О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні



Сторінка12/16
Дата конвертації13.04.2017
Розмір3.74 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

САМБАТАС
Звідки ця таємнича назва – Самбатас? Як і коли вона виникла? Що і якою мовою означає?

Над цим питанням довго працювали вчені різних країн. Щоразу пропонувалися нові гіпотези, заперечувались попередні побудови й висновки, наводились нові факти, використовувались десятки мов різних народів світу, що колись були у вжитку, а може, й ніколи не були поширені на території сучасного Києва. Проте найменше залучалися до справи історія тубільного населення, місцеві традиції, стародавні перекази й легенди.

На думку археологів, виникнення сучасної назви міста треба датувати VI, а то й кінцем V ст. н.е., тобто добою князювання легендарного Кия. Таке визначення відповідає археологічно встановленому існуванню середньовічного міста з усіма його соціально-економічними ознаками. Академік Б.О. Рибаков у публікації, присвяченій виникненню Києва, стверджує, що знайдені монети й речі перших віків нової ери та переказ про Андрія Первозванного з «Повісті минулих літ» не доводять, що Києву – 2000 років. Навіть коли взяти на віру християнську міфологію, зазначає він, то в часи апостолів, тобто в І ст. н.е., міста не було. Розрізнені сло-[198]в'янські селища й торг без фортеці – це передісторія Києва.

Складна, виняткова й багата на події тисячолітня передісторія міста. Це обумовлювалося природно-географічними та етноісторичними особливостями території Києва. Адже на початку нової ери й задовго до неї на території сучасного міста існували селища, які, безперечно, мали свої назви й вели торг навіть з далекими країнами. Були, звичайно, і назви місць міжнародного торгу, назви не лише селищ, а й гаваней на Дніпрі чи в гирлі Почайни або назви стоянок племінного союзу.

Як стверджують грунтовні досягнення вітчизняної науки, археологічні розкопки виявили, що територія Києва заселялася вже 20 тисяч років тому. Одне з таких місць, де жили мисливці на мамонтів, розкопав В. Хвойка 1893 року по вулиці Кирилівській. На Ярославовім валу знайдено ще два місця, де жили люди за доби пізнього палеоліту. Виявлено перебування людей на території Києва й за доби мезоліту, та особливо багато є неолітичних поселень (Микільська Слобідка, Вигурівщина, Оболонь та ін.). Були знайдені житла, знаряддя праці, зброя, сліди хліборобства.

У III і II тис. до н.е. існували великі поселення трипільців на Кирилівських висотах. Замковій горі, Сирці, Львівському майдані, у Видубичах, Чапаєвці, Дарниці. У Микільській Слобідці перебувало населення стародавньоямної культури.

Щільність великих трипільських поселень на тери-[199]торії Києва дозволяє розглядати їх як величезне протомісто. За доби бронзи поселення були на Замковій та Старокиївській горах, на Подолі. На вулиці Героїв Революції, № 9, знайдено бронзові прикраси, що засвідчують існування торгу із Центральною Європою вже з III або початку II тис. до н.е.

Територія Києва була залюднена і в І тис. до н.е. Київські мешканці передскіфської і скіфської доби заселяють ті самі старі, здавна залюднені території. Це знову Старокиївська, Замкова й Лиса гори, садиби Софійського та Києво-Печерського заповідників, Вигурівщина, Жуляни та ін. Знайдені корінфська монета V й світильник IV–III ст. до н.е. свідчать про торгівлю із греками. Пізніше на території Києва перебуває поселення – зарубинецької культури (II ст. до н.е. – II ст. н.е.), черняхівської (II–V ст. н.е.) та Київської Русі.

Залишки грандіозних Змійових валів, що збереглися й до нашого часу, свідчать про могутність племен, що селилися в доісторичному Києві. Оборонні Змійові вали навколо Києва, які тягнуться на сотні кілометрів, можна порівняти лише зі спорудами Єгипту й Вавілону. Вони свідчать про високий рівень культури та інженерно-військових знань того часу. Використовувалися вони, мабуть, уже для оборони від сарматів у II ст. до н.е., а далі й проти готів та гуннів у III–IV ст. н.е. Ці видатні та бездоганні фортифікаційні споруди 12–16-метрової височини по річці Стугні та в зоні оборони Стугна – Ірпінь – Здвиж – Тетерів не подолала й Римська імперія.

Ми користуємося теперішніми назвами населених пунктів, споруд. А які імена носили вони сотні й сотні років тому?..

Чи не найзагадковішою назвою на території Києва виявилася назва Самбатас, що існувала, мабуть, з початку нової ери. Таємнича назва Самбатас вже понад сто років вважається сфінксом історичної географії.

У творі візантійського імператора Константина Багрянородного «Про керування державою» (X ст. н.е.) є місце, що півтора століття привертає увагу дослідників і вважається дуже складною загадкою стародавньої історіографії. Історики й мовознавці досі не можуть розгадати речення, в якому повідомляється, що човни русів спускаються річкою Дніпром і збираються в київській фортеці, званій Самбатас. Досі не вдалося з'ясувати ні походження, ні значення цієї назви. Дослідники підходили до розв'язання проблем по-різному, використовую-[200]чи й етимологічний метод, що полягає у вивченні слів невідомої мови за допомогою відомих споріднених мов. Створилося становище, подібне до того, в якому ще недавно перебували європейські мовознавці – дослідники етруських написів в Італії. Адже там було марно застосовано десятки мов світу.

Звичайно, вчені не вперше зустрічаються з труднощами при вивченні найстародавніших топонімів і гідронімів як в Італії, так і на території України. Можна згадати, що й досі точаться дискусії про походження й значення таких назв річок, як Дніпро, Дністер, Дунай.

Якщо Карамзін, Потоцький, Ламбін, Лелевель, Ільїнський намагалися розшифрувати назву пристані-фортеці Самбатас за допомогою слов'янських мов, то Добровський, Томсен, Бунге, Вігфуссон послуговувалися скандінавськими мовами. Гедеонов, Юргевич, Куник вважали слово Самбатас спорідненим із угорською мовою, Ляцький вбачав спорідненість його з литовською, Маркварт і Вестберг – з арабською, а Пархоменко і Лященко – з хазарською. За допомогою вірменської мови назву Самбатас розшифрували Брун і Погодін.

Брун на археологічному з'їзді в Києві в доповіді «Про різні назви Києва в колишні часи» висловив гіпотезу, що пристань-фортецю названо Самбатас на честь візантійського царевича. Гіпотезу він побудував на припущенні, що візантійський імператор Лев Вірменин (з 814 р.) міг допомагати хазарам укріплювати Київ у часи, коли місто платило їм данину. Із вдячності за допомогу фортецю й назвали іменем сина імператора Самватеса, чи Самбатеса: вірменською – Сембать або Семпадь. Відомо, справді, що за хазарської зверхності в Києві стосунки Хазарського каганату з Візантійською імперією були дружні і візантійці допомогли хазарам будувати фортецю на Дону (Саркел). Про будь-яке будівництво у Києві проте нічого не відомо. Інакше кажучи, гіпотеза є вигадкою дослідника, чого не заперечував і сам Брун. Безпідставним є не лише припущення, що Лев Вірменин будував у Києві пристань, а й те, що її названо на честь чужоземного принца і що наші предки зберегли цю назву. Необгрунтованими виявилися й спроби німецького вченого Маркварта. Він назву міста, що за Ібн-Русте було розташоване на самому початку країни слов'ян і звалося скорочено Ва. т. або Ва. іт., читав як Замбат і ототожнював із Самбатас. Неспроможність гіпотези І. Маркварта довів у 30-х роках В. Мінорський. [201]

Досить штучна й розшифровка назви Самбатас видатним ісландським мовознавцем Вігфуссоном. Він виходив з відомостей німецьких істориків, що за часів Готського союзу (III–IV ст.) Київ був столицею Германаріха й називався в готів Данапрштадт. Данапр – «Дніпро», штадт – «місто». Крім недостатньо вивченого твердження, що Київ начебто був столицею Германаріха в IV ст., у Вігфуссона є ще й інші припущення. Назву Данапрштадт він спочатку читає як Тамбастас, а далі як Самбатас.

Важко погодитися і з гіпотезами чеського та польського дослідників Добровського й Потоцького. Видатний чеський філолог, що не цурався й історії, Добровський вважав, що назва Самбатас утворилася з варязьких слів: сам – «разом» і абат – «човен». Тобто: «Місце збору човнів». Під варягами Добровський розумів шведів і користувався шведською мовою. Такої ж думки й відомий український мовознавець Партицький. А Потоцький наближав слово Самбатас до польських слів w sam bat, тобто – «у самий бот (човен)». Він не зважив на те, що слово bаt польська мова запозичила з італійської значно пізніше і що там воно вимовляється як bот (бот), а не bаt (бат). Шафарик не погоджувався з Потоцьким.

Краще сприймаються гіпотези українських дослідників Ільїнського й Дашкевича, котрі вважали, що Самбатас – назва пристані, де річка Почайна впадала в Дніпро, могла утворитись від слов'янського слова соводь, тобто – «місце злиття двох річок». Пародією на етимологічний метод дослідження невідомих слів була спроба Карамзіна вивести назву Самбатас із слів Самса і мати – з огляду на те, що, як відомо, Київ був «матір'ю міст руських».

Отже, бачимо, що ніхто з дослідників назви Самбатас не розв'язав й не висунув переконливої гіпотези. Правдиво, мабуть, автори визнавали тільки те, що ім'ям Самбатас було названо поселення на початку нової ери. Проте кожен з дослідників таємничої назви збирав потрібні відомості, використовував нові джерела й факти з історії Києва і тим робив велику послугу своїм наступникам у науці.

Труднощі в дослідженні стародавніх топонімів України виникають через необізнаність учених з давньою історією тубільного населення або через неувагу до неї. Не можна обминути й історичної етнографії та фольклору. З цього погляду ми хочемо звернути увагу читача [202] на етнографічно-історичне дослідження топоніму Самбатас на грунті тубільних усних традицій, переказів. За відомостями, що збереглися з часів Київської Русі, човни з горішнього Дніпра й зустрічні, що підіймалися з моря, ставали на відпочинок десь в районі сучасного Річкового вокзалу, бо Труханів острів був тоді півостровом. Тут була природна стоянка для суден у затоні, що утворювався в гирлі Почайни. Усні перекази зберігали пам'ять про стародавню київську пристань і християнську капличку в Києві на Подолі під назвою Відпочинок (Отдых). Зміст народних переказів та легенд полягає в тому, що на початку нової ери в районі тієї пристані греки збудували першу християнську капличку, бо там, мовляв, відпочивав апостол Андрій Первозванний, коли мандрував через Скіфію до Риму. Ця невеличка, але добре, оздоблена споруда зберігалася тривалий час упродовж існування кількох київських держав. її не раз відбудовували на місці старого вівтаря. Там, ще задовго до Київської Русі, молилися греки, готи, римляни, вірмени й тубільці-християни. Востаннє, за переказами, на тому місці нібито було споруджено церкву Різдва, в якій служили першу панахиду по Шевченкові, коли домовину і його прахом 22 травня 1871 року було перевезено з Петербурга.

Очевидно, першу християнську капличку на березі Почайни грецькі священики й назвали Саббатас (суботи), що означає «відпочинок». З часом за законом дисиміляції звуків (бб – мб) назва Саббатас перейшла в Самбатас. А може, цю назву дали на честь суботнього свята, що його суворо дотримувалась і християнська церква, бо слово субота означає «відпочинок, або свято взагалі, спокій землі незайманої, вільної для всіх, нічиєї». Адже гавань у гирлі Почайни, певне, і була якийсь час вільною гаванню для еллінських купецьких суден ще на початку християнства чи пізніше, за Київської Русі. Отже, як бачимо, назву не обов'язково пов'язувати з легендарним апостолом, бо відпочинок є відпочинок, незалежно від того, хто відпочиває – апостол чи звичайний купець.

Цей усний переказ автор уперше почув 1930 року від свого вчителя – професора Київського університету Сергія Миколайовича Реформатського, а потім, 1958 року, докладніше – від грекині Софії Анастасіївни Кунелакіс. Предки С.А. Кунелакіс виїхали колись з острова Кріт до Ніжинської грецької колонії на Україні. Кунелакіс була високоосвіченою дочкою останнього бур-[203]гомістра грецького хрестоносного братства у Ніжині. Мати Кунелакіс, одержавши з дозволу російської цариці диплом Петербурзького університету, тримала в Ніжині пансіон для шляхетних дівчат, де виховувалася й Софія Анастасіівна, Вона до останніх своїх днів зберігала деякі архівні матеріали.

Якщо дніпровську пристань, фортецю чи капличку було названо Самбатас на початку нової ери, то саме цей період історії й треба досліджувати. Археологія довела, що поселення на території Києва вже існували за тієї доби. Незалежно від того, чи було поселення Берестиня (Берестеня) на території сучасної Лаври, як вважав Максимович,– праслов'яни заселяли тоді цю місцевість. Наші предки, як визнає сучасна наука, посідали Київщину з доісторичної доби, а пізніше повертали на Наддніпрянщину з Дунаю, частково під тиском кельтів у IV–III ст. до н.е., а потім, на початку нової ери – після розгрому гетської держави Римом.

У І ст. н.е. римський полководець Елій Кат, здобувши перемогу над гетами, взяв у полон 50 000 чоловік (інший переможець, Тіберій Сільван – 100 000). Сотні тисяч придунайських хліборобів загинули та були винищені. Знищувалися всі, хто міг тримати зброю, навіть діти.

Гети масами посунули на Середню Наддніпрянщину, несучи з собою зненависть і презирство до нелюда-ката, любов до батьківщини і тугу за тихим Дунаєм. Дві тисячі років з материним молоком всотували люди ці священні почуття й перетворили їх на національні. М. Леопардов вважав, що слов'яни прийшли па територію сучасного Києва на початку І ст. н.е. під час першого розгрому Гетсько-Припонтійського царства, тікаючи від римського полону й неволі. Якщо перших переселенців ще до н.е. тубільці називали гетами (чи не звідси поширене українське прізвище – Гета?), то пізніше їх приймали як своїх людей, разом страждаючи та обурюючись нелюдськими жорстокостями Елія Ката. Може, з того далекого часу прізвище римського полководця – Кат – і стало прозивним в українській мові.

Слово Самбатас, що означає, повторюю, «відпочинок, взагалі свято й вільну землю», для наших предків насамперед було назвою дня тижня – суботи. Місцевість над гирлом Почайни таким чином пов'язана з поганським обрядом наших предків – жертвоспаленнями, які відбувалися по суботах на честь Дажбога, Хорса, Перуна, Жертовники ставили завжди на горі над водою або при [204] злитті двох потоків, якими й були Дніпро та Почайна.

На Андріївській горі, над пристанню в гирлі Почайни, був саме такий жертовник у храмі Дажбога, що стояв посеред доволодимирового городища і був розкопаний видатний українським археологом Хвойкою 1908 року біля Десятинної церкви й сучасного історичного музею. Хвойка так змальовує видатний пам'ятник найстародапнішої, як він пише, «доісторичної» культури Наддніпрянщини: «Серед руїн різних будівель, мабуть, найстародавнішими є руїни кам'яного фундаменту якоїсь загадкової споруди. Фундамент цей складався з різних за розміром каменів сірого пісковику, що набирали іноді химерних примхливих обрисів, а іноді мали наскрізні отвори.

Камені, складені на глині, утворювали еліптичну фігуру (4,2х3,5 м), що мала з чотирьох боків по одному чотирикутнику (завдовжки 0,7–0,8 м), які були звернені до чотирьох сторін світу.

Навколо споруди місцями добре вціліла підлога, що її було виліплено з товстого шару білуватої глини з ретельно вигладженою поверхнею. Із західного боку цього фундаменту було виявлено масивний стовп, у якому шари сильно обпаленої глини чергувалися з прошарками попелу й вугілля. Навколо велика кількість кісток та черепів тварин, головним чином свійських».

Хвойка прийняв цей пам'ятник за руїни античного храму, а стовп – за жертовник, де тривалий час здійснювалися офірування. Наступного, 1909, року Болсуновський уперше опублікував малюнок «капища» Хвойки, а учасники археологічного з'їзду, що відбувся в Чернігові, побували у Києві й одноголосно вирішили, що знайдено «фундамент античного храму поганського часу, забутого й засипаного після прийняття християнства». Болсуновський теж описав руїни храму та залишки фундаментів, де, як він вважав, стояла статуя бога Сонця – Дажбога, або Світовида, «як би його тут не називали».

Овальний майданчик київського храму із стовпом для офірупаиь був святилищем, куди заходили тільки жерці. Жертовник у святилищі був обернений до народу, який молився на схід, на жертовник, а входив завжди до храму із заходу. Каміння примхливих обрисів із сірого пісковику з різними, інколи й наскрізними отворами, очевидно, мало дивну властивість химерно змінювати звуки, то притишуючи їх, то посилюючий змінюючи напрямок так, неначебто вони «йшли з неба» – від богів. [205]

Відомий радянський вчений, знавець архітектури й міфології Брунов, описуючи руїни цього київського храму, зокрема зазначав: «Очевидно, чотири кам'яних виступи овального майданчика слугували основою для чотирьох дерев'яних стовпів, що тримали покрівлю над жертовним майданчиком і статуєю ідола.

Навколо овального майданчика викладено долівку з глини, що вказує на критий характер приміщень, які оточували майданчик.

Можливо, що розміщені по прямокутнику стінки були основою дерев'яних стін храму з чотирма внутрішніми стовпами, поміж якими містилася на майданчику статуя Бога.

У такому випадку київський храм має бути схожий на храм в Арконі».

Що ж то був за храм Дажбогу в Арконі – місті й релігійному осередку слов'ян І тис. н.е. на острові Руяні, про який ворожбити України й донедавна шептали: «На морі, на окияні, на острові на Руяні...»?

Храм в Арконі був широко відомий всьому поганському світові провіщаннями своїх жерців, і дари туди надсилали царі й слов'янських народів. Саксон Граматик добре описав той храм (після завоювання данами в 1168 р. острова Рюген, який в ті часи заселяли слов'яни).

В Арконі на міському майдані стояла дерев'яна, витончено оздоблена споруда, де містилася статуя Святовіта – Дажбога. Посеред храму було святилище, обмежене чотирма колонами, між якими висіли розписані завіси із коштовної тканини. Стеля виблискувала червоною фарбою. У храмі стояла величезна дубова статуя Дажбога близько 10 метрів заввишки з чотирма головами, з чотирма шиями, а з двох боків було дві спини і двоє грудей. Дажбог мав бороду й підстрижене волосся. В одній руці він держав ріг із вином, а ліву руку тримав зігнутою. Ріг із вином жрець-ворожбит наповнював щороку в призначений день і провіщав добробут державі й народу. Одежа Дажбога сягала колін, пін стояв на голій землі, вгрузаючи в неї підошвами. Біля статуї – речі Дажбога: сідло, вуздечка та велетенський меч, піхви й держално якого сяяли сріблом.

У певні дні Дажбогу правили богослужіння, жерці приносили жертви, ворожили й провіщали майбутнє. Але при жертвоспаленнях обов'язково були присутні царі та князі, і ніколи цього обряду не робили за їхньої відсутності. [206]

Дажбог – бог Сонця – в той час вже не був надміру жорстоким богом війни, він став й богом родючості і плодів земних, всевіддання, мудрості й моральності, суспільного порядку й цивільного права, покровителем гостинності й торгівлі. Тому й звався ще на Русі Радегастом (літописне місто Погар на Чернігівщині за Нестором-літописцем – колишній Радегаст).

Кожний чоловік і кожна жінка з слов'янських земель давали на храм монету, а навколишні племена сплачували десятину. Можна припустити, що й київському храму Дажбога населення сплачувало десятину, а після зруйнування храму (988 р.) та спорудження на його дворищі християнської церкви традиційний культовий податок було передано церкві, що стала й відповідно називатися – Десятинною. Третина військової здобичі належала Дажбогу. Варту храму несли 300 воїнів-кіннотників і 300 піхотинців-лучників, котрі під час війни билися як військо Дажбога. Крім дорогоцінних скарбів, при храмі був білий кінь, що начебто належав Дажбогу. Тільки жрець-ворожбит мав право сідати на білого коня. Народ вважав, що сам Дажбог їздить на ньому і змагається з ворогами. За допомогою того коня жрець-ворожбит провіщав, йти чи не йти війною на ворога, тлумачив події державної ваги. При храмі переховувалися священні прапори й клейноди, що їх брали на війну.

Арабські автори також залишили нам відомості про поганські храми. Так, Масуді в «Золотих лугах» повідомляє, що один з храмів досить досконалої архітектури містився на горі. Храм було складено з каменю різної форми й різного кольору з отворами вгорі, обладнанням для спостережень за сходом сонця. Чи не свідчить це про те, що храм був воднораз і своєрідною астрономічною обсерваторією?

В арабських джерелах згадується, що в храмі зберігалися коштовні камені з накресленими на них знаками. По цих знаках провіщали наступні діла й події. У храмі були спеціальні пристрої й музичні інструменти, що їхні звуки мали чудодійні властивості.

Але повернемося до нашого Самбатаса. Відомий український дослідник слов'янської старовини Г. Дяченко наводить цитату із стародавньої літератури, де згадуються субота й суботні офірування: «Суботні всеспалення щотижневі». Справа в тому, що обряди спалення Жертв за доби жорстокого культу Сонця у Києві, особливо на купальські свята, відбувалися подібно до того, як в інших народів Європи. Живцем спалювали тва-[207]рин. Ритуал супроводжувався несамовитим вереском спалюваної тварини та водночас радінням і шаленими танцями натовпу навколо жертовника.

Згодом з послабленням культу й жорстокості спалювали тільки кістки мертвої тварини чи, скажімо, кінської голови.

В українській купальській пісні співається: «Долишняни, горішняни, сходьтеся до нас на Суботку. Спечемо вам сліпу кішку» (існування сліпої кішки, за тодішнім світорозумінням, суперечило гармонії природи, й кішку обирали жертвою).

Ці обряди ще задовго до християнства справляли на Старокиївській горі, в гирлі Почайни, і звалися вони мовою наших предків Самбатас, Сяботи, Суботи, Суботки ("від еллінського Саббатас). Головацький та інші дослідники стародавньої міфології вважають, що завжди назви місцевості, гори, гаї, урочища, де творилися поганські обряди, діставали назви відповідних обрядів культу. Вже були спроби пов'язати таємничу назву Самбатас Із словом субота. Але дослідники помилково вважали, що назва ця утворилася через велелюдні торги (базари) по суботах. Гіпотезу не було визнано, оскільки за поганської доби торги відбувалися по святах, коли заборонялася чорна робота. Святковими днями були: неділя (свято бога Сонця – Дажбога), середа (свято богині Лади) та п'ятниця (свято на честь богині Дани). Суто базарними днями на Україні вони лишилися й нині.

Отже, можна дійти висновку, що назва Самбатас пов'язана із стародавньою поганською міфологією наших предків і початком християнства у Києві. Дуже ймовірно, що елліни, готи й тубільні християни тому й освятили християнську капличку під Володимирською гіркою ім'ям Самбатас, у християнському значенні – «Свято відпочинку». А сама ця місцевість ще давніше називалася так поганцями – у значенні суботніх офірувань.

Так завжди пристосовувалось християнство до поганських назв і по інших країнах. У Чехії, коли збудували християнський храм для населення, котре, як і кияни, крім головних богів, поклонялося також богу Сонця – Дажбогу, а по-чеськи Святовітові, то ніхто до храму не пішов. Довелося освятити храм на честь вигаданого святого Віта. Коли оголосили, що в храмі служать свято Віту (Святовіту),– люди пішли до храму.

Вивчення питання про назву Самбатас переконує, що вона закріпилася за цією місцевістю у зв'язку з офірунаниями тут по суботах – головним чином на честь [208] Дажбога, а далі збереглася через одноіменні назви християнського храму й вільної гавані Самбатас...

Таким чином, назва Самбатас мала принаймні три значення. Для киян і місцевих чужоземців найдавнішим значенням було – «суботні офірування», для християн вже за нової ери – назва каплички – «свято відпочинку» візантійці, вживали, мабуть, цю назву у значенні «вільна гавань». Відомо, що бористеніти ще за часів Геродота, а далі й руси за Київської Русі надавали відповідно давнім еллінам і візантійцям права вільного торгу у своїх річкових портах.

Ймовірно, що саме в цьому розумінні Константин Багрянородний і вжив назву київської пристані-фортеці.



СТАРОДАВНЯ КОСМОГОНІЯ Й НАРОДНІ ЗВИЧАЇ
Давно вже відомо, що надбання духовної культури у формі вірувань, традицій, звичаїв та обрядів або міфів стародавні народи зберігають іноді довше, ніж зберігаються залишки матеріальної культури.

Цікавим є вивчення народних традицій і звичаїв, Пов'язаних із святами зимового календаря. Ці свята і обряди втілювали досягнення стародавніх природничих знань, передматеріалістичних уявлень про будову і походження Всесвіту, про єдність законів живої й неживої природи. Свята оберігали ритм і циклічність хліборобського життя.

Різдвяні й щедровечірні (новорічні) свята пов'язані з космогонією наших предків, з культом плуга, хліборобства й родинного життя. Відколи почалися ці народні традиції? Про що розповідають нам звичаї й обряди зимових свят? Тепер усі знають, що вони існують ще з язичницької доби.

Виявилося, що вітчизняне язичництво було астральним культом стародавніх цивілізацій Східного Надсередземномор’я. Це був культ природи в найширшому розумінні Всесвіту і першоджерел його існування: космічної Води й космічного Вогню, коли боги символізувалися небесними світилами. Космічний Вогонь уявляли як зодіак, а конкретніше – уособлювали в тріаді світил: Сонце, Місяць і Зоря. В Єгипті й Вавілоні головним божеством було Сонце, в арабів – Зоря, а на Русі – Місяць. Космогонія й міфологія наших предків грунтува-[209]лися на уявленнях та ідеях про утворення, будову й розвиток Всесвіту. Існував один прабог добра Див («яскраво-блакитне небесне склепіння»). В Індії бог неба звався Dyaus Pita, а в Ірані – Зевс. Ці назви етимологічно й семантично тотожні. Пізніше на Північне Надчорномор'я прийшла халдейська назва божества – Небо. Божество слов'ян Див, тобто Небо, виявляло себе, керуючи Всесвітом, як Зодіак-Сварог Іпатіївського літопису. Прабог Русі Сварог був зодіак, а його дванадцять сузір'їв теж вважалися великими божествами. Головним сузір'ям зодіаку було сузір'я, в межах якого відбувається зимове сонцестояння. Це сузір'я в давнину звалося Перун і було богом блискавки й грому. Нині воно зветься Стрілець. За світотворчими ідеями наших предків вважалося, що космічний момент утворення Всесвіту відповідає перебуванню Сонячної системи в межах сузір'я Перуна. Тоді символічно народилася тріада астральних світил й космічна Вода. У цей час святкувалося на Русі Різдво Світу (Всесвіту). За найстародавнішими міфами еллінів, Сонце (Геліос), Місяць (Селена) й Зоря (Еос) теж народилися від титана Гіперіона, що був одним із 12 титанів, які символізували 12 сузір'їв зодіаку. Грецьке ім'я Гіперіон має ім'я зодіакального сузір'я – божества Русі – Перуна, що підтверджує зендська назва цього сузір'я – Пейрамун. Назви Перун і Пейрамун тотожні. Головним сузір'ям зодіаку в Єгипті й Вавілоні було сузір'я Телець, що на Русі звалося Тур або Волос (небесний бик»).

В народі й нині збереглося декілька назв сузір'я Плеяди: Баба, Квочка, Стожари. За космогонією єгиптян вважалося, що світ утворився в момент, що відповідає літньому сонцестоянню. Тоді ж у Вавілоні відзначали початок Всесвіту. Зміна зодіакальних сузір'їв при уявному русі Сонця, яке звалося Оком, протягом року породжувала чергових богів. Вважали, що й Сонце змінює притаманний йому образ і характер божества під кожним знаком зодіаку. Сонце весняного рівнодення – це бог Арес (Яр – Ярило; Яровіт полабських слов'ян на острові Руяні – Рюгені). Сонце літнього сонцестояння купальської ночі – Семиярило (змінене літописне Сімаргла) – Руєвіт. Бог Сонця осіннього рівнодення – Свя-товіт (Поревіт) – зображувався в слов'ян беззбройним старцем, а бог зимового сонцестояння новонародженим немовлям. Язичницьке свято Різдва Світу (25 грудня) в своїх обрядах і ритуалах є святом космічного Вогню – зодіаку астральних богів: Сонця, Місяця і Зорі. [210]

Як же народні традиції, звичаї різдвяних свят пов'язані з найстародавнішою космогонією світу?

Зупинімося лише на тих звичаях, що й досі не мали собі пояснення.

Коли в канун1 Різдва (24 грудня) вістунка Зоря (Венера) з'являється на небі, вона за традицією «сповіщає» про момент, коли Сонячна система вступає в головне на Русі сузір'я Перуна (Стрільця). Тоді дозволялося їсти кутю – жертовну страву на честь Сварога – зодіаку.

Обряди й ритуали Різдва засвідчують, що це свято зодіаку. На Русі традиційно готували 12 полін хорошого дерева, щоб розвести вогонь для приготування «тайної вечері». Колись «живий вогонь» видобували тертям. Дванадцять полін є жертви 12 сузір'ям зодіаку. Готували й 12 страв на різдвяний стіл – жертву божествам Сварога – зодіаку. Дванадцять священних ночей (космічних епох) міфічного творення Всесвіту (25 грудня – 6 січня) теж відповідали 12 сузір'ям зодіаку. Існує, як мовилося раніше, ритуальний звичай, коли хазяїн у ролі хатнього жерця виходив з хлібом на подвір'я і обертався на місці проти годинникової стрілки. Так уявно летить Сонце – Сварожич, неначе облітаючи 12 сузір'їв зодіаку – Сварога (насправді Земля обертається навколо Сонця).

Різдво світу – це свято культу родинного життя, й святкувалося воно завжди тільки в колі сім'ї.

На покуті обов'язково ставили сніп жита або пшениці, що зветься Дідух або Коляда. У переддень свята вносили плуг і клали під святковий різдвяний стіл, а на Щедрий Вечір (1 січня), в день народження Місяця (Дідуха-предка), ходили з плугом, імітуючи оранку, й співали відповідних колядок. Так само символічно засівали й грали в щедровечірні весільні пари. Вважалося, що все, розпочате в день народження Місяця, завершиться щасливо. Тому римський імператор Юлій Цезар у 46 р. до н.е. призначив початок нового року на це стародавнє свято. Церква довго й суворо забороняла святкувати Різдво Світу й Щедрий Вечір. Лише в 360 – 373 рр. дозволили свято Різдва, надавши йому хри-

_______


1 Слово «канун», що нині набрало змісту календарного позначення – «переддень свята», ще н княжому Києві означало корзину з жертовною їжею богам. Віддавши жертву богам (жерцям), починали свято ще напередодні. За часів християнства служителі культу забороняли носити канун до церкви.

[211]


стиянського тлумачення й залишивши поганські обряди й ритуали. Свято Щедрого Вечора лишилося забороненим, але народи традиційно святкують його під назвою Нового року.

Традиції та обряди вшанування плуга теж надзвичайно давні й пов'язані з астрономією і космогонією. Вперше про культ плуга повідомив нам грецький історик Геродот, котрий приїздив до Скіфії в V ст. до н.е. Плугом на Русі зветься сузір'я Оріон, що знаходиться поблизу Тельця – Волоса (сузір'я Волосожар).

Геродот повідомив, що за півтори тисячі років до н.е., за царя Таргитая, начебто з неба впали золоті речі: плуг, ярмо, сокира й чаша. Вони символізували волю головного божества – космічного вогню. Відтоді й почалися канонізація хліборобства й культ плуга. Існував цілорічний цикл космогонічно поєднаних свят, а головним святам передували вступні, роз'яснювальні. Вступним до Різдва було свято, пов'язане з культом плуга. Церква призначила на цей день (1 листопада) свято Косми й Доміана – своїх святих. Народ об'єднав обидва імені в одне: «Кузьма-Дем'ян, божий Коваль». За І стародавнім звичаєм в цей день готують ритуальні страви: курей і кашу. Це – жертви Сонцю і Сварогу-зодіаку, котрий навчив хліборобства. Саме цього дня, за . міфами, починає куватися небесний Золотий Плуг. Першого ж листопада просять Сварога-зодіака скувати й весілля і водять хороводи на честь нього. Усі міфи й ритуали, пов'язані з плугом, пояснюються спостереженнями стародавніх астрономів за сузір'ям Плуга (Оріон).

1 листопада Плуг з'являється на небі о 22-й годині увечері, коли його добре видно. Сузір'я начебто підведене (пояс Оріона – майже прямовисний). За народними переказами – це божий коваль підняв сузір'я і почав кувати Золотий Плуг. Заходить Плуг 1 листопада о 10-й годині ранку, коли його не можна бачити через те, що настає день. Чим ближче до Різдва, тим раніше звечора й краще видно небесний Плуг. У грудні Плуг сходить о 7-й годині вечора, а заходить о 7-й ранку, коли ще темно – тому його добре видно на небі.

На Різдво сузір'я приймає майже поземну поставу над обрієм (пояс Оріона) й плуг неначе падає на землю.

Жерці, мабуть, пояснювали, що Сварог дарує людям Золотий Плуг, який у день Різдва світу падає на землю, а народ на власні очі бачив, що відбувається на небі.

Так ще за часів царя Таргитая (II т. до н.е.), власне ще перед скіфами, за кіммерійція-фракійців-гетів, при-[212]вчали людей вірити, що хліборобство почалося за волею богів разом із початком світу. Задовго до н.е. точилася ідеологічна боротьба з племенами й родами пастухів (кочовиків), котрі нищили поля хліборобів, і відбулася державна уніфікація сільського господарства.

Багато народних традицій, звичаїв, переказів та легенд, пов'язаних з космогонією Русі і астральним культом плуга, збереглося на Україні. Відомі міфи про Змійові вали – ці грандіозні оборонні споруди, що будувалися задовго до н.е. Легенди розповідають, що вали проорав Змій, запряжений у величезного плуга. Коваль, котрий викував цей плуг, погнав Змія аж до Чорного моря, де той, розпашілий, перепив води й луснув. У легенді про Кирила Кожум'яку є такий образний вираз: розігрів Кирило Змія, «як коваль леміш у горні». Коли на Україні селянину траплялося полегшити душу, він казав: «Як плугом одорав».

Ми вже казали, що в давнину існував звичай на свято Щедрого Вечора ходити з плугом і співати відповідні колядки. Співалося й про суспільно-громадський устрій у наших далеких предків-хліборобів. Колядки розповідали про ті далекі часи, коли соціально-громадський розподіл населення здійснювався за статевою ознакою. Тоді орали землю, сіяли й жали самі дівчата. Існували окремі села для дівчат, котрі обробляли поля, і окремі села для старих батьків з малими дітьми. Парубки ж козакували в степу. Парубоцькі гурти випасали худобу на безмежних просторах Наддніпрянщини й Надчорномор'я і робили збройні напади на сусідні народи. Коли ж, за якої доби це відбувалося? Чи був цей устрій у скіфів орачів та скіфів-хліборобів, котрі вже мали культ небесного золотого плуга?

Якесь плем'я скіфів іранського походження, можливо, й прийшло в Надазов'я і в Надчорномор'я близько VІІ ст. до н.е. Геродот повідомляє, що культ плуга існував уже в XV ст. до н.е. за царя Таргитая, тобто царя гетів. Тоді територію Скіфії посідали племена фракійців-гетів, котрих іранські скіфи-кочовики потіснили до Дністра і далі. У фракійських племен гетів і даків: (серед яких були племена: русава, куява, полтава, аківа) у II – І тис. до н.е. існував суспільний устрій за статевою ознакою, описаний нами відповідно до текстів українських колядок. Жінки гетів займалися польовими роботами, чоловіки до плуга радо не бралися. Вони все життя проводили у сідлі і в бою. На території нинішньої Болгарії, що, за літописцем Нестором, була місцем первіс-[213]ного розселення слов'ян, збереглася (з часів, що передували приходу болгар) стародавня ритуальна пісня. Вона виконувалася дівчатами на честь Плуга. В обряд брали участь самі дівчата. Наводимо уривок пісні за О. Партацьким – відомим вченим, мовознавцем, істориком та етнографом:



Кличе з неба золота мати:

Гей, ясні звізди-зориції



Завтра святочний день, празник,

Великий Дривинів день.

Ось на землі вже дівчата зійшлись

У старця старого,

Віють там цвіти на плуг,

На приздобу – окрасу –

Славлять Дривина вони,

Бо юнак то над юнаками.

Він то вчив, наставляв,

Як плугом треба орати,

Як біле сіяти збіжже.

Цю чудову ритуальну пісню про культ плуга болгари зберегли від придунайських гетів (фракійців) з доби первісного розселення слов'ян. Про Дривина розповідають болгари, що він зійшов з неба на землю і перший вчив людей, як орати поле. У слов'ян збереглося повір'я, що Дідо (Великий Сварог – зодіак. – О.З.) ходив колись по землі в образі старця і вчив людей рільництву.

Можна зробити висновок, що Дривин, згаданий у болгарській пісні «старий старець» – це Дідо (Дід) слав'янських повір'їв – учитель рільництва. Згадайте всім відому пісню:

А ми просо сіяли, сіяли,

Ой Дід1, Ладо, сіяли, сіяли.

Цю пісню видатний український мовознавець О. Потебня датував принаймні добою вед2 Міфи тієї доби відбилися в ритуальних колядках, пов'язаних із астральним культом Золотого Плуга в скіфів і пізніше в українців.

Історик і мовознавець О. Партицький так повідомляє про звичай приготування короваю в русинів на свято плуга, яке відбувалося дуже урочисто. Бралося борошно «семерака» (пшениця з сімох копиць). Це надавало звичаєві таємничої, містичної урочистості. В обрядових піснях до короваю співалося про космічну тріаду Русі: Сонце, Місяць і Зорю. Коровай називався «Господом» (прабог Сварог. – О.З.) і згодом він мав стати головним!

_________



1 Дід – протослов'янське «великий» (діді – «велика»).

2 Добою Троянської війни й кіммерійців-фракійців на території України. [214]

атрибутом весілля. Такої давнини наші обрядові звичаї, Що пов'язані з космогонією та міфологією. Вони є неоціненним матеріалом для вітчизняної історичної науки. Зокрема, звичаї з Плугом пов'язують етногенез слов'ян безпосередньо з фракійськими племенами, котрі й стали називатися згодом слов'янами. Міфи й звичаї, пов'язані з астральним культом плуга, збереглися на Русі протягом трьох з половиною тисяч років. Інші народні традиції ще давніші.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Схожі:

О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconАстронавти
У статті аналізуються стародавні міфи й перекази про повітряні й “космічні” польоти героїв у добу Античного світу
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconОсобливості вивчення основ терії ймовірностей у 6-му класі за новим державним стандартом
Ключові слова: методика навчання математики, індивідуальне навчання, випробування І події; неможливі, достовірні та випадкові події,...
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconМіністерство освіти та науки україни управління освіти дніпропетровської обласної державної адміністрації відділ освіти васильківської районної державної адміністрації письменська середня загальноосвітня школа
Ще у стародавні часи вчені та філософи стверджували діалектичний характер усіх явиш дійсності: "Omnia mutabantur, mutantur et mutabuntur"...
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconЗавдання за програмою 9 класу Вставте дати визначених подій особливу увагу зверніть на виділені події
Українські землі у складі російської імперії наприкінці XVIII у першій половині XIX ст
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconДавидченко А. В. Аскольдові походи на візантію як першопричина хрещення русі
За Аскольда до складу Київської Русі входили землі полян, деревлян, дреговичів та південно-західної частини сіверян
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconУзагальнення за темою «Галицько-Волинська держава»
Галицько-Волинської держави, правління різних князів, основні події, які відбулися в цей період історії, закріпити розуміння того,...
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconМатеріали всеукраїнської науково-практичної конференції «Україна у Другій світовій війні: міфи І реальність»
Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції «Україна у Другій світовій війні: міфи І реальність» (до 70-річчя перемоги...
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconОльга Ольга
Князь Київської Русі у 882-912 рр., об’єднав північні та південні руські землі, здійснив переможні морські походи на Візантію 907,...
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconЗавдання для учасників ІІ етапу Всеукраїнської учнівської олімпіади з історії
Запишіть у таблицю найважливіші, на Вашу думку, історичні події, від дати яких у 017 р виповнюється вказана в таблиці кількість років....
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconІсторія української культури
Стародавні кочівники кіммерійці, жили на території Північного Причорномор'я в період


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка