О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні



Сторінка1/16
Дата конвертації13.04.2017
Розмір3.74 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

О.П. Знойко
Міфи Київської землі та події стародавні
Знойко О.П.

Міфи Київської землі та події стародавні. Наук.-попул. ст., розвідки: Для ст. шк. в. / Передм. В.Р. Коломійця. – К.: Молодь, 1989. – 304 с: іл.

ГРОМОВА КРИНИЦЯ
Дорогий читачу! Перед тобою книжка, повна відкриттів і глибоких проникнень – аж у трипільську цивілізацію... Прочитавши її, ти не лише збагатишся знаннями про нашу прабатьківщину, але, я певен, сповнишся й почуття гордості за свій народ, його культурні й історичні пракорені.

Це плід ціложиттєвої дослідницької праці сучасного українського історика-краєзнавця О.П. Знойка. На жаль, Олександр Павлович не дожив до виходу книжки в світ, – на 82-му році свого творчо насиченого, одержимого, подвижницького життя, в кінці минулого року, він помер. Книжка укладена самим автором зі статей, розвідок, публікацій, переважно друкованих у всесоюзній та республіканській періодиці упродовж останніх двадцяти п'яти років. Кожна зосібна ті публікації свого часу викликали жваве зацікавлення у читацької громадськості (та й у суто наукових колах, – скажімо, в суспільствознавчих відділах Академії наук), а зібрані нині в одне – набрали особливої концептуальної ваги, значущості.

Знавцеві давньої історії, народних звичаїв, фольклору і міфології О.П. Знойкові вдалося з окремих розвідок витворити цільну річ, де висвітлено так багато невідомого для нас, – передусім астральний культ древніх слов'ян і його вплив на життєвий цикл, на етику й мораль наших предків – орачів, хліборобів Подніпров'я. Світлом істини, живодайними джерелами поезії проступає Слово – з глибин, з грунтів часу...

Та перед тим, як викласти кілька міркувань з приводу матеріалу в книжці, хотілось би сказати дещо, наскільки це мені відомо, про самого її автора. Дивовижно цілеспрямованою, але й різнобічно обдарованою, духовно багатою й освіченою людиною був О.П. Знойко. Пізнаєм його з книжки як історика й етнографа, астронома й філолога (знайомий із санскритом, грецькою й латинською мовами). Та, виявляється, за професією він... хімік. Точніше: фізикохімік. Працюючи до пенсійного віку на ниві точних наук, він докладав немало праці для розробки деяких проблем молекулярно-атомної хімії (як розповідав якось мені сам Олександр Павлович – «засекречена» доля і його внеску в оборонній промисловості країни, зокрема, в розвитку атомної енергетики за років Великої Вітчизняної війни, та й після). Тільки ж ніколи О.П. Знойко не замикався в самій лише сфері фізикохімії – його всякчас продовжували цікавити історичні і краєзнавчі науки, ота перша любов, що запала в душу іще з 20-х учнівських – ніжинських – років, а [3] потім і студентських – київських. Живучи й працюючи які науковець у Москві, – Олександр Павлович для улюблених своїх студій приїздив до київських бібліотек. А коли виповнився пенсійний вік, то Знойко й зовсім переїхав на проживання й наукову (тепер уже виключно ту, яку він обрав для душі) роботу на Україну, до Києва.

Зазначу, що в суспільствознавчих та історичних наукових колах Москви і Києва Знойка добре знали як невтомного дослідника й полеміста. Досить сказати, що він був знайомий (сам про це мені розповідав) у тридцяті роки з академіком Вернадським, бесідував з ним... А вже недавно – в 60–70-ті роки – не раз виступав у ролі цікавого співрозмовника-опонента нині сущих академіків Лихачова та Рибакова.

Найінтенсивніший період історико-дослідницької праці О.П. Знойка припав на нелегкі для вільного розвою думки застійні роки, – вони творили атмосферу нерозуміння, безпотребності довкола таких невтоленних, допитливих людей, як автор цієї книги. Не раз він натикався на офіційну стіну байдужості, а то й ворожості, прагнучи дійти до читацької громади зі своїми відкриттями (про це ми можемо трохи дізнатися із його ж статті, видрукованої в журналі «Київ» не так давно про такого ж, як і сам, одержимого аматора, подвижника мовознавчої науки – М.З. Суслопарова, який уперше в 70-ті роки розшифрував протослов'янське на терені Подніпров'я ще з доби трипільської культури, письмо – здійснив дивовижне світове відкриття, але так і помер і гнаним, і невідомим...).

Тож заглибимось, пориньмо до книжки «Міфи Київської землі та події стародавні». Як зазначає сам автор, матеріал тут подається на основі всебічного вивчення даних багатьох наук і багаторічних розшуків та досліджень. Застосовуючи оригінальний комплексний метод (зіставлення отих нових та й старих по-новому побачених даних од різних сучасних наук, не лише, скажімо, таких, як археологія чи лінгвістика, а зокрема, й таких, як астрономія, геофізика, генетика), – автор переконливо виявляє астральну природу язичництва Русі, розкриває зміст пантеону старокиївських богів, а також розв'язує багато інших питань вітчизняної культури, висвітлює походження слов'ян і Русі.

Книжка насамперед розкриває «високі космогонічні й філософські передматеріалістичні уявлення наших предків»... І дійсно, лише значні досягнення сучасних наук (в тім числі й фізики хімії, астрономії) дозволяють наблизитись до правильного розуміння світогляду та космогонічних і філософських узагальнень давно минулих віків.

У популярній, дохідливій формі викладу автор веде мову про міфологію, розповідає про етнокультурні процеси на терені По-[4]дпіпрянщини та всього Надчорномор'я – починаючи з пізнього палеоліту, про тутешні давні досягнення астрономії, металургії, писемності, господарства, що «становили грунт передматеріалістичної філософії та культу природи в найширшому розумінні законів Усесвіту». Відзначу, що О.П. Знойко спирається, як у підході до явищ суспільної історії, так і в своїх висновках, на основоположні засади марксистсько-ленінської методології (не раз і конкретно звертається в тій чи іншій статті до висловлювань класиків марксизму-ленінізму). Про грунтовність досліджень, про академічні знання автора цієї книжки свідчать і, скажімо, численні посилання його на думки визначних істориків, філософів, митців, учених різних часів – починаючи від античних Гомера, Геродота, Птоломея до ближчих, уже середньовічних, наприклад, з наших вітчизняних – автора «Слова про Ігорів похід», літописця Нестора... аж до вчених, знавців слов'янського світу вже з XIX – початку XX сторіччя: Шафарика, Потебні, Патрицького... включно до видатних науковців нашого часу. Ерудиція автора справді викликає шану. Тому ж, певно, й такі переконливі бувають висновки О.П. Знойка, що вони спираються на міцне наукове підґрунтя. Визначні світові авторитети допомагають нашому авторові успішно полемізувати з деякими псевдотеоріями, – зокрема, з норманістською теорією походження слов'янства, з деякими іранськими й германськими віяннями тощо.

Книжка спонукає до бентежних роздумів. На жаль, як мало ми, нащадки пеласгів-трипільців, траків та гетів, скіфів, антів та русів, у XX столітті знаємо про свою прабатьківщину... Ще діють тенденції знехтування, приниження рідної культури. От кілька років тому видано, а щойно перевидано великий двотомник «Мифы народов мира». Яких та чиїх там легенд та міфів тільки немає! Але бракує, спостережеш із гіркотою, вітчизняних... Міфологія ж древнього слов'янства, як показує книжка О. Знойка, не бідніша, скажімо, за грецьку! Добре, що автор наводить кілька таких міфів.

Слушно мовить О.П. Знойко, що запровадження християнства було згубним для слов'янської міфології, завдавало непоправної шкоди поетичному баченню, співочій творчості наших предків. Упродовж віків офіційно-церковна ідеологія (як стверджує й однодумець нашого автора в цьому питанні, відомий нині академік Рибаков) справді вела нещадну, непримиренну боротьбу супроти народних уявлень, вірувань, звичаїв, хоч викоріняти їх до останку так і не змогла. Пантеїстично-хліборобська душа народу відбилась і в казках, і в ряді билин та історичних дум, і в тому ж таки «Слові о полку...», і в скалках з цілого моря співу обрядово-побутового...

Пропало не все з того, що з ним люто боролися, яко зі «ста-[5]рим». Скільки, скажімо, відгукується в обрядовій поезії – у веснянках, щедрівках, гаївках... Як і всілякі великі й малі божества праслов'янської міфології, перуни й лади, лелі й полелі аж дотепер живуть, перегукуються в мові. Пісенний лад, весь трагічний і життєдайний смисл давнини – в мові.

То яке ж це нині жадане й необхідне поле роботи – досліджувати, виявляти, розкривати, реставрувати півзабуті легенди, міфи й співи, лад життя істинно-народного!.. Багатюща фольклорна скарбниця слов'янства, та все ж її ще треба, так би мовить, доукомплектовувати.

Екологія духовної культури – поняття ні абстрактне... Так, заслуговує на увагу кожна сумлінна розвідка, кожна спроба проникнути в дивовижний, наївно-мудрий світ народної творчості, в лад життя наших пращурів. Адже світ і лад отой збагатив би й душу сучасної людини, що прагне успадкувати всі найкращі здобутки людства тут, в суспільстві, освітленому «чуттям єдиної родини».

Знавцеві слов'янської міфології, астрального культу, побуту й звичаїв, традицій давнини О.П. Знойку з його дійсно академічними знаннями і спрагою істини вдалось витворити цікаву, сказати б, мозаїчну картину передісторії нашого народу. Все тут читається з великим інтересом, кожна стаття – то якесь пізнання, відкриття. Щоправда, є в рукописі й повтори, бо, очевидно, в окремих статтях, присвячених тому чи іншому питанню давнини, автор неминуче мусив торкатись одних і тих же граней проблеми. Десь вони висвітлені грунтовніше, яскравіше, десь більш описово, похапцем.

Здається, головні, а чимсь і художньо досконаліші, «зріліші» авторські роботи – це «Походження слов'ян і Русі», «Таємниця Артеміди», «Пантеон Київської Русі», «Дана», «Русь і етруски», «Самбатас». Проте й у інших є чимало невідомого, живлющого...

Книжка така багата на думки й емоції!.. Для мене особисто, як читача-поета, дуже цікаві й важливі, зокрема, розсіяні скрізь тут образні етюди, міркування про поетичну душу народу, його музику й спів, що супроводили кожен людський крок. І повторитись тут у чомусь – не біда... Хіба не вражає, скажімо, висвітлення з різних боків того ж астрального культу древніх слов'ян – усього пантеону з річками-богами і т. д. Та ще коли матеріал підкріплено хорошим стилем викладу (як, для прикладу, в «Таємниці Артеміди», чи «Самбатасі», чи «Авторі «Слова»...), без скоропису й конспективності, що, бува, й можна помітити деінде.

Автор досить добре володіє словом, – українська мова в нього, як правило, образна, непритерта, тим більше, що він же часто звертається до народного слова, цитуючи те чи інше [6] прислів'я, легенду... А з іншого боку – багата ця мова й сучасним науковим баченням, термінами з різних галузей знань, цитатами різних мудрих висловлювань, – і все те природне, бо ж автор, застосовуючи свій уже знакомитий «комплексний» метод, мусить-таки володіти мисленням із різних галузей сучасних знань. Стиль автора якраз і цікавий сплавом із різних мовних прошарків.

Дорогоцінне вміння проникати в мовні таємниці, разом з проникненням в таємниці астрального культу наших предків, – якраз, можливо, і є найбільшою силою автора цієї книги, Неспроста він цитує відповідну фразу академіка Грекова, що «якби ми знали життя слів, то вся історія розкрилася б перед нами»...

За відкриття глибокого й привабливого поетичного світу наших прапрадідів О.П. Знойка любили й шанували у Спілці письменників України - знали його як невтомного подвижника науки й культури, а водночас і подвижника слова – старого літами, та молодого душею… Недарма ж і Б.І. Олійник серед невідкладних громадських справ зацікавився долею праць нашого автора, підтримав його, порадивши зібрати окремі розрізнені статті в книжку і подати до молодіжного видавництва, де їй і належало з'явитись, аби скоріше дійти до молодих читачів.

У пізнанні людиною світу й себе в ньому є свої закономірності. З розвитком науки в усіх її галузях людина що вище сягає в незвідану просторінь космосу, то яскравіше висвітлює для себе й минувшину. Пригадаймо, скільки найдивовижнішого відкрито в глибинних археологічних шарах за останні десятиріччя, наскільки розширилися, збагатилися наші уявлення про першопочатки людської цивілізації, в тому числі й про першо-витоки слов'янства.

Інтерес до питань етногенезу щодалі зростає в нас. І неспроста, мабуть, IX Всесвітній з'їзд славістів не так давно відбувся в Києві. Учасником, делегатом його був і автор цієї книжки – О.П. Знойко. Його повідомлення на з'їзді викликало живе зацікавлення, жваве обговорення,– чимало із тих животрепетних «з'їздівських» думок його є тут, у книжці.

Що ж, праця О.П. Знойка завершена. Але дослідження в цьому руслі продовжувати іншим... Я переконаний – така робота заслуговує на підтримку. Хочу згадати думку славетного нашого письменника Олеся Гончара, який мовив якось: «...прагнути, щоб з багатющого матеріалу історії, так само, як і з фольклору, так само, як і з народної міфології, творчо видобувати моральний гуманістичний досвід, співзвучний потребам нової епохи, дух людяності, зігрітий індивідуальним сприйняттям художника. Не розпалюванню ворожнечі, не ескалації ненави-[7]сті, а лише цілям гуманізації життя повинна служити історія, входячи в межі мистецтва».

Якраз таким високим побажанням і відповідає книжка О.П. Знойка.

Любий читачу! Поринь же до цієї книжки, як і я до неї поринав... Я читав її як дивну, таємничу епічну поему! Так справді викладають із смальти мозаїчний узір. Так весільний рушник вишивають.

Друк цієї книжки – смілива пошукова розвідка в дусі часу, в дусі перебудови, адже книга спонукає думати, переосмислювати усталене в життєвих поняттях, по-новому бачити світ і народ свій у світі очима патріота.

Шляхи, якими ходили героїчні пращури, і річки, названі ними, і гаї, і сузір'я – мов погляди до нащадків, – вони іще світяться: в мові – невмирущою пам'яттю народу, пам'яттю, що діє й сьогодні, формує людину майбутнього, – треба сподіватись, не безбатченка, а гідного спадкоємця всіх скарбів народного духу.

Книжка старого любомудра... Щасливо в неї поринути, зачерпнути знань, гіпотез. Так, бува, серед літньої спеки, спраглий, ідеш степом – і натрапиш на криницю з глибокою, прохолодною водою. Розкрутивши корбу, дістанеш відерцем – і нап'єшся... Небо над головою, простір і тиша. А припади вухом до цямриння – і почуєш глибоко-глибоко: гримить!..

Ось воно – поетичне й сучасне наукове осмислення духовного світу наших предків.
ВОЛОДИМИР КОЛОМІЄЦЬ.

ПЕРЕДМОВА АВТОРА1
Книга «Міфи Київської землі та події стародавні» спочатку передбачалася як науково-популярне видання з міфології Київської землі на зразок видань з міфології Стародавньої Греції, Риму, Єгипту, Дворіччя. Проте після відкриття автором астрального (астрономічно-наукового) язичництва Русі, а також після розв'язання питань етногенезу Русі і слов'ян зміст роботи так поширився, що виникла потреба багатьох обгрунтовуючих пояснень за допомогою тубільних міфів і обрядів. Тому зміст перетворився на збірник основних фактів міфології, а через це обов'язковою є наявність у книзі повторів.

В книзі наводяться факти з етнокультурної історії Наддніпрянщини та Причорномор'я, починаючи з пізнього палеоліту, до княжої Русі IX–XIII ст. і далі – аж до XIX ст. Матеріал подається на основі вивчення даних багатьох наук і багаторічних розшуків і досліджень автора. Застосування оригінального комплексного методу дозволило виявити астральну природу язичництва Русі, стародавній зміст поганських богів, обрядів та ритуалів, а також розв'язати багато питань вітчизняної історії культури, походження слов'ян і Русі.

Цивілізація доби пізнього палеоліту (XX–X тис. до н.е.) – Мізинське поселення на Десні, Кирилівське, Межиріч, Гінці – не мала на той час аналогів у всій Європі. У книжці повідомляється про першу в Європі писемність буквено-звуковим алфавітом на Дніпрі (IV тис. до н.е.), дешифровану М.З. Суслопаровим; про формування протослов'ян, безперервність етнокультурного становлення на території УРСР. Описано видатну цивілізацію – попередницю Київської Русі, показано Київ з VII ст. до н.е., з'ясовано походження білогрудівської археологічної культури на Уманщині, безпосередніх попередників слов'ян і Русі. Розповідається про кіммерійців (іберів), гетів, фракійців, скіфів, антів, готів, кгунів. Наведено підсумки досліджень найважливіших походів цих народів, їхніх культур, мов, міфологій. Названо таємничий острів Русі, про який писали арабські географи ІХ–XI ст. і місцезнаходження якого досі було невідоме. Дається карта острова на Дніпрі, де оборонялась Русь (анти) від аварів на початку VII ст.

Подано надзвичайно важливі, на нашу думку, для вітчизняної науки відомості про війну предків русичів у союзі з прото-

__________________

1 У книжці зберігається орфографія та пунктуація автора. [9]

литовцями (кгунами) проти данів (датчан) у III ст. на Балтійському морі, та про те, як потрапили руси на територію Швеції й поскандінавились, зберігши, однак, своє ім'я і пам'ять про батьківщину, і як повернулись поскандінавлені князі до Києва.

Автор дослідив міфологію Київської землі, що грунтувалась на досягненнях тогочасної астрономічної науки. Було виявлено, що язичництво Русі було великим досягненням цивілізації Надсередземномор'я: всі боги, знані ще за часів князя Володимира, згадки про яких знаходимо у давньоруських літописах й фольклорі, ототожнювалися із сузір'ями й небесними тілами. Циклічність проведення обрядів відповідала руху сузір'їв. У книзі подається зоряна карта астрального культу Русі, науково обгрунтовано весь міфологічний пантеон Київської Русі та найстародавніші міфи предків і попередників нашого народу. Перед читачем постає велична картина видатної цивілізації Київської землі з часів палеоліту, яку найкраще характеризують дослідження мізинської культури, що існувала 20 тисяч років тому на Десні. Вже тоді наші предки мали досконале мистецтво, вже в ті часи існували громадські приміщення («клуби»), де грали оркестри, що мали інструменти з мамонтових кісток. Вже тоді було уявлення про періодичність явищ у природі, тобто періодичний закон, що характеризується математичним числом 7.

Тлумаченням математичної символіки періодичного закону, що найкраще засвідчує велич нашої стародавньої культури, ми дозволимо собі закінчити цю книгу і вступне слово.


* * *
В роботі над цією книгою авторові сприяла доктор філологічних наук професор О.О. Державіна, яка допомагала встановити ідентичність стародавніх слов'янських текстів і брала участь в обговоренні праць автора в Інституті світової літератури імені О.М. Горького АН СРСР. У підготовці рукопису книжки, зокрема у дослідженнях джерел пам'яток матеріальної культури і підготовці ілюстративного матеріалу, авторові допомагав науковий співробітник Музею народної архітектури та побуту УРСР Р.В. Забашта. В редагуванні і оформленні окремих розділів книги допомогла кандидат біологічних наук О.О. Литвиненко. Усім їм автор висловлює щиру подяку.

ПОХОДЖЕННЯ СЛОВ'ЯН І РУСІ
Дещо про етнокультурні процеси на Наддніпрянщині

Римський історик Діонісій Галікарнаський, полемізуючи з Геродотом щодо походження етрусків, писав: для ствердження спорідненості народів треба встановити, чи є спільність у їхніх віруваннях, традиціях, обрядах, мові.

Назви Місяця, головного міфічного божества на Наддніпрянщині, – Артеміда, Колета, Василля (Василь) – свідчать про участь в етногенезі наших предків пеласгів-трипільців, етрусків та етрускоїдів, населення стародавньоямної культури і тракійців (фракійців). Все це були південні племена – пеласги, які посідали й Пелопоннес, і острів Кріт та Егеїду до приходу дорян. Вони принесли традиції вірувань, обряди й елементи мови навіть шумерські, дошумерські й халдейські. Протослов'яни йшли не з півночі, як гадають деякі сучасні вчені, а з півдня. Про це свідчать проведення головних тогочасних свят на Середньому Дніпрі вночі, традиція занурення у воду на водохрещі. Адже саме в цей день предки племен, що складали Русь, ішли у води Тигру (Ідагну) і Євфрату (Барануну), Беллу (Дворіччя), Нілу (Єгипет) і Гангу (Індія). Опинившись на території країни Гіперборейської, на Дніпрі, за віковою традицією люди занурювались у крижану воду «священної» ріки, щоб поєднатися з першоджерелами Всесвіту – світлом і водою. Про південне походження Русі промовляє суворий стародавній звичай, що зберігся на Україні до 20-х років нинішнього століття: носити, навіть у спеку, баранячу шапку чи принаймні тримати її в руці або на возі. Шапка – символ влади пастуших полудневих племен Дворіччя й Малої Азії. На фракійське походження слов'ян вказує і їхня невгасима любов-туга за Дунаєм – туга за батьківщиною, де поруч з Дунаєм незмінно виступають гори, море й фракійські міфи. Дунай – це і мати, й батько, життя й молитва. Така любов неможлива до чужої річки, чужого краю. Усі без винятку факти свідчать про фракійську (одну з останніх) стадію в походженні Русі й слов'ян. Сучасна теорія щодо назви [11] Дунаю, яка нібито походить від ірансько-скіфського дон-вода, неправильна. В епоху скіфів Дунай звався Істром – за назвою племені істрів, які жили на його берегах і вірили в Стрибога (свою нинішню назву Дунай мав там, де жили кельти). Це загальна традиція, за якою назва племені, народу походить від імені їхнього головного божества (Стр – Satres); річок – від назви народу, що селився і жив на їхніх берегах.

Міфологія, обряди, звичаї, лінгвістика – незаперечні докази стародавньої єдності, близької етнічної й культурної спорідненості фракійців Малої Азії (Фрігії, Бітинії, Мізії, Лідії, Трої) з племенами, про які йдеться в «Повісті минулих літ». Звернімо увагу на єдність багатьох топонімів, гідронімів, міфонімів, антропонімів, етнонімів Русі і стародавніх фракійців, що були нащадками пеласгів (трипільська археологічна культура на Правобережжі, споріднена з егейською культурою; напевно, це були наслідки Троянської війни 1194–1184 рр. до н.е.). Гомер пише про народ малоазійських галізонів з країни Алібегу, котрий воював на боці Трої та разом із нею зазнав поразки (Гомер, «Іліада», II пісня). Римський вчений Страбон, даючи у 12-й книзі своєї «Географії» перелік народів Малої Азії, вже не називає галізонів, а в Геродотовій «Історії» ми знаходимо алазонів і каліпідів, що населяли пониззя Бугу. Відомий український мовознавець, історик та етнограф О. Партицький вважав, що огречені мешканці Ольбії (Ольвії) перекрутили назви галізонів і алібів на алазонів та каліпідів.

Академік М. Державін трактував стародавню Геродотову назву алазони як сучасну галичани (греки не вимовляли звука ч і писали замість нього z). Цікавими видаються історичні дослідження та індентифікація слов'янського топоніма Київ і фракійського Кіос. Відомі радянські мовознавці, археологи й етнографи академіки М. Марр, І. Мещанінов, М. Державін вважали, що назва Київ походить від імені Кия, а сама легенда про трьох братів і сестру, першопоселенців Києва, запозичена на Русі з відомих вірменських джерел давнішого походження. Відомості про Кия і Київ датувалися VII ст. до н.е.

Справді, у творах античних письменників і писемних джерелах VII ст. до н.е. багато згадок про легендарного Кия – засновника міста, названого його ім'ям. На фракійській території Бітинії в Малій Азії існувало місто Кіос. Академік В. Ламанський, наводячи ці відомості, зазначає, що в наших давніх пам'ятках слово кияни завжди узгоджується з фракійською назвою міста Кіоса [12] (VII ст. до н.е.). Як і в історії Києва на Русі, малоазійський Кий (за Марром – скит, а батьківщиною скитів вважалася Мала Азія) був міфічним персонажем. Страбон повідомляє, що Кий був другом Геракла, а місто, назване його ім'ям, збудував після повернення з Колхіди (йдеться про VII ст. до н.е.). Колхідою у той час називали землі на схід від Азовського моря (Меотіди). О. Партацький був переконаний, що «назва стародавнього міста в Бітинії – Кіос збереглася в нашому Києві донині». Я. Головацький наводить досить промовисті факти про існування в давнину на території сучасних йому Чехословаччини і Угорщини міста з назвою Київ. Незважаючи на загальний інтерес, що виник до назви Київ у зв'язку зі спробою датувати заснування міста за його назвою, згадані міста з назвою Київ не досліджено. Проте фракійський Київ колишньої Бітинії (нині – територія Туреч-[13]чини) існує й дотепер з такою ж, подібною до нашої, легендою. Щодо особи легендарного Кия – засновника міста, то є ще відомості, що стосуються VII ст. до н.е. В Авесті, основі зороастризму, йдеться про вождя Кия, противника реформи Заратуштри, який покинув батьківщину разом з родом і військовою дружиною.

Деякі дослідники пов'язують міф про заснування Києва з добою Заратуштри. Перське Кий означало «король». М. Максимович походження назви Київ виводив зі слова кий (атрибут короля або князя). Дуже цікавий топонім Арта – назва столиці одного царства на Русі. Саме з Арти греки могли запозичити культ Артеміди: фракійської, кіммерійської і пеласгійської Мендіді – Великої богині Місяця. Але місто з назвою Арта було і є на території давніх пеласгів, а далі фракійців Пелопоннесу в Греції. Там же, на Пелопоннесі (назви пеласги й Пелопоннес походять від назви божества Пель – Полель – Аполлон), Афродіту у старовину, за словником Гезихія, звали Лада генес, тобто «Лада-жона». Давні елліни пояснювали це тим, що начебто вона народилася на річці Ладон (у греків назви річок – чоловічого роду). На Наддніпрянщині також є річка Лада, приток Танви. Лада неначе народжує Танву (Тану – Дану). Як і в міфології Русі, Лада – мати близнят Лелі (Дани) і Полеля (Пеля – Аполлона). З приходом на Пелопоннес войовничих дворян і утворенням держави Спарти місцеві пеласги – селяни-хлібороби стають рабами. Згодом вони відомі під назвою ілотів, а якщо відкинути грецький префікс і – лотів. Спартанська молодь виховувалася офіційними наставниками під час полювань на лотів як на живу дичину. Пеласгів-фракійців-лотів вистежували під час їхньої роботи в полі й убивали, пильнуючи надалі, щоб скоєні злочини не мали розголосу. Жорстоке панування греків спричинило те, що пізніше етнонім лоти ми зустрічаємо вже на Наддніпрянщині – ско-лоти (самоназва скіфів). Далі цей етнонім з'являється в Прибалтиці: лот-ва (Литва). Мабуть, просування етноніма на північ сталося ще за часів мовної єдності протолитовців і пруссів на Дніпрі. Це дозволяє датувати запозичення еллінами в протослов'ян богині Місяця – Артеміди: вона була відома грекам вже під час Троянської війни у XII ст. до н.е.

Арте – перша частина грецької назви богині, пов'язана зі столицею племен орачів Артою. Вона вказує на ту добу, коли на Середньому Дніпрі звучала пралитовська мова якогось племені скологів, а оскільки йдеться про [14] II тис. до н.е., то мова цього племені була ще кіммерійська. Через те що арт означало також «рать», Артеміда стала в еллінів збройною богинею ловецтва.

Перебуванню протолитовців на Середньому Дніпрі за доби кіммерійців (зрубна археологічна культура) та скіфів були присвячені виступи на IX Всесвітньому з'їзді славістів. Адже мова протолитовців була дуже близькою до протослов'янської, та й відокремившись згодом на Балтиці, вона зберегла свої давні непорушні, споріднені з протослов'янськими мовні форми. І досі мова литовців дуже близька до санскриту й може бути ключем до дешифрування написів кіммерійського населення Наддніпрянщини, яке виявилося протолитовцями, а отже й протослов'янами.

Дослідником писемності кіммерійців став київський вчений М.З. Суслопаров (1901–1974), який дешифрував і писемність людності трипільської археологічної культури (III–II тис. до н.е.) і давніших культур. Як з'ясувалося, трипільці на Дніпрі були пеласгами Гомера, протолатинянами й безпосередніми попередниками антів і русі. Дешифрування першої в Європі писемності буквено-звуковим алфавітом на Дніпрі – це, без перебільшень, відкриття світового значення, бо в IV тис. до н.е. звукового алфавіту не мали ще й фінікійці, що пізніше запозичили його в наших попередників – пеласгів.

М.З. Суслопарову вдалося не тільки віднайти алфавіт пеласгів-трипільців та прочитати їхні написи, а й показати, зокрема, що цим алфавітом користувалось населення зрубної культури – кіммерійці, серед яких були протолитовці-протослов'яни. Прочитання написів показало, що принаймні частина населення Наддніпрянщини цієї доби розмовляла мовою, дуже близькою до сучасної литовської. Він також прочитав напис на баночній посуді з села Попасного, яка зберігається в Дніпропетровському історичному музеї. Правильність прочитання напису підтвердив і хімічний аналіз речовини, що була в баночці. Прочитане на посудині слово ускатзімас (литовською – ужкайтімас) означає «фарба».

Як відомо, навіть сучасна литовська мова близька до староперської (і одночасно до санскриту). Це і зумовило помилкові гіпотези вчених про іраномовність кіммерійців і скіфів. Насправді їхня мова була протослов'янською мовою тієї доби. Треба сказати, що фракійці (а також етруски-тіррени) і раніше пересувалися на північ за Дунай (вони переселялися з Європи і до Малої Азії). Цей процес відбувався ще до Троянської війни, а особ-[15]ливо після жорстої поразки Трої та її союзників – Фрігії, Мізії, Бітинії, Ханаапу, Лідії. Фракійські племена масами переселялися за Дунай на Наддніпрянщину також після походів кіммерійців у Малу Азію. Бітини, що спочатку мешкали в Македонії на річці Стримоні (сучасна болгарська Стрима) і звалися стримонами, переселялися в Малу Азію, де створили місто Київ (Кіос) у VII ст. до н.е. й відповідну легенду, а потім повернулися на Дунай і Дніпро. Фрігійці до Троянської війни жили в Європі і називалися бриггами (Геродот, кн. VII, гл. 73).

Після Троянської війни і походів кіммерійців і скіфів до Малої Азії фрігійці разом із бітинами й троинцями-етрусками брали участь в етнокультурних процесах на Наддніпрянщині. Спільні з фрігійцями язичницькі божества, обряди, звичаї, традиції ще й нині зберігаються нашим народом як святиня давньої південної батьківщини. Зокрема, це свято Купали з усіма обрядами й ритуалами на честь фрігійської Матері богів Кибели (Кубелі), яке поширилось на території України ще до Геродота. Водночас воно було й святом фракійського божества Дія, що виступав нарівні з богом Сонця і був не меншим, ніж Див українського фольклору й «Слова, о полку Ігоревім». Див – це бог неба (яскраве блакитне небо), тотожний грецькому та іранському Зевсам, римському Юпітеру та ін.

Свято Кибели (фрігійської Матері богів) на території [16] України зветься Купала, що найкраще відповідає змісту обряду й божества. А. Фомінцин у книзі «Божества древних славян» довів, що Купала – божество жіночої статі (Купала, а не Купало). Називається це свято й собот, або соботка. Ім'я Кибела складасться з двох слів: Ки+Вела. Ки – це богиня Землі (Дворіччя), а друга частина – це: Бел – Біл-бог – Пель – Полель – Аполлон! Це той самий бог, чиє ім'я носив народ наших предків – пеласги (трипільська археологічна культура на Україні). Його ім'ям називалися фракійські й слов'янські міста: наприклад, Білгород. Бел – це і кельтський бог Белтан – Беланус, білоруський Білкун, загальнослов'янський Білий бог – бог світла і вогню. Кибела (Купали) перекладається як «Земля Небесного Світла (Сонця)» – Ки Уранія.

За назвою свята Кибели – Собота пристань у Києві на початку нової ери звалася Самбатас. Досліджуючи фракійсько-слов'янські етнокультурні зв'язки, автор цих [17] рядків з'ясував походження цієї назви від слів собот, соботка. На свято Купала і Собота (Дія, Дива) урочисто вшановували Велику Матір богів і людей Кибелу й бога неба (Всесвіту) Дива. Свято відбувалося на горі над гирлом Почайни, де й пристань за назвою обрядів звалася Симбатас. Як бачимо, лише приймаючи праслов'ян за нащадків фракійців та зрозумівши міфологію астрального культу на Русі, можна пояснити вірування, обряди, традиції і звичаї нашого народу.

Для висвітлення етнокультурних процесів на Наддніпрянщині у IV–І тис. до н.е. треба виходити з факту, що населення трипільської археологічної культури було пеласгами, що в III тис. до н.е. з глибокого Полудня прийшли пастухи стародавньоямної археологічної культури – носії мови, близької до слов'янської. З II тис. до н.е. і після Троянської війни фракійські племена просувалися від Дунаю на північ. Просувалися полти, чий цар Полтіс виступав арбітром між троянцями й греками, пропонуючи віддати за Гелену двох найгарніших жінок. Плем'я фракійців-протослов'ян білогрудівської археологічної культури опинилось на Уманщині. Плем'я кробозів просунулось аж до сучасної Білорусії й відоме під назвою кривичі. Просування на північ треба розуміти і як утворення фракійського (за мовою) етносу шляхом злиття етрусків (тірренів) та етрускоїдів з протослов'янами в епоху спільної мови протолитовців (лотів – сколотів) і древніх пруссів на Дніпрі.

Етнічні й історичні процеси, що обумовили походження слов'ян і утворення держави Київської Русі, не можна розглядати без урахування того, що протолитовці і руси тривалий час проживали на спільній території. Ми вже посилалися на М. Суслопарова, котрий прочитав протолитовський напис на посудині зрубної археологічної культури, що існувала в епоху кіммерійців-скіфів. Ті племена, які Геродот іменував царськими скіфами (базилеями), К. Птолемей називає кгунами1. Значення грецького слова базилеї і литовського кгуни – тотожні. Кгуни («царські» – пралитовське плем'я, що за скіфських часів заселяло пониззя Дніпра. Про те, що дехто з дослідників через наявність у мові литовців староперських елементів вважав скіфів і кіммерійців іраномовни' ми, ми вже говорили.

За тієї доби й на рубежі нової ери з'являється на Наддніпрянщині й Русь. К. Птолемей наводить Певтін-

____________

1 Птоломей К. Географическое рукоаодство // ВДУ. – 1948. [18]

герові таблиці з назвами фракійсько-слов'янських племен на землях, де стояли римські залоги. Ось їхні назви: русідава, корсідава, акідава тощо. (Треба читати: «Русь – нащадки бога неба»). Бог неба у фракійців і слов'ян – Дій, Див. Його нащадки, – діава, яке перейшло в дива.

Однак ще за Геродота поряд із царськими скіфами – базилеями відомі нам і скіфи-орачі, котрі вже тоді мали назву русь, руси.

Етнонім рус старокельтською мовою і в Надсередземномор'ї означав одночасно і «сонце», і «вода». Це плем'я мало назву сонячного божества, а річка (Рось), на берегах якої жив народ, стала називатися іменем племені. Етнонім русь (rus – ruris – ruaris) і дієслово орати (аrаrе) мають той же корінь аr. За Геродота русь означало «орачі». Тому Геродот переклав його: скіфи-георгос («скіфи-орачі»). У словах рос або Рось пишемо о, бо довге у греки писали через омегу. Так і слово буг обернулося в бог (в значенні «божество»), а назва річки Буг збереглася.

Як бачимо, кгуни (протолитовці) і руси брали участь у етногенезі слов'ян та формуванні слов'янської культури, міфології. Що ж до етнічної приналежності населення Київської Русі – висловлювалися різні погляди. Майже всі західноєвропейські та деякі російські вчені обстоювали теорію норманського походження давньоруської держави й самої назви Русь. До норманістів належали: В. Томсен, С. Соловйов, В. Ключсвський, О. Шахматов, О. Прєсняков та ін. Слов'янську назву Русь виводили від назви якогось невідомого в історії шведського племені, бо фініш й нині «називають Швецію Руотсі» (Ruotsi). Заперечення радянських істориків проти теорії норманістів повсякчас потребували додаткових доказів. Так було навіть після того, як з'ясувалося, що вже Геродотові скіфи-орачі називалися руссю.

Дехто на противагу норманістам висував теорію кельтського походження Русі. Адже існували на території УРСР кельтські племена рутенів, боїв, сквирів, а кельтські етноніми й топоніми подибуємо тут і досі. Відомі кельти (галати) Малої Азії, що перебували в оточенні фракійських племен, мігрували разом з ними.

Вперше про їхнє перебування на території України ми довідуємося з декрету на честь Протогена з Ольвії. Сліди цього племені знайдено й на плитах Кам'яної Могили, де містяться огамічні написи й стопи. На кера-[14]миці Саркела з Білої Вежі знову зустрічаємо кельтський алфавіт огам, глаголицю та латину.

Вже в епоху Геродота кгунам довелося перетнутися з русами (скіфами-орачами-руссю). Після К. Птоломея про русів згадують (з II ст.) і скандінавські письменники1, тим часом античні автори повідомляють про кгунів на Лівобережжі Дніпра та про їхнє просування на північ, до Балтійського моря.

Разом із русами кгуни збройно виступають проти данів, які в давнину були пов'язані з Наддніпрянщиною2. Ця боротьба менш торкалася античного світу; і тому, коли в античних письменників бракує звісток про неї, нам про це розповідають писемні джерела Скандінавії. Війни кгунів (пралитовців із Наддніпрянщини) в союзі з русами проти данів набирають особливого напруження у III ст. н.е.3 Зазнавши поразки в морському бою, флот русів капітулював і з ватажком Олімаром перейшов на бік данів. За умовою капітуляції їх було відправлено до Швеції здобувати припаси для морських і сухопутних військ данів4. Руси на чолі з Олімаром, виконуючи домовленість з данами, підкорили гельсінгів, ямтів, Куретію, Еландію, Гестію та острови шведського узбережжя. Досвідчені вояки, звичні до битв на суходолі, вони господарювали на шведських землях, вчиняли напади на Фінляндію. Саме цим можна пояснити й фінську назву Швеції – Руотсі. Глибоке вивчення подій, що відбувалися в Прибалтиці у ті часи, спростовує й основну підвалину норманістської теорії про начебто шведське походження назви Русь. Якщо достовірні лінгвістичні припущення, що Геродотові неври (котрі в Скіфії стикалися з русами) були фіннами і потрапили на свої нові північні землі задовго до приходу на Балтику кгунів (пралитовців) і русів, то, безперечно, фінни добре знали, кого вони називають руотсі у Швеції. Фінською мовою назва неври означає «сосни»; згодом народ тієї «соснової землі» звався барани, античні письменники також назвали його своїми мовами – «сосни».

Руси, потрапивши до Скандінавії, принесли з собою

___________________

1 Тerserus L.E. Sасrа сhrоnоlоgіа іndе аbortu nundі usque ad natum, chrictum. Upsalial anno, 1968; на сторінках, що відповідають в "арреndix ads сhrоnоlоgіаm" Р. Р. 88, 327, 341, 444.

2 Gesta et Vestigia Danorum praecipne in Oricute, Italia, Hispania, Gallia, Anglia, Scotia, Hiberuia, Belgia, Germania et Slavia, Tomus III. Sipsial et Hafnial 1741, Р. 339–346.

3 Тоrрhасus І. Ніstor Norveg... Р. 277, 420, 432.

4 Gеstа еt Vestigia Danorum... Р, 344, 345. [20]

вищу культуру і тому, перебуваючи там, зберегли своє ім'я. У IX ст. на запрошення новгородців руси, хоч і незначною кількістю, повернулися на береги Дніпра, на батьківщину, й принесли з собою не тільки давню звитягу, а й скандінавські імена князів і дружинників. Як бачимо, треба було шукати і вивчати норманістам і анти-норманістам історичні шляхи тієї русі, котра прийшла до Швеції в III ст., а не тієї, що повернулася до Києва в особі поскандінавлених перших київських князів дніпровської Русі.

Про те, що кгуни (пралитовці) у стародавні часи жили на Русі (Наддніпрянщина) свідчить і хроніст XII ст. Гельмольд. Дани, які знали русів ще до приходу на сучасну територію Данії, називали Київську Русь Кгунігардом (згадаймо скандінавську назву гардарики), а стольне місто Русі – Кгуе1. Не важко розпізнати в данському Кгуе наш Київ, що й за скіфської доби був великим і значним протомістом. Якщо писемність кельтським огамічним алфавітом, пам'ятки якої знайдено на Україні, належала Русі, то це може свідчити про участь кельтів у її походженні. Русь зберігала огамічну писемність кельтів, чиїм алфавітом користувалась до X ст. н.е. Ним написано половину так званих руських письмен із творів арабського письменника Ібн-аль-Недима (943 р.).

Дослідження культу Місяця – Артеміди на тлі вивчення астрального язичництва Київської Русі засвідчують високий рівень стародавньої науки й культури Наддніпрянщини. Астральна міфологія Русі – ключ до вивчення її етнічної історії та культури. Започатковані науки – астроетнографія, астрофольклор, астроархеологія свідчать про полудневі вирішальні етнокультурні впливи під час формування етносу на Дніпрі, етнокультурний зв'язок Наддніпрянщини з Малою Азією, Близьким Сходом та Північним Кавказом у II–І тис. до н.е. – І тис. н.е.

Слов'янство формувалося на грунті пеласгсько-трипільського хліборобського населення IV–III тис. до н.е. та пастушої людності стародавньоямної археологічної культури. Потребує уважного дослідження гіпотеза про рух шумерів з прабатьківщини (східне узбережжя Азовського моря) через Кубань і Східне Надчорномор'я до Дворіччя. А з іншого боку – рух дошумерського населення (район Ура) на схід, у долину Інду та до Малої Азії, і на Північно-Західне Надчорномор'я. Цими проце-

________________



1 Гельмольд. Славянская хроника. – М., 1965. – С. 33. [21]

сами можна пояснити шумерські сліди в субстраті української мови й сліди культурних традицій дошумерського населення Дворіччя на території УРСР.

Перша генерація протослов'ян – нащадки пеласгів-трипільців і народу пастухів стародавньоямної культури, що лишив нам тисячі курганів культу Місяця (III тис. до н.е.). З цим пастушим («козиним») народом, котрий воював з праеллінами і наводив на них жах, пов'язують тотем наших предків – козу та багато інших етнографічних прикмет1. Нащадки пеласгів і ямників – перші протослов'яни. Шляхом взаємопроникнення мов цих етносів, можливо, виникла або зміцніла доіндоєвропейська протослов'янська мова. Деякі вчені визнавали мову сучасної Наддніпрянщини мовою доіндоєвропейською, або праіндоєвропейською. Інші констатували, що питання про індоєвропейську добу півдня Східної Європи є важливим і чекає на розв'язання.

Походження й передісторія протослов'янства на території УРСР ускладнюються одночасним процесом утворення єдності форм і словникового складу мови праєвропейської спільності та розселенням племінних груп, які вже мали характерні етнічні й мовні ознаки. Розселяючись і розвиваючи свої етнічні й мовні ознаки, окремі значні племена в пізніші епохи повертались назад або зміщувались між собою. Передісторія протослов'янства переживала дальші етномовні змішування і взаємовпливи. Проте доба IV–III тис. до н.е. заклала міцні основи індоєвропейської єдності форм і словниковою складу мови. «У різні епохи з цієї території (Північно-Західне Надчорномор'я. – О.З.). вийшли на південь індійці та іранці, іллірійці й фракійці, а від цих останніх до Малої Азії – фрігійці й вірмени2.

Хіба не в такий спосіб відокремились греки й італійці? Сюди можна було б пристосувати також вихідну точку переселення германських народів, а також хвилі російського руху на схід і північний схід. О. Шрадера підтримував і відомий вітчизняний індоєвропеїст М. Красуський. Спроби перемістити територію індоєвропейської спільності на південний схід або південний захід неспроможні задовольнити всі наукові вимоги і суперечать тим чи іншим фактам.

_________________



1 Коробка М. К изученню малорусских колядок // Изв. отд. рус. яз. и словесности Имп. АН. – Спб., 1902. – Т. VII. – Вып. 3. – С. 248.

2 Шредер О. Индосвропейцы. – Спб., 1913. – С. 192. [22]

Наступним етапом етнічного формування слов'янства є процес утворення фракійських племен і народів. Як вважає сучасний болгарський вчений Д. Дечев, він полягав у схрещуванні етрусків або етрускоїдів Балканського півострова, Малої Азії та Східного Надчорномор'я з населенням першої генерації протослов'ян (етнічні процеси IV–III тис. до н.е.).

Людність першої генерації протослов'ян і Русі на початок II тис. до н.е. за мовними ознаками мала серед інших ще й племена з рисами староперської мови, про що свідчить лексика сучасних литовців, предки яких тієї доби перебували на Дніпрі в складі кіммерійців (іберів). Такий мовний етнос, за Д. Дечевим, в умовах схрещення з етрусками та струскоїдами дав походження численним племенам гетів-фракійців. Кіммерійці, за дослідженнями О. Партицького, – це майже ті самі гети-фракійці Наддунав'я і Малої Азії. [23] Фракійці, в свою чергу, найближчі нащадки пеласгів або й самі пеласги.

З II тис. до н.е. етнічна передісторія слов'ян, по суті, є процесом етнокультурного взаємопроникнення й еволюції протослов'янських і фракійських племен. Між племенами, які населяли землі Трої, Фрігії, Бітинії, Ханаану (Палестини), Лідії, Мізії, і відбувався цей процес. Адже племена Трої – це, як ми пересвідчимось, етруски-венеди; обряди, звичаї і традиції давньої Фрігії значною мірою перегукуються з язичницькими ритуалами і міфологією Київської Русі; Бітинія і Київська Русь мали спільну легенду про походження Києва (Кіоса); щодо Ханаану, то мова його автохтонного населення також була протослов'янською і т. д.

Після кіммерійсько-фракійського етапу формування слов'ян і Русі (доба зрубної культури на території УРСР) були скіфи, русь, фракійці-слов'яни, Русь-держава. Як кіммерійці, скіфи, так і наступні роксолани не були ірано-мовними. Проте помилково, за традицією (зважаючи на авторитет таких вчених мовознавців-іраністів, як К. Мюлленгоф, В. Міллер, М. Фасмер, В. Абаєв), їх вважали іранцями. Хибний метод дослідження згаданих вчених-іраністів та їхні помилкові висновки досить докладно і неспростовно розглядав відомий київський мовознавець і археолог В. Петров1.

В. Петров незаперечно довів, що скіфи не були іранцями. Не можна не погодитися з відомим вченим у тому, що перебування іраномовного населення у Скіфії протягом двох тисячоліть не могло б не лишити слідів через двісті років, коли на цій же великій території з'явилися слов'яни. Для асиміляції населення не вистачило б і тисячі років, а тут не залишилося навіть іранських топонімів. Перевірка аргументів іраністів показала невідповідність фактам, помилковість їхніх тверджень. Інакше не могло й бути: якщо аргументація приводить до неправильного висновку, то й аргументи хибні. Наприклад, іраніст В. Абаєв на доказ іранського впливу на Русі наводить ім'я кожного делегата у Візантію – Істр, яке він вважає іранським. Однак не може назва фракійського племені істри бути іранським антропонімом. В. Абаєв вважає слово бог (bаhа) іранським, хоча воно за походженням фракійське. Іранськими він вважає і назви поганських богів Русі. Гортанну вимову на Україні «h» замість «g» він вважав наслідком схрещення слов'ян

_________________

1 Петров В. Скіфи. Мова і етнос – К., 1968. [24]

з іранцями. Насправді ж у багатьох мовах (санскриті, німецькій тощо) спершу побутувало «h», що згодом переходило в «g».

Та хто ж усе-таки скіфи? Скіфами греки називали різні племена й народи, між ними й русів, і полян за часів Геродота, як ми нині називаємо американцями зовсім різні за мовою, походженням і культурою народи Американського континенту.

За часів Геродота (V ст. до н.е.) слово русь на території Середнього Дніпра та Бугу означало «орачі». З двох племен на Дніпрі, про які писав Геродот і які у підручниках названі скіфи-хлібороби і скіфи-орачі, назва русь («орачі») стосується скіфів-орачів, а назва поляни – скіфів-хліборобів. Отже, треба писати скіфи-русь і скіфи-поляни, а якщо поминути слово скіфи, то просто – русь і поляни.

Щодо Геродотового царства орачів-русів, то цей народ дожив на своїй власній території і зберіг своє ім'я аж до об'єднання племен Русі у Київську державу (X–XIII ст.). Отже, історія нашого народу починається не з IX ст. н.е., як вважали ряд істориків, а з відомостей Геродота про скіфів-русь і скіфів-полян у V ст. до н.е. Плем'я полян (хлібороби-бористеніти. – О. З.) називалося цим ім'ям, мабуть, ще за часів трипільської культури (III тис. до н.е.) Нині, здається, остаточно визнано істориками й археологами, що скіфи-русь-орачі й скіфи-хлібороби-поляни насправді є слов'янами і предками русів Київської держави. А яка ж була етнічна приналежність інших племен і народів, які заселяли величезну територію Скіфії Геродотових часів? [25]

Кгуни (царські скіфи, базилеї) перебували на Дніпрі до перших століть н.е. й лише в ІІІ ст. н.е. перемістилися із русами на Балтику. Далі вони заселяють сучасну територію Литви, а русь (тобто тогочасне військо русів) потрапляє до Швеції й спричиняється до фінської назви Швеції – руотсі.

Таке пересування племен з політично й економічно стабільної раніше Скіфії було пов'язане з тиском на них роксоланів і кельтів у II–III ст. та рухом германців у І ст. до н.е., та І–III ст. н.е.

Щодо мовноетнічного походження роксоланів та інших скіфів території УРСР, то деякі радянські вчені вважають їх іберійцями (кіммерійцями) – племенами північно-кавказьких адиго-лезгинських народностей, що колись вийшли з Малої Азії. Докладно це питання разом із запереченнями іраномовності скіфів розроблено академіком І.О. Джавахішвілі1. Цих висновків доходили і академік М.Я. Марр2, вчені М. Державін, Л. Мацулевич та ін.

Виступаючи проти теорії іранського походження скіфів і сарматів, І. Джавахішвілі писав, що представники цієї теорії зовсім обминають питання про походження власних імен явно неіранського вигляду. З усієї кількості 425 не грецьких імен-написів Надчорномор'я В. Міллер вважає 258 не іранськими, з іранських імен лишається 167. Це ясно вказує на передчасність висновків і їхню необґрунтованість. До того ж із 167 імен, визнаних Міллером іранськими, велика кількість не іранські. Як ми вже говорили вище, докази іраністів не витримують ніякої критики. Асиміляція іранців була неможливою за короткий термін. Крім того, всі конкретні докази іраністів виявилися неправильними.

Безперечно, якщо до скіфських племен входили адиге (черкеси), котрі колись були великим народом Північного Надчорномор'я, і мова їхня – адиго-абхазької групи іберійсько-кавказьких мов, то, звичайно, скіфи не могли бути іраномовними. Вони були споріднені з абхазами, вірменами, басками (Іспанія) і належали до етрускоїдів. Про етрускоїдність скіфів та їхні зв'язки з Кубанню, Північним Кавказом і Малою Азією свідчать не

________________

1 Джавахишвили И.А. Основиные историко-этнологические проблемы истории Грузии, Кавказа и Ближпего Востока древнейшей эпохи // ВДИ, – 1999. – № 4. – С. 30.

2 Марр Н.Я. Скифский язык. Избраные работы. – Л., 1935. – Т. 5. – С. 207–210. [26]

тільки мовознавство, а й антропологія і етнографія. Антропологічно скіфам властивий вірменоїдний тип, а вірмени споріднені з етрусками.

Антропоніми народностей Північного Кавказу, як доводять дослідження, споріднені з сучасними прізвищами Наддніпрянщини, що пояснюється стародавніми контактами. Такі антропоніми, як Гурген, Сурен або Тлюстен і т. д., подібні до сучасних українських Склярен, Кушнірен, Данилен, які разом із словом ко («син») складають українські прізвища Скляренко, Кушніренко, Даниленко тощо. Семантика нашого стародавнього слова ко також спрямовує нас до абхазо-адигейських мов (іберійсько-кіммерійсько-кавказьких). Як зазначав М. Марр, у давню епоху пеласги й леги-лелеги просунулися із Східного Надчорномор'я на Наддніпрянщину. Ми нині знаємо, що пеласги залишили на території УРСР трипільську археологічну культуру IV–II тис. до н.е. Леги-лелеги, що їхнім тотемом був гайстер (лелека, бусол), у пеласгійських Афінах (Атенах) залишили Пеларгікон – священну стіну із зображенням тотема гайстра, а у Києві – Буслівку, Буслівський ключ, Бусове поле, Бусову гору і т. д. На Північному Кавказі леги-лелеги-лезгини вже в І ст. до н.е. заснували державу Албанію (кавказьку) на узбережжі Каспію.

Отаким строкатим був етнічний склад скіфів: від слов'ян-литовців (кгунів) і русі до адиге (черкесів), лелегів (лезгинів), походження котрих вчені пов'язують з Малою Азією.

Наші дослідження підтверджують висновки академіків І. Джавахішвілі, М. Марра та інших радянських вчених. У царських грамотах XVII ст. українці завжди називалися черкасами (черкашин, черкашинка). Народ адиге звався черкесами (так їх називали тюрки), що значить – «люди армії». У боротьбі з татарами адиге-христиини зазнали поразки, були підкорені і прийняли магометанство. В обох народів – українців і адигейців – імення черкаси (черкеси) не було самоназвою.

М. Марр писав про етимологію та семантику таких топонімів, як Ольбія (УРСР) та Альба-Лонга (Італія). Ці слова складаються з двох іберійсько-кіммерійських слів: ала («жінка») і ба («дитя»). Складне слово алаба («жінка-дитя») означає «дівиця». Албанія теж перекладається як «дівиця». Ми знаємо, що Ольбія на Бузі виникла за скіфів. Іберійською мовою назва цього міста – Алаба, тобто «дівиця». Не випадково в той час і річка [27] Буг зналася подібно до річки Кубані – Кубха: мабуть, мовою скіфів-іберійців.

Переселенці до Ольбії були не греки, а огречені етрускоїди (тірсагети і фракійці – колишні виселенці з Наддніпрянщини й Північного Надчорномор'я.

Тепер звернімо увагу: Альба-Лонга – місто етрусків, де народилися Ромул і Рем, засновники Рима, які також етруски. Це підтверджується і тим, що, за міфами, Альба-Лонгу заснував легендарний Еней з Трої, котрий після тривалих поневірянь опинився в Італії. Жителі Трої, за висновком відомого етрусколога Карла Паулі, були етруски. Так назва Албанії (кавказької), заснованої легами-лелегами (іберійцями-кіммерійцями), привела нас до Малої Азії.

Продовжимо дослідження топоніма Ала-ба. Ми розглянули назви Албанія, Ольвія та Альба-Лонга. Повернімося тепер до Наддніпрянщини й Києва. З повідомлень арабських і перських географів ІХ ст. нам відома назва Києва, Куяба, яку академік М. Марр трактував як «дитя [28] Кия» (скита). Добре відоме нам і ім'я сестри Кия – Либідь, яке, безперечно, з іберійських (кіммерійських) мов передасться як «дівиця» (ала-ба). Як бачимо, топоніми і гідроніми Ольбія, Албанія, Альба, Либідь та інші мають однакові значення. Це підтверджують і розшуки. Так, гора в гирлі річки Либідь має й досі народну назву Дівич-гора. Маємо також річки з назвою Лаба (Ала-ба) на Балканах і на Кубані: державу Албанію (балканську), що посідає, за Нестером, територію «Іллюрик», звідки прийшли літописні слов'яни. Проте Іллірію заселяли колись тіррени-етруски (грецькою мовою – тірсені, тірсе-ної); на Наддніпрянщині, за Геродотом, були тірсагети – ті самі тірсені (етруски чи етрускоїди).

Той же народ, який заснував обидві Албанії (кавказьку й балканську), Ольвію (Ольбію) і Альба-Лонгу, дав однойменні назви річкам, – жив і в Києві, на Дніпрі. Всі перелічені події стосуються VII ст. до н.е. (доби скіфів). Висловлювалися міркування, що ці процеси відбувалися ще в доскіфські часи, однак вони датуються і на Кавказі, і на Наддніпрянщині, і в Італії, і на Пелопоннесі саме VII ст. до н.е. Таким чином, треба вважати, що скіфські племена абхазо-адиго-лелегів (лезгинів) мали багато спільного з кіммерійцями попередньої доби, подібно до того, як кіммерійці мали спорідненість з гето-фракійськими племенами, а останні – з пеласгами. Академік М.С. Державін висловлював думку, що назва Русь пов'язана з терміном етруск. Можна вважати, що ця думка має під собою грунт. Вище йшлося про просування кгунів і русів на північ та про їхню спільну боротьбу проти данів у III ст. н.е.

Можливо, відтоді як флот русів потрапив до Швеції, а кгуни лишилися на території Сучасної Лит-[29]ви русь сухопутна повернулася до міста Кгуе – Києва. Мабуть, саме цим подіям зобов'язані ми одній із багатьох дат «заснування Києва» – 334 року: «Бысть основание его в лето от Христа 334» (рукопис XVIII ст.)2. Може, тієї доби племена, об'єднані Києвом, і «прозвашася Руссю»? Безперечно, це була зламна доба в історії Русі й слов'янства. Частина русі (флот), яка лишилася в Швеції, за довге перебування там якоюсь мірою асимілювалася, але зберегла своє ім'я та пам'ять про батьківщину. Не випадково ж новгородці покликали до себе варягів – русів. Але русь не закріпилася і в Новгороді. І з переходом Олега до Києва ця назва зовсім зникла в Новгороді. Ми вважаємо, що початок Новгорода, можливо, і пов'язаний із походом кгунів та русі проти данів (ІІІ ст.), дальшим освоєнням сухопутною руссю нових місць, але центром Русі завжди був Київ, і це добре знали письменники раннього середньовіччя.

Вся подальша доба розвитку сучасного слов'янства пов'язана безпосередньо з існуванням Київської Русі й слов'ян Наддніпрянщини. Звідси походять південне й західне слов'янство (народи сучасних Югославії, Чехословаччини і Польщі). Переселення з Наддніпрянщини відбувалося на захід і значно раніше, однак давніші процеси не стали вирішальними в етногенезі народів згаданих країн.

Західноєвропейський хроніст XVII ст. повідомляв про те, що «в рік Христов 565 відбулось переселення слов'ян у Польонію та Богемію». У цей час слов'яни трьома загонами виходять з Боспору Кіммерійського і Русі. «Перепливши Істр, частина, що трималася течії річки Сави, рушає в ті місця, які ще й нині мають назву Словенії. Друга частина подається в інші краї, а оскільки її було керовано двома вождями-братами, поділяється надвоє. Одну веде Лех у ту країну, що нині зветься Польонією, і це є походження держави польонів. Другу частину веде Сех у країну, що нині зветься Богемія. І це є початок держави богемців»1.

З приводу цього повідомлення про переселення слов'ян, з Північного Надчорномор'я і Наддніпрянщини та початок слов'янства південного та західного треба зробити кілька зауважень. По-перше, бачимо, що в VI ст. вже згадується Русь, звідки виходять слов'яни. По-друге, в районі Боспора Кіммерійського теж перебували слов'яни. Минуло близько 200 років після занепаду Боспор-

_____________

1 Маrci Luсrіі Вохсsроrnіі. Hіstоriа Universalis Sасrа еt рrоfаnа Sugаfіnі Ваtаvоrum – 1652. – Р. 394. [30]

ської держави, і цю територію, як вважають, успадкувало Переяславське князівство. Вождя першого загону переселенців, котрі пішли за течією річки Сави, не названо. Ім'я другого вождя Сех, безумовно, треба читати як Чех, бо греки писали замість чz або s. Про це писав ще академік М.С. Державін, вказуючи, що Геродотові алазони є алачони, а насправді галичани, які вже тоді мали свою назву. Вождь Лех, котрий заснував Польонію, безперечно, пов'язаний з полянами Київщини. Хто ж повів слов'ян до майбутніх Любляни й Хорватії?

Мимоволі згадується літописна легенда про Кия, Щека, Хорива і Либідь, засновників Києва. Немає сумніву, що слов'янські племена покидали прабатьківщину в зв'язку з грізним тиском аварів зі сходу. Через якийсь час авари зруйнували державність і землі Русі, що викликало тривале запустіння аж до повернення русів із Швеції. Тоді розпочалася нова, так звана київська княжа доба, з якої ми ще недавно починали історію Русі та Києва.

Але повернімося до згаданого нами розселення слов'ян з Наддніпрянщини в VІ ст. Ця подія подається і в сучасних працях з хронології. В. Ранцев пише, що слов'янські племена у 568 р. виходять з берегів Дніпра, Дністра і Вісли в землі, які залишили готи й германці, і посідають сучасні Чехію, Сілезію, Ладомирію, Польщу, Іллірію та інші місцевості на Заході1. На відміну від повідомлення, наведеного раніше, де вказано дату «565 рік», тут не згадується Боспор Кіммерійський, а натомість названо Віслу (мабуть, під впливом тогочасних археологічних відомостей). Звичайно, рух слов'янських озброєних загонів разом з гуртами переселенців на захід треба датувати не одним якимось роком, але вирішальний початок цього руху, мабуть, припадає на 565-й. Тоді слов'яни (очевидно, нащадки Кия – поляни, Щека – чехи й Хорива – кіммери-хорвати) вийшли трьома загонами з Боспору Кіммерійського й Русі. Цей організований вихід трьох слов'янських племен з Русі та Надчорномор'я і заснування західних і південно-західних слов'янських держав відбулися безпосередньо перед розгромом аварами антів (568–582 рр.), котрі лишилися на батьківщині.

У цей час Прокопій Кесарійський (візантійський письменник VI ст.) у творі «Про готську війну» повідомляє, що серед ворожих грекам слов'ян є два племені –

_________



1 Ранцев В. Хронология всеобщей и русской истории. – Спб., 1905. – С. 24. [31]

склавіни і анти, котрих розділяє Дністер. В. Петров вважав дуже можливим, що Прокопій розміщує антів не тільки між Дністром і Дніпром, а й на північ від Меотіди (Азовське море. – О.З.), де на узбережжі живуть гунни, котрі колись звалися кіммерійцями. Таким чином, гунни, (кіммерійці) й анти першими зазнали натиску аварів, які просувалися на захід. Прокопій повідомляє про війну склавінів з антами в 30-х рр. VІ ст. і про перемогу склавінів. Склавіни, що, мабуть, були перед цим поневолені готами (звідси й готська назва склавіни – «невільники»), зі смертю Атілли (453 р.) здобули незалежність і, пробиваючись за Дунай, заступили дорогу антам. У Надчорномор'ї антів перепинили авари (обри), котрі на 565 р. уже завоювали рештки гуннських племен (кутургурів та утургурів). Академік О.О. Шахматов писав, що в цей час анти зайняли північну частину території Подолії, Волині й Київщини. Саме на Київщині, треба думати, й відбувся остаточний розгром антів аварами. Чому анти не покинули своїх прабатьківських земель? Адже, на підміну від інших слов'янських племен, нащадків кіммерійців-фра-кійців, що прагнули повернутися на Дунай, анти були нащадками пеласгів-лелегів. Понад три тисячі років їхні предки стабільно прожили на цих землях, залишивши й нам пеласгійські (трипільські) антропоніми, топоніми й гідроніми. Так, академік О.О. Шахматов на доказ просування антів на північ наводить гідронім Десна (назва лівої притоки Бугу й Дніпра). Десна – антський і пеласгійський (протолатинський) гідронім, подібно до інших. Неподоланна любов до своєї землі не дозволила антам відступити перед аварами. Жорстока поразка від готів (IV ст.), безперечно, посунула антів на північ. До зустрічі з аварами дожили нащадки колись могутнього народу – плем'я танів – данів (за Шафариком – танва), але й вони, мабуть, подалися на північ. Тому з VI ст. згадок про перебування антів на Дніпрі немає. [32]

Хроніка Менандра (568–582 рр.), де йдеться про разгром антів у бою з аварами й жахливі наслідки цієї поразки, пояснює, чому в сучасних хронологіях 568 рік згадується як дата розселення слов'ян на захід. Незборима доля знову привела антів, на їхню загибель, у місця, де вони вже зазнали жахливої кари від готів. Тоді їхнього вождя Буса і 70 старійшин було розіп'ято. Поразка антів, страта Буса і його одноплемінників сталися, безумовно, в передісторичному Києві (375 р.) під час жорстокої боротьби з готами. Адже в народі збереглися нам'ять про розіп'ятого антського вождя Буса, на його честь названо Бусову гору і так само – Бусовим – поле трагедії. Бусова гора відома киянам і нині. Вона розташована навпроти Дівич-гори.

Збройна боротьба антів з аварами та її трагічні наслідки, безперечно, лишили вікопомні пам'ятки, що їх треба вивчати, на території черняхівської археологічної культури, зокрема в Кагарлицькому районі на Київщині. Київський літопис лишив спогад про аварську тяжку неволю. Дізнавшись з візантійського джерела про війну Візантії з аварами за імператора Іраклія (610 р.), літописець згадує і про поразку й неволю слов'ян.

Під час досліджень походження західних і південних слов'ян вдалося дошукатися й походження антів та місця трагічної загибелі їхнього вождя Буса (Бусла), котрого історики переробили на Божа, подібно до того, як траків («чоловіки») переробили на фракійців, скитів («скитальці»-номади) – на скіфів і т. д. Дослідження анто-аварського конфлікту 568 р. дали змогу з'ясувати етнічну приналежність антів до пеласгів-лелегів і довести перебування вождя антів Буса в Києві у добу готської навали. Вивчення ж війни кгунів і русів з данами пояснило появу «варязької» Русі у Києві IX ст.

Як уже мовилося, русь на терені України відома ще з певтінгерових таблиць Клавдія Птолемея і повідомлень Геродота про скіфів-орачів. Треба досліджувати виникнення фінської назви Швеції – Руотсі, етнокультурні й історичні процеси між Наддніпрянщиною та Прибалтикою за післягеродотової доби, рух фіннів, литовців, данів на північні землі, що їх ці народи посідають нині. Адже навіть засновник норманістської теорії походження Русі В. Томсен визнав, що серед шведських племен ніколи не було племені русів. Були захожі завойовники, які жили піратством, торгівлею і рибальством. їх завжди вважали відмінним від скадінавів народом. За заняття піратством або риболовлею цих людей звали росфольк. Якщо взяти [33] все це до уваги, стане зрозумілим, чому руса при нагоді покинули Швецію й повернулися на батьківщину. Зрозумілими стають і походи русів «з варяг у греки», оскільки цей шлях не був винайдений або засвоєний варягами. Шлях від Києва до Чорного моря, Малої Азії та Балкан інтенсивно використовувався ще бористенітами – як по Дніпру, так і спеціальними тисячокілометровими трасами для купецького колісного транспорту і перегону великих гуртів худоби на продаж. Ці технічно досконалі й захищені від кочовиків шляхи будувалися під керівництвом тогочасних інженерів за доби будови Змійових валів ще задовго до н.е. Отже, на той час, коли руси потрапили до Скандинавії, вони добре знали ці шляхи й надалі не забували користуватися ними.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Схожі:

О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconАстронавти
У статті аналізуються стародавні міфи й перекази про повітряні й “космічні” польоти героїв у добу Античного світу
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconОсобливості вивчення основ терії ймовірностей у 6-му класі за новим державним стандартом
Ключові слова: методика навчання математики, індивідуальне навчання, випробування І події; неможливі, достовірні та випадкові події,...
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconМіністерство освіти та науки україни управління освіти дніпропетровської обласної державної адміністрації відділ освіти васильківської районної державної адміністрації письменська середня загальноосвітня школа
Ще у стародавні часи вчені та філософи стверджували діалектичний характер усіх явиш дійсності: "Omnia mutabantur, mutantur et mutabuntur"...
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconЗавдання за програмою 9 класу Вставте дати визначених подій особливу увагу зверніть на виділені події
Українські землі у складі російської імперії наприкінці XVIII у першій половині XIX ст
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconДавидченко А. В. Аскольдові походи на візантію як першопричина хрещення русі
За Аскольда до складу Київської Русі входили землі полян, деревлян, дреговичів та південно-західної частини сіверян
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconУзагальнення за темою «Галицько-Волинська держава»
Галицько-Волинської держави, правління різних князів, основні події, які відбулися в цей період історії, закріпити розуміння того,...
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconМатеріали всеукраїнської науково-практичної конференції «Україна у Другій світовій війні: міфи І реальність»
Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції «Україна у Другій світовій війні: міфи І реальність» (до 70-річчя перемоги...
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconОльга Ольга
Князь Київської Русі у 882-912 рр., об’єднав північні та південні руські землі, здійснив переможні морські походи на Візантію 907,...
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconЗавдання для учасників ІІ етапу Всеукраїнської учнівської олімпіади з історії
Запишіть у таблицю найважливіші, на Вашу думку, історичні події, від дати яких у 017 р виповнюється вказана в таблиці кількість років....
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconІсторія української культури
Стародавні кочівники кіммерійці, жили на території Північного Причорномор'я в період


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка