О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир



Сторінка2/8
Дата конвертації07.07.2017
Розмір1.74 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Література

  1. Ковба Ж. Н. Чешская эмиграция на Украину во второй половине ХІХ – нач. ХХ вв. / Автореф. дисс. канд. ист. наук. – Львов, 1974.

  2. Грацианская Н.Н. Этнографические группы Моравии – М., 1975.

  3. Чешская нация на заключительном этапе формирования 1850 г. – начало 70-х гг.ХІХ в. / Под ред. В.И.Фрейдзона – М., 1989.

  4. Песчаний О. Волинські чехи // Пам’ятки України. – 1993. – №16

  5. Движение чехов в Юго-Западную Россию // Киевлянин. – 1870.

  6. Гуса В. История Чехословакии. – Прага, 1963.

Литвинець Анна,

член Житомирської

спілки волинських чехів
Спогади про батька
Пішл В’ячеслав Евтіхійович народився в 1918 році в с. Стремигород, що по сусідству з с. Мала Зубівщина Коростенського р-н Житомирської обл.. Його прадід Пішл Ян прибув в Україну в 1870-их роках із чеського села Трешовице, що в Моравії. Другий його прадід по материнській лінії Махачек також приїхав в Україну з чеського села Недєлище. Разом зі всіма іншими чехами, що приїхали в Україну, родини Пішл і Махачек корчували ліси, обробляли землю, пережили колективізацію, голодомор, всі ті радості і невдачі, які випали на долю українського народу.

В’ячеслав Пішл закінчив середню школу і в 1938 році вступив до Вінницького медичного інституту. Коли розпочалась Велика Вітчизняна війна, інститут продовжував працювати. Одного дня студенти прийшли на навчання і опинилися в захопленому фашистами приміщенні. Фашисти заставили всіх студентів працювати в німецькому шпиталі, виконувати тяжку роботу. Тут же в німецькому шпиталі і Врабець Людмила, односельчанка з Малої Зубівщини. Німці відібрали в студентів-медиків документи і їх попередили, що хто спробує втекти, того розстріляють за втечу. Всі зрозуміли, що треба добре все продумати, підготуватися до втечі. В’ячеславу Пішл і Людмилі Врабець це вдалося. Додому добиралися дуже довго; кожен окремо. Було, що йшли пішки, ночували в лісі,їхали до Коростеня на вагонах (бо були ж без документів). В’ячеслав, тільки прийшов додому, відразу звернувся до призивального пункту, щоб його взяли на фронт, як добровольця. Але йому відмовили через травму ноги. Він змушений був залишитися в селі і працював по господарстві біля села, на торф’яних розробках. Невдовзі його мати Анна Йосипівна померла. Старші сестри, Надя і Людмила уже мали свої сім’ї і проживали окремо в селі Мала Зубівщина. З батьком лишився жити лише він та молдший брат Ярослав. Староста села неодноразово хотів відправити В’ячеслава на роботу в Німеччину, спочатку добровільно, а потім примусово. Але хлоцю вдалося втекти. Він ховався у сестер, знайомих, друзів. На початку 1943 року село було звільнене Радянською Армією і В’ячеслав знову звернувся до призивного пункт.у Цього разу йому не відмовили і він пішов служити в 117 дивізію 333гвардійського полку І Українського Фронту спочатку санінструктором, а потім військовим фельшером полку. Був поранений, лікувався в шпиталі.

Приймав участь у звільнені Праги, також звільняв Берлін. Одержав ордени та медалі. Після закінчення війни прийшов додому і в Коростені зустрівся зі своїми меншим братом Ярославом, який служив у чеській армії генерала Свободи. Батько та сестри уже два роки оплакували Ярослава, як зниклого безвісти. Під час звільнення чеських земель від фашистів, В’ячеславу  доводилося не один раз спілкуватися з жителями чеських міст і сіл, бо він єдиний в оригіналі знав чеську мову. Він настільки добре володів чеською мовою, що чехи навіть не вірили, що він радянський солдат.

Повернувшись з фронту В’ячеслав Пішл знову пішов навчатися до Вінницького медичного інституту, одружився з Врабець Людмилою Ємельянівною.

Після закінчення інституту подружжя поїхало працювати в село Бараші (тоді це був районний центр, а тепер Емільчинського району) Житомирської області. Врабець Людмила була головним лікарем та акушер-гінекологом в районній лікарні, а В’ячеслав Пішл – лікарем-інфекціоністом та завідував райсанепідемстанцією, а потім завідував районним відділом охорони здоров’я.

В 1959 році вони переїхали жити й працювати в м. Житомир. В’ячеслав Пішл був головним лікарем Іванківської туберкульозної лікарні Андрушівського району (1959  – 1964 рр.), а потім працював в Житомирській обласній психіатричній лікарні. Де б він не працював, він всюди залишав після себе добру згадку. Неодноразово був нагороджений грамотами, медаллю «Відмінник охорони здоров’я». Виростив з дружиною трьох дітей: сина Ярослава, та двох дочок Емілію і Анну,які також стали лікарями і продовжили династію медиків в родині. Так українська родина лікарів чеського походження знайшли визнання й авторитет на Житомирщині.




Литвинець Анна
життя родини Ємеляна ВрабецЯ з малої зубівщини
Врабець Омелян Йосипович народився в с. Малинівка, що неподалік міста Малина Житомирської області. Його батько – Йосип Врабець, переїхав до України в 1860 році, разом зі своєю матір’ю, яка була дуже хворою.

Часто він згадував, як тяжко їм жилося. Дуже скоро мати його померла , так він лишився сиротою.

Омелян Йосипович навчався ковальській справі, працював на кузні, також вивчав столярування. Згодом, він працює у заможних людей, де раніше працювала його мати. Саме під час роботи у цих багатіїв, знайомляться батьки Омеляна. Через деякий час, вони купують маленьку хатинку та переїжджають до села Мала Зубівка.

На той час в родині уже з’явилися двоє первістків. Батько Омеляна став будувати кузню, вмів все зробити по господарству. А через певний період часу сім'я розжилася та купила все необхідне для життя в селі.

Омелян допомагав батькові в роботі на кузні. Він закінчив трирічну російськомовну школу в сусідньому селі Стремигороді.

По сусідству з родиною Врабців жила родина Йосипа Горака, який приїхав в Україну з Чехії. До України він привіз відомі чеські книги, а також виписував з періодичні видання з Чехії.

Він захоплювався медициною,політикою йому подобались різні економічні теорії. Був людиною достатньо обізнаною у різних сферах життєдіяльності, досить забезпеченою людиною.

В селі його обрали старостою, і багато людей приходили до нього за порадами стосовно господарства. Коли в селі було чиєсь весілля, то саме він був тамадою: одягав елегантну білу сорочку та червоний фрак з яскравою стрічкою. Був дуже красномовним, завжди говорив до ладу.

Підтримував тісні взаємозв’язки з чеськими колегами, які надсилали йому деяку сільськогосподарську техніку, якої на той період часу не можливо було найти на території України.

Він не мав абсолютно ніяких шкідливих звичок та прожив до 86 років. Сталось так,щонайменша дочка Горака закохалась в Омеляна Врабець, але батько був проти шлюбу з бідним парубком. Так тривало недовго, через декілька місяців Емілія завагітніла і Горак вимушений був признати зятя. Так Омелян отримав хороше придане за дружину.

Коли батько був у від’їзді, Емілія потайки бігла за порадою до матері. Мати завжди була рада приходу доньки, допомагала чим могла: давала продукти, речі, яких не вистачало донці. На той час в родині Омеляна та Емілії було четверо дітей і жили вони досить бідно.

Омелян працював в кузні, займався домашнім господарством та наймався до заможних людей на підробітки. Так Омелян став авторитетною людиною на селі до його думки прислуховувалась більшість односельців.

В середині 20-х рр. на селі розбудувалось «шпекова» будівля. Власником якої був заможний німець Шпек. В селі він жив з дружиною та двома дітьми, але біда не оминула сім'ю. Сталось так, що діти захворіли на дифтерію та померли, подружжя Шпеків зазнали тяжкого горя та вирішили продати будинок та покинути село.

Спочатку найшовся покупець з іншого села та односельці не могли «допустити», щоб саме він був управляючим такою потужною будівлею. Вони запропонували купити будівлю Врабцеві, але той відмовився, оскільки не мав таких коштів. Тоді відбувся загальний збір селян якому вони вірішили с допомогти придбати Омеляну цю будівлю.

Односельці попросили пана Горака, тестя Омеляна, аби той умовив взяти ці гроші у селян, що вони вірять йому і будуть чекати доти, доки він зможе їх повернути. На той час у старого Горака уладнались стосунки із зятем та дочкою.

Пройшло декілька місяців і родина Омеляна переїхала у новий дім, а ще через деякий час Омелян зміг розрахуватся зі всіма своїми боргами, що значно підвищило його авторитет серед односельців.

Так родина Омеляна Врабець стала заможною. Сам Врабець захоплювався різноманітною літературою, полюбляв читати газети, став дуже обізнаною людиною.

Селяни збиралися та радилися у Омеляна, обговорювали загально сільські новини, проблеми, разом шукали вихід із ситуації. При цьому за головною порадою зверталися до Омеляна.

Для прикладу, одного разу звернулися до нього за порадою з приводу розкуркулення. На що Емелян відповів, якщо не хочете бути відправленими до Сибіру, і не хочете позбавитись всього свого майна, то варто створити об’єднання – колгосп. Почнемо з мене. Наша тимчасова база буде розташована на подвір'ї мого дому, а потім збудуємо велике приміщення, де зберігатимемо необхідний нам реманент.

Першими були декілька заможних селян, які привели свою худобу на Емелянів двір,згодом підкріпились ще селяни. А ще через день-другий стало не вистачати місця , де б розташовувалась дана база. Так загальним збором вирішили, що будуватимуть велику споруду ближче до центру села. Як задумали,так і збулося, була побудована чималенька будівля, а все нажите , згодом перенесли туди. Кожна родина вклала чималеньку лепту у створення колгоспу: в багатьх лишилось по одній корові, невеликій ділянці землі – так утворилася загальносільське, спільне господарство.

Все село виходило на роботу, лише діти та літні люди лишались дома. Головою колгоспу одностайно вибрали Омеляна Врабець. Коли з району приїздиди партійні керівники, тобачил, щоколгосп активнопрацює – всі поставленні завдання виконувались достроково. Саме тому нікого ізсела Мала Зубовщина не висилпали до Сибіру. Оскільки в інших селах відбувалась примусова коллективізація, а всіх, хто противився відсилали до Сибіру – таким чином, Омелянові Врабець вдалося врятувати односельців від вигнання. Всі довіряли йому.

На той час працювати в колгоспі було дуже важко. Морально спільнота не була готова справлятись із такими господарськими завданнями. Тому доволі часто проводили збори, засідання на яких вирішували питання загальногосподарського характеру, питання про винагороду тих, хто перевиконує поставленні керівництвом завдання.

В ході загальноколгоспної роботи були організовані чотири бригади, між якими були розділені обов’язки. Одна з бригад займалась вирощенням помідорів, огірків, цибулі, представники іншої були задіяні в роботі пов’язаній із засіванням пшениці, збором жита, ячменю. На території колгоспу було створена велика пасіка, якою займався пасічник – Мхачик. Колгосп працював,розвивався і став відомим далеко за межі області. В колгоспі було багато живності та реманенту не вистачало лише робочих рук. Саме тому на роботу приймали всіх, хто хотів працювати. Зокрема, велика кількість чехів переїхали до села Мала Зубочинця та вступили до колгоспних бригад.

На цей період часу була створена будівельна громада, представниками якої була представлена чоловіча сила. Так з’явились новобудови у селі, в яку заселялись працівники колгоспу. Однією із таких сімей були – сім’ї Вольфових, Караскових та Веселих та інших. В сім’і Веселих було десятеро дітей, старші ходили у колгосп на роботу, а менші навчались у школі.

За короткий термін часу колгоспом була побудована школа, дім для сільської ради та велика мельниця. Селяни молотили зерно безкоштовно. А з інших брали плату. Мельниця працювала вдень і вночі.

Надлишок овочів вивозили та продавали на базарі у Коростені. Вирощувала їх землеробська жіноча бригада, а допомагали їм діти.

Працювати в колгоспі було популярно та модно. Хто працював краще, про того писали різноманітні листівки, брошури в місцевій газеті.

Влітку працювати колгоспі допомагали батьки, студенти, які приїхали на канікули. Що вечора спільнота збиралась біля клубу, де розігрувались цікаві сценки, ставились концерти, були танці.

Всі державні виплати в колгоспі проходили вчасно та повністю. Колгосп був першим по Житомирській області, сюди приїздили із всієї України аби перейняти досвіду. Коли в Москві відкрили селянсько-господарську виставку,то представники Малої Зубочини везли своїх коней,корів для розгляду.

В 1933-1933 рр. по всій Україні був великий неврожай, через дощове літо. Поля та грядку були залиті водою і все зіпсувалось. Збитковим став цей рік і для Мало Зубицького колгоспу, оскільки збереглися лише ті насадження, які знаходились на горбах, підвищених площинах. Але так як була вказівка віддати державі установлену норму, то колгосп був вимушений віддати все до останнього, що призвело до абсолютного розорення як земельних ділянок, посівів, так і площ урожаю.

Оскільки , в країні був страшенний голод, люди пухли від голоду, було багато жертв. В селі люди продовжували працювати в колгоспі і на одного працюючого в колгоспі припадала одна буханка хліба та одна порція обіду. Для маленьких дітей були організовані ясла та садочки, всією необхідною продукцією ці заклади забезпечувались безкоштовно колгоспом.

Ті люди, які раніше не дуже хотіли працювати в колгоспі, тепер радісно погоджувались на будь-яку роботу, аби було чим перекусити. За видачею продуктів та їх використанням вівся пильний нагляд на складах,кухнях, і в бухгалтеріях.

Те,що в Малих Зубицях, не було жертв голодомору, велика заслуга у цьому Омеляна Врабець. В той тяжкий час ніхто із селян не виїздив, кожен тримався свого села та роботи в колгоспі.

Так як праця в колгоспі була фізично тяжкою, а обробляючої техніки в той час не вистачало,то кожна родина намагалась дати освіту своїй дитині. Молодь вирушала на навчання до інститутів,технікумів, коледжів.

Брати Пішл стали лікарями, 1930-ті старший з них став хірургом в Коростені, а під час Вітчизняної війни , оперував в Одесі в катакомбах партизан, а потім і головним хірургом в польській та чеській арміях.

Молодший брат Пішл був відомим офтальмологом,багато років пропрацював в Малій Зубовщині. З далеких міст приїздили до нього за консультаціями, порадами, лікуваннями. Він також займався оперуванням, рятуючи від сліпоти і повертав зір багатьом людям.

Після 1930 року за довоєнні роки отримали освіту та стали працювати 26 лікарів, більше 56 вчителів , інженери,агрономи.

Люди роз’їхались працювати по всім містам Радянського союзу.

Омелян Врабець приблизно в 1930-х рр. вступив до комуністичної партії. До 1935 року пропрацював головою колгоспу, потім його перевели на керівну посаду – головою районного відділу, де він пропрацював до початку Великої Вітчизняної війни.

Замість нього головою колгоспу був обраний Ярослав Врабець, молодший брат Омеляна Врабець. Ярослав був головуючим до війни, і після до самої смерті. Помер та похований в селі Мала Зубівка.

Омелян Врабець після 1935 році жив та працював у Чаповицях, тоді це був районний центр, дома бував рідко. У них було четверо дітей. З перших днів створення колгоспу дружина Омеляна – Емілія працювала старшою дояркою, доглядала за коровами, вела розрахунок надоєного молока. Після війни вона працювала в земледільничій бригаді.

Емілія працювала дуже добре і ніколи не мала ніяких поблажок , не зважаючи на те, що була дружиною районного керівника. Їхні діти навчались, а згодом працювали в молодіжних бригадах в колгоспі

Коли в 1941 році почалась війна, поступив наказ переправити всіх корів через Дніпро,щоб вони не потрапили до рук німців. Доручив це зробити Омеляну Врабець. Зі всього села зібрали худобу і почали гнати їх на Захід. Але фронт наближався все ближче і ближче. Багато тварин зникли в лісах, де всі ховались від загарбників, а інші тварини разом з людьми пройшли переправу. Зимою в кінці 1921 року Омелян втік із лісу до села, через три дні його затримали та відвезли в Чаповиці до гестапо. Там його допитували, били, там його побачив хтось із «folckdoich» (корінних жителів) і розказав німцям, що це колишній куркуль, і нічого лихого він не заподіював до цього владі німців, так його випустили з ув’язнення. Так він повернувся в село, а повернутися на фронт він більше не міг, оскільки його могли розстріляти. Вечорами у Омеляна збиралися люди, які утекли з полону та всі його знайомі, говорили про війну, партизанські відділи. Одностайно всі вирішили на весну піти в партизани.

Староста села дізнавшись про це не знав, що робити він дуже боявся,що його за це також покарають німці. Тому, коли прийшов наказ відправляти людей в Німеччину він одним з перших відправив Омеляна, а також Веселих Людмилу яка була головою сільської ради до війни.

Потім Омелян розповідав, що хотів втікати та дуже сильно боявся за дружину та дітей. Він сподівався,що йому вдасться утекти з поїзда в Польщі чи Чехії. Так сталось, що він потрапив на каторжні роботи в Німеччину, а саме в місто Дюссельдорф на заводі.

Людмила Весела потрапила на роботу до заможного господаря при заводі , доглядала за свинями і часто їла те, чим кормили свиней.

В 1945 році їх звільнили, а 1946 рік вони зустрічали вдома, в Малій Зубівці.

Омелян повернувся в тяжкому стані додому, лікувався народними методами. Через пару неділь йому стало легше, його викликали в район та запропонували йому посаду голови колгоспу в селі Калинське, яке було сусіднім Малій Зубівці.

Там фактично все було дощенту знищеним, та Омеляну вдалось великими зусиллями, не дивлячись на підірване здоров’я, привести цей колгосп до належного стану.

Місцеві люди були за це йому дуже вдячні, різними методами віддячували йому.

Та хвороба його прогресувала, виявилось, що в нього був туберкульоз і тепер надмірно працювати ставало все важче і важче.

Все життя дружина Емілія пропрацювала на колгоспі та в 1974 році померла. У них було троє дітей: дві доньки та син. Син був найбажанішою дитиною в сім’ї, та ще в дитинстві захворів менінгітом та став глухим. Він навчився кроїти та жив за рахунок того, що шив сусідським чоловікам одяг. Одружився, у нього було двоє дітей – дочок, які отримали освіту. Старша – Людмила стала вчителем математики в школі, а менша – інженером.

Одна з доньок Омеляна у вісімнадцять років померла від туберкульозу, захворіла від батька. Дві інші доньки отримали блискучу освіту і стали працювати лікарями-гінекологами.

Старша донька – Людмила вийшла заміж за Пишла Вячеслава, з яким навчалась у медичному інституті в Вінниці.

Молодша донька – Поліна, вийшла заміж за Немудрого Василя, який також навчався в Вінницькому медінституті. Їх чоловіки, під час війни перебували в лавах армії , за це мають велику кількість нагород.

Після того як одружились продовжували тісно спілкуватися сім’ями. Сім’я Людмили Врабець та Пішла проживала в Житомирі, у них було троє дітей Старший син – Ярослав помер за трагічних обставин в 1995 році. Дві доньки – Анна та Емілія, продовжили лікарську справу батьків і працюють в місті Житомирі. Анна вийшла заміж за українця – Олексія Литвинець. Вони разом навчались в Вінницькому медичному інституті. І до сих пір працюють в Житомирі: Анна – терапевт в першій міській лікарні, а також викладач в Житомирському інституті медсестринства. Її чоловік – Литвинець Олексій Кирилович, спочатку починаючий лікар, а нині – головний лікар Житомирської районної лікарні. У них двоє дітей: старший син закінчив інститут медсестринства та працював фельдшером в м. Коростені. Також він закінчив Житомирський сільськогосподарську академію, ветеринарний факультет. Нині він проживає разом з сім’єю в Празі і працює в Академії Наук.

Молодша донька – Людмила, стала переможницею міжнародного конкурсу серед учнів 9-10-х класів, в підтримку свободи, який організовували США. В віці 15 років вона поїхала до Америки на навчання, де проживала в родині Андрон. Зараз вона живе та працює в Сан-Дієго та має двох дітей. Таким чином в родині з’явилось американське коріння.

Емілія також вийшла заміж ще у студентські роки за українця – Снідевич Володимира. На сьогоднішній день Емілія працює лікарем акушер-гінекологом в обласному Центрі Здоров’я. А її чоловік – Снідевич Володимир Миколайович, працює завідуючим ЛОР – відділення в міській дитячій лікарні. Вони виховали, двох прекрасних синів – Павла та Дмитра, обидва отримали блискучу освіту в Чехії, а зараз живуть і працюють в Празі.

Анна Литвинець ( по чоловіку) та Емілія Снідевич були ініціаторами створення чеської спілки в місті Житомирі в 1991 році. Емілія стала його керівником та головуючим з 1991 року по 2014 рік .

Весь цей час спілка прогресивно та успішно працювала, посилювала культурні зв’язки з Чехією. Вони також займались оздоровленням дітей в Чехії. Таким чином, відомості про Житомирську спілку швидко облетіла всю Україну та донеслась до Чехії.




Пультер Станіслав,

професор

Житомирський державний університет ім. І.Франка
Історія моєї родини
На схилі літ кожна людина повертається до подій свого дитинства, до витоків свого роду. Це важливо для кожного з нас, бо історія окремих родин – це історія всієї країни, початки життя нашого народу.

Торкнуся свого дитинства. Народився я в селянській родині Житомирського Полісся 6 січня 1936 року. Батьки жили в мальовничому селі Адамівці (тепер Веселе), що розкинулось на тихоплинних берегах звивистої річечки Тні. Колись цей край називали Пулинщиною, тепер Червоноармійським районом Житомирської області.

Ще з дитинства пам’ятаю оповіді моїх рідних про переселення в 1890 р. на Житомирщину з Чехії, яка тоді входила до складу Австро-Угорщини. Мій прадід Ян Пултар разом з дружиною Франтішкою і шістьма дітьми приїхали з чеського селища Буковина (край Градець Кралове) до Ольшанки Чуднівського району, нового чеського поселення.

З історичних джерел тепер відомо, що чехи переселялись здебільшого з середніх за майновим станом селянських родин, мали значний господарський досвід, принесли з собою передові на той час знаряддя і технології для обробітку землі, що сприяло швидкому господарському росту. Чехи досягали також кращих господарських результатів, ніж волинські німці.

У Я.Вацуліка в «Історії волинських чехів» читаємо: «Генерал-губернатор Південно-Західного краю А.М.Дондуков-Корсаков, який восени 1869 року відвідав чеські поселення на Волині, у своїй доповіді міністру внутрішніх справ писав 24 лютого 1870 року про любов волинських чехів до праці, їхню чесність і високу моральну культуру, чим вони можуть бути дуже корисними Росії» [1].

Аналізуючи розвиток промисловості й культури у волинських чехів, Я.Вацулік згадує про те, що багато власників броварень займалися промисловістю, землеробством та іншою діяльністю. Наприклад, у згаданій Ольшанці Чуднівського району власник броварні Вацлав Кліх був співвласником чеської грошової спілки в Києві, яка з початком Першої світової війни стала джерелом фінансування Чеської дружини. Хоча В.Кліх не був успішним підприємцем, однак він підтримував усі чеські освітні та просвітницькі починання. При ольшанській броварні він організував велику чеську бібліотеку і замовляв у Чехії всі літературні новинки, виписував «Народну політику», «Гумористичні сторінки», «Золоту Прагу», «Маленького читача» та інші часописи. В.Кліх відвідував зібрання «Матиці шкільної» в Празі, був членом Доброчинної та освітньої спілки Я.А.Коменського в Києві і сприяв відкриттю київської чеської школи. Також В.Кліх зробив внесок у заснування журналів «Російський чех», «Чехословак», «Чесько-російське єднання», котрі фінансово підтримував. Сприяв тому, щоб виходець з Ольшанки Вєнцеслав Швіговський, який працював редактором «Часу Т.Г.Масарика» у Празі, очолив журнал «Чехословак» у Києві. В.Кліх підтримував Сокольський рух і кожного року проводив спортивні змагання в Ольшанці. Брати Кліхи присвячували час кожного дня фізичному вихованню дітей. У 1917 році В.Кліх запросив до відновлених чеських шкіл на Волині працювати чеських учителів. Як бачимо, чеські переселенці намагалися усіляко підтримувати культурні й промислові зв’язки із своєю батьківщиною.

Але чехи сприяли не тільки створенню основ пивоваріння на Волині, а й іншим галузям продуктової промисловості, наприклад, обробці фруктів, консервуванню овочів, виробництву олії (12 підприємств) і цикорію, молочній промисловості, спиртових заводів, млинарній промисловості (35 млинів). Усього в 1897 році в продуктовій промисловості працювали 356 волинських чехів, які утримували 645 членів родини. Крім того, велика група волинських чехів працювала в обробці металів, машинобудуванні, виробництві цементу, цегли, пошитті одягу та взуття, деревообробній промисловості та інших галузях [1, с. 49-52]. Однак землеробство було основним видом занять волинських чехів.

Повернусь до опису своєї родини. Мій дід Йозеф, один з шести дітей сім’ї Пултарів, оженився й поселився в Адамівці Пулинського району, де займався землеробством, мав 25 десятин землі. Всі його запам’ятали як дбайливого та вмілого господаря, який зумів зробити свій внесок у розвиток сільського господарства нашого краю. Його справу продовжив мій батько, Олександр Пультер (1902 – 1938), який після смерті батьків з 16 років вів усе господарство, а потім працював у колгоспі після його створення з 1930 року.

На жаль, жорна страшних сталінських репресій торкнулися й нашої родини. У грудні 1935 року мого батька, як і багатьох його родичів та односельців, арештували за придуманою справою, а потім вислали в Томськ. Там його розстріляли у січні 1938 року. Це сумна сторінка у житті нашої сім’ї. Як і іншим українським родинам, багато поневірянь довелось після цього зазнати моїй матері з малими дітьми, а мені дуже прикро, що так і не довелось пізнати свого батька, оскільки я був найменшим і народився одразу після його арешту. Але багато доброго знаю про нього від своєї бабусі чешки Марії, яка мене виховувала, та інших родичів.

Як усім українським родинам, нашій теж довелося пережити голодомор. У 1932 р. померла моя сестра Марія, а восени 1933 р. вмирає сестра Віра. Дуже важко перенесли ті голодні роки інші члени сім’ї.

Незважаючи на поневіряння, нашій родині вдалось вистояти. Старший брат Владислав (1926-1969) з дитинства працював на будівництві шосейної дороги в Мартинівці Червоноармійського району, де ми проживали, а з початком Другої світової війни записався в добровільний батальйон, дописавши собі декілька років. Після війни працював на залізниці, на хімічному заводі. Його діти отримали вищу освіту, син Юзеф працював директором паперової фабрики.

Моя старша сестра Броніслава (1928-2005) працювала з дитинства, самотужки виростила двох синів, які отримали вищу освіту й дослужились до чинів полковників.

Моє життя хоча було нелегким, проте плідним. Після закінчення у 1953 році Житомирського державного педагогічного інституту разом з дружиною-одногрупницею Радчук Катериною Пилипівною працював за направленням у Яблунецькій середній школі Ємільчинського району вчителем англійської мови, української мови та літератури, потім заступником директора школи. Паралельно вчився в аспірантурі в Київському педуніверситеті, потім захистив дисертацію та почав працювати у своєму рідному інституті. Був деканом філологічного факультету з 1982 по 1996 рік, завідувачем кафедри. Мої дочки закінчили університет, захистили дисертації.

Завершуючи розповідь, зауважу, що історія наших родин, виходців з національних меншин, а саме чеської, тісно переплетена з історією багатьох українських родин, а Житомирщина як багатонаціональна область завжди відзначалася взаємною повагою, толерантністю у ставленні до всіх народів.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир iconКнига Пам’яті України. Житомирська область. Житомир, 1995. Т с. 240. Житомир, 1998. Т. 12. С
Поховано близько 15 тисяч військовополонених, які померли від голоду І хвороб та розстріляні німецько-фашистськими окупантами у концентраційному...
О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир iconФранка Ліна Костенко Біобібліографічний покажчик укладач А. І. Мартинюк відповідальна за випуск Т. Є. Клименко за редакцією Т. Є. Клименко Житомир 2012
А. І. Мартинюк відповідальна за випуск Т. Є. Клименко за редакцією Т. Є. Клименко
О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир iconДо 160 річчя від дня народження Івана Франка
На сцені портрет І. Франка, прикрашений вишитим рушником, живими квітами. На видних місцях залу – цитати з творів Франка, висловлювання...
О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир iconТема україна в першій світовій війні
Назвіть подію Української революції, пов’язану з географічними об’єктами: а Крути; б Харків; в Житомир
О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир iconІнтимна лірика І. Франка. Збірка «Зів’яле листя»
...
О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир iconЧернігівська міська централізована бібліотечна система Центральна бібліотека ім. М. М. Коцюбинського
Д 44 Дивосвіт поезії Агнії Барто : бібліографічна подорож для юного читача / упоряд. Н. Крижановська; відп за вип. Н. Власенко. –...
О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир iconПроблема лідера І нації у поемі Івана Франка
Франка. Ця поема – наче айсберг: читач бачить текст, як маленьку вершину, а вся велич І могутність поетової ідеї схована
О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир iconЯ. Франка (до 160-річчя від дня народження)
Президент України Петро Порошенко підписав Указ №687/2015 Про вшанування пам’яті Івана Франка у зв’язку з 160-річницею від дня народження...
О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир iconПитання для вступних випробувань
Франка з його оточенням, із провідними І менш відомими митцями й політиками, розкриття художніх контекстів та інтертекстів зі стратегічною...
О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир iconБіографія Івана Франка та вірші зі збірки "Зів'яле листя"
Народився Франко 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичах (тепер Івана Франка) Дрогобицького району Львівської області


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка