламувати, озираючись на чуйні вуха присутніх поруч наглядачок, було фікцією і сном. За годину перед винесенням тіла вона раптово скорилася внутрішньому покликові (тінь тюльпана? шелест крижма? політ джмеля?) і рвучко пішла до його письмового столу (того самого, згідно з Ласовським, розхитаного), де на найвиднішому місці, педантично складені сторінка за сторінкою, лежали обидва рукописи, закінчений і незакінчений. Як вони там опинилися? Адже вона тисячі разів дивилася на той стіл раніше і їх там не було! "Це він, - казала вона Оксані Керч, - це хтось, кого він лишив замість себе, поклав щойно на стіл його рукописи".

Іншу дивноту згадує поет Гаврилюк. Дорогою до Янівського цвинтаря, куди він пересувався не в загальній процесії, а пішохідним тротуаром, постійно збочуючи до принагідних закладів, аби покріпитися черговою чарчиною, йому кілька разів увижалася Богданова постать - як не в людському натовпі, то у брамі, а одного разу навіть на чолі процесії - так ніби старий приятель і справді вів їх кудись за собою. "З того дня я почав думати про наші відображення, - записав Гаврилюк через кілька місяців (sic!) у щоденнику, - і коли, перечитуючи згодом його "Три перстені", я натрапив на рядки "і знов з портрета, з срібла рам // мальований на полотні // до мене кличе мій двійник", то зрозумів, що немає нічого реальнішого від поезії".

Його скрипку було вирішено поховати разом з ним, щоб таким чином, за думкою розпорядників похорону, відповісти на його п'ятирічної давності слова "Вже Бог кладе мене, мов скрипку, до футляра". Отже, її разом зі смичком таки було покладено у футляр - чимало свідків стежило за цим ритуальним жестом - а відтак і в труну. Як могла ця скрипка знову опинитись у помешканні на Городоцькій, коли сплакане і приголомшене товариство повернулося з цвинтаря на поминальний чайок? Невже було поховано лише порожній футляр?

Ці та інші непояснимі речі, посіяні в найсприятливіший ґрунт львівського середовища, не могли не знайти собі розвитку. Упродовж найближчих місяців та років містом знову і знову заволодівали історії про побаченого Антонича. Він з'являвся переважно в людському юрмищі і в ньому розчинявся при першому ж наближенні. Йшлося найчастіше про спину, декому вдавалося перехопити миттєвий півоберт голови, але по тому все розтавало. Тільки одного разу Святослав Гординський побачив його не в натовпі, а на самоті, зате з відстані не менш як у триста кроків - він стояв на пагорбі коло лісу, трохи вище Підголоска, насунувши на очі свого капелюха і мерзлякувато згорбившись, тримаючи руки в кишенях застібнутого на всі ґудзики піджака. День був імлавий і пронизливий, здається, 13 березня. Постоявши якийсь час нерухомо, він витягнув руки з кишень і кілька разів змахнув ними, мов крилами. Гординський, пишучи про це, заявляє, що той жест мусив бути призначений лише для нього, єдиного в тій ситуації глядача. Мимоволі йому схотілося покликати знизу цього безсумнівного Антонича, коли той розвернувся і якоюсь аж невагомою ходою рушив до лісу, де зник між стовбурами, клаптями туману і посірілого снігу на гілках.

Розмови про нього поступово вщухли тільки під кінець тридцять дев'ятого, коли нова влада почала рішуче вибивати з голів місцевого громадянства всілякі метафізичні дурниці, а багато хто з тих, котрі знали його особисто, просто назавжди покинули Львів як у західному, так і, на жаль, у східному напрямках. Громадянський театр було розвалено майже дощенту - залишалися розрізнені блукаючі світами осередки, що так і не спромоглися на нове повнокровне відродження. Подальші роки з їхніми воєнними й репресивними кошмарами теж не сприяли поверненню його бодай у споминах чи видіннях. Була, щоправда, видана у Кракові збірка поезій, але в ній поважаний укладач, професор літератури обмежився лише самими текстами. Ще пізніше, за часів бездумного нищення історичної пам'яті, бригади анонімів у куфайках заповзялися переоблаштувати Янівський цвинтар - так було зрівняно із землею і його могилу, одну із сотень небажаних.

Тож коли на початку 60-х несподіване товариство його нових двадцятилітніх адептів, керуючись цвинтарними книгами й написами на вцілілих нагробках, визначає місце його поховання і споруджує там для нього новий нагробок, ніхто з них уже навіть не здогадується, що тим самим вони чинять усупереч загубленій леґенді про те, ніби насправді він не помер, а жив у Львові всі ці роки, ніби він і далі десь у ньому живе і певного дня цю таємницю буде розголошено.

7

Чи ще того самого передполудня, чи вже наступного, ціле товариство таки зібралося до сніданку в більшій їдальні. Більша - це та, що розташована в північно-східній частині пансіонату, на другому поверсі, з вікном на полонинську сторону; та, де на стінах фламандські натюрморти, оленячі роги і тарелі різного кшталту та призначення - від керамічних до мідних, пам'яті невідомого духового оркестру.



Варто, мабуть, уявити собі, хто з них і де сидів. Таким чином, у головах прямокутного столу, один навпроти одного, засіли, звісна річ, достохвальний професор Доктор і чомусь відеомейкер Ярчик. По ліву руку від професора (відповідно по праву руку Волшебника) сиділа повним складом родина: пані Рома, Артур Пепа, їхня дочка Коломея. По праву професорову руку - всі інші, тобто Карл-Йозеф Цумбруннен (навпроти пані Роми, так вийшло), а також Ліля Чорна і Марлена Біла.

Були ще два типи з персоналу - звичайно, коротко пострижені, обидва в чорних ґольфах і з мобільняками при поясі. Ними можемо загалом знехтувати, позаяк вони лише мовчали, по черзі виносячи з кухні всілякі тарілки з їжею, каву і чай, а потім зникали з використаним посудом на тацях.

Господаря, як завжди, не було, однак це вже нікого з присутніх не дивувало. Хтось із них, щоправда, якось на цю тему мляво поцікавився, але відповідь мовчазного слуги пролунала цілком вичерпно: "Вони ще будуть". На цьому тему зняли.

Мовчазна атмосфера дому несамохіть передалася всім гостям. Карл-Йозеф, котрий і без того волів би нічого не говорити через мовний бар'єр, ловив погляди пані Роми і непомітно для інших трепетав, коли, приймаючи від своєї візаві чергову тарілку або салатницю, торкався на мить її долоні, зап'ястя, рукава. Пані Рома, достатньо упевнена в собі й невимовно від того сексуальна, з іще мокрим після ванни волоссям, принагідно виконувала свою перекладацьку роботу, спеціально для Цумбруннена раз за разом оголошуючи "Wurst!" або "Kase!", або "Fruhlingssalat!" - ніби сам він цього не бачив. Ліля, що випередила свою найкращу подругу і швидше за неї вмостилася поруч з іностранним фотографом, тепер напружено думала, як би почати його зваблювання. Марлена нічого не думала, зате потихеньку тішилася, що в її подруги ні фіга з цим зваблюванням не виходить. Коля потаємно за ними стежила, в думках дошкульно критикуючи їхній жахливий макіяж. Але невдовзі це їй набридло і вона пішла глибоко в себе, як то уміють дівчата її віку. Режисер Волшебник багато їв. Артур Пепа зосереджено приховував свою нетверезість, від чого мав дуже іронічний вигляд, а його ніж мов навмисне щоразу зіслизав з голівки маринованого гриба і неприємно скреготав по тарілці, на що пані Рома скошувала роздратоване око. І тільки професор Доктор, лагідно посміхаючись, іноді порушував цю небагатослівну трапезу міркуванням уголос на кшталт:



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   18

Схожі:

Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconСтали подією художні твори сучасних
У вибрані твори «Бу-Ба-Бу» увійшли кращі зразки поезії, прози та есеїстки українських письменників І поетів Юрія Андруховича, Олександра...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconТема Культура Нового часу Характерні особливості культури Нового часу. Людина І світ у бароко. «Золоте століття»
У попередні епохи культура Європи ще не була "європейською" у цьому розумінні, а у наш час вона вже перестала бути специфічно "європейською",...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconНа конкретному літературному матеріалі показати за допомогою компаративного аналізу спільні та відмінні риси в образах Марії Уласа Самчука і Дарусі Марії Матіос
Українці в необхідність нового прочитання роману-хроніки «Марія» та глибшого опрацювання роману «Трояка ружа»
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconУсний журнал «Від рицарського роману – до роману Сервантеса»
Відродження в Іспанії. Передумови створення Сервантесом роману «Дон Кіхот». Нелегка доля Сервантеса. Роман «Дон Кіхот» пародія на...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconЛітературний диктант за змістом роману Альбера Камю
Хто з персонажів роману першим помирає від чуми?
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconЮрій яновський
«Рубай, брати, білу кість!» Пил спадав. Дехто з Андрієвого загону втік. Дехто простягав руки, і йому рубали руки, підіймав до неба...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconВизволення житомирщини у великій вітчізняній війні 1941-1945 рр.
Чи вірний цей підхід, котрий давно вже став традицією для переважної більшості дослідників?
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconДослідження доведень Теореми Піфагора
Піфагора не асоціювалось би з теоремою Піфагора. Навіть ті, які давно не мають справи з математикою, зберігають спогади про «Піфагорові...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconНормальне функціонування будь якого сучасного суспільства неможливе без повноцінної системи освіти
Освіта вже давно стала одним із важливих інструментів політики будь якої держави. За великим рахунком, у цивілізованому суспільстві...
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть І чекати кинув iconІсторія України. Код Арійця. Науково-публіцистичний нарис Частина друга.. Вступ
Людська фантазія ніколи не була лише витвором уяви, а лише “пригадуванням“ того, що вже було давно в нашій історії І відкладалося...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка