О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир



Сторінка6/8
Дата конвертації07.07.2017
Розмір1.74 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Література

1. Агасієв І. Чеські колоністи на Волині в політиці Царської Росії (ІІ пол. ХІХ ст. ) // Волинь і волинське зарубіжжя. – Луцьк, 1994.

2. Андрощук О.В. Репресовані священики Житомирщини // Житомирщина крізь призму століть. – Житомир, 1997.

3. Борис Тен. Сторінки музичного життя Житомирщини // Жадань і задумів неспокій. – К., 1988. – С. 125-126.

4. Кондратюк Р. Ю., Шевцова Л. С. Чеська культура на Волині // Поліський дивосвіт. І ч. – Житомир, 2000. – С. 346 – 347.

5. Костриця М.Ю. В’язень №373 (повернення з небуття) // Житомирський вісник. – 1997.

6. Памятная книжка Волынскойгубернии на 1913 год. – Житомир, 1913

7. Vaculík Jaroslav. Dějiny Volyn’ských Čechů. I. Léta 1868 – 1914. – Praha 1997. – 211 s.

8. Сайт Посольства Чеської Республіки в Україні (Київ). Режим доступу: www.mzv.cz.

Шмідт Ніна,

член Житомирської спілки волинських чехів
До історії Житомирської спілки волинських чехів
Існування національних меншин на Волині не могло не вплинути на створення організацій, у яких люди були б об’єднані спільними інтересами та вподобаннями. Такою є Житомирська спілка волинських чехів, витоки якої бачимо ще в 1991 році. Починаючи з цього року, діти житомирських чехів мали можливість поїхати влітку на відпочинок до своєї прабатьківщини.

Як можемо читати в газеті «Моравсько-сілезький день» від 25 листопада 1991 року, біля Теплицького водосховища у Моравсько – Сілезькому краї відпочивала група дітей волинських чехів з Житомира у складі сорока чоловік. Дітям відпочинок дуже сподобався. Вони мали можливість поплавати, відвідати сауну, грати в ігри, ходити на дискотеку, до стрілецького гуртка, прогулюватись з екскурсоводом, їздити до навколишніх міст. Кожен день перебування був насиченим на цікавим. Зразу після приїзду було проведено лікарський огляд в поліклініці м. Карвіна у дитячому відділенні лікаря Дагмар Паучкової. Все проходила за згодою і сприяння міністерства охорони здоров’я Чеської Республіки, а допомагала в проведенні Спілка друзів народів колишнього Радянського Союзу в Карвіні, яка залучила допомогу багатьох спонсорів. Готель «Імпульс» запропонував безкоштовне користування сауною і автобусом для екскурсій, школа в селі Терлицькому організувала спільні дискотеки, роботу стрілецького гуртка і кликала в гості. Всебічно допомагали староста с.Терлицьке Фойтік, римсько – католицька і євангельська церкви, районний і шкільний виконавчі комітети вКарвіні та інші. Діти відвідали музей міста Рожнов під Радгоштєм, музей автомобіля «Татра» в селищі Копржівніце, міста Остраву, Гавіржов і Карвіну. Дітям всюди сподобалось, крім того, вони займалися чеською мовою і знайомилися з чеським побутом.

Такі традиції літнього відпочинку для дітей в Чехії стали постійними. Щороку діти їздили на лікування з добре продуманою розважальною програмою. Діти та їхні батьки дуже вдячні владі Чеської Республіки та громадським організаціям, які їм у цьому допомагали.

Література

1.Děti z Žitomyru // Hlasy Havířova. 22. listopadu 1991.

2. Blízko byl Černobyl // Moravskoslezský den. 25. listopad. 1991.


Курильчук Наталія,

студентка історичного факультету

Житомирський державний університет ім. І.Франка

Науковий керівник – кандидат педагогічних наук,

доцент Власенко О.М
чеський педагог-філолог Євген Рихлік та його внесок в освіту
Україна на сьогоднішній день має складну етнічну структуру, яка склалася через низку певних історичних чинників. Тому дослідження історії національних меншин та вивчення діяльності їхніх найяскравіших представників належить до актуальних та суспільно вагомих напрямків дослідження історії педагогічних та інших суспільних наук.

Дослідження чеської меншини, яка проживала на території нинішньої Житомирської області, що впродовж XIX століття входила до складу Волинської губернії досить актуальне для історії України.

Перша чеська колонія виникла в селі Вільшанка Чуднівського району, потім у Черняхівському районі ( Окілок, Івановичі, Крученець, Високе – Чеське), Коростенському (м.Зубовщина, Новаки), Малинському районі (Малинівка), у Житомирі Крошня Чеська та інші. На території Волинської губернії вони мали розвинену систему шкільної та позашкільної освіти. Популярними центрами позашкільної освіти у чеських поселеннях стали громадські «готелі», «Потарні дружини», «Сокольські організації» і «Драматичні товариства», при яких діяли аматорські театральні, музичні, спортивні й танцювальні гуртки, що сприяли об’єднанню чеської громади та збереженню її національної ідентичності [3; 12].

Одним з найяскравіших представників чеської меншини на Волині був Євген Антонович Рихлік, уродженець села Вільшанка Чуднівської волості Житомирського повіту, Волинської губернії, відомий на початку ХХ ст. вчений – славіст, краєзнавець, етнограф, педагог і громадський діяч, який зробив вагомий внесок у розвиток славістичної науки. Видатне значення Є.Рихліка як одного з дослідників історії, мови, літератури й етнографії слов’янських народів було високо поціноване колегами – науковцями – академіком Академії наук СРСР і Всеукраїнської Академії наук В.Петерцем та директором Інституту слов’янознавства Академії наук СРСР Н. Державіним.

Сучасні українські вчені, повертаючи до наукового обігу славістичну спадщину Є.Рихліка, відзначили важливість доробку в галузі полоністики цього талановитого дослідника, «фахівця слов’янського світу», «одного з найбільших знавців «української школи» у польській романтичній літературі першої половини ХІХ ст.

Євген Антонович Рихлік народився 16 листопада 1888 року у Вільшанці, в сім’ї чехів – переселенців хмелярів. Коли йому виповнилося 12 років, батьки відвезли його до родичів у Чехію, де він отримав трирічну початкову освіту. Після повернення в Україну Євген продовжує навчання у Київській Першій гімназії. Тут серед учнів на початку XX ст. поширювались революційні ідеї, до яких він також долучився. Згодом, навчаючись на історико – філологічному факультеті в Київському університеті Св. Володимира, Є.Рихлік бере участь у студентських протестах, за які в 1910 році деякий час перебував під арештом [1; 195].

Здібний від природи юнак ще зі студентської лави визначив свої наукові інтереси. Він їх пов'язує, в першу чергу, з етнографією, вивченням чеської і польської мов та літератур. За конкурсне студентське дослідження з історії чеського літературного відродження Є.Рихліка у 1913 році було нагороджено Золотою медаллю. Після закінчення університету його залишають на кафедрі слов'янської філології стипендіатом для підготовки професорського звання. Одночасно він викладає російську мову, граматику, методику і педагогіку в Київській жіночій гімназії Євсеєвої і слов’янську філологію на Київських вищих вечірніх жіночих курсах.

Влітку 1917 року Є. А. Рихлік успішно складає магістерський іспит, після якого його обирають приват – доцентом Київського університету на кафедрі слов'янської філології. Того ж року його призначають лектором історії польського письменства Київського народного університету, де Є. А. Рихлік бере активну участь в організації історико – літературного товариства та видає перші наукові статті й розвідки, присвячені історії слов'янства.

У березні 1918 року вченому запропонували посаду професора на кафедрі слов’янської філології у Самарському педагогічному інституті, який реорганізовувався в університет. Не вагаючись, він приймає це запрошення, намагаючись випробувати себе, але вже через рік Євген Антонович повертається до Києва, де стає доцентом кафедри слов'янської філології Першого Українського державного університету, а згодом – комісаром вузу. Його також обирають секретарем ради історико – філологічного факультету[1; 195].

У травні 1920 року Є.А.Рихлік став членом Етнографічної комісії Всеукраїнської академії наук (ВУАН), яку очолював відомий вчений – народознавець А. М. Лобода. Під час літніх відпусток за завданням Етнографічної комісії ВУАН він досліджує на Волині побут і культуру чеських колоністів, де зібрав унікальні матеріали, які згодом були передані на зберігання в Академію наук України [4; 281].

Через тяжку хворобу Євген Антонович змушений був залишити роботу в Києві та переїхати до батьків у Вільшанку на лікування, де давав приватні уроки чеської мови місцевим дітям. Перебуваючи в рідному селі вчений продовжував наукову роботу, про що свідчить праця «Лексичні особливості мови с.Вільшанки». Водночас він брав активну участь у громадському житті, виступав на конференції (з'їзді) чехословаків Волині, яка відбулася в Житомирі, з доповіддю, в якій закликав своїх земляків дбати про подальший розвиток рідної мови, культури, плекати і примножувати традиції. У 1923 – 1924 рр. працював директором школи.

У 1921 році Є.А.Рихлік за власною ініціативою бере участь у роботі «з’їзду трудящих чехів», який скликали чеські комуністи в Житомирі. Його палка промова на з'їзді була присвячена проблемі розгортання національно – культурної революції серед чеського населення України.

Перебування на Волині хоч і приносило Є.А.Рихліку певну користь та моральне задоволення, проте віддаленість від наукових осередків обмежувала його дослідницьку діяльність. Невдовзі з’явилася нагода повернутися до Києва. З 1 вересня 1924 р. він завідує чеською школою на Шулявці та намагається перебудувати її роботу відповідно до вимог радянської трудової школи. В цей час Євген Антонович відновлює свою співпрацю з Етнографічною комісією ВУАН, друкує наукову статтю в збірнику «Досліди над чеськими колоніями на Україні». Великий досвід ученого, висока ерудиція, активна громадська робота, сприяли росту авторитету в наукових колах росту авторитету в наукових колах, і його обирають співробітником науково – дослідницької кафедри мовознавства ВУАН.

В кінці 1923 року під протекторатом Володимира Чермака, уповноваженого у справах сільськогосподарського кредиту від чеського представництва в Москві, в чеських колоніях було створено сільськогосподарські товариства «Друзство» члени яких займалися реалізацією сільськогосподарських машин, що підходили з Чехословаччини, за узгодженням з СРСР. Членом цього товариства був і Є.Рихлік. Але в 1928 році було проведено слідство. В ньому йшлося про те, що нібито учасники «Друзства» займалися антирадянською агітацією, підривали роботу радянських кредитних органів, наносили збитки чехам – колоністам, підтримували зв’язок з чеським консульством та передавали Є.Рихліку та В.Чермаку відомості економічного характеру [5].

З 1925 до 1929 років Євген Антонович працює в Ніжині. Починаючи з листопада 1925 р. він був професором кафедри Ніжинського інституту народної освіти. У 1926 Є.Рихліка призначено науковим представником – кореспондентом Наукового інституту книгознавства. Учений виступив одним з ініціаторів відкриття в Ніжині вечірнього робітничого університету і в 1927—1929 рр. був у цьому закладі деканом, керував семінаром вивчення культури національних меншин. З 1927 по 1929 р. – – заступник голови бюро Ніжинського наукового товариства краєзнавців. Під час роботи в Ніжині Євген Антонович працював над дисертацією «Українські мотиви в польському письменстві XIX століття», опублікував чимало наукових розвідок («З нової літератури про польсько – українську школу», 1927; «Про деякі польські переклади українських народних дум», 1929; «Українські мотиви в поезії Юлія Словацького», 1928 – 1929 та ін.).

Ще на початку 20 – х років ХХ століття учений виношував ідею про організацію при Етнографічній комісії ВУАН Кабінету з вивчення національних меншин в Україні. Саме з цією пропозицією він виступив на Першій Всеукраїнській нараді з роботи серед національних меншин, яка відбулася 8 – 11 січня 1927 р. у Харкові. Навесні 1929 року за рішенням ВУАН в її структурі було створено Кабінет нацменшин з метою наукового вивчення їхньої історії, культури та економічного життя, який очолював Євген Антонович. Завідувач власноручно розробив структуру і план роботи кабінету, склав програму збирання етнографічних матеріалів. Її було розіслано українською, болгарською і польською мовами вчителям і культпрацівникам національних меншин у різні регіони України. Кореспонденти на місцях повинні були досліджувати соціально – економічне становище національних спільнот, причини класової боротьби на селі, колективізації та радянізації нацменшин тощо.

Крім анкетного методу, вчений застосував також експедиційний. Він особисто влітку 1929 року відвідав багато чеських поселень: Високе, Соколів, Зубівшина, Малинівка, Окілок та інші. З – під пера вченого виходить ряд статей, де узагальнено великий досвід організаторської та дослідницької роботи з етнографії. За матеріалами експедиційних досліджень Є.А.Рихлік готує до друку монографію з історії та культури чеських колоній в Україні. У 1929 р. вийшла друком його книжка «Науково – дослідна робота серед нацменів Радянської України», а через рік – «Ольбрахт і робітничий рух Чехо – Словаччини» [1; 196].

5 січня 1931 р. органи ОДПУ заарештували Є.А.Рихліка, проти якого висунули обвинувачення у належності до «чеської агентури». 15 червня 1931р. Судова трійка при Колегії ДПУ УСРР прийняла таке рішення : «Рихліка Євгена Антоновича ув’язнити в концтабір строком на 10 років, рахувати строк з 10 січня 1931 року. Справу здати в архів» [2].

У травні 1932 року Є. А. Рихлік звернувся до Прокурора УСРР з клопотанням про перегляд справи. Постановою Судової трійки при Колегії ДПУ УСРР від 26 грудня 1932 р. було залишено попереднє рішення. Останні звістки від нього до рідних надійшли в 1937 році. Цього ж року сім'ю повідомили, що він нібито помер, відбуваючи покарання, хоча насправді його розстріляли. Реабілітовано 30 грудня 1958 року.

Після розвінчання культу особи Й. Сталіна, з клопотанням про перегляд справи батька та його реабілітацію звернувся син ученого Ростислав Євгенович Рихлік. У 1959 році він одержав довідку, в якій зазначалося, що відомостей про «місцезнаходження або смерть Рихліка Є.А. не знайдено». Зусиллями дослідників і краєзнавців ім'я професора повернуто народові, з'явилися перші публікації про його життєвий і творчий шлях, про його науковий доробок йшлося на міжнародній науково – краєзнавчій конференції «Чехи на Волині: історія і сучасність», що проходила у жовтні 2001 року в м. Малині Житомирської області [6 ; 119].

Отже, Євген Антонович Рихлік зробив досить вагомий внесок у розвиток педагогічних закладі. Ми можемо це прослідкувати за його трудовою діяльністю: робота в Київському, Ніжинському,Самарському університетах, у Вільшанській школі, чеській школі на Шулявці. Він намагався удосконалити систему освіти, реформувати її за радянським зразком не викорінюючи, при цьому, національної компоненти, що не подобалося радянській владі. Також Євген Антонович активно займався розвитком етнографічного дослідження чеських переселенців – колоністів на Волині, про що свідчить ряд його праць. Проте офіційна ідеологія мала своє бачення щодо певних національних процесів і тому вклад Євгена Рихліка не був гідно оцінений, а сам вчений був заарештований, а згодом розстріляний. Лише на сучасному етапі ми можемо використовувати та продемонструвати світові його науковий доробок.

Література


  1. Костриця М. Ю. Професор з Вільшанки / М. Ю. Костриця // Реабілітовані історією : у 27 – и кн. – Житомир : Полісся, 2006. – Кн. 1. Житомирська обл. – С. 194 – 198.

  2. Костриця М. Ю. В’язень 373 //Житомирський вісник. – 1997.

  3. Можарівська І.М. Розвиток позашкільної освіти на Волині – Житомирщині ( друга половина XIX – 30 – ті роки XX століття). – Житомир, 2011. – 21 с.

  4. Пшенишна О.О.Чеські общини на Волині: з історії дослідження I пол. XX ст. – С.282

  5. Реабілітовані історією : у 27 – и кн. – Житомир : Полісся, 2006. – Кн. 2. Житомирська обл.

  6. Чехи на Волині: історія і сучасність: Праці Житомирського наук. – краєзн. тов – ва дослідників Волині. – Т. 24. – Житомир – Малин: Волинь, 2001. – 119 с.


Ткачук Ольга,

студентка історичного факультету

Житомирський державний університет ім. І.Франка

Науковий керівник – кандидат педагогічних наук,

доцент Власенко О.М
Франтішек Ржегорж та його колекція світлин з Галичини
Україна здавна була багатонаціональною землею. Впродовж своєї історії чехи не один раз осідали на Україні, а в другій половині ХIХ ст. вже відбулося масове переселення чехів. Коли чеські землі і Галичина були у складі однієї Австро-Угорської монархії, чехи їздили до Галичини у відрядження, за власною ініціативою туди переселялися окремі особи та цілі родини. Вони вважалися гарними господарями і галицькі землевласники з радістю здавали їм свої угіддя в оренду [2].

Багато чехів внесли помітний слід в українську історію. Наприклад, в умовах незалежної України, вони нарівні з іншими національними меншинами дістали можливість вільно влаштовувати своє життя. З 1991 року в м. Житомирі існує Спілка Волинських чехів. Засновниками Спілки є сестри Литвинець Анна та Снідевич Емілія. Також в Україні працювали видатні лікарі – чехи: Пишель Ярополк, Вабець Людмила, Пишел В’ячеслав, Перглер Володимир, Вабець Поліна та інші[2].

Великий внесок для вивчення історії та етнографії Галичини вніс Франтішек Ржегорж – видатний чеський етнограф, який жив у Галичині, часто бував у Львові, дружив з Іваном Франком, в його честь названо вулицю у Львові. Євген Топінка в 1999 році організував наукову конференцію, присвячену чеському етнографові, досліднику українського побуту та фольклору в Галичині. Його батько, Йозеф Ржегорж, орендував маєток Грабник у селі Вовків біля Львова і у 1877 році переселився туди разом зі своєю родиною. Внаслідок цього переселення його син глибоко зацікавився місцевою народною культурою [4]. Франтішек Ржегорж народився 16 грудня 1857 року у Стєжерах, до Галичини переїхав у липні 1877 року. Після переселення Франтішек придивлявся до місцевої культури, розшукував і літературу про Галичину. Після знайомства з Войтєхом Напрстеком, який був засновником Чеського промислового музею в Празі, Ржегорж почав збирати східно-галицьку етнографічну колекцію, яка налічує більше тисячі найменувань і зараз розміщується в Етнографічному відділі Національного музею в Празі. Була зібрана також галицька українська література (колекція знаходиться в бібліотеці Національного музею). Ф.Ржегорж публікував багато статей про українську народну культуру, високо цінується і його збірка світлин. Більшість коштів на збірки для Чеського промислового музею надавало подружжя Напрстеків [4].

Велику увагу Ржегорж приділяв фотографії. Як випливає зі збережених скляних пластин (9х12 см) та фотокарток, які акуратно підписувалися колекціонером, його збірка світлин походить з 1891 – 1893 рр., коли Ф.Ржегорж жив у Зарогізному біля Жидачева і звідти виїздив до різних місць. 1891 року у своєму зошиті для дослідження він записав, що фотоапарат для зйомок йому позичив В. Шухевич. У листі в Прагу до пані Йозефи Напрстекової, написаного з Поділля, дослідник пише, що фотографував пасхальні ігри, а в Жидачеві – „сцени з тижневих торгів” [4].

Колекція світлин зі Східної Галичини в музеї Напрстека складається з двох частин. У першій частині знаходяться фотокартки, які Франтішек Ржегорж купив у професійних фотографів у 80 – х роках ХІХ століття для Чеського промислового музею подружжя Напрстеків. На світлинах зображені переважно постаті, вони є важливим джерелом дослідження вбрання, характерного для селян та мешканців маленьких містечок тієї епохи. У другій частині знаходяться фотографії, зроблені самим Ржегоржем. Збереглися як фотокартки, так і скляні негативи (понад 500). Тематично знімки містять цілу шкалу зображень, які можна розділити на декілька груп: архітектура (житлові сільські будівлі, господарські приміщення, школи, сакральні будівлі – церкви, каплиці), одяг (святковий і повсякденний, чоловічий і жіночий), робота (робота в полі сівба, сінокіс, викопування картоплі, збирання буряків тощо, домашнє виготовлення, носіння води, прання та інше), церковні свята та родинні святкування, базари, кладовища, хрести та інше. Практично всі знімки робились у екстер’єрі, фотознімки інтер’єрів, домашніх робіт, застілля відсутні. Хоча дослідник і відвідав багато родин у святкові дні і будні, був присутнім на родинних подіях (весілля, похорони), та всередині будинків, де було мало світла, він фотографувати не міг. Ф. Ржегорж прагнув якомога детальніше задокументувати галицько-українську народну культуру, тому він не лише писав про неї, збирав етнографічну колекцію, але й фотографував і навіть робив замальовки окремих предметів. З його спадщини у Меморіалі народної письменності в Празі на Страгові знаходяться, окрім кореспонденції, виписки з літератури, нотатки з терену. Технічне оснащення для роботи в терені було досить важким і складним.

Дуже ефектні знімки, зроблені під час святкування Великодня. Тут і суботнє запалення вогнища, і недільне посвячення пасок, і пасхальні танці – «гаївки» дівчат у гарному святковому вбранні. Унікальними є фотокартки гімнастичних вправ парубків, що були складовою частиною святкувань Великодня, дзвоніння, традиція поливати дівчат водою, а також «проводи» – спомини померлих, обдаровування бідних, які молилися за душі небіжчиків, молитви на цвинтарі біля могил.

Неповторну атмосферу передають знімки, зроблені на тижневих торгах в Жидачеві та в галицькому Косові. На світлинах бачимо жінку, що продає різні керамічні вироби; вірменин пропонує шкіряне взуття, кожухи; у єврейській крамничці продається галантерея; продаються продукти, живі домашні тварини – поросята, корови, а також сіно, дошки на будівництво тощо.

З огляду на територіальний розподіл, найбільше знімків Ф. Ржегорж зробив у Жидачівському районі (наприклад, Бережниця Королівська, Деменка Лісова, Гніздичів, Іванівні, Сидорівна, Яйківці, Лубша, Мазурівці, Мельнич, Туради, Вільхівці, Заболотівці, Зарогізно, Журавне, Жидачів). Декілька фотознімків було зроблено в околицях Долини, Городенки, Калуша, Львова, Стрия, Тернополя, Товмача. Дослідника дуже цікавила гуцульська народна культура, про це свідчать не лише прекрасні предмети народної творчості у збірці музею, але і фотознімки, які Ржегорж зробив у Косові, Дорі, Микуличині тощо [4]. Під час свого перебування в Галичині Ф.Ржегорж налагодив особисті контакти з галицькими та буковинськими українцями – редакторами, вчителями, письменниками, священнослужителями [1].

Коли Ф.Ржегорж важко захворів, то 1890 року повернувся до Чехії, але вже в 1891році знову приїхав на Галичину, в село Зарогізно біля Жидачева, де його сестра з чоловіком купили маєток. Тут Ржегорж жив до 1893 року, та через погіршення стану здоров’я був змушений їхати на лікування. Працював у Празі, але і надалі тужив за Галичиною. Тому у 1899 році Ф. Ржегорж здійснює ще одне етнографічне дослідження. Коли він повертався до Чехії, його галицькі друзі не знали, що прощаючись з ним, вони прощаються назавжди. 6 жовтня 1899 року, після важкої недуги, Франтішек Ржегорж помер у Празі. Похований на Ольшанському цвинтарі [4].

Опублікувати свої фотографії як єдину колекцію Ржегорж не встиг. Деякі були опубліковані в часописах «Světozor» (1894), «Zlatá Praha» (1897), «Sokol» (1898/99). Його світлини викликали велике зацікавлення українців в Канаді, де окремою публікацією вийшло 125 знімків. У 1999 році Мілена Сецка видала 550 фотографій Ржегоржа на комп’ютерному диску як додаток до часопису Annals of the Náprstek Museum [2].

Отже, збірка фотографій Ржегоржа має велику документальну цінність як історичне та етнографічне джерело. Світлини походять з доби, коли фотографування проходило під час польових досліджень. Згадка про вказану колекцію світлин – унікального свідоцтва східно-галицьких реалій того часу, відбувається у рік 150-ліття від народження Франтішека Ржегоржа, який вважається визначним представником чесько-українських взаємин 80-90-х років ХІХ століття.

Література

1. Житник В,К. Чехи України // Відродження. – 1994. – № 10 , 11. – с.62 – 66.

2. Луцький Ю.В. Чехи на Україні // Вітчизна. – 1994. – № 3 – 4. – С. 126

3. Наулко В.І. Хто і відколи живе в Україні – К., 1998. – С. 61



4. Надя Валашкова. Франтішек Ржегорж та його колекція світлин з Галичини, Український журнал, № 4, 2007. – С. 62.


Колодюк Крістіна,

студентка історичного факультету

Житомирський державний університет ім. І.Франка

Науковий керівник – кандидат педагогічних наук,

доцент Власенко О.М
про життя і діяльність Вікентія войки – українського археолога чеського походження
Вікентій В’ячеславович Хвойка – видатний український археолог першовідкривач і фундатор української археології. Чех за національністю, Вікентій Хвойка народився 21 лютого 1850 р. в чеському місті Семіні на Ельбі. Походив із старовинного шляхетського роду, але їхній маєток було спалено під час битви, всі родові документи загинули, й вони стали звичайними поселенцями.

По закінченні комерційного училища в місті Хурдимі Вікентій переїхав до Праги. Там він захопився вивченням давньої історії та старожитностей, багато читав спеціальної літератури, знайомився з відомими чеськими істориками й археологами. У 27 – річному віці, не знайшовши застосування своїм силам на батьківщині, підвладній тоді Австро – Угорщині, Вікентій переїхав на постійне проживання в Російську імперію, де і провів решту життя. Оселившись у Києві й шукаючи засобів до життя, він почав викладати німецьку мову та малювання, займався агрономічною наукою. Але ці заняття не приносили Хвойці особливої втіхи. Він дедалі частіше повертався до свого захоплення стародавньою історією. Почав колекціонувати старожитності, вивчав давній період української історії, прилучився до роботи до Київського товариства старожитностей та мистецтв [2, с. 304].

Свої перші розкопки Вікентій Хвойка зробив на Кирилівський висотах у Києві, де було виявлено поселення часів палеоліту, неоліту та бронзового віку. Спостерігаючи за роботою земляними роботами на Кирилівських висотах Хвойка помітив у розколі гори жовту пляму, яка видавалася йому бивнем мамонта. Його припущення були виправданими. Так, стараннями Вікентія Хвойки було відкрито знану тепер в усьому світі Кирилівську палеолітичну стоянку поблизу центру Києва.

Під час розчищення культурного шару він звертав велику увагу на горизонтальне розташування культурних залишків, зберігав їх у тому стані, в якому вони були знайдені, розчищаючи з усіх боків. Було виявлено фрагменти житла, різноманітні кремінні знаряддя і т. ін. З відкритої Хвойкою Кирилівської стоянки первісної людини почався якісно новий етап вивчення пам’яток палеоліту в Російській імперії. Кирилівська стоянка була першою пам’яткою палеоліту дослідженою в Російській імперії.

Перша археологічна робота спонукала його до нових відкриттів. Він започаткував низку археологічних робіт на Київщині. Тут і було віднайдено залишки тієї самої культури. Згодом у промові на ХІ Всеросійському археологічному з’їзді Вікентій В’ячеславович оголосить що, в Україні відкрито нову неолітичну культуру. З того часу розпочалися систематичні дослідження цієї давньої землеробської культури. Яку Вікентій Хвойка у 1901р. нарече Трипільською культурою. Він відстоював свою теорію, що це саме неолітична культура в той час коли науковці вважали, що землеробські культури могли існувати тільки в таких місцях як Єгипет, біля річок Нілу, Євфрату. Доводив, що трипільська культура автохтонного походження. Що її залишили пращури слов’ян – арійські племена, які були першими землеробами Середнього Придніпров’я. У праці «До питання про слов'ян» (1902) він заявляв, що у Середньому Придніпров'ї «з незапам'ятних часів протягом цілих віків жив осілий землеробський народ арійського походження, у якому я вбачаю тільки наших предків – слов'ян, і, крім того, вважаю його терен європейською прабатьківщиною» [5, с.57].

Учений досліджував трипільську культуру понад десять років. Поруч із поселенням біля села Трипілля він розкопав цілу низку йому подібних об’єктів, описав їх особливості, час виникнення й місце серед інших старожитностей Східної Європи. Хвойка першим зібрав і порівняв усі відомі в різних місцях України трипільські знахідки, виділив їх в окремі групи для подальшого вивчення. На основі своїх досліджень учений констатував величезне значення трипільської культури серед інших пам’яток Східної Європи, розробив її періодизацію [1, с.188 – 198].

Хвойка підтримував зв’язки зі своїми чеськими друзями – любителями старовини. Вікентій Хвойка долучився й до відкриття східнослов’янських старожитностей VI—VII cт., розкопавши ряд поселень на Черкащині, виявив відомий могильник літописних сіверян у селі Броварці на Полтавщині та ін.

Значну увагу вчений приділяв і вивченню пам’яток давньоруської доби. Ще в 1894 р. під час дослідження Флорівської гори він знайшов залишки давньоруських ремісничих майстерень — косторізної та ювелірної. В наступні роки Хвойка продовжував розкопки як у Києві, так і в інших місцевостях України.

Найбільш сенсаційними стали результати його розкопок на Старокиївській горі. У 1907 р., оглядаючи її схили дослідник побачив у розрізі давню кладку, що послужило приводом для нових розкопок на садибі М.Петровського. Результати проведених робіт вражали. Було виявлено язичницьке капище VIII—IX ст., що підтверджувало сакральне значення Старокиївської гори. Що це був центр давньої столиці, показав розкоп залишків великокнязівського кам’яного палацу Х—ХІ ст., оздобленого фресками й мозаїками. Окрім цього, були виявлені залишки жител та ремісничих майстерень, які обробляли камінь, кістку, метал тощо. Серед особливо відомих знахідок — унікальні ливарні формочки, запрестольний хрест. Саме тоді Вікентій Хвойка знайшов цеглу із зображенням великокнязівського тризуба [3, с.199].

Відкриття центру давнього Києва викликало резонанс серед громадськості держави. Старокиївську гору назвали “руським Капітолієм”, її дослідження порівнювали з розкопками римського Форуму. За ініціативою Хвойки уряд викупив садибу М. Петровського в державну власність. Проте від подальших розкопок у ній Вікентій Вячеславович був відсторонений через інтриги заздрісників.

Тогочасна археологія знаходилася на власному самозабезпеченні, не маючи державних субсидій В.В. Хвойка був змушений шукати мецената для фінансового забезпечення археологічних робіт. Таким меценатом для Вікентія Хвойки став Богдан Ханенко – відомий український колекціонер та громадсько – культурний діяч кінця ХІХ – початку ХХ ст. Приватне зібрання Ханенка стало основою археологічного відділу створеного наприкінці ХІХ ст. музею Товариства старожитностей та мистецтва. Проте іноді грошей бракувало й доводилося вишукувати інші джерела фінансування. Дійшло до того, що Вікентій Хвойка змушений був продати уряду за безцінь свою особисту колекцію старожитностей, аби тільки мати змогу продовжувати польові дослідження [4, с.170].

Вікентій Хвойка відіграв значну роль у заснуванні в 1899 році Київського музею старожитностей та мистецтв — тепер це Національний музей історії України. Помер талановитий український археолог з чеським коріння на шістдесят четвертому році свого життя через важку хворобу. Похований на Байковому кладовищі у Києві.

Отже, внесок Вікентія Хвойки у вітчизняну археологію важко переоцінити. Український археолог, чех за походженням був талановитою , цілеспрямованою особистість, яка довела своєю плідною працею почесне місце в списку ста видатних людей України. Його ім’я обезсмертили фундаментальні відкриття у сфері археології. Праці, які він написав, пам’ятки, які відкрив стали невичерпним джерелом вивчення історії не тільки української.

Література


  1. Бахмат К.П. Вікентій Вячеславович Хвойка // Археологія. – 1964. – Т. ХVІІІ. – С. 188-198

  2. Бедрик – Білан Х., Безносик А., Гнатюк М. та ін. 100 найвідоміших українців /Заг. ред. д. філос. наук, канд. іст. наук , Павленка. – К.: Орфей, 2005. – С. 303-309.

  3. Вікторії Колесникової «Вікентій (Чеслав) Хвойка Сторінки наукової біографії». – Київ: «КОРВІН ПРЕСС». – 2007. – 191 с.

  4. Івана Чернякова «Вікентій Хвойка 1850 – 1914». – Київ: «Архетип». – 2006. – 199 с.

  5. Хвойка В. До питання про слов’ян // Космос Древньої України // К.; 1992. – С. 57-65


Васильчук Катерина,

студентка історичного факультету

Житомирський державний університет ім. І.Франка

Науковий керівник – кандидат педагогічних наук,

доцент Власенко О.М
Творчість Василя Земляка в контексті історії Волині

Василь Земляк увійшов в історію української літератури ХХ ст. як митець унікальний, автор поетично – філософських творів, сповнених любов’ю до рідної землі, історії свого краю. Народився письменник 23 квітня 1923 року в селі Конюшівці (тепер Липовецького району) на Вінниччині в чеській селянській родині. Його справжнє ім’я і прізвище Вацлав Вацек. По батьковій лінії рід його походить з Чехії, звідки в 1874 році в Україну пересилився прадід майбутнього письменника Йосиф Вацек. Мати Катерина Олександрівна Гарлінська походила з польсько – шляхетської родини, яка теж мала чеське коріння. Згодом письменник згадував своє дитинство: «... виріс і жив серед чехів, знаю їхню мову, звичаї, культуру... Я люблю Україну, вважаю себе споконвічним українцем, але ніколи не забуваю про чехів, і коли приїжджаю в рідне село, то почуваюсь майже правовірним чехом» [5]. За плечима письменника були юнацькі враження довоєнної дійсності (його вабило небо, і він, сільський хлопець із Вінниччини, став курсантом авіаучилища в Харкові), жорстоко скорочена війною молодість, тяжкий ратний досвід (вів партизанську боротьбу на території Житомирської та Вінницької областей), звідав увесь драма­тизм боротьби з окупантами в тилу. Всі свої переживання він виклав у своїх творах [2, с. 6].

Ім’я Василя Земляка як митця непересічного таланту привернуло увагу громадськості після появи друком двох його повістей – «Рідна сторона» та «Кам’яний брід». Ці твори не могли бути непоміченими, свіжим і задушевним був голос їхнього автора. Присвячені темі українського повоєнного села, в них розповідав про цікаві життєві колізії, вражали колоритним народним стилем, розширювали географію образного освоєння дійсності, тяжіли до філософських узагальнень. Водночас творчість В.Земляка була помітною даниною часові з типовими рисами так званої колгоспної теми. І на повість «Рідна сторона», яку сам автор назвав «Поліською повістю», і саме на неї захоплено відгукнувся Михайло Стельмах, відзначивши, що з цього твору «повіяло зеленим пахучим шумом Полісся і свіжістю молодого таланту». Отже, в українську літературу прийшов письменник зі своїм поетичним поглядом на світ, зі знаннями життя, а людей, про яких пише.

Усе життя для Василя Земляка проблема «людина і хліб» буде темою його постійних роздумів і творчого пошуку. Письменник з повним правом міг стверджувати: «Я добре знаю поліські колгоспи перших повоєнних років і писав про них. Я бачив, як важко давався там хліб». Саме повість «Рідна сторона» й з’явилася як наслідок роздумів митця про важкий хліб Полісся, виросла з глибокої переконаності в багатстві цієї щедрої землі, з віри, що людина й хліб стануть врівень, «шануючи одне одного, перебуваючи в честі, славі і добрім союзі». Майже в кожного героя «Рідної сторони» є свій живий прототип і твору композиція нагадує своєрідний ланцюг з характерів людей різного віку, соціального стану, рівня мислення, з їхніми життєвими турботами і проблемами [2, c. 9].

У інших своїх творах, а саме «Підполковник Шиманський», «Ніч без милосердя», «Гнівний Стратіон», «Дочка Стратіона», в оповіданнях «Родина Сосніних», «Гіпократ» Василь Земляк поставив складні філософсько – етичні проблеми, зокрема, морального вибору, честі, обов’язку, самопожертви, які поставали перед людьми у неймовірно важких обставинах війни, у героїчній боротьбі з ворогом та. Письменник розкриває антигуманну, людиноненависницьку суть фашизму, який намагався зруйнувати людські душі, відкидаючи ті морально – етичні принципи, що стверджувались віками. Зображаючи фатальний збіг обставин, трагічну ситуацію, письменник стверджує необхідність пошуків діяльного виходу з неї навіть ціною тяжких, часом непосильних, душевних мук. Ці твори були написані в місті Житомирі в де тривалий час мешкав письменник.

У своєрідній романтичній формі витворена епопея історії українського народу роман «Лебедина зграя», що є лебединою піснею творчості Василя Земляка. За свій останній роман «Зелені млини», був удостоєний Державної премії ім. Т. Г. Шевченка в 1977 році.

Герої творів Василя Земляка – хлібороби, вчителі, робітники, чехи, євреї, поляки. Скільки їх було, відомих і невідомих героїв, які захищали українську землю, клали на вівтар її незалежності власне життя, несли й несуть відповідальність за її долю, її майбутнє. В цих книгах так химерно переплелись реальне і фантастичне, земне і казкове, радісне і трагічне, що неможливо визначити міру автобіографічного у витвореній письменницькою уявою художній реальності. 

Працюючи над цими романами, письменник добре усвідомлював, що, крім середовища, в якому людина живе й формується, дуже багато важить у її житті також духовне середовище народу, його пам’ять, традиції, адже культури без коріння немає, всебічно розвиненою стає та особистість, в якій гармонійно поєднуються такі поняття, як народна мораль, совість, історична пам’ять, багатовіковий естетичний досвід народу, різна мова та історія

Василь Земляк у згаданих творах виявив синівську уважність до етнографічних барвистих звичаїв рідного Побужжя, Волині, Полісся їх святинь, злетів і трагедій, до побутового народного етикету, мови, яка завжди була душею народу, душею його культури. Саме уважність до людини, мовна культура, невимушений гумор, щира лірична інтонація надають Земляковим книгам справжньої краси й чарівності [1, c. 5].

У творчості Василя Земляка проза посідає винятково високе місце. Вона для нього – своєрідний синтез поезії, музики, живопису і фольклору. Кодекс честі письменника Василя Земляка з’ясував ще на початку свого творчого шляху: «Правда – це тільки слухняний інструмент у руках художника». Його мистецьким імперативом було – відкриватися читачеві в своїх творах аж до найпотаємніших глибин своєї душі. Усі герої В.Земляка – добрі й злі, мудрі й наївно простакуваті, ліниві й працьовиті, хоробрі й боягузливі, похмурі й веселі – «заземлені» на народний характер у всій його складності й простоті, визначеності й неоднозначності. Вони у складних катаклізмах історії гинуть і воскресають, перемагають і вічно залишаються в пам’яті нащадків – живуть життям, яке судилось одвічно людині на землі. Письменник прагнув творити так, щоб поєднати минуле з майбутнім, «побачити землю свою в єдності й цілісності великого й малого, у величі загиблих і в буденності живих» [4, c. 10].

Спадщина цього талановитого письменника цікава для нас тим, що з неї можна дізнатися багато цікавих фактів з історії Поліського краю, зокрема Житомирщини в період Вітчизняної війни. У його творах описується буденне життя людей, їх настрої і погляди на тодішню ситуацію в державі. Працюючи у царині літератури він також зробив внесок у дослідження історії рідного краю, адже у його творах викладений багатий етнографічний матеріал про населення Полісся. У повістях письменника, який пішов з життя у розквіті творчих сил, присвячених періодові окупації фашистами української землі він виклав власний погляд на світ, погляд іронічний, з глибоким філософським роздумом. На думку П. Загребельного це – «веселі легенди про трагічні часи нашого життя», в яких тісно переплелись і високий романтизм, і химерний політ фантазії, і теплий гумор [3, c. 17].

Смерть березневого дня 1977 року обірвала життя видатного прозаїка саме в період його справжнього творчого злету. Численним творчим замірам письменника не судилося здійснитися але в українській літературі середини XX ст. та історії загалом творчість Василя Земляка посіла своє, належне їй місце – серед явищ найпомітніших.

У Житомирі у нього залишилось багато друзів та шанувальників його таланту. Адже Василь Земляк разом з Борисом Теном та Михайлом Клименком у далекі 50 – ті роки ХХ ст. стояли біля колиски нинішньої обласної організації Спілки письменників України. Не втрачав В.Земляк зв’язків з житомирянами й після того, як виїхав до Києва і працював на кіностудії ім. О.Довженка. Його друзі видали гарну книжку спогадів під назвою «Заповіт любові» [1, c. 3].

Про роки життя В. Земляка в Житомирі нагадує меморіальна дошка на будинку №16 по вулиці Б. Лятошинського, де колись містилась редакція обласної газети, його ім’я носить міська бібліотека. Славний син чеського та українського народів посів гідне серед видатних людей Волинського краю.



Література

  1. Жулинський М. Г. За мудрим словом лебединої зграї / Рад. Житомирщина. – 1983. – С. 2-6.

  2. Жулинський М. Г. Я поведу вас у вічність / Земляк В. Твори: у 4 т. – К., 1983. – Т.1 – С. 5-18.

  3. Заповіт любові. Оповідання, статті, виступи. – К., 1983.

  4. Панченко В. Реальність розмаїття / Дніпро. – 1981. – № 6-7.

  5. Земляк В. Твори. – К., 1994.



Лутай Майя,

доцент

Житомирський державний університет ім. І.Франка
НАУКОВЦІ ЖИТОМИРСЬКИХ ВУЗІВ ЧЕСЬКОГО ПОХОДЖЕНННЯ
Перші чеські поселенці з'явилися в Україні у ХІІІ ст. Масово чехи почали переселятися в Україну, в тому числі й на Волинь у другій половині ХІХ ст. На Житомирщині чехи заснували свої поселення у колишньому Базарському, Коростенському Малинському, Романівському, Черняхівському, Чуднівському районах сучасної Житомирської області, мешкали чехи і в Житомирі та інших містах. У Житомирському державному університеті імені Івана Франка працювали і працюють нащадки колишніх волинських чехів, про них і піде мова.

Березюк Олена Станіславівна – професор кафедри педагогіки Житомирського державного університету імені Івана Франка.

Народилася в с. Яблунець Ємільчинського району Житомирської області в родині педагогів. Батько, Пультер Станіслав Олександрович, чех за національністю, більше 50 років працює на педагогічній ниві: вчителем, завучем школи, доцентом, деканом філологічного факультету, завідувачем кафедри, нині професор кафедри ННІ філології та журналістики ЖДУ ім. Івана Франка. Мати, Пультер Катерина Пилипівна, 45 років пропрацювала на педагогічній ниві, вчитель – методист, керівник міських та районних об’єднань вчителів іноземної мови.

Березюк О.С. закінчила фізико – математичний факультет Житомирського державного педагогічного інституту імені Івана Франка, де і працює з 1986 року,. Пройшовши шлях від асистента до професора кафедри педагогіки.

Після закінчення цільової аспірантури при лабораторії дидактики Інституту педагогіки АПН України, захистила дисертацію, у 1997 р. їй було присвоєно вчене звання доцента., в 2011 році –професора. Більше 25 років О.С.Березюк викладає педагогічні дисципліни, активно займається науковою роботою. У науково-методичному доробку О.С. Березюк – понад 180 праць, серед яких монографії, посібники з грифом МОН України, фахові статті тощо. Брала участь у Міжнародних науково-практичних конференціях не тільки в Україні, а й в Польщі, Росії, Чехії. У 2005 р. на базі кафедри та споріднених кафедр філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка О.С.Березюк організувала та очолила науково-методичну лабораторію «Освітньо-виховна система Полісся» як структурний підрозділ університету та регіональна філія Інституту педагогіки АПН України (м. Київ). Цілі науково-методичної лабораторії: дослідити організаційно-педагогічні основи побудови поліської школи як регіонального українського національно – виховного закладу (етнодидактичний аспект); розробити концепцію поліської школи, програму народознавства Полісся та ін.

На базі лабораторії під керівництвом О.С. Березюк та її колег було проведено 22 науково-практичних конференцій як Всеукраїнського, так і регіонального рівня.

О.С.Березюк успішно керує науковою робото аспірантів. Під її керівництвом захищено 10 кандидатських дисертацій.



ВОДСЕДАЛЕК АНТОН АНТОНОВИЧ (1899 – 1943) – викладач чеського семінару Волинського ІНО. Народився 1899 року в містечку Мост (Чехія) в родині інженера залізниці. Початкову освіту здобув у народній школі міста Лоуни, куди переїхала вся сім'я. Згодом навчався в реальному училищі, а напередодні Першої світової війни закінчив місцеву гімназію. Добровольцем пішов до айстро-угорської армії,де служив до жовтня 1918 року. Після війни вступає в організацію «Молода генерація», в 1921 р. в компартію Чехословаччини. Закінчив філософський факультет Празького університету. З 1922 р. почав працювати вчителем у с.Летче поблизу Пользена. За комуністичну пропаганду йому заборонили працювати вчителем. А. Водседалек поринає у вир партійної роботи. Весною 1924 р. за вказівкою ЦК він їде до Закарпаття і бере активну участь у передвиборчій кампанії комуністів. У травні 1925 р. КПЧ посилає Водседалека окружним секретарем партії в місто Градець–Караловий, де він працює до кінця року. В 1926 р. він дає згоду на від'їзд до СРСР учителем чеської школи. В лютому 1927 р. він прибув в Україну і отримав призначення на роботу в чеську колонію Крошня. Тут Водседалек починає активно працювати на освітянській ниві,веде активну культурно–просвітницьку роботу серед чеських поселенців. У колонії Крошня він організував спортивний клуб «Сокіл», створив музей чеської культури, збирав матеріали про життя і побут чеських колоністів в Україні й на Волині. Свої статті він надсилає в редакцію газети «Руде право» (було відправлено 15 кореспонденцій), публікує свої матеріали в житомирських газетах «Радянська Волинь», «Робітник», збирає матеріл для книги, яку планував видати у Чехословаччині. А. Водседалек налагоджує знайомство, веде активну переписку з місцевою чеською інтелігенцією, зокрема з професором Ніжинського ІНО Євгеном Рихліком, з вчителями чеських колоній на Житомирщині. В 1927 р. стає лектором Всеукраїнських курсів підищення кваліфікації чеських вчителів, де читає лекції з історії чеської літератури та граматики, організовує чеські курси в Житомирському педтехнікумі, які згодом переведуть у Волинський ІНО. У Волинському ІНО читає курс чеської мови та історії класової боротьби Чехії. Саме тут він стає членом КП(б) України. В 1928 – 1929 рр. відбувається перший випуск чеського сектору Волинського ІНО, який назвали «П'ятирічка в один рік». Водседалек докладає чимало зусиль, щоб організований ним чеський сектор ІНО в Житомирі набув всеукраїнського значення. В 1929 р. читає лекції на всеукраїнських курсах перепідготовки секретарів чеських сільрад, восени цього ж року виступає з доповіддю «Стан та перспективи культроботи серед чехів на Україні» на з'їзді чеських культпрацівників. Проводить велику підготовчу роботу щодо проведення з 1 по 15 липня 1930 р. ІІ всеукраїнських курсів чеських вчителів у Житомирі. Разом з директором Волинського музею Кравченком організовують етнографічний музей, з допомогою чеських вчителів створюють буквар для шкіл. Але настають інші часи, в країні утверджується сталінський тоталітарний режим, починається пошук «контреволюційних і «шпигунських» організацій. 3 серпня 1930 р. А. Водседалек був заарештований на вулиці в Житомирі без будь-яких пояснень причин затримання. Спочатку його відправили до Києва, згодом спецконвоєм до Харкова, де звинувачують у приналежності до «шпигунської організації чехословацької розвідки». Хід слідства знаходився під контролем голови ДПУ УСРР Балицького. По справі проходило 37 осіб. 14 червня 1931 року Верховним Судом УСРР 10 осіб по цій справі були засуджені до вищої міри покарання – розстрілу з конфіскацією майна, в т.ч. й А. Водседалек. 4 жовтня 1936 року ВУЦВК вищу міру покарання замінив на 10 років ув'язненя у виправно-трудових таборах. Після відбуття покарання Водседалек опинився в Кірові (сучасна В'ятка). 10 липня 1941р. був заарештований вдруге за «шпигунську діяльність». Особливою нарадою при НКВС СРСР знову був засуджений на 5 років виправно-трудових таборів. Але на цьому Одісея А. Водседалека не закінчилася. З архівно-слідчої справи відомо, що в роки Другої світової війни служив у лавах Радянської армії і загинув у боях під Дуклою в 1943р. Реабілітований посмертно 28 листопада 1964р.

КУДІМОВА ВАЛЕНТИНА МИКОЛАЇВНА – кандидат філологічних наук, доцент.

Народилася 3 серпня 1939 р. в містечку Любар Житомирської області в чеській родині педагогів. Батько, М.Д. Кудімов (1897-1980), закінчив Житомирську гімназію і працював учителем російської і німецької мови у чеській школі колонії Селянщина (сьогодні село Черняхівського р–ну Житомирської обл.). У 30 –х роках ХХ ст. працював директором чеської школи в колонії Зубівщина (Коростенський р–н), директором школи в с. Новий Любар Житомирської обл. Мати, Кудімова (Прокеш) Ємілія Йосипівна – чешка. В. Кудімова закінчила семирічну школу, в 1957 р. – Бердичівське педагогічне училище. З 1957 по 1959 р. працювала піонервожатою Бердичівського дитбудинку №2. В 1966 р. закінчила філологічний факультет ЖДПІ ім. Івана Франка. З 1966 р. працювала вчителем російської мови і літератури в Житомирській районній заочній школі. В Житомирському державному педагогічному інституті ім. Івана Франка В.М.Кудімова пропрацювала 25 років: з 18 січня 1971 р. по 28 серпня 1996 р. Пройшла шлях від асистента до доцента. Працювала на кафедрі російської мови асистентом, старшим викладачем, з 1984 р. – доцентом. Читала курси «Історія російської літературної мови», «Сучасна російська мова», керувала написанням курсових і дипломних робіт, педагогічною практикою студентів, активно займалася науковою роботою, опублікувала 22 наукові праці, постійно була куратором групи. 28 серпня 1996 року вийшла на пенсію. 2002 року виїхала на постійне місце проживання в Чехію.

ПУЛЬТЕР СТАНІСЛАВ ОЛЕКСАНДРОВИЧ – кандидат педагогічних наук, професор ННІ філології та журналістики ЖДУ ім. Івана Франка.

Народився 6 січня 1935 р. вс. Адамівка (тепер Веселе) нинішнього Червоноармійського району Житомирської області у чеській селянській родині. Закінчив історико-філологічний факультет Житомирського державного педагогічного інституту ім. Івана Франка. По закінченні інституту з 1958 р. працював заступником директора Яблунецької середньої школи (тепер Ємільчинський район) з навчально-виховної роботи. Певний час (1963) працював методистом української мови і літератури Житомирського обласного інституту підвищення кваліфікації вчителів. Упродовж 1969 – 1970 рр. перебував у річній аспірантурі при кафедрі методики мови і літератури Київського педагогічного інституту ім. М. Горького. У 1973 р. захистив кандидатську дисертацію на тему: «Моральне і естетичне виховання старшокласників засобами художньої літератури (на матеріалах прозових творів О. Довженка, О. Гончара, М. Стельмаха.)». З 1974 р. працює в Житомирському державному університеті ім. Івана Франка на посадах старшого викладача, доцента, професора. Певний час обіймав адміністративні посади заступника, а потім понад 20 років декана філологічного факультету, завідувача кафедри методики викладання мови і літератури.

С.О. Пультер активно займається науковою роботою його основні праці: «Вивчення творчості О.П. Довженка в школі»(1970), «Взаємозв’язок у викладанні української і російської літератур»(1983), «Література і мистецтво рідного краю (літературне краєзнавство Житомирщини)»(1991), «Вивчення нових тем у шкільному курсі української літератури (упорядкування, 1998)», «Вивчення зарубіжної літератури в 5 – 6 класах» (у співавторстві, 1997), «Методика викладання української літератури в середній школі» (2000). Окрім цього, він є співавтором шкільного підручника – хрестоматії «Зарубіжна література» (6 клас), за яким навчаються учні в школах України (чотири видання). У творчому доробку методиста-науковця більше 60 методичних і літературних статей у збірниках «Леся Українка в школі» (1964), «Методика викладання української мови і літератури в школі», «Всесвіт» та ін. Під керівництвом педагога-науковця підготовлено до друку посібник-хрестоматію «Поліський дивосвіт» (у 2 частинах) про розвиток літератури і мистецтва на Житомирщині. Він успішно керує студентською науковою науковою роботою, а його вихованці посідають призові місця на республіканських і обласних олімпіадах зі словесності: Г.Ф. Ренгвельська – переможець республіканського конкурсу наукових робіт з методики літератури (1998), Ірина Граждан – переможець конкурсу наукових робіт у Кіровоградському педуніверситеті ім. В. Винниченка, Марина Мошківська і Андрій Мельник (ліцеїсти) – переможці з гуманітарних дисциплін на обласному конкурсі учнівських наукових робіт Малої академії наук. Творча робота спонукала вченого-методиста до поїздок і до участі в чисельних наукових конференціях і семінарах. Станіслав Олексадрович Пультер прищеплює студентам любов до рідної літератури, до поетичного слова, до розуміння краси мистецтва взагалі.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир iconКнига Пам’яті України. Житомирська область. Житомир, 1995. Т с. 240. Житомир, 1998. Т. 12. С
Поховано близько 15 тисяч військовополонених, які померли від голоду І хвороб та розстріляні німецько-фашистськими окупантами у концентраційному...
О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир iconФранка Ліна Костенко Біобібліографічний покажчик укладач А. І. Мартинюк відповідальна за випуск Т. Є. Клименко за редакцією Т. Є. Клименко Житомир 2012
А. І. Мартинюк відповідальна за випуск Т. Є. Клименко за редакцією Т. Є. Клименко
О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир iconДо 160 річчя від дня народження Івана Франка
На сцені портрет І. Франка, прикрашений вишитим рушником, живими квітами. На видних місцях залу – цитати з творів Франка, висловлювання...
О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир iconТема україна в першій світовій війні
Назвіть подію Української революції, пов’язану з географічними об’єктами: а Крути; б Харків; в Житомир
О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир iconІнтимна лірика І. Франка. Збірка «Зів’яле листя»
...
О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир iconЧернігівська міська централізована бібліотечна система Центральна бібліотека ім. М. М. Коцюбинського
Д 44 Дивосвіт поезії Агнії Барто : бібліографічна подорож для юного читача / упоряд. Н. Крижановська; відп за вип. Н. Власенко. –...
О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир iconПроблема лідера І нації у поемі Івана Франка
Франка. Ця поема – наче айсберг: читач бачить текст, як маленьку вершину, а вся велич І могутність поетової ідеї схована
О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир iconЯ. Франка (до 160-річчя від дня народження)
Президент України Петро Порошенко підписав Указ №687/2015 Про вшанування пам’яті Івана Франка у зв’язку з 160-річницею від дня народження...
О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир iconПитання для вступних випробувань
Франка з його оточенням, із провідними І менш відомими митцями й політиками, розкриття художніх контекстів та інтертекстів зі стратегічною...
О. М. Власенко Вид-во жду ім. І. Франка Житомир iconБіографія Івана Франка та вірші зі збірки "Зів'яле листя"
Народився Франко 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичах (тепер Івана Франка) Дрогобицького району Львівської області


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка