О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні



Сторінка13/16
Дата конвертації13.04.2017
Розмір3.74 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Новорічна ялинка. Звідки вона?
А й справді, звідки прийшов до нас хороший звичай у новорічне свято ставити ялинку, прикрашати її?

Ця традиція набагато старша за юліанський календар, введений Юлієм Цезарем у Римі у 46 р. до н.е., а на Україні – у XVI ст. Звичай прикрашати чи просто ставити деревце у домі був ще тоді, коли новий рік у наших предків починався з весняного рівнодення (у березні) і задовго до виникнення християнства. Коли новий рік почали святкувати 1 січня, це свято збіглося зі стародавнім народним святом народження Місяця – Щедрим Вечором. Воно існує кілька тисяч років. Всі новорічні обряди стосуються саме Щедрого Вечора з його ритуалами: прикрашанням ялинки, засіванням, щедруванням, звичаєм водити козу і колоти свиню, а головне – і величанням господаря-хлібороба.

Відповідно до космогонії наших далеких предків світотворення було пов'язане з космічним моментом, коли з 24 на 25 грудня починає збільшуватися світловий день. Виникнення і розвиток космічного світу поділялися на три епохальних періоди: утворення (народження) зоряних галактик, яке відзначали 25 грудня (за старим стилем – 7 січня), утворення супутника Землі – Місяця – 1 січня (14 січня) і утворення Води, як основи живої матерії – праматері усього сущого на Землі – 6 січня (19 січня).

Космогонія і передматеріалістична філософія тієї епохи, відповідно до міфів, збережених у наших колядках, свідчить, що на початку утворення світу «не було ні неба, ні землі», а було тільки «синєє море». Пізніше серед моря з'являється Прадерево або Перводерево, від якого і починає творитися Всесвіт. [215] Відповідно до висновків учених, міфічне Прадерево означає нашу галактику, ту зоряну систему, до якої належить і Сонце зі своїми планетами. Це Прадерево і символізувалося колись деревцем у домі.

Спочатку це була пальма, верба, а пізніше у північних народів – ялинка. Ялинку прикрашають яскравими зірками, зображенням місяця, вогнями, щоб вона світилася і палахкотіла, як справжня галактика. В народних уявленнях Місяць був божеством родючості і символізував предка народу Дідуха, якому люди завдячували всіма своїми матеріальними і культурними надбаннями. Про Місяць і зорі на Україні говорять, що це «цап на полі басує з цапенятами» або що це «прадід Дідух і йог рідни». Ці приказки – також пам'ятка доісторичної епохи, коли коза, ще за матріархату, була тотемом одного з племен наших предків, яке у праеллінів називалося «козиним народом». Адже колись люди цього племені вважали, що вони походять від кози. Традиція водити козу на свито Щедрого Вечора так само давня, як і звичай колоти спиню – роху, названу так на честь Сонця. Таким чином, уся символіка Щедрого Вечора належить до астрального культу наших предків, який існував також у Стародавньому Єгипті і Вавілоні.

Кілька тисяч років народ вперто святкував народження Місяця (Щедрий Вечір), а також і дні утворення зоряних галактик і народження Води. Це примусило церкву поступово знову запровадити ці свята, надавши їм нового, християнського тлумачення. Але народ зберіг усі язичницькі обряди і ритуали. Так дійшли до нас культурно-історичні фольклорні пам'ятки минувшини, які несподівано засвідчили надзвичайно високий рівень стародавньої культури – астрономії, космогонії, передматеріалістичної філософії, а також те, що чимало язичницьких уявлень не суперечать сучасним науковим поглядам.


Щедрий Вечір
Свято народження Місяця, що має назву Щедрий Вечір, належить до стародавнього вітчизняного астрального культу, коли головні боги символізувалися небесними світилами. Див-батько – бог осяйного неба; Цур – Сур – Сварог – астральний Вогонь (бурхливе небо – рух Сонця зодіакальним колом); Дана (або Леля) – Вода-мати; Дідух – Коляда – Місяць; Дажбог – Сон-[216]це; Зоря – Венера; Золота Баба – Плеяди; Волос-Тур – Плець; Волос із Плеядами – Волосожар; Золотий Плуг – Оріон; Полель – Сіріус; Берегиня – мати Земля, берег космічного океану.

Ідеологія, символіка, обряди й ритуали давніх астральних свят цілорічного циклу, що збереглися й нині, є відлунням первісних культів. Учені, не обізнані з тубільним матеріалом, висунули були «гіпотезу запозичень». Не знаючи колядок і Коляди, гадали, що вони походить від римських календ, або брумалій чи сатурналій – себто з Риму. Та з'ясовано, що староукраїнські космічні свята і колядки належать до культурної доби, яка на тисячі років передувала римській еклектичній цивілізації. Давність цієї доби можна охарактеризувати і з лінгвістичного боку. Одне слово тоді, бувало, визначало кілька понять. Словами одного кореня називалось: небо, сонце, вода, жінка, пісня, рука. Досліджуючи ці слова, можна підійти до виявлення субстрату мови відповідної доби й культури. Про давність астральних свят дізнаємося, зокрема, з того, що в індійських міфах про космічні свята Різдва й Купала говориться як про застарілі, простонародні.

Із введенням юліанського календаря давнє свято Щедрого Вечора збіглося з початком нового року. Юлій Цезар, котрий завоював кельтів у Галлії, познайомився зі стародавніми культами й обрядами цього народу. Початок року в новому календарі (46 р. до н.е.) він призначив на свято народження Місяця – Щедрий Вечір: день вшанування господаря і провіщання добробуту, багатства й щастя, початку кожної важливої справи. (До речі, у Вавілоні в цей же день святкували одруження Сонця й Води).

Свято Щедрого Вечора пов'язане з давноминулими етапами розвитку людської цивілізації, з космогонією и міфологією культу Місяця. І саме дослідження свят Різдва, Щедрого Вечора, Водорщів (Водохрещі), Великодня, Купала, русалій та інших дозволяє вивчити історію культури й розкриває ставлення християнської церкви до астрального культу наших предків.

На Русі майже не встановлювалося нових християнських свят, символіки та обрядів. Церква надавала нового тлумачення поганським святам, приймаючи давні традиції й ритуали. За астрального культу всі свята було пов'язано в цілорічний цикл, що відповідав законам природи та був пройнятий ідеєю створення світу. Церква заборонила свята народження Місяця – Щедрий Вечір і [217] Купала. До інших поганських урочистостей вона приєдналася, даючи їм нові тлумачення, що й зберегло нам поганські свята, їхню ідеологію та обряди.

Святкування Різдва у західній церкві було заведено лише між 354–360 рр., а в східній – 378 р. Спочатку християнська церква дозволила святкувати і Різдво, й Водорщі одночасно в один день, а саме – 6 січня. До цього поганські свята – Різдво світу й Водохрещі (свято народження води) – відзначалися згідно з космогонією й передматеріалістичною філософією того часу 25 грудня і 6 січня.

Треба зазначити, що навіть поганський хрест – символ Сонця в Єгипті й на Русі церква дозволила використовувати як християнський символ лише з IV ст.

Згодом астральний культ, що в різних народів по різному поєднувався в одній тріаді (на Русі – Місяць, Сонце і Зоря; в Єгипті – Сонце, Місяць і Зоря; в арабів – Зоря, Сонце, Місяць) був визначений церквою святій трійці після встановлення в IV ст. святого духа.

Розповідаючи про свято народження Місяця (1 січня), яке єдиним світотворчим принципом пов'язане зі святом Різдва Світу (24–25 грудня), ми зупинимося лише на ідеологічному змісті цих свят, їхній символіці та окремих містеріях, обрядах і ритуалах.

За уявленнями тієї доби, Щедрий Вечір, що був тотожний святові Януса в Римі, припадає на середину 12 священних ночей творення світу: з 26 грудня (свята Різдві Світу) до 6 січня (свята народження Води – Дани /Лелі/). Ці 12 ночей жерці-астрономи додавали певним способом до 354 днів місячного року, щоб погодити його з сонячним.

Давність відомостей про 12 священних ночей учені датують добою вед. Люнарний культ Води й космічного вогню існував на території України вже за матріархату! Мовами стародавніх народів Надчорномор'я (старовірменського Урарту) Місяць мав назву Уаціля, яка пізніша перейшла в наше Василля – Василь. В одній з колядок доби матріархату співається: «Свята Василля діжу місила, пироги пекла рогатії, букатії».

Українські ліплені пироги, різдвяні, щедровечірні разом із жертовними пирогами Янусу в етрусків є унікальною серед слов'янських і неслов'янських народів ритуальною стравою й символізують Місяць (Дідуха – предка народу). До речі, радянські мовознавці вважають, що слово пиріг успадковане від предків, котрі розмовляли доіндоєвропейською мовою. Тоді в слові ще [218] зберігалися окремі частини, що були самостійними. Тож слово пиріг означає «хліб Місяця».

За віруванням тієї доби, Місяць керує небесною й земною водою. Він впливає на вегетацію й розродження всіх земних створінь. Саме від нього залежить плодючість худоби й родючість хлібів. У колядці пізнішого походження співають: «Ілля, Ілля на Василя, а у Василя житня пуга, пугою махне – житом пахне». Ця колядка виникла вже за часів християнства, коли Ілля замінив Перуна, а Василь – Місяць, очевидно, символізує тут царицю небесну, слов'янську Артеміду. В космічний момент народження Місяця колядки й щедрівки славлять Господаря, його багатство, провіщають добробут. В колядках, які виконувалися до Щедрого Вечора, домінує культ Вогню й астральних світил, а на Щедрий Вечір гору бере культ Води, яка має народитися на Водорщі 6 (19) січня. За світоглядними міфами, відображеними в колядках, Зоря й Місяць творять воду.

Передсвяткового вечора, 31 грудня, розпочинаються і символічні містерії з водою. Воду уособлювала Маланка (у праеллінів ім'я набрало значення «сувора», «жорстока») Колядники співають:



Наша Маланка малесенька.

Як конопелька, тонесенька.

В ополонці ложки, тарілки мила,

Шовковий фартух замочила.

У містеріях з Василем – Місяцем і Маланкою – водою та в забавах з щедровечірніми весільними парами провіщаються наступні космічні події. У Вавілоні з дня одруження богині вод – Бау з богом Сонця – Бар-Баром (Баббар) починався новий рік. На Русі рік починався у березні, на весняне рівнодення, а свято одруження Води й світла відбувалося на Купала.

Засівання ранком на свято Щедрого Вечора, як і кутя на Різдво, є жертовним обрядом на честь богині Дани – втіленої води. Він імітує «дрібний дощик» (появу самого божества) і провіщає господарю урожай. На Київській Русі вірили: все, що починається у день народження Місяця, щасливо й закінчиться. Так вважали й етруски, які проводили подібні обряди на свято Януса (Янус – Місяць). Прийнято вважати, що Янус – римський бог воріт і дверей. Це сталося тому, що, як показують дослідження, Янус був богом Вавілону, а Вавілон у перекладі означає «небесні ворота». У Дворіччі це був бог місячного неба – Ан. В етрусків Ан перейшло в Ян, подібно до того, як у слов'ян аблоко – яблуко; агнець –[219] ягня. Юлій Цезар, як нам відомо, призначив і початок нового року на це свято (у 46 р. до н.е.). Християнська церква призначила на день народження Місяця (Уацілля–Василя) свято вигаданого святого Василя, а на 31 грудня – святої Маланки.

Обов'язковим щедровечірнім обрядом було прикрашання ялинки. З надзвичайною силою змальовано світотворчу дію води й вогню в колядках про ялинку. Колядники співають, що в господаря «На подвір'ї ялинка стояла, тонка, висока, листом широка. На тій ялинці трійця горіла. Три гистри впало – три морі стало» і т. ін Вогонь творить воду, як в інших варіантах міфів вода творить вогонь.

На свято Щедрого Вечора спостерігаймо етногенетичні традиції водити козу, містерії з козою й ходіння, з плугом. Коза була атрибутом головного бога Перуна, мабуть, ще в населення стародавньоямної археологічної культури. Українська загадка каже: «З бородою народився, богу вгодився, а святим бути не може (Цап)». Тут ідеться про те, що цап «вгодився» Перунові, він є йог атрибутом – отже, не може бути християнським святим. Тоді вже існував культ астрального вогню. У племен, яких археологи називають «скорченими кістяками» в могилу на померлого кидали, як символ небесного вогню, жменьку вохри. Коли її не було, символічно кидали жменьку землі. Звичай залишився в нас і досі. Ще донедавна голову померлого покривали червоною хусткою. Люди колись вірили, що походять від кози. Стародавні міфи еллінів розповідають про пастуший народ який звався «козиним» і своїми набігами на береги Егейського моря наводив жах на Елладу. За міфами, Зевса вигодувала коза. Але ми знаємо, що Перуна-громовержця також вигодувала коза.

Тоді Перун, як свідчать колядки, був мисливцем. Він удосвіта ладнав лука, бряжчав збруєю і їхав або на лови або на війну. За тієї доби попереду війська везли постать Перуна, голову якого вінчали козині роги: військо кожного племені виступало з тотетом (предком) на чолі У Єгипті, скажімо, везли статую з головою бугая Апіса. Перед військом фіванців вели барана. На щитах трипільців з племені лелегів було намальовано їхній тотем – гайстра-лелеку – священного птаха, що символізував богиню Зорю й астральний вогонь. Вірили, що коли вбити гайстра-лелеку, то небесний вогонь покарає вбивцю або спалить хату. Попереду війська пеласгів (лелегів, протоеллінів) возили богиню наших предків Дану (Тану), [220] дочку Лади з головою сови (ім'я богині елліни вимовляли як Атена).

У колядках співається також про Перуна-вівчаря. Тієї доби він уже об'їхав (тобто завоював) три чужинецькі землі й створив союз племен, що мали своїми богами Місяця, Сонце й Зорю.

З передісторичної доби лишився нам і ще один цікавий звичай. На свято астрального культу народження Місяця (Дідуха) – Щедрий Вечір в українців заведено колоти кабана або принаймні подавати жертовне порося. Хоч роха й була присвячена сонцю, а порося, мабуть, символізувало й зірку, і астральний вогонь (згадаймо народну загадку: «Дрижить свинка – золота щетинка» (вогонь).

За нашої пам'яті народ ще зберігав обряд і ритуал колишніх жерців. По селах були професіонали-колії (подібно до різників у євреїв), котрі кололи, смалили, обробляли кабана та ворожили по нутрощах, зберігаючи стародавній обряд. Кров збирали в спеціальний посуд і з неї з крупою робили кров'янку – жертву богині Дані – втіленій воді. Ворожба й провіщання відбувалися за відповідним ритуалом. Коли кров лилася буйним безперервним струмком – провіщалося дощове літо (треба заорювати гній). Довга грудочеревна перетинки – довге літо. Якщо вона швидко звужується, то лише перші посіви вродять і т. ін.

Дівчатам давали печінку, й вони, вдивляючись у блискучу поверхню, прагнули побачити свою долю.

Згадку про ворожбу по нутрощах жертовної щедро-вечірньої або різдвяної рохи ми подали за повідомленням українського етнографа М. Коробки, хоча й автору цих рядків доводилося спостерігати цю ворожбу на Чернігівщині (село Шатрище Новгород-Сіверського повіту, міста Ніжин і Борзна). На жаль, автор на той час не цікавився вивченням залишків ворожби по нутрощах тварин на Україні.

З повідомлення М. Коробки видно, що народ зберіг лише символічний, колись священний ритуал замість давньої науки провіщання по нутрощах.

Чи справді існувала така велика наука – незбагненне досягнення багатьох поколінь цілеспрямованої дослідницької думки жерців? Мабуть, так.

Адже сучасна медицина вже дійшла висновку, що по лініях долоні, радужці ока, пульсу можна розпізнати хворобу.

Фанатично вперті у намаганнях зберегти обряди своєї [221] віри, наші предки донесли їх до наших днів. Це були обряди, пов'язані з астральним культом, а саме з щедро-вечірнім святом народження бога Місяця на 1 січня. Ворожба і провіщання по нутрощах тварин були, крім наших предків, поширені в етрусків та кельтських жерців-друїдів до заборони й запровадження Юлієм Цезарем смертної кари за ворожбу.

Всенародний ритуальний звичай колоти кабана або роху на Новий рік і ворожити на нутрощах є спільним у віруваннях і побуті етрусків і кельтів, які мали своїми головними племенами, зокрема, рутенів, бойків, сквиру, галатів. Кельтські жерці-друїди («старі дуби») залишили нам багато відомостей з науки ворожби. Їхнє ім'я на території України народ зберіг у назві козацького міста Стародуба, що був осередком друїдів, як і місто Ворожба. Ці обряди було поширено в деяких народів дошумерського й шумерського населення Вавілону. Про взаємні культурно-етнічні впливи населення Наддніпрянщини з Урарту, Єгиптом, Вавілоном, Іраном, арабами свідчить термінологія свят і обрядів наших предків.

Вже на початку нової ери римляни не спроможні були засвоїти науки провіщання по нутрощах. Хоча й були відповідні книги-ворожби по нутрощах, по блискавицях або польоту птаха, які. з «благословення» римської влади часто спалювалися, наука провіщання – так звана гаруспіція (що означає спостереження печінки) лишалася в руках вчених етрусків. Римський сенат до н.е. не раз заохочував молодь етруської знаті до вивчення гаруспіції. Як відомо, термін навчання кельтських жерців становив 20 років. Поступово занепадала наука й зникали освічені ворожбити-жерці. Відсутність знань породжувала фальсифікації, сумніви й невіру. Ціцерон в своїй книзі пророцтв висловлює невіру в гаруспіцію, хоч до того, безперечно, спричинилася й смертна кара, впроваджена в Римі як покарання за ворожбу по нутрощах тварин. Наведемо слова Ціцерона, що свідчать про втрату серед окремих освічених римлян беззастережної віри в гаруспіцію вже в І ст., до н.е. Він пише: «Чи може хто-небудь кого переконати, що гаруспіки через тривалий досвід знають, що начебто напророчено в нутрощах. Але ж скільки тривав і нагромаджувався цей досвід і за якої давнини його почали використовувати? Або яким чином вони разом домовились про те, який бік щасливий, а який – нещасливий, яка звивина пророчить горе, а яка успіх і добробут? Як про всі ці речі змогли домовитись гаруспіки етруські, еллінські, [222] єгипетські та пунічні? Адже вони не могли цього зробити, та й навряд чи це зробити можливо». І далі: «...Якщо нутрощі мають властивість пророчити майбутнє, вони повинні бути пов'язані з природною сутністю речей або підлягати впливові й волі богів».

Хоч Ціцерон і дивився скептично на науку гаруспіків, віра в їхні пророцтва тривала. Однак це не завадило Візантійському імператору Константину в IV ст. н.е. Видати наказ про застосування до гаруспіків смертної кари за провіщання.

Знищити науку ворожби по нутрощах було майже неможливо, й християнська церква довго вела з нею боротьбу. За астральних культів, що існували в Єгипті, Вавілоні і на землях наших предків, космічні вірування проймали все громадське й особисте життя людей. Космічна передматеріалістична релігія справді допомагала розв'язувати складні державні, господарські, наукові й особисті проблеми. Висока наука й чудесна, як здавалося, безпомилкова практика ворожби по нутрощах беззастережно сприймалася навіть по сусідніх чужих країнах.

На жаль, на Україні ніхто з учених не вивчав мистецтва провіщань по нутрощах тоді, коли воно ще існувало в XIX ст. Якийсь час територія України, можливо, була центром ритуальної ворожби люнарного астрального культу.

Римляни спізнилися зацікавитись релігією етрусків. Вони звернули на неї увагу тоді, коли забули вже про походження власного бога Сатурна й народних сатурналій. Культури римлян і етрусків були докорінно різними, й одна з них, старіша й вища, мусила загинути. Хоч римляни були сучасниками етрусків, вони – індоєвропейці, а етруски – народ доіндоєвропейський. Спосіб мислення етрусків був зовсім інший. Тому римлянам важко було зрозуміти світосприймання й релігію етрусків. Це однаково стосується давніх наших предків на Подніпров'ї, котрі, за висновками деяких радянських вчених, є народом доіндоєвропейським.

Зупиняючись лише на культурно-історичному змісті окремих обрядів Щедрого Вечора, не можна обминути традицію ходіння з плугом, пов'язану з добою скіфів-кіммерійців. За повідомленням Геродота, на XVI–XV ст. до н.е. припадає реформація культу води й астрального вогню у скіфів-орачів. Це сталося у зв'язку з невідповідністю давнього культу з новими вимогами хліборобів. За міфами, з неба впав Золотий Плуг (сузір'я Оріон) – [223] символ астрального вогню, якому мусив поклонятися народ. Втіленням зораного поля стала богиня Земля-Мати, Земля-Берегиня. Життя й достаток народжувались уже не від одруження води й вогню, а від одруження світла (у вигляді Золотого Плуга) й зораного поля. З того часу народ зберіг свято весілля плуга. Як бачимо, традиція ходіння за плугом на Щедрий Вечір теж давня (II тис. до н.е.), але органічно вже не пов'язана зі світотворчим принципом та космогонією стародавніх астральних свят. Як і в містерії з козою, ці обряди стосуються проблем етногенезу.

На Щедрий Вечір, у таємничий день народження Місяця (Дідуха) відбувалося прославлення предка й господаря та починалось виконання ритуалів, пов'язаних з культом води: від свята її народження – Водорщів і аж до свята Купала.

Традиція водити козу й ходити з козою та Зорею на сучасний Новий рік дісталася нам від предків людності стародавньоямної археологічної культури («скорчених кістяків») і трипільців-пеласгів. Коза – тотем пастуших племен давньоямників, у яких головним богом був Місяць. А Зоря була божеством трипільців-пеласгів, племен лелегів (згодом – кіммерійців і фракійців), котрі теж брали участь в етногенезі Русі. Народ і досі зберігає обряди культу Золотого Плуга, що його, за Геродотом, встановлено в II тис. до н.е. Варто сказати, що в сузір'ї Плуга (Оріон) українці ще й нині розрізняють Чепіги, Полицю і т. ін.

Ми згадували вже про 12 священних ночей світотворення, про 12 полін, що їх заготовляють для «живого вогню», готуючи різдвяну вечерю, про 12 різдвяних страв і т. ін. Число «12», про яке йдеться у ведах – це стародавнє космогонічне й символічне число (за числом сузір'їв зодіаку – Сварога) слов'янської поганської космології й міфології. За нової ери його запозичила християнська церква.

"Семиденний тиждень – явище пізнішого походження. Перед тим місяць складався з трьох тижнів по дев'ять днів і ще з трьома святковими. На території Русі (з палеоліту) число 7 символізувало періодичний закон у природі – закон відродження.

Відповідне божество княжого Києва – Сімаргла: сім Ярил, тобто сонць, що символізують періодичний закон у природі.

Отож наші предки походять від союзу енеолітичних племен, які мали своїми богами Місяць, Сонце й Зорю. [224] Щоб зрозуміти етногенез Русі, ми и розглянули кілька стародавніх обрядових традицій, пов'язаних зі святом Щедрого Вечора.



КИЇВ І КИЇВСЬКА РУСЬ
Трипільці. Пеласги. Етруски
Заснування і давня історія Києва оповиті численними міфами й легендами.

Нині чи не найбільше знають про засновника – князя Кия, його братів Щека й Хорива, сестру Либідь. Пам'ять про них зберігають назви гір: Щекавиця й Хоревиця, а в гирлі річки Либідь – Дівич-гора, названа ще й Лисою горою, бо на ній язичники колись справляли свої обряди. З далекої скіфо-кіммерійської епохи дійшла до нас етимологія і семантика імені Либідь – Дівиця. Всіх міфів, пов'язаних із Києвом, не перелічити. У глибину піків сягають легенди про знамениті Змійові вали, якими було розділено і місто.

Доісторичні поселення на території Києва, очевидно, належали кільком племенам, очолюваним «братами» і «сестрою» Кия. Ґрунтовні археологічні, історичні та етнографічні дослідження дають підстави вважати, що серед них були пеласги, етрускоїди і кельти. Вчені довго билися над розгадкою таємниці назви київського «доісторичного» причалу Самбатас, про який згадував і візантійський імператор Константин Багрянородний. Авторові цієї книги не зразу вдалося розшифрувати древній київський топонім.

Ще донедавна немалою загадкою була Старокиївська гора – колись традиційна у попередників Русі і слов'ян «гора собот», де влаштовувалися «соботки» – суботні офіри богам астрального культу. Особливо велелюдним у скіфську епоху й пізніше, в період передісторії Києва, було свято на честь фрігійської Великої Матері богів – Кибели (Купала). Ки – богиня Землі, а Белл – бог світла і Неба, тобто «Земля небесна». У фракійців і слов'ян це Білий бог (український Полель), білоруський Белун, кельтський Беланус. Це також Пеле бог світла і сонця у пеласгів. Тобто свято богині Землі Небесної (Кибели, Купали) було одночасно і на честь бога світла і сонця Белла – Балануса – Белуна – Полеля – Семи-ярила (сонця літнього сонцестояння. Це також був [225] давньоруський Див, халдейський Небо (Діо – в грецькій інтерпретації), давньоіндійський Dyaus Pita (санскр.), іранський Зевс, як і Зевес давньогрецький. Діо – Дій – Див мав у фракійців і слов'ян ще епітет Сободій. Це те ж саме, що Елевтерос і Liber у Зевса і Юпітера – Свобода. «В» тут вставне, спершу було собода1. Звідси й дві назви свята: Купала – на честь Кибелли, а Собот (соботки) – на честь Сободія («Свободи Неба»). Це була грандіозна, захоплююча містерія наших пращурів. її обряди та ритуали у давніх Фрігії, Русі й на сучасній Україні дуже подібні у всіх деталях.

У статті «Самбатас», яка публікується в цій книзі, автор дає тлумачення назви свята «соботки», яка походить від субота (Σαββατασ), що також має значення «свобода», але «свобода (відпочинок) землі нічиєї». Таке значення мала назва київської пристані у греків на початку нової ери. Таким чином, Старокиївська гора (як і інші гори у Києві) була місцем, де здійснювалися жертвоприношення різним астральним богам – Перуну, Дані, Дажбогу.

Вчені вивчали давні повідомлення й легенди про переселення, що відбувалися задовго до нової ери, в Придніпров'я з Малої Азії, зокрема з міста Кіоса. Міфи про язичницьких богів київського пантеону і Русі, як показали дослідження, сягають епохи міді-бронзи, неоліту й пізнього палеоліту – не тільки III–IV тис. до н.е., але й ідуть далі у марево віків – аж до XIX–XX тис. до н.е.

Серпанком міфів і легенд оповита передісторія й інших визначних центрів стародавніх цивілізацій, але Київ і Рим багаті ними особливо. У 1962 році автор писав про їхні зв'язки у торгівлі, культурі, виражені в язичницьких віруваннях, обрядах, звичаях, традиціях, про те, що назви Русь і поляни виникли ще до часів Геродота. За чверть віку наукою нагромаджені нові факти, які змушують знову звернути увагу на древні міфи, на етнічну близькість племен – творців передісторії Києва й Риму.

Етнічними зв'язками можна пояснити відомі у минулому спільні риси культури і навіть побуту цих древніх міст. Колись самовпевнені європейські вчені стверджували, що культура Русі запозичена з Риму.

Як уже знає читач, нині доведено, що в трипільську

__________



1 Miklosich F. Etymologishes Wörterbuch der Slawishen Sprachen. 1886, C.332. [226]

епоху на території України існувала високорозвинута цивілізація з писемністю, чи не з першим у світі звуковим алфавітом, протомістами, наукою і мистецтвом. І Рим своїм розквітом багато у чому завдячує ще древнішій культурі Причорномор'я і межиріччя Дніпра – Дністра. Підвалини культури, величі Риму заклали пеласги й етруски. Етруски були його першими царями. Вони ж в особі міфічних Ромула і Рема заснували місто. І нині навіть назву Roma дослідники, не вагаючись, вважають етруською.

Але етруски вже застали на Аппенінах «божественних пеласгів», яких прославив Гомер і які у Римі опинилися згодом на правах упосліджених плебеїв. М. Марр писав про те, що визначний колись народ пеласгів завершив свою історію підкореним бідним нижчим станом. Народ назвався іменем одного з своїх богів – бога світла Пелле.

Спираючись на висновки відомого українського мовознавця, етнографа й історика О. Партицького про те, що назва пеласгів походить від імені Пелле – Аполло – Аполлон, можна допускати, що й слово плебеї [плебе] етимологічно пішло від Пелле + ба [кіммерійсько-етруське «дитя»]. Отже, Пеллеба – плеба – плебе – плебеї: «діти бога світла».

Історією Риму, як відомо, займалися вчені багатьох країн упродовж двох з половиною тисячоліть. Нагромаджено надзвичайно великий і цінний матеріал. Києву не так пощастило. Його передісторія вивчалася дуже мало.

Археологія засвідчила, що у III і II тис. до н.е. тут було кілька великих трипільських поселень, які фактично й утворили протомісто1. М. Марр вважав, що назва Київ відноситься до того ж часу, що й назва Рим [VII ст. до н.е.]. Морфологічний і лінгвістичний аналіз показує, що слово Куяба читається як «дітище скіфа», причому «ба» означає «дитя» по-кіммерійському. Отже, робить висновок М. Марр, у заснуванні Києва брали участь і скіфи, і кіммерійці, які не були іраномовними [на відміну від усталеної щодо цього точки зору].

Чи були трипільці Києва і Правобережжя Дніпра пеласгами? Питання само по собі надзвичайно цікаве. більше того, воно тісно пов'язане, як ми побачимо далі, і іншою важливою проблемою: чи були засновниками

__________



1 Толочко П.П. Древний Киев // История городов и сел Украинской ССР – К., 1979. – С. 19-22. [227]

Києва і Риму одні й ті ж видатні народи стародавнього світу.

Наші дослідження дозволили виявити і зіставити численні факти, які свідчать, що населення трипільської археологічної культури УРСР було пеласгами, а точніше – протопеласгами. Таким чином, на самому початку розгляду джерел, міфів і фактів, пов'язаних із проблемою походження Києва і Риму, ми зустрічаємося з думкою, що обидва центри давніх цивілізацій синхронно створювали одні і ті ж видатні народи. Важливість питання про етнічну приналежність трипільців вимагає того, щоб докладніше зупинитись на літературі з етносу трипільців. Висновок про те, що скіфи й кіммерійці не були іраномовними, а були фракійсько-етрускоїдними племенами, ми також розглянемо нижче.

Ще в листопаді 1978 року [23. XI] автор у своєму виступі на міжнародному симпозіумі археологів з етногенезу слов'ян у Києві повідомляв про неперервність етнокультурного процесу на Середньому Дніпрі з епохи Трипілля. Древні міфи у світлі сучасної науки свідчать, що боги пеласгів «жили й захищали свій народ» на Середньому Дніпрі у межиріччі Дніпра – Дністра. Як ми уже показали, Пелле – Полель – Аполлон [бог світла] дав ім'я племенам пеласгів. Зевс «пеласгійський» – це етимологічно й семантично бог неба трипільців – Див [Dyaus Pita – санскр.]. Трипільська Дана – Аthenа Раllаdа в Афінах в епоху заснування міста пеласгами. До тих часів належить зображення лелек на священній стіні Пеларгікон в Афінах. Лелеки і на Україні залишаються священними птахами – тотемом древніх племен лелегів [пеласгів]. Артеміда як сестра Аполлона [Полеля], безперечно, також богиня пеласгів і в той же час, як ми показали, богиня протослов'ян і фракійців-кіммерійців – за повідомленнями античних авторів [Платон, Тіт Лівій]. Згідно з Гомером, батьківщиною Ареса є землі, які нині відомі в науці як територія поширення пізньої трипільської археологічної культури, населення яких цей бог захищає. І якщо античні джерела хронологічно відповідають добі кіммерійців /фракійців/, то ще О.І. Соболевський у «Русско-скифских этюдах» ставив питання про пеласгів як про трипільців і предків кіммерійців. «Якщо ми вбачатимемо в предках кіммерійців і пов'язаних з ними (на нашу думку) скіфів-еллінів і особливо гелонів-еллінів – древніх пеласгів, нам буде зрозуміло багато що у розповідях Геродота і Страбона». Кількома сторінками раніше О.І. Соболевський говорить [228] про можливість «вбачати у представниках трипільської культури кіммерців Геродота»1. Очевидно, це слід розуміти так, що трипільців-пеласгів можна вважати предками кіммерійців2.

Вкажемо на деякі висновки і гіпотези дослідників, що стосуються питання етносу трипільців. Наприкінці минулого століття видатний український археолог В. Хвойка, який відкрив трипільську археологічну культуру, вважав, що трипільці були «найдревнішими слов'янами»3. Багато хто із археологів заперечували Хвойці. Так, П.Н. Третьяков писав, що «головні предки слов'ян, найдавніші праслов'яни знаходяться не серед трипільців, як думав В.В. Хвойка, а серед інших північніших племен, які мешкали в IV–III тис. до н.е. у лісових областях між Середнім Дніпром і Одером. Що ж до нижньодунайських племен, то, на думку ряду радянських, польських і румунських археологів, у них слід вбачати предків фракійської групи племен, що відрізняються від слов'ян, але згодом значною мірою були поглинуті ними4.

Гіпотези етнічної приналежності трипільців розглядав у своїх працях Т.С. Пассек5. Різні автори висловлювали річні думки щодо етносу трипільців. Протослов'янами IX вважав В.В. Хвойка, фрако-фрігійцями – Е.Р. Штерн та інші, кельтами – К. Шухардт, тохарійцями – О. Мен-Пин і т. д. Нам здається, що доки не розв'язана проблема походження слов'ян, не можна вважати деякі із названих гіпотез цілком несумісними. Фрако-фрігійці і кельти, безперечно, брали участь в етнічному формуванні Київської Русі.

Т.С. Пассек в одній із своїх праць наводить заперечення М.Ф. Біляшевського В.В. Хвойці, висловлене в рецензії на розкопки у Трипіллі. М.Ф. Біляшевський вважав, що «культура проникла через Егейське і Мармурове моря з Фінікії або Єгипту і в розписній кераміці

_________



1 Соболевский А.И. Русско-скифские этюды // Известия отделения русского языка и словесности АН. –Л., 1924. –Т. XXVII. – С. 305–309.

2 О. Партицький вважав кіммерійців близькими фракійцям, а останніх – нащадками пеласгів.

3 Хвойка В.В. Каменный век Среднего Приднепровья // Труды XI Археологического съезда в Киеве в 1889 г.– Т. 1.– С. 80.

4 Третьяков П.Н. Восточнославянские племена. – М., 1963. – С. 24–30.

5 Пассек Т.С. К вопросу о древнейшем населении Днепро-Днестровского бассейна // Сов. этнография. – 1947.– Вып. VI–VII.– С.14–18; Пассек Т.С. Периодизация трипольских поселений // МИА. – 1949. – № 10. – С. 231 – 239. [229]

найбільш відчутний вплив Сходу»1. На східному походженні трипільської культури наполягали О.А. Спіцин і В.О. Городцов. «Високорозвинута культура київських майданчиків, – писав Спіцин у праці, присвяченій розкопкам глиняних майданчиків поблизу с. Колодяжного на Київщині, – східна, саме малоазіатська».

З радянських археологів і мовознавців найважливіші висновки щодо цього зробив академік М.Я. Марр2, якого підтримував академік М.С. Державін. Висновки М.Я. Марра безпосередньо стосуються питання етнічного формування трипільців. М.С. Державін3 писав і не раз висловлював думку про те, що пеласги і етруски заселяли межиріччя Дніпра – Дністра. За М.Я. Марром, етруски з півдня Кавказу – з меж басейну Ванського озера, зробивши етап у Лідії, рухаються Середземним морем на Апеннінський півострів, а їх родичі з північного Кавказу – лазги і реlаsg’u і lе-lеg’u північним шляхом, Чорним морем або північним його узбережжям вливаються в межі Балканського півострова.

Хоч при пересуванні у давні епохи човен мав перевагу і був попередником колісного транспорту, однак це більше стосується пересування невеликих загонів або груп населення вздовж рік, а не цілих народів морями й океанами. Тому хвилі пеласгів і етрусків, що рухалися на захід, передусім густо заселяли Правобережжя Дніпра і західні райони сучасної території УРСР, а вже відтак як пише М.Я. Марр, влились у межі Балканського півострова. Звичайно, і «етруски з південного Кавказу, – як зазначає М.Я. Марр, – не лише роблять етап в Лідії і рухаються Середземним морем на Апеннінський півострів». Вони, безумовно, заселяють не тільки Лідію, а й Фрігію, Трою, Бітинію і насамперед рухаються на Балканський півострів, у долини Нижньою Дунаю (Істр) і Дністра. Рух цей тривав цілі століття і по суті був етапом перебування етрусків на території нинішньої УРСР

Говорячи про пересування етрусків з Лідії Серед земним морем, М.Я. Марр віддавав данину повідомленням Геродота і версії, яка переважала у XIX ст.: про перехід етрусків до Італії морським шляхом, а не з

___________



1 Археологическая летопись Южной России. – К., 1899. – Т.1. – С.8.

2 Марр Н.Я. К вопросу о происхождении племенных названий «этруски и пеласги» // Записки восточного отделения русского Археологического общества. – Петроград, 1921. – Т. XXV. – С. 330.

3 Державин Н.С. Происхождение русского народа. – М. І946. – С. 10-25. [230]

півночі, як про це говорять нові дослідження. Етнографія, фольклор і міфолоогія України і Греції свідчать про переплетіння етнокультурних процесів на цих територіях, як і на території Малої Азії. П. Кречмер у статті «Давньогрецькі шари мов і народів» виділяє такі шари: 1) анатолійський; 2) дунайський, або пеласгійсько-етруський; 3) грецький; 4) венетський; 5) іллірійський, який слід відмежовувати від венетського. Кречмер вважає, що «головні ознаки іллірійської мови – три словотворчі суфікси власних імен – nt, – st, – s(s), які об'єднують догрецьку мову з етруською і повинні бути як в Італії, так і у Греції віднесені до одного і того ж мовного шару. Отже, і на території поширення іллірійської мови слід припускати наявність субстрату, спорідненого з етруською мовою». П. Кречмер об'єднує етруську, тірренську, пеласгійську і ретійську мови в одну «рето-тірренську» гілку протоіндоєвропейської мови. Робиться висновок, що пеласги були давніми поселенцями Греції. Цікаво, що сусідню мову (мається на увазі мова, яка формувалася в результаті близьких етнокультурних процесів на території УРСР) декотрі відомі європеїсти вважають також протоіндоєвропейською або доіндоєвропейською1.

В даний час, як не прикро про це писати, питання етногенезу слов'ян у нас залишається нерозв'язаним, а належність слов'ян до населення трипільської археологічної культури – нез'ясованою.

Деякі малюнки на плитах Кам’яної могили2, можливо, слід вважати кельтськими написами. Та обставина, що дехто з дослідників (Покорни) розглядає тохарів як частину фрако-фрігійців3 і що однією з догрецьких мов і народошарів є дунайська або пеласгійсько-етруська свідчить на користь перебування пеласгів у Північному Причорномор'ї.

Розглянемо повідомлення античних авторів про мову пеласгів і про їх пересування на території Балканського півострова і на Апенніни, де пізніше з'явилися етруски. Про пеласгійську мову Геродот писав: «якою мовою розмовляли пеласги, точно не можу сказати. Якщо дозволено робити висновок по тих із пеласгів, котрі вціліли ще до нашого часу, мешкають вони вище від тірренів у місті

_________



1 М. Марр, М. Красуський та ін.

2 Рудинський М.Я. Каменная могила // КСИА. – 1952. – № 1. – С. 21–31.

3 Умняков И. Тохарская проблема // Вестник древней истории. – 1940. 34. – С. 193. [231]

Крестоні і колись займали прикордонні з нинішніми дорянами землі – вони жили в теперішній Фессаліотиді, – як і по рештках тих пеласгів, котрі ніколи не жили разом з афінами, а потім зайняли Плакію на Геллеспонті, так само, як і по всіх інших пеласгійських поселеннях, які більше так не називаються, – якщо можна судити і цього, то пеласги розмовляли мовою варварською. Коли й усе пеласгійське плем'я було таким, то отже, населення Аттіки, що було пеласгійським, з приходом еллінів змінило й мову свою. Мова крестоян не схожа на жодну з мов народів сусідніх, так само, як і мова плакіян; але мешканці цих двох міст розмовляють однаковими мовами; очевидно, вони зберегли те саме наріччя, яким розмовляли при виселенні в ці місця»1.

Фукідід говорив ще невизначеніше: «Брасід після взяття Амфіполя здійснив похід разом із союзниками на так звану Акту. Область ця, починаючись від Царського каналу, простягається по сей бік перешийка, а висока гора її Афон закінчується біля Егейського моря. На Акті, біля самого каналу, знаходиться місто Сана, колонія андріян, повернута до моря з боку Евбеї. Інші міста: Фісс, Клеони, Акрофон, Олофікс і Дій. Населяють їх змішані варварські племена, що розмовляють двома мовами2.

Невелику їх частину становлять холкідяни, більшість же пеласги з тірренів , що колись жили на Лемносі і в Афінах, а також бісалти, крестояни і едони4; живуть вони невеличкими містами» (IV, 109)5.

Повідомлення Діонісія Галікарнаського стосується мови тірренів (етрусків) і може бути використане як заперечення тотожності мов тірренської і пеласгійської. Діонісій Галікарнаський свідчить про мову тірренів (етрусків): народ тірренський «з жодним з інших народів не є ні одномовним, ні однозвичайним».

З трьох повідомлень – Геродота, Фукідіда і Діонісія Галікарнаського – можна зробити такі висновки:

1. У V ст. до н.е. пеласгійська мова була невідомою мовою (Геродот);

2. Щодо грецької мови, вона була «мовою варварською» (Геродот);

3. Це була мова, не схожа на жодну з мов сусідніх із пеласгами народів (Геродот);

_______


1 Геродот. История: В 9 кн. – М., 1885. – Т. 1. –С. 20-27.

2 Тобто «варварською» і грецькою.

3 Фракійські племена.

4 У іншому перекладі – «тіррени» (Л., 1981).

5 Фукидид. История. – М., 1915. – Т. 1. – С. 321-322. [232]

4. Не схожа і на мову сусідніх тірренів (Геродот);

5. Народ тірренський (етруски) з жодним із інших народів не був «одномовним» (Діонісій Галікарнаський);

6. Населення пеласгів у V ст. н.е. в районі східної частини Афонського півострова (Акта) розмовляло двома мовами – своєю рідною і грецькою, що свідчить про огречення і дозволяє припускати наявність елементів грецької мови у мові пеласгійській у V ст. до н.е. (Фукідід).

У зв'язку з останнім висновком слід сказати, що сучасні дослідження припускають огречення пеласгів. О.І. Соболевський писав: «Побутова й релігійна близькість пеласгів і греків не підлягає сумніву. Вони могли вести до змішування пізніх пеласгів з греками, до визнання у цих пеласгах греків, особливо там, де пеласги були вже дещо огречені»1.

Нагадаємо: М.Я. Марр вважав, що засновниками й жителями Ольбії (Ольвії) були не греки, а огречені вихідці з Подніпров'я, споріднені із засновниками Києва і кіммерійцями.

Одержані висновки з повідомлень Геродота, Фукідіда і Діонісія Галікарнаського не дають конкретних даних про пеласгійську мову. Конкретніші за змістом свідчення знаходимо у повідомленнях німецькою дослідника Ангуста Фіка, який пише: «Наш запас слів пеласгійської мови... складається з двох частин: із слів лемноських написів, смисл яких, звичайно, невідомий, і з назв місцевості псласгійських поселень, смисл яких ми також мало знаємо...» На жаль, таке повідомлення не збагачує наші знання.

Додатковими даними про пеласгійську мову можуть служити зауваги болгарського вченого В. Георгієва, котрий у декількох своїх статтях показав, що назва пеласги тотожна з назвою філістимляни з біблії, в якій можуть бути визначені як пеласгійсько-філістимлянські всього лише кілька слів2.

Усе це не дозволяє дати чітку характеристику пелесгійської мови. Однак цілком очевидно, що огречення могла зазнавати лише та частина пеласгів, що жила і серед греків. Як ми покажемо нижче, пеласги, захищаючи диких сусідів дорійців, уже у III тис. до н.е. і особливо

__________



1 Соболевский А.И. Русско-скифские этюды. – С. 309.

2 Гооргвев В. Вопросы родства средиземноморских языков // Вопросы языкознания. – 1954. – № 4. – С. 60. [233]

після Троянської війни стали переселятися до Італії, де започаткували протолатинську мову. Але що сталося з пеласгами, які жили у межиріччі Дніпра – Дунаю, звідки і як вони потрапили на Балкани? Зникнути такий народ не міг. Якою мовою стали розмовляти нащадки пеласгів? Трипільські міста були зруйновані у III тис. до н.е. пастухами стародавньоямної археологічної культури. Давньоямники принесли з собою мову, елементи якої нам відомі як ханаанейсько-слов'янські. Вона, безперечно, і поглинула мову пеласгів, утворивши протослов'янську мову З елементами протолатинської. Звідси й спільні традиції побуту, обряди, вірування у стародавнього населення Київської Русі і Риму.

Про вірування пеласгів грецької епохи ми дізнаємося від античних письменників. Так, серед релігійних символів пеласгів чільне місце займали дітородні органи, чоловічий і жіночий. Павсаній згадує про те, що в Ларисеї (у Аргосі) при храмі Деметри Пеласгійської було місце під назвою Delta Vulva (11, 21 1)1. Згадується також, що на монетах з пеласгійських островів Лемнос і Імброс зображено фаллос і т. д. Ці релігійні символи засвоїли греки. Геродот розповідає, що «Перші з еллінів, навчившись у пеласгів, зробили зображення Гермеса із збудженим членом» (11,51)2. Зображення останнього у греків і римлян називалося – φαλλος , φ’αλος ,Рhаllиs.

У пошуках відомостей про пеласгів розглянемо повідомлення античних авторів про переселення цього народу.

У Страбона (У. 2.4.) знаходимо заувагу: «Антиклід повідомляє, що пеласги заселяли передусім Лемн і Імбр і що загін пеласгів разом з Тірреном, сином Аттія, переселився до Італії3.

Це повідомлення Страбона важливе тим, що конкретно вказано, ніби Тіррен прибув до Італії з племенами пеласгів, а не етрусків. А етруски, згідно з міфами про заснування Риму, були нащадками Енея – Ромул і Рем.

В Італії ми знаходимо плем’я фалісків. Перший склад слова фаліски (Falisci, Phaliscus – фал – змушує згадувати про фаллос, релігійний символ давніх пеласгів догрецьких часів в області Егеїди.

_______


1 Павсаний. Описание Эллады, или Путешествие по Греции во II веке по Р-Х. – Спб. 1887–1889. –С. 282-283.

2 Геродот. – Т. 1. – С. 142.

3 Страбон. Географія: В 17 кн. – М.. 1879. – С. 224. [234]

Деякі відомості про фалісків подає В.І. Модестов1. Панівним уявленням у древніх письменників було те, що фаліски – вихідці з Аргоса. Так гадав і Катон, на котрого посилається Пліній Старший. Цієї традиції дотримувались поети: Вергілій (Асп. 723), Овідій (Fasti, IV. 73; Аmоr, III. 13. 31), Сілій Італік (Рunis, VIII. 474). За Плінієм іде Солін (II. 7), те саме повторює й Стефан Візантійський.

Стверджували також, що фаліски жили у зайнятих ними місцях з незапам'ятних часів, аж доки туди не вторглися етруски. Прибуття фалісків до Італії можна датувати 2-ю пол. II тис. до н.е., коли (XIII ст. до н.е.) під натиском греків (дорян) пеласги почали переселятися з території Енеїди на нові місця (у Палестину, в Італію). Згідно із Страбоном: «Вторгнення і переселення здійснювались головним чином під час Троянської війни і після неї, коли і варвари, і разом з ними елліни ніби одержимі були якоюсь жагою до загарбання чужого; втім, таке було і до Троянської війни. Тоді вже були племена пеласгів, ковконів і лелегів. У давнину вони блукали різними частинами Європи, і Гомер зображує їх союзниками троянців, а не народами з протилежного берега» (XII. 8.4.)2. І далі: «Ієронім визначає окружність фес-салійської долини і Магнетиди в 3000 стадій і говорить, що ця місцевість населена була спершу пеласгами, згодом їх витіснили звідти до Італії лапіфи. Пеласгійською рівниною тепер зветься та, на якій розташована Ларисса, Гіртона, Фери, Можій, озеро Бойбеда, Осса, Гомола, Пелій і Магнетида» (IX. 5. 22)3. «Півострів цей (Афон) населяли пеласги з Лемну, які оселилися в п'яти містах: Клесні, Олофіксі, Акрофоях, Дії і Фісії» (VII. 35)4. «Взагалі цей народ (пеласги), який багато мандрував і був схильний до переселень, досяг великої могутності, а відтак швидко занепав, головним чином під час переселень в Азію еолян та іонян» (XIII. 3. 3)5.

Про перші переселення пеласгів, що ними керували родоначальники Енотр і Евандр, з Пелопоннеса на територію Італії грунтовно повідомляє дослідник давнини в галузі етнокультурних зв'язків Діонісій Галікарнаський.

________

1 Модестов В. Фалиски // ЖМНП. – 1895. – №.3. – С.125-160.

2 Страбон. География. – С. 583–584.

3 Там же. – С. 455.

4 Там же. – С.340.

5 Там же. – С. 634. [235]

Це він стверджував, що про спорідненість народів можна судити за їхніми богами й релігією традиціями, звичаями і мовою.

Наведемо його свідчення про Енотра й Евандра, які переселилися до Італії разом зі своїми підданими: «Найосвіченіші з римських письменників, і серед них Порцій Катон, котрий дуже ретельно описував походження італійських міст, і Кай Семптоній і декотрі інші стверджують, що то (аборигени) були греки1, які переселилися з Ахеї за багато століть до Троянської війни... Через те, коли розповідь їхня правдива, це не можуть бути колоністи іншого племені, крім аркадського. Тому що ці перші з греків, переправившись через Іонійську затоку, спорудили житло в Італії, виведені Енотром, сином Лікаона. Той був п'ятий після Езея і Форонея, перших проводирів Пелопоннеса. Адже від Форонея походить Ніоба, що від неї і Юпітера, кажуть, народився Пеласг. Евзею ж Лікаон доводився сином, і донька його – Дейаніра. Від Дейаніри і Псласга походить другий Лікаон, котрому Енотр доводився сином, за сімнадцять століть до війни під Троєю. І саме в той час були послані колонії з Греції до Італії, а переселився ж Енотр з Греції, незадоволений часткою своєї спадщини» (І. IX)2. Таким чином пеласги вже через п'ять століть після їхньої появи на Пелопоннесі почали переселятися до Італії. Звернемо увагу, що Страбон вказує на те, що пеласги вийшли з Аркадії на початку III тис. до н.е, тобто коли пастухи стародавньоямної археологічної культури напали на трипільців. В Аркадії жили пеласги, у котрих Артеміда, як і у трипільців, була богинею Місяця, рік і озер, а не мисливицею, як у греків.

Павсаній залишив короткі зауваги про Енота (Інотра): «Молодший син Лікаона, Інотр, завимагав від старшого брата, Нікітима, грошей і людей, переправився на кораблях до Італії, оселився і дав назву країні Інотрії. Це була перша еллінська3 колонія поза Елладою, а коли точно сказати, то до Інотра і варвари не їздили в чужу землю» (VIII. 3,5)4.

__________

1 Тут назвою аборигени, тобто древні пеласги, останні протиставляються збірному імені греки – так в епоху Риму називались вихідці з Пелопоннесу (Греція).

2 Dionissii Halicarnassci. Scriptagual extant Omnia Hanvial Tupis Wechelianis. – 1615.–Р. 36.

3 Як бачимо, не лише міфологія пеласгів, фракійців і слов'ян, збережена еллінами, стала зватись еллінською, а й етнос тих народів, які переселилися з Еллади, також пов'язувався з еллінами.

4 Павсаний. Описание Эллады... С. 600–601. [236]

«Кажуть, був аркадянин, який відзначався і розумінням, і знанням війни, на ймення Евандр. Він був сином Ерма і Німфи, доньки Ладона1. Посланий на виселення і воїнством із паллантійських аркадян, він біля ріки Тібру заснував місто Паллантій, яке згодом стало частиною Риму. Незважаючи на це, частина Риму, заселена аркадськими супутниками Евандра, довго зберігала древнє ім'я Паллантія і лише згодом із цього слова випало одне «л» і «н» (VIII. 43. 2)2. Ми бачимо, що до етрусків (Ромула і Рема) римська територія вже заселялась пеласгами, подібно до того, як поселення пеласгів-трипільців існували в той час і в Києві. В епоху етрусків – Ромула й Рема (VII ст. до н.е.) закладається Рим і в той же час легенди і міфи повідомляють про заснування Києва Києм, якого деякі вчені вважають скіфом-етрускоїдом.

Коротке повідомлення про Евандра знаходимо і в Діонісія Галікарнаського: «Трохи пізніше, майже за шістдесят років до Троянської війни, інший флот греків причалив до тієї частини Італії, чому самі римляни є свідками. Цю колонію, що походила з аркадського міста Палантія, вивів Евандр, син Меркурія і якоїсь Німфи Аркадії, про яку греки кажуть, що то була Теміно і що нона переймалася божественним натхненням: історики римських старожитностей називають її вітчизняною мовою Карментою» (І. XXXI)3.

Про Евандра писав і Тіт Лівій: «У той час тими місцями правив більше авторитетом, аніж повелінням Евандр, що втік з Пелопоннеса, муж високоповажний за чудо письма, нової справи серед непосвячених у мистецтва людей, високоповажний більше за, як вважали, істинну божественність матері Карменти, провісниці, котрій до прибуття в Італію Сибілли дивувалися ті народи» (І. 7)4.

________

1 Авторові, який протягом багатьох років досліджував міфологію астрального культу Русі і Середземномор'я, вдалося встановити, що Афродіта (Уранія) В давнину гналась ЛадаПоляжина, тому що народилася на ріці Ладон в Аркадії (словник Гесигія). На Русі ріка Лада впадає в ріку Танву (Дану-Тану), тобто «народжує» богиню Дану (Воду-Мати), Протослов'янська (пеласгійська і фракійська) богиня Місяця – Артеміда в Аркадії і Етолії – була завжди не богинею мисливства, а богинею річок, струмків, джерел.

2 Павсаний. Описание Еллады... – С. 666.

3 Dionissii Halicarnassci. Scriptagual extant... –Р. 36.

4 Ливий Тит. Римская история от основания города. – М., 1897. – Т. 1. – С. 12. [237]

Коротка згадка про Евандра є і в Корнелія Таціта: «А в Італії етруски навчилися писемності від корінф'янина Демарата, аборигени – від аркадянина Евандра»1; і написання латинських букв було таким, як і найдавніших грецьких (XI. 14)2.

Отже, ми знаходимо у давніх письменників неодноразові повідомлення про переселення до Італії, у тому числі й пеласгів. Та чи були фаліски вихідцями з Аргоса, пеласгами? Так, були. В ту епоху фаліски мешкали й на території нинішньої УРСР.

Судячи з повідомлень древніх письменників, фаліски – вихідці з Аргоса Пелопоннеського. Про Аргос та інші місця Греції, пов'язані з пеласгами, багато відомостей подає Страбон: «Щодо пеласгів, то майже всі згодні з тим, що це – древнє плем'я, яке поширилось по всій Елладі і переважно серед еолійців у Фессалії. Ефор говорить, що пеласги – первісні аркадяни, які, обравши військовий спосіб життя і навернувши до нього багато інших, передали їм свою назву, що вони зажили гучної слави у еллінів і взагалі у всіх до кого лишень коли-небудь потрапляли. Вони й справді мали поселення і на Кіпрі, як каже Гомер словами Одіссея, зверненими до Пенелопи:



Різні там мови змішалися: там проживають, ахейці,

Етеокріти відважні, кінодяни, плем'я дорійців,

Що розділилось на три, та ще й богосвітлі пеласги.

(Одіссея, ХІХ, 175.

Переклад Бориса Тена).

З іншого боку, пеласгійським Аргосом зветься і та частина Фессалії, що лежить між гирлом Пенея і Фермопілами до гірської країни біля Пікру, бо колись ці місцевості належали пеласгам, а додонського Зевса сам поет називає пеласгійським: «Додонський Зевс Пеласгій-ський...» (Іл. XVI, 233)3.

Інші називали пеласгійськими і народи Епіра, тому що туди сягало володарство пеласгів. Оскільки багато героїв називались пеласгами, згодом чимало народів одержали їхню назву. Так був названий Пеласгією Лест, а сусідів-кілікійців, що в Тріаді, Гомер називає пеласгами:

________


1 З часу прочитання Суслопаровим паласгійсько-фракійських написів (першого у світі буквено-звукового алфавіту) на території УРСР ми знаємо, що цей алфавіт був перенесений з Дніпра у Фінікію, на Пелопоннес, а відтак до греків і римлян.

2 Тацит К. Сочинения: В 2 т. – Л., 1969. –Т. 1. – С. 185.

3 Гомер засвідчии, що Зевс: бог не грецький, а пеласгійський (трипільський архів культури УРСР). Пізніше пеласги просунулися на Пелопоннес і на острів Кріт. [238]

Він племена Гіпофей, вождь списоносців-пеласгів,

Що населяли тоді землі родючі Ларисси.

Есхіл у «Данаїдах» пише, що плем'я пеласгів походить з Аргоса, розташованого неподалік Мікен. І Пелопоннес, як стверджує Ефор, звався Пеласгією. Евріпід з «Архелаї» говорить, що «Данай, отець п'ятдесяти дочок, котрий прийшов у Аргос, Інаха місто заснував і постановив, щоб ті, хто звавсь раніше пеласгами в Елладі, данаями віднині називались»1.

Антиклід повідомляє, що пеласги заселяли передусім Леїн та Імбр і що загін пеласгів разом з Тірреном, сином Атія, переселився до Італії. Врешті історики зазначають, що пеласги мешкали навіть в Афінах. «Оскільки вони постійно блукали і, як птахи, відвідували різні місця, куди тільки не приводив їх випадок, то жителі Аттіки і назвали їх пеласгами». (V. 2. 4.)2.

Те, що афінських пеласгів у Страбона названо пеларгами і назва стіни Пеларгікон у Афінах, на якій було зображено священних лелек (гайстрів), оспіваних і на Україні, – свідчення того, що це було плем'я лелегів, для котрих головним божеством астральної тріади служила Зоря (лелека – її символ).

Отже, з цього випливає, що вихідці з Аргоса – фаліски були пеласгами, як і останні мешканці Аргоса Пеласгійського.

Ще одне цікаве свідчення Діонісія Галікарнаського: «Пеласгів приймали аборигени. Між іншим, дехто з пеласгів, змушених покинути батьківщину Фессалію і прийнятий аборигенами, спільними силами воювали проти сікулів. Цю ватагу аборигени допустили до місць свого проживання, можливо, з надією на допомогу, але я допускав, що зробили вони це з родинних почуттів, бо рід пеласгів – грецький і походить з Пелопоннеса, але в силу різних обставин, найбільше блукань, не може знайти пристанища. Спершу їхні поселення були неподалік Аргоса (як тепер називають – Ахейського), на місці, котре, на думку тубільців, дістало свою назву від царя Пеласга, якому древні дали це ім'я. Він був сином Юпітера і Ніоби, народженої Фронеєм; з нею першою із смертних жінок узяв шлюб Юпітер. Так мовиться в переказах. Через шість століть, покинувши Пелопоннес, вони переселилися в Гемонію, яку

___________

1 Це стверджує думку, що у війні з Троєю «дари данайців» були дарами пеласгів, отже й «хитромудрий Одіссей» був також пеласгом. Троянці ж були етрусками, і Еней, предок Ромула і Рема, – етруск.

2 Страбон. География. – С. 223–224. [239]

тепер називають Фессалією. Вождями цієї колонії були Ахей, Фтій і Пеласг – сини Ларисси і Нептуна. Прибувши в Гемонію і прогнавши звідтіля диких мешканців, вони ділять її на три частини, які стали називатися іменами вождів: Ахеєю, Фтіоцидою і Пеласготидою. Після того, як п'ять віків користуючись родючими рівнинами Фессалії, вони накопичили величезні багатства, на шостій сотні літ їх прогнали звідти курети і лелеги (тепер їх називають етолянами і локрами), а з ними багато інших сусідів Парнаса, очолюваних Девкаліоном, народженим від Прометем і Климени – «доньки Океана» (І. 17).

Звідси й висновок про те, що пелесги доводилися родичами етрускам, бо тіррени етруски воювали з сікулами. Окрім того, вигнали пеласгів із Фессалії (Гемонії) лелеги, які широко розселилися на Подніпров'ї, а в Греції збереглися в Етолії. Слід зауважити, що саме в Аркадії та Етолії збереглися вірування й обряди, близькі до трипільсько-кіммерійських обрядів Подніпров'я.

Щодо вивчення етнонімів фаліски і пеласги, то цим займалися немало вчених, які вирішували це питання позитивно. Фаліски – вихідці із Аргоса Пелопоннеського, тобто тих місць, де раніше жили пеласги, котрі тоді і були знані як пеласги. Мову пеласгів слід вважати нині розшифрованою за написами, які збереглися й дійшли до нашого часу. Відомий і алфавіт фалісків. Їхня мова, а отже й мова пеласгів, мала бути споріднена з латиною чи одним з діалектів протолатини.

Якщо погодитися з тим, що населення трипільської археологічної культури – пеласги, то це проливає світло на багато фактів спільності у мові, міфах, віруваннях і традиціях Давньої Русі і Риму. Читача, напевне, вже вразила та обставина, що міфи про походження Києва перегукуються з міфами про заснування Риму, вони виникали синхронно, і їхніми авторами були пеласги й етрускоїди. Передісторія Києва й Риму веде нас до Трої, Троянської війни, у Малу Азію на Пелопоннес, до фракійсько-кіммерійських племен.

В уявленні європейських учених середньовіччя й пізніших часів Київ, Троя і Рим поєднувалися й зіставлялися. Чому?

Французький письменник Оноре де Вальзак, відвідавши Київ і Контрактову ярмарку, здивовано писав у Париж: «Київ – це другий вічний Рим». Свого часу Європа була переконана, що Київ – це древня Троя. [240]

На чому грунтувалися такі висновки, давно вже забуто, хоч нині це становить чималий інтерес. Бальзак був у Києві за чверть віку до того, як Шліману пощастило нарешті відшукати легендарну Трою. Він повірив Гомеру й не помилився. Але ж іще в XVII столітті німецький історик Іоганн Гербіній, зав'язавши листування з професорами й ректором Києво-Могилянського колегіуму, сповістив Європі, що Київ – це не Троя. Розкопки факт підтвердили, та передісторія Києва залишилася загадкою, зрештою, як і Риму. Свідчення, які дійшли до нас про засновників цих міст, вказують на етнічну схожість відповідних племен. За міфом, близнюки Ромул і Рем були синами бога Марса і Реї Сільвії – доньки Нумітора, царя міста Альба-Лонга. Гомер, інші античні автори й сучасні лінгвісти одностайні в думці, що Марс – це бог фракійців (гетів), жив він у Фракії (на нинішньому Дунаї) і захищав його народ. Його ім'я – це змінене еллінами протослов'янське і скіфське ім'я бога війни Ареса (Арея). Воно мас корінь ар, який перейшов у яр. Від нього пізніше утворилося ім'я бога Русі Ярила – [241] бога Сонця весняного рівнодення – сина головного бога Сварога в зодіакальному сузір'ї Ареса – Овна.

Спершу Арес – Ярило – Марс був ботом рільництва. Опікуном війни він став уже згодом. Таким чином, Ромул і Рем, якщо вірити міфу, по батькові – це родичі слов'ян, скіфів, гетів, які творили і передісторію Києва. Родовід засновників вічного міста, як бачимо, дає можливість виявити спорідненість цих племен. А тепер погляньмо, якого роду-племені їхня мати – Рея Сільвія. Чи не доводиться вона родичкою засновникам Києва?

Якщо точніше, то питання полягає ось у чому: чи були племена-засновники Риму спорідненими з племенами Русі – венедами, слов'янами, скіфами, кіммерійцями (фракійцями-гетами)? З'ясовується, що так, були. Це великі племена стародавнього світу. Легендарна Рея Сільвія, виявляється, була родом з венедів – слов'ян. Це має стільки підтверджень, що не залишає й тіні сумніву. А такий висновок у свою чергу є вельми важливим для осмислення передісторії Києва, проблеми етногенезу Русі і слов'ян.

М. Державін, М. Марр та І. Мещанінов вважали, що Київ (Куяба), Ольбія (Алеба), Альба-Лонга засновані водночас і одним і тим же народом. Мешканці Ольбії були не греками, а погреченими кіммерійцями (фракійцями-гетами), які свого часу поселилися на землях пеласгів, етрусків і фракійців, а потім вернулися на древню батьківщину предків – Північне Причорномор'я. Вчені погоджувалися також і з тим, що численні міфи про .Київ і Рим – не літературні чи псевдонаукові вигадки, а в них міститься достовірна інформація доісторичних поселенців цих міст.

Якщо аналізувати топонім Київ – Куяба формальним методом, коли його другу частину – ба розглядати як закінчення у множині, то ця назва виявляється скіфською. Таке морфологічне тлумачення не втратило свого значення й нині. Але аналіз лінгвістичних елементів цього складного топоніма вказує на наявність двох мов: скіфської й кімерської (кіммерійської).

Таким чином, бачимо у назві (а відтак і в будівництві) Києва внесок не лише скіфів, але й кімерів (іберів). Назву міста Альба-Лонга, звідки родом матір засновників Риму, наші видатні академіки пов'язували (історично й етимологічно) з кіммерійською мовою (наведені нижче аргументи засвідчують, що це було етруське місто). Вони вважали, що Кий – персонаж давньоруської легенди – родоначальник скіфів, а Хорив – кіммерійців. [242]

Назву Куяба слід читати як «дітище скіфа» (де «ба» має кіммерійсько-фракійське значення: «дитя»). Ольбія, Альба, Либідь – це слова з мови тих же племен. Утворені вони з двох частин: ала – «жінка» і ба – «дитя». Разом: «жінка-дитя», тобто «дівиця» («дівчина»). Альба-Лонга – «дівиця довга». Ім'я сестри Кия – Либідь теж означає «дівиця». Тепер згадаймо, що матір засновників Риму родом з міста, назва якого походить від цього імені. На Україні збереглося немало поселень із назвою Дівиця.

Те, що Либідь означало «дівиця», добре збереглося її у народній пам'яті. Вже наводився приклад про те, що у Києві гора у гирлі ріки Либідь носить назву Дівич-гора (семантика гідронімів Либідь і Лаба одна і та ж – «дівиця»).

Місто етрусків Дівиця (Альба-Лонга) в передісторії Риму гора Дівиця (Дівич-гора) і ріка Дівиця (Либідь) у передісторії Києва – це синхронні топоніми і гідроніми споріднених етрускоїдних племен.

Отже, ми майже впритул підійшли до розгадки таємниці, чи справді матір Ромула й Рема і сестра Кия були одного й того ж етруського походження? І чи справді місто Альба-Лонга було етруським?

Подивимось на це з іншого боку. Відомо, що за легендою Рим засновано у 754 р. до н.е. У VІ ст. тут панували етруски. Етрусками були перші царі: Тарквіній Пріск, Сервій Туллій, Тарквіній Гордий. Населення вічного міста складали патриції і плебеї. Перші користувалися привілеями декілька віків, аж до епохи республіки.

Мовознавці й археологи, як мовилося, дійшли висновку, що плебеї – це пеласги. Пеласгами, як ми знаємо, було населення трипільської археологічної культури. Ці дані дають підстави говорити, що трипільці-пеласги на Правобережній Україні були протолатинянами1.

Етруски у Римі були патриціями, їхні привілеї виплинули з прав засновників і володарів міста. Це підтверджує етруський родовід Альба-Лонги і, зокрема, матері Ромула і Рема.

На території Кирилівських висот, Замкової гори, Сирці, Львівській площі, Видубичів, Чапаєвки, Дарниці сучасного Києва знайдено поселення пеласгів-трипільців III – початку II тис. до н.е.

В епоху бронзи поселення існували і на Замковій і Старокиївській горах, на Подолі. Під час розкопок

______

1 Толочко П.П. Древний Киев. – С. 19–22. [243]

у дворі по вулиці Героїв Революції знайдено бронзові прикраси, які свідчать про торговельні зв'язки поселенців Києва з центральною Європою на початку II тис. до н.е.

Густота великих поселень пеласгів на території Києва наводить на здогад, що це було велике протомісто. Напис на прясельці кінця III тис. до н.е., прочитаний М.З. Суслопаровим за допомогою алфавіту фалісків-пеласгів, трактується як пеласгійський.

Пеласги заселяли Київ у період свого розквіту, а Рим – у пору занепаду й нового піднесення. Через декілька століть зманіжені у розкошах етруски щезають з історичної сцени. До того ж римські власті, ревно дбаючи, щоб вони пішли у небуття, усіляко викорчовують навіть пам'ять про цей, колись видатний народ, який заклав підмурівок великої культури Риму.

Пеласги жили на території Києва у III–II тис. до н.е.1 Та чи були серед древніх поселенців етруски? Чи причетні вони до витоків Русі? Читач уже знає ряд фактів, які ствердно відповідають на це. Проте їх може видатись замало. Отже, спробуємо вдатися до нових і змалювати повну, як нам уявляється, картину щодо цього.

Історики-славісти визнають, що предки слов'ян – венеди брали участь у формуванні Русі і Києва. Венеди, як нам уже відомо, – вигнанці з Трої. Доведено також, що троянці – це етруски, а їхні нащадки заснували Рим (цілком можливо, що Еней був засновником Альба-Лонги і предком матері Ромула і Рема).

Ці висновки, які зробив, зокрема, Карл Паулі, підтверджуються фактами етнографії. Нині з усією очевидністю постає те, що венеди – слов'яни у своєму далекому минулому були троянцями-етрусками і жили тоді на землях держави Трої і її сусідів – Фрігії Лідії, Бітинії, Ханаану, Мізії.

Попутно з'ясовується і одна з причин того, чому середньовічні вчені мали Київ за стародавню Трою. їм здавалося, що київський період племінних союзів венедів-етрускоїдів продовжує історію троянців, а Київ – історію Трої.

Народи, що заселяли Лідію, Бітинію, Трою, Мізію, Фрігію, мали споріднені племена з племенами, які походили з долини Дворіччя (району міста Ура), і з племенами шумерів. Серед них переважали поклонники Місяця,

______


1 Пассек Г.С. Периодизация трипольских поселений. – С, 186, 188, 189. [244]

яких витісняли жорстокі сонцепоклонники барбари (Бар-Бар – бог Сонця).

Рятуючись від знищення, племена пастухів відкочувалися (у III тис. до н.е.) з району міста Ура на північ до гір Харрен, а потім у Малу Азію і в долину Дніпра – Дністра – Дунаю і Північного Причорномор'я (кургани «скорчених кістяків» стародавньоямної археологічної культури на Україні). Головним ідолом астрального культу у Малій Азії і на території УРСР з II тис. до н.е. був Місяць.

Залишилося чимало слідів цієї міграції. Скажімо, слов’янські (спільноіндоєвропейські) слова часто подибують у древніх рукописах малоазіатських народів і арабів. Промовистою є і наявність численних шумерських слів у субстраті української мови, які збереглися з доісторичних часів. Наприклад, шумерське ур (ur) – «сонце», «небо», «небесний вогонь» етимологічно пов’язано з українськими: кур, курінь, Куренівка, іншими.

Для повнішої ілюстрації наведемо порівняльну таблицю:


Шумерське слово

Його значення

Український відповідник

сік (Sik)

шу (Schu)

ада (Ada)

ама (Ama)

ру (Ru)

гак (Hak)



шуг (Schuh)

заг (Sag)

гін (Hin)

загін (Sahin)

гу (Hu)

ме (Me)


кур (Kur)

і.т.д.


удар

рука


батько

мати


бити

наддаток, збільшення

схопити

сторона, бік



йти

наближатися

голос

я

гора




сікти, січи, січка

шукати, шурувати, шуйця

тато

мама


рубати, рука

гак (з гаком)

шугає, шуліки

зигзаг


гони, перегони

навздогін, заганяти

гукати, гук

мене


курган

Про етнокультурні зв'язки предків давньої Русі і слов’ян з народами Малої Азії у II–І тис. до н.е. свідчать і так звані ханаанські1 слова у древніх єврейських і арабських рукописах. Так, наприклад, вивчаючи текст біблії (II тис. до н.е.), радянський орієнталіст Я. Гаркаві наводить ханаанські слова конопля, мак, гуня, пліт, перина та інші, які зберегли своє значення у сучасних

_____


1 Xанаан – дрепня назва Палестини.

[245]


українській та російській мовах. Гаркаві приєднувався до висновку відомого дослідника біблійних текстів Цунця: «Ханаанську мову слід розуміти, як слов'янську, а ханаанці – це слов'яни».

Все це, взяте разом, говорить, що етруски певною мірою були етнокультурними нащадками шумерів і попередниками Давньої Русі й слов'ян. А висновок К. Паулі про етруський родовід мешканців Трої підтверджує переказ про тс, що Рим заснували нащадки Енея. І це зовсім не заперечує, а навпаки, надає більшої достовірності міфу про відому роль у цьому Ромула і Рема, які, як читач встиг переконатися, були етрусками. Про етруське коріння Енея1 свідчить ім'я його матері – богині Афродіти Небесної (Арhrоdіtа Urаnіа), грецька назва богині неба Туран – головної богині етрусків в Італії. Епітет Уранія вказує на дошумерське місто Ур, розташоване в долині Тигру і Євфрату.

Слово Туран утворилося з двох імен богині неба двох різних етруських племен. Одне з них – східне – істри називали богиню іменем Тур (Тура)2. Друге плем'я нарекло свою богиню неба іменем Ан (Ана – Яна). Походить воно від імені дошумерського бога Ан (Ану – хетське). Об'єднавшись, племена з'єднали й імена своїх богинь: Тур і Ан, тобто Туран (небо + небо = небо)3. Подібне ім'я бога неба Уран зустрічаємо не лише у міфах древніх еллінів, а ще задовго до них – в іллірійців на Балканах, серед яких були племена сікулів і тірренів. Тіррени, як відомо,– це найдревніші балканські етруски. Пізніше їх змінили фракійці і, зокрема, пеласги. В цю епоху етруського Урана перемагає фракійський Кронос4 На історичній сцені з'являються елліни, і їхній

________


1 За деякими міфами, Еней – син Афродіти і дардянського царя Анхіза.

2 Тур – головне божество неба, втілене в зодіакальному сузір'ї Тельця (укр. – Волос) в епоху, коли весняне рівнодення визначалося в цьому сузір'ї (III тис. до н.е.) і воно (сузір'я) було головним божеством багатьох середземноморських народів. Астрономічні відомості дозволяють судити про давність богині неба и етрусків. До речі, іменем богині називався ДністерТура або Турля. Ця назва збереглася донині в турків і молдаван.

3 Марр Н.Я. К вопросу о происхождении племенных названий «этруски» и «пеласги» // Записки восточного отделения русского Археологического общества. – Петроград, 1921. – Т. ХХV.

4 Фракійський Кронос дорівнювався до фінікійського божества на ім'я Ел, що мав епітет Тин. Тому, очевидно, Кронос втілював сузір'я Тельця (небо) в епоху, коли це сузір'я було головним божеством Східного Середземномор'я (III тис. до н.е.). Слід віддати належне стародавнім грекам, які у своїх міфах зберегли пам'ять про богів народів Балкан та їхню хронологію. [246]

Зевс розправляється з Кроносом, який, згідно з давньогрецькими міфами, втікає до Італії, де він стає відомий під іменем етруського, а пізніше римського бога Сатурна (Сатр – етруське «стрілець» і Туран – «небо», отже, Сатртуран, або Сатурн).

Звідки ж з'явився верховний бог еллінів Зевс? Історично й етимологічно це ім'я пов'язане з іменем бога неба поселення трипільської археологічної культури, а потім Київської Русі – Див. Воно відоме не тільки із «Слова о полку Ігоревім», але й з іще раніших фольклорних пам'яток, зокрема українських обрядових пісень, що дійшли до наших днів.

Так, зіставлення міфів, даних античних авторів і висновків сучасних учених з різних наукових галузей дає можливість розглядати хронологію богів різних народів і на різних територіях як хронологію етнокультурних процесів цих народів.

Саме це, а також використання даних астроетнографії, астрофольклору, астроархеології дає змогу розв'язати проблему етногенезу слов'ян. Результати такого комплексного дослідження переконують у тому, що Троянці були етрусками, а венеди – вихідцями з Трої та інших держав Малої Азії періоду Троянської війни.

Ми вже згадували, що останні доводилися родичами місяцепоклонникам, яким судилося віками мігрувати то з Європи в Малу Азію, то навпаки. Спочатку це були народи й племена, які мали зв'язки з Дворіччям і поклонялися «предку народу» – Місяцю. Ці племена розселились на території Трої, Фригії, Бітинії, Мізії, Ханаану і ще до Гомера були пов'язані міграцією з Нижнім Дунаєм, Балканами та Карпатами. Відомо, що фригійці ще в догомерівські часи виселились з Нижнього Дунаю, де вони звалися бригги в Малу Азію, а потім переселилися знову на Дунай. Племена Бітинії теж спочатку жили у Європі й мали назву стромони таке ж, як і річка Стрима на території Болгарії. Назва племені стромони, «люди бога Стр – Sаtrеs» (назва сузір'я Стрільця в етрусків) вказує, що вони етрускоїдного походження. Можливо, вони спочатку поселилися в регіонах річок Істр (Дунай), Данастр (Дністер), Стрий. Племена істрів і сатрів на Дунаї та Балканах, що їх згадують античні автори, це ті ж самі стромони.

Місяцю поклонялися й венеди Карпатських гір – русини та вся Київська Русь. Тому етнічною і етнокультурною близкістю Київської Русі (території: від Дніпра до Дунаю і Сяну, від Прип'яті до Чорного моря) [247] з етрусками Древнього Риму, фракійцями і древніми народами Малої Азії і пояснюється етнографічно близькість цих народів. Тому і їхні боги, обряди основних календарних свят, чимало звичаїв і традицій багато в чому схожі. Ми маємо на увазі поганські обряди й ритуали Різдва, Щедрого Вечора, свячення верби (символ галактики і Землі) та ін., що збереглися в нас на Русі.

Вірування, обряди, звичаї, традиції Київської Русі, етрусків, а пізніше Риму мають спільні риси, що ведуть нас у віддалені епохи глибокого Полудня. Отже Київ та Русь, а пізніше Рим формувалися при безпосередній участі пеласгів [хліборобів трипільської та пастухів давньоямної («скорчені кістяки»)] археологічних культур у III тис. до н.е.

Та не лише названі народи творили етногенетичні процеси п передісторичну добу Києва і Русі. Разом з пеласгами зустрічаються тут також малоазіатські культи – галати, сквири, бойї (бойки) та ін. Пам'ять про них в українських топонімах, етнонімах, гідронімах, що дійшли до XX століття1.

Щодо цього особливо пильної уваги потребують зв'язки Русі (слов'ян-венедів) з Іллірією (див «Ілюрик» Нестора) та роль гетів2 у цих етногенетичних процесах.

Отже, ми впритул підійшли до однієї з найцікавіших проблем – проблеми походження слов'ян. І не менш складної, заплутаної.

З'ясування походження окремих слов'янських народів вимагає комплексного підходу. Збиває тут з пантелику вчених, зокрема лінгвістів, сам Нестор. Бо, згадуючи найдревнішу назву батьківщини наших пращурів – Ілюрик, він водночас називає їх так, як у ті часи називали іноземці – слов'яни. Вище вже згадувалося, що іллірійські племена звалися сікулами і тірренами. А тіррени ж – етруски. Вони, як ми знаємо, були тісно зв'язані з венедами. Отже, Нестор писав правду. Предки слов'ян – венеди і іллірійські племена – етрускоїди.

Нестор правильно визначив і найдавнішу територію попередників слов'ян. Іллірійці займали її до просування туди і далі в Егеїду й Палестину пеласгів-трипільців і появи на історичній сцені фракійців.

Таким чином, у III тис. до н.е. на півдні від Істру (Дунаю) зіткнулися два могутні етноси. Етруски (етрускоїди) і пеласги, мова котрих була позначена

________

1 Галатівка (Черніг. обл.), Сквира (Київська обл.) та ін.

2 Гета (старослов. «полтух»). У сучасній литовській мові гетіс – «пасовище», Звідти й українське – жито, життя. [248]

іранськими формами – сліди індоєвропейської спільності, що тільки формувалася, і впливів Персії. Результат їхнього багатовікового схрещення – фракійські племена гетів, які у II тис. до н.е. запанували на півдні Балкан і півночі Причорномор'я1. Тоді ж, до речі, формувалася етнічна серцевина народів Еллади за участю пеласгів.

Фракійські ареали зустрічаються повсюди, де тільки маємо справу з пеласгами чи етрусками. Ми знаємо, що батьком Ромула і Рема був фракійський бог Марс, еллінське ім'я якого етимологічно і семантично тотожне венедському Арес і слов'янському Ярило. Легенда про заснування Києва також сягає своїм корінням в етрусько-фракійську (скіфсько-кіммерійську) минувшину.

Про місто, мешканців котрого звали кияни, його засновника Кия з малоазіатського племені бітинів (сусідів Трої) розповідали також Геродот і Птолемей.

Плем'я бітинів ще задовго до Гомерових часів переселилися з нижніх придунайських земель у Малу Азію. У ту ж пору туди прийшли також споріднені з племенами скіфів-орачів фригійці, знані в Європі як бригги.

Напевне, завдяки цьому переказ про засновника міста Кіос – Кия був відомий і в Малій Азії і на Придніпров'ї, а на Україні до нашого часу збереглися елементи вірувань, обрядів, звичаїв, спільних колись для Фрігії і Трої. Кий же збудував місто в етруських землях, тобто сам був етруском.

Бітинів у Європі звали стримонами, народом Стри (Str – Satres). За повідомленням античних авторів, жили вони по річці з такою ж назвою, очевидно, Істрі (Дунаї). Можливо, це було плем'я сатрів, яких Геродот називає діями, або споріднене з ним. Безперечно тут одне – це були етруски2.

________


1 Про це переконливо говорить ім'я скіфського царя ТаргитаяТаргета, або Тур-, Тир-, Тирсагета. Це ім'я пов'язує фракійців-гетів а етрусками: tіrsа – гети, tirsenoi – етруски. У наш час болгарський мовознавець Д. Дечев дійшов висновку, що фракійці виникли шляхом схрещення етрусків (етрускоїдів) та індоєвропейських племен з іраномовними расами. Такими могли бути деякі сусідні з етрусками племена на Балканах, Нижньому Дунаї, Дністрі і Дніпрі в епоху перебування на Дніпрі протолитовців.

2 Етимологічно й семантично назви стри, істра, сатра – тотожні і походять від імені головного етруського бога Сатреса, прочитаного археологами на бронзовій печінці з П'яченци. На Подніпров'ї аналог цього імені – Стри-бог (Стрибог київського пантеону), якого розуміли на Русі як одну з іпостасей Перуна („дух Перуна в повітрі"), тобто ім'я божества Стри – етруська назва Перуна. Обидва імені стосувалися обожнюваного зодіакального сузір'я, яке в сучасній астрономії зветься Стрілець. [249]

Читача ще чекає відкриття спільних рис Русі й етрусків богів, свят, обрядів, традицій. Але насамперед слід вказати на те, що тісне етнокультурне зіткнення етрускоїдів і деяких племен, котрі зберегли (або набули пізніше) окремі іраномовні риси, відбулося саме на території УРСР. Тому заслуговують на увагу висновки Д. Дечева про походження фракійців. Отже, до етнічних витоків майбутньої Київської Русі приклалися деякі носії іранських культурних впливів, зокрема племена протолитовців кіммерійської епохи, що населяли територію Середнього і Нижнього Дніпра. Ці впливи можна простежити на прикладах обрядової номенклатури період VII ст. до н.е.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Схожі:

О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconАстронавти
У статті аналізуються стародавні міфи й перекази про повітряні й “космічні” польоти героїв у добу Античного світу
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconОсобливості вивчення основ терії ймовірностей у 6-му класі за новим державним стандартом
Ключові слова: методика навчання математики, індивідуальне навчання, випробування І події; неможливі, достовірні та випадкові події,...
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconМіністерство освіти та науки україни управління освіти дніпропетровської обласної державної адміністрації відділ освіти васильківської районної державної адміністрації письменська середня загальноосвітня школа
Ще у стародавні часи вчені та філософи стверджували діалектичний характер усіх явиш дійсності: "Omnia mutabantur, mutantur et mutabuntur"...
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconЗавдання за програмою 9 класу Вставте дати визначених подій особливу увагу зверніть на виділені події
Українські землі у складі російської імперії наприкінці XVIII у першій половині XIX ст
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconДавидченко А. В. Аскольдові походи на візантію як першопричина хрещення русі
За Аскольда до складу Київської Русі входили землі полян, деревлян, дреговичів та південно-західної частини сіверян
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconУзагальнення за темою «Галицько-Волинська держава»
Галицько-Волинської держави, правління різних князів, основні події, які відбулися в цей період історії, закріпити розуміння того,...
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconМатеріали всеукраїнської науково-практичної конференції «Україна у Другій світовій війні: міфи І реальність»
Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції «Україна у Другій світовій війні: міфи І реальність» (до 70-річчя перемоги...
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconОльга Ольга
Князь Київської Русі у 882-912 рр., об’єднав північні та південні руські землі, здійснив переможні морські походи на Візантію 907,...
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconЗавдання для учасників ІІ етапу Всеукраїнської учнівської олімпіади з історії
Запишіть у таблицю найважливіші, на Вашу думку, історичні події, від дати яких у 017 р виповнюється вказана в таблиці кількість років....
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconІсторія української культури
Стародавні кочівники кіммерійці, жили на території Північного Причорномор'я в період


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка