О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир



Сторінка3/8
Дата конвертації07.07.2017
Розмір1.74 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Література

  1. Vaculík Jaroslav. Dějiny Volyn’ských Čechů. I. Léta 1868 – 1914. – Praha 1997. – 211s.

  2. Агасієв І. Чеські колоністи на Волині в політиці Царської Росії (ІІ пол. ХІХ ст. ) // Волинь і волинське зарубіжжя. – Луцьк, 1994.

  3. Кондратюк Р. Ю., Шевцова Л. С. Чеська культура на Волині // Поліський дивосвіт. І ч. – Житомир, 2000. – С. 346-347.

Чижевська Людмила,

професор,

Житомирський технологічний університет

голова Житомирської спілки волинських чехів
сторінками життя родини Щепанек з Миколаївки (1870-1960)
У 1870-тих роках відбувалося масове переселення чеського поселення в Україну. Причиною цього було бажання їх господарювати на землі, якої в Чехії не вистачало. У Царській Росії багато земель пустувало і для підняття міжнародного авторитету цар приймав переселенців. Найбільше переселенців з Чехії їхало на Волинь.

Мої прадіди Щепанек Франц і Шіма Томаш, Лесак Франц у числі ще півсотні чеських родин поселилися на землях Бердичівського повіту, Київської губернії, нині це село Миколаївка Козятинського району Вінницької області.

Поселились на хуторах, почали вести господарство. На родючій українській землі працьовиті чехи, що привезли з собою високий рівень культури землеробства, садівництва, швидко розбагатіли. Жили дружньо з сусідами українцями, поляками, євреями, охоче ділилися з ними своїми вміннями господарювати, за що користувалися повагою та шаною серед місцевих мешканців.

Чехи побудували цукровий завод, школу, клуб, крамницю, шорну майстерню, цех з виробництва високоякісного клею, відомий на всю округу млин.

Життя навколо млину згодом опише у своїй повісті «Зелені млини» письменник Василь Земляк (Василь Сидорович Вацек), чех, родом з с. Миколаївки. До речі, Василь Земляк після Великої Вітчизняної війни довгий час жив у м. Житомир і працював у житомирській обласній газеті.

Жили чехи заможно, мали добротні будинки. Але ХХ століття принесло їм нові випробування. Разом з українцями і іншими народами переживали Першу світову війну, революцію 1917 року, громадянську війну і насильницьку колективізацію в 30-х роках. Багато чехів постраждало під час репресій 1937 – 1938 роках, деяких було вислано до Сибіру, серед них мої рідні Щепанек Франц і його дочка, багато було розстріляно, а доля багатьох невідома, забрали та і все.

Під час колективізації в 30-их роках чехів переселили з хуторів у село, створили колгосп. Бідні люди йшли в колгоспи з надією на краще, а багаті не хотіли віддавати своє нажите майно і землю, але іншого виходу не було.

Із спогадів моєї знайомої чешки Міли Пеньківської: «Був у селі пастух, сирота, який пас людських корів. Роки були важкі, голодні. Вранці він збирає по селу людських корів і з надією дивиться на кожну господиню, може йому щось винесе поїсти, та ніхто нічого не дає і тільки та чешка з крайньої хати завжди виносила йому кусок хліба, на якому лежало дві шкварки, а зверху ще один кусок хліба. Та чешка була привітна і завжди у чистому фартуху, він все дивувався, що фартух у неї чистий. А згортки з сніданками запам’ятав на все життя, завдяки їм він вижив…».

Під час Великої Вітчизняної війни чехи, разом з іншими народами, захищали свою землю від фашистів, багато із них загинуло, зникло безвісти, а щасливі повернулися з перемогою.

Після війни життя поступово налагоджувалось. Міцнів колгосп, чехи і надалі працювали дружно й самовіддано. Відомий факт, коли в колгосп переходили на механізацію праці, і буряки, які до цього копалися вручну, мав підорювати трактор з спеціальним плугом, то буряківниці не пускали трактор на поле. Вони навіть лягали на буряки перед трактором мотивуючи, що плуг буде різати буряки і буде менша врожайність. За високі врожаї цукрових буряків колгосп був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві.

Зараз село Миколаївка Козятинського району Вінницької області активно розвивається, розбудовується, формуються нові тенденції співпраці українців та чехів у виробництві, економіці, освіті та культурі.

Шпиталенко Галина,

доцент

Житомирський державний технологічний університет
Релігійне життя волинських чехів у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.
Україна, як і більшість країн сучасного світу, прагне до побудови відкритого демократичного суспільства. Досягнення такого стану вимагає від неї істотних змін у способах життя та в суспільних відносинах. Адже при входженні тієї чи іншої соціокультурної одиниці (наприклад, нації) в певну територіальну/регіональну глобальну співдружність відкритим питанням залишається збереження національної своєрідності в такій інтегрованій цілості. Для побудови сучасного демократичного суспільства в Україні важливо не лише враховувати розмаїтість, але й вміти гармонійно збалансовувати інтереси різноманітних етнічних, культурних, релігійних та мовних груп, присутніх у суспільстві. Від цього, як свідчить досвід більшості країн, залежить рівень їхньої політичної активності, а отже – і участі в житті суспільства в цілому, зацікавленості в демократичних перетвореннях. Тому дослідження проблем історії національних меншин, які населяють Україну, у тому числі й чеської, є актуальними як з наукової, так і з практичної і політичної точок зору. Об’єктивне висвітлення історії чеської національної меншини на Волині, її ролі у соціально-економічному розвитку регіону, політики російської держави щодо чеських поселенців краю та її наслідків на сучасному етапі розвитку української державності можуть стати вагомими чинниками для формування виваженої внутрішньої національної політики, для гармонізації міжнародних взаємин та нормалізації стосунків державних структур різних рівнів з національними групами та меншинами, а також для активізації культурно-просвітницької діяльності різних національних товариств і організацій.

Актуальність нашого дослідження значною мірою зумовлена й геополітичними факторами. Стратегічне розташування Волині – регіону, який з’єднує Україну з Європою, вимагає в першу чергу від владних структур як місцевого, так і регіонального рівнів у процесі налагодження та розвитку стосунків з Чехією – прабатьківщиною чехів Волині, враховувати ті позитивні надбання, що мали місце у сфері українсько-чеських контактів. Це дасть можливість будувати взаємовигідні міждержавні стосунки. З іншого боку, – в контексті розвитку відносин України з європейською спільнотою, її відносини з Чехією набувають пріоритетного значення, стають перспективними і значною мірою забезпечують поступ нашої держави шляхом демократизації до цивілізованого європейського співтовариства.

Проблеми історії чехів України в цілому, і Волині зокрема, давно приваблювали значну кількість дослідників. Але в багатьох загальних роботах з питань соціально-економічного розвитку, освіти, етнографії, краєзнавства міграційні процеси серед чеського населення Волинської губернії у ХІХ-ХХ ст., його господарське, культурне життя не знаходили достатнього відображення і носили лише фрагментарний характер. І тільки з другої половини 80–поч. 90-х рр. ХХ ст. українські вчені почали звертатися до проблем історії чехів в Україні.

Одним із перших ґрунтовних досліджень історії чеського населення України була кандидатська дисертація Ж. Ковби. Комплексному аналізу життєдіяльності етнічних груп Волинської губернії, у тому числі і чеської, у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. присвячені роботи В. Надольської та М. Бармака. Проте в даних роботах чехи не виступали окремим об’єктом дослідження, а розглядалися поряд з іншими етнічними групами краю, що не дозволило авторам повною мірою розкрити передумови чеської еміграції на Волинь, політику царського уряду щодо чеських колоністів, основні аспекти їхнього громадського та культурного життя. Початок та друга половина 90-х рр. стали періодом пожвавлення краєзнавчої роботи. В цей час відбулося ряд краєзнавчих конференцій, в яких знайшли місце і матеріали про чехів Волині. В них наводилися нові статистичні дані, архівні документи. Зокрема, це стосується публікацій І. Агасієва, М. Костриці, Ю. Луцького, О. Мазурок, М. Манько, Г. Мокрицького, В. Надольської, Ю. Поліщука, Л. Потапчука, О. Сулименка та ін.

В кінці 90-х рр. з’явився ряд окремих краєзнавчих робіт, в яких знайшла відображення чеська етнічна меншина Волині. Зокрема, це праці Ю. Поліщука, О. Рафальського. Ці та інші дослідження засвідчили наявність цілого ряду нерозкритих вузлових аспектів проблеми, показали недостатньо або й зовсім недосліджені проблеми. Дослідженню чеської еміграції на Волинь, яка припадає на другу половину ХІХ – початок ХХ ст., соціально-економічним та духовним аспектам життя волинських чехів присвячена праця Г. Шпиталенко.

Тема чеських колоністів Волині знайшла своє відображення і в працях зарубіжних вчених, зокрема, чеських (Вацулік Я.,Чехія), польських, німецьких (Арндт Н., ФРН) та ін.

Чеська еміграція на український землі має давню та цікаву історію. Невеликі групи чехів селилися тут ще з ХІV ст. У XV–XVI ст. на українських теренах, захоплених Польщею, загони чеських найманців несли охоронну службу на польсько-молдовському кордоні [1, с.67].

 Чехи були пов’язані з українським козацтвом і навіть брали участь у його організації. Від них веде свій початок відомий рід козацьких старшин Орликів.

Початок масової еміграції чехів на Волинь відносився до першої половини 60-х рр. ХІХ ст. і був історично обумовленим як у Чехії, так і в Російській імперії. Так, швидкий розвиток капіталізму та завершення промислового перевороту в Австрійській імперії, кризи перевиробництва 1862, 1865, 1873 – 1879 рр. призвели до масового безробіття та зубожіння ремісничих та робітничих мас у Чехії. Аграрна криза 70-90 рр. ХІХ ст., викликана ввозом в Європу дешевого американського хліба, ще більше погіршила становище селян і посилила розорення їх господарств. До того ж селянство розоряли й викупні платежі, які були не під силу значній його частині. Тому з 1868 р. в Чехії щорічно з молотка продавалося в середньому по 2 729 селянських господарств площею від 2 до 4 га [1,с.45].

 Це, у свою чергу, призводило до масового переселення селян у міста. Але промисловість не могла використати таку кількість робочих рук. До цього треба додати, що в умовах значного зростання кількості населення життєвого простору в невеликій за розмірами Чехії на всіх не вистачало, а самі землі, особливо в гористій частині, були малородючими.

Зовнішньополітичний курс Австро-Угорщини (великі витрати на військові потреби, Кримська війна, війна з Пруссією) ще більше посилив безробіття, розорив село, а саму Чехію перетворив на об’єкт воєнних дій. Змушувало чехів залишати батьківщину й австрійське національне гноблення, гоніння на чеську мову та культуру. Наведені вище факти заподіяли великої шкоди в першу чергу чеському селу. Тому зрозумілим є той факт, що найбільшу кількість емігрантів давали сільськогосподарські райони – Будейовицький, Плзенський, Пардубицький. Наприклад, лише в 1854 р. із цих районів емігрувало 6 500 осіб.

Потрібно зазначити, що еміграція із Чехії мала декілька напрямків. Так, у 50-х рр. основна маса ремісників, робітників у пошуках заробітків і землі вирушала переважно до Австрії, Німеччини, Франції, Італії, Угорщини. Селяни ж здебільшого шукали кращої долі там, де були вільні землі (Канада, США, частково Латинська Америка).

У 60-х рр. ХІХ ст. з’являється новий регіон для масового переселення чехів – Російська імперія, де склався цілий комплекс сприятливих економічних і політичних факторів. Так, скасування кріпацтва та проведення ряду економічних реформ сприяли бурхливому розвитку промисловості, залізничного транспорту і товарного землеробства, розвитку міст. Як результат, значно збільшився попит на робочу силу, якої тут на початковому етапі здійснення реформ не вистачало.

У середині 60-х рр. ХІХ ст. досить сприятливі економічні та політичні умови для переселення іноземців виникли на Волині. Тут після придушення польського повстання 1863 р. російський уряд почав проводити кампанію по витісненню польського землеволодіння. Крім учасників повстання були заарештовані і ті, хто їм допомагав чи співчував їх ідеям, а їхні маєтки були конфісковані. Значна частина польських поміщиків, які були основними власниками землі на Волині, рятуючись від переслідувань, змушена була продавати свої маєтки за безцінь. Зазначимо, що на Волині до 1863 р. 2 720 поміщиків-поляків володіли 339 284 дес. землі, тоді як російським і українським поміщикам належало тільки 23 484 дес. Землі. Проте покупців землі тут було мало. Українські селяни, розорені роками панщини та необхідністю сплачувати після її скасування викупні платежі, стати покупцями не могли, а російські поміщики, налякані повстанням, неохоче селилися на Волині. Полякам-католикам, а також євреям, урядовими постановами від 10 травня 1864 р. і 10 грудня 1865 р. було заборонено купувати землі у Південно-Західному краї. Такі обмеження урядом кола осіб, які користувалися правом придбання землі в Південно-Західному краї у власність, матеріальна неспроможність українських селян її купувати призвели до встановлення низьких цін на неї. Так, одна десятина найкращої землі на Волині оцінювалася у 80 руб., що було в 10 разів дешевше, ніж, наприклад, у Чехії.

 У Дубенському, Острозькому, Луцькому й Володимир-Волинському повітах десятину землі можна було купити лише за 10 руб., а на Поліссі – ще дешевше. До того ж, законом від 19 лютого 1861 р. було дозволено передавати поміщицькі землі в орендне утримання представникам усіх станів, не виключаючи іноземців, а продовження терміну оренди до 36 років сприяло не тільки посиленню іноземної колонізації, а й закріпило становище переселенців у західній смузі імперії.

До політичних чинників, які сприяли переселенню чехів на Волинь, можна віднести певну лібералізацію політичного режиму в Росії, нові можливості для легального функціонування різних громадських організацій, у тому числі й тих, які діяли за межами країни та сприяли переїзду чехів до Росії; посилення впливу слов’янофілів, які виражали інтереси тих поміщицьких і торгово-промислових кіл, що виступали за розвиток капіталістичної промисловості й торгівлі, за ведення сільського господарства на наукових основах і широке застосування в ньому машин. До того ж, царська адміністрація хотіла створити в західному регіоні імперії силу, яка б протистояла полякам, а також українцям, національні прагнення яких царизм усіляко придушував.

Потрібно зазначити, що російський імператор був особливо зацікавлений у переселенні чехів на Волинь. Вбачаючи в них гарних господарів, які володіли високим рівнем агротехніки та культури землеробства, він хотів прискорити господарський розвиток одного з найвіддаленіших в європейській частині Російської імперії регіонів. Однією із вигод, яку розраховував отримати російський уряд від чеської еміграції на Волинь, було, як вважає ряд дослідників, підняття рівня агротехніки й культури вирощування хмелю. Серед інших причин масового переселення чехів на Волинь можна назвати й сприятливі природно-кліматичні умови цього краю, які мало чим відрізнялися від кліматичних умов Польщі, Чехії, Австрії. Не останню роль також відігравало спільне слов’янське походження чехів з українцями – місцевим населенням. Останній аргумент, – як писав Є. Крижановський, – мав у той час для чехів особливе значення. Саме у слов’янському єднанні чехи вбачали опору проти австрійського дуалізму.

 Таким чином, чехи, змушені у другій половині 60-х рр. ХІХ ст. емігрувати за межі батьківщини, відкрили для себе новий регіон для переселення – українські землі і, зокрема, Волинську губернію, де склалися особливо сприятливі економічні та політичні умови для їхнього переселення. Воно було можливим для чехів і бажаним з боку російського уряду.

Цікава й багатогранна історія життя чеських колоністів на Волині в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття доповнюється ще одним аспектом – релігійним, який мав тут певні особливості. За висловом М. Крижановського саме релігія була найбільш вразливим місцем у їхньому житті.

Зазначимо, що до початку переселення на Волинь 97 % чехів належали до римо-католицького віросповідання. Царський уряд, допускаючи їх на окраїни імперії, де значну частину населення становили католики-поляки, зобов’язав переселенців розірвати будь-які зв’язки із Ватиканом. Таким чином російський уряд розраховував створити для чехів особливий церковний устрій, який би викликав розкол серед місцевих католиків. Такі розрахунки уряду ґрунтувались на знанні ним релігійної ситуації в самій Чехії. Справа в тому, що чеський католицизм мав значні відмінності від католицизму польського з його ортодоксальністю та фанатизмом. Після революції 1848 р. почався бурхливий процес чеського національного відродження. Поряд із розвитком мови та літератури відбувалися значні зміни й у релігійному житті народу, почався відхід від традиційного католицизму, зароджувалася нова національна церква. Але цей процес був складний і неоднозначний. Церква розкололася на багато течій – гуситів, євангелістів, кальвіністів тощо. Цей процес збігся в часі з початком переселенського руху чехів на територію Російської імперії. Цілком природно, що колоністи представляли весь різнобарвний спектр релігійних течій, напрямків, що панували тоді в чеській церкві. Як уже зазначалося вище, більшість переселенців були вихідцями з Богемії, де ще в часи Я. Гуса існувала сильна опозиція традиційному католицизму. Тому, переселяючись на територію Російської імперії, вони сподівалися знайти тут повну свободу віросповідання та можливість відкрито сповідувати – хто гуситську, хто євангельську, а хто – й католицьку віру.

Що ж до офіційної позиції російського уряду, то він оголосив про своє прихильне ставлення до свободи віросповідання в чеському середовищі. Ці погляди пропагувала урядова й права преса, яка прихильно ставилася до чехів-переселенців, протиставляючи їх полякам. У 1869 р. газета “Киевлянин” зауважувала, що переселення чехів до Росії, зокрема у Південно-Західний край, заслуговує особливої уваги закликала прихильно поставитися до них, “швидше зробити їх російськими підданими; справедливість вимагає позбавити їх необхідності вивчати польську мову й слухати церковні відправи на польській, а не на російській мові”.

Офіційна російська преса активно писала про економічні переваги, які принесе Росії еміграція чехів. У статтях описувалися побут переселенців і специфіка ведення ними господарства. Але читач міг легко зрозуміти справжню причину сприяння чеським переселенцям. Так, 10 березня 1870 р. газета “Киевлянин” писала, “що на чехів покладене дуже важливе завдання в інтересах Російської держави – створення особливої релігії, яка, привернувши до себе католицьке населення, внесла б розкол у католицизм і таким чином послабила б його силу”. Тобто царизм прагнув використати особливі підходи чехів до релігії для того, щоб ослабити в краї позиції католицької церкви й, врешті-решт, зламати польський національний дух.

Логічним продовженням розпочатої урядом справи було прийняття в 1864 р. закону, який забороняв католикам купувати землю на Волині. Безумовно, його прийняття було безпосередньо пов’язане з польським повстанням 1863 р. Переселяючись на Волинь, лояльні до російського уряду чехи добре знали про існування глибокого антагонізму між поляками-католиками й офіційною владою. Тому, як підкреслювали самі чехи, вони боялися, щоб росіяни “не склали їх в один мішок із поляками”. В цих умовах значна частина чехів виявляла повну готовність приєднатися до православ’я. Цей висновок ілюструє подія, яка відбулася 11 травня 1870 р. в м. Острог. З нагоди святкування дня пам’яті слов’янських першовчителів Кирила і Мефодія сюди зібралися чехи з Острозького, Дубенського та Рівненського повітів. Вони прибули на урочистості зі своїми знаменами й хоругвами. Символічні написи декларували релігійне та політичне об’єднання двох слов’янських народів – чеського і російського. Деякі церковні атрибути були урочисто освячені архієпископом Агафангелом. У свою чергу делегати слов’янського конгресу, що відбувався в Москві у 1867 р., відомі чеські національні лідери Ф. Палацький і Л. Рігер стверджували, що чехи – не католики, а гусити, і що в Австрії віра останніх була заборонена, а в Росії, серед братнього слов’янського народу, вони знайдуть свободу віросповідання, що це віросповідання близьке до православ’я і на Волині воно скоро приведе усіх чехів у лоно православної церкви. Офіційну ж думку влади про те, що чехи сповідують гусизм, підтверджують і “Заметки по Юго-Западному краю”, зроблені А. Дондуковим-Корсаковим, який усіляко прагнув прискорити колонізацію Волині чехами Генерал-губернатор Південно-Західного краю у своєму поданні міністру внутрішніх справ від 24 лютого 1870 року за № 422 визнавав, що “всі чехи, які переселились на Волинь, сповідують гусизм і що він близький до православ’я”. При цьому генерал-губернатор звертає особливу увагу уряду на політичне значення гуситської віри, яка може мати важливі наслідки для вирішення польсько-католицького питання в Росії. Як бачимо, у гусизмі російський уряд вбачав лише перехідну форму віросповідання на шляху залучення чехів до православ’я та ізоляції їх від впливу польських ксьондзів, а питання про повне злиття чехів з російським народом і православ’ям – це тільки справа часу”.

Що ж до гусизму як релігії, то тут влада не зовсім розуміла, хто такі гусити, оскільки такого віросповідання в Росії не було. Так, Є. Крижановський писав, що “гусизм не значиться в числі релігій, дозволених у Росії”. Кафедральний протоієрей Овсянкін у свою чергу стверджував, що “всі чехи, за малим винятком, – католики, і відрізняються між собою лише більшою чи меншою прихильністю до костьолів чи православної церкви. Чехи Дубенського повіту більш охоче відвідували православні церкви, ніж католицькі костьоли, а до ксьондзів зверталися лише в особливих випадках. Основна ж маса чехів убачала в гусизмі не стільки релігію, скільки спосіб зближення з православною церквою”. Та попри все міністр закордонних справ Росії у своїй доповіді царю про релігійні переконання чехів і про наміри уряду щодо них зазначав: “Позитивні відомості щодо поглядів, намірів і традицій прибулих у Росію чехів переконують, що єдиною турботою є заснування в їхньому товаристві гуситського віросповідання, тому будь-яка спроба залучити їх до православ’я при недопущенні для них можливості молитися за своїм обрядом, була б насиллям над їхньою совістю та могла б призвести до зближення їх з латинським духівництвом”.

Таким чином, надавши, начебто, чехам свободу віросповідання, уряд починає втілювати в життя ідею про організацію чеської церкви в Росії, яка б виконувала функцію “бактерії” в тілі польсько-католицької церкви. У той же час гуситська церква мала стати початковим етапом при переході чехів до православ’я. Для реалізації цих задумів у Петербурзі була організована спеціальна комісія, до складу якої входили представники православного духовенства й міністерств внутрішніх і закордонних справ. Нова релігія мала називатись “Гуситська єдність” або “Чеська гуситська церква”. У майбутньому в чесько-гуситську церкву мали вноситись окремі зміни, а саме: відхилялася верховна влада папи над віруючими; заборонялося відвідувати польсько-католицькі храми; священикам дозволялося одружуватися; змінювалась форма причастя; відправи мали проводитися чеською мовою. У 1872 році за згодою російського уряду на Волинь прибули з Чехії запрошені Ф. Пршібилом та І. Олічем священики Я. Саска та В. Грдлічка, і чеська старшина влаштувала їм урочисту зустріч. Фактично з цього часу розпочинається активна робота щодо утворення гуситської церкви. З дозволу уряду були сформовані чесько-гуситські парафії: Дубенська – у с. Підгайці Дубенського повіту та Глинська – у с. Глинське Рівненського повіту. Трохи пізніше, у 1875 р., з’явилася третя, Острозька парафія, яку очолив парафіяльний чеський священик Ф. Кашпар, який переселився сюди в 1869 р. Священики повністю утримувалися урядом (600 рублів на рік). Свідченням потягу чехів до гуситської церкви може бути прохання чеського священика І. Саски, яке збереглося в ЦДІАУК. У ньому йдеться про дозвіл навчати чеських дітей у Глинському народному училищі закону Божого, дотримуючись вчення Я. Гуса.

Вагомим доказом формування мережі гуситських приходів є дані, які подає у своєму рапорті дійсний радник А.Воронін про населення та віросповідання гуситських приходів станом на 1877 р. Так, за його даними лише 18 чеських сімей у цей час сповідували православ’я, 149 сімей були євангелістами-лютеранами, майже половина – 1 043 сім¢ї − сповідували католицизм, і більше половини чеських сімей – 1 231 − русизм.

Наведені вище дані свідчать про досить складний процес релігійного самовизначення чехів. Значні складнощі виникали і при становленні гуситської церкви. До того ж воно ускладнювалося відсутністю єдності між священиками. Кожен із них представляв певний напрям чеської церкви й вносив цим розкол у середовище волинських чехів. Так, Я. Саска у 1874 р. подав у Синод прохання прийняти його в православ’я. Ф. Кашпер став прихильником кальвінізму. В. Грдлічка очолив течію “чеських братів” і, відкидаючи всі форми католицизму, проголосив себе прямим послідовником Я. Гуса. Між цими релігійними ватажками відбувалися постійні суперечки та конфлікти. В результаті цього релігійні справи волинських чехів виявилися настільки заплутаними, що в їхньому середовищі з’явилося декілька різних течій: гусити, християни чеського сповідання, старокатолики, “чеські брати”, євангелісти, єдиновірці, римо-католики, протестанти і православні.

Територіально вони розташувалися нерівномірно. Так, у Рівненському повіті мешкали представники різних віросповідань, у Житомирському, Овруцькому і Новоград-Волинському − переважно чехи-католики. Найбільше чехів-євангелістів мешкало в чеських колоніях Купичів – Володимир-Волинського (410 прихожан) і Борятин – Луцького повітів (150 прихожан). Слід зауважити, що серед волинських чехів євангелісти вважались найбільш релігійними. Вони вели досить замкнутий спосіб життя, фактично не спілкуючись з іншими чеськими общинами. У той же час богемські брати найвищу мету вбачали в збереженні національної спільності й тому підтримували стосунки з іншими общинами. Варто підкреслити, що в декількох колоніях мешкали також чеські баптисти, які переселилися сюди з Польщі.

Таке розмаїття релігійного життя призвело до того, що члени однієї родини часто належали до різних віросповідань. Пересічні чехи добре розуміли, що багато колізій навколо церковних питань йшло в першу чергу від їхніх духовних наставників. Ситуація невизначеності не могла тривати довго. Чеські священики все більш втрачали авторитет серед своїх парафіян.

Характерно, що чеська старшина, колишні уповноважені з купівлі землі, багаті ремісники були гарячими прихильниками В. Грдлічки, розуміючи, що створення нової церкви входить у плани уряду й забезпечує їм привілеї та владу над масою поселенців. Бідніша частина населення, якій були чужі релігійні чвари, швидко зближувалася з місцевим польським католицьким чи українським православним населенням.

Все ж таки уряд не залишав надії створити нову чеську церкву. В 1879 р. у Києві з ініціативи міністерства внутрішніх справ була скликана нарада православних богословів за участю чеських священиків, яким запропонували: 1) за основу нової віри взяти догмати старохристиянської церкви, що існували до їхнього поділу на православну й католицьку; 2) навчання Закону Божого проводити в школах обов’язково із православного катехізису, перекладеного на чеську мову; 3) запровадити старохристиянську літургію; 4) храми будувати на зразок старохристиянських, а внутрішнє оформлення робити на кшталт православних.

Чехи просили для виконання цієї програми зрівняти їх у правах з віруючими інших віросповідань, надати матеріальну допомогу на утримання чеських священиків і будівництво церков, обмежити новоприбулих чехів при купівлі землі умовами приєднання до чеських парафій. Як бачимо, ці прохання, хоч і були висловлені у церковній дискусії, мали швидше економічний характер, аніж духовний.

У подальшому пошук можливості об¢єднання волинських чехів однією релігією тривав. Так, у 1880 і 1881 рр. в Квасилові Володимир-Волинського повіту відбулися два з’їзди чеських священиків і старшини, на яких були прийняті рішення визнати найкращим для чехів віровчення “чеських братів” у тлумаченні В. Грдлічки. Проти цього рішення виступили прибічники Я. Саски, які подали скаргу в Міністерство внутрішніх справ.

Розслідувати чеські релігійні проблеми Київський генерал-губернатор послав свого представника Є. Крижановського, який зробив висновки, що чехи дуже далекі від православ’я і настроєні пропольски. Як результат – поданий у Міністерство внутрішніх справ проект Статуту чесько-братської церкви в Російській імперії не був затверджений.

Свій внесок у релігійний розлад серед волинських чехів внесла і православна церква. Багато священиків тих парафій, де мешкали чехи, ставилися до них доволі байдуже, а деякі навіть вороже. Основна маса православного духовенства Волині у релігійному відношенні ігнорувала чехів, не вбачаючи в зближенні з ними ніякої користі. Не краще ставилася до чехів і місцева влада. Складалася дивна ситуація, коли адміністрація та поліція майже нічого не знали про духовне й громадське життя близько двадцяти тисяч мешканців своєї губернії. Їм навіть не було точно відомо, скільки чехів проживало на Волині. Курйозний випадок стався в с. Глинськ Рівненського повіту. Становий пристав, який прибув туди для розгляду доносу на священика Я. Саску, який “шанує якогось Я. Гуса”, спитав : “Де проживає чех Іван Гус”.

Заплутаністю чеського релігійного питання одразу ж скористалося місцеве римо-католицьке духовенство, яке, на відміну від православного, цікавилося новими мешканцями краю. Деякі священики відкрито вели пропаганду католицизму серед чехів Острозького і Дубенського повітів. Особливою активністю відзначався настоятель Острозького костьолу ксьондз В. Клименський. Римо-католицьке духовенство намагалося якомога міцніше закріпити зв’язок волинських чехів зі своєю церковною громадою. Для цього використовуються різноманітні методи – урочисті богослужіння в пишно оздоблених католицьких храмах, безкоштовне виконання духовних потреб, постійні роз’їзди ксьондзів по чеських населених пунктах. Особливо успішною ця діяльність була в Луцькому й Володимир-Волинському повітах. Тутешні чехи дещо відрізнялися від своїх земляків, що жили в інших повітах губернії. Вони прибули на Волинь під час другої хвилі переселення і були вихідцями вже не з Богемії, а з інших областей Чехії, де опозиція до офіційної римо-католицької церкви була не такою сильною. До того ж за їхнім релігійним життям не було достатнього нагляду ні з боку місцевої влади, ні з боку православного духовенства, ні самих чеських священиків.

Схожі процеси відбуваються і в інших регіонах краю. Оцінюючи релігійну ситуацію, яка склалася на Волині в кінці 80-х рр. ХІХ ст. генерал-губернатор А. Дондуков-Корсаков заявив: “Коли колонізація здійснилась, то виявилось, що гуситської віри не існує, є секта католиків-гуситів”, і тому чехи прямо увійшли в католицькі приходи й почали будувати католицькі храми. А в самому чеському переселенському середовищі його розрізнені течії та рухи так і не були об’єднані в єдину національну церкву.

Таким чином, у другій половині 80-х рр. серед волинських чехів склалася ситуація, коли невизначеність у релігійному питанні стала безвихідною. Побачивши, що політичні плани щодо створення з чехів-емігрантів антикатолицької сили не здійснилися, царський уряд різко змінив своє ставлення до них. У 1884 р. був виданий указ, який заборонив чехам-переселенцям купувати землі на Волині.

Логічним продовженням нової політики уряду щодо чеських переселенців була ліквідація у 1888 р. окремих чеських парафій, а в 1891 р. – чеських волостей. Період існування так званого чеського питання в політиці царського уряду закінчився. Тепер зусилля чиновників були спрямовані на залучення чехів до православної віри.

З 1888 р. серед чехів на Волині розпочинається особливо широка його пропаганда. Робляться конкретні кроки щодо залучення колоністів до нової віри. Зокрема в усі православні парафії, сусідні з чеськими селами, починають надсилати найбільш досвідчених священиків. Агітація за прийняття православної віри, яку вони проводили, підкріплювалась обіцянками для православних чехів урядових та економічних пільг. Для координації цієї роботи на Волинь направляють члена навчального комітету й училищної ради при Синоді Є. Крижановського, який повинен був на місці дослідити стан чеських релігійних справ та за підтримки місцевого духівництва підготувати заходи з посилення у чехів потягу до православ’я. У той же час при духовних навчальних закладах були відкриті особливі стипендії для молодих чехів, які бажали отримати духовну православну освіту. У Києві під керівництвом професора університету Св. Володимира Й. Яреша починають видавати чеською мовою православний календар, листівки з описом обрядів православної церкви, православні релігійні книги.

Посилюється пропаганда православ’я і в періодичній пресі. Так, чеська газета “Восток” від 13 травня 1887 р. помістила передову статтю “Слово к русским чехам”, яка була розрахована саме на чехів-волинян. Її автори переконували волинських чехів у тому, що: “якщо чехи в Росії хочуть знайти нову спокійну батьківщину, то їм потрібно приблизитись до православної церкви й російської мови. Хай чехи в Росії збережуть свої звичаї, материнську мову та любов до старої батьківщини, але вони повинні приєднатися до однієї спільної літературної мови й до народної церкви”.

Питанню переходу чехів у православ’я багато уваги приділяється в 1887–1888 рр. на сторінках газети “Волынь” і часопису “Волынские епархиальные ведомости”. Основною тезою їх публікацій було те, що чехи не приймають нової віри, а повертаються до своєї старої, яку проповідували їм Кирило й Мефодій, а згодом – Я. Гус та І. Празький. Так, описуючи подробиці прийняття православної віри колишнім чеським ксьондзом Я. Саскою, кореспондент “Волыни” підкреслював: що “прийшлий народ – чехи, знайде щастя в Росії лише в тому випадку, коли повністю зіллється з народом російським, тобто прийме не лише підданство, а й віру: російську, православну, народну’’.

Як орган Православної єпархії Волині “Волынские епархиальные ведомости” протягом 1889 р. регулярно друкували відомості про чехів, які прийняли православну віру. Не залишалася осторонь пропаганди переходу чехів до православ’я і столиця імперії.

Так, у 1901 р. в Петербурзі була видана й поширена серед чехів Волинської губернії брошура “Чешское торжество православия”, в якій докладно описувались події “возз’єднання” з православною церквою першої групи чехів, яке відбулося 1 жовтня 1870 р. Характерно, що в тому ж році російська влада не удостоїла новохрещенців-чехів такою увагою, і лише в 1901 р. про це стали писати.

Та найбільш дієвим агітаційним засобом виявилась постанова уряду 1892 р., яка дозволяла православним чехам купувати землі на Волині. Після неї почався масовий перехід чехів різних віросповідань у православну віру. Це ще раз підтверджує, що релігійне питання не було для них визначальним. Нову віру одні приймали формально, інші – з бажанням. У даних звіту про стан Волинської єпархії у 1886 р. йшлося про те, що перехід чеських колоністів у православ’я спостерігався лише в окремих чеських колоніях. Так, у с. Селянщина Житомирського повіту православну віру прийняло 16 чехів, у с. Високому цього ж повіту – 54. За повідомленнями парафіяльних священиків у 1887 р. до православ’я приєдналося вже 454 волинських чехи. Різке ж зростання їхнього переходу в православ’я припадає на 1888 р. За даними “Волынских епархиальных ведомостей” протягом цього періоду до православ’я приєдналося понад 5,5 тисяч чехів. Ці підрахунки були зроблені автором на підставі повітових поіменних списків цих осіб.

Потрібно зазначити, що процес переходу чехів у православ’я охопив усі повіти губернії, в яких мешкали чехи, проте найбільш активно приєднувалися до православ’я чехи Дубенського й Рівненського повітів, за ними – Житомирського та Луцького, оскільки саме ці повіти були найбільш густонаселені чехами, і до того ж серед них активно тривав процес перерозподілу земель. На кінець 1889 р. до православної церкви у Волинській губернії приєдналося ще до 7 тисяч чехів. В подальшому цей процес дещо ослаб, хоча, як зазначав волинський губернатор, і залишався одним із найбільш втішних явищ місцевого життя. Усього до православної церкви станом на 1890 р. перейшло 8 699 осіб, що складало близько 40 % загальної кількості чеського населення краю.

Аналіз історичних джерел свідчить про те, що наприкінці ХІХ ст. найбільш активно переходили у православ’я саме чехи-гусити, які емігрували на Волинь у 60–80-х рр. ХІХ ст.

Зрозуміло, що з політичної та економічної точок зору на той час православ’я для них було найбільш прийнятним кроком. З одного боку чехи прагнули довести свою лояльність до російського уряду та зберегти пільги, надані їм при переселенні. З іншого – залишатися католиком було навіть небезпечно, адже царський уряд дозволяв собі застосовувати й репресивні дії щодо осіб, які не бажали змінювати свої релігійні переконання. Так, у 1890 р. розглядалася справа про виселення з чеської колонії с. Великі Дорогостаї Дубенського повіту російського підданого чеха Ф. Долежала за негативне ставлення до чехів, що прийняли православну віру. У 1891 р. аналогічна справа розглядалася стосовно вчителя чеського реформаторського училища с. Купичев Володимир-Волинського повіту І. Горака. За такий же проступок у 1892 р. за розпорядженням Волинського губернатора чеху с. Ольшанка Житомирського повіту І. Вайскеберу було заборонено проживати з сім’єю в Південно-Західному краї.

Економічним фактором як знаряддям залучення до православної церкви чехів скористався уряд і тоді, коли своєю постановою від 1892 р. дозволив купувати землю тільки тим із них, хто прийняв православ’я. Так, у ДАЖО є досить багато справ, у яких чехи просять видати свідоцтво на право власності на землю (Ф. 70). У своїх заявах чехи обов’язково повідомляють про прийняття російського підданства та про перехід до православ’я. Показовою в цьому є справа з проханням чеха с. Мирогоща Дубенського повіту В. Свободи, який до заяви додає посвідчення православного священика. Зазвичай ці прохання задовольнялися. У той же час чехам Г. Цимбалу, П. Кендику, А. Волаку було відмовлено в проханні видати дозвіл на право купівлі землі в с. Угринів Луцького повіту через їх агресивне ставлення до православної віри.

Волинський губернатор у своїх пропозиціях щодо заходів уряду з масового залучення чехів до православ’я пішов іще далі. Він запропонував надавати дозвіл на набуття російського підданства чехам тільки після прийняття ними православної віри. Все це спричинило масовий перехід чехів різних віросповідань у православну віру. Слід зазначити, що їхній перехід у православ’я здійснювався цілими селами. Наприклад у с. Крошня Житомирського повіту тільки за один день, 29 червня 1888 р. до нього приєднався 81 чех.

Не стояло осторонь від процесу залучення чехів до православної віри і православне духовенство, яке нарешті зрозуміло, що цей стихійних процес вимагає керівництва й спрямування в потрібне русло. Так, за Указом Святійшого Синоду від 5 травня 1888 р. на Волині було введено посаду завідуючого чеськими справами. Ним було призначено священика с. Здовбиця Острозького повіту протоієрея К. Метельського. При ньому створювався штат так званих співробітників із чеського питання. Це були парафіяни й священики тих місцевостей, де мешкала найбільша кількість чехів. Вони працювали в шести повітах Волинської губернії – Рівненському, Дубенському, Житомирському, Овруцькому, Луцькому та Володимир-Волинському. Обов’язки протоієрея К. Метельського та його співробітників були викладені в спеціальній інструкції, яку склав член Волинської консисторії протоієрей О. Хотовицький. Цей документ складався з трьох основних розділів, які регламентували обов’язки й ставлення завідуючого чеськими справами до єпархіальної влади, священиків-настоятелів парафій із чеським населенням і до самих чеських поселенців. Останній розділ свідчив про те, що офіційна влада повернулася “обличчям” до чеських справ. Зокрема інструкція передбачала такі завдання: “Привести в точну відомість чисельність чехів в кожному селі, які приєдналися до православ’я з часу поселення їх у Волинську губернію. Довідуватися час від часу про те, чи мають чехи, які приєдналися до православ’я, необхідні умови для задоволення своїх релігійних потреб; чи не заважає їм віддаленість або тіснота храмів, відсутність місць для поховання покійників, неуважне ставлення до них із боку православних священиків, зневажання з боку місцевого населення”.

Для спрямування чеського релігійного питання у потрібне русло Синодом були надані необхідні кошти на влаштування храмів у найбільших чеських колоніях. Зокрема у с. Гульча Острозького повіту колишня римо-католицька каплиця була перебудована в православну церкву й у 1891 р. освячена, у Глинську Рівненського повіту, Квасилові Володимир-Волинського повіту побудували кам’яні церкви. У с. Крошня Житомирського повіту в 1889 р. збудували церкву-школу, учителем якої був призначений Д. Кудімов як “особа чисто російського походження”. Він мав бути висвячений у сан священика при архієпископі Модесті. Як бачимо, вибір кандидата обумовлювався його національною приналежністю та перспективою його висвячення. Отож маємо підстави говорити про дотримання владою важливого принципу російської імперської політики щодо іновірців, в основі якої було поступове залучення їх до православ’я як засобу їх зросійщення.

Через деякий час практика діяльності завідуючого чеськими справами показала неефективність такої інституції. Приєднання чехів до православ’я, яке відбувалося одночасно в різних місцях, проходили, як правило, без його участі, а його діяльність обмежувалася лише доставкою письмових відомостей про перебіг подій, яку він отримував від парафіяльних священиків, і виконанням доручень єпископа Модеста. Тому консисторія визнала недоцільним існування посади завідуючого чеськими справами й указом від 10 січня 1890 р. скасувала її. Тим же указом було створено Раду з чеських справ. До її складу увійшли Волинський Кафедральний протоієрей А. Пурієвич, протоієреї М. Трипольський, К. Метельський, А. Бродович, священик с. Глинськ Рівненського повіту М. Тарнавський та с. Високе Житомирського повіту – М. Зінькевич. Окрім постійних членів до Ради також входили тимчасові члени з числа священиків, які найкраще зарекомендували себе в місіонерській діяльності. В разі необхідності Рада збиралася під головуванням єпархіального архієрея. Всі рішення у ній приймались колегіально на підставі відомостей, наданих постійними й тимчасовими членами Ради. На засіданнях розроблялися також правила й інструкції, що регламентували діяльність православних священиків.

Слід зазначити, що політика уряду щодо чеського релігійного питання і сам процес переходу чехів-колоністів у православ’я неоднозначно оцінювались у середовищі переселенців і зустрічали опір.

Так, проти духовного насилля щодо чехів-переселенців виступали окремі представники чеської інтелігенції. Зокрема учитель місцевої Купичевської школи Володимир-Волинського повіту Й. Горак поширював серед місцевих чехів газету “Голос із Сіона”, на сторінках якої порушувалися питання свободи віросповідання в Росії, критикувалося імперське законодавство, яке підміняло духовну владу церкви світською, де “насилля закону притісняло церкву”. Аналіз архівних матеріалів свідчить також про те, що процес релігійного самовизначення чеських колоністів Волині ускладнював стосунки й між самими переселенцями. Так, при всій їх лояльності в релігійних питаннях у середовищі чехів мали місце суперечки, факти публічного приниження своїх же співвітчизників за прийняття ними православ’я. У ЦДІАУК є цілий ряд справ про скарги чехів на своїх односельчан, які висловлювали неприязнь до чехів-православних. Серед них можна виділити скарги чехів с. Грушвиці Рівненського повіту Муравця, Вацлавека, Волошика та Світерка, с. Софіївка Дубенського повіту та ін.

Безумовно ця ситуація не могла залишатися поза увагою католицьких священиків. Так, у 1888 р. чеські села Волинської губернії відвідав римо-католицький ксьондз, редактор журналу “Оbrаnа” Ф. Жак. Результатом цієї поїздки стала стаття під промовистою назвою “Чому волинські чехи прийняли православ’я?”. У ній автор критикує чехів, що прийняли російське підданство, та звинувачує “попівський уряд” у переслідуванні чехів, які не хочуть змінювати свої релігійні переконання У відповідь газета “Волынские ксендзы” в 1888 р. опублікувала статтю, автор якої визнає, що перехід волинських чехів у православ’я здійснюється майже кожного дня. “Православних поміж чехами уже рахують тисячами, – пише газета. Але проти цього “природного руху” чехів застосовуються дієві заходи волинських ксьондзів”. Як приклад газета описує випадок із чехами с. Ульбарів Дубенського повіту, 96 з яких 14 лютого 1888 р. прийняли православ’я, і від цього “стрепенулись” сусідні ксьондзи. Вони почали поширювати різного роду чутки й вести агітацію, сіяти сумніви серед чехів, і як наслідок – у жовтні цього ж року 65 чехів села повернулися до римо-католицької віри стали відвідувати костьол.

Про вороже ставлення до чехів, що прийняли православ’я, з боку настоятеля Берестейського римо-католицького приходу ксьондза Л. Тузинкевича йдеться в скарзі чеха с. Митниці Дубенського повіту В. Веселака. За його словами, ксьондз принижує православну віру, критикує чехів, що її прийняли. Зокрема останній заявляв, що, коли “чехи змінюють релігію заради можливості придбати клаптик землі, то хай вони краще їдуть до Австрії, бо хто змінює релігію заради куска землі, той продає душу чортові”.

Але усе це не змогло зупинити масового переходу чехів у православ’я, і він продовжувався до кінця 90-х рр. ХІХ ст. Так, за всеросійським переписом 1897 р. на Волині проживало 27 670 чехів, з них 18 323 православних, 7 916 – католиків, 1 424 – протестантів. Майже в усіх повітах із чеським населенням переважаючою конфесією було православ’я, виняток становив тільки Володимир-Волинський повіт, де налічувалося 843 католики й 561 православний.

Наведені цифри свідчать про те, що в конфесійному відношенні волинські чехи не були однорідними. Незважаючи на всі зусилля російської влади та церкви їх не вдалося повністю залучити до православ’я. Значна частина чехів-переселенців продовжувала сповідувати католицизм.

Отже, процес релігійного самовизначення чеських колоністів Волині у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. був складним і неоднозначним. Переселившись на Волинь вони представляли широкий спектр релігійних течій, напрямків і рухів, що існували тоді в чеській церкві, і сподівалися знайти тут повну свободу віросповідання. Разом із тим, виходячи з практичних міркувань, чехи досить прихильно поставилися до православ’я та були готові до переходу в нього. Але цей ентузіазм чехів на початку їхньої еміграції в регіон не був підтриманий російським урядом, і зусилля царських чиновників спрямовувалися тільки на авантюрний задум створити з їх допомогою “знаряддя боротьби з католицизмом”. Російський уряд відповідно до нього приступив до створення окремої чеської церкви. Але ця ідея не була реалізована. Реалістичний підхід до проблеми віросповідання привів генерал-губернатора Черткова до думки, що “створити нову релігію з канцелярії та провести її в життя адміністративними розпорядженнями неможливо”. Окрім того ряд істориків схильні вважати, що однією з причин провалу ідеї створення чеської церкви на Волині була роз’єднаність самих чехів. Є. Крижановський вважав, що саме спроба об’єднати чехів під прапором гусизму створила для них “замкнуте коло, в якому вони б’ються, витрачають духовні сили, плодять міражі, усе більше й більше заплутуються та не бачать можливості вийти із цього кола”. Вплив на чеських переселенців з боку католицького духовенства ще більше ускладнював внутрішньо релігійне питання.



Зрозумівши, що політичні плани щодо чехів не здійснилися, царський уряд різко змінив своє ставлення до них. Тепер зусилля чиновників були спрямовані на залучення чехів до православ’я. Не випадково у своєму звіті Волинський губернатор відніс процес переходу чехів у православ’я до “найбільш втішних явищ місцевого життя”, що було свідченням певних успіхів адміністрації та місцевого духівництва в послабленні позицій католицизму на Волині. Разом з тим державність православного віросповідання спричинила еволюційні зміни в релігійній свідомості чеського населення Волинської губернії (від гусизму і католицизму до православ’я), що у свою чергу суттєво позначилося на життєдіяльності чеських громад краю, оскільки релігійний світогляд у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття продовжував складати основу національної свідомості. Але попри всі відмінності й складнощі у віросповіданні волинські чехи зберегли свою національну самобутність, мову, звичаї та традиції.

Література

  1. Арндт Н. /ФРН/ Чехи на Волыни // Велика Волинь: минуле і сучасне. Тези міжнародної краєзнавчої конференції. – Житомир, 1993.- с. 19-22

  2. Вацулік Я. /Чехія/ Чехи на Волині в 1868-1947 роках // Волинь і Волинське зарубіжжя. Тези доповідей та повідомлень міжнародної наукової конференції. – Луцьк, 1994. – С. 6-8.

  3. Бармак М.В. Німецьке, чеське та єврейське населення Волинської губернії (1796-1917 рр.). – Тернопіль, 1999. – 208 с.

  4. Ковба Ж.М. Чеська еміграція на Україні в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Дис. канд. іст. наук. – Львів, 1974 р. – 212 с.

  5. Надольська В.В. Національні меншини на Волині (середина ХІХ – початок ХХ ст.). – Дис. канд. іст. наук. – Луцьк, 1996 р. – 260 с.

  6. Рафальський О. Національні меншини України у ХХ ст. Історіографічний нарис. – К., 2000. – 447 с.

  7. Флоровский А.В. Чехи и восточные славяне. Очерки чешко–русских отношений в ХІХ – ХVІІІ вв. – Прага, 1917. – 458 с.

  8. Шпиталенко Г. Соціально-економічне та духовне життя чехів Волині (друга половина ХІХ – початок ХХ століття) Дис. канд. іст. наук. – Київ, 2003 р.


Усков Вадим,

студент історичного факультету

Житомирський державний університет ім. І.Франка

Науковий керівник – кандидат педагогічних наук,

доцент Власенко О.М

Громадське та культурне життя

чеських поселенців у Волинській губернії
Від початку масової еміграції в Україну чехи були офіційно визнані як представники окремої нації, що забезпечило їм на початках приїзду певну національну самостійність. Як уже зазначалося вище, у 1870 р. після прийняття поселенцями російського підданства, на Волині було створено три чеські волості (Глинська, Дубенська та Луцька), а в 1872 р. – четверта – Купічевська. Російський уряд надав новим підданим право адміністративного та судового самоуправління [1].

Чеські волосні управління, крім інших функцій, брали на себе організацію культурно-освітніх закладів по селах. Міністерство внутрішніх справ Росії дозволило адміністрації чеських волостей організовувати свої школи. В 1870 р. за дозволом міністерства освіти було відкрито 4 школи для чеських дітей – у Глинську, Купічеві, Мирогощі та Будеражі. Ці школи мали два ступені. У першому (підготовчому) діти навчались чеської мови, а у другому – російської. Впродовж 70-х років ХІХ ст. було відкрито ще 17 шкіл, підпорядкованих чеським волосним управлінням.

У Волинській губернії школи були у селах Квасилові, Грушвиці, Ульбарові, Страклові, Підгайцях, Борятині, Мстишині, Теремно,а також у селах Високе, Гульча, Антонівка, які не входили до чеських волостей. Для чехів, які вже мали освіту і претендували на посаду шкільних учителів, було відкрито спеціальні курси при Острозькій вчительській семінарії [3].

Звичайно, ті чехи, які проживали в незначній кількості в українських селах, не могли дозволити собі відкрити чеську школу і тому їх діти ходили до загальної російської. Але це зовсім не означає, що вони не вивчали рідної мови, яка завжди була, є і буде основним чинником національної самосвідомості будь-якого народу. Чеська сім’я стала осередком не тільки вивчення мови, а й передачі основних національно-культурних надбань багатьох поколінь.

В 1870-х роках у Глинську, Семидубах, Мирогощі та деяких інших чеських поселеннях виникають своєрідні клуби. Це були, як правило, окремі приміщення у шинках, де можна було почитати газети, журнали, послухати оркестр, подивитись виставу. Із заснуванням перших чеських колоній на Волині рознеслася слава про чехів, як про чудових музикантів. В багатьох сім`ях діти грали з дитинства на скрипці чи на якомусь із духових інструментів. Тому чи не першими громадсько-культурними осередками в чеських селах стали самодіяльні оркестри. Багато бідняків-чехів грою в оркестрі на весіллях, у неділю та під час різних свят поповнювали бюджет своєї родини [2].

Організовувалися в багатьох колоніях і самодіяльні театри. Найбільший з них був у Чеському Борятині Дубенського повіту. Найчастіше режисерами в таких театрах були вчителі, а артистами – сільська молодь і школярі. Серед п’єс, які ставилися на аматорських сценах, найпоширенішими були ті, що присвячені життю Я.Гуса, Я.Жижки та побутові комедії. У 1890-х роках, коли політика російського уряду у ставленні до чеських колоністів різко змінилася, широко проводилася русифікаторська політика, були розформовані чеські волості, закривалися їхні національні школи, заборонялися театральні вистави. Лише після революційних подій 1905-1907рр. чехи знову отримали право організовувати свої клуби та бібліотеки, влаштовувати театральні видовища. В цей час знову починають діяти чеські школи, але тепер уже в основному приватні, засновані окремими чеськими товариствами сіл. Громади наймали приміщення під школу і платили гроші чеському вчителю [1].

Здобуття освіти в середніх і, особливо, у вищих навчальних закладах коштувало дуже дорого. Базових знань для вступу до гімназії чеські початкові школи не давали, тому багато коштів потребувала підготовка до вступних іспитів. Протягом 9 років навчання для учнів доводилося наймати у місті житло і платити за харчування. Ось чому, більшість чехів вважали, що вища освіта для роботи на землі зайва і є навіть шкідливою для молоді, бо учні "набирались" чужої культури, а іноді брали участь в антицарських виступах. А це все тяжіло додатковими переслідуваннями батьків і взагалі іноземних поселенців з боку царської влади. Тому чехи намагалися, щоб їхні діти набули лише професійних навичок, які допомогли б їм у майбутньому прогодувати свою сім`ю. Хоча поселенці займали таку позицію щодо середньої та вищої освіти, за переписом 1897 р. на Волині грамотою володіли тільки 17,2 % всього населення, а серед чехів цей показник сягав 59% [2].

Отже, в перші роки масової еміграції у Волинську губернію визнання офіційною владою чехів представниками окремої нації забезпечило їм на початках певну національну самостійність і обособлення. Після масового переходу колоністів у російське підданство урядовці, крім інших пільг, дозволили створити власні чеські волості з правами адміністративного та судового самоуправління. Чеські волосні управління активно сприяли збереженню національної самобутності, дбали про залучення одноплемінників до досягнень культури та освіти: організовували у чеських селах школи, клуби, бібліотеки, самодіяльні театри та оркестри. Звичайно, що тим чеським родинам, які проживали в українських селах, було значно важче зберігати свою культурну автономію. Тому тут саме сім’я, як і у німецьких колоністів, стала осередком не тільки вивчення рідної мови, а й передачі основних культурних надбань багатьох поколінь етнічної батьківщини. Більш тісним контактам чеських переселенців із місцевим українським населенням у Волинській губернії перешкоджало те, що чехи сповідували хоч і дещо змінену, але католицьку віру. Крім того, політика царського уряду по створенню окремої чесько-гуситської церкви створювала навколо колоністів певну атмосферу ізоляції. Перехід у російське підданство та прийняття православ`я значно зблизили колоністів із місцевим українським населенням.

Часто мовою спілкування серед поселенців, особливо другого і наступних поколінь, була поряд з чеською українська. В селах, де поряд проживали українці та чехи не рідкістю були випадки взаємодопомоги, святкування спільних свят (православних), ходіння в гості, запрошення чеських музикантів на українські весілля та свята, нерідко відбувалися й укладення чесько-українських шлюбів, в тім, якщо говорити про змішані німецько-українські сім’ї, то вони були великою рідкістю [3].

Масова еміграція чехів у Волинську губернію починається з другої половини ХІХ ст. Вона була викликана загостренням національних проблем в Австро-Угорщині, поширенням русофільських поглядів серед населення Чехії, зростанням кількості зубожілого населення. Українські селяни, розорені роками панщини і необхідністю сплачувати після реформи 1861 р. викупні платежі, в переважній більшості не могли купити навіть невеликі клаптики землі. В другій половині ХІХ ст. у Волинській губернії з’являється значна пропозиція землі при малому попиті на неї [2].

Основна маса чеських, як і німецьких, емігрантів оселилася у Волинській губернії і лише незначні їх групи заснували свої колонії на інших територіях Правобережжя. Першими переселенцями були в основному малоземельні чи безземельні селяни та розорені ремісники з сільськогосподарських районів Чехії. Родини емігрантів на Волині оселялись в українських селах окремими вулицями або засновували власні поселення на придбаних землях колишніх панських фільварків. До початку 80-х рр. ХІХ ст. чеська еміграція мала свій особливий, тільки їй притаманний порядок. Бажаючі переїхати чехи гуртувалися ще задовго до переселення. Як правило, до такої групи входили мешканці з одного чи кількох сусідніх сіл. Вони вибирали чи наймали уповноваженого посередника, який на зібрані кошти купував землю, що згодом розподілялася згідно з грошового внеску кожного поселенця. Такий порядок еміграції зумовив і певний соціальний статус її учасників: переважна більшість новоприбулих у Волинську губернію (Південно-Західний край взагалі) стали дрібними чи середніми землевласниками. Готовність чехів, на відміну від німців, відразу після переїзду на нові землі приймати російське громадянство, значно вищий середній рівень забезпеченості чеських селян, ніж українських, нові методи ведення господарства швидко привернули до чеської еміграції увагу місцевих та столичних чиновників, які прихильно поставилися до прибульців.

Проте, замість того, щоб сприяти новозаснованим господарствам в економічному плані, російські урядовці вирішили використати чеську еміграцію не стільки для покращення стану в сільському господарстві, як для боротьби з католицизмом, створивши нову церкву. Але лояльні у питаннях релігії чехи більше уваги звертали на розвиток власного господарства і підвищення власного добробуту, а не на церковні інтриги російських властей [4].

Наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. ХІХ ст. російський уряд вживає ряд рішучих заходів по припиненню масової еміграції в імперію чеського населення . Основним приводом до цього стало погіршення відносин із Австро-Угорщиною,частиною якої були чеські етнічні землі. Різка зміна політики щодо емігрантів привела до перетворення в кінці ХІХ ст. Волині з регіону, в який приїжджали, на регіон, з якого емігрували [3].

Наприкінці ХІХ ст. відбувається різке скорочення та навіть припинення еміграції чехів, що мали які деякі статки, кошти на придбання землі та влаштування власного господарства на новій батьківщині. З іншого боку, доводиться констатувати протилежну тенденцію, коли мова йде про переселенців із незаможних чеських селян, – їхній міграційний потік зростав. Щоб уникнути конкуренції, чеські емігранти намагалися створити власні сфери господарської діяльності. Так чехи широко запроваджують вирощування технічних культур. Завдяки чеським господарствам у Волинській губернії почалося розгортання сільськогосподарського виробництва хмелю, яке набирає наприкінці ХІХ ст. промислового характеру [4].

В чеських землеробських поселеннях проживали не тільки селяни, а й ремісники. Вони виконували замовлення своїх односельців і тому не дивно, що як і в українських селах та німецьких колоніях, тут можна було зустріти ремісників традиційних для того часу професій: ковалів, столярів, кравців, шевців, бондарів, слюсарів, бляхарів, малярів тощо. Починаючи з 80-х років ХІХ ст., чеські підприємці засновують броварні, олійні, млини, майстерні по виготовленню та ремонту сільськогосподарських машин та реманенту. Ці перші, хоч і малопотужні підприємства забезпечували не тільки потреби колоністів, а також виробляли продукцію на продаж.

Отже, громадське, виробниче, культурне життя чеських поселенців у Волинській губернії сприяло розвитку як економічних так і просвітницьких відносин між українцями та чехами.


Література

  1. Ковба Ж.М. Чеська еміграція на Україні в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Дис. канд. іст. наук. – Львів, 1974 р. – 212 с.

  2. Кваснецкий Е.М. Чешские школы на Волыни.//Волынские епархиальные ведомости. – 1889. – № 34; Сведения о количестве учебных заведений в Юго-Западном крае. – СПб., 1879 – С. 325-326.

  3. Крыжановский Е.М. Чешские учительские курсы в Остроге. Соч. Т . 1. -К., 1891. – С. 474-479

  4. Рафальський О. Національні меншини України у ХХ ст. Історіографічний нарис. – К., 2000. – 447 с.

Новаківська Альона,

студентка історичного факультету

Житомирський державний університет ім. І.Франка

Науковий керівник – кандидат педагогічних наук,

доцент Власенко О.М
Чеські поселення та їх господарство на Волині
Перші поселенці чеського походження з’явились на українських землях ще в XIII ст. – на півночі Галицького князівства, у XIV – XV ст. вони cелились на південь до Львова, а далі аж до молдовських кордонів. Значна кількість чехів приїхала в Україну, в тому числі й на Волинь, у другій половині XIX століття.

Зокрема, в 1864 році 17 сімейств із Богемії поселились у Лубенському повіті й утворили тут перше поселення Людгардівку. У Рівному була створена приватна компанія, яка займалася скуповуванням земель для вихідців із Чехії [1, c.87 ].

Переселення їх на Волинь посилилося після 1867 року, коли царський уряд гарантував їм свободу віросповідання, звільняв на п’ять років від сплати податків і поземельних зборів, військової служби. Російський уряд сподівався також використати чехів для послаблення в краї полонізації і католицизму. З цим було пов’язано постанову Комітету міністрів від 10 червня 1870 року «О водворении чехов на Волыни», яка надавала колоністам великі пільги.

Внаслідок цього лише за 1868 – 1870 роки сюди переселилося 921 сімейство, а в 1875 році на Волині їх налічувалося 2190. За даними 1884 року в губернії поселилося 19699 чехів. Найбільше у Луцькому повіті (10 поселень). Чехи осідали у Лубенському, Луцькому, Рівненському, Новоград-Волинському, Житомирському, Овруцькому повітах [5, c. 28 ].

У 1884 році у приватній власності їх знаходилося 34519 десятин землі, а також 1128 десятин орендованих. Чехи-переселенці належали до різних майнових груп, тобто існувала майнова диференціація. Вони були заможнішими за місцеве корінне населення. Середній земельний наділ у переселенців становив 8-15 моргів, тоді як в українських селян максимальний – 6,8 морга.

Незважаючи на пільги, чехів на місцях чекали й труднощі. Передусім вони виникали через неправильне оформлення документів. Близько половини переселенців, які купували землі в 1869 – 1871 рр., були обдурені або продавцями, або власними агентами. Про це свідчить і позов чеської громади колонії с. Вільшанки Житомирського повіту про недодержання умов і видання купчої. Лише 57 % чехів володіло землею за купчими [3, c. 289].

З 1870 року чеські переселенці на Волині, які прийняли російське підданство, одержали право організовувати окремі общини і волості. В результаті цього виникли чотири чеські волості: Любечівська, Купичівська, Луцька, Рівненська.

За переписом 1897 року на Волині налічувалося 27670 чехів, 66,2 % яких були православними, 28,6 % римо- католиками. Прийняти православ’я чехів змусив царський уряд. У 1892 р. він заборонив іноземцям купувати землю у власність. Винятком були православні колоністи.Чехи селилися переважно біля великих доріг. У глибині ж прокладали дороги до найближчого шляху. Вони будували 2- 4-х кімнатні будинки, садиби обгороджували, всюди панувала чистота і порядок. Переселенці цінували землю, дбайливо її обробляли, осушували. Займалися зернових культур, городництвом, садівництвом, розведенням молочної худоби. На Волинь чехи принесли культуру вирощування хмелю [1, c. 23 ].

Хмелярство стало одним із джерел добробуту колоністів. Навіть у найбільш несприятливий за врожайністю й цінами рік, реалізація хмелю давала не менше 100 крб з десятини, а в середні й добрі роки від 1000 до 1800 крб. Завдяки надзвичайним зусиллям і працелюбству чехи досягли в Україні певного достатку. Вони створили квітучі поселення, які своїм культурним веденням господарства служили добрим прикладом для місцевого населення.

Кожен чех-селянин мав у своєму дворі необхідну сільськогосподарську техніку: плуги, борони, сівалки, жниварки, молотарки, віялки. Застосовувалося травосіяння (конюшина), удобрення землі.

Чеські промисловці Махачек і Янса, брати Альбрехти заснували ряд пивоварених заводів у Житомирі.

Колоністи багато уваги приділяли розвитку освіти. Майже в кожному чеському поселенні була своя школа, молитовня. Так, у 1890 році у 23 школах на Волині навчалося 1162 чеські дитини, із них 436 дівчаток. 21 школа утримувалася тільки на кошти чехів, 6 на дотації казни, у 8 навчалися російські та українські діти. Рівень грамотності чехів за переписом 1897 року становив майже 60 % , тому вони посідали, перше місце серед інших національностей, які мешкали у Волинській губернії [ 4, c. 15 ].

В кінці 70-х років потік чеських переселенців на Волинь зменшився. Це було пов’язано з відміною пільг і введенням для чехів з 1874 року військового обов’язку. Перед початком першої світової війни на Волині проживало 27400 чехів. Найбільше в Любешівському повіті – 10836, Житомирському – 3642, Володимир-Волинському – 2782, Луцькому – 162, Новоград – Волинському -781, Овруцькому – 508 чоловік. У Коростенському окрузі чехи мешкали в 143 населених пунктах: Базарському повіті у 67, Кутузівському — у 76, у Житомирському окрузі в 249 населених пунктах, зокрема в Піщевському повіті – в 65, Черняхівському – в 80, Пулинському – в 104. У Шепетівському окрузі в 125 населених пунктах: в Анапольському повіті – у 38, Славутському – в 29, Плужанському – в 58 [ 3, c. 21].

На 1 листопада 1926 року у Волинському окрузі діяло 94 національні сільради, з них 4 чеські. Просвітницька робота серед чехів полягала в ліквідації неписьменності, створенні національних шкіл, хат-читалень, клубів, бібліотек. У 1924 році з цією метою при Волинському відділі наросвіти створили окреме чехо-словацьке бюро. В 1925 році діяли: чеська школа в Окілку (Черняхівський район), яка обслуговувала 48 дітей, Зороківська 4-річна трудова школа, Іванівська з чеською мовою викладання, Крученецька 4-річна школа для українських і чеських дітей, в селі Високому – чеська школа, де вчилося 69 чехів. На 1 січня, 1928 року в Житомирському окрузі було 3 чеські школи, в яких навчалося 85 дітей. 95 % чеського населення України володіли, рідною мовою, 80 % – російською. Учні одержували допомогу від міністерства шкільництва Чехо-Словаччини. Так, воно безплатно надіслало 30 пакетів з чеськими підручниками, олівцями, зошитами. При Наркомосі УРСР вживалися заходи до видання чеською мовою букваря та книги для читання через Українську філію центрвидаву. У зв'язку з нестачею вчителів Наркомос запрошував їх з Чехо-Словаччини, а також готував кадри на місцях. В 1928 навчальному році при Житомирському українському педтехнікумі ім. М. Драгоманова був організований чеський семінар для підготовки вчителів, мала відкритися чеська кафедра при одному з педтехнікумів України.

Однак на початку 30-х років почалася ліквідація національних чеських сільрад. Національні школи реорганізувалися в українські. В ці ж роки працьовитих чехів, які не знали, що таке злидні і нестатки, почали розкуркулювати і репресовувати. В далеких північних таборах обірвалося життя відомого чеського педагога з Київщини Ярослава Боучка, вченого-етнографа і громадського діяча Євгена Рихліка і багатьох інших [ 4, c. 278].

У кожній чеській хаті була піч, але іншої конструкції, ніж у корінних мешканців краю. У печах пекли хліб, пироги, а їжу варили на плитах, яких на кухні було 3–4. Досить часто плити, грубки були обкладені кахлями. У коминах печей були вмуровані залізні прути, до яких підвішували для коптіння сало, м’ясо, ковбасу. У деяких господарствах коптильні були зведені на подвір’ях. Хати і хліви в селі були криті соломою і зрідка – ґонтою. Біля хат стояли погреби, колодязі з «журавлями». Чеські колоністи, в основному, займалися сільським господарством, на вищому рівні, аніж корінні мешканці краю.

У колоніях можна було зустріти і добротну молочну худобу, і млини, сіялки та багато іншого сільськогосподарського реманенту. Чехи-переселенці були більш заповзятливими та культурнішими з-поміж волинського селянства. Успішно провадили торгівлю і різного роду ремісниче виробництво. Тримали по декілька дійних корів, свиней, пару робочих і пару коней на виїзд. У кожній хаті був сепаратор, і з переробленого молока виробляли масло, яке збували в м.Острозі, а після 1921 р. в м. Славуті. Прокидалися о 2-3 годині ночі, запрягали коней, вантажили на фаетон масло і везли до Славути, де здавали євреям гуртом. Це було до колективізації. Випаси були поділені на секції, у яких по черзі пасли худобу чехи та німці. Там були викопані криниці, а біля них стояли дерев’яні корита для води. Орної землі в чехів було мало. Сіяли більше жита, яке виростало, за свідченнями очевидців, до 1,5 м. Жито жали серпами. Поля удобрювали гноєм. За подвір’ями під гноївку було відведено спеціяльне місце, де за зиму збиралася гора гною, який весною вивозили на поля возами  [2, c.27].

На жаль, через забруднення радіонуклідами Малинського і Коростенського районів багато чехів виїздять до Чехії і Словаччини. В 1992 році покинуло Україну 400 чоловік.



Література

  1. Воловик О. В., Рішан Н. А. Чехи на Волині // Національні меншини – С. 159.

  2. Кимюх В.В. Про населення національних меншин на Волині у другій половині ХІХ ст. // Національні меншин – С. 29.

  3. Манько М. П. До історії чеських поселень на Волині // Велика Волинь: минуле і сучасне. Тези регіональної наукової конференції. – Рівне, 1991. – С. 29.

  4. Цинкаловський О. Велика Волинь і Волинське Полісся. – Вінніпег, 1984. – С. 561.

  5. Щербак М. Г., Щербак Н. О. Політика царського періоду щодо німців та чехів на Правобережній Україні в ХІХ столітті // Національні меншини – С. 12.



Федорчук Марія,

студентка історичного факультету

Житомирський державний університет ім. І.Франка

Науковий керівник – кандидат педагогічних наук,

доцент Власенко О.М


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир iconКнига Пам’яті України. Житомирська область. Житомир, 1995. Т с. 240. Житомир, 1998. Т. 12. С
Поховано близько 15 тисяч військовополонених, які померли від голоду І хвороб та розстріляні німецько-фашистськими окупантами у концентраційному...
О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир iconФранка Ліна Костенко Біобібліографічний покажчик укладач А. І. Мартинюк відповідальна за випуск Т. Є. Клименко за редакцією Т. Є. Клименко Житомир 2012
А. І. Мартинюк відповідальна за випуск Т. Є. Клименко за редакцією Т. Є. Клименко
О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир iconДо 160 річчя від дня народження Івана Франка
На сцені портрет І. Франка, прикрашений вишитим рушником, живими квітами. На видних місцях залу – цитати з творів Франка, висловлювання...
О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир iconТема україна в першій світовій війні
Назвіть подію Української революції, пов’язану з географічними об’єктами: а Крути; б Харків; в Житомир
О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир iconІнтимна лірика І. Франка. Збірка «Зів’яле листя»
...
О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир iconЧернігівська міська централізована бібліотечна система Центральна бібліотека ім. М. М. Коцюбинського
Д 44 Дивосвіт поезії Агнії Барто : бібліографічна подорож для юного читача / упоряд. Н. Крижановська; відп за вип. Н. Власенко. –...
О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир iconПроблема лідера І нації у поемі Івана Франка
Франка. Ця поема – наче айсберг: читач бачить текст, як маленьку вершину, а вся велич І могутність поетової ідеї схована
О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир iconЯ. Франка (до 160-річчя від дня народження)
Президент України Петро Порошенко підписав Указ №687/2015 Про вшанування пам’яті Івана Франка у зв’язку з 160-річницею від дня народження...
О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир iconПитання для вступних випробувань
Франка з його оточенням, із провідними І менш відомими митцями й політиками, розкриття художніх контекстів та інтертекстів зі стратегічною...
О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир iconБіографія Івана Франка та вірші зі збірки "Зів'яле листя"
Народився Франко 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичах (тепер Івана Франка) Дрогобицького району Львівської області


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка